Становий статус Церкви в королівській Франції напередодні революції

Размещено на http://www.allbest.ru/

9

Становий статус Церкви в королівській Франції напередодні революції

В умовах Старого режиму у Франції католицька церква була не тільки пануючою, але й правлячою, оскільки була визнана з 1695 р. першим станом королівства¹. Скасування Нантського едикту в 1685 р. поставило поза законом французьких протестантів і викликало жорстокі переслідування на ґрунті релігії й всіх інших інакодумців: янсеністів, релігійних вільнодумців, атеїстів і меншою мірою іудеїв². Хоча соціальна практика другої половини XVIII ст. трохи пом'якшила ригоризм цих переслідувань, відомі на всю Європу судові справи Каласа й Сірвена, що спровокували втручання Вольтера³, показують, що релігійна нетерпимість все ж продовжувала залишатись idйe fixe у політиці держави і церкви. Французькі королі до Людовика XVI включно, вступаючи на престол, давали клятву винищити єретиків. У 1775 р. при коронації останнього архієпископ Ломені де Брієн наставляв його в дусі самого непримиренного ставлення до протестантизму .

Як правлячий і пануючий стан католицькі священики користувалися низкою доволі істотних привілеїв, особливо в галузях права власності, фінансів і податків. Вони, подібно до дворян, були звільнені від тальї, а також не сплачували ні капітації, ні двадцятину. Щоправда, раз на п'ять років церква сплачувала державі так званий безкорисливий дарунок, сума якого встановлювалася після досить складних переговорів з королівською адміністрацією. Розміри цього «дарунка» (що коливались в межах до 10 млн. ліврів) були, звичайно, зовсім незначні порівняно з величезними прибутками церкви⁵.

Які ж були джерела цих величезних прибутків? Основою економічної могутності церкви була земельна власність, заснована на нормах кутюмного, римського й канонічного права, наслідком чого було її право на експлуатацію поземельно залежних селян. Хоча королівський едикт 1749 р. і заборонив церкві отримувати нові землі⁶, це ніяк не вплинуло на її статус земельного власника.

Багато соціологів і істориків схиляються до думки, що розміри земельних володінь церкви коливалися в межах від 1/5 до 1/4 території Франції і що цінність їх складала від 2 до 4 млрд. ліврів⁷. У деяких провінціях, наприклад в Ельзасі, їй належало до 2/3 всієї землі⁸.

Щодо щорічного чистого прибутку, який отримувала церква з її земельних володінь, то тут дані джерел істотно різняться між собою, що викликає полеміку дослідників. Луї Блан, відомий політик та історик Франції ХІХ ст., звернув увагу на те, що вартість всього церковного майна, включаючи будівлі та підприємства, дорівнювала щонайменше 2 млрд. ліврів. Крім того, в церквах та монастирях зберігалася велика кількість дорогоцінностей, ікон та оздоблення. Щорічні прибутки духівництва складали, на його думку, 80-100 млн. ліврів з власної землі, а також 120 млн. з селянської (їх духівництво отримувало у вигляді десятини)⁹.

Констатацією згаданого вище не можна обмежити проблему прибутків церкви. Духівництво мало також значні доходи від виконання ними інших соціально-функціональних обов'язків. Крім десятини існувала ще отримувана духовними особами від населення плата за треби та інші релігійні обряди, що в сумі також складало мільйони ліврів.

Великий інтерес по вказаній проблемі становить інформація знаменитого французького філософа-просвітителя Гельвеція, якому була дуже властива критика церкви з економічної точки зору. Його докази шкоди, яка була заподіяна нації занадто дорогою церквою, звучать досить переконливо. «Є така католицька держава, - говорить він, маючи на увазі Францію, - де налічується майже 15 тисяч монастирів, 12 тисяч пріорств, 15 тисяч каплиць, 1300 абатств, 90 тисяч священиків, що обслуговують 45 тисяч приходів, де налічуються, крім того, безліч абатів, семінаристів, духовних осіб різного роду. Їхня загальна кількість дорівнювала щонайменше 300 000 осіб. У середньому кожен священик обходиться країні екю в день. Які ж дивовижні суми витягує духівництво з нації?»¹⁰.

Щодо десятини він пише, що від останньої духівництво отримує майже стільки ж, скільки всі хлібороби разом¹¹. Прибуток духівництва від однієї десятини землі у три роки дорівнює 17 ліврам 10 су, тоді як землевласник сплачує податки й покриває цілий ряд інших витрат, у той час як духівництво отримує чистий прибуток. Таким чином, мова йде про колосальні багатства священиків. Якщо навіть зменшити їхнє число до двохсот тисяч, то все-таки їхнє утримання буде коштувати 210 млн. ліврів на рік. «Який потужний флот і яку армію можна утримувати на ці гроші!»¹². Релігія, що так дорого обходиться державі, не може довго бути релігією освіченої й культурної країни. Народ, який її визнає, працює тільки для того, щоб підтримувати розкішне і сите життя священиків, і кожний громадянин перебуває у стані кріпака духівництва¹³. Із усього викладеного вище Гельвецій робить висновок, що «мудрий уряд не може бути зацікавлений в збереженні настільки руйнівної й настільки обтяжної для його підданих релігії»¹⁴.

Інформація Гельвеція про матеріальну основу й кадровий склад католицької церкви часто виступає як одне з основних джерел в багатьох наукових дослідженнях. На неї охоче посилалися, наприклад, радянські історики І. П. Вороніцин, Я. М. Захер (Михайлов), А. З. Манфред та ін.¹⁵ Однак сучасні історики наводять і інші сумарні дані про матеріальну базу, прибутки й кадровий склад державної церкви Франції XVIII ст., які хоча й підтверджують в основному інформацію Гельвеція, але трохи відрізняються від неї по конкретних характерних пунктах. Так, ведучи мову про зазначений сюжет, М. Я. Домнич наводить наступні цифри:19 архієпископств, 121 єпископство, 35266 парафій, 5211 церков, 30000 молитовних домів, 80 чоловічих і 270 жіночих абатств, 2500 чоловічих і 1500 жіночих монастирів¹⁶. Вартість усього церковного майна він оцінює в 2 млрд. ліврів¹⁷. Досить близькі до інформації М. Я. Домнича дані ми виявляємо в монографії В. Ревуненкова¹⁸.

Яким же чином розподілялися прибутки духівництва? Я. Захер (Михайлов) підрахував, що якби вони ділилися нарівно, тоді кожен клірик отримував би приблизно 1800 ліврів¹⁹. Але, зрозуміло, у житті ні про що подібне не могло бути й мови, тому що католицька церква, що виступала як перший стан стосовно іншого населення Франції, у свою чергу, ділилася на привілейовану меншість, яка отримувала переважну частину церковного прибутку, і слухняну більшість.

Вищий прошарок церкви становили прелати - 19 архієпископів і 121 єпископ²⁰. Окремі з архієпископів носили кардинальське звання.

До середньої церковної адміністрації відносилися вікарії архієпископів і єпископів, абати й абатиси, настоятелі, члени капітулів, що були звичайно вихідцями із середовища дрібного дворянства²¹. Значна ж частина духівництва, головним чином сільського, належала до його «низів», рекрутованих здебільшого з числа третього стану. За своїм соціальним становищем вона була близька до заможних прошарків французького села. У XVIII ст. значно зростає, як це цілком слушно зазначив Р. Шартьє, його культурний рівень²².

Прелати церкви належали до знатних дворянських родів, були найбільшими землевласниками й входили до складу пануючої феодальної аристократії й правлячої королівської адміністрації. У XVIII ст. всі, за винятком одного, єпископи були дворянами. Найчастіше вони були молодшими синами найбільш знатних дворянських родин. Десятеро державних радників церкви в королівській раді, що займали ці посади в 1661-1715 рр. і які представляли собою еліту французького кліру, усі були дворянами. Четверо з них належали від народження до вищої знаті, а троє - до стародворянських родин .

Найбільш знатні роди Франції (Рогани, Клермон-Тоннери, Латур-дю-Пен, Монморансі, Ларошфуко та інші) домагалися єпископських титулів, найприбутковіших в усьому королівстві. Так, єпископство Руана давало 100, Камбре й Парижу по 200²⁴, Страсбурга - 400 тисяч ліврів на рік²⁵. Крім того, єпископи користувалися прибутками монастирів.

Представники церковної знаті були найбагатшими людьми Франції. Деякі з них, як, наприклад, відомий своїми скандалами кардинал Роган, що отримував прибуток не менше 1 млн. ліврів на рік, у багатстві й розкоші не поступалися королю²⁶.

Французька аристократія (світська та духовна) усе ще перебувала в стані ейфорії «валтасарова бенкету», наближаючи своєю марнотратністю революційний вибух у Франції.

Поряд із прелатами церкви, величезними багатствами володіли конгрегації й чернечі ордени, певна частина прибутків яких діставалася абатам, пріорам і членам капітулів - середній ланці духівництва. Спроби Людовика XIV і наступних королів обмежити матеріальну базу монастирів і кількість ченців не принесли скільки- небудь значних результатів²⁷.

А. Токвіль зазначав, що церковна верхівка тісно переплелася і фактично зрослася з феодальною світською верхівкою Франції²⁸.

Монастирі були, як зауважує А. Грамші, «двором» феодальної території, відтворюючи на ній соціальні порядки, досить близькі за духом до традицій римських патриціїв²⁹. Живою ілюстрацією зазначеного є збереження серважу на монастирських землях аж до Французької революції.

Прелати церкви дуже активно впливали на політику французької держави. Часто вони виступають в ролі прем'єр-міністрів, регентів, найближчих політичних радників, перетворюючись, таким чином, на довгий час у фактичних керівників усього державного механізму. Як прем'єр-міністри Франції яскравий відбиток у політичному житті ХУІІ-ХУІІІ ст. залишили кардинали Рішельє, Мазаріні, Флері, архієпископ Ломені де Брієн. Найближчим політичним радником короля й вихователем дофіна за часів Людовика ХІУ був єпископ Боссюе, що, поряд з Рішельє, став «батьком» ідеології французького абсолютизму - офіційного галліканізму³⁰. Значну роль при дворі з часів Хлодвіга відігравали духівники королівської родини й вищої феодальної знаті, інші представники чорного й білого духівництва, які в дусі політичних настанов церкви впливали на свою високопоставлену паству³¹. Водночас не слід перебільшувати ступінь незалежності духівництва від королівської адміністрації, як це робить французький історик П. Леві-Шнейдер. Він, безсумнівно, перебільшує ступінь незалежності єпископів від інтендантів провінцій і міністрів, вважаючи їх носіями тенденцій регіоналізму .

Велику роль у визначенні внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу Франції відігравав Ватикан. Хоча й минули ті часи, коли римська курія могла авторитарно диктувати монархам свою волю, а версальський двір і французьке духівництво, починаючи з ХУ ст., усе більше проявляли у своїй церковній політиці галлікансько- автономістські тенденції, королі Франції завжди підкреслювали, що вони є «старшими синами» католицької церкви, і всіляко уникали після відомого конфлікту 60-90-х рр. ХУІІ ст. великих дипломатичних зіткнень зі Святим престолом³³. Проте вплив римської курії на ідеологічну політику феодальної верхівки Франції залишався досить дієвим.

Велика розкіш прелатів церкви викликала широке незадоволення у французькому суспільстві, про що свідчать, зокрема, твори просвітницької філософії та памфлети цієї доби³⁴.

В іншому економічному й правовому становищі перебувало нижче духівництво, особливо сільські кюре, часто вихідці із селян і дрібної буржуазії, які за своїм матеріальним статусом були дуже близькі до вказаних категорій населення³⁵.

Сільські кюре, які належали до освіченої частини французького села, жили в постійному контакті із селянством, задавленим поборами, тому частина сільського духівництва обурювалася віджилими феодальними порядками. Досить популярними в їхньому середовищі були вимоги відмови від королівської позики й скликання Генеральних Штатів³⁶. З їхнього середовища вийшли відомі захисники бідняків: сміливий революційний мислитель, безбожник і матеріаліст Жан Мельє (1664-1729), діяч революційної епохи П'єр Долів'є (народ. 1746) і лідер групи так званих «скажених» (крайнього лівого напрямку під час Французької революції, що представляли інтереси бідноти) Жак Ру (1752-1794). Значна частина нижчого духівництва все ж не піднімалася вище своїх кастових інтересів.

Все зазначене вище дозволяє нам дійти висновку, що протиріччя в соціальному середовищі французького духівництва як першого стану абсолютистської держави відбивали глибокі антагонізми доби агонії феодальної системи та поступового формування в ній нових соціальних інститутів капіталізму.

Джереда

католицький церква король французький

Edit du roi concernant la juridiction 1695. Paris, 1695.; Campion A. Manuel pratique de droit civil ecclisiastique. Paris-Caen, 1876. P. 273-274.

2 Паскаль Б. Мысли. СПб., 2005. С. 299-300.; Дубнов С. М. Краткая история евреев. Ростов-на-Дону, 1997. С. 7-18.; Афанасьев Г. Е. Гугеноты при Людовике XIV. Одесса, 1895.

3 Lettres de M. le marquis Dargense et de Mr de Voltaire sur l'affaire Calas. S.l. 1765. P. 1-8.

4 Ligou D. Le protestantisme franзais dans le second moitiй du XVIII siиcle (Vue gйnйrale et йtat des questions) // Information historique. 1963. №1. P. 8-14.

5 Лебедева Е. И. Дворянство и налоговые привилегии накануне Революции // Французская революция XVIII в.: экономика, политика, идеология. М., 1988. С. 75-94.

6 Marion M. Histoire financiиre de la France depuis 1715. P., 1927. T. 1. P. 391-394.

7 Домнич М. Я. Великая Французская буржуазная революция и католическая церковь. М., 1960. С. 6.

8 Heitz F. C. La contre-rйvolution en Alsace de 1789 а 1793. Strasbourg, 1865. P. 5.

9 Блан Л. История французской революции. Т. Ш. СПб., 1907. С. 248.

10 Гельвеций. О человеке // Сочинения. В 2-х т. М., 1974. Т. 2. С. 47.

Там же. С. 48.

12 Там же.

13 Там же.

16 Домнич М. Я. Указ. соч. С. 7.

17 Там же, с. 6.

18 Ревуненков В. Г. Очерки по истории Великой французской революции. Часть 1. Падение монархии. 1789-1792. Л., 1982. С. 27.

19 Михайлов (Захер) Я. Указ. соч. С. 7.

20 Домнич М. Я. Указ. соч. С. 7.

21 Lebrun F. Le couvent зa fait aussi faire la carriиre // L'histoire. № 245. (juillet - aoыt). 2000. P. 56 - 58.

22 Chartier R. Les origines culturelles de la Revolution franзaise. P., 1991. P. 88.

23 Копосов Н. Е. Высшая бюрократия Франции в XVII в. Л., 1990. С. 157.

24 Chassin Ch. Les cahiers des curйs. Paris, 1887. P. 41.

25 Gorce R. de la. Histoire religieuse de la rйvolution. Paris, 1911. P. 42.

26 Домнич М. Я. Указ. соч. С. 7.

27 Le projet de la rйforme monastique (1667) // Французский ежегодник. 1982. М., 1984. С. 114-117.; Dйpкche du cardinal Robert // Там же. С. 117-119.; Малов В. Н. Монастырская реформа Кольбера // Там же. С. 101-114.

28 Токвіль А. Давній порядок і Революція. К., 2000.

29 Грамши А. Тюремные тетради. Ч. 1. М., 1991. С. 360.

30 Documents aux rapponds du clergй avec la royautй de 1682 a 1705 publiйs par Leon Mention. Paris, 1893. Partie 1-4; Ришелье А.Ж. Мемуары. Т. 1-2. М., 2005.; Bossuet J. B. Histoire des variations // Oeuvres choisies. T. 2. Paris, 1785.

31 Григорий Турский. История франков. М., 1987. С. 62-63, 75, 373.

32 Lйvy-Schneider M. L'Autonomie administrative de l'йpiscopat franзais а le fin de l'Ancien rйgime // Revue historique. 1926 (janvier).

33 Борисов Ю. В. Дипломатия Людовика XIV. М., 1991. С. 257-270.

34 Кондорсэ Ж. А. Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума. М., 1936; Voltaire. Essai sur les moeurs. Paris, 1963. T. 1; Волгин В. П. Развитие общественной мысли во Франции XVIII в. М., 1958; Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII століття). Львів, 2002. С. 260-275.

35 Chartier R. Ibidem.

36 Debidour A. Histoire des rapports de l'Eglise et de l'Etat en France de 1789 а 1870. Paris, 1898. P. 82.

Размещено на Allbest.ru