Проблеми культурно-національного відродження та церковного єднання українства в епістолярній спадщині Андрея Шептицького та митрополита Іларіона (Івана Огієнка)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми культурно-національного відродження та церковного єднання українства в епістолярній спадщині Андрея Шептицького та митрополита Іларіона (Івана Огієнка)

Іван Покотило

Великі християнські цінності - Істина, Добро, Єдність стали провідними в здобутті та побудові великих держав і народів Світу. Минуле століття було нелегким для християнства. Відноситься це особливо до країн, які відчули на собі вплив тоталітарних режимів. Влада цих країн в більшості своїй використовувала слабкість та недуги Церков з метою реалізації власної, суспільної-політичної мети. Однак без сумніву найбільшою слабкістю християн був і залишається брак єдності між ними. З цього приводу митрополит Андрей Шептицький зазначив: «Мало який нарід так у релігійному житті поділений, як наш нарід…кожен, кому тільки добро України лежить на серці мусить уважати за свій обов'язок цілою працею життя причинитися до множення елементів єдності, до усування елементів роздору» [3, с.104].

Крах цінностей українського народу в кінці ХХ століття, що супроводжувався безконечними протистояннями, взаємними образами і пересудами в першу чергу в питанні релігії, конфесійності, культурних і традиційних ідеалів, що не припинялися впродовж 24 років нашої незалежності, призвели нашу Батьківщину до існуючої зараз глибокої матеріальної і духовної кризи, відчаю і зневіри. Духовних провідників з кожним роком меншає, священство перетворюється на засіб заробітку, Добро - вимовляють з посмішкою, Церкву - зневажають егоїзмом, взаємною ворожнечею, показним фарисейством і псевдопобожністю.

В умовах духовного занепаду мусимо повертатись до своїх духовних поводирів, вихователів, лідерів, які своїм життям, трудами важкими і сподвижництвом крізь призму часу навчають нас, навертають нас до першовитоків чеснот християнських, Закону Божого, щирого патріотизму.

До таких великих вчителів української церкви належать митрополит Андрей Шептицький та митрополит Іларіон, в миру Іван Іванович Огієнко. Нагадаю, що цьогоріч крім 150-ліття з дня народження владики Андрея вшановуємо 75 річницю дня хіротонії, тобто висвячення в сан єпископа, Івана Огієнка.

Що об'єднує цих направду великих українців, духовних поводирів свого часу? Перш за все, не дивлячись на ознаку конфесійності, їх об'єднувало віддане і саможертовне, безкорисливе служіння Христовій вірі, Церкві і українському народові, його мові, культурі, науці. Це особливо прослідковується у листуванні між Шептицьким і Огієнком. На жаль, епістолярна спадщина, зокрема владики Андрея, висвітлена дуже слабо, що не скажеш про епістолярію Івана Огієнка, представлену ґрунтовною працею науково-дослідного інституту архівної справи то документознавства в Києві, який у 2001 році репрезентував фундаментальний двотомник «Епістолярна спадщина Івана Огієнка (митрополита Іларіона)» (аж до 1968 року).

Епістолярна спадщина митрополита Шептицького частково висвітлена у двотомнику «Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали. 1899 - 1944. Церква і церковна єдність. За ред. А. Кравчука».

Отже, метою статті є спроба з'ясувати, висвітлити і охарактеризувати основні ідеї, тенденції, діяння, задуми та їх наслідки, які мали місце в листуваннях двох митрополитів. Епістолярна спадщина, як на мене, дасть змогу по-новому відкрити нам погляд і бачення на взаємовідносини греко-католиків і православних, в особах митрополитів Андрея та Іларіона, дозволить нам остаточно переконатися, що церковний поділ і протистояння штучні, а об'єднання українських Церков - не мрія, а реальність, яку ми в силах втілити. Від порозуміння до об'єднання - всього один крок, і листування митрополитів нам вкотре констатує і спонукає до цього.

Часові рамки дослідження даного дослідження коливаються в межах 20-40 рр. ХХ століття, міжвоєнного і воєнного часу. Почнімо з того, що після еміграції уряду УНР, в якому, нагадаю, професор Огієнко виконував обов'язки міністра освіти та міністра віросповідань, він, мабуть, вперше особисто познайомився з владикою Андреєм. Огієнкові тоді було 38 років, Шептицькому - 55 літ. Не зважаючи на майже 20-ти річну різницю у віці, між ними зав'язалась тривала і дуже плідна дружба. За сприяння і фінансової підтримки владики Андрея, з 1920 по 1924 рік, Іван Іванович Огієнко проживав у Винниках, під Львовом. Також за клопотанням Андрея Шептицького, Огієнко викладав українську мову і літературу у Львівській учительській семінарії, з якої був усунутий за проповідування національної ідеї. В одному з листів від 4 липня 1921 року читаємо:

«Ваша Єксцеленціє Високопреосвященний Владико!

Проїздом через Львів познайомився я з достойним Єпіскопом Іосифом, який Вашим іменем гостинно запросив мене до Митрополичої Палати, де і провів я чотирі доби.

За таку гостинність вважаю своїм обов'язком щиро подякувати Вас, Високопреосвященний Владико. Дуже було мені приємно ближче познайомитися з декількома достойними пастирями в Палаті, де все живе Вами, де все на кожному кроці виявляє Вас, Високодостойний Владико. Жалкую, що мені не судилося в свій час зійтися з Вами. Прошу Вашого Владичного Благословення і Святих Молитов.

З правдивою до Вас пошаною професор Огієнко» [2, с.205].

За спогадами православного митрополита Євлогія Георгієвського про Івана Огієнка: «…він був православний за віросповіданням, вважав, проте, можливим причащатися в уніатів»[6, с.11]. Протягом1926-1932 рр., Іван Огієнко, теж не без клопотання владики Андрея, викладав на богословському факультеті Варшавського університету, звідки як активний прихильник українізації Церкви був звільнений. Читаємо лист:

«Високопреосвященний Владико!

Мені було дуже приємно отримати цінного листа Вашого. Забувати старих друзів ані в думці не маю, особливо ще тому, що дуже скучаю за Львовом, бо все ж таки прожив в ньому та коло нього 4 роки. І не тільки не забуваю, але не трачу надії, що мені ще доведеться пожити й попрацювати у цьому місті. Варшава гарна, та, на жаль, нема тут незабутнього львівського Національного Музею, а без нього мені працювати не можливо.

Охоче буду служи ти Вам в Вашій справі, з якою звернулися до мене. Власне, я не відповідав Вам, бо мав думку бути у Львові (хочу трохи попрацювати в Крехові) і особиcто поговорити з Вами.

Прошу прислати мені, рукопис Нац[іонального] Муз [ею] № 57 m. I

ст. 500 і 549; тут я колись вичитав, що Лев Шептицький, маючи 25 років життя, був висвячений 14 листопаду 1742 року на священика. А Афанасій Шептицький, маючи 22 роки життя, був висвячений 10 березня 1744 року на диякона. Справа була давно, і, здається, я неуважно це відписав. Може в тім рукопису ще знайдуться цікаві дати.

Уклінно прошу Святих Ваших молитов та Владичного архієрейського Благословення. Готовий до Ваших послуг

Проф[есор] І. Огієнко Варшава, 8 липня 8.VII.1926.» [2, с.213]

З 1927 по 1930 рік, між митрополитом Андреєм та Іваном Огієнком, переважають листи строго наукового змісту, зокрема опрацювання стародруків, обмін рукописами, консультування щодо написання досліджень, опосередковане опрацювання матеріалів історико-богословського характеру. «Ваша Єксцеленція, Високодостойний Владико!

Посилаю Вам сердечні побажання найкращого здоровля на наступаючий Новий Рік. Власне, лише в останній час довідався від професора К.Студинського про Ваше здоровля, і його оповідання дуже мене засмутило... Сердечно зичу Вам через те - найміцнішого здоровля та доброго поводження в праці…Десь через місяць зможу прислати Вашій Єксцеленції «Wzory Pism Cyryliczchnyh» - збірничок для моїх слухачив Палеографії, а тим віддячити за Вашу постійну до мене доброзичливість.

З правдивою до Вас пошаною. Професор І. Огієнко, Варшава, 1 січня 1.01.1927» [216].

«…Думка Вашої Єксцеленції, як людини компетентної в стародруках, мене дуже цікавить. При останнім побаченні нашім я вже підкреслював Вам вагу наголосів в стародруках…На початку червня вислав був Вам свою відбиточку про Молитовника кн[язя] Володимира. Чи отримали?Посилаю Вашій Єксцеленції сердечний привіт і прошу святих Молитов, а також прошу приняти мої вислови глибокої пошани до Вас.

Проф[есор] І. Огієнко 22.VI.1929» [2, с.223].

Андрей Шептицький виступив і фундатором видання журналів «Рідна мова» та «Наша культура» у 1933-1939 рр. Ось лист, який підтверджує це:

«…Стан культури літературної мови завжди свідчить про розвиток нації, як про це докладно розповідаю я в доданому друкованому листі до Вас. Виходячи з такої засади, взявся я за дуже важку працю, - за видавання науково-популярного місячника «Рідна Мова»…Ось через усе це звертаюся до Вас, Високодостойний Владико, з сердечним проханням про таке.

1. Візьміть мою «Рідну Мову» під свою високу опіку. Вона строго наукова, строго аполітична.

Служить своєму народові в його найціннішій ділянці - мові. Здобула собі популярність серед цілого народу, де б він не пробував. І буде великий жаль, а то й не прощенна шкода, коли б «Рідна Мова» так тяжко билася в своїй матеріяльній скруті й надалі. Дбаймо всі про культуру своєї мови, щоби спільними силами створити для одного народу одну літературну мову. Просячи Ваших Святих Владичних Молитов для «Рідної Мови» й себе, лишаюся з глибокою до Вас пошаною

Проф[есор] Д[окто]р І. Огієнко, Варшава, 3 травня» [2, с.216].

Також цінний лист Івана Огієнка з нагоди 70-літнього ювілею митрополита Шептицького:

«Високопреосвященний Владико!

У день Вашого семидесятиліття Редакція «Рідної мови» та «Нашої Культури» шле Вам сердечний привіт та гарячі побажання ще довгого віку на користь рідної Церкви та рідної культури. Культура народу - то його найголовніша сила, то його найміцніша основа, що на ній він найперше зростає. Особливо ж культура духова - вона найродючіший грунт для роз витку всіх сил кожної нації. В силі культури - сила народу, чому всі народи завжди так пильно дбають про найкращий розвиток своєї культури.

Духова культура завжди приносить найбільшу народну свідомість, свідомість усенародної єдности всіх племен, а вона перша перетворює етнографічну масу на свідому націю. Національна культура не державного народу твориться найбільше свідомістю його передової інтелігенції, а ця свідомість залежить від багатьох дуже змінних чинників. Церква в творенні цієї свідомости грає найпершу ролю: національно свідома Церква завжди має національно свідомих вірних, як основу нації взагалі.

Головна основа духової культури кожного народу - його рідна мова. Стан рідномовної культури - то завжди й стан духової культури народу. Рідна мова й рідна культура зв'язані найміцніше: занепад однієї тягне за собою занепад другої. А літературна мова - це найміцніший цемент, що об'єднує розрізнені племена народу в свідому націю, це наріжний камінь національної культури взагалі. Без соборної літературної мови нема нації, нема й завершеної національної культури. Це давно вже визнали всі культурні народи, й усі сили свої покладають на добрий розвій літературної мови, спільної для всіх племен народу. Церква в розвитку рідної мови взагалі й соборної літературної мови зокрема має величезне значення. Отже: національна культура, рідна мова й батьківська віра - це ті основні три стовпи, що на них тримається кожна народність. Найменша не достача одного стовпа негайно відбивається й на других і на цілій будівлі. Рідна мова в житті кожного народу - найсильніший чинник: на ній зростає духова культура, а на них двох найміцніше покоїться Церква. Кожна Церква, що дбає про розвиток рідної мови та національної культури, дбає тим самим про свої найміцніші фундаменти.

Оце ті коротенькі гадки, що приходять мені на думку в день Вашого семидесятлітнього віку. Глибше оглядаючи Ваше життя й Вашу працю, до інших думок і не прийдеш.

Своєю довгою невтомною працею Ви показали нам достойний зразок правдивого культурного мецената, що глибоко розуміє триєдність віри - мови - культури. Ціле свідоме життя своє Ви присвятили праці для розвитку рідної Церкви, але робили це, як найсвідоміший член своєї нації: пильно плекали й рідну мову та національну культуру, як найродючиший грунт для розвитку рідної віри. Ви той, що найглибше визнав мудру аксіому: хочеш міцно будувати Церкву, будуй водночас рідну мову й національну культуру. Бо Церква без них на піску збудована: перша повінь забере її. Ви той правдивий меценат національної культури, що, бувши на високім становищу, підтримував її не кришками, які падають марно зо стола багачів, - Ви часто віддавали їй свою останню вдовину лепту.

За все це Ви пізнали найвище задоволення свідомого громадяни на своєї нації: на Ваших очах буйно виросла наша національна культура, яку Ви так завзято й уміло сіяли, через це серце Ваше повно зазнає найвищого щастя на землі - глибокого почуття сповнення всенароднього обов'язку. Сповнення обов'язку в усіх трьох ділянках неподільної істоти: віри - мови - культури.

З найглибшою пошаною до Вас

Головний редактор «Рідної Мови» й «Нашої Культури»

Проф[есор] Д[окто]р Іван Огієнко

29.VII.1935 р» [2, с.246].

Лист владики Андрея до Івана Огієнка:

«Прийміть мої вітання з нагоди дня святого Іларіона. Цілим серцем бажаю щоби Ви в скорому часі засіли на митрополичій столиці в Києві…щоби Ви відновили віру святого Володимира та Іларіона. Та віра зіпсута через довголітню неволю України. Надіюсь, що Ваше Високосвященство, Бог дасть велику силу і благодать, що зможете Українську Православну Церкву очистити від тієї московської нетерпимості і нечисті. Покладаюсь на наші спільні ідеали. Ваш брат во Христі, Андрей 21.10.1940»[2, с.257].

Отже, співпраця митрополита Андрея Шептицького та Івана Огієнка, перш за все була спрямована на відродження, встановлення і розвиток української культури, мови і однозначно віри. Наслідком цієї співпраці, як бачимо, було чимало наукових, історичних, богословських напрацювань, досліджень, розвідок; спільними силами видавалися україномовні, наукові журнали в Польщі - «Рідна Мова» і «Наша культура». Співпраця і дружба митрополитів, об'єднана спільною любов'ю до Бога, Церкви і особливо до України, дала великі плоди на ниві українського культурного і національного відродження.

Плідною була співпраця двох Великих Українців на ниві єднання Українських Церков. Найбільше цю думку плекав і впроваджував митрополит Андрей Шептицький.

Митрополит зазначав: «Тієї єдності Україні потрібно, а та потреба накладає на нас усіх обов'язок і від сповнення того обов'язку залежить ціла будучність Батьківщини…Якщо хочемо всі національної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявитися діланнями, і те ділання мусить вести до єдності. До єдности в усіх напрямах, тому й до релігійної єдности…прямуймо до взаєморозуміння на основі святого Євангелія - спільної для нас усіх щедрості Христової…Повинні сприяти тому,щоб страх Божий поселився в серцях нових вибраних народом керівників, щоби уберіг їх від жадоби збагачування зла і брехні» [3, с.288]. «Нема сьогодні для нашого Духовенства важнішої праці, як праця над національною і християнською єдністю народу…і не можна успішне працювати над з'єднанням народу, як працею над любов'ю до ближнього»[5, с.154]

В листі до митрополита Іларіона і православних ієрархів 30 грудня 1941 року, митрополит Андрей пише: «…до осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности…скільки це можливо, усунути які роздори і змагати до більшої єдности. Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце посідають релігійні справи, в яких ми такі поділені. Релігійна єдність - могутній товчок в осягненні національної єдности…пишу се письмо, щоб витягнути руку до згоди і запросити вас. Брати, до церковної єдності» [3,с.451].

З відповіді митрополита Іларіона: «…Одне тільки скажу тепер: час на такого листа Ви вибрали не зовсім відповідний. Не зовсім відповідний, бо неспокійний, коли щирої відповіді на нього не почуєте. Не зовсім відповідний, бо Ієрархія в нас ще не встаткувалася, а громадянство знаходиться під свіжим впливом роздору, принесеного т[ак] зв[аними] бандеровцями та мельниківцями, цебто греко-католиками... Я особисто не можу ще Вам щиро й належно відповідати по багатьом причинам. По-перше, переслідування та понижання мене греко-католицькою пресою та греко-католицьким «Українським Центральним Комітетом» збільшилося й посилилося.

Не проходить тижня, щоб я не діставав від нього якихсь ударів та понижень, чи то прихованих чи то явних, чи то від самого Українського Центрального Комітету, чи то від їхнього відділу в Холмі...З 1942 року дійшло до конфронтації між поляками і українцями. Терористичні акції польського підпілля проти української інтелігенції і духовенства, спалювання українських сіл і винищення їхніх жителів мали на меті застрашити мирне українське населення Холмщини. Символами цієї трагедії стали села Сагринь (700 жертв), Бересть (300 жертв). Поляки у цьому протистоянні з українцями вдало розігрували на протистоянні між греко-католиками і православними. Доки таке греко-католицьке насильство буде продовжуватись на Холмщині, то - на мою скромнудумку - в мене особисто й на цілій Холмщині не буде психологічного настановлення відповісти належно на Вашого листа до всіх Православних Архиєреїв, відповісти так, як треба... Ваше Високопреосвященство пробачать цю щирість і зрозуміють мене. Пишу так тільки тому, що витворений стан дошкульно б'є нашу Церкву... Через усе це я, поки що, змушений не відповідати на Вашого листа повно.

Вашого Високопреосвященства смиренний і люблячий у Христі брат і богомолець, щиро Вам відданий Архиєпископ Холмський і Підляський [Іларіон]. Холм, 20 січня 1942 р.» [2, с.295].

З наступного листа читаємо: «Ваш лист - перше ствердження сучасної вирішальної хвилі. Церковний роздор, що в кінці XVІ віку був у значній мірі штучно впроважений неприятелями Української Церкви та Українського Народу, тепер мусить бути остаточно закінчений на користь нашої церкви й народу.

З боку Православної Церкви ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої історичної справи церковного поєднання українців, поєднання, що спиратиметься на поверненні всього Українського Народу до церковного стану з-перед офіційного, у 1596 р., розпаду православної Української Церкви.

Гаряче благаючи Всевишнього про повне благословення нашій святій справі, просимо й Ваших про це заходів та молитов.

Архиєпископ Варшавський і Митрополит Св[ятої] Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві.

Смиренний Іларіон. Варшава, 26 березня 1942 р.» [2, с.282].

Згодом через чергову хвилю міжконфесійних чвар, взаємовідносини між митрополитами відчутно слабшають, в своєму листі 4 жовтня 1943 митрополит Андрей в листі до президента УНР в екзилі Миколи Величковського пише: «я високо ставив ставлю митрополита Іларіона понад усіх його попередників, приписував і приписую йому різні достойні прикмети ума і серця, якщо образив його чимсь, сто раз я готовий перепросити» [3, с.452]. Листування митрополитів на жаль припинилося.

Як бачимо, митрополит Іларіон, характеризує греко-католиків, а отже, самого митрополита Шептицького і бандерівців як одне ціле. Звинувачуючи греко-католицького митрополита в потуранні бандерівської організації. Проте, тут постає інше питання гідне великого дослідження. Як митрополит ставився до руху ОУН-УПА? Багатьом позиція Митрополита Андрея Шептицького стосовно українського націоналізму може видатись нелогічною і суперечливою. З одного боку, він засуджував націоналістів, а з іншого - підтримував. Насправді жодної суперечності тут немає. Митрополиту було притаманне дуже об'єктивне бачення речей. І світ він сприймав не лише в чорно-білих кольорах. Він прекрасно знав становище свого народу, який втратив державність і знаходився під владою чужинців. Тому й розумів тих людей, котрі зі зброєю в руках хотіли захистити свої національні права. Але з іншого боку, його християнські переконання не дозволяли закривати очі на різні крайнощі як в теорії, так і в практиці. Отже, немає тут жодної суперечності. Митрополит діяв так, аби всебічно захистити християнські й національні цінності. Цього, можливо, нам вартувало б навчитися сьогодні у славного мужа нашої Церкви [8,с.8].

Зокрема відоме його послання «Не убий» від 11 листопада 1942 року стосувалося не тільки терору нацистів. У розділі 12 «Вбивство брата-громадянина» йдеться: «Любов не може йти в парі з ненавистю, бо ненависть чим більше звершена, тим більше з любови робить якийсь егоїзм. Можна своїх прав боронити і своїх прав доказувати, але не шляхом ненависти до других людей...»[7, с.358]. Отже, можна беззаперечно констатувати, що Андрей Шептицький не мав жодного відношення до диверсійних операцій ОУН і УПА, ба навіть більше різко засуджував «український тероризм» називаючи таке явище - «моральним спустошенням народу» [8, с.9].

Очевидно, не зорієнтувавшись в ситуації, і піддавшись польській агентурній пропаганді, митрополит Іларіон вдався до такої критичної оцінки. Без сумніву суперечності між греко-католицькими та православними ієрархами використовувались польським підпіллям у пропагандистських цілях[6, с.3].

У тих умовах визрівав реальний шанс для українського суспільства консолідуватися навколо єдиної церкви. Це, у свою чергу, не могло не турбувати певні польські кола, які намагались перешкодити таким процесам.

Отак, об'єднавшись і порозумівшись в області науки, історії, богослов'я, в сфері національної культури і патріотизму, християнських цінностей, митрополити не зуміли порозумітись в питаннях конфесійності і конфесійної приналежності. На жаль.

Хоча позиції обох митрополитів, більш ніж виразно демонструють нам розуміння і необхідність єднання українських Церков. Наприклад, через усю пастирську, богословську і педагогічну творчість митрополита Андрея Шептицького, золотою ниткою прослідковується ідея Єднання і порозуміння українців, в першу чергу релігійне і конфесійне. Митрополит Шептицький суворо засуджував вияви «ворогування на порозі Храму Божого». Шептицький не так висотою свого авторитету, як глибиною віри розумів, що Церква є тою великою силою, і яка має повернути народові моральні аксіоми і ті християнські цінності, що будують святиню в серці. «Єдність між християнами являється єдністю їх з Ісусом Христом і тому - найсвятішою сторінкою їхньої душі та їхнього життя: джерелом їхньої святости, мірою їхньої нагороди, одинокою підставою їхніх надій. А супроти цього всьо, що роз'єднює, є найбільшою небезпекою в християнському житті, бо веде до роз'єднання з Христом…» [5, с. 157].

Листування митрополитів свідчить про їхнє щире зацікавлення долею української культури, мови, освіти і звичайно церкви, перспективою їх об'єднання. Саме це листування чи не найбільше розкриває погляди Іларіона з питання шляхів поєднання двох конфесій. Толерантна діяльність на українських землях двох національних церков, лише взаємовизнання ними одна одної не задовольняли митрополитів. Обидва митрополити засуджували існуючий поділ церков як з національних, так і канонічних мотивів. Відмінності, характерні українським церквам, вони вважали не істотними, а в «дрібницях». Своєрідним першим кроком на шляху поєднання церков митрополити розглядали їхнє очищення від чужих впливів. Їхні погляди сходилися, зокрема, на необхідності усунення православною церквою шкідливих московських впливів. З іншого боку, в листуванні вказувалось на необхідності очищення греко-католицької церкви від чужих латинських впливів та повернення її «до первісного стану, якою вона була за того часу, коли український народ мав одну Церкву.». Відомий своїми поглядами за повернення УГКЦ до Східної традиції був і Андрей Шептицький. Тому пріоритетом для греко-католицької церкви під його пастирським проводом було відновлення східного монашества, східного богослов'я, систематичне повернення до східної літургічної практики Київської Церкви. Шептицький закликав греко-католицьких священників «совісно і дбайливо заховувати всякі обряди і якнайбільше пристосовувати їх до східної традиційної обрядової форми, яка в нас поволі затрачується…» однак для митрополитів були властивими і консервативні погляди в питанні двох церков. Андрей Шептицький, наприклад, запевняв Івана Огієнка про те, що «саме греко-католицизм не дав можливості українцям розчинятися в оточуючому їх етнічному середовищі та поставив український народ на один рівень з європейськими народами» [4, с. 67]. Категоричні погляди щодо греко-католицтва, особливо канадського періоду життя митрополита Огієнка викликані великим вболіванням за долю і майбуття православ'я в Україні.

Слід зазначити, що митрополит Іларіон у багатьох своїх працях торкався проблеми об'єднання українських церков. Він позитивно ставився до екуменічних ідей та завжди виявляв до них великий інтерес. Ідеали єдності, Іван Огієнко як богослов, активно обстоював. Його численні проповіді, повчання закликають людей до всебічного поєднання як церковної спільноти, так і взагалі народу в його суспільному житті. З цього приводу він писав: «Щоб досягти цілющого миру, треба людям жити в повному об'єднанні, бачити рідного брата один в одному»[4, с.64]. На думку Іларіона, лише єдність спроможна забезпечити процвітання та успішний розвиток народу і держави. Митрополит надавав надзвичайного значення у розвитку нації церковній єдності. Церкву він трактував, як «найбільшу силу в житті кожного народу, і сила ця мусила б бути об'єднана, а тим самим і ще сильніша» [4, с.68]. Досить позитивно митрополит Іларіон характеризував і саму греко-католицьке духовенство у справі національного самоусвідомлення західних українців: «Не можна не рахуватися з тим, що греко-католицьке духовенство й громадянство в надзвичайно тяжких обставинах віками вели боротьбу за національну самостійність українського народу і виховали свій народ у такій національній свідомості, що нею наші брати-галичани освітлювали і освітлюють і наше громадянство» [4, с.63]. З обранням на митрополичу катедру, Івана Огієнка дуже турбували проблеми збереження впливу українського православ'я та дотримання ним віросповідної чистоти. У зв'язку з цим він підкреслював, що одна віра та церква для всього народу є важливою «народ, який має одну спільну Віру, Віру свою споконвічну, той народ сильний і віки вічні незламний». В українського ж народу, говорить митрополит, такої єдиної соборної релігійної ідеології немає. Йому, через конфесійний поділ, властиві «…дві релігійні душі, і, саме завдяки цьому, Україна тривалий час не могла здобути незалежність[4, с.62].

На українську православну церкву митрополит Іларіон покладав великі надії у питанні церковного об'єднання. Він вважав, що «як апостол Андрій покликав був до Христа свого брата Петра, так само свого часу православна Андріївська Церква покличе до себе Церкву Петрову! І тоді Церква Христова стане Єдиною і власне тоді на землі буде справді єдине стадо і єдин Пастор» [4,с.63].

Напередодні та й під час Другої світової війни було лише двоє осіб здатних прийняти екуменічну ідею на основі загальної рівності - Шептицький і Огієнко [4, с.62]. Прикро, що роки бездержав'я, темної неосвіченості, ворожих братоненависницьких задумів намагалися зробити українців ворогами. Великі митрополити Андрей Шептицький та Іларіон були, буквально, за крок до Єднання Церков, яке би стало історичним і доленосним для нас усіх, однак як написано в Святому Письмі: «сатана..як лев рикаючий навколо вас ходить, шукаючи кого б пожерти і кого б облудою лукавою і ворожнечею погубити…» [1, с. 288]. Ворог людський і ворог українства не спить. І коли наш край знову став на межі погибелі, знову й постало питання Єдності Церковної. І чи знайдуть на цей раз, українці силу духа і розуму з'єднатися для спільної перемоги над ворогом?

Єдність - від Бога, це дар Божий, який приходить через довгі випробування і молитву, які Бог дає для кращого розуміння цінності цього єднання. І як висловився визначний богослов сучасної України - Любомир Гузар: «Єдність це не так, що сіли і домовились, підписавши якийсь документ…єдність - Дар Божий. Бог готовий нам її дати і Бог дасть нам її, якщо будемо відкриті прийняти цю єдність …»[6, с.4]. До єдності йдуть з відкритим серцем, з відкритими обіймами і довірою.

Перш за все, мусимо молити Бога, щоб вселив у народ почуття гідності, сили, дисципліни і впертості до досягнення великої мети: єдиної, соборної, незалежної і процвітаючої України, про яку так мріяли митрополити Шептицький та Іларіон. Також великим завданням усіх нас і греко-католиків, і православних є збудувати в народі прагнення до єдності. Якщо будемо прагнути Єдності - Божою Ласкою вона буде дана нам. «І воздасться вам по вірі вашій!»[1, с.17]

культурний національний церковний шептицький

Література

1.Бриндак І.Р. Митрополит А. Шептицький і рух ОУН-УПА // Слово. - № 3 (33) - 2007. - С. 7-9.

2. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Церква і Церковна єдність. Документи і матеріали. 1899-1994. - Т. 1. - 522 с.

3. Пам'ятки. Епістолярна спадщина Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1907-1968). - Т. 2. - К., 2001 - 474 с.

4.Проблема об'єднання українських православної та греко-католицької церков у працях митрополита Іларіона (І.Огієнка) / О. Панько // Українське релігієзнавство. - 2001. - № 19. - С. 62-69.

5. Святе Письмо. - Львів, 2007. - 1159 с.

6. «Сівач». - 2015. - №8.

7.Сікорський П.І. Основні якості особистості та їх християнські цінності. Навчальний посібник. - Львів, 2015. - 234 с.

8. Цепенда І.В. Суспільно-політична ситуація на українсько-польському пограниччі наприкінці Другої світової війни. -http://dspace.nbuv.gov.ua.

9. Церква і суспільне питання. - Т. 2, кн. 1. - Львів,1998. - С. 358-359.

Размещено на Allbest.ru