Євроінтеграційні процеси у зовнішній політиці Дуайта Ейзенхауера

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ДУАЙТА ЕЙЗЕНХАУЕРА

Чорноморський національний університет імені Петра Могили, м. Миколаїв

Анотація

У статті розглядаються європейські інтеграційна процеси крізь призму зовнішньої політики Д. Ейзенхауера. Окрім того, досліджуються трансатлантичні відносини з огляду на геополітичні трансформації у Європі. Відзначається, що після завершення Другої світової війни Європа потребувала підтримки на шляху до економічного відновлення. Д. Ейзенхауер спочатку як командувач військ НАТО в Європі, а надалі як президент США спрямовує зовнішньополітичні зусилля задля єднання держав Західної Європи у їх післявоєнній реновації та протистоянні комуністичній загрозі, чим заслуговує визнання провідних європейських урядів та стає головним трансатлантичним союзником. Опікування справами Європи Д. Ейзенхауера пояснюється потребою США у сильному європейському партнері, який сприятиме зміцненню американських позицій на міжнародній арені. Сполучені Штати розраховували на контроль за інтеграційними процесами у Європі через НАТО та посередництво у врегулювання суперечок між провідними європейськими державами. Приєднання Німеччини до Альянсу визначається одним із ключових питань, вирішення якого стало дипломатичною перемогою Д. Ейзенхауера. У висновках акцентується на тому, що за президентства Д. Ейзенхауера Європа посіла чільне місце у зовнішній політиці США, що у подальшому значно вплинуло на еволюцію європейського інтеграційного процесу.

Ключові слова: США; Європа; НАТО; Д. Ейзенхауер; європейська інтеграція; трансатлантичні відносини.

Abstract

Margaryta Lymar, Master in International Relations, Petro Mohyla Black Sea National University, Mykolaiv.

EUROPEAN INTEGRATION IN THE FOREIGN POLICY OFDWIGHT EISENHOWER

The article deals with European integration processes through the prism of the President Eisenhower foreign policy. The transatlantic relations are explored considering the geopolitical transformations in Europe. It is noted that after the end of World War II, Europe needed assistance on the path to economic recovery. Eisenhower initially as Commander in Chief of NATO forces in Europe, and later as the U.S. President, directed his foreign policy efforts to unite the states of Western Europe in their post-war renovating and confronting the communist threat. For that reason, Eisenhower deserved recognition by the leading European governments and became a major American figure, which symbolized the reliable transatlantic ally. Eisenhower's interest in a united Europe was explained by the need for the United States in a strong single European partner that would help to strengthening the U.S. positions in the international arena. The United States expected to control the European integration processes through NATO instruments and mediated disputes between the leading European powers. Germany's accession to the Alliance was determined as one of the key issues, the solution of which became the diplomatic victory of President Eisenhower. The U.S. government was building its European policy based on the need to integrate the Western states into a unified power, and therefore endorsed the prospect of creating a European Economic Community (EEC). It was intended that the union would include Italy, France, Germany and the Benelux members, and form a basis for the development of free trade and the deeper political and economic integration of the regional countries. It is concluded that, under the Eisenhower's presidency, Europe was at the top of priority list of the U.S. foreign policy that significantly influenced the evolution of the European integration process in the future.

Key words: USA; Europe; NATO; Eisenhower; European integration; transatlantic relations.

Після завершення Другої світової війни Сполученим Штатам вдалося не лише закріпити власні збройні сили на «великій шахівниці», але й залучити європейських партнерів до створення єдиної оборонної системи - НАТО. Створенню Альянсу, безумовно, сприяв й острах європейців через радянську загрозу. На противагу Вашингтонському впливу могли б постати традиційні потуги Західної Європи. Проте, Велика Британія була не в змозі очолити «Старий світ» через війну в Кореї, Франція виявилася непідходящим кандидатом на роль центру інтеграційних процесів, а Німеччина не відігравала суттєвої ролі у міжнародних відносинах на період післявоєнного відновлення. Економічне відродження було єдиним шляхом до виходу з кризи, тож Європейське Співтовариство зосередило свої зусилля на формуванні міцного союзу, починаючи з середини ХХ ст. За президентства Д. Ейзенхауера США активно сприяли процесу об'єднання західноєвропейських держав.

Аналіз досліджень та публікацій. Серед вітчизняних дослідників, які приділили чільну увагу вивченню зовнішньополітичних пріоритетів адміністрацій США (у тому числі й адміністрації Д. Ейзенхауера) та розглянули європейські інтеграційні процеси у контексті трансатлантичних відносин можна відзначити М. Миронову [2], М. Ратнікова [3], А. Худолія [4]. Д. Лакішика [1] у наукових доробках приділив увагу німецькому питанню як одному з найбільш дискусійних у повоєнні часи. Разом із тим дослідженню євроінтеграційних процесів з огляду на американську політику не вистачає комплексності. Американські та західноєвропейські дослідники С. Амброз [6], У. Коен [7], Дж. Лей [16], А. Нельсон [20], Р. Паулі [22], Дж. Ларсен та Е. Маган [18] найбільш повно окреслюють масштаби трансатлантичної співпраці, відзначаючи особливу зацікавленість Д. Ейзенхауера у співпраці з західноєвропейськими державами. Більш того, відзначається пожвавлення євроінтеграційних процесів в означений період та безпосередня участь американського президента у зміцненні європейської єдності.

З огляду на вище окреслене, метою статті є комплексне висвітлення європейських інтеграційних процесів за президентства Д. Ейзенхауера. Серед завдань визначено такі: дослідження американської зовнішньої політики середини ХХ ст. щодо Європи, вивчення специфіки трансатлантичних відносин та американського впливу на спроби об'єднання західноєвропейських держав у єдину наднаціональну систему.

Виклад основного матеріалу. Першим командувачем військ НАТО в Європі був призначений один з видатних американських воєначальників Другої світової війни, головнокомандувач сил Антигітлерівської коаліції в Європі, Дуайт Ейзенхауер (Dwight D. Eisenhower), який став і 34-м президентом США [19]. Саме з ним були пов'язані подальші тенденції у трансатлантичних відносинах. Європейський вектор займав особливе місце в його політиці і з перших днів президенства Д. Ейзенхауер підтвердив курс США на опіку справами Європи, що не в останню чергу віддзеркалювалося у протистоянні комуністичній загрозі та сприянні її подальшій єдності [4, с. 158]. Вже у своєму першому звернення до Конгресу, президент Д. Ейзенхауер поклав на «агресивний комунізм» відповідальність за дестабілізацію міжнародної ситуації у післявоєнний період та виголосив зовнішньополітичним пріоритетом США об'єднання Європи зсередини, визнавши той факт, що оборонна міць союзників значно зросла від «джунглів Індокитаю та Малайї до північних берегів Європи» [10]. Відповідно, роль США Д. Ейзенхауер вбачав у всеосяжній підтримці європейських лідерів, національних економік (що передбачало збільшення американських інвестицій та перегляд торгівельних угод) та наднаціональних силових структур.

16 квітня 1953 р. президент Д. Ейзенхауер у своїй промові «Шанс для миру» (англ. «The Chance for Peace») підтвердив курс на подальше зближення з європейськими союзниками і зазначив, що у баченні Радянського уряду «безпека в світі мала бути віднайдена не у взаємній довірі та взаємодопомозі, але в силі: величезній армії, підривній діяльності, пануванні сусідніх націй» [13]. У світлі такої критики СРСР, цілком логічним стало позиціонування США як захисника рівності та миру, держави, яка оберігає право націй на самовизначення та захист від зовнішньої агресії. У зв'язку з цим, Сполучені Штати зосередили увагу на реорганізації та зміцненні власних збройних сил на чолі з Міністром оборони Ч. Уілсоном (Ch. E. Wilson) [18, p. 5]. 30 жовтня 1953 р. президент Д. Ейзенхауер офіційно затвердив під грифом «цілком таємно» документ Ради національної безпеки США № 162/2 (NSC 162/2), у якому було чітко вказано, що ядерний арсенал Сполучених Штатів повинен підтримуватися та розширюватися для відповіді комуністичній загрозі [16]. Даний документ отримав назву «Новий погляд» (англ. «New Look»), а пізніше, 12 січня 1954 р., його модифіковані положення було виголошено держсекретарем Дж. Даллесом (J. F. Dulles) у так званій «Доктрині масованої відплати» (англ. «The Doctrine of Massive Retribution») [14, p. 133].

Доповненням до «Нового погляду» та «Доктрини масованої відплати» стала «Доктрина Ейзенхауера», оприлюднена президентом США у черговому посланні до Конгресу 5 січня 1957 р. [12]. Відтепер, кожна країна мала змогу звернутися до Сполучених Штатів по допомогу у разі військової агресії з боку іншої держави. У своїй доктрині Д. Ейзенхауер вкотре підкреслив необхідність захищати Європу, на цей раз, говорячи про значимість Близького Сходу, від добробуту якого безпека Європи залежала так само, як від реалізації Плану Маршалла та від ефективності НАТО. Необхідно також зазначити, що «Доктрина Ейзенхауера» базувалася на ідеї про збереження для США статус-кво в Європі на зміну Великій Британії і не передбачала жорсткого втручання в політику інших країн допоки вони самі не звернуться по допомогу. Винятком були лише ситуації, що передбачали захист від комуністичної загрози [22].

Сильна Європа, яка здатна гарантувати власну безпеку була єдиним можливим союзником Сполучених Штатів. Задля цього необхідно було залучити сили всіх європейських держав, в тому числі й Німеччину, яка після поразки у Другій світовій війні залишилася фактично осторонь активних перетворень на європейському геополітичному просторі. Як далекоглядний політик, ще у 1951 р., Верховний головнокомандувач Союзних військ в Європі Д. Ейзенхауер здійснив візити до 11 європейських столиць задля встановлення довірчих відносин з європейськими урядами.

На думку президента США, ядром майбутньої наднації повинні були стати члени НАТО, до яких мали приєднатися Швеція, Греція, Іспанія та Югославія [6, p. 257; 17, p. 72]. Єдиним шляхом до подолання криз та конфліктів мало стати створення «Сполучених Штатів Європи» як єдиного і непохитного центру впливу. Спільна конституція, як і закони окремих держав, забезпечували б дотримання прав людини, врегульовували політичні та економічні питання, усували непорозуміння між соціалістичними (такими як Швеція) та капіталістичними (Німеччина) державами. США мали стати надійною підтримкою Європи та допомогти у реалізації такого грандіозного задуму. У грудні 1951 р. Д. Ейзенхауер у переговорах з прем'єр-міністром Р. Плевеном (R. J. Pleven) наполягав на організації спільної офіційної конституційної наради європейських членів НАТО з метою «розгляду шляхів та засобів досягнення більш тісної єдності» для створення європейської армії, ідею якої Р. Плевен підтримував, але так і не відповів на звернення Д. Ейзенхауера [6, p. 257].

Аналогічну політику переконання Д. Ейзенхауер проводив і під час візиту до Великої Британії. 3 липня 1951 р. генерал виступив з важливою промовою у Англомовному союзі в Гросвенор-хаус на Парк-Лейн, де міністр закордонних справ Г. Моррісон (H. S. Morrison) представив його як «першого громадянина Атлантичного співтовариства»; прем'єр-міністр К. Етлі (C. Attlee) говорив про нього як про «людину, яка виграла війну»; тодішній лідер опозиції У. Черчілль (W. L. Spencer-Churchill) встав і, піднявши за собою всіх присутніх, влаштував генералу овацію. Окрім труднощів, Д. Ейзенхауер так само окреслив досить оптимістичні перспективи: «... об'єднання дозволить Європі створити надійну систему безпеки і в той же час відкриє шлях до подальшого вдосконалення людських відносин, характерних для західної цивілізації. Об'єднані ферми і фабрики Франції та Бельгії, металургійні заводи Німеччини,... вправні ремісники Італії будуть творити дива задля загального добробуту» [6, р. 258]. Це був фактичний заклик до створення «Сполучених Штатів Європи», який У. Черчілль визнав як одну з кращих промов, коли-небудь виголошену американцями.

Обійнявши посаду президента Сполучених Штатів у 1953 р., Д. Ейзенхауер не залишив переконання стосовно того, що об'єднання Європи відповідає національним інтересам Америки. Д. Ейзенхауер відібрав фахівців з питань Європи, серед яких провідним був державний секретар Дж. Даллес (друг Ж. Моне), який у 1919 р. входив до складу американської делегації на Версальській мирній конференції [15, р. 70]. У своєму Посланні про становище країни (англ. State of the Union Addresses) президент акцентував увагу на доцільності поглиблення інтеграції економічної та політичної систем у Європі, що фактично сприяло європейській інтеграції ФРН [10]. Разом із тим, США намагалися зберігати розумний баланс між підтримкою європейських держав та захистом власних інтересів, розуміючи, що завдяки своєму дипломатичному досвіду європейці можуть отримати від союзу зі Сполученими Штатами надто значну односторонню користь. Франція була однією з держав, політику якої Д. Ейзенхауер намагався тримати під контролем. Французи зі значними втратами утримували позиції у В'єтнамі під час війни та не могли виконувати фінансові зобов'язання як члени НАТО. Окрім того, їм була вкрай необхідна підтримка в Індокитаї, без якої Франція відмовлялася ратифікувати Договір про Європейське оборонне співтовариство. Зацікавленість Сполучених Штатах у Франції як складової НАТО та оцінка її потенційної ролі у європейських інтеграційних процесах змусили Д. Ейзенхауера збільшити для неї пряму військову підтримку [23].

Можливість одностороннього «партнерства», від якого Європа вигравала, викликала незадоволення США та спонукала до перегляду раціональності використання власних ресурсів, які могли б піти на внутрішні потреби держави. Гонка озброєнь могла б призвести до послаблення не лише СРСР, але й самих Сполучених Штатів. Таким чином, було ухвалено рішення щодо необхідності покращення відносин із СРСР, який визнав ФРН, відмовився від територіальних претензій до Фінляндії, та вивів війська з Австрії. Окрім того, було ліквідовано Комінформ [7]. Таким чином, у адміністрації Д. Ейзенхауера з'явилася можливість приділити увагу більш нагальним питанням, зокрема, проблемам національної безпеки, центральним аспектом яких став європейський вектор у зовнішній політиці.

Однак, покращення відносин з СРСР мало більш формальний характер. Про це свідчить один з численних епізодів таємних листувань між трансатлантичними партнерами за адміністрації Д. Ейзенхауера [9]. Так, у «Проекті трьохсторонньої відповіді на радянську ноту від 31 березня 1954 р.», затвердженої міністрами закордонних справ Великої Британії, США та Франції 22 квітня 1954 р., чітко зазначається, що не зважаючи на прагнення США до зниження озброєнь, заборони зброї масового знищення та контролю над атомною енергією, вони виступають рішуче проти приєднання СРСР до НАТО, посилаючись на розбіжності у принципових цінностях між членами організації та Радянським Союзом. Таким чином, Сполучені Штати не лише підкреслювали актуальність конфронтації з СРСР, але й свою єдність з європейською спільнотою. [8]

Підхід США до розбудови американсько-європейських відносин завжди характеризувався дуалістичністю. З одного боку, Вашингтон був вельми зацікавлений у зміцненні Європи, оскільки лише сильний трансатлантичний партнер міг стати гідним союзником у вирішенні міжнародних питань. З іншого боку, Європа мала згуртовуватися під пильним оком США. Жодні інтеграційні процеси не мали контекстуально виходити з-під контролю США. Ідея Р. Плевена щодо створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС), яке б об'єднувало армії Італії, Франції, ФРН та країн Бенілюксу, була прийнятною для США у разі його тісної кооперації з НАТО, оскільки Сполучені Штати розраховували підпорядкувати об'єднану європейську армію своєму командуванню. У будь-якому випадку, Д. Ейзенхауер та держсекретар Дж. Даллес, вбачали у створенні ЄОС вирішення таких важливих питань.

По-перше, ЄОС мало стати у перспективі військовим компонентом НАТО та щитом Західної Європи від СРСР. По-друге, політичні сили США вважали, що Німеччина, як одна з найбільш перспективних держав, мала бути долучена до створення системи оборони в Європі. Незважаючи на дві світові війни та складні повоєнні часи, Західний світ не міг виключити її з кола творців європейської політики, зважаючи на багате історичне минуле та внутрішній потенціал країни. Ставши частиною єдиної системи європейської оборони, Німеччина більше не змогла б залишатися у напружених відносинах із Францією. Об'єднаний комітет начальників штабів (англ. The Joint Chiefs of Staff) навіть надав перевагу повноправному членству Німеччини в НАТО на противагу її долучення до ЄОС, оскільки поглинання підпорядкованою Вашингтону організацією німецьких збройних сил гарантувало б захист від можливого реваншизму. По-третє, наднаціональна армія в Західній Європі, включаючи західну половину Німеччини, неодмінно б вела до закінчення конфлікту між Францією та Німеччиною, який протягом багатьох поколінь був фактором дестабілізації на континенті. Нарешті, ЄОС дозволило б Сполученим Штатам реконфігурувати власні оборонні стратегії та пріоритети, а у підсумку - зменшити свій оборонний бюджет. Таким чином, адміністрація США мала наміргарантувати «безпеку» фіскальною «платоспроможністю» [20, р. 29].

Не зважаючи на позитивні аспекти створення ЄОС, у адміністрації Д. Ейзенхауера добре розуміли необхідність стриманої поведінки на європейській арені. Ситуація була нестабільною і потребувала вмілого балансування. Надмірний тиск та спроби потіснити Францію та Німеччину, які заради власних громадян намагалися знайти порозуміння, міг надати СРСР привід шукати нові шляхи зміцнення позицій в Європі. Відродження ФРН з одного боку було необхідною умовою протистояння радянській владі, а з іншого - причиною для Кремля залишатися напоготові. США мали підтримати даний процес, однак не надто проявляти свою прихильність до Німеччини задля уникнення нової загрози європейській спільноті.

Справа щодо реалізації американського плану об'єднання Європи виявилася досить складною через насторожені відносини Франції та Німеччини. Французькому уряду не сподобалася ідея об'єднати власні війська з німецькими. Ратифікація ЄОС могла бути відкладена на невизначений термін. Дж. Даллас та Президент Європейської Комісії В. Гольштейн (W. Hallstein) намагалися переконати Францію на користь ЄОС, проте, уряд ФРН також не поспішав до зближення з Францією. Врешті решт, не зважаючи на те, що 27 травня 1952 р. у Бонні представники трьох західних окупаційних держав документально надали Німеччині рівні права з іншими країнами, ратифікацію ЄОС було відхилено на засіданні Національних зборів Франції 30 серпня 1952 р. без попереднього обговорення. Таким чином, ідея ЄОС залишилася не реалізованою [1, с. 104].

Європейська спільнота розділилася на тих, хто вбачав у американській армії гаранта безпеки та стабільності, та на опонентів, які переймалися через загрозу для французької армії потрапити під вплив американської потуги. Уникаючи загострення ситуації, Д. Ейзенхауер вирішив переорієнтувати свою увагу на зміцнення відносин з іншим гравцем, - Великою Британією, -основою яких з 1958 р. стало ядерне співробітництво. Саме у цьому році було укладено Угоду про співпрацю з питань використання атомної енергії з метою спільної оборони (англ. Agreement for Co-operation on the Uses of Atomic Energy for Mutual Defence Purposes) [5]. Для Сполучених Штатів атомна енергетика стала одним зі стовпів в системі європейської безпеки ще у 1954 р., про що свідчить лист Д. Ейзенхауера до Голови Спільного комітету з атомної енергії, щодо Угоди про співробітництво з НАТО з питань атомної інформації [11]. Зі слів Д. Ейзенхауера, США як і країни Європи дали згоду на передачу інформації про атомні розробки та потенціали до підконтрольних НАТО відомств. Зважаючи на домовленості США та Великої Британії, Франція отримала додатковий привід для реалізації власного оборонного потенціалу задля майбутньої військової незалежності. [3, c. 58]

Що ж стосується Німеччини, то Вашингтон розглядав декілька сценаріїв її подальшої участі. Уряд США допускав можливість членства ФРН у НАТО, зважаючи на відсутність порозуміння щодо створення спільних сил. Окрім того, адміністрація США схвально ставилася до реорганізації ЄОС, одностороннього переозброєння ФРН або німецької нейтралізації, і периферичної оборони Європи. Військова самостійність Німеччини як незалежної держави була її правом. Врешті, США та Велика Британія дійшли згоди щодо німецького питання і у 1955 р. ФРН стала членом НАТО [20, p. 48]. Рішення щодо Німеччини було схвалене ще на Конференції дев'яти держав (англ. The Nine-Power Conference), яка тривала у Лондоні з 28 вересня по 3 жовтня 1954 р. і була присвячена питанню про об'єднання ФРН із Заходом та приєднання Німеччини до оборонної системи Західної Європи. Заключний Акт конференції передбачав припинення окупаційного режиму в ФРН, скасування Статуту про окупацію, скасування Вищої союзної комісії, зміцнення Організації Брюссельського договору шляхом запрошення до неї Італії та ФРН, і рекомендації НАТО запросити ФРН до членства у Альянсі [21].

Вступ Німеччини до НАТО можна вважати однією з дипломатичних перемог Д. Ейзенхауера, який вірив у дієвість міжнародної співпраці заради вирішення політичних та економічних питань. Уряд Сполучених Штатів вибудовував європейську політику виходячи з міркувань необхідності інтеграції Західних держав в єдину потугу, тож схвалював перспективу створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Передбачалося, що об'єднання, до якого мали увійти Італія, Франція, Німеччина та держави Бенілюксу, стане основою для розвитку вільної торгівлі та підґрунтям політико-економічного зв'язку країн у регіоні. Проте, подальший прихід до влади у США демократів не дав можливості республіканцям продовжити свій курс.

Отже, моніторинг та спроби контролювати міждержавні відносини і процеси регіоналізації у Європі були причиною зовнішньополітичних ініціатив президента США Д. Ейзенхауера, офіційна позиція якого полягала в опікуванні справами Європи та захисті її від комуністичної загрози. Д. Ейзенхауер був переконаний, що успіх подальшого трансатлантичного співробітництва залежатиме від збереження позицій США у Європі через інструменти НАТО та готовність країн Західної Європи створити єдине наднаціональне об'єднання - «Сполучених Штатів Європи». Фактично, було укладено неформальну «Трансатлантичну угоду», сутність якої полягала у наданні США права брати участь у європейських справах в обмін на військову співпрацю і гарантії безпеки. Американський президент був переконаний, що об'єднана Європа відповідатиме національним інтересам США, тому підтримував створення більш тісної політико-економічної інтегрованої системи. Однак, початкова пасивність європейців змусила Д. Ейзенхауера переглянути зовнішньополітичні пріоритети і паралельно зробити крок до покращення відносин з СРСР. Вашингтон закликав європейських лідерів до інтеграційних заходів з розрахунку на їх подальшу узгодженість з інтересами НАТО та фактичному підпорядкуванню керівництву США. Тому, Д. Ейзенхауер сприяв вступу ФРН до НАТО і вів політику балансування, намагаючись контролювати європейські справи і не викликати супротив західноєвропейських лідерів. Політика Д. Ейзенхауера доводить, що не зважаючи на обставини і робочі непорозуміння, після завершення Другої світової війни Європа посіла одне з визначальних місць у зовнішній політиці США.

геополітичний війна америка ейзенхауер

Список використаних джерел та літератури

1. Лакішик Д. М. Німецьке питання наприкінці Другої світової війни та у повоєнні роки у зовнішній політиці США / Д. М. Лакішик // Актуальні проблеми всесвітньої історії: конфлікти як складова міжнародних відносин: зб. наук. праць / Держ. установа «Ін-т всесвіт. історії НАН України» ; за ред. А.І. Кудряченка. - Київ: Інститут всесвітньої історії НАН України, 2014. - С. 99-113.

2. Миронова М. А. Трансформація відносин Європейського Союзу та США в постбіполярний період.: дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / М. А. Миронова ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. - Київ, 2007. - 194 с.

3. Ратніков М. І. Європейська політика США в контексті політичних трансформацій у ЄС: дис.... канд. політ. наук: 23.00.04 / М. І. Ратніков ; Нац. акад. наук України, Ін-т світ. економіки і міжнар. відносин. - Київ, 2013. - 203 с.

4. Худолій А. О. Публічний дискурс у зовнішньополітичній діяльності президентів США (1945-2012 рр.): дис.... д. політ. наук: 23.00.04 / А. О. Худолій ; Національний університет «Острозька академія». - Острог, 2013. - 465 с.

5. Agreement between the Government of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland and the Government of the United States of America for Co-operation on the Uses of Atomic Energy for Mutual Defence Purposes Washington, July 3, 1958 [Electronic Resource] // The University of Luxembourg's Centre Virtuel de la Connaissance sur l'Europe (CVCE). - 2015. - P. 2-9.

6. Ambrose S. E. Eisenhower: Soldier and President / S. E. Ambrose. - N. Y.: Simon and Schuster, 2014. - 635 p.

7. Cohen W. I. The Cambridge history of American foreign relations: America in the age of Soviet power, 1945-1991, Volume 4 / W. I. Cohen. - Cambridge: University Press, 1995. - 300 p.

8. Draft Tripartite Reply to Soviet Note of March 31, 1954, Approved by the Foreign Ministers of the United Kingdom, United States, and France, April 22, 1954 [Electronic Resource] // United States Department of State; Office of the Historian, Foreign Service Institute.

9. Eisenhower Administration. Regular Volumes: 1952-1954, 1955-1957, 1958-1960 [Electronic Resource] // United States Department of State, Office of the Historian, Bureau of Public Affairs.

10. Eisenhower D. D. Annual message to the Congress on the State of the Union, February 2, 1953 [Electronic Resource] / D. D. Eisenhower // The American Presidency Project.

11. Eisenhower D. D. Letter to the Chairman of the Joint Committee on Atomic Energy on the Proposed Agreement for Cooperation with NATO on Atomic Information, 13 April 1955 [Electronic Resource] / D. D. Eisenhower // The American Presidency Project.

12. Eisenhower D. D. The «Eisenhower Doctrine» on the Middle East, January 5, 1957 [Electronic Resource] // Insidethecoldwar.org.

13. Eisenhower D. D. The Chance for Peace, April 16, 1953 [Electronic Resource] / D. D. Eisenhower // Libertanism.org.

14. Jones B. M. Abolishing the taboo: President Eisenhower and the permissible use of nuclear weapons for national security: diss....Ph.D. / B. M. Jones ; Kansas State University. - Manhattan, 2008. - 313 p.

15. Larivй M. Debating European Security and Defense Policy: Understanding the complexity / M. Larivй. - London: Routledge, 2016. - 261 p.

16. Lay J. S. A Report to the National Security Counsil by the Executive Secretary on Basic National Security Policy (Washington, 30 October 1953) [Electronic Resource] / J. S. Lay // The Federation of American Scientists.

17. Levy C. Three postwar eras in comparison: Western Europe 1918-1945-1989 / C. Levy, M. Roseman (Eds). - Springer, 2001. - 306 p.

18. Mahan E. R. Evolution of the Secretary of Defense in the era of massive retaliation Charles Wilson, Neil McElroy, and Thomas Gates 1953-1961 / E. R. Mahan, J. A. Larsen (Eds). - Washington, D. C.: Historical Office of the Office of the Secretary of Defense. - 2012. - 31 p.

19. NATO Leaders: Dwight D. Eisenhower [Electronic Resource] // NATO. - 2016. - November 23.

20. Nelson A. K. The policy makers. Shaping American foreign policy from 1947 to the Present / A. K. Nelson. - Lanham: Rowman & Littlefield Publishers, 2008. - 188 p.

21. Nine-Power Conference at London, September 28 - October 3, 1954. Editorial Note [Electronic Resource] // United States Department of State, Office of the Historian, Bureau of Public Affairs.

22. Pauly R. J. Jr. The Ashgate research companion to US foreign policy / R. J. Jr. Pauly. - London: Routledge, 2016. - 354 p.

23. U.S. and France in Indochina, 1950-56 [Electronic Resource] // Mount Holyoke College Official Website.

References:

1. Lakishyk, D. M. (2014). Nimetske pytannia naprykintsi Druhoi svitovoi viiny ta u povoienni roky u zovnishnii politytsi SShA. Aktualni Problemy Vsesvitnoi Istorii: Kkonflikty Yak Skladova Mizhnarodnykh Vidnosyn: Zbirnyk Naukovykh prats. Derzhavna ustanova «Instytut Vsesvitnoi Istorii NAN Ukrainy», 99-114.

2. Myronova, M. A. (2007). Transformatsiia vidnosyn Yevropeiskoho Soiuzu ta SShA v postbipoliarnyi period (Unpublished PhD dissertation). Kyivskyi Natsionalnyi Universytet im. Tarasa Shevchenka, Instytut Mizhnarodnykh Vidnosyn, Kyiv.

3. Ratnikov, M. I. (2013). Yevropeiska polityka SShA v konteksti politychnykh transformatsii u YeS (Unpublished PhD dissertation). Natsionalna Akademiia Nauk Ukrainy, Instytut Svitovoi Ekonomiky i Mizhnarodnykh Vidnosyn, Kyiv.

4. Khudolii, A. O. (2013). Publichnyi dyskurs u zovnishnopolitychnii diialnosti prezydentiv SShA (1945-2012 rr.) (Unpublished doctoral dissertation). Natsionalnyi Universytet «Ostrozka Akademiia», Ostroh.

5. CVCE. (2015). Agreement between the Government of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland and the Government of the United States of America for Co-operation on the Uses of Atomic Energy for Mutual Defence Purposes Washington, July 3, 1958.

6. Ambrose, S. E. (2014). Eisenhower: Soldier and President. New York, N.Y.: Simon and Schuster.

7. Cohen, W. I. (1995). The Cambridge history of American foreign relations: America in the age of Soviet power, 1945-1991, Volume 4. Cambridge: University Press.

8. United States Department of State. (n.d.). Draft Tripartite Reply to Soviet Note of March 31, 1954, Approved by the Foreign Ministers of the United Kingdom, United States, and France, April 22, 1954. Office of the Historian, Foreign Service Institute.

9. United States Department of State. (n.d.). Eisenhower Administration. Regular Volumes: 1952-1954, 1955-1957, 1958-1960. Office of the Historian, Foreign Service Institute.

10. Eisenhower, D. D. (n.d.). Annual message to the Congress on the State of the Union, 2 February 1953. The American PresidencyProject.

11. Eisenhower, D. D. (n.d.). Letter to the Chairman of the Joint Committee on Atomic Energy on the Proposed Agreement for Cooperation with NATO on Atomic Information, 13 April 1955.

12. Eisenhower, D. D. (n.d.). The Chance for Peace, April 16, 1953. Libertanism.org.

13. Jones, B. M. (2008). Abolishing the Taboo: President Eisenhower and the Permissible use of nuclear weapons for national security (Unpublished doctoral dissertation). Kansas State University, Manhattan.

14. Larivй, M. (2016). Debating European Security and Defense Policy: Understanding the complexity. London: Routledge.

15. Lay, J. S. (n.d.). A Report to the National Security Counsil by the Executive Secretary on Basic National Security Policy (Washington, 30 October 1953). The Federation of American Scientists.

16. Levy, C., & Roseman, M. (Eds.). (2001). Three postwar eras in comparison: Western Europe 1918-1945-1989. Berlin: Springer.

17. Mahan, E. R., & Larsen, J. A. (Eds). (2012). Evolution of the Secretary of Defense in the era of massive retaliation Charles Wilson, Neil McElroy, and Thomas Gates 1953-1961. Cold War Foreign Policy Series. Special Study 3. Washington, D. C.: Historical Office of the Office of the Secretary of Defense.

18. Nelson, A. K. (2008). The policy makers. Shaping American foreign policy from 1947 to the present. Lanham: Rowman & Littlefield Publishers.

19. United States Department of State. (n.d.). Nine-Power Conference at London, September 28 - October 3, 1954. Editorial Note. Foreign Relations of the United States, 1952-1954, Western European Security, Volume V, Part 2. Office of the Historian, Bureau of Public Affairs.

20. Pauly, R. J. Jr. (2016). The Ashgate research companion to US foreign policy. London: Routledge.

21. U.S. and France in Indochina, 1950-56. (n.d.). Mount Holyoke College Official Website.

Размещено на Allbest.ru