Військово-політичні аспекти діяльності Львівської обласної ради (1990 - 1991)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військово-політичні аспекти діяльності Львівської обласної ради (1990 - 1991)

Муравський 0.1.

Апальков М.В.

Проаналізовано військово-політичні аспекти діяльності Львівської обласної ради першого демократичного скликання, особливості відбування строкової військової служби призовниками Львівської області на зламі 1980-1990-х років, охарактеризовано особливості законодавства Української PCP (УРСР) у військовій сфері. Розглянуто ухвали Львівської обласної ради, які стосувалися призовників, проаналізовано їх виконання та узгодженість із республіканським законодавством. Наголошено на важливій ролі Львівської обласної ради, яка в умовах протиборства з Комуністичною партією України (КПУ) спробувала вирішити численні проблеми українських військовослужбовців та налагодити гро-мадський контроль за військовою сферою. рада партія ухвала

Ключові слова: Львівська обласна рада, нормативно-правові акти, радянська армія, призовні комісії, військовослужбовці.

У березні 1990 р. в Українській Радянській Соціалістичній Республіці (УРСР) відбулися вибори до місцевих органів влади, які вперше за багато десятиліть проходили в умовах гострої конкуренції між представниками Компартії України (КПУ) та національно-демо-кратичних сил. Тоді ж, за підсумками їх проведення, сформовано новий депутатський склад Львівської обласної ради першого демо - критичного скликання та започатковано докорінні реформи в усіх сферах суспільно-політичного, культурно-освітнього та соціально- економічного життя Львівщини зокрема та регіону загалом.

Військові аспекти діяльності Львівської обласної ради в 1990-1991 рр. сьогодні ще не стали предметом спеціальних науко - вих досліджень, що зумовлює актуальність розвідки. Джерельна основа статті - архівні документи, матеріали періодичної преси, законодавство УРСР.

Мета статті - охарактеризувати військові аспекти діяльності Львівської обласної ради першого демократичного скликання в контексті тогочасних суспільно-політичних процесів.

Перші ухвали Львівської обласної ради стосувалися здебільшого національно-культурних аспектів, проте наближення весняної призовної кампанії не залишилося поза увагою місцевих депутатів. Рішеннями обласної ради «Про черговий призов на дійсну військову службу в ряди Радянської Армії» (Про черговий призов на дійсну військову службу в ряди РадянськоїАрмії: Ухвала Львівськоїобласної ради першого демократичного скликання, 1990) від 22 травня 1990 р. та «Про зміну рішення № 7 від 26 березня 1990 р. «Про черговий набір на дійсну військову службу» (Про зміну рішення № 7 від 26 березня 1990 р.“Про черговий набір на дійсну військову службу”: Ухвала Львівської обласної ради першого демократичного скли - кання, 1990) від 19 червня 1990 р. здійснено спробу змінити склад обласної комісії з набору призовників: до її складу введено представників облвиконкому та авторитетних громадських організацій. 1 серпня 1990 р. постійна комісія з військових питань Львівської обласної ради надіслала пропозицію Облвиконкому припинити діяльність призовних комісій у Львівській області, доки не буде гарантована рекрутам служба виключно на території УРСР (Апальков, 2013: 690).

Осінній призовній кампанії передувала ухвала Президії Львівської обласної ради «Про відбування строкової військової служби рекрутами Львівської області» (Про відбування строкової військової служби рекрутами Львівської області: Ухвала Президії Львівської обласної Ради першого демократичного скликання, 1990:1) від 10 серпня 1990 р., основне вістря якої спрямовувалося на вирішення конфліктних ситуацій, що виникали під час проходження військової служби вихідцями із Львівщини. Цього ж місяця Президія Львівської обласної ради ініціювала зустріч із командуванням Прикарпатського військового округу (ПрикВО), яке представляли перший заступник командувача військами ПрикВО, генерал- лейтенант В. Чечеватов, перший заступник начальника політуправ- ління ПрикВО, генерал-майор Ю. Ануфрієв, обласний військовий комісар, генерал-майор І. Алташин, прокурор ПрикВО, генерал- майор Ф. Шепетов (Рада і армія шукають порозуміння, 1990: 1).

Командування ПрикВО висловлювало стурбованість створенням в області комітетів, які намагалися вести агітацію за формування Збройних Сил України, а також наголошували на необхідності проходження громадянами УРСР альтернативної служби (Рада і армія шукають порозуміння, 1990: 1). Представники обласної ради зазначили, що подібні ініціативи висловлювали молодіжні організації і вони «вписуються» у демократичні процеси боротьби національно - демократичних сил за державний суверенітет України (Рада і армія шукають порозуміння, 1990: 1). Начальник відділу прокуратури округу, підполковник О. Половко висловив незадоволення тим, що «місцеві органи влади нерідко приймають рішення, які суперечать союзній конституції, ігнорують інтереси «захисників Вітчизни», взагалі мають військовослужбовців за людей другого сорту» (Апалькое, 2013: 690).

Інше не менш важливе питання - проходження служби призовниками Львівської області за межами УРСР. Представники ПрикВО зауважили, що вони не компетентні „вирішувати долю цих військовослужбовців без погодження з Міністерством оборони СРСР”. Але вдалося досягнути компромісу - задекларовано утворення спеціальної комісії (із залученням депутатів Львівської обласної ради) для розгляду кожного з випадків самовільного залишення місця служби військовослужбовцями Львівщини (Рада і армія шукають порозуміння, 1990: 1).

Депутати Львівської обласної ради зазначали, що у нових суспільно-політичних умовах «армія стимулює злобу, ворожі настрої між людьми різних національностей. Певним реакційним колам це вигідно і бачимо, як спеціально на офіційному рівні підігрівається негативне ставлення до національних військових формувань. Звичайно, тон тут задає партократія. Бо фактично зараз ми маємо Збройні Сили по охороні КПРС » (Апалькое, 2013: 690). Зрештою, підсумовуючи, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл констатував, що «ніхто не забороняє юнакам служити на території будь-якої суверенної республіки » (Рада і армія шукають порозуміння, 1990: 1).

Під час зустрічі обговорювалися й побутові проблеми військово - службовців. Зокрема, дискутуючи про квартирне питання, Президія Львівської обласної ради заявила про неможливість забезпечити житлом військовослужбовців, які звільнилися в запас і бажали поселитися у Львівській області. Йшлося також про те, що окремі генерали, члени їх сімей «займають розкішні апартаменти, в той час, як у Львові... скрутно із житлом ». Командування ПрикВО зауважувало, що у Стрию місцева влада розпорядилася відключати від будинку військовослужбовців воду та електроенергію.

Полковник Л. Слизький, який представляв на прес-конференції військових будівельників, зауважив, що голова Трускавецького міськвиконкому заявив йому: «Для окупаційної армії у мене цегли немає» (Рада і армія шукають порозуміння, 1990: 1).

«На чому справді «спіймали» військові демократичну владу, - зазначали журналісти, - то це ніби то дискримінації: Львівська обласна рада народних депутатів обмежила дозвіл на проживання офіцерів запасу на Львівщині й виділення житла тільки тим, які народились на нашій території чи призивались звідси на службу». Відомо, що демобілізований офіцер міг поселитися у будь-якому місті СРСР, за винятком Москви, Ленінграда та Києва. Львівська обласна рада домагалася надання цього ж статусу Львову, і не тільки тому, що місто, область «нафаршировані військами», але й тому, що «соціально-економічні проблеми гранично загострились» (Апалькое, 2013: 691).

Відповідаючи на риторичне запитання «Чому «верхи» не йдуть на рішучі зміни?», голова постійної комісії з військових питань Львівської обласної ради М. Павлишин констатував, що «створювана десятиліттями могутня військова сила потрібна їм для того, щоб тримати в покорі багатомільйонний народ. Ця роль хитро прикривається тільки словесами про оберігання спокою «мирної праці радянських людей». Підсумком тригодинної розмови стали досягнуті домовленості щодо необхідності уникнення політи - зації «військового питання» (Мураеський, 2012: 165).

У серпні 1990 р. голова Львівської обласної ради В. Чорновіл і голова облвиконкому С. Давимука надіслали лист міністру оборони СРСР маршалу Д. Язову, в якому проаналізували розподіл призовників за підсумками весняного набору, яких і надалі направляли на Далекий Схід, у Середню Азію, Азербайджан та інші віддалені райони СРСР. Львівська обласна рада наголосила на неприпустимості проходження служби призовниками Львівської області за межами УРСР, оскільки подібні факти викликають обурення суспільства, загострюють відносини національно-демократичних сил і КПУ, можуть спровокувати регіоні акції громадянської непокори. «Обласна рада народних депутатів, - читаємо в листі, - не може залишатися байдужою, коли грубо порушуються права громадян, проголошені у Всезагальній Декларації прав людини» (Павлишин, 1990: 3).

Заступник начальника Генерального штабу генерал - полковник Г. Кривошаєв у відповідь на лист голови Львівської обласної ради В. Чорновола і голови облвиконкому С. Давимуки зауважив, що їх «пропозиції всесторонньо розглянуті», проте зазначив, що «Збройні Сили СРСР та інші війська комплектуються за екс- територіальним принципом». Висновок генерал-полковника був очікуваним: «Проходження військової служби всіма юнаками україн- цями на території своєї республіки неможливе» (Павлишин, 1990: 3).

Зважаючи на те, що Міністерство оборони ігнорувало Постанову Верховної Ради УРСР «Про проходження строкової військової служби громадянами Української PCP та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами » (Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф.1, оп. 32, спр. 2540, арк. 135) від 30 липня 1990 р., Президія Львівської обласної ради 7 вересня 1990 р. прийняла ухвалу «Про осінній призов військовозобов'язаних Львівської області для проходження дійної військової служби» від 7 вересня 1990 р., якою постановила: «Виконавчим комітетам обласної, районних та міських рад народних депутатів припинити чинність існуючих призовних комісій, не створювати нових, не розпочинати черговий набір рекрутів до одержання нормативних документів Верховної Ради Української PCP, якими б гарантувалося виконання постанови від 30 липня 1990 року (Про осінній призов військовозобов'язаних у Львівській області для проходження дійсної військовоїслужби, 1990).

Проте 18 вересня 1990 р. на черговому засіданні Львівської обласної ради заступник голови облвиконкому В. Лясковська повідомила про те, що все таки райвійськкоматами ведеться робота щодо набору юнаків до армії. «Зараз, грубо ігноруючи вищу в області владу - Раду народних депутатів, військкомати викликають юнаків для опитування і медобстежень. А це недопустимо, тим паче, що, згідно з наказом облздороввідділу, медкомісії, які працювали під час весняного призову, зараз нечинні, - констатувала депутат. В. Лясковська навела конкретні цифри: із 260 опитаних сто погодилися «служити» у будь-якій військовій частині СРСР, решта - тільки на території України (Павлишин, 1990: 3).

Заважимо, що не пізніше 15 вересня 1990 р. Рада Міністрів УРСР повинна була б «розробити порядок проходження військової служби громадянами Української PCP і, починаючи з осені 1990 року, здійснювати призов на строкову військову службу, як правило, до військових частин, які дислокуються на території України». У цей же час, за словами голови профільної комісії Львівської обласної ради М. Павлишина, депутати розглянули близько 200-т скарг та провели відповідні перевірки. «Оскільки армія не може забезпечити належних умов служби нашим солдатам, - зауважив голова постійної комісії з військових питань, - ми вирішили з гуманних міркувань, тим, хто покинув свої військові частини, надати можливість продовжувати службу на території України. Тим більше, що кожен з них написав, що хоче служити, але не хоче терпіти тих знущань, котрі часто призводять до втрати здоров'я і навіть смертних випадків» (Паелишин, 1990: 3).

Львівська обласна рада продовжувала кропітку роботу у напрямі реформування військової сфери. Своєрідним відлунням на ухвали Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей та загострен- ня суспільно-політичної ситуації в Республіці стала Постанова Верховної Ради УРСР від 10 жовтня 1990 р., в якій Раді Міністрів УРСР запропоновано «забезпечити повернення в республіку протягом жовтня-листопада нинішнього року громадян УРСР, що проходять строкову військову службу за межами Української PCP, в частинах, які використовуються для розв'язання міжнаціональних та інших конфліктів у військово-будівельних загонах » (Апальков, 2013: 690). Однак у роз'яснювальному листі від 7 листопада 1990 р. заступник начальника Генштабу Міністерства оборони УРСР генерал-полковник Г. Кривошеєв констатував : «Проходження військової служби всіма юнаками-українцями на території своєї республіки неможливо з причин, про які неодноразово розповідалося в засобах масової інформації... це крок назад, який здатний розрушити боєздатність армії і обороноздатність країни » (Паелишин, 1990:3).

12 листопада 1990 р. Рада Міністрів УРСР оприлюднила розпорядження, згідно з яким місцеві органи влади зобов'язувалися «під час осіннього 1990 року призову молоді до служби в Збройних Силах СРСР вжити додаткових заходів до активізації роботи призовних комісій, зупинити відправку громадян УРСР за межі республіки для проходження строкової військової служби до прийняття союзними органами рішень, які б створили необхідні умови для виконання вказаної постанови Верховної Ради Української PCP » (Мураеський, 2012: 165). 14 листопада 1990 р. комісія з військових питань Львівської обласної ради на своєму засіданні вирішила «вважати недопустимим відновлення чинності призовних комісій і проведення призову до одержання гарантій від Міністерства оборони про те, що призовники залишаться на території УРСР. Комісія керувалася постановою Верховної Ради УРСР «Про проходження строкової військової служби громадянами української PCP » від 30 липня 1990 р., де рекомендувалося «Раді міністрів УРСР... вирішити питання про повернення до 1 грудня 1990 року громадян Української PCP, які проходять строкову військову службу, з районів, де відбуваються міжнаціональні конфлікти, на територію України. у відповідності з Декларацією про державний суверенітет України » (Апалькое, 2013: 691).

Щодо Львівської області, восени 1990 р. призовні комісії, які вперше очолили не райвійськкомісари, а заступники голів райвиконкомів, намагалися максимально враховувати побажання призовників щодо місця служби. Також згідно з міністерськими гарантіями, на Львівську область не поширювалася квота відправки новобранців за межі республіки та діяв принцип добровільності. Станом на вересень 1990 р. нараховувалося близько 200 юнаків, які відмовилися служити за межами республіки. 39 із них керівництво ПрикВО закріпило за одним із підрозділів на Яворівщині (Про втікачів з радянської армії, 1990: 1). Близько трьохсот новобранців, зважаючи на матеріальні вигоди, вирішити відбувати військовий обов'язок у Німеччині (Тільки на українцях тримається армія, 1990: 1).

Оскільки комісія з військових питань вважала недопустимим відновлення чинності призовних комісій, 16 листопада 1990 р. Президія Львівської обласної ради прийняла окремі ухвали «Про формування призовних комісій», «Про черговий набір на дійсну військову службу восени 1990 року» (Про черговий набір на дійсну військову службу восени 1990 року, 1990), згідно з якими такі комісії оголошувалися нелегітимними. Нормативно-правові акти дозволяли змінити склад медичних комісій, а призовникам надано можливість вибирати між проходженням військової служби в УРСР та інших республіках СРСР (про свій вибір кожен повідомляв письмово). Президія Львівської обласної ради та облвиконком пропонували до складу обласної, районних та міських призовних комісій кооптувати представників усіх зареєстрованих політичних партій та авторитетних громадськихорганізацій (Апалькое, 2013: 691).

Депутати наголошували, що ухвали прийняті, зважаючи на численні звернення військовослужбовців строкової служби, які були рекрутовані із Львівської області і, відбуваючи службу поза межами УРСР, «зазнали моральних чи фізичних страждань внаслідок жорстоких проявів позастатутних відносин » (Муравський, 2012: 167). Львівська обласна рада вважала доцільним військовослужбовців строкової служби, які були рекрутовані з Львівської області і відбували службу поза межами Української PCP і покинули її, не вважати дезертирами, а такими, що «залишили службу, внаслідок страждань, спричинених позастатутними відносинами, та бажання служити на території суверенної України» (Паелишин, 1990: 3).

На брифінгу, що відбувся на початку січня 1991 р., В. Чорновіл «закликав юнаків... не ухилятися від призову, оскільки в основному виконуються гарантії Міністерства оборони про проходжен - ня служби на території України» (Козловсъкий, 1990: 1). На середину січня 1991 р. на Львівщині до армії було набрано 75,6% рекрутів. До кінця січня кампанія набору військовослужбовців завершилася (Вовк, 1991: 1). Згідно з рішенням облвиконкому «Про створення структур з питань призову на військову службу » від 22 січня 1991 р. в складі облвиконкому створено групу спеціалістів, до компетенції яких входило питання набору громадян на дійсну військову службу (На брифінгу в обласній раді, 1991: 1).

Отже, після перемоги національно-демократичних сил на місцевих виборах у регіоні значно загострилося питання, пов'язане із проходженням військової служби громадянами УРСР у межах республіки. Упродовж 1990 - 1991 рр. Львівською обласною радою прийнято чимало ухвал, які стосувалися військовозобов'язаних - вихідців із Львівщини, які однак суттєво не змінили статусу призовників. Більшість і ухвал не були реалізовані через ігнорування керівництва ПрикВО та місцевого обкому Компартії. Створений Львівською обласною радою механізм розгляду і вирішення конфлікт - них ситуацій, які виникають під час служби в армії вихідців із Львівщини, також не приніс жодних результатів (Муравський, 2012: 167).

Упродовж 1990 - 1991 рр. Львівська обласна рада доклала чимало зусиль для формування зародків національної армії, проте не змогла домогтися проходження військової служби львів'янами виключно на території республіки. На думку голови депутатської комісії з військових питань Львівської обласної ради, ухвали у військовій сфері були потрібні для того, щоб змусити «військових рахуватися із законами України та ухвалами обласної ради» (Паелишин, 1990: 3). На жаль, під натиском керівництва ПрикВО та представників Генштабу, ухвали де-факто не виконувалися «на місцях», що викликало невдоволення не тільки представників профільної депутатської комісії, але й громадськості регіону.

Литература

1. Апальков, М. 2013. Військова призовна кампанія 1990-1991 років на Львівщині в контексті діяльності Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Україна: культурна спадщина, національна

2. свідомість, державність. Львів, Вил. 23, с. 690 - 694.

3. Вовк, Б., Недільський, А., Якимович, Я. 1991. Перспектива в конструктивізмі. За вільну Україну. 29 березень, с. 1.

4. Козповський, Б. 1990. Брифінг в Обласній раді. За вільну Україну. 12 січень, с. 1.

5. Муравський, О. 2012. Західні землі України: шлях до незалежності. Львів, с. 262.

6. Набрифінгу в обласнійраді. 1991. Завільну Україну. 19 січень, с. 1.

7. Павлишин, М. 1990. Де межа компромісу. За вільну Україну. 7 грудень, с. 3.

8. Про відбування строкової військової служби рекрутами Львівської області: Ухвала Президії Львівської обласної Ради першого демократичного скликання. 1990. За вільну Україну. 12 серпень, с. 1.

9. Про втікачів з радянської армії. 1990. За вільну Україну. 9 вересень, с. 1.

10. Про зміну рішення N 7 від 26 березня 1990 р. “Про черговий набір на дійсну військову службу”: Ухвала Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Архів автора.

11. Про осінній призов військовозобов'язаних у Львівській області для проходження дійсної військової служби: Ухвала Президії Львівської обласної Ради першого демократичного скликання. Архів автора.

12. Про черговий набір на дійсну військову службу восени 1990 року: Рішення Облвиконкому Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Архів автора.

13. Про черговий призов на дійсну військову службу в ряди Радянської Армії: Ухвала Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Архів автора.

14. Рада і армія шукають порозуміння. 1990. За вільну Україну. 15 серпень, с. 1.

15. Тільки на українцях тримається армія. 1990. За вільну Україну. 12 грудень, с. 1.

16. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України), ф. 1, оп. 32, спр. 2540.

References

1. Apalkov, M., 2013. The military campaign of 1990 - 1991 in the Lviv region in the context of the Lviv Regional Council of the first democratic congress. Ukraine: cultural heritage, national consciousness, statehood. Lviv, V. 23, pp. 690 - 694. (ukr).

2. Vovk, B., Nedilsky, A, Yakimovich, Ya., 1991. Perspective in constructivism. For free Ukraine. 29 March, p. 1. (ukr). Kozlovsky, B., 1990. Briefing in the Regional Council. For free Ukraine. 12 January, p. 1. (ukr).

3. Muravsky, O., 2012. Western lands of Ukraine: the path to independence. Lviv, 2012. 262 p. (ukr).

4. At a briefing in the regional council, 1991. For free Ukraine. 19 January, p. 1. (ukr).

5. Pavlyshyn, M., 1990. Where is the point of compromise. For free Ukraine. 7 Dec., p. 3. (ukr).

6. About the provision of regular military service by recruits in the Lviv region: Decision of the Presidium of the Lviv Regional Council of the First Democratic Convocation, 1990. For free Ukraine. 12 August, p. 1. (ukr).

Размещено на Allbest.ru