Княжа доба української історії і Тарас Шевченко: спроба історіософського прочитання

Виклад основного матеріалу

Княжою добою в історії України визначний історик Н. Полонська- Василенко називає період Х-ХІІІ століть, коли, за її словами, "носієм державної влади, репрезентантом держави України-Руси" міг бути тільки представник із роду Рюриковичів [21, c. 214]. У шевченкознавчій літературі про цей період з боку істориків переважно згадували у ракурсі зв'язку Шевченка з археологією чи його роботою в "Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів" (Київська археографічна комісія, 1843-1921), а з боку літературознавців - з приводу переспіву поетом "Слова о полку Ігоревім" [12, с. 231-244; 3, с. 61-88; 31, с. 15-75; 26, с. 835-838]. Між тим, серед шевченкознавців висловлена думка, що саме Шевченко в епоху романтизму був "чи не першим із українських культурних діячів чи письменників, хто прийшов до усвідомлення необхідності повернення українському народу [...] першої великої епохи національної історії, епохи Київської Русі" [17, с. 21]. Метою даної студії є з'ясування на основі аналізу творчої спадщини Тараса Шевченка, відомостей про нього, даних історичної науки історіософського аспекту проблеми - Шевченкового знання про княжу добу, розуміння і тлумаченняним тієї епохи.

Передусім зазначу, що поет міг би погодитися з терміном "княжа доба", бо в його текстах досить часто згадуються саме князі тієї епохи - не менше 19 осіб, збереглися його лаконічні описи кількох пам'яток, дотичних до князівської епохи. Він був знайомий з писемними пам'ятками того часу [24, с. 327-330], з-поміж християнської агіографії у його текстах зустрічаються й імена святих, які причетні до княжої доби [23, с. 122-132]. Тобто, Шевченкові знання про Київську Русь були досить об'ємними. Мабуть, він менше знав про Галицько-Волинську державу. Відомості Шевченка відповідали тодішньому рівню історичної літератури. Тому і його бачення княжої доби варто в першу чергу розглядати за згаданими в творчій спадщині історичними персоналіями в хронологічній послідовності. По суті, у Шевченкових текстах ми не знаходимо щонайменшої "героїзації" представників розлогого князівського роду Рюриковичів, як, наприклад, у творі О. Пушкіна "Песнь о Вещем Олеге". Навпаки, в листі до М. Максимовича від 22 листопада 1858 року, написаного у відповідь на пропозицію подання своїх віршів до планованої І. Аксаковим московської газети "Парус", Шевченко зберіг іронічні слова П. Куліша стосовно "сухопутно- човнового" походу цього князя на Константинополь [30, т. 6, с. 176, 462]. Контрастність у сприйнятті тієї епохи між Шевченком та російськими слов'янофілами посилиться, якщо враховувати, що тоді з'явилася книга К. Аксакова "Олег под Константинополем. Драматическая пародия с эпилогом в 3-х действиях, в стихах" (СПб., 1858), де в 15-й дії цього твору вказується, що "Олег, с войском, въезжает в ладьях, поставленных на колеса". А сама пародія, власне, полягала в критиці поглядів викладача історії Московського університету М. Каченовського (1775-1842), який заперечував достовірність багатьох літописних переказів [1]. Він вважається засновником так званої скептичної школи в російській історіографії, критикував метод зображення "минулого в рисах сучасності" [5, с. 156].

В іронічному плані згадані в повісті "Несчастный" також князь Ігор та його дружина Ольга. Негативний персонаж цього твору, Марія Федорівна, щоб лицемірно показати свою скорботу за чоловіком "повелела (подобно Ольге над Игорем) сыпать курган" [30, т. 3, с. 257]. Закрадається думка, чи не вважав автор повісті, що такими ж мотивами керувалася й прилучена пізніше до святих княгиня, оплакуючи ненаситного Ігоря. І вже явно негативно Шевченко відгукується в "Щоденнику" (запис від 7.09.1857) про сина Ігоря та Ольги князя Святослава, якого іменують Хоробрим. Називав його "пьяным варягом-разбойником", який "любовался на свою шайку, пенившую святый Днепр своїми разбойничьими ладьями" [30, т. 5, с. 94]. Шевченкові не могли подобатися суцільні мілітаристські акції, виразна "варязькість" цього київського князя, який за літописом "шукав чужої землі і дбав про неї, а свою полишав", плануючи навіть перенесення столиці на Дунай [13, с. 39]. Звісно, не схвалював і славослов'я на адресу цього князя з боку офіційних імперських істориків, починаючи з М. Карамзіна, який називав князя "Александром нашей древней истории", рівним "суровою воинскою жизнию с Героями Песнопевца Гомера" [9]. Шевченкові висловлювання різко контрастують з ними.

На Шевченковому малюнку 1836 року "Смерть Олега, князя древлянського" відтворено вбивство 977 року київським князем Ярополком свого брата Олега за спонукою воєводи Свінельда, який хотів помститися Олегові за вбивство сина Люта на полюванні в древлянських лісах. Дослідники прийшли до висновку, що композиція рисунка найповніше відповідає опису події у М. Карамзіна [9]. Літописні відомості були переповнені темою братовбивства, але Шевченко, добре орієнтуючись в історичному матеріалі, безпомильно обрав саме цей епізод, бо в ньому сконцентровано цілий клубок почуттів та пристрастей, а найголовніше звучить мотив гіркого каяття. Ярополкове звертання до Свінельда - "Чи цього бажалося тобі?" - примушує згадати біблійне Богове: "Де, Авель, брат твій?... Що ти вчинив?" (Бт. 4: 9-10). Обрав, якоюсь мірою, й дякуючи Карамзіну. Думаю, що Шевченко, критикуючи імперську схему історії "придворного історіографа" Карамзіна, віддавав належне християнським інтенціям в його знаменитій праці "История Государства Российского" (ці місця в тексті історик виділяв), в якій вживався серед підзаголовків 8-ї глави й термін "братовбивство" та зверталася увага й на історичну пам'ять народу. А про малюнок Шевченка І. Мойсеїв висловлюється так: "Смислова підстава малюнка - стосунки братерства і стосунки ворогування. Ще один - "мільйонний" - варіант кореневого у світовій культурі архетипу близнят- антагоністів" [16, с. і4]. Він також помітив, що на малюнку є освітлені фігури близнят, і пропонує умовну назву твору - "Братерство". Нагадуючи, що мотив "близнюків" простежується і в подальшій творчості Шевченка, дослідник вважає, що малюнок є першим кроком до "визволення від фатуму", "родового прокляття української історії" [16, с. 14] - братовбивства. На осмислення цього "фатуму" спонукали самі літописні тексти, що були переповнені описами міжусобиць заприсяжених князів. І тому Шевченко, який змалку читав агіографічні твори і побував на місці вбивства князя Бориса Володимировича, в повісті "Близнецы" згадує князя Святополка Окаянного, ім'я якого стало синонімом братовбивства, подібного до імені біблійного Каїна. Згадує як "бешеного честолюбца" і різуна брата-праведника [30, т. 4, с. 17].

Князю Володимиру Великому Шевченко присвятив IV розділ в поемі-циклі "Царі" (1848), використавши сюжет із "Повісті временних літ". Дослідники стверджують, що автор в творі свідомо наголошував на своєму намірі розвінчати саме "святих царів", отих коронованих "помазаників божих" [7, с. 223]. Оскільки попередні розділи стосувалися біблійних розповідей, потрібно було основну ідею закріпити й на вітчизняному матеріалі, який для Шевченка міг бути лише українським. Тим паче, що існувала практика сакралізації правителів та використання "миропомазаників" в якості архіпастирів, єдиних тлумачів та захисників Христових істин. Поетові міг бути відомий і такий факт: цар Микола І видав у другій половині 1820-х років закон, де зокрема йшлося про те, що "імператор, яко христианский государ, есть верховный защитник и хранитель догматов господствующей веры и блюститель правоверия и всякого в церкви святой благочиния" [15, c. 116]. Ю Івакін вказував: "В поемі образ Володимира є своєрідною паралеллю до образу Давида (обидва - "царі", обидва - "святі" і водночас обидва - розпутники, які заради задоволення своєї хтивості вчинили криваві злочини)" [7, c. 94]. Можна доповнити, що у творі прочитується також ідея ролі церкви у формуванні неадекватного образу історичного діяча. Сучасні історики звертають увагу на те, що літописці значною мірою творили образ князя Володимира Великого, хрестителя Русі-України, за взірцями біблійних царів Давида і Соломона [22, c. 25]. Думаю, що згадка на початку розділу про язичницьких богів та відповідні обряди (ряд. 181-191), з одного боку, демонструє певне відбиття автором історичних реалій, а з іншого, є своєрідним нагадуванням, в контрастовий спосіб, про антихристиянську поведінку пізніше християнізованого великого князя, який проганяє Рогніду (ряд. 211-213). М. Чалий у спогадах зберіг Шевченкову оцінку київського пам'ятника Володимиру Хрестителю, спорудженого 1853 року: "Що то за пам'ятник? Поставив якусь каланчу, а зверху Владимира, мов часового на варті: стоїть і дивиться, чи не горить що на Подолі" [29, c. 148]. Історик І. Гирич має рацію, коли в цих словах про скульптуру, яка з дніпровських схилів ніби височіла над старим пам'ятником Магдебурзькому праву і називалася "Верхній пам'ятник Володимирові", Шевченко мав на увазі "скульптурне унаочнення карамзінсько-соловйовської схеми російської історії" [4]. Але в тих іронічних словах також - і прихований осуд самого князя, його насильницької практики, а особливо - десакралізація-опускання "рівноапостольного" до рівня "часового на варті".

Про знаменитого Ярослава Мудрого є згадка на початку другої частини повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали". Їй передують такі роздуми: ""И какое могло быть сражение на этой райской местности?" - спросил я сам себя простосердечно, забыв, что и в самом даже раю зарезал брат брата". А далі в цьому ж абзаці через кілька речень ніби приводиться приклад уже не "райської" між Авелем і Каїном, а історичної братовбивчої різанини, бо герой порівнює побачене земляне укріплення з тим, де тмутараканський князь Мстислав Володимирович в Лиственській битві 1024 року недалеко від Чернігова "резался с єдиноутробнім братом своїм Ярославом" [30, т. 4, c. 265]. Ця битва могла привернути увагу Шевченка тим, що образно подана і в літописі, і в Карамзіна як січа горобиної ночі, а переможець Мстислав, дивлячись на полеглих, кидає цілком аморальну фразу: "Хто сьому не рад? Се лежить сіверянин (чернігівці були його союзниками. - В. Я.), а се варяг, а своя дружина ціла" [13, c. 86; 8, c. 17]. Дані про те, що цього князя прозвали "Удалой" і він заклав Спаський собор у Чернігові між 1026-1036 роками, як записано в "Археологічних нотатках", Шевченко міг взяти у Карамзіна [8, c. 18-19]. Але далі Шевченко продовжує, що згаданий собор був добудований "племянником его Святославом Ярославичем в 1060 году", а в іншому місці фіксує, що в цьому ж році і цей же князь побудував і "церковь Успения Божий Матери" в Єлецькому монастирі Чернігова [30, т. 5, с. 217-218]. Постать Святослава Ярославича (1027-1076) могла привертати увагу Шевченка через етичний момент. Карамзін повідомляв, що цей князь перед послами німецького імператора Генріха IV, подібно до іудейського царя Єзекії, величався своїми багатствами, а ті відповіли, що мертве багатство є ніщо, порівняно з мужністю і великодушністю. Про те, що Шевченко добре орієнтувався в перипетіях князівських братовбивчих міжусобиць у боротьбі за владу, свідчить і 9-й пункт запису в "Археологічних нотатках", який стосується Чернігова: "При Ильинской церкви около Троицкого монастиря есть пещера, вырыта святым Антонием, где он скрывался от Киевского князя Изяслава" [30, т. 5, c. 218]. Шевченко наголошує саме на переслідуванні святого владоможцем. Є і запис про сина Святослава Ярославича: "Борисоглебская церков (по лет. Нестора) построєна в 1123 году Черниговским князем Давидом Святославичем" [30, т. 5, с. 218]. За літературним джерелом другої половини ХІІ ст. "Слово о князьях", собор збудував князь Давид Святославович, що помер 1123 року і був у ньому похований. 1843 року ця літературна пам'ятка було виявлена М. Погодіним і надрукована в журналі "Московитянин". Шевченко міг її читати, чи інші її варіанти.

Вважаю, що й знамените "Слово о полку Ігоревім" (далі - "Слово") привернуло Шевченкову увагу тим, що ідея-заклик цього твору до князівської єдності контрастує зі змістом літописів, в яких детально розповідається про безкінечні міжусобиці. Тому й називає цей твір в листі до А. Козачковського від 14 квітня 1854 року "невеличкою, но премудрою книгою". Але, це лише один із мотивів зацікавлення. Мабуть, основна причина - це подібність до українського фольклору. С. Росовецький, констатувавши, що Шевченко встиг зробити лише два переклади зі "Слова о полку

Ігоревім" під назвою "З передсвіта до вечора" та "Плач Ярославни", нагадав, що у поета при цьому виникли певні труднощі й він, ймовірно, відмовився від попереднього задуму [27, с. 302]. Висловлю наступні міркування. Шевченкові не могло подобатися, що у творі, особливо наприкінці, є прославлення князям і дружині. З літописної інформації йому було відомо, що князі не лише воювали з половцями, а й активно родичалися з ними та брали в союзники. Дружина князя Ігоря Ярославна "сумує, плаче в Путивлі-граді", а за текстом "Истории" Карамзіна її чоловік "жил в неволи под надзиранием благосклонного к нему хана Кончака, имел при себе слуг, священника, и мог забавляться яструбиною охотою". Їхній син Володимир, "оставленный им в плену, женился там на дочери хана Кончака и возвратился к отцу (на той час той вже втік з полону. - Я.) через два года, вместе с дядей Всеволодом" [8, с. 392] (а також з дружиною та дитиною. - В. Я.). Автор "Слова" пояснює, чому князь Ігор завертає полки фразою "жаль бо ему мила брата Всеволода". І в Шевченка серед варіантів її перекладу спочатку стояло майже адекватне - "любому брату на поміч", а зрештою з'явилося чи не іронічне "То повертає / Той Ігор військо на пригоду / Тому буй-туру Всеволоду" (ряд. 15-17) [30, т. 2, с. 345, 539].

В. Росовецький, посилаючись на словник Б. Грінченка, вважає, що вислів "на пригоду" треба розуміти в значенні "через нещастя". В "Словнику мови Шевченка" пояснюють: "на допомогу". Але, чому не взяти до уваги значення, коли російському "приключение" (як одному з відповідників "пригода") в українській мові відповідає: "подія" (те, що трапилося, або "траплянка"), приключка, придибенція, історія? Тоді вислів "на пригоду" можна розглядати як Шевченків неологізм, що був ужитий на означення допомоги Всеволоду як "шукачеві пригод". Думаю, що іронічні вкраплення можна знайти в тексті й далі, коли вже мовиться про саму битву (ряд. 18-27) і при цьому вживаються такі лексеми, як "різнились" (в "Слові" - "разлучиста") і "простяглися" (в "Слові" - "полегоша"). Можливо, що Шевченко, як і І. Франко та інші деякі дослідники, при ближчому знайомстві з текстом "Слова" думав, що ця "Ироическая песнь" є компіляцією окремих "пісень". Міркую, що в голові поета також могла зародитися, подібно до багатьох його сучасників (Є. Болховітінов, М. Румянцев, М. Каченовський, М. Нажєждін, О. Сенковський та ін. [6, с. 161- 162]), підозра про підробку і пізніше походження "Слова". Надто вже характер і зміст твору контрастували із текстом Карамзіна і літописними повідомленнями. У Карамзіна опис князівського походу містить і загарбницький мотив, бо мовиться, що це був похід на власне половецькі землі, "где никогда не бывали отцы наши" [8, с. 391]. Думаю, що Шевченко не погодився б із тезою: "Скептицизм із приводу давньоруської генези "Слова"... є абсолютно безпідставним" [26, c. 836].

В аспекті підтекстуального прочитання творів цікавою є згадка про Андрія Боголюбського в повісті "Варнак". У ній розповідається, що герой повісті, який став на розбійницький шлях, переховувався в своєму третьому погребі "около Киева, за оградою Китаевской пустыни", в печерах під горою, на якій, можливо, були огорожі заміського терема князя Андрія Боголюбського [30, т. 3, с. 142]. Чому ж автор повісті вустами героя згадав про нього? Чи лише тому, що князь Андрій, як повідомляє "Синопсис Київський", "перед хрещенням називався Китаєм" і йому церковна топологічна легенда приписує причетність до заснування Китаївської пустині Києво- Печерської лаври? 12 березня 1169 року послане володимиро- суздальським князем Андрієм Боголюбським військо захопило Київ. "І грабували вони два дні увесь город - Подолля, і гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки..." [13, с. 295]. Не приховує цих унікальних за жорстокістю дій і М. Карамзін, але не князя соромить, а "победителей", які "к стыду своему забыли, что они Россияне". А після цього, в кінці другого тому своєї праці наголошує: "Андрей отдал Киев брату своему Глебу: но сей город навсегда утратил право называться столицею отечества. Глеб и премники его уже зависели от Андрея, который с того времени сделался истинным Великим Князем России; и таким образом город Владимир, новый и еще бедный в сравнении с древнею столицею, заступил ее место, обязанный своей знаменитостию нелюбви Андреевой к южной России" [8, с. 192]. Наступний російський історик, В. Ключевський, висловився так: "В лице князя Андрея великоросс впервые выступил на историческую арену и это выступление нельзя назвать удачным" [10]. Вважаю, що постать Андрія Боголюбського в повісті має символічне значення. Згадка освіченим розбійником Кирилом про тереми князя на горі та розповідь про гучне бенкетування в печерах під тією горою, - це нагадування / вказівка уважному читачеві на розбійницькі дії стосовно України та псевдохристиянськість самого Андрія Боголюбського, на те, що "низи" тільки повторюють практику "верхів". Можливо, що згадка про цього князя є своєрідною історичною презентацією того уособленого кола зла, репрезентантом якого в першій редакції "Москалевої криниці", наприклад, виступає Катерина ІІ [19, с. 166-168].

У Шевченка прочитується співчутливість стосовно тих історичних персонажів, які пов'язані з офірним чином: Олег Святославович, Борис і Гліб Володимировичі, Антоній Печерський, Святослав Давидович (Микола Святоша). Але вони, по суті, хоч і різною мірою, стали жертвами боротьби за владу і братовбивчих міжусобиць. А свідомо офірували собою Антоній Печерський чи Мойсей Угрин (кін. Х ст. - бл. 1043), який належав до князівських дружинників. У польському полоні він таємно постригся в ченці і, обороняючи свою цноту, чинив опір закоханій у нього хазяйці - багатій боярині [30, т. 4, с. 287]. Тому в повісті "Близнецы", з пам'яті використовуючи розповідь "Києво-Печерського патерика", автор пише, що Степан Мартинович за цією книгою "решился по гроб свій подражать святому прекрасному юному отроку праведного князя Бориса", маючи на увазі, як читаємо далі в повісті, саме Мойсея Угрина [30, т. 4, с. 105-106].

Наголошування на проблемі офірності як антиподу гріховного братовбивства у Шевченкових текстах досягається і за рахунок вживання лексеми "зарізати". В літописи і в Шевченкові тексти вона прийшла, мабуть, із Біблії. "Поваръ же ГлЪбовъ, именемь Торчинъ, вынь зь ножь зарЪза ГлЪба" [20, с. 14], - читаємо, наприклад, в "Повісті временних літ". В "Археологічних нотатках" Шевченко вживає лексему "убит" стосовно князя Бориса Володимировича, а в художніх творах застосовує слово "зарезал" ("Близнецы"), і вислів "резался с единоутробным братом", коли згадує про битву між Мстиславом і Ярославом Володимировичами. Святополк Окаянний особисто не "різав" своїх братів Бориса і Гліба й Шевченко це добре знав (також і з агіографічної літератури), але в тексті повісті "Близнецы" будує фразу саме так, щоб наголосити: наказ про вбивство людини рівноцінний самому злочинному дійству.

Історіософський підтекст можна виявити навіть на семантичному рівні Шевченкових текстів. Термін "Росія" в поетичних текстах вжив лише в поемі "Неофіти", і то в іронічному значенні: "Росії тоді й на світі не було" (ряд. 97- 98). Тут можна прочитати й приховану полеміку з Карамзіним, який послідовно називав Наддніпрянщину не "Руссю", а її грецьким відповідником "Росією" [8, с. 18]. У такому підході можна знайти вказівку і на те, що Російська імперія значною мірою формувалася за рахунок України-Русі, перебравши з часом і саму назву. Уважне прочитання Шевченкових текстів переконливо показує, що він не поділяв пануючих тоді концепцій історії Росії таких вчених, як М. Карамзін, М. Погодін чи пізніший С. Соловйов, особливо стосовно її першооснов. Ю. Барабаш помітив, що в Шевченка спостерігається таке "семантичне балансування між текстом і підтекстом", яке часто приховує історіософський за своєю суттю сенс [2, с. 72]. Він звертає увагу, що в поезії "Великий льох" перша (українська) ворона зверхньо розмовляє з польською і російською (ряд. 225-234). Вчений справедливо вважає, що в монолозі української ворони поет має на увазі "започаткований М. Карамзіним і "височайше" схвалений міф про "тисячолітню" російську державність", "полемізує з міфами офіціозної великодержавницької історіографії" стосовно цього, "означує власну позицію щодо питання про історичну старшість державності української" [2, c. 31, 72]. Думаю, що підтвердженням цього є і нумерування ворон - українська таки позначена першою. Ці мотиви, як відзначає Ю. Барабаш, "набувають розвитку, поглиблення й певної трансформації" в тезі про "право" квазістаршого "брата" на інкорпорацію України, її теренів з людністю, а заразом і її духовних скарбів, найперше - історії, "древностей", далі - і у "Великому льосі" (ряд. 297-304), і у фрагменті "Стоїть в селі Суботові..." [2, с. 73]. В останньому особливо виразно означено, що мається на увазі саме князівська доба в історії України. На це вказує хронологія підпорядкованості української території: "Кажуть, бачиш, що все-то те / Таки й було наше, / Що вони тілько наймали / Татарам на пашу / Та полякам." (ряд. 532-536). Тобто, спочатку - Золота Орда, а потім - королівство Польське і Річ Посполита. Тезу Я. Дзири про те, що ці слова були реакцією-критикою на погодінську теорію зміни етнічного складу Подніпров'я на початку 1240-х років після монгольської навали піддають сумніву на підставі того, що вона була оприлюднена значно пізніше, ніж були написані ці слова [2, с. 73-74]. Та й згадка про "поляків", ніби, не стосується цієї теорії. Але ж ґрунт для неї вже був, бо в епоху зацікавлення культурою простолюду заперечувати існування українців як окремого від росіян народу вже було марною справою для науковців. Близький приятель поета - історик-слов'яніст О. Бодянський - ще в своїй магістерській дисертації 1835 року ("О народной поэзии славянских племен", 1837) заперечував спільні витоки східних слов'ян і говорив про їхнє окремішне походження. Свого часу він входив до знаменитого гуртка М. Станкевича і той в одному з листів 1838 року намалював жартівливу карикатуру на "впертого козакофіла": образно Бодянський вказує на Україну як продовження Київської Русі [14, с. 47]. Знаючи ці тенденції, Шевченко у вірші-епілозі до поеми "Стоїть в селі Суботові" по суті передбачив зміну акцентів у російській історіографії: від твердження про спільну батьківщину ("единая народность", "единая общерусская история") до тези про неавтохтонність наддніпрянських українців [33, с. 165]. Це стосується і тези про "слов'янське братство" та пов'язані з ним проекти, які критикував Шевченко. Адже в поемі українська, російська та польська ворони, які є уособленням абсолютного зла, не випадково іменуються сестрами, і прикметно, що в розмові першою про сестринство нагадує саме російська ворона: "Э... сестрица, много." [34, с. 198].

Чому княжа доба порівняно мало простежується в Шевченковій творчій спадщині? Він не включив її в свій проект "Мальовнича Україна". А. Непокупний запитував, що спричинилося до зміни в проекті точки відліку історії України: "от основания Киева" на - "от Гедимина до уничтожения гетьманства" [18, с. 329]. Шевченкові не могло подобатися, що княжа доба подається як історія "порфірородних ідолів". Про заперечення ним такого підходу дізнаємося із щоденникового запису-відгуку (22.09.1857) про монографію М. Костомарова "Богдан Хмельницький" або зі спогаду переяславського священика. Тоді поет на настирливе запитання приятелів у будинку А. Козачковського про стан історичної науки висловився так: "Та й обридли ви мені з вашою історією і географією. Подивіться, навіщо похожа ваша історія, що в ній написано: "Был такой-то царь, поправил государство, финансы, администрацию и умер, завещавши государство своему наследнику. Новый государь застал государство в крайне разоренном состоянии, но старанием и непрестанными заботами поправил дела государства, обогатил казну, учредил суд правый и умер, благословляемый народом... Новый государь застал государство в крайне бедственном положении и т.д."" [28, с. 147-148]. Міг також вважати, що ті часи ще недостатньо досліджені історіографією, яка щойно ставала на власні ноги. Та основна мотивація, на мій погляд, наступна. За історичними матеріалами того часу в Київській Русі не знаходилося місця для України та предків українців, які "губилися" в слов'янському та російському морі. Саме хронологічними рамками "від Гедиміна до знищення гетьманства" Шевченко відокремлював історію України від московсько-російської історії. Крім того, офіційна історіографія була переповнена передусім розповідями про акції військово- колонізаційного спрямування з боку Києва і князівські міжусобиці. У повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" є згадка про них в цілком саркастичному тоні [30, т. 4, с. 265-266]. А в Шевченка- художника не знаходимо жодної батальної теми, хоч він був учнем К. Брюллова, який в Академії мистецтв займав посаду молодшого професора класу історичного живопису. Шевченко вважав, що для існування нації дуже важлива жива пам'ять, а про княжу добу вона майже не збереглася. У Шевченкових текстах стосовно цього періоду постійно зустрічаємо такі вислови: "предание говорит", "никаких преданий в народе", "за преданием.", "народное предание молчит", "где по преданию." [30, т. 5, с. 216-218]. С. Росовецький на прикладі четвертого розділу поеми "Царі" та перекладів / переспівів фрагментів "Слова о полку Ігоревім" висунув проблему вивчення творчих зусиль Шевченка по реконструкції епосу Київської Русі [27, с. 291-298]. Навіть, якщо виявлена тенденція перебільшена, вона може свідчити, що Шевченко вважав літописний історичний наратив княжого періоду перенасиченим переказами і легендами, контамінованими в пізніші тексти.

Огляд тієї частини творчої спадщини Шевченка, яка дотична до княжої доби, дозволяє зробити узагальнюючі висновки історіософського характеру. По-перше, Шевченко добре орієнтувався в історичній літературі свого часу, яка в епоху романтизму демонструвала лише початок критичного ставлення до літописного наративу. Але, на відміну від тодішніх істориків та Церкви, у нього зовсім тверезий погляд на той період і всі знакові постаті тієї доби. Сучасні історики вважають можливим і доречним в шкільних курсах вживати формулювання "Раннє Середньовіччя - легендарний період зародження Київської держави (ІХ-Х ст.)" та виокремлювати пункт "Легендарні перекази про ранню Київську державу" як "обов'язковий супровід уявлень про появу держави в дописемну добу" [11, с. 28-29]. Наприкінці повісті "Близнецы" є текст про Київ, який ніби підсумовує Шевченкове бачення легендарних переказів про ранню Київську державу: "И вижу его, седовласого, маститого, кроткого старца с писаною більшою книгою в руках, проповедующего изумленным дикарям своим и кровожадным и корыстолюбивым поклонникам Одина... И мы уразумели твои кроткие глаголы и тебя, как старого и ненужного учителя, не выгнали и не забыли. А одели тебя, как Горыню-богатыря, в броню крепкую, сначала осуровили твое кроткое сердце усобицами, кровосмешениями и братоубийствами, сделали из тебя настоящего варяга и потом уже надели броню и поставили сторожить порабощенное племя и пришельцями поруганную, самим Богом завещанную тебе святыню" [30, т. 4, с. 109-110]. С. Росовецький пов'язує цей текст зі спробами реконструювання билинного епосу [27, с. 289-290]. Але в них передусім проглядається й історіософський аспект: наголошення на міжусобних братовбивствах княжої доби і початковому визначальному норманському чиннику у функціонуванні старокиївської держави [32, с. 36, 38, 40-41]. В тому уривку прочитується й Шевченкове наголошування на цивілізаційному значенні християнізації України й осуд того, що можна назвати, послуговуючись висловом історика Н. Яковенко, "родовим, язичницьким сприйняттям особи та влади князя" [32, с. 53]. шевченко княжий історія історіографічний

Список використаних джерел

1. Аксаков К. Олег под Константинополем [Електронний ресурс] / К. Аксаков. Режим доступу: http: // az.lib.ru / a / aksakow_k_s/text_0300.shtml.

2. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма / Ю. Барабаш. К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2004. 181 с.

3. Брайчевський М. Т. Г. Шевченко і археологія / М. Брайчевський // Історичні погляди Т. Г. Шевченка. К.: Наукова думка, 1964. С. 61-88.

4. Гирич І. Монументальна пропаганда часів Російської імперії [Електронний ресурс] / І. Гирич // Гирич І. Історик України. Персональний сайт. Режим доступу: http: // www.i- hyrych.name / Kyiv / HistPath / RussianEmpire.html.

5. Голобуцький П. Каченовський Михайло Трохимович / П. Голобуцький // Енциклопедія історії України. Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. / НАН України. Інститут історії України. К.: Наукова думка, 2007. С. 156.

6. Грушевський М. Історія української літератури: у 6 т. 9 кн. / М. Грушевський. Т. 2. К.: Либідь, 1993. 264 с.

7. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання / Ю. Івакін. К.: Наукова думка, 1984. 407 с.

8. Карамзин Н. История государства Российского в 12 т. / Н. Карамзин. Т. М--Ш. М.: Наука, 1991. 832 с.

9. Карамзин Н. История государства Российского [Електронний ресурс] / Н. Карамзин. Т. І. Гл. VII. Режим доступу: http://www.kulichki.com/inkwell/text/special/history/karamzin/kar01_07.htm.

10. Ключевский В. Курс русской истории. Лекция 18 [Електронний ресурс] / В. Ключевский. Режим доступу: http://lib.ru/Histjry/Klyucheskij/history.txt.

11. Концепція та програми викладання історії України в школі (проекти): Матеріали IV та V Робочих нарад з моніторингу шкільних підручників історії України / Упорядкування та редакція Наталі Яковенко та ін. К.: ВД "Стилос", 2009. 126 с.

12. Левицкий О. Археологические экскурсии Т. Г. Шевченка в 1845--1846 гг. / О. Левицкий // Киевская старина. 1894. № 2. С. 231--244.

13. Літопис руський / Пер. з давньорусь. Л. Є. Махновця. К.: Дніпро, 1989. 591 с.

14. Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком / Ю. Луцький. К.: "Час", 1998. 255 с.

15. Михед П. Молюся, Господи, внуши їм уст моїх глаголи / П. Михед // Сучасність. 2004. № 3. С. 113--125.

16. Мойсеїв І. "Незбагненна божественна таємниця...". Філософія в мистецтві Т. Шевченка. Лекції, студії / І. Мойсеїв. К.: ПП "КП "УкрСІЧ", 2013. 362 с.

17. Наливайко Д. Шевченко в контексті європейської літератури його епохи / Д. Наливайко. К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія, 2014. 56 с.

18. Непокупний А. Балтійські зорі Тараса. Литва в житті і творчості Т. Г. Шевченка / А. Непокупний // У Вільні, городі преславнім. Художньо-документальний диптих. К.: Дніпро, 1980. 352 с.

19. Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо "Москалевої криниці": Дванадцять статтів / Л. Плющ. К.: "Факт", 2001. 384 с.

20. Повість врем'яних літ. Літопис (За Іпатіївським списком). К.: Рад. письменник, 1990. 558 с.

21. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. / Н. Полонська-Василенко. Т. 1. До середини XVII століття. К.: "Либідь" -- 640 с.

22. Ричка В. !сторія в ніші етногенетики / В. Ричка // Критика. 2006. № 4. С. 25.

23. Росовецький С. Агіографія християнська в літературній творчості Шевченка / С. Росовецький // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. / НАН України, !н-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. К., 2012--2015. Т. 1: А--В. 2012. С. 122--132.

24. Росовецький С. Києво-Печерський патерик / С. Росовецький // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. / НАН України, !н-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. К., 2012--2015. Т. 3: I--Л. 2013. С. 327--330.

25. Росовецький С. Мойсей Угрин / С. Росовецький // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. / НАН України, !н-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. К., 2012--2015. Т. 4: М--Па. 2013. С. 287.

26. Росовецький С. "Слово о полку !горевім" / С. Росовецький // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. / НАН України, !н-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. К., 2012--2015. Т. 5: Пе--С. 2015. С. 835--838.

27. Росовецький С. Тарас Шевченко і фольклор. Видання друге, виправлене і доповнене / С. Росовецький. К.: Критика, 2015. 480 с.

28. Т. Г. Шевченко. Біографія. К.: Наукова думка, 1984. 558 с.

29. Чалий М. Жизнь и произведения Тараса Шевченко (свод материалов для его биографии) / М. Чалий. К.: Типография К. Н. Милевского, 1882. 193 с.

30. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. / Т. Шевченко. К.: Наукова думка, 2003.

31. Шовкопляс Г. За покликом серця: Пам'ятки історії та культури в житті і творчості Т. Г. Шевченка / Г. Шовкопляс, I. Шовкопляс. К.: Наукова думка, 1990. 168 с.

32. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Видання друге, перероблене та розширене / Н. Яковенко. К.: Критика, 2005. 584 с.

33. Яременко В. !сторизм творчості Шевченка / В. Яременко // Шевченківська енциклопедія: у 6 т. / НАН України, !н-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. К., 2012--2015. Т. 3: I--Л. 2013. С. 161--165.

34. Яременко В. !сторіософія Шевченкової поеми "Великий льох" за історіографічним виміром / В. Яременко // Тарас Шевченко. Текст і контекст. Великий льох. / Упорядники В. Пахаренко, Ю. Гончар. Черкаси: Видавець Ольга Вовчок, 2013. С. 186--202.