Політичні настрої і конструювання образу влади УНР та ЗУНР у сприйнятті українських офіцерів (1918-1920 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні настрої і конструювання образу влади УНР та ЗУНР у сприйнятті українських офіцерів (1918-1920 роки)

У статті висвітлені особливості політичних настроїв офіцерів армій УНР та УГА в період урядування Директорії та влади ЗУНР в 1918 -- 1920 рр. Особлива увага присвячена конструюванню образу влади УНР і ЗУНР у сприйнятті українських офіцерів на тлі революційних, воєнно-політичних подій на українських землях протягом означеного періоду. Подано характеристики взаємин, елементи конфронтації між урядами, політичними керівниками УНР та ЗУНР з одного боку, і наддніпрянськими та наддністрянськими офіцерами з іншого.

Постановка проблеми та її актуальність. У результаті падіння Російської та Австро-Угорської імперій офіцери стали одним з репрезентантів українського національного руху зі своїм світоглядом та суспільно-політичними настро ¦ ями. А тому вони не могли стояти осторонь політичних про ¦ цесів на українських землях у революційний час. Опираючись на індивідуальний досвід українських офіцерів, зважаючи на їх пріоритети, образ української влади -- урядів, і окремих політичних лідерів, містив як позитивні, так і негативні компоненти. На конструювання образу впливали вибір політичного шляху владою УНР і ЗУНР, їхні політичні коливання, подекуди нехтування вимогами та вподобаннями офіцерства.

В українській історіографії пропонована тема не була висвітлена дослідниками. Тому для розкриття проблеми були залучені джерела, головно спогади наддніпрянських і наддністрянських офіцерів та архівні матеріали з Національної Бібліотеки у Варшаві, ЦДАГО України, Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника та Гуверівського інституту.

Метою поданогодослідження було проаналізувати спектр політичних настроїв офіцерів армій УНР та УГА та прос ¦ тежити конструювання образу української влади у сприй ¦ нятті офіцерського середовища в добу Директорії УНР та ЗУНР у період Української революції 1917-1921 рр.

Виклад основного матеріалу дослідження. Лютнева революція 1917 р. і падіння Російської імперії активізували суспільно-політичне життя на українських землях, активною групою в якому були українські військові. Офіцери ще на початках творення державності підтримали Цен - тральну Раду в її починаннях як захисницю українських інтересів, бо сподівалися творити міцну державу та армію. Політичні погляди офіцерів та Центральної Ради збігалися. Вони бачили майбутній державний устрій колишньої Російської імперії як федеративну демократичну республіку, в якій Україна мала бути автономною одиницею. Але нерішучість політиків Центральної Ради перед війною з більшовицькою Росією офіцерів тільки дратувала.

Варто відзначити, що наприкінці 1918 р. невдоволеність політикою гетьмана П. Скоропадського, з утворенням ЗУНР після Листопадового Чину, схилила молодших старшин навіть на розмови про перехід до лав Галицької Армії [19, с. 257-258]. Авторитет Павла Скоропадського упав серед військових і через арешт Симона Петлюри, який користувався популярністю в українському суспільстві, і через гетьманський наказ про звільнення всіх молодих офіцерів, які не мали відповідної військової освіти з армії до резерву [22, с. 45]. В той час, полковник Петро Болбочан, генерали Всеволод Петрів і Олександр Натіїв, зустрічаючись з Віль- гельмом Габсбурґом (Василем Вишиваним), пропонували йому об'єднати групи військ для організації перевороту і очолити керівництво українським урядом [23, арк. 46].

А особливо надто негативного образу гетьманській владі надав маніфест Павла Скоропадського про федерацію Укра- їни з майбутньою небільшовицькою Росією. Цей акт спричинив відмову від присяги гетьманові. Наприклад, офіцери Сірожупанної дивізії підтримали свого командира, який сказав: «Від присяги на вірність і послух гетьманові Скоропадському вважаю себе звільненим, бо я присягав Гетьманові як суверенові самостійної Української Держави, якій він сам дав присягу бути їй вірним. Раз Скоропадський цю присягу порушив, тим звільнив нас від присяги йому...» [19, с. 261]. Серед Січових Стрільців висловлювались думки про призначення полковника Василя Вишиваного новим гетьманом України [4, с. 81].

На хвилі антигетьманського повстання і початку нової війни з більшовиками прихильність до Симона Петлюри зростала. Тому військовики в той час казали: «Наша головна влада - Директорія» [1, с. 254]. Наприклад, офіцери Сірожупанної дивізії не торкаючись соціально-політичної про - грами політиків Директорії УНР, визнали її, знаючи тільки, що вона заснована на ґрунті самостійності України, тоді як Павло Скоропадський цю самостійність зрадив [18, с. 86]. Як вважав генерал Микола Капустянський, що зі свого боку, члени Директорії УНР, зокрема Андрій Макаренко, до військових «ставилися добре і рахувалися з ними» [9, с. 131]. Однак, Володимир Винниченко «не вірив у це, що в них можливо правдива революційна стихія» [14, с. 67]. Політика ж Володимира Винниченка мала підтримку далеко не у всіх офіцерів. Наприклад, про нього казали, що «письменник і драматург він прекрасний, а от політик з нього, як виявилось, нікчемний» [2, с. 148]. Водночас у середовищі офіцерів ставлення і до Симона Петлюри було неоднознач - не. З одного боку, С. Петлюра, попри невійськову освіту, виступав як «патріот», «добрий промовець», «людина здібна» [1, с. 204]. Але з іншого боку, була скептичність щодо його фаховості, компетентності. Так, Василь Кучабський писав, що той очолив армію механічно, не мав жодної уяви про сутність регулярної армії як єдиного організму і керувався у військових питаннях не знанням, а силою. Через це він не надто довіряв кадровим вищим офіцерам колишньої російської армії [28, s.120].

Окрім того, ставлення офіцерів до отаманів і їх повстанських загонів здебільшого негативно, оскільки ті дотримувались гасел «Все дозволено», «Грабуй награбоване!». Були і такі отамани, що ніби виступали з народними гаслами, але не визнавали жодної влади. Сотник Никифор Авраменко згадував: «Була це стихійна неорганізована сила, пильнувала єдине: свого села, волості а навіть повіту...Далеко ці «отамани» не дивились» [1, с. 258]. Зокрема, виступ отамана Володимира Оскілка проти Симона Петлюри у квітні 1919 р. офіцери не підтримали. Як згадував підполковник армії УНР Василь Прохода, що в той час урядові перевороти не мали значення, оскільки боротьбу за незалежність провадили кращі військові частини без огляду на урядовий по-літичний курс. І в цій боротьбі об'єднавчим було ім'я Симона Петлюри: «Всі були петлюрівцями, не знаючи й не бачивши особи самого Петлюри, як то було й зі мною особисто. Стати оскілковцями вони вже не могли» [17, с. 44].

Хоча, існувало чимало випадків переходу офіцерів від армії УНР до повстанських отаманів, зокрема до отамана Зеленого. Наприклад, у доповіді члена організації «Чінізеллі» повідомлялося про настрої військовиків отамана Зеленого. Вони були налаштовані негативно і до Симона Петлюри, і до радянського уряду Християна Раковського: «Прежде всего мы стамостійники. Я -- самостійника. Атаманъ Зеленый -- какъ я. Мы считаемъ, что правительство Раковского -- великорусское и узурпаторское. Великороссія насъ грабить, вывозить оть насъ хлйбъ. Посадили намъ жидовъ -- комисса- ровъ...Долженъ быть кордонъ между Великороссіей и Украиной» [27, р. 119].

У той же час, наприкінці 1918 р. у ході революційних подій на території Австро-Угорщини, напередодні Листопадового Чину, між галицькими політиками і офіцерами виникла конфронтація. Деякі політики Української Національної Ради, такі як Кость Левицький і Лонгин Цегельсь- кий, не схвалювали акт повстання, вони були проавстрій- ськи налаштовані і вважали, що потрібно чекати кур'єра з Відня для подальших переговорів. Політики не поспішали довіряти військовим і були певні, що військова акція зашкодить переговорам з Віднем. В цьому моменті, щодо цих австрофільських настроїв українських політиків напередод ¦ ні листопадових подій влучно висловився отаман М. Тар- навський, говорячи, що «кілька українських генералів у австрійській армії могло більше зробити для нашої справи у Відні, як ціла тогочасна парляментарна репрезентація. А що вже казати про 1918-1920 роки...»[20, с. 9]. Однак, група офіцерів на чолі із Дмитром Вітовським заявили, що відкладати не можна, бо Львів можуть взяти поляки. Рішучість Д. Вітовського вплинула на членів УНРади [8].

Усе ж, українські офіцери підтримали український уряд, оскільки це вже була своя влада, а не австрійська. Наприклад, Осип Колодницький по приїзді з Угорщини на Станиславівщину згадував: «.побачив я свою українську владу, про що колись мріяти навіть не було можна» [11, с. 28].

З боку військовиків УГА траплялося несхвалення анти-гетьманського виступу через можливе поглиблення і так досить складної воєнної ситуації. Вони хоч і розуміли, що «останній, перед самим упадком, акт Гетьмана важко похвалити», однак вважали, що «тепер, коли маємо такі і стільки фронтів, це повстання не віщує добра нашої Держави» [16, с. 20].

Під час польсько -- української війни 1918 -- 1919 рр. становище офіцерів ставало чим раз складнішим. Воєнні поразки, особливо втрата Львова, позначилися на політичних настроях офіцерів. Так, хорунжий УГА Микола Опока у своїх листах до Ростислава Заклинського [21] писав: «Що до політики то тут такий настрій, що всьо страшно не- вдоволене теперішним відношенням, нарікають на непорядки, хабарництво...»[13, арк. 8]. Невдоволеність політикою підсилювало прагнення встановити одноосібну дик - татуру: «Майже всі старшини домагаються диктатури і може здаєся, що це було би ще одним виходом з дурної ситуації. Диктатор проголосив би Святу Війну з Польщею, всякі непорядки і саботаж каралися би смертю, а тоді здаєся польська армія розлетілася би.» [13, арк. 8]. В умовах поразок у війні з поляками, за які офіцери звинувачували Державний секретаріат ЗУНР, диктатура додавала якоїсь більшої впевненості у складний час. Зокрема, поручник Петро Криво - носюк у споминах відзначив: «До підняття настрою та збіль-шена одушевленя серед війська причинив ся також факт, що нездарний Секретаріат утік до Румунії, а всю власть обняв диктатор Др. Петрушевич» [24, в. 267].

Після переходу УГА р. Збруч з'явилися певні оптимістичні сподівання на нове військо. Але військовики УГА не погоджували фінансові асигнування уряду УНР, які йшли більше отаманам, аніж на нову армію. Так, сотник УСС М. Девоссер писав про це: «Якби влада УНР, замість витра-чати гроші на підмогу різним «отаманам» на їхні, мовляв, тисячні (неконтрольовані!) підпільні «геройські армії»... була асигнувала ті суми на цю нову, свіжу, не змучену армію., - то до ранньої весни можна вже було б розпочати нову, успішну воєнну кампанію» [5, с. 62].

У наслідок Київської катастрофи в серпні 1919 р. відносини між армією і владами ЗОУНР і УНР загострилися. Зокрема, 28 жовтня 1919 р. на спільній нараді галицьких і наддніпрянських керівників разом з Головним Отаманом С. Петлюрою і диктатором Є. Петрушевичем представник від УГА після всіх виступів заявив: «Мусить наступити негайна зміна кабінету! ввести до нового кабінету людей, яким вірить Галицька Армія! ввести військових, викинути Мартоса, Вітика і Безпалка, скликати предпарлямент» [6, с. 269]. На це С. Петлюра сказав, що «Мене дивує, що регулярна армія ставить політичні домагання.» [6, с. 269], а Є. Петрушевич заявив: «Де ж ви бачили, щоб якась дисциплінована, європейська армія ставила своєму урядові такі вимоги? Всі болі устануть і ми вийдемо побідниками» [6, с. 269]. Після загострення воєнного становища отаман О. Сальський доповів, що «військо зробило все -- тепер діло правительства шукати виходу» [6, с. 271].

Новий уряд УНР Бориса Мартоса до української армії ставився за означенням М. Капустянського «невиразно». Як останній відзначив, за думкою деяких політиків армія була «чинником другого порядку». Сам же уряд не зміг дієво організувати владу і не докладав необхідних зусиль, щоб своєчасно забезпечити армію обмундируванням, продовольством і ліками та дати їй ґрунт і засоби для продовження боротьби [9, с. 132]. Як писав І. Вислоцький, що серед офіцерів найгіршим було ставлення до Б. Мартоса через його висловлювання, що він хотів, щоб «Україна була така як він хоче - або жадна» [3, с. 5]. Взагалі уряд намагався очистити офіцерське середовище від різних шкідли- вих елементів, але це робилося однобічно, без якоїсь системи, що часто шкодило війську. Траплялася невдала оцінка офіцерів, навіть цькували їх у пресі, що відштовхнуло значний відсоток офіцерів від уряду і сприяло розкладу армії [9, с. 40].

Та поряд з цим влада мусила віддати належне деяким отаманам, як наприклад Андрієві Гулому-Гуленку, Юркові Тютюннику, за їх партизанські здібності. Оцінюючи їхні якості, влада використовувала отаманів в своїх інтересах [15, с. 383].

Під час відступів УГА посилилися антиурядові настрої, невдоволення Диктатурою, а деякі військові навіть хотіли наказу Петлюри про арешт Є. Петрушевича. З УГА доносили телеграми, що «Галицькі козаки і старшини не розуміють, що сталося й через кого. Хто знає, а таких уже третина, активно виступає проти Н. К. і Диктатури. Невдоволення серед Галичан величезне... Вимагають єдиної команди на чолі з вами, пане отамане, більше нікому не вірять» [6, с. 312]. Але одночасно і Директорію вимагали, щоб «Петлюрі полишено тільки титул Головного Отамана, а усунено його від оперативних справ, бо він на тім не розуміється» [15, с. 383].

У середині 1919 р. в умовах воєнних поразок в середовищі офіцерів УГА і Армії УНР виникли різні політичні течії і настрої. Серед українських офіцерів були прихиль- ники селянської України, диктатури пролетаріату та відновлення монархії. Щодо УГА зміна настроїв стала помітною після від'їзду з Галичини Є. Петрушевича. Зокрема, були офіцери правих поглядів, які симпатизували відновленню гетьманства в Україні з полковником В. Вишиваним. Інші ж офіцери в Начальній Команді Галицької Армії обгово ¦ рювали заклик до України П. Скоропадського [3, с. 4]. Також сотник М. Курах згадував слова одного галицького офіцера австрофільських поглядів: «А я вам кажу і свою голову даю за те, що так довго не буде порядку і ми не виграємо нашої війни, як довго не будемо мати свого українського цісаря. Цісар як добрий господар на своєму господарстві, знає, що і як треба робити, щоби було добре. Того не знає жаден президент, тому я все буду проти республіки і президентів» [12, с. 39]. Деякі офіцери армії УНР трималися республіканських поглядів, вважали що доба царів і цісарів вже минула, прийшла черга республіканському ладу і навіть симпатизували В. Винниченкові: «Україна мусить бути республікою, а найкращим президентом був би Винниченко, бо він вийшов з українського села і найкраще розуміє всі потреби українського селянства» [12, с. 39].

Не бракувало і симпатиків більшовизму. Вони вважали, що «було б добре, якби ми мали свого Леніна або Троць- кого, бо їх програма найкраща: вони народові дають землю і волю, а вимагають лиш одного - щоби народ захищав здобутки революції» [12, с. 39]. У військових колах часто відбувались розмови на політичні теми, під час яких лунала критика С. Петлюри. Однак, подекуди старші офіцери, отамани не підтримували таких бесід, аргументуючи: «Так уже не годиться! Самі ми його вознесли, то нічого й носом крутить! мусимо й далі його триматись» [10, с. 115].

Поряд з цим низка українських офіцерів вважали, що «ми військо мусимо воювати і здобувати тую Україну» [12,с. 39]. Але в деяких військовиків взагалі була відсутня національна ідея: «Нам ист дела до політики, ми воєнні і наше дело воювать! Для кожного хороший той, -- хто регулярно платить жалування... да здраствуєт Ленин, Троцкий, Винниченко і Франц Иосиф 1-ий» [12,с. 39].

У 1920 р. під час міжнародних переговорів з країнами Антанти, з Польщею за Галичину в листуванні військовики частіше торкалися політичних тем: «Складається так сітка- ттія, що всі майже держави стремляться... за всяку ціну мати мир на Сході Европи. Зовсім ніхто не захоче вести дальшої війни.» [26, в. 220]. Обговорювалися питання пошуку союзників в цих умовах: «Нам треба з цього вміти витягнути відповідні висновки зі сітуації. Треба нам шукать порозуміння і такого союзника, котрий був би відповідно до нашої ідеольогії і нашої праці найбільше підходячим. На кожний випадок ні Вранґель, ні Поляки таким союзником бути не можуть. На мою думку треба тому нам старатись в першу чергу налагоджувать звязок з цими галичанами, які залишились по другому боці кордону. По ідеольогії і по своїй праци вони нам найбільше пі дходять» [26, в. 221].

Політика Є. Петрушевича вже не мала підтримки в галицьких офіцерів і за їхньою думкою навіть шкодила єдності України: «Ексклюзивна галицька політика Петрушевича.. веде до що раз більшої прірви між Галичанами і Наддніпрянцями» [26, в. 221]. Особливо викликав обурення хід переговорів СимонаПетлюри з Юзефом Пілсудським. Наприклад, говорилося, що особа «гол. от. Петлюри не є нігде заграницею знана», що «його методи правління ви- зивають заграницею підозріння, що найменше більшовико- фільства» [3, с. 4]. Після Варшавської угоди з Ю. Пілсудським С. Петлюра, на думку деяких галицьких офіцерів, «вже перестав бути репрезентантом всього ідейного Українства» [26, в. 221].

Уже в еміграції в Чехо-Словаччині військовик Ю. Лисак у своїх нотатках «На боівищї» з гіркотою писав: «Збруч -- холод - тиф - лазарети - бездарність вождів - смерть арміі в скитанні! Грізні слова, але правдиві» [25, в. 441].

Отже, українські офіцери в російській і австро-угорській арміях ще до революційних подій відчували зміни політичного ладу і, не зважаючи на суперечності у своєму середовищі, переважно прихильно їх сприйняли та підтримали свої уряди в процесі творення держав УНР і ЗУНР. Стосунки між українськими урядами та офіцерами спочатку проходили на сприятливому тлі, що, своєю чергою, формувало позитивний образ Петрушевича, Петлюри. Однак згодом помітне зростання критичного ставлення до них через недалекоглядні і непослідовні дії влади у вирішенні військових, політичних питань, у веденні війн з більшовиками, поляками, білогвардійцями. Ці урядові помилки призвели до появи різних політичних течій в офіцерському середовищі: австрофільства, більшовикофільства, прихильність до республіки, власної монархії. В результаті образ керівників УНР і ЗУНР набрав негативного характеру.

Література

імперія влада революційний

1.Авраменко Н. Спомини запорожця: Документальне видання / Н. Авраменко. -- Київ: Темпора, 2007. -- С. 204.

2.Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори / Б. Антоненко-Давидович. -- Київ: «Смолоскип», 1999. - С. 172.

3.Вислоцький І. Політичні настрої і течії серед старшин У.Г.А. / І. Вислоцький // Літопис Червоної Калини. - 1934. - Ч. 11. - С. 5.

4.Вісті Комбатанта. - Ню Йорк, 1980. - № 1. - С. 81.

5.Девоооер М. На службі народу / М. Девоссер // Вісті Комбатанта. - Ню Йорк, 1973. - № 4. - С. 62.

6.Доренко О. Літопис Української революції. Матеріали й документи до історії Української революції. - Т. II. - Книга 4. - Київ-Львів, 1923. - С. 269.

7.Дубрівний П. Сцэожупанники / П. Дубрівний // Вісті Комбатанта. - Ню Иорк, 1962. - № 3-4. - С. 41.

8.Заклинський М. Листопадовий зрив / М. Заклин- ський // Вісті Комбатанта. - Ню Йорк, 1969. - № 6. - С. 18; Заклинський М. Творці Листопадового чину / М. Заклинський // Вісті Комбатанта. - Ню Йорк, 1971. - № 5. - С. 6; Крезуб А. Нарис історії українсько- польської війни 1918-1919 / А. Крезуб. - Ню Йорк: «Око», 1966. - С. 32.

9.Капустянський М. «Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році». Є. Маланюк «Уривки зі спогадів». Документи та матеріали: Документально-наукове видання / М. Капустянський / Передм. Я. Тинченко. - К.: Темпора, 2004. -

10.Коваль Р. Отаман Зелений: Історичний нарис / Р. Коваль. Бібліотека Історичного клубу «Холодний Яр». - Київ: Історичний клуб «Холодний Яр»; Кам'янець-По- дільський: ПП «Медобори-2006», 2011. - 464 с.

11.Колодницький О. Моя служба в УГА / О. Колодницьккий // Вісті Комбатанта. -- Ню Иорк, 1969. - № 2. - С. 28.

Размещено на Allbest.ru