Візантійські посли у Снятині 1415 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Візантійські посли у Снятині 1415 року

О.М. Луговий

Відомий фрагмент «Історії» Яна Длуґоша за 1415 р. детально змальовує подорож польського короля Владислава II Ягайла по своїх володіннях, зокрема містами сучасної Західної України. Близько свята П'ятидесятниці (19 травня у 1415 р.) у Снятині відбулася урочиста зустріч короля із молдавським воєводою Александру чел Бун (Олександром Добрим), який підтвердив клятву вірності Польській короні та особисто королю Владиславу1. Відбувся обмін подарунками, після чого король відпустив Олександра додому, а свою дружину королеву Анну - до Кракова і рушив до Литви на запрошення Вітовта. Всередину оповіді про цю зустріч введено іще одну подію, яка є об'єктом даного дослідження:

«До того ж прибули в цей час до Владислава, короля Польщі, посли патріарха та імператора греків з листами та буллами свинцевими, щоб удостоїв їм, від турок різноманітно потерпаючим та пригнобленим, прийти на допомогу щедрим дарунком тільки зерна. Владислав же, король Польщі, стурбований благочестивим співчуттям, щоб допомогти у їхній нужді, запрошену кількість зерна дає та дарує та в порту своєму королівському Качубейов отримати наказує»2.

У декого з дослідників сам факт такого посольства викликав сумніви. Натомість в краєзнавчих публікаціях з'явились і припущення щодо його обумовленості проблемою створення окремої митрополії для православного населення Великого князівства Литовського3. А. Красножон4, доводячи безпідставність підозр щодо історичності описаних Я. Длуґошем подій, вміщує перемовини між молдавським та польським правителями в історичний контекст, але відкидає церковнополітичні підстави для посольства 1415 р. Втім, жодних досліджень, присвячених власне самому посольству, згаданому польським хроністом, його меті та подіям, із якими воно пов'язане, наскільки нам відомо, проведено так і не було. Адже навряд чи реалістично припускати, що посольство у складі представників як василевса, так і патріарха, мало єдиною своєю метою прохання вантажу зерна для голодуючого Константинополя.

В першу чергу необхідно відкинути будь-яки сумніви у тому, що уряд василевса у Константинополі підтримував дуже жваві стосунки із світом католицького Заходу. Лише за час правління імператора Мануїла II було споряджено 79 посольств на Захід (до Венеції, до Папського престолу, до королівства Арагон тощо)5. Найбільшу виправу 1399-1402 рр. очолював особисто Мануїл II. Василевс за будь- яку ціну шукав на Заході підтримки супроти турецької загрози, пропагуючи у зв'язку з цим ідею церковної унії. Константинопольський патріарх не прагнув надто активної участі у цих перемовинах. Його представники частіше вели проповідницьку діяльність, наприклад, серед грецького населення венеціанських островів Крит та Кіпр. Відношення патріаршого престолу до ідеї унії було цілком твердим та висловленим іще у 1397 р. Антонієм IV у відповідь на унійні пропозиції Владислава II та митрополита Кіпріана Київського: питання про унію може розглядатись, але лише на вселенському соборі та лише у Константинополі6. Тим більш примітним стає склад посольства 1415 р., зазначений Длуґошем.

Протягом 1415 р. зав'язалось декілька дипломатичних вузлів, до яких були залучені разом правителі Польсько-Литовської держави та автократор Константинополя.

Найвизначнішою подією такого ґатунку стало відкриття наприкінці попереднього року церковного собору в м. Констанц. З 1415 р. інтереси Константинопольського уряду там обороняли лише представники імператора. Патріархія представлена не була. У жовтні 1415 р. на собор прибув грек-католик Феодор Хрисоверг. Між 1406 та 1415 р. він був призначений генеральним вікарієм конгрегації «Товариство братів-перегримів для Христа», заснованої спеціально для католицької проповіді у Візантії, Криму, на Кавказі та у Східній Європі. Центром її був монастир св. Домініка у Пері, в генуезькому передмісті Константинополя. Монастирі конгрегації існували зокрема у Польщі та Литві. Тож 1415 р., під час ревізії цих установ, Феодор Хрисоверг завітав і до двору короля Владислава II і той 29 серпня підписав для нього рекомендаційного листа, з якого зрозуміло, що о. Феодор готовий взяти на себе функції посередника у врегулюванні унії східної та західної церков. З цим листом Феодор прибув на собор у Констанці. Лист Ягайла відображає готовність Польського короля досягти унії, оскільки в його царстві мешкають «деякі рутени, підданці наші, котрих досі не осяяло божествене світло». Феодор також надав соборові листи від низки інших християнських князів7.

Дослідник діяльності Феодора Хрисоверга Раймон Льонерц задався питанням, чи не пов' язана місія Феодора Хрисоверга з імператорським посольством, відомим з твору Яна Длуґоша? Р. Льонерц вважав цілком правдоподібним, що посли-греки звично декларували велике бажання, яке відчуває імператор, побачити реалізацію «святого союзу». Однак люксембурзький дослідник був впевнений, що посольство, описане Я. Длуґошем, відвідало короля у Кракові8. Справа в тому, що у вересні того ж року у Кракові дійсно був «нунцій, що приїхав з Константинополя». Про цю подію відомо виключно з одного джерела - запису про виплату за надані послові підводи від громади м. Казімеж (зараз історичний район м. Кракова). Сталося це в нічне бдіння на Воздвиження Хреста, тобто з 13 на 14 вересня, та було записане у міських книгах про видатки у сумі 13 грошей9. На жаль, ім'я нунція та мета його приїзду казімезький магістрат не зацікавили. Дрібна для історії унії загалом, але суттєва для нашого дослідження помилка Р. Льонерца, завдяки авторитету цього дослідника, була повторена у сучасній російській історіографії10. Натомість О. Халецький11 та Ф. Дьольґер12 розрізнили весняне посольство у Снятині та осіннє у Кракові.

Не існує жодних свідчень про перемовини константинопольських послів із польським кролем у серпні чи вересні 1415 р. Натомість саме в цей період із Кракова мав би від'їжджати прибулий з Константинополя Феодор Хрисоверг, прямуючи до Констанцу. Скоріше за все, підводи для своєї подорожі отримав саме він. Але бачити у Феодорі посланця чи то василевса, чи то патріарха немає жодних підстав.

Другою проблемою міжнародного характеру, яка займала думки Владислава II, його кузена Вітовта, а крім того - низки сусідніх світських та духовних лідерів, зокрема в Константинополі, було питання обрання для православних підданців великого князя литовського окремого митрополита. У 1414 р. князь Вітовт відмовив митрополиту Фотію у можливості діяти на теренах Литовського князівства. Фаворитом князя в якості претендента на Київську митрополію став Григорій Цамблак13. Протистояння Фотія та Цамблака досягло апогею у листопаді 1415 р. 15 листопада 6924 р., 15 індикта (це дає 15 листопада 1415 р.) датована соборна грамота про обрання та поставлення на Київську митрополію Григорія Цамблака. Собор пройшов у Новогрудку («въ НовЪмъ граду литовскомъ») з участю архієпископів Полоцького, Чернігівського, Луцького, Володимирського, Перемишльського, Смоленського, Холмського та Туровського. В своій грамоті ієрархи Великого Литовського князівства зокрема зазначили, що Олександр Вітовт «того убо митрополита Фотіа изгна, посла же въ Царьградъ, къ царю и патріарху, просяще дати ему митрополита, хотящего быти людемъ Божьимъ на спасенье, достойна, и тоя церкви на утверженіе. И царь Маноилъ не восхотВ послушати прошеніа его праведнаго, своихъ дЪля прибытковъ неправедныхъ»14. До цього посольства ми ще повернемось.

Константинопольський патріархат також відринув кандидатуру Цамблака. В збірці XVI ст. Новгородсько-Софійської бібліотеки міститься грамота константинопольского патріарха, вочевидь Іосифа II, обраного щойно у тому ж 1415 р. Патріарх висловив співчуття митрополиту Фотію. Обрання митрополитом Цамблака він характеризував як «безаконнв дръзостное дЬло на раздрушеніе закону и божественымъ правиломъ и всему церьковному преданію». Патріарх повідомив, що собором Цамблак «поверженъ въ отлученіе и проклятіе. И сего ради писалъ царь святый къ великому князю Витоету, такоже и мы, о исправленіи вещи сіа, и надЬемся, понеже есть умный осподарь, да створитъ упражнена его»15. Таким чином, приблизно у 1416 р. мало місце ще одне посольство з листом від Мануїла до князя Вітовта щодо Цамблака. Патріарх Іосиф запросив і Фотія, і Цамблака до Константинополя для розгляду справи, однак ця зустріч так і не відбулася. І насправді остаточне відношення патріархії до обраного митрополита не є відомим. О. Халецький підкреслював, що обрання у Константинополі Іосіфа взамін вороже налаштованого відносно Цамблака Євфимія демонструвало зміну настроїв на користь унії16. Втім, не все виявилось так просто.

Зимою 1417-1418 р. Григорій Цамблак прибув на Констанцький собор в якості посланця від Вітовта та Ягайла17. При цьому Цамблак вважав себе представником і волі імператора та патріарха Константинопольського, які також «прагнуть об'єднання церков». Фактично він пропонував той самий проект вселенського собору у Константинополі, котрий можна вважати офіційною лінією патріархату18. Унія була можлива, але виключно на умовах Константинополя. Про жодні заперечення щодо діяльності Григорія Цамблака на соборі з боку посольства Евдемоніана не відомо. Здається навіть, що грецькі посли відвідували службу, яку він проводив. Григорій Цамблак за своїми переконаннями мав би бути цілком вдалою персоною для репрезентації політики патріархата - ісихаст, відомий своїми антилатинницькими творами - тому немає нічого дивного, якщо конфлікт, викликаний способом його обрання, завершився певним компромісом.

Вітовт і сам не прагнув ворожнечі із Константинополем та досить довго домагався того, щоб Цамблак був поставлений за повного схвалення з боку патріарха. У своїй окружній грамоті Вітовт виклав послідовність подій 1415 р., що передувала обранню Григорія Цамблака на митрополичу кафедру: «И послали есмо послы наши [до Константинополя - О.Л.] месяца Марта, указали есмо имъ говорити: толко намъ пакъ уже не дасте митрополита по правиломъ, и мы учинимъ такъ, какъ прьво сего было; и срокъ посломъ нашимъ учинили есмо, быти имъ у насъ на Ильинъ день, а посл'Вдній рокъ имъ, церковний собір посольство князь

Успеніе пресвятыя Богородица. И потомъ шелъ съ Москвы въ Царьградъ посолъ царевъ Дасипатъ, а другій посолъ патріаршь, архимандритъ Гаврило, и просили насъ велми о томъ д'Вл'В, што быхомъ еще рокъ отложили имъ до Филипова дни, доколй бы они тамо, дошедъ, о томъ дЬл'Ь говорили царю и патріарху»19. Таким чином, посольство Вітовта виїхало до Константинополя у березні. Повернутися посли мали на Ільїн день (20 липня), у крайньому випадку - на Успіння Богородиці (15 серпня). Посли-греки вмовили Вітовта відкласти категоричне рішення до 14 листопада (початок Різдвяного посту, Пилипів день).

Дивовижно, але дослідники не звертали жодної уваги на рідкісне співпадіння складу посольства до Москви із посольством до Ягайла. Зазвичай дипломатія імператора та дипломатія патріарха діяли окремо. Імператор Мануїл ще й відомий тим, що майже ніколи не використовував в якості дипломатів осіб духовного звання20. А тут бачимо той самий випадок, коли спільно діють посли імператора та патріарха. Ф. Дьольґер датував посольство до Москви літом 1415 р.21 Втім, єдине джерело, яке про нього сповіщає, дає більш широку дату - між березнем та липнем. Тож поява послів при дворі Вітовта могла статись і навесні. Лист князя Вітовта навіть зберіг імена послів: архімандрит Гаврило та хтось із трьох добре відомих серед дипломатів палеологового часу представників сім'ї Дісипат - Георгій, Мануїл або великий етеріарх Іоанн22.

Посольство Дісипата та Гаврила в першу чергу відвідало Москву та Вільну. Його мета невідома, проте відомий контекст. В цей час монарші доми Константинополя та Москви були щойно пов'язані родинними зв'язками. У 1411 р. великий князь Василій Дмитрієвич з благословення митрополита Фотія «отдаде дщерь свою княжну Анну въ Царьградъ за царевича Ивана Мануиловича»23, тобто сина імператора Мануїла, майбутнього імператора Іоанна VIII. Поточні події, зокрема черговий конфлікт із османами, відклали саме вінчання. Мануїл послав за Анною, «донькою короля Росії», як каже Дука, за три роки до її смерті, відповідно, 1414 р. Анна померла у 1417 р. від чуми24. Шлюб стосувався й інтересів Вільни, адже мати Анни Софія була донькою Вітовта. Саме у 1414 р. Ґільбер де Лянноа, проїздом через Троки та Ковно, зустрів у замку Ро8иг Софію Вітовтовну та Анну Василівну (не знаючи імен, Ґільбер кличе їх «дружиною та донькою Вітольта, дружиною великого князя Московського, та донькою доньки»25) в гостях у свого батька та діда, вірогідно, шляхом до Константинополя.

Тим же шляхом рік потому рухались грецькі посли. Зустрівшись із Вітовтом та не відхиляючись від дороги додому, вони мали знайти час для з'ясування позиції польського короля щодо новин, отриманих у Вільні. На відміну від Вітовта, король Ягайло, його сюзерен, не був зацікавлений у створенні окремої митрополії для Литовського князівства, оскільки така інституція сприяла б посиленню влади самого Вітовта та виділенню Литви з унії із Польщею26. Таким чином, і греки, і Ягайло мали певний спільний інтерес щодо уповільнення процесу обрання Цамблака.

Важливий нюанс відзначив Ян Длуґош: посли прибули до короля Владислава «cum literis et bullis plumbeis». Маємо тут латинську кальку грецького поняття молівдовул, що позначає свинцеву вислу печатку, якою скріплювались канцелярські документи у Візантії. Цей нюанс зайве підкреслює достовірність повідомлення краковського каноніка, але й принижує важливість перемовин. Міжнародне листування імператорів скріплювалось золотою печаткою - хрисовулом, а не свинцевою. Тож вірогідно, що посли представляли імператора та патріарха, але не мали доручень від імператора до короля, тому й не надавали документів, скріплених хрисовулом - лише молівдовул. Не мали вони й обов'язкових для дипломатичного протоколу подарунків, а тому не претендували на зворотні подарунки, на кшталт тих, що отримав Александру чел Бун. Саме тому вони й просили «тільки зерна». Зустріч була короткою, посли поспішали. Не могло бути й мови про транспортування зерна з Польщі торованим шляхом у молдавський Білгород. Тому Владислав звелів їм отримати збіжжя там, де воно вже було - у певних гарнізонних чи, можливо, заготованих на експорт запасах у королівському порті Кочубейов.

Тож грецьке посольство, що поверталось після березня 1415 р. з Москви та завітало до Вітовта, найбільш вірогідно, і є тими самими нунціями імператора та патріарха греків, із якими зустрівся король Ягайло у Снятині у травні того ж року.

Ще у 1411 р. були зафіксовані готовність Ягайла повернути Олександрові борг у «тысячу рублевъ фрязьского серебра» та присяга воєводи Олександра королю та Польській короні. Заставою за борг якраз і були міста Коломия та Снятии разом із Покуттям. Див.: Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии, Валахии и Турции в XIV-XV вв. / В. А. Уляницкий. М., 1887. С. 20-22, док. № 22 и 23.

Dlugosius Johannes Historia Polonicae. Lib. XI // Johannis Dlugosh Opera omnia cura A. Przezdziecki, T. XIII. Cracoviae, 1877. P. 188-189. Варіант перекладу також див.: Білецька О. В. Качибей у світлі джерел XV-XVI століть // Записки історичного факультету. Вип. 26. 2015. С. 237. Починаючи із статті О.І. Маркевича (Город Качибей или Гаджибей - предшественник города Одессы // ЗООИД. Т. 17, ч. 2. 1894. С. 1-72), цей фрагмент вважається першою згадкою про Хаджибей (суч. Одесу).

Література

1. Степанченко О. Перша літописна згадка про Одесу (Качибей) та церковна унія XV ст. // Краєзнавство. 1/2 (90/91). 2015. С. 173-177.

2. Красножон А. Разоблачение «фальшивки Длугоша» в современном дискурсе о Качубейове // Південний Захід. Одесика. Вип. 20. 2016. С. 77-99.

3. Andriopoulou St. Diplomatic communication between Byzantium and the West under the late Palaiologoi (1354-1453). A thesis submitted to The University of Birmingham for the degree of doctor of philosophy. 2010. P. 195.

4. Ломизе Е. М. Константинопольськая патриархия и церковная политика императоров с конца XIV в. до Ферраро-Флорентийского собора (1438-1439) // ВВ. Т. 55 (80), ч. 1. 1994. С. 105.

5. Loenertz R. Les dominicains byzantins Thйodore et Andrй Chrysoberges et les nйgociations pour l'union des йglises grecque et latine de 1415 а 1430 // Archivum Fratrum Praedicatorum, IX (1939). P. 17-18. Маю подякувати А. Жиленко за можливість скористатися цією публікацією.

6. Krzyzanowski St. Podwody kazimierskie 1407-1432 // Collectanea ex Archivo Collegii Historici - Archiwum Komisyi Historycznej. T. XI. Cracoviae, 1909-1913. S. 404.

7. Пашкин Н. Г. Византия в европейской политике первой половины XV в. Екатеринбург, 2007. С. 66.

8. Halecki O. La Pologne et l'empire Byzantin // Byzantion. T. VII (1932). Bruxelles, 1932. P. 53.

9. Dцlger F. Regesten der Kaiserurkunden des Ostrцmischen Reiches. 5 Teil. Verlag C. H. Beck. 1965. No 3349.

10. Яцимирский А.И. Григорий Цамблак. Очерк его жизни, административной и книжной деятельности. СПб., 1904.

11. Русская историческая библиотека. Т.6. СПб, 1880. № 38. С. 309-314.

12. Ulrichs von Richental. Chronik des Constanzer Concils 1414 bis 1418 / her. von M. R. Buck. Tьbingen, 1882. S. 47, 133; Fillastres Gesta concilii Constanciensis // Acta Concilii Constanciensis / her. von H. Finke. B. II. Mьnster, 1923. S. 13-170; Loenertz R. Op. cit. P. 35-36; Ґілл Дж. Флорентійський собор / Пер. з англ. Рим- Львів, 2016. С. 37.

13. Пашкин Н. Г. Предыстория Ферраро-Флорентийского собора: конфликт между светской и церковной властями // Известия Уральского государственного университета. Сер. 2, Гуманитарные науки. 2008. № 59, вып. 16. С. 18-25.

14. Окружная грамота Литовского великого князя Александра-Витовта... // Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. СПб., 1846. Т. 1: 1340-1560. С. 36-37.

15. Merciali-Sahas S. A Byzantine ambassador to the West and his office during the Fourteenth and Fifteens centuries: a profile // BZ, 94/2. 2001. I Abteilung. S. 599.

16. Dolger F. Regesten. S. 102, No3350.

17. Prosopographisches Lexikon der Palaiologenzeit. CD-Rom Version. Wien, 2001. No. 5529, 5537, 5540; Andriopoulou S. Op.cit. P. 372-373.

18. Див. напр.: Патриаршая или Никоновская летопись // ПСРЛ. Т. XI. СПб, 1897.С. 217-218.

19. Ducae Historia Byzantina / recogn. I. Bekkerus. Bonnae, 1834. P. 98; Halecki O. Op.cit. P.52; Barker J. W. Manuel II Palaeologus (1391-1425). Rutgers University press, 1969. P. 345-347.

20. Voyages et ambassades de Messire Guillebert de Lannoy. 1399-1450. Mons, 1840. P. 26.

21. Moncak I. Florentine ecumenism in the Kyivan church. Rome, 1987. P. 153-154.

Размещено на Allbest.ru