Східна Європа і концепт "мілітарної революції": історіографічні зауваги

Abstract. The concept of a «military revolution» was formulated in the British historiography in the mid-XXth century (The term «military revolution» for a designation of this overturn has been entered by the British historian M.Roberts in 1955). It includes the emergence of the large permanent professional armies with a predominance of infantry and artillery, new forms of organization, combat training and methods of warfare. The fire-arms wide circulation has led to the revolution in the art of war. It has caused serious changes in the political, economic, social spheres at first in the West European society, and then in the neighbor states. This concept had an extremely strong influence on the development of the research of the nature of the army, society and the state of Early Modern times. Studies discovering the development of military institutes in different regions of Europe, their influence on the formation of centralized states and the transcontinental expansion of European civilization have led to a series of heated discussions that continued till today. The problems of the influence of the «military revolution» on the historical fate of the countries of Eastern Europe and the peculiarities of its evolution hold a specific place. The article reflects the basic trends of studying of a concept of military revolution in Eastern Europe region and a present condition of a problem contemporary historiography.

Keywords: East Europe, «Military Revolution», absolutism, armed forces, military skill, historiography.

Термін «мілітарна революція» вперше був ужитий 1955 р. британським істориком Майклом Робертсом (1908-1996). Протягом наступного десятиліття він досить швидко прижився в європейській, а згодом і світовій, історіографії на позначення цілої серії фундаментальних змін у європейській військовій справі: розвитку вогнепальної зброї та супутніх технологій, виникненні лінійної тактики, впровадженні постійних армій, сталих штатів, регулярного вишколу та освіти вояків, логістичних методів ведення війни, котрі вплинули на формування централізованих державних моделей і спричинилися до мілітарного лідерства Заходу в світовому масштабі.

Узагальнення, сформульовані Робертсом на матеріалах шведської та нідерландської армій XVI-XVII ст., зводилися до наступної схеми: поступ вогнепальної зброї (полегшення мушкетів, впровадження надійніших спускових систем та ін.) спричинився до поступового зниження ролі холодної зброї, а відтак і зміни тактики. Масивні колони піхоти, озброєної піками й алебардами, поступалися місцем мушкетерам, вишикуваним у шереги різної глибини. Подальше вдосконалення ручної вогнепальної зброї, що підвищувало її скорострільність і прицільність, спричинилося до того, що фронт шикування стрільців поступово подовжувався, перетворившись на 1-2 шерегове шикування, яке дозволяло створити максимальну щільність рушничного вогню [1, р.196-198]. Так народилася лінійна тактика, котра вимагала зовсім іншого рівня підготовки солдата, здатного до чіткого виконання команд, складних перешикувань і, найголовніше, злагодженим діям із рештою вояків. Необхідність кращої виучки потягнула за собою потребу в організованій муштрі, збільшенню кількості офіцерів та сержантів, що керували рухом солдатської маси, а відтак і спеціальної підготовки для командного складу [1, р.201-202].

Ми наполягаємо саме на такому відтворенні англомовного терміну «Military Revolution», який є базовим для сучасної світової історіографії, оскільки він краще передає сутність самого феномену, оприявненого не лише в суто військових явищах (озброєнні, тактиці, воєнних технологіях тощо), але й цілому спектрі світоглядних, соціально-політичних та економічних змін. Принаймні, такий переклад терміну видається нам більш коректним, аніж «військова революція», повніше передаючи його зміст і специфіку використання в сучасній науці.

Питання керованості армії, базованої на дисципліні та військовому праві, стало актуальним для всіх держав, чиї володарі прагнули мати в своїх руках досконалі військові механізми не лише на період війни, але й в мирний час. Централізація військового управління давала хороші результати на полі бою, тож європейські монархи вирішили зробити цю практику постійно діючою [1, р.202-204]. Це було не простим завданням задля вирішення якого державою в першу чергу було монополізовано набори до війська й роздачу офіцерських посад. Арміями відтак почали керувати не приватні антрепренери, а штат чиновників і офіцерів, котрі приймали присягу монарху, маючи відповідні патенти й жалування з державного скарбу. Своєю чергою, монополізація використання військової сили потягла за собою відповідні фінансові зобов'язання. Війна завжди була витратною справою, але тепер видатки королівської скарбниці збільшилися в сотні разів, змушуючи, з одного боку, впроваджувати нові податки, суворий фінансовий облік, а з іншого - терпляче боротися із спротивом станів, які опиралися оподаткуванню й фінансовій централізації [1, р.205-208]. На думку Робертса, ця констеляція інтересів і прерогатив влади й суспільства призвела до формування принципово нової моделі централізованої держави («well regulated state»), класичним прикладом якої стала абсолютистська монархія, що з більшими чи меншими змінами проіснувала до середини ХІХ ст.

Дослідження «Guns, Sails, and Empires: Technological Innovation and the Early Phases of European Expansion, 1400-1700» (1965) італійського історика Карло Чіполли (1922-2000), присвячене змінам в мореплавстві XV-XVIII ст. (поява вітрильників нового типу, сучасної навігаційної апаратури й палубної артилерії) доповнило теоретичний каркас «мілітарної революції», дозволивши говорити про неї, як одну з передумов вивищення Європи й постання протягом XVIII-XIX ст. євроцентричного світу. Чіполла вважав, що поява наприкінці Середньовіччя нових вітрильників, досконалої навігаційної апаратури й карт, розвиток палубної артилерії дозволили європейцям проникнути у найвіддаленіші куточки світу, утвердивши там свою військову перевагу й захопивши контроль над новими територіями та їхніми ресурсами. Військовий флот, як один з трендів «мілітарної революції» проклав шлях для економічного і політичного панування Заходу над рештою земної кулі, поділивши її на світ європейської цивілізації та колоніальний світ [2].

Протягом другої половини ХХ ст. концепція «мілітарної революції» була неодноразово скритикована істориками й зазнала численних реінтерпретацій. Їхня сутність полягала, головним чином, у двох моментах: сумнівах відносно самого концепту «революції» як одномоментного й кардинального повороту в розвитку військової справи (критики теорії зауважували на тому, що більшість змін, виділених Робертсом та його послідовниками, відбувалася еволюційно й виявилася розтягнутими в часі та просторі), а також ширшій інтерпретації самих змін у воєнній сфері. Один з найбільш глибоких критиків мілітарної революції американський історик Джон Лінн, принципово не відкидаючи важливості суто військово-технічних чинників цих змін (озброєння, тактики), справедливо відзначав набагато більший вплив способів комплектування та управління арміями, форми їх фінансування й утримання, габітусу самих вояків і взаємин армії із державою та соціумом [3, p.509]. Таким чином, «мілітарна революція» в такій трактовці постає феноменом цивілізаційного рівня, в якому військові фактори тісно переплелися із соціально-політичними, економічними та культурними, витворивши Європу Нового часу (така розширена трактовка була до певної міри відображена в роботах Фернана Броделя) [4, s.17-77]. Пізніше прояви «мілітарної революції» як соціокультурного феномену почали достосовуватися й до інших регіонів - цивілізацій Сходу та Азії).

Розширення географічних і хронологічних меж “мілітарної еволюції”, накопичення фактичного матеріалу й зміна історіографічних парадигм у 80-90 рр. ХХ ст. поводували різкішу критику, ба навіть заперечення підходів Робертса та його наступників. Дослідники військової справи Переднього Сходу та Південно-Східної Азії ставили на карб адептам «мілітарної революції» надмірну зацикленість на західноєвропейських реаліях та ігнорування воєнного досвіду решти регіонів світу. Зокрема, вони доводили, що близькосхідні держави протягом XVIII-XIX ст. торували свій шлях модернізації, відмінний від західного, а застосовувані ними механізми мобілізації ресурсів для потреб ведення війн аж ніяк не поступалися тим, якими порядкували європейські держави [5]. Критики «глобалізму» й «європоцентризму» також наголошували на тому, що завоювання європейців у Південній та Латинській Америках були здійснені без застосування військових засобів «мілітарної революції». Ба більше, індійські держави та країни Південно-Східної Азії протягом XVIII ст. практикували військові реформи, як організаційні, так і технологічні, які перед тим історики зазвичай ототожнювали із питомо європейськими ноу-хау [6].

Цей релятивістський підхід мав свої конструктивні наслідки: історики здебільшого відмовилися від вимірювання процесів військового будівництва за «європейською» шкалою й «революційного/стрибкоподібного» дискурсу в описах самих змін у військовій сфері. Спільним лишилося хіба визнання важливості новацій в мілітарній сфері та їхнього впливу на розвиток державних і суспільних інститутів, незалежно від цивілізаційної приналежності. На зміну порівняльним дослідженням прийшли спроби паралельного прочитання досвіду військового будівництва не лише між різними частинами світу, але й в рамках власне європейської цивілізації.

Водночас, розвиток історіографічного концепту “Центрально-Східної Європи” поставив цілком закономірне питання стосовно того, яким чином військове минуле цього регіону було суголосне чи відмінне тим процесам, про які жваво дискутували історики Західної Європи. Слушність такої постановки питання полягала не лише в тому, що тут знаходилися сильні й політично активні держави з великими військовими ресурсами (Священна Римська імперія, Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія), але й їх постійною включеністю у загальноєвропейські війни, обмін військовими практиками і збройними технологіями.

Попервах перші спроби поглянути на військову історію Східної Європи крізь призму «мілітарної революції» намагалися робити західні русисти й полоністи, як найбільш компетентні знавці «молодшої Європи». Довгий час ця група авторів писала про військові новації в Росії та Польщі, спираючись на досить таки абстрактні геополітичні розклади в регіоні, становище владних еліт, економічну кон'юнктуру - словом, аналіз тих чинників, які входили до сталого набору питомих ознак Східної Європи в історіографії середини ХХ ст. Характерним прикладом перших спроб таких оглядових, але ще не досить ґрунтовних, узагальнень стала стаття відомого американського русиста Річарда Геллі (1937-2009) «Warfare, Changing Military Technology, and the Evolution of Muscovite Society». Співставляючи розвиток військових технологій і практик із західними аналогами, автор поділив їх на два періоди, якісні відмінності між якими полягали в протистоянні різним супротивникам: спочатку татарській легкій кінноті, а згодом шведській регулярній піхоті. За образним висловом Геллі, «змінивши лук на мушкет», московська військово-політична система раціоналізувала свою структуру, посиливши контроль над станами і впровадивши домінування держави в суспільно-політичному та економічному житті [7, p.74-76, 94-97]*. Інший відомий фахівець з російської історії, Маршалл По, погоджуючись із загальним контекстом моделі, сформульованою Геллі, був, однак не таким категоричним, зауважуючи, що попри консервування багатьох архаїчних інститутів, Московська держава через імпортування західних військових практик таки спромоглася стати на шлях модернізації [8], а інший історик, Майкл Поль відзначив важливість трансферу західних військових технологій і практик для територіальної експансії Росії [9].

Стаття є скороченою версією частини ранішої монографії автора, присвяченій кріпосній економіці та збройним силам Росії: Hellie R. Enserfment and Military Change in Muscovy. - Chicago: University of Chicago Press, 1971. мілітарний революція військовий інститут європа

Особливості розвитку військової справи в Речі Посполитій вперше знайшли глибоке й системне відображення в роботах британського полоніста Роберта Фроста. Програмна стаття Фроста «The Polish-Lithuanian Commonwealth and the «military revolution»» побачила світ, коли концепт «мілітарної революції» Робертса було суттєво скориговано його послідовниками. Нові дискусії точилися довкола питання того, чи власне революція військової справи спричинила зміну політичних структур в Європі, чи навпаки «well regulated state» уможливила бурхливий розвиток постійних армій і супутніх ним соціально-економічних інститутів. Саме в такому ключі й було поставлено питання в роботі британського дослідника: яким чином на розвиток армії Речі Посполитої впливали військовий і політичний чинники, і який із них, зрештою, мав вирішальне значення? На думку автора, попри постійну зміну векторів докладання військових зусиль (війни зі шведами, турками й росіянами) протягом XVI - першої половини XVII ст. військова машина цілком справлялася з новими викликами. Вона успішно переорієнтовувалася на війну з новим противником, дозовано запозичувала технічні й організаційні інновації та регенерувала свій потенціал. Кардинальні зміни, особливо розбудова постійної армії й розширення оподаткування, видавалися шкідливими шляхті й магнатам, котрі небезпідставно вважали армію небезпечним інструментом централізації та розширення прерогатив короля. Своєрідний пакт про ненапад, мовчазно укладений між аристократією і монархом унеможливив реформи, котрі, за великим рахунком, не були конче необхідними в умовах війн XVII ст. Натомість, в наступному столітті вони вже виявилися запізнілими [10].

Своєрідність шляху, торованого польсько-литовською федерацією аж ніяк не виключала її інтегрованості в загальноєвропейські тренди, головними серед яких були технічні інновації (особливо в артилерійській справі), поширення муштри й експерименти в царині тактики, що було продемонстровано в інших роботах Роберта Фроста [11, 12]. Подібно до інших дослідників східноєвропейського військового мистецтва, історик слушно зауважив появу цілої низки оригінальних способів ведення війни на відкритих і розлогих театрах воєнних дій, на котрих польсько-литовська армія протистояла дуже різним типам супротивника. Все це сприяло виробленню незнаних на Заході оперативно-тактичних форм, як-от:ведення глибокої розвідки, маневрової та рейдової війни, переважання кавалерійських операцій тощо [4, s.77-81, 92-101].

Фронтирний характер розвитку військової справи на Сході Європи особливо чітко оприявнився в дослідженнях над австрійською та османською частинами Угорщини, де суто європейські практики поєднувалися з орієнталістичними впливами. Окрім цього, на військове будівництво напівсуверенних держав Східної Європи значний вплив справили національно - визвольні повстання та війни. Угорський військовий історик Бела Кірай (1912-2009), що працював у еміграції, слушно зауважував, що саме ця особливість вирізняє вектор розвитку східноєвропейських армій у XVII-XVIII ст. Прикладом побудови збройних сил, базованих на успішних зразках країн протестантського табору він вбачав у армії, створеній під час антигабсбурзького повстання 1703-1711 рр. під проводом Ференца II Ракочі (1676-1735). В підвладній османам частині Угорщини апологетом розбудови постійної армії був князь Міклош Зріні (1620-1664). Втім, слабкість фінансової бази, нерозвиненість бюрократичного апарату й боротьба станів за свої привілеї заважали східноєвропейським володарям тримати великі постійні війська, змушуючи до розбудови багатоукладних армій, в яких нові елементи (конскрипції, професійний офіцерський корпус, штатна структура) поєднувалися зі старими традиційними (ополчення земельної знаті й міст, військово-служилі категорії населення). Трактуючи війну не лише як суто технологічний феномен, а й як складне соціокультурне явище, Кірай слушно зауважив, що на Сході Європи вона мала характер цивілізаційного протистояння між носіями різних культур і релігій. Це спричинювало особливо жорстокий характер бойових дій, їх розтягнутість у часі і фатальність наслідків. Війни без правил спричинили появу «unconventional tactics», коли звичні для Заходу форми збройної боротьби не працювали [13].

Дуже продуктивним виявилися студії з військової історії раннього Нового часу Османської імперії, котрі презентували для істориків унікальний матеріал для компаративістичних досліджень. Їх появу ознаменувала серія досліджень американського османіста угорського походження Габора Агостона, присвячених османській військово-ленній системі, яничарському корпусу та запозиченням європейських військових практик XVI-XVIII ст. В своєму фундаментальному дослідженні «Guns for the Sultan: Military Power and the Weapons Industry in the Ottoman Empire » (2005) Агостон фактично спростував поширений в світовій історіографії міф про неефективність і відсталість османських збройних сил, їхню архаїчну структуру, системи комплектування й забезпечення, а також технічну відсталість. Багато організаційних і логістичних практик, вироблених турками, стали взірцями для наслідування в багатьох європейських державах, а армії сусідів по Східній Європі, як-от польська та угорська, молдавська та валаська вдавалися до прямих запозичень [14, 15]. Агостон також відзначив, що ще й XVI ст. траєкторії еволюції військових систем Османської імперії та Московської держави рухалися паралельними курсами. Поворотним моментом для них стали періоди політичної нестабільності на початку XVII ст. й нові загрози з боку сусідів по Європі, що спричинили різні відповіді з боку правлячих еліт: в османському випадку система швидко децентралізувалася й попри ряд косметичних реформ уже у XVIІІ ст. впала в повну дисфункцію; російська відповідь на нові виклики виглядала більш продуктивною. Московська еліта сформувала оригінальну модель «військово-фіскальної» держави, що модернізувала й утримувала свої військові інститути екстенсивним шляхом, експлуатуючи величезні людські та матеріальні ресурси імперії [16, р.315-319].

Останнім часом з'явилися спроби вписати в контекст “мілітарної революції” військову історію Московської держави та Російської імперії. Її вплив на міжнародні відносини в Європі та реформи в новоспеченій Російській імперії пунктирно окреслив російський історик Олександр Каменський, солідаризуючись, в цілому з думкою західних русистів стосовно асинхронності в природі військових змін у Європі та Росії [17, c.85].

Традиційно модернізація російської армії, розпочата Петром І залишала в тіні всі скільки-небудь важливі зміни в збройних силах Московської держави, котрі хронологічно співпадали з радикальними зрушеннями у військовій справі Європи. Ґрунтовна розробка організаційних реформ першої половини XVI ст. Сергієм Нефьодовим, зокрема, показала незнаний історикам доти вплив військово-територіальної системи Османської імперії на Московію [18], а роботи Олександра Чернова - системність підходу московських урядів до військових реформ у XVII ст. [19]. Роботи російських істориків останнього десятиліття, присвячені військами “нового строя”, аналізу бойових якостей помісного ополчення та неросійських формувань, своєю чергою, відкрили зовсім новий ракурс допетровської епохи у військовому будівництві [20, 21]. Зокрема, істориками було обґрунтовано слушну тезу про певну спадковість тенденцій військових реформ на рубежі XVII-XVIII ст. Петровська модернізація армії та флоту, котра потягла за собою масштабне реформування державного управління, оподаткування й згодом соціальної структури, постала не як радикально новий курс, а продовження й інтенсифікацію заходів, котрі провадилися ще старомосковськими елітами. Преломленню «мілітарної революції» у власне військовій сфері присвячені праці Віталія Пєнского, котрий спробував співставити вектор розвитку допетровської та післяпетровської військово-політичних моделей із західним досвідом [22; 23]. Цікавим і дещо парадоксальним став висновок автора про те, що після зміни парадигм у військовому реформуванні (відходу від традиційної помісної системи і ставка на «протестантську/західну» модель) за Петра І, Росія остаточно обрала шлях консервації старих форм суспільно-політичного устрою, в яких держава домінувала над суспільством. Пєнской вслід за Геллі стверджує, що якщо внаслідок «мілітарної революції» Західна Європа отримала імпульс прискорення соціально-політичного й економічного розвитку, Росія продовжувала спиратися на архаїчні суспільні й економічні інститути, а відтак і воєнні практики, котрі за короткий час почали стрімко втрачати ефективність [23, с.141].

Досвід вивчення військово-політичних систем східноєвропейських держав та змін їхніх моделей протягом «мілітарної революції» неминуче штовхає дослідників до аналогічної постановки проблеми стосовно Козацького Гетьманату середини ХVІІ-ХVІІІ ст. За своєю площею та ступенем задіяності в геополітичних розкладах тодішньої Європи Козацька держава, поза сумнівом, була однією з найпомітніших військових сил на Сході континенту. Безумовно, вивчення військових інститутів та воєнної активності гетьманату аж ніяк не передбачає прямого порівняння й тим більше накладення концепту «мілітарної революції» на українські реалії. Це було б надто примітивним і некоректним порівнянням. Йдеться швидше про відстеження того, як в добу, коли світ ставав євроцентричним, Козацька Україна та її сусіди впорядковували свої мілітарні інститути та контролювали ступінь їх ефективності. Як було продемонстровано вище, практика такого «паралельного прочитання» змін у військово-політичній сфері вже стала історіографічною нормою й довела свою продуктивність. «Мілітарна революція» на Заході стала зручним фоном для відстеження тих змін, котрі вказували на відмінність шляху, котрий торували Схід і Центр Європи. Винятковість і несхожість цих векторів добре продемонстрована для Речі Посполитої, Московської держави/Російської імперії, Османської імперії та придунайських держав. Підкреслимо, що в рамках цих студій дослідники не просто виявляли своєрідність розвитку військових практик кожного з означених регіонів, але й досліджували ті сторони військової організації, котрі упродовж багатьох років лишалися «поз кадром»: ступінь боєздатності різних військових формувань, розвиток військово-теоретичної думки, обіг спеціальної військової літератури, персональний склад командного корпусу, вплив військових інститутів на соціальні процеси, ставлення до війни суспільства й Церкви тощо.

Кидаючи ретроспективний погляд на розвиток козацької державності та її військово-політичної системи, маємо констатувати, що попри глобальні геополітичні зміни в регіоні, вона в головних своїх рисах лишилася незмінною. Козацька республіка продовжувала порядкувати становою, за своїм характером армією, структурованою за територіальним принципом й фінансованою за рахунок місцевих бюджетів (виняток становили лише наймані формування й частина артилерії). Розвиток військових знань, підготовки офіцерських кадрів й логістичних методів війни не був пріоритетним в цій частині Європи, на відміну від Заходу. Протистояння зі східними арміям витворило специфічну тактику, поділ війська й не потребували розвитку військової інфраструктури та вдосконалення фортифікацій. Ця модель цілком узгоджувалася з моделлю Козацької Речі Посполитої й в цілому справно функціонувала в умовах стабілізації кінця XVII ст. Втім, Велика Північна війна 1700-1721 рр. та зростання могутності Росії, виснаження й поразки козацького війська на нових фронтах з незнаними доти супротивниками і формами ведення війни, порушили цю крихку рівновагу, на яку козацькі еліти не мали адекватної й своєчасної відповіді. Мілітарне лідерство модернізованих держав Європи автоматично означало й лідерство політичне, від якого усувалися архаїчні станові республіки на кшталт Гетьманщини та Речі Посполитої з їх недостатньо ефективними військовими моделями.

Ґрунтовне співставлення українських реалій із тенденціями, що відбувалися у військовому будівництві сусідніх країн, дозволить відповісти на важливі питання: яким чином геополітичні виклики вплинули на стан збройних сил і Козацької держави в цілому? Як змінювалися механізми мобілізації військових ресурсів? Зрештою, яким чином зміни, що відбувалися у військовій сфері, котра була тісно пов'язана з моделлю держави, вплинули на її форму й функціонування?