Уявлення про старість у містах річпосполитського простору на межі середньовіччя та ранньомодерної доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уявлення про старість у містах річпосполитського простору на межі середньовіччя та ранньомодерної доби

Т. Гошко, канд. іст. наук, доц. Український католицький університет, Львів

У філософських трактатах від найдавніших часів людське життя поділялося на окремі періоди. Крайніми з них були дитинство і старість. Якщо перший із цих етапів відносно добре представлений як у правовій літературі, так і в актових джерелах, то другому приділяли значно менше уваги. Не було чіткого датування початку старості. Ставлення до людей старшого віку було амбівалентним, що диктувалося як християнськими поглядами, так і практикою життя. Ці уявлення були поширеними і в містах Речі Посполитої XVI-XVII ст. Міське право певною мірою захищало людей старшого віку, але в більшості випадків вони не були суб'єктами права. Важливими групами джерел до історії старості є кодекси права та міщанські заповіти.

Ключові слова: Середньовіччя, ранньомодерна доба, Річ Посполита, періоди життя людини, старість, місто, міське право.

T.Hoshko, PhD in History, Associate Professor Ukrainian Catholic University, Lviv, Ukraine

REPRESENTATION OF THE OLD AGE IN THE TOWNS OF THE POLISH-LITHUANIAN COMMONWEALTH IN THE LATE MEDIEVAL AND EARLY MODERN TIMES

From ancient times, philosophical treatises divided human life into separate periods. The most extreme of them were childhood and old age. If the first of these stages is relatively well represented both in legal literature and documentary sources, the second one is paid much less attention. There was no clear dating of the beginning of old age. The attitude towards older people was ambivalent, which was dictated by both Christian views and the practice of life. These views were widespread in the towns of the Polish Lithuanian Commonwealth in the 16th and 17th centuries. The town law to some extent protected older people, but in most cases, they did not act as subjects of law. The important groups of sources for the history of old age are the codes of law and burghers ' testaments.

Key words: Middle Ages, early modern period, Polish-Lithuanian Commonwealth, stages of human life, old age, town, town law.

Окільки і де не жила б людина, вона завжди намагається переосмислити і зрозуміти оточуючий її світ, а разом із тим - зрозуміти своє місце в ньому, побачити себе його невід'ємною частиною. Не винятком були і люди доби Середньовіччя. Оскільки людина змінюється впродовж життя і це важко було не помітити як їй самій, так й оточуючим, вона не могла не аналізувати ті етапи свого життя, які проживала. Метою статті є не лише аналіз уявлень міщан XVI-XVII ст. про періоди людського життя, а особливо про останній із них - старість, але й аналіз представлення старості у правових документах, які стосувалися річпосполитських міст цього періоду.

Напевно, найкраще швидкоплинність людського життя окреслено у Старому Заповіті: "І пам'ятай у днях юнацтва свого про свого Творця, аж поки не прийдуть злі дні, і не настануть літа, про які говорити ти будеш: "Для мене вони неприємні!". Аж поки не стемніє сонце, і світло, і місяць, і зорі, і не вернуться хмари густі за дощем, у день, коли затремтять ті, хто дім стереже, і зігнуться мужні, і спинять роботу свою млинарі, бо їх стане мало, і потемніють ті, хто у вікно визирає, і двері подвійні на вулицю замкнені будуть, як зменшиться гуркіт млина, і голос пташини замовкне, і затихнуть всі дочки співучі, і будуть боятися високого місця, і жахи в дорозі їм будуть, і мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка, і загине бажання, бо людина відходить до вічного дому свого, а по вулиці будуть ходити довкола голосільники, аж поки не порветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина із золота, і при джерелі не розіб'ється глек, і не зламається коло, й не рине в криницю... І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!" (Екл. ХІІ, 1-7).

Відповідно до середньовічних уявлень, життя людей поділялося на окремі періоди. Хоч космос середньовічної людини був надзвичайно тісним, обмеженим й одноманітним, хоч усе в її світі було упорядкованим і мало своє визначене місце, але це була позірна простота, бо цей, начебто маленький за розмірами, світ у сприйнятті тогочасних людей був неймовірно насиченим. Як зауважив Арон Гуревич: "Поряд із земними істотами, предметами і явищами він охоплював іще й інший світ, породжений релігійною уявою і марновірством. Цей світ із нашої теперішньої точки зору можна було би назвати подвоєним, хоч для людей Середньовіччя він був єдиним. Про кожен предмет, окрім обмежених відомостей, що стосувалися його фізичної природи, існувало ще й інше знання - знання його символічного сенсу, його значення в різних аспектах співвідношення людського світу до світу божественного. Символічне подвоєння світу надзвичайно його ускладнило. Світ символів був невичерпним" [12, с. 72]. І так як люди Середньовіччя мислили символічними категоріями, то і на уявлення про людське життя цей символізм безперечно накладався. У європейському вимірі цей символізм мав яскраво виражене християнське забарвлення і був пов'язаний із символікою чисел. Це відобразилося і в уявленні про етапи людського життя. Окреслені періоди були описані в наукових та псевдонаукових трактатах, поетичних творах, відображені в іконографії [4, с. 32-33]. Подібні уявлення ставали предметом дослідження і для сучасних медієвістів [51, с. 38-53].

Одним із найдавніших середньовічних уявлень був поділ людського життя на три фази, що їх символізували три волхви, які прийшли привітати новонародженого Ісуса і принесли йому свої дари Дари також мали символічні смисли. У Новому Завіті читаємо: "І, увійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір'ю. І вони впали ницьма, і вклонилися Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну" (Мт 2, 11). Ця фраза й описані дари багатьма дослідниками інтерпретуються в різний спосіб. Поширеним є сприйняття їх як символу земного царства, богослужіння та смерті. Саме такою є інтерпретація цих дарів у пасхальному гімні "We Three Kings" Джона Генрі Хопкінса, який став надзвичайно популярним у християнському світі [58].. Французький лікар і доктор медицини Бернар де Ґордон (1270-1330) у своєму трактаті "Liber de Conservatione Vitae Humanae", виданому у 1308 р. [48, с. 269-279], також поділяє людське життя на три окремі періоди:

1. Aetas pueritiae - від народження до 14 років;

2. Aetas iuventutis - від 14 до 35 років;

3. Aetas senectutis - від 35 років до кінця життя [52, с. 15] Детальний аналіз різноманітних середньовічних і ранньомодерних теорій про стадії людського життя [52, с. 12-36]..

У XIII ст. Філіп Наварський у трактаті "Чотири віки людини", у якому виклав свої погляди на виховання, провів паралель між етапами людського життя і порами року [3, с. 141-143]. Ця традиція корінням сягала античності. Чотиричленний поділ людського життя підтримував і Гіппократ, на думку якого, кожному з етапів у житті людини відповідає певний фізіологічний стан - вологість, сухість, тепло чи холод [13, с. 197]. Подібний поділ життя людини на періоди використовував Піфагор. У його трактуванні людина проживає чотири етапи по двадцять років кожний: дитинство - то весна (від народження до 20 років), молодість - то літо (від 20 до 40 років), зрілість - то осінь (від 40 до 60 років), а старість - то зима (від 60 до 80 років). Відповідною була і практика життя, оскільки, до прикладу, в Афінах та Спарті саме з досягненням людиною 60 років їй заборонена була військова служба [38, с. 190]. Іншими словами, цей рубіж в античності був не лише теоретичним, але і практичним.

Однак найчастіше циклів людського життя виділяли сім, що не дивно, оскільки саме це число було надзвичайно популярним у середньовіччі і мало символічне значення, про що неодноразово зазначали дослідники [11, с. 134-135]. Ба більше, найчастіше крайні дати окремих періодів людського життя також були кратними семи, рідше іншим числам, які мали символічне значення в біблійних текстах. Зокрема, у середньовічному трактаті "Велике зібрання всілякого роду речей" читаємо: "Перший вік - дитинство (enfance), який саджає зуби, і починається цей вік із народження дитини і продовжується до семи років, і в цьому віці всяка істота називається немовлям, що те саме, що й безмовне - тому що в цьому віці воно не вміє ні говорити, ні складати досконало фрази, оскільки зуби його ще не зміцніли і не зайняли свого місця, як говорить Ісидор і Константин. За дитинством іде другий вік, який називається pueritia, і називають його так, тому що людина в цьому віці схожа на зіницю ока, як говорить Ісидор, і триває цей вік до чотирнадцяти років. Потім приходить черга третього віку, який називається отроцтвом (adolescence), який триває за Константином в його повчанні до 21 року, а за Ісидором він триває до 28 років, доходячи до 30 і 35 років. Вік цей називають так через те, що людина стає здатною народжувати собі подібних, говорить Ісидор. У цьому віці члени гнучкі і можуть ще рости, отримуючи силу і могутність від природного тепла. І внаслідок цього людина в цьому віці досягає розмірів і сили, даних їй природою" [4, c. 32]. Справді, у трактаті Ісидора Севільського виокремлено шість, але фактично, сім періодів життя людини, оскільки із шостого виділено окремий, умовно кажучи, підетап - останній період старості. За Ісидором Севільским, вік немовляти триває до семи років, дитинство - до 14, період дорослішання - до 28 років, зрілість у людини наступає у 50 років, а в 70 - старість: "Періоди людського життя (De aetatibus hominum): 1. Є шість періодів у людському житті: немовля, дитина, юнак, молода людина, дорослий і старі роки. 2. Перший період, немовляти (infantia) від народження дитини триває до семи років. 3. Другим періодом є дитинство (pueritia), яке є чистими (purus) роками, впродовж якого дитина ще не підходить для дітонародження, і триває він до чотирнадцяти років.

4. Третій період юності (adolescentia) є зрілим (adultus, ppl. Adolescere), достатнім для дітонародження і триває до двадцяти восьми років. 5. Четвертий період, молодість (iuventus), найсильніший з усіх періодів, закінчується у п'ятдесят років. 6. П'ятий період, життя старої людини (senior), тобто зрілості (gravitas), що є спаданням від юності до старих років, але ще не стара людина. Цей період починається в п'ятдесят і закінчується в сімдесят років. 7. Шостий період є роками старості (senectus), який є необмеженим роками, навпаки триває стільки життя, скільки призначено після попередніх п'яти періодів для старіння. Senium, однак, є останьою частиною старості, та називається так тому, що це кінець шостого (cf. seni, "six") періоду. Отже, на ці шість періодів філософи розділили людське життя - періодів, у яких змінюється життя, проходить свій шлях і досягає кінцевої точки смерті" [37, с. 241]. Далі Ісидор детально пояснює особливості всіх цих шести періодів життя людини [31, с. 241-243].

Теорія про поділ людського життя на сім окремих періодів побутувала і на руських землях, зокрема Максим Грек зазначав: "Сім ступенів людського віку. Немовля до 3 років, дитинча до 6 років, дитина до 9 років, отрок у 12 років, юнак у 20 років, чоловік у 30 років, старий у 50 років. "Даси частину семи, даси і восьмому" (Еккл., 11, 2), тобто семи ступеням, це нинішньому тлінному життю, даси і восьмий, тобто восьмому майбутньому віку відповідні духовні справи" [20, с. 45]. Певний відгомін цієї теорії присутній і в популярному апокрифічному тексті "Сказание како сотвори Бог Адама": "І був Адам у раю сім днів, [як] прообраз [встановлений] Господом Богом життя людського: [коли людині] 10 років виповниться - [це] народження життя, 20 років - юнак, 30 років - повноліття, 40 років - зрілість, 50 років - сивина, 60 років - старість, 70 - кончина" [23]. Як зауважив російський дослідник А. Усачов, тут наводиться дещо інше, порівняно з текстами Максима Грека, датування старості [24, с. 60], яке однак, перегукується із висновками Ю. Безсмертного про старість у віці 5060 років для населення Західної Європи [8, с. 113]. Отже, теорія про поділ людського життя на окремі періоди, відповідно до вікових категорій, була доволі популярною у Середньовіччі, причому в різних частинах християнського світу і мала явно виражений символічний сенс.

Розуміння уявлень про вікові особливості життя людей у той чи інший період є важливими для розуміння історичного розвитку суспільства загалом. Беатрікс Бастль пише: "Вік людини - одна з категорій диференціації людського буття поряд зі статусом, становою належністю і статтю. Стосунки між віковими групами і поколіннями впливають на структуру суспільства і водночас є його продуктом. Хоча фізичний і психічний вік залежить від кожного окремо, проте одночасний розвиток продуктивних та освітніх систем зумовлює відповідний поділ життя, який багато в чому не залежить від окремого індивіда. Отже період життя людини не є якимось однозначним поняттям, це не проста, а хронологічно кількісна величина. Фактично - це крихка, важко доступна концепція" [6, с. 268].

Тож нічого дивного, що інтелектуальні авторитети на межі пізнього Середньовіччя і ранньомодерної доби, а в тому числі і правники, немало пасажів присвятили розгляду періодів людського життя, їх характеристиці. Не обійшли вони і старість, що зрозуміло, бо до певної міри, старість - це культурний феномен, хоч і є природним етапом розвитку кожного різновиду життя. Адже тільки для людей старість як життєвий і природний етап набуває певного сенсу і переосмислення. Люди старшого віку не є зайвим елементом суспільства, оскільки вони тут відіграють свою, окрему і важливу роль - допомагають у господарстві, доглядають за дітьми, можуть бути авторитетами в різних сферах життя, бо, маючи чималий життєвий досвід, допомагають молодим ухвалювати важливі рішення тощо. Разом із тим, старість мала для людей і свій зворотний бік, біологічний - хвороби, неміч, ментальні проблеми тощо. Ставлення до старості було різним у різні часи, починаючи від античності. У Стародавній Греції і Римі в цьому питанні було дві тенденції: одна репрезентована думками Платона і Ціцерона, які розглядали старість як втілення мудрості і досвіду, що гідні шани і наслідування; а друга - думкою Аристотеля, який наголошував на негативних сторонах похилого віку: сварливість, скнарість, брак відваги, надмірна обережність тощо [38, с. 189].

Люди завжди замислювалися над визначенням старості і намагалися зрозуміти механізми старіння. Дослідження історії старості стало доволі популярним в останні роки, насамперед у західній історіографії, певний поступ у цьому напрямі робить і польська медієвістика та новістика [32, с. 1-84; 60, с. 47]. Тема старості є міждисциплінарною. До неї зверталися історики, соціологи, антропологи, археологи, не кажучи вже про медиків, психологів та ін. Нині існує понад 300 теорій, які намагаються пояснити процеси старіння [46, с. 5]. Існує також чимало визначень цього періоду людського життя. Сучасний український дослідник Ігор Сердюк зауважив: "З погляду демографії, старість - це віковий період життя людини, його заключна фаза, настання якої обумовлене процесом фізіологічного старіння організму. Це біопсихологічне, соціально-історичне явище, вікові межі якого умовні й змінюються залежно від суспільних уявлень й індивідуальних особливостей конкретного індивіда" [22, с. 58].

Проблему старості намагалися переосмислити і митці, тож не дивно, що вона була присутня і в літературі пізнього Середньовіччя, а особливо в епоху Відродження. Середньовічні уявлення про старість відобразилися і в одній із балад французького лірика Франсуа Війона (1431-1491). Думки про втрачену красу, про неминучі фізіологічні зміни, вкладені в уста відомої старіючої паризької куртизанки, яка жалкує за минулим:

"Что сталось с гладким сим челом?

Где волос, что над ним златился?

Охватный взгляд, бровей излом,

К которым всякий так стремился?

Тот локон, что над ушком вился,

И нос прямой, лица овал И подбородок, что двоился От ямочки, и ротик ал?

Чело изрыто, волос сед,

В плешинах брови, очи тусклы..." [цит. за: 25, с. 242].

У XV-XVI ст. ставлення до старості і людей старшого віку було амбівалентним. З одного боку, як і належить патріархальній культурі і християнській традиції, їм виказували повагу і шану, а з іншого - у тогочасних літературних творах простежується негативне ставлення до старості як до часу самотності і безнадії [28, с. 119-120] Щоправда, в іншій своїй статті Марія Богуцька пише про шану, яку зазвичай виявляли до старших родичів, що пов'язане було із традиційністю суспільного укладу і патріархальними уявленнями. Однак при цьому авторка не посилається на джерела, які б цю тезу підтверджували, натомість для твердження про нечисленні винятки із такого правила знаходить ілюстративний матеріал [29, с. 504].. Як відомо, одна із Божих заповідей каже: "Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь Бог твій дає тобі" (5 М, V, 16). Однак, чим довше живе людина, тим вона має більше гріхів, що позначається на її зовнішньому вигляді, дряхлість душі передається дряхлістю тіла. Аналізуючи причину, чому у Середньовіччі не завжди належним було ставлення до людей старшого віку, дослідники вказують на той факт, що християнство поступово замінило ідею послушенства старшим ідеєю послушенства Богові [21, с. 132]. Справді, за Євангелієм від Матвея: "Коли Він іще промовляв до народу, аж ось мати та брати Його осторонь стали, бажаючи з Ним говорити. І сказав хтось Йому: "Ото мати Твоя і Твої браття стоять онде осторонь і говорити з Тобою бажають". А Він відповів тому, хто Йому говорив, і сказав: "Хто мати Моя? І хто браття Мої?". І, показавши рукою Своєю, Він промовив: "Ото Моя мати та браття Мої! Бо хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той мені брат, і сестра, і мати"" (Мат, ХІІ, 46-50). Саме тому Церква не виділяє людей старшого віку, як категорію осіб, які потребували особливого ставлення. До слова, Суламіт Шагар, досліджуючи життя і позиції людей старшого покоління в історичній перспективі, зауважила, що у Старому Заповіті людей старшого віку не зараховують до списку таких, які потребують спеціальної допомоги, також їх немає і серед тих, кому дають милостиню чи заповідають якісь кошти із благодійною метою, як, наприклад, сиротам, удовам, прокаженим, ув'язненим, породіллям, багатодітним сім'ям, чи бідним молодим дівчатам, які не мали звідки сподіватися на посаг тощо [52, с. 165-166].

На амбівалентності у ставленні до старості в Середньовіччі неодноразово наголошували історики. Посилаючись на середньовічні повчальні історії (exempla), Ле Ґофф також підкреслює негативне стереотипне ставлення до старих жінок: "...Як часто бувало в епоху Середньовіччя, старість, особливо жіноча, опинялася в центрі суперечності, у зазначеному випадку суперечність між авторитетом віку і пам'яті, з одного боку, і старечою підступністю - з іншого. Сприйняття старості коливалося між захопленням і засудженням, так само, як і сприйняття дітей. Так само, як немовля Ісус відіграв вирішальну роль у підвищенні цінності дитинства в Середні віки, образи старозавітних патріархів впливали на статус старих. У кожному з них бачили Авраама. Однак разом із тим, відзначає Дідьє Летт, "старого компрометувало те, що він уособлював фізичну і моральну неміч, нагадуючи християнам про перворо- дний гріх"" [19, с. 101]. У такому непростому ставленні до старості, найімовірніше, відобразилося амбівалентне ставлення до тіла, яке було характерним для епохи Середньовіччя.

Про неоднозначне ставлення до старих людей зазначав й Арон Гуревич: "Ми не знаходимо вказівок на почесне становище старих людей. Радше навпаки: старий батько - тягар для дорослого сина, який відтісняє його і відмовляє йому в повазі. Старих жінок згадують у "прикладах" майже незмінно в ролі звідниць, чаклунок, гадалок, або мегер, що молодяться. Проте тут перед нами, звісно, літературні штампи, а не замальовки із життя, і зробити будь-які висновки із подібних оповідей неможливо" [14, с. 278]. Утім, таке ставлення до людей старшого віку заслуговувало на засудження, що видно з текстів exemplum: "Великою популярністю користувалася історія, яку наводять у низці збірників "прикладів" - про невдячність дітей щодо їхніх батьків, які все життя про них турбувалися. Один чоловік вигнав власного батька з дому, примусив його жити в хліву, і дав йому лише один поношений плащ. Син цього нечестивця, хвилюючись за діда, попросив батька купити йому плащ. "Навіщо? - здивувався батько, - Чи мало у тебе гарного одягу?". "Я збережу його і, коли ти постарієш, одягну тебе в нього, учинивши з тобою так, як ти чиниш із моїм дідом, а своїм батьком, який тебе породив, вигодував, і залишив тобі все, чим володів"" [14, с. 273]. Але, оскільки подібні оповідки були популярними, то можна припустити, що такі ситуації були не рідкістю. Арон Гуревич підкреслює, що в популярних оповідках були й інші приклади ставлення до старості, але вони були радше винятками [14, с. 278]. Серед таких "нетипових" ситуацій можна навести історію з "Діянь римських" про коваля Фоку, який був звинувачений у тому, що працює у день, оголошений законом вихідним, бо був днем народження королівського первістка. За цей злочин до нього були послані королівські жовніри: "Схопили вони Фоку і привели перед царем. Мовить цар: "Дорогенький, що я чую? Як ти смієш порушувати закон?". А той у відповідь: "Володарю, не можу триматися того закону, бо щодня мушу мати вісім динарів. Звідки ж я їх візьму, як не працюватиму?" Цар запитав: "Чому вісім?". А той: "Цілий рік щодня маю віддавати два динари, які заборгував у юності; два позичаю; два викидаю; два витрачаю". Тоді цар: "Мусиш мені ясніше розтлумачити". А коваль йому: "Послухай, володарю. Щодня мушу віддавати два динари моєму батькові: коли я був малою дитиною, батько щодня витрачав на мене два динари, а тепер, коли він сам у нужді, порядність наказує, щоб я його, бідного, спомагав.

Ще два динари позичаю моєму синові: зараз він ходить на науку, а коли мені доведеться потрапити у нужду, віддаватиме ті два динари, які я тепер віддаю батькові. Ще два динари щодня викидаю на жінку: вона завше мені перечить, сваволить, хитрує - тому все, що їй даю - викидаю. Ну, а ще два динари на себе витрачаю - щоб мати що з'їсти і випити. Дешевше ніяк не проживу, а без ненастанної праці - де візьму тих грошей? Оце й усі мої доводи. Прошу правдивого присуду". Тоді цар промовив: "Найдорожчий, ти все сказав правильно! Іди і вірно трудися далі!"" [15, с. 80]. І справді, за міським правом, не було імперативом, що діти мали утримувати старих батьків. Павло Щербич, описуючи права батька, зауважив, що лише дехто додає окремим пунктом, що діти мають годувати батька. Однак це є і визначено, і не визначено суспільством, а також рівною мірою може стосуватися як дочок, так і синів [55, с. 318]. А отже, віддається на розсуд дітям.

Звісно, практика життя була складнішою і не завжди суголосною теоретичним міркуванням, але загальнофілософські і правові настанови були дуже важливими для людей певної доби, бо проводили межу між добром і злом, припустимим і неприпустимим. Таким маркером і було практичне ставлення до старих.

Не обійшов питання зрілості та старості й Еразм Ротердамський, вкладаючи в уста Глупоті такі слова:

"Щиро кажучи, коли люди стають зрілішими та досвідченішими, більш вихованими й розумними, - саме тоді в них і починає в'янути врода, гасне життєва сила, бадьорість, зникає зовнішня привабливість.

Хто чим більше віддаляється від мене, той тим більше наближається до смерті; настає осоружна старість - остогидлива не тільки для тих, хто поруч із тобою, але й для себе самого. Через безліч злигоднів цей вік справді був би нестерпним, якби не з'явилась я їм на допомогу.

Боги поетів мають звичку допомагати стражденним, прийнявши чужу подобу. Я це роблю так само: тих, що вже стоять одною ногою в могилі, знову повертаю до дитинства. Ось чому про старих і кажуть часом, що вони здитиніли.

Дитинство, певна річ, дуже приємна пора, але воно позбавлене великої насолоди в житті - нескінченних і пустопорожніх теревенів, якими грішать старі.

Старим дуже подобаються діти, а дітям, у свою чергу, - старі. Це тому, що

"Завжди подібного бог із такими ж подібними зводить" (Одіссея, XVII, 218).

Та й справді, яка між ними відмінність, крім тієї, що у старого більше зморщок і днів од народження? Усе інше те саме: світле волосся, беззубий рот, немічне тіло, потяг до молока, недорікуватість, балакучість, безтямність, необачність тощо. До того ж, чим більше люди старіють, тим більше стають схожими до дітей. Нарешті мруть, не спізнаючи вже радощів життя й не усвідомлюючи смерті" [16].

Однак відмінність у ставленні до старості і дитинства була, і полягала в тому, що за дитинством було майбутнє, а за старістю - минуле. Саме тому у праві значно більше уваги приділяли дітям.

У польській ранньомодерній літературі теж чимало пасажів було присвячено питанням старості, але особливо пильно до цього періоду життя людини стали приглядатися поети у XVI ст.

Серед тих, хто писав про старість, був і "батько польської поезії" доби Відродження, уродженець містечка Журавно, що на Львівщині, Мико- лай Рей. Він порівнює людське життя із порами року: "Бувають також старі люди, котрі з нетерпінням і нерозсудливістю час своєї старості зносять, і друзів, і роки свої, і старість свою проклинають; що надто нерозсудливо роблять, бо природу свою ніхто зламати чи подолати не може... І що ж, коли природа всіляких речей в собі порядок несе, і Бог ще од віків так постановив, і хто ж того Пана і Його постанови порушити чи подолати може?

І хто коли природженому, від Бога встановленому, який гвалт чи яке насильство вчинити може? Час людини, як рік проходить. І чому б ти мав дивуватися, мій любий брате, коли бачиш, що небо, земля, різні планети, часи та всілякі випадки за визначеним порядком аж до кінця світу мусять існувати, а ти ж би чого мав нарікати на свою природу? Чи ж ти уже не пережив весни такої, зазеленівши молодістю своєю? Чи ж уже не пережив розкішного літа й осені, у які припадає всіляка пожива, певних веселих і вдячних середніх років своїх? І як вже прийшов до зими і до холодніших років своїх..." [50, с. 95-96].

Відповідно, для поета старість - це природний етап людського життя, який не має сприйматися із жалем чи нехіттю, це час заслуженого відпочинку. Він описує можливі способи розваг і відпочинку старших людей, і робить це із властивим йому гумором [50, с. 95-96].

Подібні мотиви були присутні в поезії Яна Коханов- ського, але він, на відміну від М. Рея, підкреслював, що хоч цикли людського життя схожі із циклами природи, та природа відроджується після зими, а людина - ні:

"Jeleniom nowe rogi wyrastajq,

Nam, gdy raz mtodosc minie,

Juz na wieki wiekцw ginie,

A zawzdy gorsze lata przypadajq" [42, с. 258].

Або ж:

"Zima bywszy zejdzie snadnie

Nam gdy sniegiem wtos przypadnie

Juz wiosna, juz lato minie,

A ten z gtowy mrцz nie zginie" [42, с. 298; 30, с. 61-70].

Схожим чином дивилися на старість і правники, оскільки зрозуміло, що вони перебували із літераторами в одному філософському нурті, були дітьми свого часу і місця. Щоправда, цьому періоду людського життя у правових текстах XV-XVI ст. присвячено зовсім мало уваги. Можливо тому, що до справжньої старості, навіть такої, яку уявляв собі Ісидор Севільский і його послідовники, доживали не так часто. Утім, ця теза залишається спірною і породжує чимало дискусій. Наприклад, не погоджується із цим твердженням Юрій Безсмертний. Аналізуючи тексти ХІІІ ст., а серед них трактат "Про любов" Андрея Капелана, він зауважив, що, оскільки в них часто йдеться про людей похилого віку, то очевидно, що люди у віці 50-60 років були для Хіі-ХШ ст. не рідкістю, навіть 70-річні були не унікальним явищем [8, с. 113]. Щоправда, за підрахунками дослідників, у річпосполитських містах на межі ранньомодерної доби частка жителів старших за 60 років становила 68 % [44, с. 125]. Натомість у Флоренції в 1427 р. жило близько 14,6 % людей старших за 60 років, а у Равенні в той час таких було 15,9 % від загальної кількості мешканців [5, с. 229]. При тому залишається відкритим питання, як відрізнявся відсоток старих у містах різних категорій відповідно до кількості населення - великих і малих. Марія Богуцька, наприклад, вважає, що хоч середня тривалість життя в Середньовіччі становила близько 35 років (насамперед через високу смертність немовлят) Суламіт Шагар констатує, що в Європі для тих, хто народився в 1300 р., середня тривалість життя становила 40 років, в 1375 - 18, в 1400 р. - 20, в 1427 р. - 28 років [52, р. 32]. Звісно, на такі показники вплинула велика смертність внаслідок епідемій, голоду та інших катаклізмів. Проте для тих, хто вижив, шанс дожити до старості був значним., та чимало людей доживало до старості, та ще й у відносно доброму здоров'ї. Особливо характерно це було для жителів сільської місцевості [26, с. 118]. Хай там як, але зазначене питання потребує глибших студій.

Одне з важливих питань, пов'язаних зі старістю - датування її вікового порогу. Тут немає одностайності ні серед сучасних дослідників, ні серед мислителів давнини. У трактуванні Платона старість починалася в 60 років, а для Плутарха - у 50 [38, с. 191-193]. У Старому Заповіті рубежем активної діяльності також названо 50 років: "А від віку п'ятдесяти літ відійдуть від служби, - і не будуть уже служити. І будуть вони обслуговувати братів своїх у скинії заповіту, щоб виконувати сторожу, а служби не будуть робити" (Чис., VIII, 25-26). Однак це не було імперативом ні до, ні після початку нової ери. Зокрема, для Піфагора старість починалася від 60 років, для Гіппократа - у 59-63 роки, для китайських мудреців доби Середньовіччя - у 70 років, для європейських фізіологів XIX ст. - у 55-60 років, для німецьких антропологів ХХ ст. - у 60 років. За спостереженням Едварда Россета, настання старості в різні часи датували від 45 до 70 років [49, с. 11].

Найчастіше все ж називали вік 60 років В окремих сучасних публікаціях за поріг старості також ^{визнають вік 60 років [41,} s. 9].. На цю цифру натрапляємо не лише у філософських та богословських трактатах, а й у практичних правових приписах, що регламентували життя людей пізнього Середньовіччя та ранньомодерної доби. Наприклад, у Флоренції та Пізі на початку XV ст. подушний податок мали сплачувати всі чоловіки віком від 18 до 60 років, відповідно старші за 60 від нього звільнялися. Щоправда, у сільській місцевості в цей час такий податок сплачували чоловіки від 18 до 70 років [52, с. 25]. Згідно із Вінче- стерським статутом 1285 р. англійського короля Едуар- да І, для збереження миру кожен власник віком від 15 до 60 років мав забезпечити озброєння залежно від розмірів майна і земельних володінь [53]. Від обов'язку захисту міста в нічний час були звільнені чоловіки віком від 60 років у Парижі. І таких прикладів можна навести чимало. У більшості випадків від різних обов'язків як мілітарного, так й адміністративного характеру чоловіків звільняли у віці старше 60-70 років [52, с. 25]. За законами середньовічної Венеції, монахи звільнялися від процедури самокатування, досягнувши віку 60 років [21, с. 133]. Іншими словами, можна сміливо припустити, що саме цей вік у XIII-XV ст. вважався таким, по досягненню якого людина вже неспроможна до адекватних дій і відповідальності. До подібних висновків доходять й українські дослідники. Зокрема, аналізуючи населення Гетьманщини на основі Румянцевського опису 1765-1769 рр., І. Сердюк зауважив, що саме 60 років є тим рубежем у житті людини, від якого починалася старість [22, c. 56-64].

Бартоломей Ґроїцький, посилаючись на Саксонське Зерцало, практично погоджується із подібним датуванням старості: "Роки старості і неповносправності, відповідно до міського права, настають після шістдесятого року. А відповідно до імператорського права - після сімдесятого року, такі вже переходять роки свої. З того часу кожен старий може мати опікуна, якщо хоче, але може і без опікуна при своїх правах зоставатися. S.S.lib.1. art. 42" [34, с. 239]. Саме від сімдесяти років, за міським правом, людина не могла бути свідком [35, с. 131]. Хоча в іншому місці правник подає інший вік, який розмежовує життя людини на таке, коли людина могла бути самостійною і відповідати за свої вчинки, і таке, коли людина уже не могла виконувати певних функцій, насамперед урядових. Наприклад, на посаду радника в місті не мають обирати чужоземців, людей з іншого права і таких, яким було б дев'яносто років [35, с. 29]⁶.

Як би не датував старість Бартоломей Ґроїцький, а схоже, що і для нього це було питання непростим і відкритим. І в тому немає нічого дивного, оскільки й нині відповісти на питання, коли починається старість, доволі складно. Так, польський дослідник Анджей Карпінський, розмірковуючи над історіографічними концептами старості, зауважив, що визначення старості залежить від того, що береться за основний показник. Не завжди релевантним є окреслення відповідно до кількості прожитих людиною років. Часто старість визначають медичними чи фінансовими показниками. З одного боку, це питання про те, хто веде господарство: старість визначається з моменту, коли маєток передається в руки представника молодшого покоління, оскільки стару людину характеризує не лише певна фізична неміч, а й відсутність власного нерухомого майна [59, с. 49]. Другий показник - це збереження репродуктивної функції як чоловіків, так і жінок. Однак ці показники є доволі непевними. Передача майна може відбуватися з різних об'єктивних і суб'єктивних причин (овдовіння, каліцтво, хвороба, економічні міркування тощо), а отже, не завжди пов'язана із входженням власника у життєву фазу старіння. Ще складніше з питанням спороможнос- ті до народження дітей. Тим паче, якщо у випадку жінок це визначити більш-менш просто, то у випадку чоловіків - практично неможливо [59, с. 47-48].

Не варто забувати, що для жінок "старість" наступала раніше, аніж для чоловіків, і часто її пов'язували, як зазначалося вище, із припиненням репродуктивної функції. Для пізнього Середньовіччя середній показник віку, коли жінка втрачала здатність народжувати дітей, становив 36 років. Такий доволі ранній вік не в останню чергу був пов'язаний із тим, що перших дітей народжували надто рано (до 17 років), а за життя жінки народжували близько 11 разів, що, крім іншого, було пов'язано із високою дитячою смертністю [52, с. 19]. І якщо у випадку з дітьми їхня стать не мала значення, то у випадку із людьми старшого віку вона була доволі суттєвою, щоправда, не так у правовому, як у соціальному і біологічному сенсах. Наприклад, аналізуючи тему старості у творах Яна Длуґоша, польська дослідниця Анна Шафранек зауважила, що є суттєва відмінність у тому, як він описує людей старшого віку чоловічої і жіночої статі. Перші згадуються Длугошем значно частіше і зазвичай у доволі позитивній конотації - як герої, покровителі культури, особи, гідні шани і наслідування. На-

⁶ Відтак, не можна однозначно погодитися із твердженням польської дослідниці Анни Шафранек, що тільки з початку ХІХ ст. старість почали ототожнювати із відходом від публічного життя [54, s. 190].

томість старші жінки, якщо і згадуються, то переважно в негативних тонах, як, наприклад, третя дружина Владислава ІІ Яґайла - Ельжбета Ґрановська [54, с. 192193]. Вочевидь, такий дискурс переважав у XV ст.

Процес старіння не може бути однаковим для різних осіб і залежить від багатьох чинників: стану здоров'я, занять, побуту, середовища тощо. Не можна не погодитися із Суламіт Шагар, яка наводить слова геронтолога Маріана Рабиновича, що кожний індивід старших років насправді перебуває у шести різних віках одночасно: хронологічному, біологічному, когнітивному, емоційному, соціальному, функціональному [52, с. 12]. Кожна із цих складових впливає на стан особи і дуже часто люди однакових років мають різний "вік" в іншій, не хронологічній системі координат. З огляду на це насправді так складно визначити хронологічні межі старості. Це тією чи іншою мірою розуміли і мислителі епохи Середньовіччя, а тому давали різні, часом несподівані відповіді на питання про визначення старості. До прикладу, єврейський філософ і богослов XII ст. Моше бен Маймон пропонував простий спосіб визначення віку жінки: якщо жінку назвати старою, і вона не заперечує, то вона справді стара [52, с. 13].

Відповідно до приписів міського права, старих людей не можна було віддавати на тортури, що вочевидь було пов'язано з уявленням про те, що старі люди, як і діти, не завжди можуть відповідати за свої вчинки. Такий підхід обґрунтували отці Церкви і мислителі доби Гуманізму. Зокрема, у Бернарда Клервоського читаємо: "Там, де немає свободи, немає і відплати, а тому немає і суду (за винятком, звичайно, первородного гріха, який, як відомо, має іншу основу). У всіх же інших випадках, де відсутня свобода, узгоджена з волею, безсумнівно, немає ні відплати, ні суду... Воля такою ж мірою не може позбутися свободи, як і самої себе. Якби людина могла взагалі нічого не бажати, або бажати, але не по своїй волі, воля могла би бути позбавлена свободи. Зважаючи на це, душевнохворим, дітям, а також людям, які сплять, не ставлять у провину ні добро, ні зло, оскільки, не володіючи розумом, вони, очевидно, не можуть скористатися своєю волею, а звідси і судженням, притаманним волі. Оскільки воля абсолютно вільна, то за справедливістю вона судиться тільки самою собою" [7, c. 147].

Це теж було доволі традиційним, бо у Біблії, щоб підкреслити особливу нелюдську жорстокість халдеїв, зазначено, що вони не помилували ні малого, ні старого: "І Він навів на них халдейського царя, і той позабивав мечем їхніх вибраних у домі їхньої святині, і не змилосердився ані над юнаком, ані над дівчиною, ані над старим, ані над старезним, - усе дав у його руку." (2 Хр., XXXVI, 17).

Утім, були злочини, за вчинення яких ніхто не міг бути звільненим від тортур, у тому числі і старі люди: "Однак бувають такі проступки, за які навіть названі особи не бувають звільнені від тортур, як от виступ проти короля, проти громадської справи, що латинники називають crimen laesae Majestatis Crimen laesae Majestatis - злочин образи Маєстату., тобто, якщо хтось щось таке допустить, що б було проти короля і його безпеки, коли проти скаже, або містові щось нашкодить, коли до неприятеля схилиться, коли неприятелеві зброєю, грошима, порадою і яким-небуть іншим способом проти свого пана допоможе, коли підданих землі до того приведе, аби були проти короля, коли розбрат у місті чинить, щоб найвищу особу вбити, та інше тому подібне. Також не робить нікого вільним від тортур здача і зрада своєї Вітчизни, здача неприятелям міст і замків, хто би не був таким" [35, с. 192].