Внутрішньополітична ситуація в Російській імперії на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра всесвітньої історії та релігієзнавства

Тернопільський національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка

Внутрішньополітична ситуація в Російській імперії на початку XX століття

Domestic political situation in the Russian empire in the early XX century

Григорук Н.А.,

кандидат історичних наук, доцент

Розглядається внутрішньополітична ситуація в Російській імперії на початку ХХ століття. Метою статті є на основі комплексного і об'єктивного аналізу розглянути внутрішньополітичну діяльність російського імператора Миколи II, як людину і як державного і політичного діяча в контексті історичних подій. Дослідження розглядає найважливіші питання, які постали перед першою російською революцією. Розповідається про основні напрями діяльності Державних дум в Російській імперії.

У підсумку автор робить висновок, що перша революція, яка була викликана невдоволенням народу і була яскравим показником необхідності реформ, для монарха виявилася абсолютно непоказовою, Росія, яка гостро потребувала реформування не отримала задоволення своїх потреб своєчасно.

Дослідження ґрунтується на використанні комплексу загальнонаукових, структурно-функціональних та історичних методів.

Ключові слова: імператор, Микола II, Росія, внутрішня політика, Державна дума, революція.

Consider the internal political situation in the Russian Empire in the early twentieth century The purpose of the article is to consider, on the basis of a comprehensive and objective analysis, the domestic political activity of the Russian Emperor Nicholas II, as a person and as a state and political figure in the context of historical events. The study looks at the major issues that have come before the first Russian revolution. It describes the main activities of the State Duma in the Russian Empire.

As a result, the author concludes that the first revolution, which was caused by the discontent of the people and was a clear indicator of the need for reform, was absolutely implausible for the monarch.

The research is based on the use of a set of general scientific, structural-functional and historical methods.

Keywords: Emperor, Nicholas II, Russia, domestic politics, State Duma, revolution.

Прихід Миколи II до влади збігся з безліччю не- вирішених російських проблем, і вони як сніжна лавина нахлинули на імператора і вимагали термінового вирішення. Це були питання, пов'язані з удосконаленням державної системи. Суспільно-політичні рухи Росії, що виникають політичні організації ставили питання про Конституцію, про права і свободи, про створення Державної Думи і т.д. [11, с. 108].

Росія ж на початку століття була яскравим прикладом абсолютистської монархії. У державі все ще зберігався становий розподіл, опорою самодержавства було дворянство, яке мало значну владу і підтримку монарха. Воно гальмувало розвиток

Росії в силу небажання втратити наявні привілеї. Прийняття ж Конституції і дарування усім громадянам прав і свобод говорило про зрівнювання всього населення, що стало б руйнівним моментом в існуванні дворянського стану. Мало того, проведення реформ вимагало не тільки активних дій з боку політичних організацій, а й в першу чергу з боку монарха. Але Микола не виявляв помітної активності [8, с. 97].

Таким чином, дворянство й чиновництво виступали проти реформування, тому що рішення поставлених питань, безумовно, вело б до розхитування абсолютизму.

Похвальними відгуками, покликаними, як би делікатно підштовхнути нового царя на шлях реформ, громадськість не обмежувалася. Земські збори буквально завалили імператора вітальними зверненнями в яких, разом з виразом любові і відданості, містилися і дуже обережні побажання політичного характеру.

Всі з нетерпінням чекали, що відповість суспільству новий імператор. Привід для першого публічного виступу царя з'явився дуже швидко. 17 січня 1895 р. з нагоди одруження імператора був оголошений урочистий прийом представників від дворянства, земств, міст і військ. Великий зал був повний. Імператор сівши на трон, почав щось невиразно говорити про те що йому відомо, що останнім часом лунали в деяких земських зборах розмови людей, що захопилися безглуздими мріями про участь представників земств у справах внутрішнього управління, і нехай всі знають, що він буду охороняти самодержавство так само твердо неухильно, як охороняв його Олександр ІІІ [7, с. 83].

Імператор Микола II не задавався упередженою метою змінити зверху до низу будову держави, він не прагнув - застосовуючи вираз “Московського Збірника” - бути “архітектором” у що б то не стало, і вважав що зміни робити на краще [4, с. 418].

Він продовжив реформи, розпочаті при його батькові, а також приступив до завершення деяких реформ, початих ще за Олександра II.

До того ж, як і раніше актуальною залишалася аграрна проблема. Реальним кроком в історії розв'язання аграрного питання була реформа 1861 р. Особисте звільнення селянства від кріпосної залежності мало важливе значення. Існують різні оцінки цього періоду в житті країни. Частина істориків вважає, що реформа була проведена виключно в інтересах дворянства, інші історики, частково визнаючи це, говорять: Росія зробила стрибок у своєму економічному розвитку. Реформи 60-70 рр. XIX століття прискорили розвиток процесу первісного нагромадження капіталу в Росії [4, с. 319].

Аграрний капіталізм міг розвиватися за “прус- ським” шляхом, при якому селяни звільняються без землі або можуть у будь-який момент позбутися її і піти в наймані працівники, а поміщики одержують від держави значні суми і кредити для переоснащення своїх господарств.

Але не виключався і “американський” шлях розвитку, при якому поміщицьке землеволодіння відсутнє, а селяни отримують великі ділянки землі і вільно нею розпоряджаються. Обидва ці шляхи представляли собою значний прогрес у порівнянні з колишніми аграрними відносинами, в основі яких лежали економічний примус селян, відсутність вільного ринку робочої сили, землі, капіталів.

“Прусський” шлях аграрного розвитку не міг поліпшити становище селян, які страждають від безземелля, але міг вирішити проблему аграрного перенаселення. При цьому посилився б відтік розорених селян у місто. “Американський” шлях також вів до масового руйнування, але вже в результаті розвитку товарно-грошових відносин. Але на більшій території Росії був присутній “прусський” шлях розвитку аграрної системи. Тому селяни не отримали землі [5, с. 143-147].

Таким чином, ми бачимо, що аграрне питання в Росії на початку XX ст. не було вирішене, в країні не було завершено промисловий переворот і Росія залишалася аграрною країною, де селянство становило 77% населення (1897 р.).

Аграрне питання стало важливим питанням першої російської революції 1905-1907 рр. Селянський рух наклав істотний відбиток на весь хід революції. Все це настійно вимагало уваги з боку царя. Щоденники, записки, листи Миколи II дозволяють побачити його позицію з даних питань, його ставлення до проблем модернізації держави. Не менш цікавими видається його участь і оцінка політичних подій початку XX століття.

З початком російсько-японської війни 19041905 рр. Микола II спробував об'єднати суспільство проти зовнішнього ворога, зробивши значні поступки опозиції. Так після вбивства есерівським бойовиком міністра внутрішніх справ В. Плеве він призначив на його посаду Святополка-Мирського. 12 грудня 1904 р. був виданий указ “Про плани вдосконалення державного порядку”, який обіцяв розширення прав земств, страхування робітників, емансипацію інородців та іновірців, усунення цензури. Одночасно імператор заявив, що він ніколи, і ні в якому разі не погоджується на представницький спосіб правління, бо вважає його шкідливим для народу [6, с. 79].

17 квітня 1905 р. був виданий указ “Про зміцнення віротерпимості”, який знімав обмеження на перехід з православ'я в інші релігії. Все це свідчить про спроби Миколи II хоча б у якійсь мірі стабілізувати обстановку в Росії на початку століття. Однак ситуація вимагала більш рішучих заходів, яких не було, а революція невблаганно наближалася.

Вона почалася з події відомої під назвою “Кривава неділя” [5, с. 162]. Хода робочих призначена на 9 січня. З хоругвами, портретами царя, святими іконами тисячі вірнопідданих робітників під проводом Гапона готувалися прийти до царя. Сама ідея цієї маніфестації була втіленням заповітної мрії Миколи - “народ і цар”. Тепер вона повинна була здійснитися: простий народ сам йшов за захистом до самодержця. Але реальна дійсність внесла свої корективи: 9 січня 1905 року в Петербурзі відбулася велика робоча демонстрація, учасники якої висунули не тільки соціально-економічні, а й політичні вимоги, які призвела до зіткнення демонстрантів з військами, в результаті чого було велике число загиблих. Ці події стали відомі в історії як “Кривава неділя”. Згодом по країні прокотилася хвиля страйків, захвилювалися національні окраїни. Найбільшим стало грудневе повстання в Москві.

Микола II дізнавшись про політичну ситуацію яка склалась записав у своїх щоденниках, що у Петербурзі відбулися серйозні заворушення внаслідок бажання робочих дійти до Зимового палацу. Війська повинні були стріляти багато вбитих і поранених [5, с. 166]. Але змінити вже нічого не можна було. Престиж влади був серйозно підірваний. Невдоволення та обурення охопили навіть тих, хто не був замішаний в антидержавній діяльності.

Після 9 січня 1905 р. дедалі виразніше виявлялися ознаки того що насувається соціальний бунт. Невдоволення стало відкрито висловлюватися на сторінках газет і журналів, на зборах земських і міських діячів. Навчальні заклади, в першу чергу університети, вирували; по країні покотилася хвиля страйків і маніфестацій. І на першому місці стояла вимога політичних змін, яких бажали дуже і дуже багато прошарків населення. Невдала війна посилила старі проблеми і породила нові. Питання реформування системи виходили на перший план суспільного життя. Почалися заворушення в армії. Влітку сталася подія, яка справила сильне враження і на Росію, і закордоном. 14 червня 1905 р. повстала команда ескадреного броненосця Чорноморського флоту “Князь Потьомкін Таврійський”. Повстання спалахнуло стихійно і це був один з кращих кораблів флоту, що вступив в дію лише за рік до того.

Натиск на владу, ліберально налаштованої громадської думки, не слабшав. Громадські діячі вже відкрито закликали до конституції. У травні в Москві відбувся з'їзд земських і міських діячів, де заклик до конституційних перетворень був прийнятий переважною більшістю голосів. З'їзд обрав делегацію, яку 6 червня 1905 р. імператор був змушений прийняти і яка вручила йому свої вимоги. Це була перша зустріч самодержця з представниками ліберальних кіл. До цього часу монарх уже був упевнений в необхідності введення представницького органу з виборним началом. У відповідь на промову глави делегації князя Трубецького Микола II сказав: “Я сумував і сумую про ті біди, які принесла Росії війна і які необхідно ще передбачити... Відкиньте сумніви: Моя воля - воля Царська - скликати виборних від народу - непохитна. Нехай встановиться, як було колись, єднання між царем і всім народом, спілкування між мною і земськими людьми, яке ляже в основу порядку, що відповідає самобутнім російським початкам. Я сподіваюся, ви будете сприяти Мені в цій роботі” [7, с. 114]. Подібна заява, на наш погляд, свідчило про те, що імператор не до кінця усвідомлював створилася конкретно-історичну ситуацію.

В цей час у царя залишилося два шляхи: проголосити великого князя Миколу Миколайовича військовим диктатором або зважитися на те, проти чого заповідав боротися Олександр ІІІ - реформи і конституція.

Для Миколи II С. Вітте і П. Столипін були своєрідними символами. Два найзнаменитіших його міністра - дуже вагомі. Він довіряв важливим людям. У Миколи ІІ вистачило гнучкості - він погодився на конституцію, хоча і не був впевнений у правомірності цього кроку.

Уявлення вищих сановників про сформовану ситуацію і шляхи виходу з кризи чітко проявилися в ході чотирьох секретних нарад під керівництвом імператора, що відбулися в 1905-1906 рр. Микола II вимушено пішов на лібералізацію, перейшовши до конституційного правління, одночасно пригнічуючи збройні виступи [11, с. 209].

6 серпня 1905 р. був опублікований маніфест про заснування Державної думи, положення про вибори в Думу. Але набирала обертів революція легко переступивши через акти 6 серпня, в жовтні розпочався всеросійський політичний страйк, страйкувало понад 2 млн. чоловік. Увечері 17 жовтня Микола ІІ підписав маніфест в якому обіцяв: “Дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок” [2, с. 241].

Маніфест 17 жовтня 1905 р. - переломний момент в історії Росії, найбільший стрибок уперед конституційної еволюції, створення правової держави.

Микола ІІ впорався з революцією. Переживши бурю, “праві” вже не думали про зміну монарха на троні, але прийшла пора перемін. Знову на слуху з'явився вислів: “С. Вітте зробив свою справу...” [1, с. 268].

23 квітня 1906 р. було затверджено основні державні закони Російської імперії. Через три тижні після маніфесту уряд надав амністію політичним в'язням, крім засуджених за тероризм, а через місяць скасував попередню цензуру. Після опублікування маніфестів страйки пішли на спад. Армія зберегла вірність царю і збройні повстання були придушені. Закінчилася перша революція, яка по суті була репетицією майбутнього - того, що трапиться через 12 років.

Поразка в російсько-японській війні і подальше жорстоке придушення революції 1905-1907 рр. привело до падіння авторитету імператора в колах інтелігенції і дворянства, настільки що навіть у середовищі монархістів витали ідеї про заміну Миколи II на іншого Романова.

Дві перші Державні думи, створені при імператорі, виявилися нездатні вести регулярну законодавчу роботу - протиріччя між депутатами з одного боку, і думою з імператором з іншого, були нездоланні. Відразу ж після відкриття, у відповідному адресі на тронну промову Миколи II члени Думи зажадали ліквідації Державної ради (верхньої палати парламенту), передачі селянам приватних володінь, монастирських і казенних земель.

19 травня 1906 р. 104 депутата Трудової групи висунули проект земельної реформи (проект 104-х), зміст якого зводився до конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі. У цей момент і відбулося призначення П. Столипіна міністром внутрішніх справ (26 квітня 1906 р). Міністерство внутрішніх справ визначало в першу чергу внутрішню політику уряду; П. Столипін зберіг цей пост і тоді, коли 6 липня 1906 р. він змінив І.Горемикіна на посаді голови Ради міністрів. Доля першої Думи і П.Столипіна виявилися повністю взаємопов'язані. Її розпуск і його призначення на пост прем'єра відбулися день у день - 8 липня 1906 р.

Аграрна політика П. Столипіна, жорстоке придушення революції, яскраві і провокаційні заходи в другій Думі зробили його кумиром всієї контрреволюції, це стало причиною того, що по престижу і впливу з П.Столипіним в цей час ніхто не міг зрівнятися.

Друга Дума виявилася ще більш лівою ніж перша, оскільки у виборах брали участь соціал-демократи і есери, які бойкотували першу Думу. В уряді визрівала ідея про розпуск Думи і зміну виборчого закону. Готуючи переворот, П. Столипін збирався не знищити Думу, а змінити її склад. Це був новий етап в його діяльності.

Акт 3 червня 1907 р. був державним переворотом: він був зроблений у порушення маніфесту 17 жовтня 1905 р. і Основних законів 1906 р., згідно з якими жоден новий закон не міг бути прийнятий без санкції Державної думи. Третьочервневий переворот визначив завершення першої російської революції.

Аграрна реформа не була творінням П.Столипіна. З 1902 по 1905 роки розробкою нового аграрного законодавства на державному рівні займалися державні діячі та вчені Росії: В. Гурко, С. Вітте, І. Горемикін, О. Кривошеєв, П. Столипін, П. Мігулін, М. Кутлер і О. Кауфман. М. Кутлер пропонував навіть проект відчуження частини поміщицьких земель. З 1 січня 1907 р. став практично застосовуватися закон про вільний вихід селян з общини (Столипінська аграрна реформа). Дарування селянам права вільно розпоряджатися своєю землею і скасування общин мало вагоме державне значення, але реформа не була завершена, і не могла завершитися, селянин не став власником землі на всій території країни, селяни масово виходили з общини і поверталися назад. А П. Столипін прагнув наділити землею одних селян за рахунок інших і насамперед зберегти поміщицьке землеволодіння, що закривало шлях до вільного фермерському господарюванню. Це було лише часткове вирішення завдання.

Отже, можна сказати, що Росія, яка гостро потребувала реформування не отримала задоволення своїх потреб своєчасно. Імператор з великою невпевненістю і небажанням підходив до вирішення гострих проблем. Провести реформу - означало змінити звичний уклад життя, а зміни тягли за собою щось нове і невідоме, що могло негативно позначитися на житті суспільства. Але в даній ситуації зволікання було згубним. С. Вітте, а потім і П. Столипін, чітко розуміли, що зволікати ніяк не можна і відкладати реформи вкрай необачно, тому він постійно наполягав на перервах. Імператор опирався, але все ж запроваджував проекти реформ у життя. Перша революція, яка була викликана невдоволенням народу і була яскравим показником необхідності реформ, для монарха виявилася абсолютно непоказовою. Всі ті криваві події і велика кількість жертв не підвели його до реальної оцінки і висновків про становище в країні. Підсумки російсько-японської війни більше насторожили громадськість, ніж самого імператора. У своїх щоденниках Микола II практично не дає оцінки ситуації в країні, а ті рідкісні згадки про проблеми в державі зводяться до надії на волю Божу.

Таким чином, розглядаючи початковий період правління Миколи ІІ, можна бачити, що на престолі перебував слабкий, безвольний чоловік, який не був готовий до управління величезною імперією. В такій державі, як Росія, хід розвитку країни спочатку визначався монархом, його силою, волею, готовністю до проведення необхідних заходів і реформ на благо країни; монарх лише спирався на своїх міністрів перед вирішенням проблеми, а в епоху Миколи II всю владу вершили міністри. Мало того, цар не володів тими якостями, якими володіли його попередники, і тому можна зробити висновок, що однією з найголовніших причин політичної кризи Росії на початку XX століття був суб'єктивний фактор - особистість останнього імператора.

внутрішньополітичний російська імперія

Список використаних джерел

1. Ананьич Б. В. Николай ІІ: исторические портреты. Вопросы истории. М., 1993. №3. С. 58-76.

2. Боханов А. Н. Николай II. Романовы. Исторические портреты. М., 1998. 565 с.

3. Витте С. Ю. Воспоминания (17 октября 19051911). Царствование Николая ІІ [ред. Е.Ровинская]. Т. 3. М.: Соцэкгиз, 1960. 724 с.

4. Дневники императора Николая II. М.: Орбита, 1991. 736 с.

5. Мэсси Р Николай и Александр. М.,1990. 265 с.

6. Мельгуновъ С.П. Последний самодержец: Черты для характеристики Николая ІІ. Репритное изд. 1917 г М.: Изд-во МГУ, 1990. 16 с.

7. Радзинский Э. С. Николай II. М., 2007. 185 с.

8. Труайя А. Николай II. М.: Изд-во Эксмо, 2003. 480 с.

9. Обнинский В. П. Последний самодержец: Очерк жизни и царствования императора России Николай II. М.: Республика, 1992. 288 с.

10. Юдин. Е. Е. Юсуповы и Николай ІІ (1890-1916 гг.). Вопросы истории. М., 2009. №7. С. 122-138.

11. Шацилло К. Ф. Николай II: реформы или революція. История Отечества: Люди, идеи, решения. М., 1991. С. 24-49.

References

1. Anan'y'ch B. V Ny'kolaj II: y'story'chesky'e portretbi. Voprosbi y'story'y'. M., 1993. #3. S. 58-76.

2. Boxanov A. N. Ny'kolaj II. Romanovbi. Y'story'chesky'e portretbi. M., 1998. 565 c.

3. Vy'tte S. Yu. Vospomy'nany'ya (17 oktyabrya 19051911). Czarstvovany'e Ny'kolaya II [red. E.Rovy'nskaya]. T. 3. M.: Soczэkgy'z, 1960. 724 s.

4. Dnevny'ky' y'mperatora Ny'kolaya II. M.: Orby'ta, 1991. 736 s.

5. Mэssy' R. Ny'kolaj y' Aleksandr. M.,1990. 265 s.

6. Mel'gunovъ S.P. Posledny'j samoderzhecz: Cherta dlya xaraktery'sty'ky' Ny'kolaya II. Repry'tnoe y'zd. 1917 g. M.: Y'zd-vo MGU, 1990. 16 s.

7. Radzy'nsky'j Э^. Ny'kolaj II. M., 2007. 185 s.

8. Truajya A. Ny'kolaj II. M.: Y'zd-vo Эksmo, 2003. 480 s.

9. Obny'nsky'j V. P Posledny'j samoderzhecz: Ocherk zhy'zny' y' czarstvovany'ya y'mperatora Rossy'y' Ny'kolaj II. M.: Respubly'ka, 1992. 288 s.

10. Yudy'n. E. E. Yusupovы y' Ny'kolaj II (1890-1916 gg.). Ус>рп^ы y'story'y'. M., 2009. №7. S. 122-138.

11. Shacy'llo K. F. Ny'kolaj II: гейты y'ly' revoly- uciya. Y'story'ya Otechestva: Lyudy', y'dey', resheny'ya. M., 1991. S. 24-49.

Размещено на Allbest.ru