Європейський вектор зовнішньої політики США (50-60-і рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європейський вектор зовнішньої політики США (50-60-і рр. ХХ ст.)

Дмитро Лакішик

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», м. Київ

Анотація

У статті аргументовано, що у повоєнний світ США увійшли в абсолютно новій для себе ролі держави, що перевершувала всі інші країни за основними показниками сили - військовій, економічній, технологічній та культурній. Світові війни перетворили їх в центр західної цивілізації, який протистояв радянській потузі, що закріпила в результаті Другої світової війни за собою значні сфери впливу в Східній Європі і на Далекому Сході.

Стверджується, що основними районами геополітичного суперництва між двома центрами сили стали регіони, що знаходяться на периферії Євразії: лінія зіткнення в Європі, Середній і Далекий Схід. Протягом всього періоду суперництва США перетворилися з епізодичного на постійний чинник європейської політики, інституціоналізувавши свою присутність в Старому світі і будуючи відносини із західноєвропейськими союзниками на засадах «атлантизму», «взаємозалежності» і «розподілу тягаря».

Зазначається, що протистояння двох наддержав відбувалось включно з чергуванням конфлікту й співпраці, що віддзеркалювало прагнення переможців закріпити підлегле становище переможених - здебільшого, Німеччини і Японії - в новій системі міжнародних відносин. Здійснюючи «стримування» СРСР, США, фактично, здійснювали політику «подвійного стримування», спрямованого як проти потенційного посилення Німеччини, так і з метою збереження контролю над Західною Європою в цілому. У зв 'язку з цим, консолідація «сфер впливу» кожної зі сторін консервувала підсумки війни, забезпечуючи «мовчазне співробітництво» з принципових питань.

Ключові слова: США, Західна Європа, СРСР, «холодна війна», НАТО, ЄЕС, ЄОС.

Abstact

Dmytro Lakishyk, Ph.D. (History), Senior Research Fellow, State Institution “Institute of World History of NAS of Ukraine”, Kyiv

U.S. EUROPEAN FOREIGN POLICY VECTOR (50-60s OF THE XX CENTURY)

The article argues that the United States entered the post-war world in a completely new role for the state, surpassed all other countries in the main indicators of strength - military, economic, technological and cultural. World wars turned them into the center of Western civilization, which opposed Soviet power, which secured significant spheres of influence in Eastern Europe and the Far East as a result of World War II.

It is argued that the main areas of geopolitical rivalry between the two centers of power are the regions that are on the periphery of Eurasia: the clash line in Europe, the Middle and the Far East. Throughout the entire period of rivalry, the United States has transformed from an episodic into a constant factor in European politics, institutionalizing its presence in the Old World and building relations with Western European allies on the basis of “Atlantism”, “interdependence ” and “burden sharing”.

It was proved that the main task of the US administrations in the post-war period was the creation of a “power perimeter ” around the zone of Soviet control, maintaining its functioning and further strengthening. First, its line ran in Europe, then in East Asia, and later was expanded to the Middle East, having adequate support with American military bases and military-political blocs.

It is noted that the confrontation between the two superpowers took place including the alternation of conflict and cooperation, reflected the desire of the victors to consolidate the subordinate position of the defeated - mainly Germany and Japan - in the new system of international relations. Carrying out “containment” of the USSR, the USA actually implemented a policy of “double containment”, directed both against the potential strengthening of Germany and in order to maintain control over Western Europe as a whole. In this regard, the consolidation of “spheres of influence” of each of the parties preserved the results of the war, providing “silent cooperation” on issues of principle.

Keywords: USA, Western Europe, USSR, Cold War, NATO, EEC, EDC.

Після Другої світової війни США були орієнтовані на проведення активної інтервенціоністської політики у світі і здійснювали б цей курс, навіть не маючи такого геополітичного й ідеологічного супротивника, яким був СРСР. Політична еліта країни міркувала категоріями Pax Americana, відповідно до яких, американська ідея світового порядку повинна була поширитися у світі. Ідеологічна традиція, пов'язана з «американською винятковістю», робила країну активним місіонером відповідної системи цінностей. Наявність іншого центру зосередження світової могутності і процес біполярної конфронтації, надав США політичну ініціативу у висуванні, відстоюванні і практичному здійсненні міжнародного курсу, спрямованого на захист «вільного світу», до якого належали країни західної цивілізації. США користувалися всіма перевагами геополітичної гегемонії, зумовленої факторами, що визначають реальну силу країни, та наслідками Другої світової війни. Західноєвропейські союзники розглядалися в якості «молодших партнерів», які йшли у фарватері американської міжнародної політики.

Метою статті є дослідження європейського напряму у зовнішньої політики США у 50-60-х рр. ХХ ст.

Дана тематика та інші суміжні проблеми в історичній науці є актуальними і систематично досліджуються західними та вітчизняними фахівцями. У США сплеск інтересу до проблематики «холодної війни» припав на 1950-1970-і рр. До найвідоміших зарубіжних, переважно американських авторів, які досліджували проблеми міжнародних відносин у Європі повоєнного періоду, належать Дж. Айкенберрі, Дж. Браун, Б. Буено де Мескіта, Дж. Геддіс, П. Д'Аньєрі, Р. Джервіс, Д. Дрезнер, Ч. Капчан, С. Ларрабі, Д. Лейк, Ч. Лейн, Р. Легволд, М. Лінд, У. Ліппман, Е. Люттвак, А. Маккой, М. Мандельбаум, Дж. Міршаймер, Г. Моргентау, Дж. Най, Р. Поллард, Т. Сміт, К. Томпсон, Н. Фергюсон, Т. Фрідман.

В українській історіографії проблематика «холодної війни» привертала увагу окремих дослідників (Ю. Бадаха, Б. Гончара, Є. Камінського, О. Овчаренка, О. Потєхіна, С. Толстова, А. Тумашова), увагу яких, за деякими винятками, цікавили насамперед загальні військово-політичні аспекти міжнародних відносин у світовому масштабі.

Аналізуючи американську геостратегію повоєнного періоду констатуємо, що домінуючим в наборі регіональних пріоритетів США стало атлантичне співтовариство. Однією зі складових важливості Західної Європи для США була наближеність її до держав «радянського блоку». В біполярному протистоянні західноєвропейські країни виконували кілька важливих функцій. По-перше, вони були своєрідним «буфером» проти подальшого поширення комунізму, беручи на себе ту роль, яку в міжвоєнний період відігравали держави Східної Європи. Подруге, за певних умов, територія країн Західної Європи могла стати плацдармом для подальшого поширення демократичних цінностей.

Важливим фактором, який зосереджував увагу США на західноєвропейському регіоні, було прагнення тримати його під контролем або здійснювати необхідний вплив на економічне зростання, який неминуче повинен був привести до формування нового «центру сили». Ці тенденції в американській політиці заповзято критикували представники геополітичної школи «нових правих», які займали радикально антиантлантистські позиції [11, с. 257-268].

Значення західноєвропейських держав було важливим для США тому, що Велика Британія, Франція, Нідерланди і Португалія продовжували володіти значними колоніальними територіями. В умовах піднесення національно- визвольного руху і кризи колоніалізму для США постали два взаємопов'язані питання: як заповнити потенційний «вакуум сили», не загострюючи відносин із своїми союзниками в Європі, а також як скористатися їх багатим досвідом управління колоніями і залишковим впливом в нових незалежних державах.

Нарешті, власне культурна спільність об'єднувала США і країни Західної Європи, створюючи західну цивілізацію, що характеризується класичною цивілізаційною спадщиною, західним християнством - католицизмом і протестантизмом, спільністю мовної основи, поділом духовної і світської влади, визнанням центральної ролі права в цивілізаційному існуванні, соціальним плюралізмом і громадянським суспільством, функціонуванням урядових органів, традиціями індивідуалізму, дотриманням особистих прав і свобод [14]. Ці фундаментальні чинники робили США і Західну Європу природними партнерами для багатостороннього діалогу, наводячи пізніше деяких дослідників на думку, що «в багатополюсному, мультицивілізаційному світі відповідальність Заходу полягає в тому, щоб охороняти власні інтереси, а не підтримувати інтереси інших народів або намагатися вирішити конфлікти між іншими народами, коли ці конфлікти не мають ніяких наслідків для Заходу» [12, с. 91].

Після Другої світової війни «в американських стратегіях Західній Європі відводилося місце молодшого і нерівноправного партнера Вашингтона, якому належало зосередити зусилля на досягненні (з американською допомогою) внутрішньої стабільності на капіталістичних засадах, а в міжнародному плані в цілому наслідувати курс, що прокладався Вашингтоном ... Загалом така ситуація в цей період влаштовувала обидві сторони» [10, с. 14].

Однак, з другої половини 1950-х рр. в американсько-європейських відносинах почали виникати протиріччя, що свідчили про необхідність перегляду існуючої моделі взаємовідносин. Перший кластер протиріч був пов'язаний з діями США в період кризових ситуацій, коли основою американської політики, в разі глобального військового конфлікту, мало стати озброєння, що знаходилось на американських військових базах в країнах Західної Європи. У разі ініціативи потенційного противника та його відповідних дій західноєвропейські держави зазнали б неминучого нищівного удару від радянської атомно-ракетної потуги. У зв'язку з цим консервативні західноєвропейські лідери відчували тривогу з приводу можливих наслідків агресивних акцій США для своєї безпеки. Виступаючи в палаті громад британського парламенту в лютому 1951 р. колишній прем'єр-міністр У. Черчілль наголошував: «ми не повинні забувати про те, що, створюючи американську атомну базу на південному сході Англії, ми перетворюємо себе в мішень, а, можливо, і в центр мішені» [10, с. 86].

Другий кластер протиріч був пов'язаний з реакцією США на дії Великої Британії і Франції, які втрачали позиції колоніальних імперій в країнах «третього світу». У найбільш концентрованому вигляді розбіжності Америки та її західноєвропейських партнерів проявилися в період Суецької кризи 1956 р., коли США не підтримали англо-франко-ізраїльську агресію в Єгипті: США перший і останній раз голосували разом з СРСР проти політики своїх найближчих союзників - Великої Британії і Франції в ООН [8, с. 365-366].

Позиція американської адміністрації обумовлювалася декількома факторами: небажанням пов'язувати себе колоніальними устремліннями союзників в умовах активізації на міжнародній арені держав «третього світу»; прагненням збалансувати свою позицію і посилити власний вплив на Близькому Сході; наближенням президентських виборів. У зв'язку з цим, реакція Д. Ейзенхауера на дії американських союзників, зокрема, на тактику і стратегію англійців в умовах розгортання кризи, була однозначною: «Якщо хтось повинен битися, нічого не поробиш. Але я не бачу сенсу вступати в бійку, яка не може завершитися благополучно і в якій, на думку всього світу, ви є організатором, до того ж, навіть не маючи твердої підтримки всього вашого народу» [1, с. 399]. Подальший перебіг подій і їх наслідки вплинули на проблеми західноєвропейської, а в ширшому сенсі, атлантичної єдності. Надалі британський зовнішньополітичний курс став визначатися тим, що, «відвернувшись від європейської єдності, Велика Британія вважала за краще постійне підпорядкування американцям ... після Суеца вона стала тлумачити “особливі відносини” з Америкою як основу максимального впливу на прийняті, переважно у Вашингтоні, рішення» [6, с. 494].

Натомість, для Франції стало зрозуміло, що збіг інтересів держав-членів НАТО не є абсолютним. Позиція США в період кризи, на тлі реакції СРСР, спонукала Францію взяти курс на створення власного ядерного потенціалу і зміцнити своє становище на континенті за рахунок налагодження тісних відносин з ФРН. Дії США мали і ще один важливий наслідок: вони стали прецедентом для американських союзників у визначенні їхніх позицій щодо курсу США в державах «третього світу». Як підкреслював Г. Кіссінджер, «за межами Європи Америка відтепер буде зобов'язана захищатися в “холодній війні” переважно на самоті» [6, с. 471].

До цього комплексу протиріч належали і безпосередні політичні зіткнення між США та Великою Британією й Бельгією з приводу впливу в африканських країнах, які здобули незалежність, що з особливою гостротою проявилося в Конго у 1960-1962 рр. Як зазначав А. Шлезенгер-мол., характеризуючи роль президента Дж. Кеннеді, «з усіх африканських проблем, яка значною мірою вимагала уваги президента, була Конго». Між союзниками йшли численні консультації, зустрічі міністерств закордонних справ, очільників кабінетів, під час яких «з конголезького

питання союзники закидали на адресу один одного не досить приємні висловлювання». Під час цих переговорів «була досягнута домовленість про справедливий розподіл доходів з Конго. До певного часу гострота ситуації в цій країні трохи пом'якшала. Але, звичайно, боротьба за Конго не закінчилася» [4, с. 250]. Фактично, ці події засвідчили зростаючу економічну і стратегічну важливість Африки з її величезними природними багатствами, дешевою робочою силою і цінністю положення, та необхідність вироблення моделі спільної експлуатації країн регіону Заходом.

Ці причини, що торкалися проблеми безпеки і міжнародного впливу держав Західної Європи, спонукали їх до проведення самостійнішої політики. Однак, глибинні основи процесів, що відбувалися в американсько-західноєвропейських відносинах, полягали у змінах динаміки економічного зростання і посилення інтеграційних процесів на заході європейського континенту. Вже до початку 1950х рр. країни Західної Європи завершили період повоєнного відновлення, і показники їх економічного розвитку перевершили довоєнний рівень. Збільшилися темпи приросту промислового виробництва, середньорічні показники яких в 19501955 рр. досягли 12,6% у ФРН; 8,6% в Італії; 5,8% у Франції; 3,8% у Великій Британії [7, с. 255]. Зазначаючи щодо успіхів економічного розвитку Західної Німеччини та Італії, використовувався вираз «економічне диво». За вказаний період обсяги промислового виробництва зросли в Західній Європі на 40%, водночас середньорічні темпи приросту промислового виробництва в США становили лише 4,4%, а загальний приріст 24% [7, с. 255]. Питома вага країн Західної Європи в промисловому виробництві держав зростала, а США скорочувалася, чому сприяло поглиблення західноєвропейської інтеграції в межах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), важливою причиною якої було зростання протиріч і конкурентної боротьби між західноєвропейськими монополіями і корпораціями США. Таким чином, окреслювалася виразна тенденція до формування в Західній Європі центру економічної сили, яка, неминуче повинна була проектуватися і на зовнішню політику країн регіону. Інтеграційний процес накладався на зростання економічної могутності Західної Європи, збільшував потенціал її опору спробам США нав'язувати своє рішення міжнародних, економічних, військово-політичних проблем, з яких існували розбіжності двох центрів суперництва.

Ця розбіжність, з погляду американського зовнішньополітичного істеблішменту, виявлялася в питаннях, пов'язаних з витратами Заходу на оборону і надання допомоги слаборозвиненим державам. «Новий погляд» адміністрації республіканців на проблеми національної безпеки, містив і положення про збільшення витрат союзників на оборону, особливо на наземні сили. Однак плани збільшення сухопутних військ НАТО з різних причин не виконувалися [17]. Дедалі більше занепокоєння у американців викликало і зростання тягаря щодо надання допомоги державам «третього світу». Номінальний лідер Демократичної партії Е. Стівенсон неодноразово підкреслював, що західноєвропейські країни, яким США допомогли відновити економіку у повоєнний період повинні були взяти на себе більше зобов'язань з надання допомоги слаборозвиненим країнам [18, р. 1314].

Ці реалії чіткіше усвідомлювалися представниками американської правлячої еліти, які виділяли три основні проблеми у відносинах між США та країнами Західної Європи. По-перше, зміна стратегічної ситуації формувала «баланс страху», спонукаючи американських союзників «до пошуку безпеки в досягненні більшої незалежності від Сполучених Штатів», прагнення «розвивати власну зовнішню і військову політику, особливо у сфері ядерних озброєнь, або ж ... рухатися від Сполучених Штатів у бік нейтральної або, принаймні, незалежнішої позиції». Інша важлива обставина полягала у відновленні та зростанні економіки держав Західної Європи, що сприяло зростанню незалежності від США в економіці, політиці та військовій сфері. По-третє, від радянської політики щодо європейських країн надходив новий виклик: вона перестала бути «політикою прямої військової агресії або прямих військових загроз» [15, р. 9].

До початку президентства адміністрації Д. Ейзенхауера у 1953 р. Атлантичний союз характеризувався розвитком двох основних процесів - посиленням європейської економічної інтеграції та прагненням до формування потужної військової структури. В межах першого відбувалось формування європейських співтовариств, найперше з яких - Європейське об'єднання вугілля і сталі засноване у 1952 р. Причини розвитку європейської економічної інтеграції полягали в усвідомленні деяких фундаментальних реальностей. По-перше, це були міркування безпеки, згідно з якими необхідно було зробити взаємозалежними деякі галузі промисловості європейських держав, щоб їх не можна було використовувати в односторонньому порядку у військових цілях, і подальше взаємопроникнення економічних структур зробило б безглуздим використання силових методів. Подруге, лише Об'єднана Європа за американської підтримки могла протистояти такому центру сили як СРСР. По-третє, об'єднання відповідало тенденції, що відображала подальшу інтернаціоналізацію суспільного життя, і відповідала потребам розвитку науково-технічної революції. Нарешті, в конкуренції між світовими центрами економічної сили європейські держави могли виступати успішно тільки в тому випадку, якщо б об'єднали свої зусилля [9, с. 140-143].

У межах другого процесу відбувалась розробка планів створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 26 травня 1952 р США, Велика Британія, Франція і ФРН підписали Боннську конвенцію, згідно з якою відновлювався німецький суверенітет. Вона повинна була набрати чинності після ратифікації Паризького договору, підписаного через день після Конвенції, який передбачав створення ЄОС. Всі ці угоди укладалися тоді, коли генерал Д. Ейзенхауер очолював командування військами НАТО і підтримував плани європейської військової інтеграції. Цього курсу Д. Ейзенхауер дотримувався й після обрання його президентом США, вважаючи, що без сухопутних німецьких сил оборона Західної Європи буде значно ускладнена. Незабаром після вступу на пост президента він направив до європейських держав держсекретаря Дж. Даллеса та радника з питань роззброєння Г. Стассена для обговорення різних аспектів європейської єдності та проблеми ремілітаризації ФРН [9, с. 225].

Однак, власне останнє питання найдужче турбувало уряд Франції, позиція якого дедалі більше ставала перешкодою на шляху створення ЄОС. Франція вкотре побоювалася опинитися в ролі найслабшої з двох континентальних західноєвропейських держав, зіткнення якої з сильнішою - Німеччиною - тричі протягом життя одного покоління призводили до тяжких наслідків. Обставинами, що перешкоджали швидкому створенню ЄОС, виступали також поразка Франції в Індокитаї та її намір вивести війська до 20 липня 1954 р., що зменшувало залежність від підтримки США цього регіонального напрямку французької зовнішньої політики, а, отже, і міжнародного курсу Франції в цілому, зокрема і щодо ЄОС. У підсумку, всі ці фактори визначили рішення Національних зборів Франції 30 серпня 1954 р., що відкидало створення ЄОС.

Така позиція Парижа мала глибинні причини, які рельєфніше відбилися в діяльності президента Ш. де Голля. Для Франції, Європа була засобом повернути свою колишню велич. Ще до початку Другої світової війни французькі дослідники міжнародних відносин були стурбовані поступовим зниженням центральної ролі Європи у світових справах. За кілька десятиліть «холодної війни» ця стурбованість перетворилася в невдоволення «англосаксонським» пануванням над Заходом, не кажучи вже про презирство до пов'язаної з цим «американізацією» західної культури. Створення справжньої Європи, за словами Ш. де Голля, «від Атлантики до Уралу» мало виправити цей прикрий стан. Оскільки на чолі такої Європи стояв Париж, це водночас повернуло б Франції велич, яка, з погляду французів, як і раніше є особливим призначенням їх нації» [3, с. 78-79].

Невдача, пов'язана з утворенням ЄОС, сприяла до активізації дій в двох інших напрямках: оновленні Західноєвропейського союзу з метою прийняття до нього ФРН, а потім - до НАТО, та інтенсифікації співробітництва західноєвропейських держав в економічній сфері. Це призвело до підписання 25 березня 1957 р Римського договору про утворення ЄЕС - важливого етапу в західноєвропейській інтеграції.

Проблеми, що виникали у західноєвропейській політиці адміністрації Д. Ейзенхауера привертали дедалі більшу увагу опозиційної Демократичної партії, традиційно орієнтованої в своїх зовнішньополітичних установках, в першу чергу, на зміцнення відносин з державами Західної Європи [13; 18].

В цьому напрямку деякі нові пропозиції були висунуті Е. Стівенсоном. Характеризуючи міжнародну ситуацію, лідер демократів зазначав, що в Європі завершилася перша фаза «холодної війни»: за допомогою США проникнення комунізму було зупинено та відновився баланс сил. Під час другої фази, що розпочиналась, основне завдання полягало в тому, щоб утримувати позиції держав «вільного світу». Е. Стівенсон вважав, що система зв'язків в межах НАТО не забезпечувала належної консолідації західних союзників, необхідної для успішних дій. На його думку, цьому перешкоджали різнорідність рівнів економічного розвитку і відсутність гармонії зовнішньополітичних інтересів [18, р. 110].

Можливість реалізувати свої пропозиції демократи отримали тільки з приходом до влади адміністрації Дж. Кеннеді. Як зазначав Г. Кіссінджер, «Кеннеді, уособлював нове покоління американських лідерів. Вони воювали під час Другої світової війни, але не на командних посадах; вони підтримували створення післявоєнного світового порядку, але не входили до когорти його творців. Попередники Кеннеді, «які були присутні в момент творіння», концентрували свої зусилля на збереженні того, що було ними збудовано. Адміністрація Кеннеді була прихильником нового архітектурного стилю. Адже Трумен та Ейзенхауер вважали, що метою атлантичного союзу є відбиття радянської агресії; Кеннеді ж бажав, аби народилося атлантичне співтовариство, яке торувало дорогу до того, що пізніше стало називатися «новий світовий порядок» [6, с. 553].

4 липня 1962 р Дж. Кеннеді закликав до створення «атлантичної спільноти» Сполучених Штатів та «об'єднаної Європи», в якій інтегрована Європа стала б рівним партнером США, поділяючи з ними обов'язки світового лідера [16, р. 537539]. Президент Дж. Кеннеді йдучи на поступки панєвропеїстам в Західній Європі, стверджував, що цілковите об'єднання Європи є умовою подальшого, масштабнішого, атлантичного об'єднання. Обстоюючи тезу «двох рівних половин» Атлантики, Дж. Кеннеді, а в подальшому й Л. Джонсон, концентрували увагу на тому, що західноєвропейська інтеграція не є самоціллю, а лише попереднім етапом об'єднання всього Заходу.

Ця перспектива могла бути реалізована лише тоді, коли кожна з двох складових дорівнювала б інший за основними показниками могутності, виключаючи військовий. Заступник держсекретаря США Дж. Болл підкреслював: «Звичайно, ми можемо вести переговори з європейськими країнами на рівноправній основі, але існує один аспект рівності, який не залежить ні від волі, ні від дій Сполучених Штатів, а саме рівність масштабів і ресурсів. Тим часом ця проблема була б подолана завдяки створенню об'єднаної Європи. Завдяки ресурсам, які були б приблизно рівні ресурсам Сполучених Штатів, об'єднана Європа була б для нас у всіх відношеннях рівною. Але цієї рівності ніколи не вдається домогтися, якщо Європа буде розколота, в результаті чого її міць і її значення будуть меншими» [5, с. 231].

У практичному розумінні «атлантичне співтовариство» передбачало, у відповідності з «рівним партнерством», розподіл тягаря на подолання викликів «третього світу»; стимулювання економічного розвитку шляхом скорочення податків; у співпраці з Японією збільшення притоку капіталу в слаборозвинені країни, зниження економічного суперництва між «Спільним ринком» і Великою Британією, між «шісткою» ЄЕС і «сімкою» ЄАВТ, і на цій основі створення «вільної світової економіки».

У політичному відношенні йшлося про створення єдиних органів «атлантичного співтовариства», а у військовому - порушувалося питання про те, щоб США поділилися ядерними технологіями із західноєвропейськими союзниками. Пізніше виникла концепція створення «багатосторонніх ядерних сил», які повинні були стати «прикладом широкого об'єднання сил західноєвропейських країн в ядерній галузі». Тоді, вважав держдепартамент, із західноєвропейцями буде легше домовитися у сфері економіки та політики. Європейським членам НАТО запропонували брати участь разом із США у створенні військово-морського флоту, оснащеного ядерною зброєю. За задумами ініціаторів плану, екіпажі кораблів (підводних або надводних) комплектувалися б з європейців. Сам флот підпорядковувався би НАТО, тобто американському головнокомандувачу. Країни Західної Європи повинні були фінансувати будівництво кораблів, їх використання та обслуговування [5, с. 234]. Але ці плани, складні для реалізації, зустріли неприйняття з боку Франції, яку уособлював президент Ш. де Голль, в основі стратегії якого знаходилося положення про національну незалежність, самостійну національну оборону, вільну систему союзів з урахуванням існуючих міжнародних реальностей. Останній принцип передбачав і незалежність від США. «Ще під час війни де Голля обурювали претензії США на світове панування, а після її закінчення він переконувався в тому, що панування США не врятувало Францію ні від економічної кризи, ні від розпаду її колоніальної імперії, а також не забезпечило їй міцного положення в Європі та світі» [2, с. 188]. Щодо європейської інтеграції, Ш. де Голль, котрий уособлював «велич Франції», зазначав: «Серед галлів, германців і латинян лунають численні заклики: “Створимо Європу!” Але яку Європу? Ось в чому питання ... На нашу думку, думку французів, мовиться про те, щоб Європа була створена для того, щоб бути європейською. Європейська Європа - це свідчить, що вона повинна існувати сама по собі і для себе самої, іншими словами, вона повинна мати свою власну політику в сучасному світі ... а не бути організацією, нездатною вести незалежну політику, прив'язаною у цій сфері, як і у сфері оборони і економіки до системи атлантичної, тобто американської, і, отже, підпорядкованої тим, кого США називають своїм «керівництвом» [2, с. 241].

Природно, такий континенталістський підхід, який знайшов відображення і в практичній політиці Франції, зокрема в тезі «Європа від Атлантики до Уралу» і передбачав зміцнення франко-німецького співробітництва та франко-радянських зв'язків, став непереборною перешкодою на шляху «атлантичного співтовариства». Коментуючи зіткнення концепцій, Г. Кіссінджер наголошував:«Піднесені уявлення Кеннеді про атлантичне партнерство базувалися на наявності двох опор у даху єдиного будинку - Європи і Америки, і саме це уявлення викликало запеклий опір з боку де Г олля, який пропонував набагато витонченішу, нехай навіть менш натхненну, систему відносин. Обидві концепції мали в своїй основі конкретні історичні цінності кожної окремо взятої сторони. Кеннеді осучаснював спадщину Вільсона і Франкліна Делано Рузвельта; де Голль виступав з досить складною багатоплановою версією класичної європейської рівноваги сил, в основі якої була наявність розділеної Німеччини, західнонімецьке економічне переважання, французьке політичне панування в Європейському економічному співтоваристві і, як підстрахування, американський ядерний захист» [6, с. 556-557].

Однак криза в американо-західноєвропейських відносинах, як видається, мала набагато вагоміші наслідки, не обмежені хронологічними межами першої половини 1960-х рр. Це була перша масштабна спроба створити механізм атлантичного співробітництва між двома складовими західної цивілізації. З того часу багато чинників, що перешкоджали її реалізації або перестали існувати, або вже не є визначальними. Ступінь інтегрованості Європи - економічної, фінансової, політичної та військової - уособлюється ЄС - потужним об'єднанням за багатьма показниками, цілком порівнянними з США. Так само як і в 1960-і рр., нині геополітична ситуація у світі вимагає «сукупної» відповіді всього Заходу - атлантичного співтовариства.

Отже, після завершення Другої світової війни західноєвропейський напрям був найважливішим в американській геостратегії, об'єднуючи в собі прагнення контролювати території, важливі для забезпечення національної безпеки США; зберігати позиції на близьких географічних кордонах до «головного противника»; підтримати держави однотипної цивілізації і, водночас, не допустити зростання «центрів сили» в Західній Європі. В якості найважливіших засобів досягнення цих цілей були заходи щодо стимулювання військової та економічної інтеграції країн Західної Європи, тобто держав, які впродовж п'ятнадцяти післявоєнних років виступали в ролі «молодшого партнера» США.

До 1950-х рр. західноєвропейські союзники США стали дедалі більше претендувати на зміну сформованої системи відносин, у зв'язку із завершенням періоду післявоєнної відбудови, бурхливим економічним зростанням і, відповідно, посиленням власного політичного впливу. Ці обставини стали причиною дискусій в американській політичній еліті щодо корекції цього регіонального напрямку геостратегії.

Поступово визрівали пропозиції, пов'язані з подальшою консолідацією позицій Заходу на основі активізації економічного і політичного співробітництва, лібералізації торгівельних відносин з боку США, поліпшення координації дій щодо країн «третього світу»; надання країнам-членам НАТО тактичної ядерної зброї і узгодження процесу прийняття рішень в ядерній сфері. Ці заходи відображали курс на зміну ролі Західної Європи в американській геостратегії: акцент з укріплення «бастіону проти радянської загрози» переносився на формування «атлантичного співтовариства». Ця лінія стала визначальною в політиці адміністрації Дж. Кеннеді, яка виступила з ініціативою «рівного партнерства» США і Західної Європи, яка розділила б з ними обов'язки світового лідера. Як засоби вирішення цих проблем висувалися завдання ліквідації розколу між ЄАВТ та ЄЕС, стимулювання процесу прийняття Великої Британії до «Спільного ринку». До того ж адміністрація США орієнтувалася на зміцнення відносин з ФРН - державою, яка дедалі більше забезпечувала економічне домінування в західній частині континенту. Цей курс був орієнтований вплинути на позицію Франції, що зміцнювала співпрацю із Західною Німеччиною. Однак, власне політика Парижа призвела до стагнації планів «атлантичного співтовариства».

Список використаних джерел та літератури

політика сша стримування

1. Амброз С. Эйзенхауэр. Солдат и президент / С. Амброз. - М.: Издательство «Книга, лтд», 1993. - 560 с.

2. Антюхина-Московченко В.И. Шарль де Голль и Советский Союз: Политический портрет / В.И. Антюхина-Московченко. - М.: Книга, 1990. - 228 с.

3. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы / 3. Бжезинский. - М.: Международные отношения, 1999. - 256 с.

4. Громыко А.А. Братья Кеннеди / А.А. Громыко, А.А. Кокошин. - М.: Мысль, 1985. -480 с.

5. Громыко А.А. 1036 дней президента Кеннеди / А.А. Громыко. - М.: Политиздат, 1968. -279 с.

6. Киссинджер Г. Дипломатия / Г. Киссинджер. - М.: Ладомир, 1997. - 848 с.

7. Международные отношения после Второй мировой войны. В 3 томах. Т. 2 (1950-1955) / Ред. А.А. Лаврищев, Д.Г. Томашевский. - М.: Изд-во политической литературы, 1963. - 744 с.

8. Печатнов В.О. История внешней политики США / В.О. Печатнов, А.С. Маныкин. - М.: Международные отношения, 2012. - 672 с.

9. Системная история международных отношений. События и документы 1918 -2003. В четырех томах. Том третий. 1945-2003 гг. / Под ред. А.Д. Богатурова. М.: Научно-образовательный форум по международным отношениям, 2003. - 720 с.

10. США-Западная Европа: партнерство и соперничество / Отв. ред. Ю.П. Давыдов. - М.: Наука, 1978. - 422 с.

11. Тихонравов Ю.В. Геополитика. Учебное пособие / Ю.В. Тихонравов. - М.: ЗАО «Бизнес-школа» Интел-Синтез», 1998. - 368 с.

12. Хантингтон С. Запад уникален, но не универсален / С. Хантингтон // Мировая экономика и международные отношения. - 1997. - № 8. - С. 84-93.

13. Acheson D. Present at the Creation. My Years in the State Department / D. Acheson. - New York: W.W. Norton & Co., Inc., 1969. - 798 p.

14. Huntington S.P. The Clash of Civilization and Remaking the World Order / S.P. Huntington. - New York: Simon & Schuster, 1996. - 368 p.

15. Morgenthau H.J. The Crisis of American Foreign Policy: The Brian McMahon Lectures / H.J. Morgenthau. - Mansfield: University of Connecticut, 1960. - 20 p.

16. Public Papers of the Presidents of the United States, John F. Kennedy, 1962. - Washington,1963.

17. Spinelli A. Atlantic Pact or European Unity [Electronic resource] / A. Spinelli // Foreign Affairs -1962.- Vol. 40.-№ 4.- July -Mode of Access:https://www.foreignaffairs.com/articles/europe/1962-07-01/atlantic-pact-or-european-unity (last Access: September 4, 2019) - Title from the Screen.

18. Stevenson A.E. Putting First Things First, a Democratic View / A.E. Stevenson. - New York: Random House, 1960. - 115 p.

References

1. Ambroz, S. (1993). Eyzenkhauer. Soldat i prezident. Moskva: Izdatel'stvo «Kniga, ltd».

2. Antyukhina-Moskovchenko, V. I. (1990). Sharl' de Goll' i Sovetskiy Soyuz: Politicheskiy portret. Moskva: Kniga.

3. Bzhezinskiy, Z. (1990). Velikaya shakhmatnaya doska. Gospodstvo Ameriki i yego geostrategicheskiye imperativy. Moskva: Mezhdunarodnyye otnosheniya.

4. Gromyko, A. A. & Kokoshin, A. A. (1985). Brat'ya Kennedi. Moskva: Mysl'.

5. Gromyko, A. A. (1968). 1036 dneyprezidenta Kennedi. Moskva: Politizdat.

6. Kissindzher, G. (1997). Diplomatiya. Moskva: Ladomir.

7. Lavrishchev, A. A. & Tomashevskiy, D. G. (Eds.). (1963). Mezhdunarodnyye otnosheniya posle vtoroy mirovoy voyny. V trekh tomakh. (T. 2 1950-1955). Moskva: Izdatel'stvo politicheskoy literatury.

8. Pechatnov, V. O. & Manykin, A. S. (2012). Istoriya vneshney politiki SSHA. Moskva: Mezhdunarodnyye otnosheniya.

9. Bogaturov, A. D. (Ed.). (2003). Sistemnaya istoriya mezhdunarodnykh otnosheniy. Sobytiya i dokumenty 1918-2003. V chetyrekh tomakh. (Tom tretiy. 1945-2003 gg.). Moskva: Nauchno- obrazovatel'nyy forum po mezhdunarodnym otnosheniyam.

10. Davydov, Y. P. (1978). SSHA - Zapadnaya Yevropa: partnerstvo i sopernichestvo. Moskva: Nauka.

11. Tikhonravov, Y. V. (19980). Geopolitika. Uchebnoye posobiye. Moskva: ZAO «Biznes- shkola» Intel-Sintez».

12. Khantington, S. (1997). Zapad unikalen, no ne universalen. Mirovaya ekonomika i mezhdunarodnyye otnosheniya, 8, 84-93.

13. Acheson, D. (1969). Present at the Creation. My Years in the State Department. New York, NY: W.W. Norton & Co., Inc.

14. Huntington, S. P. (1996). The Clash of Civilization and Remaking the World Order. New York, NY: Simon & Schuster.

15. Morgenthau, H. J. (1960). The Crisis of American Foreign Policy: The Brian McMahon Lectures. Mansfield: University of Connecticut.

16. Public Papers of the Presidents of the United States, John F. Kennedy, 1962. (1963). Washington.

17. Spinelli, A. (1962). Atlantic Pact or European Unity. Foreign Affairs, 40(4). Retrieved from https://www.foreignaffairs.com/articles/europe/1962-07-01/atlantic-pact-or-european-unity.

18. Stevenson, A.E. (1960). Putting First Things First, a Democratic View. New York, NY: Random House.

Размещено на Allbest.ru