Джерела та історіографія по історії давніх тюрків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Джерела та історіографія по історії давніх тюрків

Жданович О.,

кандидат історичних наук, асистент

Київ

Анотація

У статті розглядаються джерела та історіографія по історії давніх тюрків та їхнього державного утворення середини VI ст. -- Великого Тюркського каганату. Джерельна база представлена переважно писемними свідченнями іноземних авторів, зокрема, візантійських письменників та істориків. Історіографія історії кочових народів Півночі, зокрема, тюрків бере свій початок ще у першій половині ХІХ ст. і представлена як російськими, так і західноєвропейськими працями, базованими переважно на археологічних розкопках південноалтайського регіону.

Ключові слова: Великий Тюркський каганат, тюрки, візантійські автори, джерела, історіографія.

Annotation

The article deals with the sources and historiographers on the history of the ancient Turks and their state formation in the middle of the VI century - The Great Turkic Khanate. The sources are presented mainly by Byzantine writers. The historiography represented by Russian and Western European works, based mainly on archaeological excavations of the southern Altai region and began to create on the first half of the XIX century.

Keywords: The Great Turks Khanate, ancient Turks, Byzantine writers, sources, historiography.

Виклад основного матеріалу

історіографія джерело тюрки каганат

Початок середніх віків в історії Євразійського Степу, частину якого займають причорноморські степи - дуже цікава і малодосліджена в нашій історіографії епоха. Особливо мало уваги приділяється дослідженню взаємин осілих народів з кочовиками. Вивчати номадів північної Євразії почали ще у ХІХ ст., проте, всебічних і ґрунтовних досліджень життєдіяльності давніх тюрків та їхньої політичної й економічної комунікації з європейськими державами, за той час проведено недостатньо.

Питання наявності писемності у давніх тюрків викликає у дослідників дискусії та неоднозначні твердження. Попри усталену думку, що тюрки, як і всі інші кочовики на початку своєї історії не мали письма і жодних писемних згадок про себе не залишили, наприкінці ХІХ ст. на території Північної Монголії поблизу річки Орхон російськими археологами були знайдені залишки меморіальних споруд, на яких збереглися давньотюркські написи. Це чи не єдині пам'ятки, що дійшли до нашого часу, зроблені самими тюрками. Поряд із ними були тексти, написані китайською мовою, завдяки яким дослідники змогли дізнатись про дату їх створення - 30-ті рр. VIII ст. Це давнє тюркське письмо зміг дешифрувати датський вчений В. Томсен у 90-х роках XIX ст. В них міститься інформація про створення каганату, його перших правителів, взаємини тюрків з китайцями та про безперервні внутрішні чвари.

«Коли зверху виникло Блакитне Небо, а знизу Бура Земля, між ними обома з'явився рід людський. І посіли над людьми мої пращури - Бу- мин-каган та Істемі-каган. Посівши на царство, вони створили Ель (Державу) і встановили Тьо- рю (Закон) народу тюрків... Тих, хто мав голови вони змусили схилити голови, тих, хто мав коліна - прихилити коліна! На схід і на захід вони розселили свій народ. Вони були мудрими каганами, вони були мужніми каганами!» [1, с. 73].

Так написав на могильній стелі своїх померлих родичів тюрк на ім'я Йоллиг-тегін, і завдяки цьому напису увійшов в історію як перший тюркський літописець. Він продублював свій напис двічі, у 732 і 735 рр. на двох різних ритуальних каменях, увінчаних фігурами драконів.

Дані епіграфічні джерела дають детальну і правдиву інформацію про реальних правителів тюрків та ті народи, що входили до каганату. Там зустрічаються назви нетюркських племен, з якими їм доводилося стикатися. Тож, хоч у тюрків і не склалася традиційна літописна культура, заперечення наявності у них письма не має під собою жодних аргументів.

У середині ХІХ ст. російський археолог В. Рад- лов під час розкопок на Південному Алтаї знайшов цілу низку поховань воїнів з кіньми та зі зброєю. У ХХ ст. вчені, зокрема радянський археолог А. Гаврилова, дослідили знахідки та ідентифікували поховання як тюркські [2, с. 24].

У традиційному форматі про тюрків писали інші, осілі народи, зокрема, китайці, візантійці, перси. Якби давні тюрки не потрапили у поле зору цих народів з віковими традиціями державності та усталеними принципами літописання, можливо, ми ніколи б не дізналися про них більше, ніж відкрили нам археологи. Попри незаперечну важливість археологічних знахідок та епіграфічних матеріалів, не можна обійтись без свідчень, залишених представниками осілих цивілізацій.

Ми можемо скласти повну картину історичного розвитку, культурних звичаїв і традицій, воєнного мистецтва, дипломатичних навиків тюрків саме завдяки писемним відомостям про них. Звичайно, що ці свідчення є доволі суб'єктивними та упередженими. Однак разом із залученням інших типів джерел (насамперед, археологічних та епіграфічних) історія північно-східних кочовиків набуває повної картини.

Європейському світові про тюрків стало відомо в середині VI ст., коли відбулось перше посольство від цього народу до імператора ромеїв Юстина ІІ. При дворі на той час працював Менандр Протектор, який мав доступ до державних документів, зокрема, до протоколів посольських місій. Скориставшись можливістю і використавши документи, він описав посольство, а також і самих тюрків, котрі не були до цього часу широко відомі ромеям. Згодом спорядили і відправили посольство у ставку тюркського правителя, яке очолив візантійський посол Земарх. Пізніше Менандр скористався і його записами в роботі над своєю історичною працею. Завдяки тим невеликим фрагментам його праці, котрі дійшли до наших днів, ми дізналися про цікавий і незвичний для візантійців світ кочовиків з північного сходу.

Серед інших ранньовізантійських авторів про тюрків писали Феофан [3], Прокопій Кесарійський [4], Феофілакт Сімокатта [5]. Однак, такого повного викладу тюрксько-ромейських та тюрксько-перських відносин, як у Менандра, у їхніх творах ми не знаходимо.

Інший блок писемних джерел - китайські династичні хроніки - містять багато цінної інформації про державний устрій, правові інститути і політичну думку у тюрків УІ-УШ ст. Як відомо, в Китаї майже кожна правляча династія вела свій літопис. Свідчення про алтайських тюрків та про їхню державу Великий Тюркський каганат містяться в історичних хроніках. Нас цікавлять літописи династій Вей (396-581 рр.), Суй (581-618 рр.) та Тан (618-907 рр.). На відміну від візантійських джерел, написаних грецькою мовою, читати і перекладати китайські джерела ми не можемо, послуговуючись лише наявними перекладами на європейські мови. Зокрема, дослідник ХІХ ст. Микита Якович (Іа- кінф) Бічурін у своїй праці «Сведения о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена» [6] на основі китайських джерел подає свідчення про азіатських гунів, тюрків і уйгурів.

Необхідно зазначити, що відомості династичних хронік поступаються візантійським своєю інформативністю та об'єктивністю. Китайським писемним джерелам притаманна цілковита зневажливість і кричуща суб'єктивність. Тюрки описуються китайцями як підлий і незначний народ. Усі перемоги, отримані ними над китайцями завжди випадкові. Проте, зіставлення і порівняння цих даних дають дослідникам найбільш повну картину історії тюркського світу.

Результати археологічних розкопок в місцях проживання давніх тюрків, тобто на Алтаї, свідчать про те, що на період створення ними держави там було достатньо розвинуте ковальство. Це підтверджують візантійські джерела, зазначаючи, що тюрки вміли виготовляти залізо. Очевидно, вони виготовляли й вироби з заліза - зброю і захисні обладунки.

В даній статті мова піде про джерела з історії тюрків першого Тюркського каганату, їх взаємодії з Візантією і Персією та їхній вплив на регіон Чорноморського степу. Тож основну увагу ми приділимо саме візантійським джерелам, зокрема, праці Менандра Протектора. Дуже цікавим і важливим видається питання, як саме тюрків бачили ромеї. Цікавим є аналіз взаємодії двох протилежних, а водночас, змушених спілкуватися між собою заради обопільної вигоди (економічної та військової) світів. Тому праця Менандра, сучасника тих подій, людини, що належала до західного цивілізаційного простору і емоційно пропускала крізь себе свідчення про тюркський світ, які отримувала з посольських документів, дуже важлива для дослідження взаємин тюрків з візантійцями.

Дослідження різних аспектів історії тюрків та інших варварських народів, котрі так чи інакше, взаємопов'язані, або передували появі на міжнародній арені тюрків розпочались ще на початку ХІХ ст. Вже згадувана вище праця Микити Яковича (Іакінфа) Бічуріна [7] стала підсумком його багаторічної праці, базованої не тільки на ґрунтовних знаннях з історії Китаю, греки, латини, французької та далекосхідних мов, а також на власних спостереженнях під час духовних місій [8] та подорожей Східним Сибіром, Центральною Азією, Монголією та Китаєм. Після виходу книги М. Бі- чуріна «Записки о Монголии» [9], він був визнаний одним з найбільших знавців з історії Центральної Азії в Російській імперії. Роботи М. Бічуріна важливі, насамперед тим, що вони були чи не першими такого високого наукового рівня дослідженнями історії тюркських народів. До того ж, він переклав і застосовував у своїй праці китайські джерела.

Досить спірними, але цікавими є погляди дослідника на етнічну приналежність народів Центральної та Східної Азії. Так, тюрків, уйгурів, гнів, сяньбійців, жуаньжуанів та інших, він називає монголами, зазначаючи, що це один і той самий народ, відомий в різний час його історії під різними назвами [10, с. 159]. М. Бічурін ототожнював усі ці етноси з сучасними йому народами, котрі проживали на тих землях.

М. Бічурін у своїх поглядах на давню історію тюркських народів допускає цілу низку помилок. Так, на думку О. Бернштама, дослідник переносив етнографічну характеристику сучасних йому територій на давнину. Також етноси, що населяли райони Східного Туркестану і Середньої Азії (уйгури, узбеки тощо) він ототожнював з тюрками [11, с. 20]. У працях російського китаїста багато й інших недоліків, на кшталт невірного написання та транскрипції назв, топонімів імен тощо. Однак, враховуючи той факт, що він першим ввів в обіг дослідження тюркології китайські джерела, доробок монаха Іоакінфа для вивчення давніх тюрків (звичайно, з критичним переосмисленням і в комплексі з іншими працями) дуже важливий.

Одним з перших, хто почав спеціально досліджувати тюркські кочові народи ще у ХІХ ст. німець російського походження Василь Васильович Радлов. Він зібрав значні матеріали по мові, побуту, звичаям, віруванням, побуту та історії тюркських народів. У світі В. Радлов знаний як один з основоположників вивчення тюркських мов. Дослідження вченого можна поділити на три великі групи: 1) етнографічні студії малодосліджених тюркських народів Західного Сибіру і Середньої Азії; 2) вивчення археологічних пам'яток Сибіру; 3) специфіка історичного розвитку кочових народів [12]. У середині ХіХ ст. В. Радлов під час розкопок на Південному Алтаї знайшов цілу низку поховань воїнів з кіньми та зі зброєю. У ХХ ст. вчені, зокрема радянський археолог А. Гаврилова, дослідили знахідки та ідентифікували поховання як тюркські [13, с. 24].

Наприкінці ХІХ ст. на території Північної Монголії поблизу річки Орхон російськими археологами були знайдені залишки меморіальних споруд, на яких збереглися давньотюркські написи. Це чи не єдині пам'ятки, що дійшли до нашого часу, зроблені самими тюрками. Поряд із ними були тексти, написані китайською мовою, завдяки яким дослідники змогли дізнатись про дату їх створення - 30-ті рр. VIII ст. Це давнє тюркське письмо зміг дешифрувати датський вчений В. Томсен у 90-х роках XIX ст. В них міститься інформація про створення каганату, його перших правителів, взаємини тюрків з китайцями та про безперервні внутрішні чвари.

Дослідник тюркських народів Микола Олександрович Арістов [14, с. 277 - 456] у своїй роботі детально описав різні тюркські племена Середньої Азії. Його сучасник Костянтин Олександрович Іностранцев [15] присвятив свої роботи дослідженню деяких аспектів племен хунну і гунів та їх порівнянню.

У той же період пише свої фундаментальні праці (яких нараховується близько 400) російський вчений Василь Володимирович Бартольд. Він вважається одним з провідних спеціалістів-тюр- кологів в усьому світі. Його доробок включає в себе роботи по історичній географії [16], етнографії народів Середньої Азії тощо. Він чи не одним з перших звернув увагу на проблему взаємин між кочовиками і осілим землеробським населенням. Для нашого дослідження дуже важливими є деякі уточнення В. В. Бартольда стосовно певних гідронімів і топонімів, що зустрічаються також і у тексті Менандра. Це допомагає нам ідентифікувати ту чи іншу місцевість, наприклад, в описі Менандром подорожі Земарха на Алтай у ставку тюркського кагана Істемі.

Роботи В. В. Бартольда вміщені у виданні «Сочинения» у 9-ти томах, котрі були видані протягом 1963-1977 років. Для нашого дослідження найбільший інтерес представляють роботи історика, зібрані у V томі «Сочинений» [17]. Саме у цьому томі вміщені статті, рецензії, лекції тощо. Основна думка, якої дотримується дослідник у вивченні тюркських народів Степу, базується на поєднанні базових історичних знань зі знаннями мов цих етносів [18, с. 11]. Тільки історико-філологічний симбіоз, базований на застосуванні чітких методів дослідження дасть змогу якісно вивчати історію тюркських нардів раннього середньовіччя.

Важливим внеском В. В. Бартольда у вивчення історії тюркських народів стали «Дванадцять лекцій по історії турецьких народів Середньої Азії» [19, с. 19-195]. Багато уваги вчений приділяє соціальним і політичним процесам у ранніх тюркських племен, які призвели до створення перших державних утворень, так званих «кочових імперій» на території Центральної і Середньої Азії [20, с. 13-14].

Безсумнівно, роботи В. В. Бартольда й до сьогодні залишаються одними з грунтовних класичних праць з історії тюркських народів. Його погляди, базовані на дослідженні, в першу чергу, внутрішніх закономірностей суспільного життя тюрків, не втрачають актуальності і в сучасній історичній науці.

Сучасник В. В. Бартольда французький археолог і історик-китаїст Едуард Шаванн переклав китайські джерела з історії Західно-тюркського каганату і у 1903 р. видав книгу на основі цих перекладів з власними науковими коментарями [21]. На основі свідчень Менандра Протектора, Е. Шаванн приходить до висновку, що у давніх тюрків існувало металургійне виробництво на доволі високому рівні [22, р. 288]. Загалом, ранній історії тюрків, дослідник приділяє увагу, його погляди базуються на свідченнях візантійських джерел зі співставлен- нями їх з китайськими відомостями.

У своїй праці Шаванн зазначає, що Західно- тюркський каганат не був централізованою державою, а поділявся на автономні групи, котрі дуже часто не бажали повністю підпорядковуватись верховному правителю - кагану. Влада кагана, на думку Е. Шаванна, не була сильною і постійно потребувала зміцнення. Він також наголошував на тому, що тільки за умови сильного правління єдиного правителя тюркам вдавалося проявити себе на міжнародній арені, і то, за рахунок успішних завоювань нових територій. Коли ж завоювання припинилися, державність тюрків зійшла нанівець [23, р. 299-300].

Праця Едуарда Шаванна, безумовно, є важливим внеском у дослідження історії давніх тюркських народів. Однак, слід зазначити, що він був, насамперед, синологом, китаїстом, до того ж, конфуціанцем за релігійними переконаннями, тому слід критично сприймати його висновки стосовно тюрків. Саме тюркські народи Центральної та Середньої Азії завжди сприймались китайцями (так само як і кочовики євразійських степів візантійцями) як «варвари», тобто значення і роль цих народів в історії була применшена порівняно з історією величної імперії.

Інший французький історик першої половини ХХ ст. Рене Груссе [24] здійснив грунтовний опис політичної, соціально-економічної та етнічної історії Великого Степу. У його дослідженні нас, насамперед, цікавить висвітлення ним історії ранньосередньовічних так званих кочових імперій на території Центральної Азії. Він, зокрема, багато уваги приділяє тюркам, становленню і розвитку їхньої державності - Великого тюркського каганату.

Р Груссе з глибокою симпатією ставиться до тюрків, жодним чином не сприймає їх як варварів у широкому звичному (візантійському) розумінні цього терміну. Він зазначає, що тільки дуже сильним, вольовим і розумним племенам було під силу створити у складних кліматичних і географічних умовах, у певній ізоляції від зовнішнього цивілізованого світу, свою самобутню державу, налагоджувати дипломатичні і торгівельні відносини з сусідами тощо. Військове мистецтво давніх тюрків сприяло стрімкому і активному розвитку держави. Р. Груссе акцентує на їхніх перевагах перед осілими сусідами, на кшталт мобільної кавалерії і лучників-вершників [25, с. 6]. Трів Рене Груссе і досьогодні не втратив своєї актуальності і є одним з фундаментальних досліджень з історії кочових народів Євразіських степів.

Сучасник Р. Груссе, радянський археолог, історик, дослідник тюрків і Тюркського каганату першої половини ХХ ст. Олександр Натанович Бернштам у своїх працях [26] звертав увагу на неоднорідність ентічного складу Тюркського каганату. Сформування державності у тюрків, на думку дослідника, свідчить саме про завершення процесу формування етногенезу тюркських племен. Тобто, тюрки еволюційно дійшли до розуміння необхідності об'єднатись під сильною владою єдиного кагана. Цьому також сприяло оформлення певної диференціації давньотюркського суспільства.

О. Бернштам вважав, що перехід на новий, якісно вищий рівень ссоціальної еволіції у давніх тюрків відбувся тоді, коли вони перемогли і підкорили собі племена жуаньжуанів [27, с. 128].

Відомий радянський історик, археолог і етнограф Сергій Павлович Толстов у своїх працях [28] приліляв багато уваги тюркам та становленню їхньої державності та характеристиці соціальної історії Великого Тюркського каганату.

У середини ХХ ст. радінські вчені-історики, археологи, етнографи тощо, більш активно займалися розробкою соціально-економічних питань історії народів Середньої Азії з найдавніших часів. Приділялась увага становленню державності, формуванню класової бротьби та іншим питанням, направленим на пересідування ідеологічних засад Радянського Союзу. Однією з таких праць стала використана у нашій дисертації книга радянського археолога Михайла Іларіоновича Артамонова «История хазар» [29]. Головну увагу автор приділяє політичній історії тюркських народів, зокрема, становленню Великого Тюркського каганату, а особиво, історії Західно-тюркського каганату та взаєминам з Візантією і Персією. Зауважує, що держава у тюрків - це багатоплемінне варварське утворення, що виникає внаслідок активних завоювань під управлінням однієї правлячої династії [30. с. 133-142].

Окрім М. Артамонова можна назвати ще кілька прізвищ дослідників, котрі торкалися тих чи інших аспектів історії тюркських народів: С. Малов [31], Л. Кизласов [32], І. Кизласов [33. №3. С. 73-89], Г. Марков [34], С. Кісельов [35], Л. Потапов [3б], С. Васютін [37] та інші.

У другій половині ХХ ст. намітилася тенденція до комплексних досліджень низки різноманітних питань, пов'язаних з історією кочових народів на теренах Центрально-Східної Європи.

Одним з провідних тюркологів сучасності по праву можна назвати американського історика Пітера Голдена. У своїх працях [38] дослідник приділяє увагу історії народів Центральної Азії, розглядаючи її всю в комплексі: від політичної організації до релігійних вірувань і мови. П. Голден розглядає регіон розселення тюркських народів як головний відправний пункт історії Євразії. До того ж, необхідно вивчати історію кочовиків без відриву від осілих народів і держав. Адже саме завдяки представникам осілих цивілізацій ми маємо писемні свідчення про варварів з Азії, котрі про себе не залишили писемної траддиції. Торгівля і завоювання стали, за словами Голдена, ключовими факторами в житті кочових імперій Степу.

Багато уваги у своїх працях Пітер Голден приділяє тюркам, першим каганатам, етнічній історії, соціальному і політичному устрою в середині державних утворень. На його глибоке периконання, основним поштовхом для формування тюрками державності став зовнішній світ: торгівля і міжнародні зв'язки (Великий Шовковий шлях, що проходив повз територію розселення тюркських племен), великі осілі імперії - Візантійська і Перська в орбіті міжнародної політики тюрків.

Зв'язок кочового і осілого світів та вплив останнього на формування державності у номадів активно використовується у роботах істориків і антропологів другої половини ХХ ст. Видатний американський антрополог Анатолій Михайлович Хазанов наголошував, що номади ніколи за всю свою історію не існували самі по собі, без зовнішнього світу. Навіть навпаки, вони могли розвиватися тільки тоді, коли поруч мешкали народи з іншим, відмінним типом господарства і способом життя. Кочові суспільства успішно функціонували доти, поки цей зовнішній світ не просто був поряд, але й активно взаємодіяв з номадами [39, с. 69]. Подібної ж думки дотримується і його російський колега Микола Миколайович Крадін [40]. Він визначає Тюркський каганат як типову кочову імперію [41, с. 316].

Радянський і російський історик, тюрколог, фахівець з історії народів Центральної і Середньої Азії, Сергій Григорович Кляшторний багато уваги приділяв дослідженню історії давніх тюрків. Основними джерелами, які він використовував у своїй роботі, були зразки рунічного письма самих нома- дів. Звісно, він спирався і на писемні свідчення, зокрема, візантійських авторів, про тюрків, у тому числі, й на працю Менандра Протектора.

У роботах С. Кляшторного [42] простежується певний синтез усього попереднього історіографічного досвіду досліджень питань тюркської історії. Він активно розробляє питання соціально-політичної історії Тюркського каганату. С. Клашторний пише про одночасне існування двох систем організації суспільства у тюрків: родоплемінної та воєнно-адміністративної. Взагалі, внутрішній структурі каганату, диференціації суспільства, ролі рабства тощо, вчений присвячує багато уваги.

Радянський і російський археолог та історик, фахівець з історії номадів, Світлана Олександрівна Плєтньова у своїй роботі «Кочевники средневековья» [43] розкриває свою концепцію стадіального розвитку кочових суспільств на прикладі, зокрема, Великого Тюркського каганату. Це державне утворення вона відносить до тієї ранньофеодальної імперії [44, с. 68-69].

Сучасний історик і археолог, дослідник історії тюркських народів Євразії, зокрема, воєнної історії тюрків, Юлій Сергійович Худяков [45], у своїх працях залучає великий комплекс різнопланових джерел, від археологічних знахідок до етнографічних матеріалів. У його працях велику увагу приділено давній історії алтайських тюрків, зокрема, воєнно-політичним аспектам, етносоціальним, а також питанням взаємодій кочовиків із зовнішнім світом раннього середньовіччя. Завдяки легкій і доступній манері викладу матеріалу, праці Ю. Худякова набувають популярності не тільки серед професійних істориків, але й у широкого кола читачів.

Сучасному татарському досліднику історії Волзької Булгарії Іскандеру Леруновичу Іззмайло- ву належить чималий доробок не тільки з середньовічної історії Поволжя, але й етнополітичної і етнокультурної спадщини тюрксько-татарських народів. Велику увагу він приділяє дослідженню воєнної історії та зброї давніх народів Центральної Азії. Інтерес для нашого дослідження представляє узагальнююча праці, написана І. Ізмайловим у співавторстві з Даміром Мавлявеєвічем Ісхаковим: «Этнополитическая история татар в VI - первой четверти XV вв.» [46].

Давні тюрки стали відомі тогочасному світові завдяки стрімкій появі на міжнародній арені їхньої держави, яка утворилась шляхом об'єднання тюркських племен на Південному Алтаї. Комунікації з провідними державами Євразійського континенту стали пріоритетними у зовнішньополітичній діяльності Каганату. Важливу роль тут відігравала торгівля і географічне розташування тюркської держави.

Інформацію з історії тюрків ми отримали, переважно, з археологічних, епіграфічних джерел та писемних свідчень про них тих народів, з якими вони найбільше входили в контакт протягом VI-VII ст. Звісно ж, інформація дуже не повна, а часом надто однобока. Проте, при критичному переосмисленні джерел та їхньому співставленні і порівнянні, додаючи сюди етнографічні екстраполяції, цілком можливо скласти певне уявлення про той чи інший аспект життєдіяльності кочових тюркомовних народів епохи Великого Тюркського каганату.

Проаналізована нами література з історії давніх тюрків далеко не повна. Існує ще багато праць турецьких, угорських, болгарських, татарських та ін. авторів. Ми проаналізували найбільш використовувані нами в своїх наукових розвідках праці російських, радянських, американських, французьких та інших істориків, археологів, антропологів, котрі тією чи іншою мірою торкалися проблем тюркської історії раннього середньовіччя.

Список використаних джерел

1. Кляшторный С. Г., Савинов Д. Г. Степные империи древней Евразии. СПб., 2005. С. 73.

2. Худяков Ю. С. Золотая волчья голова на боевых знаменах. СПб., 1997. С. 24.

3. Corpus Scriptorum Historiae Byzantinae / Ed. B. G. Niebuhrii. Pars I.: Dexippi, Eunapii, Petri Patricii, Prisci, Malchi, Menandri, Olympiodori, Candidi, Nonnosi et Theophanis Historiarum Beliquiae, Procopii et Prisciani Panegyrici. Bonnae, 1829.

4. Прокопий Кесарийский. История войн римлян с персами, вандалами и готами. Перевод с греческого Спиридона Дестуниса. Ч. 1 - СПб., 1876.

5. Феофилакт Симокатта. «История». / Отв. ред. Н. Пигулевская. М., 1957.

6. Бичурин Н. Я. (Иакинф). Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. М., 1950.

7. Бичурин Н. Я. (Иакинф). Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. М., 1950.

8. М. Бічурін був монахом під іменем Іоакінф і брав участь у духовних місіях до Китаю.

9. Записки о Монголии, сочиненные монахом Иоа- кинфом с приложением карты Монголии и разных костюмов. Санкт-Петербург, 1828.

10. Записки о Монголии, сочиненные монахом Ио- акинфом с приложением карты Монголии и разных костюмов. Санкт-Петербург, 1828.- С. 159.

11. Бернштам А. И. Н.Я. Бичурин (Иоакинф) и его труд «Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена». // Бичурин Н.Я. (Иакинф). Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. М., 1950. С. 20.

12. Радлов В. В. Из Сибири: страницы дневника. Москва, 1989.

13. Худяков Ю. С. Золотая волчья голова на боевых знаменах. СПб., 1997. С. 24.

14. Аристов Н. А. Заметки об этническом составе тюркских племен и народностей, и сведения об их численности. // Живая старина, 1896. Вып. Ш-IV. С. 277-456.

15. Иностранцев К.А. Хунну и гунны.- Ленинград, 1926.

16. Бартольд В. В. Работы по исторической географии. М.: Восточная литература, 2002;

17. Бартольд В. В. Сочинения. Т. V Работы по истории и филологии тюркских и монгольских народов - M., 1968.

18. Див. детальніше про це у передмові до зібрання творів В. В. Бартольда: Бартольд В. В. Сочинения. Т. V Работы по истории и филологии тюркских и монгольских народов - M., 1968. С. 11.

19. Бартольд В. В. Двенадцать лекций по истории турецких народов Средней Азии. // Сочинения. Т. V Работы по истории и филологии тюркских и монгольских народов - M., 1968. С. 19-195.

20. Бартольд В. В. Сочинения. Т. V Работы по истории и филологии тюркских и монгольских народов - M., 1968. С. 13-14.

21. Chavannes E. Documetns sur les Tou-Kiue (Turks) Occidentaux. Paris, 1903. IV

22. Chavannes E. Documetns sur les Tou-Kiue (Turks) Occidentaux. Paris, 1903. IV - Р. 288.

23. Chavannes E. Documetns sur les Tou-Kiue (Turks) Occidentaux. Paris, 1903. IV - P. 299-300.

24. Grousset R. The Empire of the Steppes. A History of Central Asia. New Brunswick: Rutgers University Press, 1970; Груссе Р. Империя степей. Аттила, Чингисхан, Тамерлан. Алматы, 2005.

25. Grousset R. The Empire of the Steppes. A History of Central Asia. New Brunswick: Rutgers University Press, 1970. С. 6.

26. Бернштам А. Н. Историко-археологические очерки Центрального Тянь-Шаня и Памиро-Алая, М. Л., 1952; Бернштам А. Н. Очерк истории гуннов. Ленинград, 1951.

27. Бернштам А. Н. Очерк истории гуннов. Ленинград, 1951. С. 128.

28. Толстов С. П. Древний Хорезм. М., 1949; Толстов С. Возникновение каганата жуаньжуаней. // ИЗ, ІІІ. 1938.

29. Артамонов М. И. История Хазар. Ленинград, 1962.

30. Артамонов М. И. История Хазар. Ленинград, 1962. С. 133-142

31. Малов С. Е. Енисейская письменность тюрков: тексты и переводы. Москва-Ленинград, 1952.

32. Кызласов Л. Р. Очерки по истории Сибири и Центральной Азии. Красноярск, 1992.

33. Кызласов И. Л. Материалы к ранней истории тюрков. І Древнейшие сведения об армии. // Российская археология, 1996. № 3. С. 73-89; Кызласов И. Л. Рунические письменности евразийских степей. Москва, 1994.

34. Марков Г. Е. Кочевники Азии. Структура хозяйства и общественной организации. Москва, 1976.

35. Киселев С. В. Древняя история Южной Сибири. Москва-Ленинград, 1951.

36. Потапов Л. П. Очерки по истории алтайцев. Москва-Ленинград, 1953.

37. Васютин С. А. Социально-политическая организация кочевников Центральной Азии поздней древности и раннего средневековья (отечественная историография и современные исследования). Барнаул, 2009.

38. Golden P. An introduction to the history of the Turkic peoples: ethnogenesis and state formation in Medieval and Early Modern Eurasia and the Middle East - Wiesbaden - 1992; Golden P. The Qipcaqs of Medieval Eurasia: An Example of Stateless Adaptation in the Steppes. // Rulers from the Steppe: State Formation on the Eurasian Periphery. / Edited by Garry Seaman and Daniel Marks. Los-Angeles, 1991 та інші.

39. Хазанов А. М. Кочевники и внешний мир. Алматы, 2002. С. 69.

40. Крадин Н. Н. Кочевники Евразии. Алматы, 2007; Крадин Н. Н. Кочевые общества. Владивосток, 1992.

41. Крадин Н. О природе «кочевых империй». Кочевники, мир-империи и социальная эволюция. С. 316.

42. Кляшторный С. Г., Савинов Д. Г. Степные империи древней Евразии. СПб., 2005; Кляшторный С. Г., Султанов Т. И. Государства и народы Евразийских степей: от древности к новому времени. СПб., 2009.

43. Плетнева С. А. Кочевники Средневековья. Москва, 1982.

44. Плетнева С. А. Кочевники Средневековья. Москва, 1982. С. 68-69.

45. Худяков Ю. С. Золотая волчья голова на боевых знаменах. СПб., 1997; Худяков Ю. С. Вооружение средневековых кочевников Южной Сибири и Центральной Азии. Новосибирск, 1986; Худяков Ю. С. Вооружение центральноазиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. Новосибирск, 1991 та інші.

46. Исхаков Д. М. Измайлов И. Л. Этнополитическая история татар в VI - первой четверти XV вв. Казань, 2000.

Размещено на Allbest.ru