Типологія історіографи українознавчих досліджень (XIX - початок XX ст.)

Розпочинаючи виклад історіографії становлення наукових засад українознавства як необхідного складника наукового дослідження варто наголосити на тій обставині, яка тривалий час визначала методологічне тло гуманітарної сфери. Ця обставина сформувалася під потужним впливом принципу історизму, який був впроваджений у філософію як один із основоположних принципів філософської методології мислителями і діячами німецької класичної філософії ХІХ ст., зокрема у філософських та історико-філософських працях Г. Гегеля [5, с.33].

Його чинність розповсюджувалася на стиль філософського викладу предмета дослідження. Передбачалося, що предмет дослідження має обов'язково висвітлюватися через унаочнення власної історії. Проте цим мистецтвом філософування володіли лише одиниці. Виклад змісту через власну історію поступово перетворився на механічну послідовність певних частин. Як правило, до самого змісту предмета дослідження додавався вагомий додаток у вигляді еклектично поєднаних свідчень, які мали безпосереднє чи опосередковане відношення до самого предмета. Відтак, часом, предмет дослідження розчинявся у значній кількості несистематизованого матеріалу.

Саме з цієї причини виклад історіографії наукових засад українознавства має бути спрямований на з'ясування наукометричних властивостей сучасного стану розвитку українознавства як науки. З огляду на це, виклад історіографії становлення наукових засад українознавства передбачає не включення всього відомого фактографічного матеріалу з українознавства, починаючи від самих витоків, а опертя на спеціалізовані праці з українознавства, в яких уже теоретично узагальнюються певна кількість фактів чи історичних напрямків розвитку. Важливо й те, щоб ці теоретичні праці були виконані науковцями, які належать до тієї чи іншої українознавчої наукової спільноти.

Можливо вирізнити три типи організації викладу історіографії українознавчих досліджень. По-перше, традиційний для нашої науки хронологічний тип, який є реалізацією згаданого принципу історизму. Цей тип має всі переваги, але й недоліки "гегельянського" ставлення до історії як філософської думки, так і в ширшому значенні - буття. Одним з яскравих недоліків такої концепції є мимовільне замовчування значної кількості інтелектуальної спадщини, яка нівелюється в процесі кількісно-якісних узагальнень.

Другий тип організації викладу історіографії має яскраво виражений персоналістичний характер. Цей тип досліджень у головному зосереджується на зацікавленні та можливої здобутої фактографічної бази засновника історіографічної концепції. Перевагами цього типу досліджень є досить щільна прив'язка до предмета дослідження автора. Саме дослідницьке зацікавлення автора формує принципи відбору наукового матеріалу. Цим пояснюється наявність чи відсутність певного "українознавчого" матеріалу. Таким чином, набуває власного значення аналітична, систематична та узагальнююча функція методології дослідження.

Третій тип укладання історіографії передбачає, що автор до списку первинних пам'яток українознавства додає і список праць, де здійснені теоретичні узагальнення історичного матеріалу того чи іншого періоду. Тобто до загальної українознавчої спадщини зараховуються і праці власне історіографічного характеру. Ці праці, як правило, створювалися на рубежі історичних періодів розвитку українознавства. Вони ж часом, ставали і виявом цього рубежу. Тобто, коли накопичувався новий дослідницький українознавчий матеріал у достатній кількості - цим формувалася підстава і методологічна вимога до появи праць, в яких не лише описувалися факти, але й здійснювалося їх узагальнення.

Цей тип укладання історіографії вже є проявом не синтетичних, як у першому випадку, а інтегральних основ застосування і формування методології. Вони передбачають, що виникають різноступеневі типи наукових праць. Якщо на першому ступені може розміщуватися будь-який фактичний матеріал, який "стосується" України, навіть без первісного впорядкування, то другий ступінь передбачає створення праць первісного узагальнення певних груп українознавчих історичних пам'яток. І третій ступінь, без припинення дії в межах перших двох, виявляє таку сукупність українознавчих пам'яток, які самі є теоретичним узагальненням первісного матеріалу. На певному етапі розвитку ці пам'ятки створюють таке явище, як історія теоретичних узагальнень українознавчої історії, або ж історіографії українознавства.

Згідно з предметом нашого дослідження, для нас важливі ті історіографічні праці, в яких викладена історіографія розвитку українознавства саме як науки і наукової методології. Наразі лише зазначимо, що до згаданих типів історіографії варто долучати й новий тип історіографічних досліджень в галузі українознавства, який найдоречніше міг би бути названим історіографією парадигм українознавства. Щодо висновків про формування парадигмальної основи українознавства як науки необхідно здійснити визначені наукометричні дії, тобто належним чином систематизувати сукупність парадигмальних властивостей українознавчої спільноти згідно з принципами розвитку науки на парадигмальних засадах.

Власне, цьому й присвячена основна увага дослідження, оскільки таких українознавчих історіографій фактично не існує. Це, вірогідно, становить четвертий рівень українознавчих досліджень. Він передбачає, що здійснюється історіографія українознавства як науки в системі історії і методології наук. Цей процес лише розпочався, і ми маємо незначну кількість спеціалізованих праць у цьому напрямку, які складають радше не історичне, а сучасне чинне тло досліджень у галузі українознавства. Відповідно до необхідності демонстрації історіографічної основи українознавчого дослідження згідно з зазначеними типами згадаємо такі.

Одним з провідних джерел, які варто узагальнено співвіднести з першим типом історіографічних досліджень, є праця Д. Дорошенка "Огляд української історіографії. Державна школа: історія, політологія, право", яка була вперше видана у Празі у 1923 році [6]. Як зазначають у вступній статті Ю. Пінчук та Л. Гриневич "Огляд української історіографії" складається зі вступу, 22-х розділів, в яких подано аналіз розвитку української історіографії, починаючи з ХІ ст. й до 20-х. рр. ХХ ст., й покажчика імен. У вступі автор виклав своє бачення предмета української історіографії як "нарису розвитку на Україні наукової праці над дослідженням минулого життя рідного краю" й разом із тим - "огляду української національно-історичної думки", що уособлює процес розвитку національного самопізнання. Його Д.І. Дорошенко розглядає як безперервний процес, що не спинявся ніколи..." [6, c. XIII].

Попередньо ці ж автори дають сучасне їм визначення поняття "історіографія", зміст якого співвідноситься зі змістом поняття "історіографія" та його структурою у авторстві Д. Дорошенка: "Дослідження еволюції наукової думки, її основних напрямків, принципів історичного аналізу, закономірностей розвитку історичної науки складає предмет вивчення спеціальної історичної дисципліни - ІСТОРІОГРАФІЇ (за грец. - історія, розвідування, дослідження минулого і - пишу, тобто описування історії) [6, с. IX].

У цьому ж виданні в коротенькому зауваженні Я. Пеленського "Українська державна школа" дана ти- пологізація історіографів державної школи в українознавстві: "До державної школи зараховуємо тих істориків, які в центр своїх досліджень ставили державу. Їх можна умовно поділити на 4 групи: 1) істориків, які писали історію з теоретичної перспективи, тобто концепційну історію; 2) істориків, які займалися загальною історією, застосовуючи позитивістський метод; 3) істориків, які досліджували сучасну їм історію; 4) істориків- юристів, які займалися історією держави і права та взаєминами України з іншими державами" [6, с. V]. Очевидно, що ця типологізація корелюється із зазначеними нами загальними типами історіографій в українознавстві не з позицій державницької школи, а з диспозиції наукового дослідження українознавства як науки, тобто формування історіографії власних наукових підстав.

Попри те, що предметом історіографії Д. Дорошенка є українська державна школа, розпочинає дослідник власний виклад із переліку всіх йому відомих історичних пам'яток про Україну, починаючи з ХІ ст., а саме з літописів, які навряд чи можна розглядати як зразок наукової історіографії: "Предметом мого огляду української історіографії являється нарис розвитку на Україні наукової праці над дослідженням минулого життя рідного краю. Ця праця веде свій початок, в формі т. зв. літописання, ще з ХІ ст. З того часу, як тільки зародилось на старій Руси-Україні письменство"; "Розвиток і поширення дослідів рідної старовини являються одним із найбільш яскравих проявів українського національного відродження, яке почалось на порозі ХVШ і ХіХ століть. Одже, даючи огляду української історіографії, ми рязом з тім даємо неначе огляд української національної історичної думки" [6, с. 3].

Це зазначене "неначе" і "рязом з тім" є яскравим виявом синтетичного характеру історичної науки і відповідної їй методології, про яку було згадано у першому типі історіографії. Про що далі й свідчить сам автор: "Українська історіографія досі майже ніколи не була предметом університетських викладів. Причина тому - загальне становище української історичної науки, котра довший час не мала ні притулку в наукових інституціях, ні власних наукових органів, перебуваючи через те у великій залежності від чужої - російської або польської історичної науки, і тільки недавно, в останні десятиліття почала відокремлюватись в самостійну наукову галузь" [6, с. 3]. Особливо ця обставина обтяжується впливом німецької філософії ХІХ ст. на російське інтелектуальне середовище. Навіть два століття поспіль спостерігаються синтетичні підходи до викладу історичного матеріалу, де історіографічні складники та позитивно-фактологічні мають синкретичний характер. Але усвідомлення цього чинника виявляє самочинну світоглядну основу українського історичного світогляду. Варто вести мову не про синтетичний чи синкретичний характер вияву українського в історії, а про інтегративну контамінацію. Ці контаміна- ційні властивості будуть виявлятися як константа у більшості історичних періодів розвитку українства.

У сучасному стані розвитку історіографічних досліджень у системі українознавства можна стверджувати про позитивне вирішення настанов Д. Дорошенка. Останнім часом як в освітніх установах, так і в наукових створені спеціалізовані підрозділи досліджень української історіографії як спеціалізованого наукового напрямку [9]. У більшості наукових інституцій визнається початком історіографічних розвідок ХІ ст., що є відповідним і до настанов згаданого історіографа: "Найстаршими памятками української історіографії являються літописи, - хронологічний запис біжучих подій, ведений здебільшого ченцями по монастирях. Українське літописання почалося в Київі в перших десятиліттях ХІ віку. Багатсвом змісту, широтою історичної думки й погляду, критицизмом у відношенні до своїх джерел, а також високими художніми прикметами викладу, українські літописи займають визначне місце серед аналогичних памяток цілої європейської літератури й історіографії спеціяльно" [6, с. 6-7].

Проте сучасні дослідження в галузі українознавчої історіографії продовжують в глибину століть джерелознавчу основу початку відліку історичних пам'яток про Україну. Зокрема, йдеться про "Літопис Аскольда", дослідженню якого присвячені численні наукові праці, огляду яких присвячене дисертаційне дослідження, виконане на матеріалах сучасних українознавців: "Витоки української духовної культури у творчій спадщині М.Ю. Брайчевського" [2].

Розпочавши з ХІ ст., Д. Дорошенко дав найширшу тематику хронографії історичних пам'яток з історії України. Так, до змісту огляду ввійшли наступні історіографічні осередки: "Українські літописи. Літописи ХІ-ХІІІ віків"; "Литовські або Західно-руські літописи"; "Сі- нодики або Помянники"; "Національний рух ХVІ-ХVN вв. і оживлення історичної традиції в письменстві"; "Українські літописи ХVN ст. Хроніки. "Козацькі літописи"; "Українська мемуаристика"; "Українське минуле в чужій історіографії ХVШ ст."; "Українська історіографія початків відродження"; "Історія Русовъ"; "Заходи коло збірання й видавання матеріялів до української історії"; "Відгуки історичних мотивів в українській літературі ХVNІ віку"; "Українська історіографія перших десятиліть ХІХ віку. Дослідження кураєвої історії; нові спроби синтезу"; "Розвиток етнографічних дослідів і їх звязок з історіографією. "Народ" як об'єкт історії"; "Видавці матеріялів і дослідники місцевої історії"; "Офіціяльні заходи коло організації археографічної роботи на Україні. Спроби видавання органу для дослідів української старовини"; "Українське національне відродження на Правобережжу. "Українська школа" в польськім письменстві. Хлопомани. Вол.Антонович"; "Юго-Западний Одділ Географічного Товариства в Київі. М. Драгоманов"; "Кі- євская Старина" та її ближчі співробітники: Ол. Лазаревський, П. Ефименко, Орест Левицький та инші"; "Дослідження української історії в російській та українській історіографії"; "Розвиток наукових дослідів української історії в 80-90 роках ХІХ ст."; "Михайло Грушевський і Наукове Товариство імени Шевченка у Львові"; "Перші десятиліття ХХ віку. Організація наукової роботи на Україні Наддніпрянській" і вагомий "Покажчик імен" [6, с. 221].

До цього додамо, що кожен із цих розділів містить винятковий за кількістю джерельний набуток. Навіть опис одного з них обійняв би значну частину дисертаційної роботи. Ця особливість і є виразником співвимірності першого і другого рівнів організації українознавчих історичних пам'яток. Ми начебто працюємо із складними інтегральними поєднаннями, які представлені у вигляді первісних хронологічно визначених теоретичних джерельних узагальнень. Це є своєрідний інтегративний позитивізм в історії. У дослідника історіографії певного питання є всі підстави звертатися до праць, в яких таким чином зінтегровані цілі комплекси історичних пам'яток. Наприклад, у будь-якому з розділів зазначеної роботи може міститися до 200-300 посилань на джерела та імена. А саме, як взірець, у витинці з розділу "Кіє- вская Старина", який відбиває лише незначну частку історіографічного матеріалу подано виняткову, інтегровану за видами історичних пам'яток, кількість згадок: "На сторінках "К.Ст." або в додатку до неї видрукувано діаріуш Мик.Ханенка (1884-86), Дневні Записки Якова Марковича (1893-97), мемуари Михалона Литвина (1889, Дневник Ст.Освєціма (1882), Записки Божка- Балики (1882), Записки конфедерата Карла Хоєцького 1768-76 рр. (1883), Записки барона де-Тотта про татарські наїзди 1769 р. на степову Україну (1883), Записки ново-оскольського шляхтича Островсько-Лохвиць- кого 1771-1846 (1886), Записки П. Селецького 18211846 (1884), спомини Б. Познанського про польське повстання 1883 р. (1895), численні мемуари М. Чалого (1890-96), листування цілого ряду українських діячів X - кінця ХVNІ в. і до наших днів між ин. листування П. Куліша; "Любецький архив" графів Милорадовичів (1897); величезна сила актового матеріялу: універсалів, грамот, купчих, даровизн, заповітів і т.д." [6, с. 142].

Достатньо уявити собі, чого буде вартувати науковцю методологічно виважене і систематичне опрацювання цього, зазначеного у витинку матеріалу. Лише навички в роботі з літературними джерелами, які постали в різні часи, епохи, мовному середовищі, відповідних їм жанрів та стилів вимагає надґрунтовної філологічної підготовки. Зокрема, робота з літературними пам'ятками суттєво буде відрізнятися від актового матеріалу, купчих чи заповітів. Як наслідок, у посиланнях на історіографію предмета дослідження завжди слід передбачати інтегральну багаторівневу систему впорядкування матеріалу. Ця ж вимога стосується і взірців історіографічних досліджень, які втілюють другий та третій типи українознавчої історіографії.

До другого типу, з певними застереженнями, варто зарахувати працю О. Нагірняка "Нариси з історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. - 1917 р.) [12]. Ця сучасна методологічна праця в галузі історіографії українознавства є яскравим виявом тяглості виокремлення з українознавчих досліджень минулого спеціалізованих напрямків розвитку знань про Україну. Застереження щодо типологізації згаданої праці стосуються наявності в ній як чіткого персоналістичного начала, так і українознавчих пам'яток, що здебільшого належні до першого типу історіографічних досліджень. У змісті дослідження присутні риси викладу матеріалу, характерні для українознавчої біографіки. Водночас ця робота вже чітко спрямована не на найширше охоплення всього можливого українознавчого матеріалу, а на вирізнення як соціогеографічної основи відбору, так і хронологічної та спеціалізованої основи. Йдеться про розвиток українознавства в Наддніпрянській Україні у визначенні хронологічних меж та зумовленні предмета дослідження: "Теоретико-методологічні засади українознавства ґрунтуються на його концептуальному баченні, а останнє, у свою чергу, базується насамперед на наукові термінології. Отож для кращого розуміння досліджуваної проблеми нам видається доцільним розглянути концептуальне розуміння українознавства, розкрити такі стрижневі поняття пропонованої праці, як "університетські центри" та "наукові організації" [12, с. 11].

Ці поняття визначаються стрижневими в поясненні субстрату чи своєрідного лона розвитку тих чи інших українознавчих концепцій. Якраз ці осередки, з точки зору автора, впливають на урізноманітнення сучасних українознавчих досліджень. Якщо в попередньому історіографічному дослідженні охоплені всі можливі види українознавчих осередків - монастирське середовище, особисті розвідки, літературні гуртки, редакції, археографічні комісії тощо, то в цій роботі О. Нагірняк зосереджується на твердженні, що саме освітні та наукові організації відіграють від кінця ХІХ ст. провідну роль у розвитку українознавства як науки й навчального предмета.

Автор дає такі визначення "університетських центрів" та "наукових організацій": "Університетські центри - це власне університети з їхніми науковими школами, науковими товариствами, відповідною інфраструктурою, які готують висококваліфікований персонал з широкого кола спеціальностей у галузі гуманітарних, суспільних та природничих наук, і є осередками формування наукових і науково-педагогічних кадрів" [12, с. 11].

Здійснивши типологізацію основних праць у персона- лістичнму ключі вказаного періоду, О. Нагірняк вважає, що українську історіографічну традицію можна умовно поділити за хронологічним принципом на такі етапи: "1. Українська історіографія кінця ХІХ - поч. ХХ ст.; Українознавча наукова традиція 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст.; 3. Наукові розробки українських учених у галузі українознавства 30-80-х рр. ХХ ст.; 4. Сучасний етап української історіографії українознавства, що охоплює 90 рр. ХХ ст. і перші роки ХХІ ст." [12, с. 37].

Як бачимо, усі попередньо зазначені історіографічні підходи мають спільні риси. Головною з них є безумовне визнання тяглості і неперервності розвитку українознавства як науки. Метафорично можна виявити цю тяглість як своєрідну феноменологію українознавчої думки, що виявлялася в різні історичні часи, у різних формах і різних інституційних проявах. Зокрема, стверджується, що "80-ті рр. ХіХ - початок ХХ ст. характеризуються процесом становлення і активним розвитком українознавчої науки, його остаточним ідейно-концептуальним та організаційним оформленням. Вагому роль у цьому складному процесі відіграли вищі навчальні заклади - університети, які були провідними центрами науки. На території Наддніпрянської України їх було 3 - Київський університет св.Володимира, Харківський та Новоросійський (Одеський) університети. Вони виховували кадри інтелектуально-духовної еліти України, незважаючи на те, що були засновані як форпости російської культури на українських землях. У зв'язку з цим в рамках цих вищих навчальних закладів відбувається активний процес розгортання українознавчих досліджень, які в тих чи інших університетах мали різний рівень розвитку і певні особливості" [12, с. 76].

У додаток до висновків щодо розвитку українознавства наприкінці ХІХ-ХХ ст., яке було зосереджене в навчальних та наукових установах, варто навести і таке джерело історіографічних досліджень, як видатна праця С. Сірополко "Історія освіти в України" [13]. Цю книжку, без сумніву, можна розглядати як виняткове історіографічне джерело, спрямоване безпосередньо на означення розвитку українознавчих студій в середовищі освітніх закладів. На противагу зосередженню дослідницької уваги на еволюцію наукових спільнот у галузі українознавства до сучасності, С. Сірополко головну увагу надає саме особливостям появи та існування освітніх середовищ, в яких підтримувалася і ровивалася українознавча світоглядна основа.

Як приклад такої інтегральної українознавчої інституції, в якій здійснювалися українознавчі дослідження різного спрямування і водночас були в єдності, варто відзначити створення українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі, професором якого був С. Сірополко, "заснований як вищий педагогічний заклад, на який покладалося завдання готувати педагогічні кадри для українських шкіл та для позашкільної освіти серед широких кіл українського населення. Урочисте відкриття інституту відбулося 7 липня 1923 р. у присутності представників уряду Чехословаччини та канцелярії Президента, представників вищих шкіл Праги, різних українських організацій та студентських громад" [4, с. 11].

Наголосимо лише на одному важливому для нас прикладі. Для істориків філософії безумовним авторитетом є постать Д. Чижевського, дослідження філософії Г. Сковороди якого, зокрема, стали взірцевими для більшості науково-освітніх і просвітницьких кіл. Якправило, його праці застосовують безвідносно до того чи іншого наукового чи освітнього середовища, в якому цей видатний історик філософії набував творчої наснаги. Якщо читати ці дослідження, як зразок суто історико-філософських праць, складеться враження, що вони постали на основі винятково німецької історико-філософської моделі, яка панувала на той час в спільноті европейських істориків філософії. Проте наведена далі витинка засвідчить, що видатну школу історико-філософської майстерності, яку здобув Д. Чижевський в европейських університетах, спілкуючись із класиками модерної і постмодерної філософії того часу, він інтегрував у зміст українознавчого освітнього закладу. Сама структура цієї інституції відбивала характерне для українського світосприйняття ставлення до буття: "У 1924 р. інститут вже складався з чотирьох факультетів: літературно-історичного, природничо-географічного, фізико-математичного, музично-педагогічного. В інституті діяло 33 кафедри спеціальних дисциплін і 6 загальних. Навчання в інституті було безплатне, викладання проводилося української мовою. Професорська рада керувала академічно-педагогічним життям інституту. Сенат складався з ректора, проректора, деканів, продеканів, секретаря професорської ради.

Серед професорів інституту були видатні вчені - ціле сузір'я видатних особистостей. Так, наприклад, у 1923/24 навчальному році директором був проф. історії і української літератури Леонід Білецький, який емігрував до Праги з Кам'янця-Подільського. Теорію педагогіки читала Софія Русова, історію України - Дмитро Дорошенко, теорію музики та композицію - Василь Барвінський та Нестор Нижанківський. Економію правознавства - Іван Мірний, всесвітню історію - Симон Наріжний, філософію - Дмитро Чижевський, хімію - Іван Горбачевський, теорію мистецтва - Володимир Січен- ський, українську мову - Василь Сімович, школознавство та позашкільну освіту - Степан Сірополко" [12, с. 12].

Розглянувши найбільш вагомий набуток історіографічної думки в галузі накового і освітнього українознавства, автор дослідження вважає за необхідне, спираючись на важливі складники і здобутки згаданих праць, звернутися до теоретичних основ розвитку науки, які практично не враховувалися у зазначених роботах. А саме - парадигмальним принципам розвитку науки. Це цілком методологічно виважено з огляду на хронологічні межі, визначені історіографічними розвідками - від згадок про перші українознавчі пам'ятки до першої третини ХХ ст.

Враховуючи парадигмальні основи формування наукових спільнот, неможливо не визнати існування істотної полемічної культури, яка виникає у стосунках між цими спільнотами. Встановлення природи таких полемік належить до спеціалізованих досліджень, які варто було б провадити в межах міжпарадигмальних досліджень. Це є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу встановити кроскультурні й ментальні взаємодії, які виникають у стосунках між науковцями різних наукових парадигм, зокрема українознавчих. Особливого значення ці взаємодії набувають, коли досліджуються українознавчі наукові парадигми, які виникли і діють на різних світових теренах. Тоді ми отримуємо виняткові за власною полісемантичністю тлумачення здавалося б очевидних явищ з історії українознавства.