Політичні зміни і соціальні перетворення освітніх процесів в Правобережній Україні в XVIII – XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні зміни і соціальні перетворення освітніх процесів в Правобережній Україні в XVIII - XIX ст.

Боднар А.М.

У статті досліджено освітні процеси трансформацій римо-католицького парафіяльного шкільництва на Поділлі після приєднання його до складу Російської імперії у результаті трьох поділів Речі Посполитої (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.). Проаналізовано конфесійне спрямування та розкрито станові особливості розвитку освіти населення Подільської губернії. Особлива увага приділена окремим аспектам існування духовних семінарій на Поділлі у зазначений період. Анексувавши Правобережну Україну, російська влада застала на її території досить розгалужену систему освіти, якою здебільшого опікувалися римо-католицька та греко-католицька церкви. Розуміючи це, Санкт-Петербург з перших же днів у регіоні зокрема на Поділлі, почав обмежувати можливості польського шкільництва та формувати російську систему освіти. Це проходило водночас із активними перетвореннями в духовно-релігійній сфері.

Актуальність проблеми освітніх процесів в інкорпораційній системі Російської імперії та змін які відбувались у шкільництві Подільської губернії кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. пояснюється тим, що вона стосується досі ще мало вивченої, але важливої для історичної науки сфери суспільного життя. Адже характерною ознакою розвитку української історіографії останнього часу є перехід від родієвої історії до історії процесів і явищ. Цивілізаційна парадигма, яка ґрунтується на пріоритеті соціокультурних і духовно-ціннісних підходів, дозволяє створити більш повну картину історії, особливо країнознавчу, осмислити минувшину народу, держави, регіону в контексті світового історичного процесу. Більше того, освітня сфера Поділля і всієї України зазнала істотних трансформацій, оскільки лише церква і освіта могли змінити людей і тому стали засобами інкорпорації українського суспільства в державний організм Російської імперії.

Однак, проблема освітнього розвитку в Подільській губернії і загалом в Україні з кінця XVIII і до середини ХІХ ст. поки що не вивчалася з точки зору сучасного національного наукового дискурсу. Попри зосередженість сучасної історіографії на питаннях освіти, її релігійні і станові особливості, в тому числі конфесійне, станове та етнонаціональне урізноманітнення, не знайшли всебічного розкриття.

Метою пропонованого дослідження є з'ясування конфліктних і станових особливостей діяльності закладів освіти Подільської губернії після приєднання до Росії до середини ХІХ ст., та ролі духівництва щодо їх розвитку.

Період з кінця XVIII до середини XIX ст. відзначався істотними політичними змінами і соціальними перетвореннями в Правобережній Україні, зокрема на Поділлі. Вони були спричинені анексією та приєднанням великого українського регіону до складу Російської імперії й реалізацією на його території інкорпораційної політики.

Відомий український історик М. Маркевич у своїй праці «Історія Малоросії» зазначив, що лише за другим поділом Польщі Росія придбала 250 тис. км², 410 міст і містечок, 10081 село і 3011688 жителів. Їй дістались вся Подільська область, половина Волині і десять київських повітів. Територіальна експансія наприкінці XVIII ст. сприяла перетворенню Росії в одну з найбільших імперій світу і остаточно змінила концепцію Петербурга про унітарну «добре впорядковану» державу, що відзначалася «прагненням до централізму та єдиної форми державного управління» [7, с. 76-78].

Поляки втратили свою державність; росіяни, австрійці та німці, навпаки, розширили території своїх держав. Українці величезної етнічної території опинились не лише в новій політичній реальності через анексію Росією та Австрією і зміну державної приналежності, котра відбулася без їх згоди та участі, а й докорінною зміною вектору цивілізаційного розвитку, оскільки більшість українських земель стала частиною соціального простору північно-східної метрополії з іншим рівнем розвитку та суспільними цінностями. Починаючи з 1793-1795 рр., Поділля і все Правобережжя вступило в нову смугу розвитку, позначену широкомасштабною експансією самодержавства в південно-західному напрямку.

Проте головна мета імперського режиму полягала у довічному утвердженні нових порядків на цих землях, перетворенні їх у типову російську провінцію.

Серед першочергових заходів у Правобережжі, зокрема в Подільській губернії, стала реалізація розпорядження Катерини ІІ про те, щоб нав'язувати місцевим жителям думку про єдність Російської держави здавна єдиної, проте роз'єднаної історичними обставинами та підступністю Польщі. Таким маневром російський уряд прагнув з'єднати загальноросійську лояльність і відданість українців [10, с. 112].

Соціально-економічні, політичні та духовні зміни у суспільстві вплинули також на стан освіти. З одного боку, реалізація інтересів Російської імперії потребувала все більше освічених чиновників, промисловців, лікарів, учителів, фахівців інших спеціальностей. З іншого боку, освітня сфера разом із Православною Церквою була найменш витратною і водночас найбільш рентабельною в плані закріплення російського впливу.

Етно-політична піраміда Росії мала таку структуру: на вершині перебували росіяни, як нібито найбільш розвинений у культурному відношенні народ, трохи нижче - українці, у тому числі подоляни, які сприйняли Російську державу та культуру, ще нижче розташовувалися «малокультурні і некультурні» народи. В цій структурі українцям відводився третій, тобто найнижчий рівень. Фактично «єдинокровні» брати-українці опинилися в абсолютно безправному політичному становищі. Поділля, як і вся Правобережна Україна, позбавлена вищої культурної верхівки, стала синонімом мужицької нації та культурної відсталості [11, с. 51-53].

З історичної літератури та документальних джерел переконуємося, що найскладнішою у реалізації імперського курсу інституційної русифікації Поділля була інтеграція його соціальної сфери. Випробуваною зброєю у цьому виступала асиміляція українців. Головне її вістря було спрямоване на міста. Центральна влада всіляко сприяла формуванню роз'єднаного середовища міщан шляхом інтенсивного наповнення їх росіянами, поляками, євреями [9, с. 141]. Велику роль відігравала цілеспрямована асиміляція української шляхти спочатку в польське, а згодом у російське імперське суспільство, що позбавило корінних мешканців власної еліти.

Значна частина міст залишалася етнічно українськими, однак мала перевагу конкуренція євреїв, поляків і росіян. На зламі XVIII-XIX ст. Правобережжя позначилося значною концентрацією євреїв, що чисельно переважали поляків. Їх чисельність наприкінці XVIII ст. у Подільській губернії зросла з 44,1 тис. до 136,6 тис. душ [3, арк. 70]. Царизм намагався використати економічні здібності євреїв для модернізації імперії. Вони займалися посередництвом між містом і селом, утримували корчми, вели дрібну торгівлю. Указом імператора від 1804 р. діти євреїв могли навчатися в загальних навчальних закладах [12, арк. 3-5]. Однак царизм намагався обмежити діяльність євреїв, спонукаючи їх до фізичної та землеробської праці. Ставлення уряду до євреїв носило дискримінаційний характер, губернатори у своїх звітах висловлювались про них вкрай негативно.

Міста у цей час ставали все більш етнічно розрізненими, чужими і ворожими для корінного населення. Самодержавна політика щодо українсько - російських відносин у Поділлі ґрунтувалася на пріоритеті прибуваючих росіян, хоча їх кількість і особливо частка в структурі мешканців краю була незначною. А визначальними напрямками цих відносин виступали утвердження російської юрисдикції та безперечна протекція, на яку опиралася перевага за етнічними росіянами. Завданням влади було суворо стежити за тим, щоб ніде не відбулося невідповідних поступків до запроваджених порядків поміж поміщиками і селянами.

Правовий статус подолян визначався передусім їх становою приналежністю. Всі вони були поділені, як і в цілому по Російській імперії, на чотири стани: дворянство, духовенство, селян і міщан. Своїм указом від 16 листопада 1797 р. Павло І оголосив, що його головною метою виступає те, щоб всі народи, які потрапили під скіпетр Росії, будучи членами одного тіла імперії, діти одного батька (царя), насолоджувалися рівними з ними правами і однаково були щасливими [6, №18248]. Стосовно корінних подолян, то це стосувалося їх тільки у підпорядкуванні скіпетру імперії та приналежності до єдиного «тіла». Щодо однакових із росіянами і поляками прав та благополуччя, то вони для українців краю залишалися не більше, ніж декларацією.

Поділля стало складовою частиною, завдяки якій репродукувалися нові явища і віяння у Православ'ї, характерні для Заходу, тим самим пристосовуючи їх до Російської імперії. Греко-католицьке тло, що збереглося в краї до 30-х р. ХІХ ст., та західне адаптувало їх до умов Росії. Особлива роль у цьому належала Кам'янцю-Подільському, як губернському центру, що традиційно виступав приманливим центром не лише католицизму, а й православного світу своєю святістю і вченістю, уособленням яких була Києво-Могилянська академія, а також Почаївський культурний осередок [13, с. 149-156]. Закономірно, що Поділля у складі Правобережної України не тільки було інтеграційною ланкою між Західною Європою і Росією, а й саме вбирало нові риси і ознаки суспільного життя, в тому числі культурних цінностей, та освітнього розвитку [4, арк. 14-16].

Надзвичайно велику роль на Поділлі відігравали зростаючі міграції. Управлінці, чиновники, співробітники поліції, військові формування та команди, духовенство, а з ними євреї формували за етнічною ознакою цілі вулиці і квартали [2, с. 32]. Відтак поряд із польськими з'явилася своєрідна російська та єврейська житлова забудова, домінуючими в якій були неукраїнська мова, інша віра, невластиві для регіону духовно-моральні цінності.

Багаторічне перебування на території Поділля поляків, поява євреїв, наповнення його росіянами, представниками інших етносів зумовило зростаюче соціально-економічне напруження і психологічний дискомфорт, викликаючи все більше їх загострення і стресовий стан [8, с. 166-167]. Вороже середовище стримувало етносоціальний і культурний розвиток подільського населення, але водночас стимулювало його до згуртування заради виживання, набуття більш виразних рис, своєрідності та регіональних особливостей у всіх сферах життя їхнього етнічного поля.

На межі XVIII - ХІХ століть відбулись істотні зміни в духовно-релігійній культурі, що формували новий етноконфесійний простір регіону. Прибувши у Правобережжя, росіяни зіткнулися не тільки з поліетнічним, але й із поліконфесійним населенням, найбільшу частину якого складали українці [5, арк. 7-9], що переважно належали до уніатської або греко-католицької конфесії, поляки, які представляли римо-католицьку віру, та євреї, котрі виступали носіями іудейського віросподівання.

Але ставлення до української культури з боку магнатів і шляхти було не таким як у європейських країнах. Приміром, якщо Франція була країною, де люди стали найбільш схожими один на одного, то у Подільській губернії, як і в усіх землях, що перебували у складі Росії, російські і польські поміщики були особливо сильно віддалені від народних низів. Їх культура була чужою абсолютній більшості корінних мешканців [1, с. 22]. Всі засвоєні ними манери, звички, смаки, симпатії, сама мова

- все було чужим, привозним, штучним, а вдомі у них не було ніяких живих органічних зв'язків з оточуючим, ніякої серйозної житейської справи. Щоправда, в середовищі «ходачкової» (чиновники, орендатори, заставники, печенержі та дворянки) і околичної шляхти виникали демократичні рухи та угруповування як форма соціального протесту проти великих магнатів.

Список використаних джерел

католицький освіта духовний семінарія

1. Бачинский М. Из истории Подольской духовной семинарии / М. Бачинский // Подольские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. - 1894. - №10. - С. 179-185.

2. Боднар А.М. Розвиток освіти та освітніх закладів на Поділлі наприкінці ХУШ - в першій половині ХІХ століття. / А.М. Боднар // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2010. - Т.16: Матеріали круглого столу «Освіта, культура і просвітницький рух на Поділлі». 22 жовтня 2010 року. - С. 30-43.

3. Державний архів Хмельницької області, м. Хмельницький (далі ДАХО), ф-67, спр. 61. 1847 р., 91 арк.

4. ДАХО ф. 315. спр., 1107, 1802-1803 рр., 223 арк.

5. ДАХО ф. 315 спр., 1123, 1810 р., 18 арк.

6. 1797. Ноябрь 16. Именный [указ], даный Сенату.

- О возмутителях оказавшихся в присоединенных от Польши областях // ПСЗРИ. - СПб.: Тип. II Отделения Собственной Канцелярии Его Императорского Величества. - 1830. - Т.24. - №18248. - С. 800-801.

7. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини. 1760-1830 / Зенон Когут. - К.: Основи, 1996. - 317 с.

8. Пономарев А. Етнічність та етнічна історія України: курс лекцій / А. Пономарев - К.: Либідь, 1996. - 270 с.

9. Рожденственский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения. - СПб, 1902. - 785 с.

10. Смолій В.А. Формування національної свідомості народних мас в ході класової боротьби. Друга половина XVII-XVIII століття / В.А. Смолій. - К.: Наук. думка, 1985. - 285 с.

11. Філінюк А.Г. Школи в ХІХ - поч. ХХ століття в Дунаївцях / А. Г Філінюк // Тези доповідей республіканської наук. конф. «Дунаївці»: іх роль і місце в історії Поділля. - Дунаївці: [Б.в.], 1993. - С. 109-114.

12. Центральний державний історичний архів України в м. Києві ф. 1989, оп. 1, спр. 417, 3 арк.

13. Шульгин В. Юго-Западньш край в последнее двадцатилетие (1838-1863) / В. Шульгин. - К.: [б.и.], 1864. - 268 с.

Размещено на Allbest.ru