Українська історіографія середини ХІХ - початку ХХ століття про стосунки Війська Запорозького Низового та Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ СЕРЕДИНИ XIX - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ ПРО СТОСУНКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО ТА РОСІЇ

Олексій Кінащук

Анотація

військо історіографічний запорозький історик

У статті здійснено спробу історіографічного огляду праць українських істориків середини XIX - початку XX ст. про відносини між Військом Запорозьким Низовим та Російською державою у 1654-1775 рр. Досліджено обставини, які вплинули на формування і трансформацію поглядів учених, методологічний інструментарій та джерельну базу, якими користувалися вітчизняні науковці при вивченні зазначеної проблематики. Визначено аспекти відносин між Запорожжям та Росією, що досліджувалися істориками, - соціально-економічний, внутрішньо та зовнішньополітичний, військовий, адміністративний та культурний. Окремо досліджено науковий доробок видатного історика Півдня України Д. Яворницького.

Ключові слова: українська історіографія, Військо Запорозьке Низове, Російська держава, Південь України, Запорозька Січ.

Аннотация

В статье осуществлена попытка историографического обзора трудов украинских историков середины XIX - начала XX вв. про отношения между Войском Запорожским Низовым и Российским государством в 1654-1775 гг. Исследованы обстоятельства, которые повлияли на формирование и трансформацию взглядов ученых, методологический инструментарий и источниковую базу, которыми пользовались отечественные историки при изучении указанной проблематики. Определены аспекты отношений между Запорожьем и Россией, рассмотренные историками, - социальноэкономический, внутри- и внешнеполитический, военный, административный и культурный. Отдельно изучены научные труды известного историка Юга Украины Д. Яворницкого.

Ключевые слова: украинская историография, Войско Запорожское Низовое, Российское государство, Юг Украины, Запорожская Сечь.

Annotation

The article attempts to propose a historiographical review of the works of Ukrainian historians of the middle of the XIXth - the early XXth centuries about relations between the Zaporozhian Host and Russian state in 1654-1775. In the article were studied circumstances that influenced to the formation and transformation of the views, metological tools and historical sources used by ukrainian scientists for studying this problem. Also were determined the aspects of relations between Zaporozhye and Russia, investigated by historians: socio-economic, domestic and foreign political, military, administrative and cultural. Separately were studied scientific works of the prominent historian of the South of Ukraine D. Yavornytsky.

Key words: ukrainian historiography, Zaporozhian Host, Russian state, South of Ukraine, Zaporozhian Sich.

Виклад основного матеріалу

Українська історична наука за останні два століття збагатилася великою кількістю досліджень з історії запорозького козацтва. Розвиток методології історії надав можливість науковцям урізноманітнити підходи дослідження теми, а історіографам - прослідкувати шлях трансформації поглядів науковців окремих напрямів. Особлива увага останніх була прикута до окремих аспектів запорозько-російських відносин другої половини XVII - XVIII ст. Цьому присвячено чимало наукових праць в українській та російській історіографії, які, тією чи іншою мірою, висвітлюють певні аспекти відносин запорозького козацтва з російською державою й часто виступають протилежностями в трактуванні історичних подій того часу. Проте, незважаючи на різноманітні історіографічні студії із запорозької теми, комплексне дослідження відносин Запорожжя та Росії у другій половині XVII - XVIII ст. наразі відсутнє.

Потрібно виділити окремі дослідження сучасних українських істориків, до яких ми віднесли В. Брехуненка [9], Т. Чухліба [42], В. Горобця [15], Г. Швидько, С. Абросимову [1], В. Мільчева [35], В. Грибовського [16-17], Г. Коцур [30], Н. Швайбу [44], які частково наближені тематикою до зазначеної проблематики. До цієї когорти істориків нами було додано й Н. Полонську-Василенко [40], яка, хоча й працювала на науковій стезі у минулому сторіччі, але зробила вагомий внесок у вивчення історії Запорожжя. Так, історіографією українсько-російських відносин XVII ст. займалися В. Брехуненко [9], Т. Чухліб [42], В. Горобець [15] та інші. Вивченням наукового доробку з історії Війська Запорозького Низового (ВЗН) С. Мишецького, Г.-Ф. Міллера, А. Скальковського, Д. Яворницького займалися Н. Полонська-Василенко [39], Г. Швидько [45], С. Абросимова [1], В. Мільчев [35], В. Грибовський [16] та інші. У коло наукових інтересів істориків потрапили також історичні постаті, які були на чолі протидії запорожців російській експансії. В. Грибовський детально дослідив постать останнього кошового отамана Запорожжя Петра Калнишевського в історіографії [17]. Учених цікавили і причини назрівання та руйнації Російською державою Запорозьких Січей. До цієї когорти істориків належать В. Мільчев [35], Г. Коцур [30], Н. Швайба [44] та інші. Окремі історіографічні дослідження сучасних науковців присвячені також соціальному, економічному, зовнішньо та внутрішньополітичному, військовому аспектам відносин Запорожжя і Росії у другій половині ХУП-ХУШ ст.

В окремий блок потрібно виділити загальні праці з української історіографії, які комплексно розглядають формування напрямів та наукову спадщину видатних істориків України різних часів [24; 29; 34].

Метою статті є дослідження української історіографії середини XIX - початку XX ст. щодо питання відносин Запорожжя та Росії.

Розкриття теми потребує умовного розподілу українського історіографічного доробку на три блоки. До першого блоку ми віднесли праці М. Маркевича [32-33], М. Костомарова [25-28], В. Антоновича [3], Г. Надхіна [36], А. Шиманова [46], Д. Багалія [6-8] та Ф. Щербини [49]. Ці дослідження розкривають процес розвитку і трансформацію ідеї про несхожість російського державного й запорозького внутрішнього устроїв. Головним чином історики досліджували події, що прямо свідчать про боротьбу запорожців із наступом Росії на Запорозькі Вольності.

До другого - наукові роботи О. Андрієвського [2], В. Щербини [48], Д-ського [19], Є. Загоровського [23],В. Вовк-Карачевського [11-14], Я. Шульгіна [47], О. Єфименко [17-21], П. Єфименка [22], В. Бєднова [8], О. Маркевича [31], М. Грушевського [18] та Д. Багалія [4], в яких були досліджені окремі аспекти стосунків між ВЗН та Росією. До них відносяться: земельні суперечності, боротьба Запорожжя з російським урядом за самостійність внутрішньої та зовнішньої політики, прояви втручання Російської імперії у внутрішні справи запорозького товариства, різність поглядів козацької старшини щодо Росії, культурна складова відносин та причини «ліквідації Запорозької Січі».

Третій блок присвячений науковому спадку видатного дослідника історії Запорожжя Д. Яворницькому [50-55], який продовжив евристичні та археографічні роботи з історії запорозького козацтва, започатковані А. Скальковським. Ученому вдалося розширити джерельну базу своїх досліджень, використовуючи в них, крім документальних джерел, ще й етнографічні та археологічні матеріали.

На нашу думку, вивчення наукового доробку зазначеного кола істориків дасть можливість представити історіографічний процес середини XIX-XX ст. із визначеної проблематики в повній мірі. Для цього нами було проведено біографічний аналіз життєвого шляху учених, досліджені становлення та трансформація їх суспільно-політичних та культурних поглядів, визначено приналежність істориків до наукових шкіл та вивчено інформаційні можливості використаних ними історичних джерел.

Так, постать М. Маркевича формувалася під впливом ідей декабристів, зокрема професора В. Кюхельбекера, знайомство з яким відбулося в стінах Університетського пансіону (м. Петербург). Професор пропагував серед учнів «думку про свободу та конституцію», що сформувало у молодого М. Маркевича любов до героїчного минулого та національної історії [39, с. 502-503]. Пізніше це отримало відображення в його п'ятитомному виданні «Історія Малоросії». М. Маркевич був одним із перших, хто відмовився від загальноімперського погляду на запорожців як пияк, розбійників та бунтарів і почав позбавляти їхній образ від імперських концептів. Він перетворив постать козака на героя, сповненого любов'ю та вірністю до вітчизни [32, с. 25]. Також цю захопленість козацтвом М. Маркевич переніс на визначення відмінностей між росіянами та козаками, до яких історик відніс несхожість побутового життя та військового формування [33].

Напрям дослідження, започаткований М. Маркевичем, продовжив історик Г. Надхін. У 1876 р. в серійному підцензурному виданні «Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» була опублікована стаття вченого [36] про останні роки існування запорозького козацтва. Через численні виступи за самостійність українства в середині XIX ст., які загострили суспільно-політичну ситуацію в тогочасній Російській імперії, та цензуру друкованих видань науковець не мав можливості прямо висвітлювати результати власного дослідження. Тому Г. Надхін завуальовано зазначає військову здібність запорожців під час Російсько - турецької війни 1769-1775 рр., вказуючи на прагнення російських та іноземних офіцерів вступити до лав козацького товариства [36, с. 125]. Також завуальованість була використана при поясненні причини висміювання придворними людьми козацької мови та звичаю носіння оселедця, яку автор вбачав у немилості Катерини II до запорожців [36, с. 142-143].

У середині XIX ст. до дослідницької діяльності починають долучатися дві помітні фігури в українській історичній науці, наукова праця котрих у подальшому стала головним орієнтиром у розподілі тогочасного історіописання на романтизм та позитивізм. Наукове життя М. Костомарова та В. Антоновича було тісно пов'язане із їхніми суспільно-політичними поглядами. Це в сукупності з використанням різного інструментарію вплинуло на відображення історичної дійсності у працях з історії українського козацтва.

На історичні погляди М. Костомарова вплинуло його членство в Кирило- Мефодіївському братстві [38]. У ті часи в історика утвердилася мрія про федерацію слов'янських народів з ідеальним політичним устроєм, вільним від рабства та станових привілеїв, з вільною релігійністю та віротерпимістю [37, с. 5]. Зазначені мрії М. Костомаров відображає в історичних працях, в яких твердить про намагання російського уряду примусово підпорядкувати запорожців Московському патріарху [25, с. 67] та заборонити брати участь у політичних перемовинах [25, с. 45-46]. Також для М. Костомарова, як «художника за натурою» [10, с. 265], характерним було використання емоційного викладу, побудова сюжету та притаманне «вживання» у роль історичної постаті [41, с. 244]. Тому висвітлення політичної історії запорозького козацтва у другій половині XVII - початку XVIII ст. відбувається через втілення автора в роль історичних постатей Б. Хмельницького, І. Виговського та І. Мазепи. Вживаючись у роль першої персони, М. Костомаров писав про її вплив на настрій січовиків протидіяти російській політичній мрії «підпорядкувати руські землі та зібрати в єдине тіло» [26, с. 261]. Втілюючись у роль другої постаті, він писав про її політичні інтереси, що посприяли формуванню в запорожців «бажання підпорядкувати Малоросійський край тіснішої залежності від Москви» [25, с. 93]. Також автор окреслив характер відносин кримчан з низовиками у другій половині XVII ст., зазначивши, що «природний інстинкт зближував козаків із татарами, і розсудливість спонукала тих та інших розуміти, що поневолення одного з двох народів буде згубним для іншого» [27, с. 319]. Тому третя постать у М. Костомарова, для запобігання укріплення стосунків між запорожцями та кримчанами, використовувала видачу російського жалування та наказ про дозвіл чинити військовий промисел на території кримських татар [28, с. 82].

Наприкінці 1850-х рр. на інших позиціях формувалася постать В. Антоновича. На той час історик, разом із членами хлопоманського руху, закликав полюбити свій народ, прийняти селянський спосіб життя та повернутися до народницького устрою [43]. Суспільно-політичні вподобання вченого об'єднувалися з евристичною та археографічною роботою. Дослідження джерел з історії України допомогло йому при підготовці до проведення лекцій у Київському університеті. Адже на основі лекцій професора В. Антоновича видається праця під назвою «Бесіди про козацькі часи в Україні» [3]. У ній учений підтримав позицію українських істориків про різність та об'єктивну причину зіткнення Запорожжя і Російської держави. Автор порівнює державний устрій Запорожжя та Росії: «Принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права» Запорозької Січі протиставляється московському «абсолютизму» [3, с. 5]. На думку В. Антоновича, цьому сприяло досягнення запорозьким суспільством демократичного устрою, яке було результатом соціально-економічного та культурного розвитку поселень запорожців. На це російський уряд відповів заснуванням поселень вихідцями із Балкан поблизу кордонів Запорозьких Вольностей [3, с. 143].

Подібної думки, як у В. Антоновича, притримувався історик А. Шиманов. У своїй статті науковець зазначав, що в часи отаманування П. Калнишевського розвиток землеробства на запорозьких землях став причиною наступу Російської імперії на Запорожжя. На підтвердження власної думки історик, як приклад, наводить епізод конфліктного характеру. Автор зазначеною подією розкриває зміст земельного конфлікту між запорожцями та мешканцями ізюмської провінції за прикордонні території, у вирішенні якого Сенат прийняв позицію жителів ізюмської провінції [46, с. 611-635].

Одним із результатів наукової та викладацької діяльності професора В. Антоновича стає формування першої історичної наукової школи із досліджень історії України. Її характерними рисами є застосування підходів ґрунтовного документалізму та регіоналістики. Усе це дало можливість учню В. Антоновича Д. Багалію досліджувати історію Слобожанщини та колонізаційних процесів XVIII ст., які вміщують окремі події з історії стосунків між ВЗН та Росією.

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. Д. Багалій видає низку праць, присвячених колонізаційним процесам на Півдні України у XVIII ст. Історик дотримувався наукових засад соціально-економічного принципу; уникав політичної симпатії до імперського уряду та вказував на роль «фахівця-історика», який, на відміну від статистичних праць А. Скальковського, Феодосія, А. Андрієвського, Е. Дрімпельмана, може прослідкувати історичний процес заселення «Новоросійського краю» [6, с. 27-32]. Науковець зауважив, що Росія, будуючи захисну лінію укріплень, сприяла утвердженню хліборобського устрою на Запорожжі [5, с. 60] та процесу втечі населення з обох сторін України на Запорожжя [7, с. 307]. На думку історика, активний соціально-економічний розвиток поселень запорожців не міг не зацікавити прибічника кріпосницького ладу Г. Потьомкіна [6, с. 72]. Тому останній намагався, за підтримки Катерини ІІ, утвердити кріпосництво на Півдні України [7, с. 325], що суперечило внутрішньому устрою запорожців. Для Д. Багалія це протиріччя є однією із причин зруйнування Запорозької Січі [6, с. 60-71].

На початку ХХ ст. одеський історик Ф. Щербина за відносини з одеською «Громадою» та публічну критику державного устрою Російської імперії був засланий на Кубань. Під час заслання історик зайнявся джерелознавчою роботою в кубанському військовому архіві. Як результат, Ф. Щербина, на основі опрацьованих матеріалів, написав «Історію Кубанського козацтва» [49]. Значну частину першого тому роботи займає історія запорозького козацтва. У ньому учений виділив ставлення російської держави до прагнення Запорожжя отримати політичну самостійність по закінченню Національно-визвольної війни, як місце прояву державного сепаратизму [49, с. 440-441]. Але автор засвідчує про неможливість існування демократичного устрою та державності в січовиків. Цим історик перекреслює висновки В. Антоновича про існування в Запорожжі «принципу широкого демократизму». Ф. Щербина задля підтвердження цього наводить три причини: по-перше, запорозьке товариство, як військова організація, займаючись питанням захисту кордону, релігії, права та громадянства, не змогло реорганізувати суспільство через відсутність творчого суспільного елемента [49, с. 456-458]. По-друге, національна та релігійна несхожість запорозького суспільства не сприяла об'єднанню запорожців навколо загальних керівних ідей [49, с. 458]. По-третє, відсутність класової боротьби в козацькому суспільстві призвела до матеріального збагачення козацької старшини завдяки використанню «найму» та «батрацтва». Як підсумок, історик пише про те, що запорозьке непорозуміння демократичного способу життя призвело до поступового занепаду державного розвитку Запорозької Січі [49, с. 461].

Дослідженням адміністративного втручання російського уряду в устрій Запорозьких Вольностей займалися О. Андрієвський [2], Д-ський [19], В. Щербіна [48] та Є. Загоровський [23]. У своїх працях історики висвітлюють історичні епізоди, пов'язані з російською військовою та поліцейською присутністю на території Запорозьких Вольностей, намаганням російського уряду реформувати виборчу та судову системи запорожців й підпорядкувати Нову Січ малоросійському гетьману та київському генерал-губернатору.

Так, у статті О. Андрієвського, опублікованій у 1883 р. в часописі «Киевская старина», йдеться про відмову російського уряду в підтримці бажання київського генерал-губернатора М. Леонтьєва у 1742-1743 рр. реформувати виборчу систему на Січі. Також учений до цього епізоду залучив наклепи писаря П. Черніховського та секунд-майора О. Нікіфорова, які свідчили про беззаконні дії запорожців під час виборів кошових отаманів у 1738 р. та 1749 р. [2, с.127-139].

Про роль київського генерал-губернатора М. Леонтьєва в адміністративній системі управління Російською імперією Гетьманщини та Запорожжя писав В. Щербина, в статті, опублікованій в «Чтениях в историчееском обществе Нестора Летописца». Аналізуючи грамоту від 1738 р. про призначення М. Леонтьєва у м. Київ для виправлення губернських справ, він визначає військову та дипломатичну функцію генерал-губернатора, але заперечує адміністративну функцію, обґрунтовуючи її підпорядкуванням Малоросійській колегії [48, с. 135].

Інший розподіл функцій наводить історик Є. Загоровський. В статті, опублікованій в «Записках Одесского общества истории и древностей» (Записках ООИД), він структурно виклав функції управління запорожцями російських урядових посад - київського генерал-губернатора та малоросійського гетьмана. На думку автора, перша посада виконувала функції ведення справ із сусідніми державами [23, с. 56] та співпрацювала з Колегією іноземних справ у видачі «пашпортів» [23, с. 62], а друга посада займалася реформуванням виборів посадових осіб [23, с. 65], охороною кордонів Січі [23, с. 66], юридичними питаннями [23, с. 67], видаванням царських пожалувань [23, с. 61].

Стосунки ВЗН та Росії в правознавчому аспекті також висвітлює історико- юридична розвідка Д-ського [19]. Дослідження вченого частково побудоване на витягах із праць О. Рігельмана, С. Мишецького, А. Скальковського та інших. Автор, використавши ці матеріали, стверджує про нехтування російським урядом законів звичаєвого права у січовиків. Так, за участь запорожців у гайдамаччині російська влада судила їх за власними законами кримінальної справи [19, с. 215].

У зазначений час окрема увага дослідників була звернута на позицію запорожців у відносинах із сусідніми країнами. Найбільш помітними роботами цього періоду були дослідження В. Вовк-Карачевського [11-14], Я. Шульгіна та О. Єфименко [20].

Київський історик В. Вовк-Карачевський у праці «Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века» вказував на запорозькі бунти під час правління І. Виговського, як причину падіння та повної руйнації автономії України Росією та Польщею [11, с. 17-18]. Він пов'язував подальший розвиток стосунків між ВЗН та Росією у другій половині XVII ст. із військовою допомогою запорожцями московській армії під керівництвом Г. Ромадоновського [11, с. 42], Б. Шереметьєва [12, с. 90] та Г. Косагова [12, с. 114]. В. Вовк-Карачевський, публікуючи окремі листи між І. Сірком та Московським царством, як і М. Костомаров, пише про готовність кошового отамана до підпорядкування краю московським правителям [12, с. 120].

Учень В. Антоновича, дійсний член львівського осередку Наукового товариства ім. Шевченка, Я. Шульгін, публікувався в серійному виданні товариства «Записки НТШ». У 29 томі за 1899 р. учений опублікував спостереження трансформації відносин Запорожжя та Росії. У роботі «Україна після 1654 р.», Я. Шульгін, на відміну від В. Вовк-Карачевського, зазначав про намагання московського уряду прибрати Україну під власну «високу руку» [47, с. 4]. Для науковця керівною силою народних мас у боротьбі за державність виступали запорожці. Проте, на думку автора, послідовна політика низовиків дала можливість Московській державі загарбати козацькі землі, - Андрусівська угода 1667 р., Бахчисарайське перемир'я 1681 р., Вічний мир 1686 р. та Прутський мир 1712 р. сприяли ліквідації автономії Запорожжя [47, с. 9-13]. Український історик О. Єфименко висловила протилежну думку, і підкреслила, що підписання Андрусівського миру давало можливість ВЗН соціально та політично відокремитися від Московського царату. Хоча, як вона зауважила, міжнародне суспільство визнавало владу Росії на Запорожжі, але козаки не сприймали силу міжнародної дипломатії та права Росії [20, с. 96].

Також О. Єфименко дослідила економічний аспект відносин Запорожжя та Росії у ХУП-ХУІІІ ст. Дослідниця поставила ВЗН в економічну залежність від Російської держави, аргументуючи це наступним чином. По -перше, у другій половині XVII ст. на Запорожжі було відсутнє сільське господарство і наявною була потреба в речах «першої необхідності» - хлібі та горілці [21, с. 282-283]. По-друге: необхідним був перехід із протекції Кримського ханства до Росії у 1735 р., тому що «матеріальні вигоди, які давала запорожцям «кримська протекція», не перевищували матеріальних невигод, що випливали із розриву з Росією» [22, с. 328].

На зламі ХІХ та XX ст. істориками О. Маркевичем [31] та М. Грушевським [18] було досліджено політичний вектор орієнтації козацької старшини та її вплив на настрій серед січовиків до російського уряду. Одеський історик О. Маркевич у статті в «Записках ООИД» писав про причину орієнтації старшини на російський уряд у XVIII ст. На думку вченого, козацька старшина вважала, що взаємодія низовиків з «антидержавними» гайдамаками привертала увагу російського уряду до запорозьких козаків як нового осередку гайдамаччини. Автор, задля підтвердження власної думки, наводить два документи-застереження. Перший - лист від генерал-губернатора О. Рум'янцева до П. Калнишевського; другий - грамота від Катерини II Кошу від 12 липня 1768 р. [31, с. 46]. Історик М. Грушевський займався іншим періодом. Він указував на роль автономістів серед української старшини у формуванні окремої сили в другій половині XVII ст. - Запорожжя. Вчений писав, що старшини не звертали уваги на народні маси та не залучали їх до протистояння з московською «бюрократией» [18, с. 260]. На думку автора, це спричинило протистояння колонізаторській політиці московського уряду та інтересам «шляхетської» козацької старшини. Зокрема, М. Грушевський описав повстання Петрика, яке називав боротьбою «найнижчих та найбідніших» проти «москалів і своїх панов» [18, с. 289].

В останній чверті XIX - початку XX ст. затверджуються стійкі позиції в українській історіографії щодо причин ліквідації російським урядом Запорозької Січі у 1775 р. У рамках цього питання працювали П. Єфименко [22], Є. Загоровський [23], В. Бєднов [8] та інші. Вибір нами цих трьох істориків був зумовлений виокремленням ними трьох стійких причин ліквідації Запорозької Січі - земельне та військове питання і роль особистості у вищезгаданій події.

Український історик П. Єфименко, під час заслання на півночі Російської імперії опрацював архів Архангельської губернської канцелярії, де знайшов «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Учений, зацікавившись долею останнього кошового отамана Запорожжя, публікує статтю в російському виданні «Русская старина». У ній автор визначив роль кошового в процесах уникнення загрози зруйнування козацького осередку та навів дві причини зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. Перша причина вказує на те, що після перемоги над Туреччиною Росія не бачила потреби в низовиках. Друга причина - це залежність запорожців від жалування казною провіанту. Тому, на думку автора, для вирішення цієї проблеми П. Калнишевський доклав усі сили на примноження сіл, хуторів та зимівників [22, с. 407-409].

Катеринославський історик В. Бєднов у виданні «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии» опубліковує статтю, в якій простежив вплив особистісного чинника Катерини II та П. Калнишевського на хід ліквідації запорозького осередку. Історик вважав, що прихід до влади Катерини II прискорив процес знищення Запорозької Січі. Тому намагання кошового отамана П. Калнишевського перевести січовиків до землеробського способу життя, реформування запорозького устрою та відтік населення до вольностей не зупинили імперський колоніальний наступ та поглинання Запорожжя [8, с. 26-29]. Одеський вчений Є. Загоровський, дослідивши результати засідань високопосадовців Російської імперії, трансформував ідею видатного історика «імперського» напрямку А. Скальковського про роль особистості Катерини II та Г. Потьомкіна в ліквідації Нової Січі. На думку вченого, не тільки «тверде бажання Катерини послабити козацький елемент у державі після Пугачьовщини», а й «доля Запорожжя була вирішена не одноосібно Катериною «з міркувань» Потьомкіна, а після низки засідань Ради при Вищому дворі в 1773, 1774 і 1775 рр.» [23, с. 73].

На початку XX ст. відбувається процес переосмислення раніше опублікованих робіт, що було зумовлено зміною науково-історичних та суспільно-політичних потреб і введенням до наукового обігу великого масиву документальних джерел. Це, у зв'язку з утвердженням ґрунтовного дослідження джерела, поступовим занепадом народницького напряму в історіографії, активною діяльністю наукових осередків, сприяло зміні поглядів істориків на історію наступу Російської держави на ВЗН, через стрімкий розвиток останніх. Історики О. Єфименко [21] та Д. Багалій [4] звернули увагу на культурну складову відносин між двома «державними» суб'єктами та переосмислили оцінку власного вчителя В. Антоновича щодо культурного розвитку запорозьких поселень. У своїх оцінках учені були схожими. О. Єфименко перекреслила існування культурної переваги запорожців над російським народом, вказавши на швидкий темп розвитку культури Російської держави, яка потребувала нових земель для народу, що збільшувався у людській чисельності [21, с. 342]. Історик Д. Багалій у праці від 1920 рр. конкретизував думку О. Єфименко, визначивши роль низовиків у культурному зростанні Півдня України в період колонізаційних процесів. Автор стверджує, що січовики не могли привнести стрімкий культурний розвиток через постійні загрози з боку Кримського ханства. Розвиваючи цю думку, науковець пише, що «усе життя...тратилося на боротьбу по охороні краю, і не до культурної роботи було тоді» [4, с. 95].

На окрему увагу заслуговує наукова діяльність Д. Яворницького [50-55], який протягом останньої чверті XIX - початку XX ст. став одним із провідних фахівців з історії запорозького козацтва. Це визначається не тільки кількістю публікацій, членством і діяльністю в наукових осередках, а й залученням до досліджень етнографічних та археологічних матеріалів, що наприкінці XIX ст. було новаторством. У вченого виникали певні труднощі при вивченні історії запорозького козацтва, які були пов'язані з відсутністю доступу до великого корпусу джерел з історії Нової Січі (1734-1775 р.). Джерельна база знаходилася у власності одеського історика А. Скальковського, який відмовляв надати Д. Яворницькому джерела з Архіву Коша Нової Запорозької Січі. Але, як відомо, це не завадило вченому зробити вагомий внесок в дослідження запорозького козацтва.

У двотомній праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» Д. Яворницький новаторськи об'єднав етнографічні та документальні джерела при висвітленні причин знищення Нової Січі у 1775 р. Етнографічна частина праці складається з археографічної публікації розповідей старожилів І. Россолоди та П. Табуненка, що вміщують інформацію про роль особистостей російської держави в ліквідації Нової Січі [50, с. 32; 90]. А вже, опираючись на інший вид джерел - документи, історик одним з перших доводить, що знищення Запорожжя простежується із самого початку руської історії. Д. Яворницький пов'язує це з тим, що запорозькі демократичні засади суспільного устрою розвивалися всупереч уподобанням Москви до централізації та єдиновладдя, а також із «дрібними проступками», які були спричинені нападами запорожців на татар та донців. Але, на думку автора, грабіжництво та розбійництво козаків були тільки приводом, а не причиною до знищення Запорозької Січі [50, с. 172-173]. Проаналізувавши «Манифест о разрушенном войске запорожском», науковець дійшов висновку, що привласнення й захоплення чужої власності та прагнення запорожців створити незалежне управління були основними причинами руйнації Нової Січі у 1775 р.

Д. Яворницький також став першим, хто деталізовано вивчив постать кошового отамана І. Сірка. Його робота про нього ще довгі роки була єдиною в українській історіографії. Увага в праці приділяється і відносинам між ВЗН та Росією. Науковець позначав другу половину XVII ст. як час зовнішньої та внутрішньої партійно-політичної боротьби серед козацтва та військових дій разом із Росією проти татар. Історик визначав, що політичні зміни поглядів кошового та запорожців були пов'язані зі «старою традицією», за якою козаки вважали себе «людьми вільними й ні від кого не залежними» [51, с. 8] та «по праву вважали себе носіями народних прав на Україні та Запорожжі, ненавиділи увесь панський та боярський стан» [51, с. 18].

Велике значення в дослідженні історії Запорожжя має трьохтомне видання «Історія запорозьких козаків» [52-54]. Написана вченим у період з 1892 до 1897 рр. вона містить джерельну базу, яка складалася з уже опублікованих археографічних праць: «Акты Южной и Западной России», «Архив ЮгоЗападной России»; документів із московських архівів: Архіву Міністерства Закордонних Справ, Архіву Міністерства Юстиції, Відділу Архіву Головного штабу та Архіву коронного скарбу, вперше введених до наукового обігу. Також він долучав козацькі літописи та польські хроніки і значну кількість етнографічних, археологічних, картографічних, зображальних та інших джерел [39, с. 5-6]. Історик охопив різноманітні аспекти у відносинах між ВЗН та Росією, тим самим створив систематизовану та загальну історію запорозького козацтва від початку існування до 1734 р. [52-54]. У цій праці автор продовжив стверджувати про бажання низовиків отримати незалежність від Московської держави. Зокрема, Д. Яворницький доповнив свої попередні роботи тим, що політична боротьба серед партій прихильників Польщі та Москви призвела до розуміння запорожцями православного царя тільки як покровителя, а не самостійного правителя запорозькими землями [53, с. 252]. Також історик показує позицію Росії в стосунках з ВЗН, що використовувала запорожців, як провідне військове формування, у власних військових амбіціях. Це було зумовлено неможливістю мати постійне військо та гнучкою політикою московського уряду [53, с. 392], яка дала можливість використовувати запорожців як провідну силу в боротьбі з бусурманським світом [53, с. 349-350; 355; 380; 419; 571].

Отже, період із середини XIX до початку XX ст. став часом початку професійного розгляду історії запорозького козацтва, в контексті якої вітчизняні науковці висвітлили окремі аспекти стосунків між Військом Запорозьким Низовим та Росією. У той час українська історична наука перебувала під впливом романтизму, який у подальшому трансформувався у народницький напрям історіописання. Усталення позитивізму надало можливість історикам зблизитися з природничими науками, що продукувало використання наукових методів у пізнанні історичного процесу. Також на постать дослідників впливали суспільно-політичні події в Російській імперії в середині XIX - початку XX ст., які стали стимулом до відходу від імперського бачення запорожця як пияка, бунтівника та розбійника, до козака-героя, сповненого любов'ю та вірністю до вітчизни. Тому українські історики, які гуртувалися навколо університетів, наукових гуртків та комісій, часописів тощо, шляхом пошуку, аналізу та публікації великих масивів документальних джерел зуміли дослідити протидію Запорожжя російській експансії. Науковці в своїх працях опублікували історію стосунків між Запорожжям та Росією в соціально-економічному, внутрішньо та зовнішньополітичному, військовому, адміністративному і культурному аспектах.

Список використаних джерел

1. Абросимова С. В. З історії видання монографії Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків» / С. В. Абросимова // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. 2008. С. 5-23.

2. Андриевский А. Запорожские выборы и порядки половины XVIII в. (по современным описаниям) / А. А. Андриевский // Киевская старина. 1883. № 5. С. 127-139.

3. Антонович В. Бесіди про козацькі часи / В. Антонович. К.: Дніпро. 1991. С. 5-143.

4. Багалий Д. Заселення Південної України України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку / Д. Багалий. Харків: Союз. 1920. 110 с.

5. Багалий Д. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. Исторический етюд / Д. Багалий // Киевская старина. 1889. № 4. С. 26-55.

6. Багалий Д. Колонизация новороссийского края и первые шаги его по пути культуры / Д. Багалий. К.: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого. 1889. 120 с.

7. Багалий Д. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства / Д. Багалий. М.: Университетская типография. 1887. 634 с.

8. Беднов В. Последний кошевой атаман П. Калнишевский / В. Беднов // ЛЕУАК. 1905. № 1. С. 18-32.

9. Брехуненко В. На роздоріжжі: українська Національно-визвольна війна середини. XVII ст. в сучасній російській історіографії / В. Брехуненко // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. 2001. № 5. С. 78-96.

10. Василенко М. К истории малорусской историографии и малоруського общественного строя / М. Василенко // Киевская старина. 1894. № 11. С.244-264.

11. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. 1898. № 11. С. 1-51.

12. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. 1899. № 1. С. 53-132.

13. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. 1899. № 2. С. 133-211.

14. Волк-Карачевський В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII века / В. Волк-Карачевський // Университетские известия. 1899. № 3. С. 213-273.

15. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII - першої чверті XVIII ст / В. Г оробець. К.: Інститут історії України НАН України. 1995. 69 с.

16. Грибовський В. Г. Ф. Міллер і ліквідація Запорозької Січі або до питань про роль особистості історика в історії / В. Грибовський // Січеславський альманах: зб. наук. праць з історії укр. козацтва. 2011. № 6. С. 39-65.

17. Грибовський В. Історія вивчення та перспективи дослідження соловецького періоду життя Петра Калнишевського / В. Грибовський // Січеславський альманах. Збірник наукових праць з історії українського козацтва. 2008. № 3. С. 45-58.

18. Грушевський М. Очерки истории украинского народа / М. Грушевський. СПб. 1904. 382 с.

19. Д-ский. Система карательных мер в Запорожье / Д-ский // Киевская старина. 1893. № 12. С. 93.

20. Ефименко А. История Украины и ее народа / А. Ефименко. СПб. 1907. 174 с.

21. Ефименко А. История украинского народа / А. Ефименко. СПб.: Изд. Акц. Общ. Брокгауз-Ефрон. 1906. 391 с.

22. Ефименко П. Калнышевский - последний кошевой Запорожской Сечи 1691-1805 гг. / П. Ефименко // Русская старина. 1875. № 14. С.405- 421.

23. Загоровский Е. Взаимоотношения Запорожья и русской правительственной власти во время Новой Сечи / Е. Загоровский // Записки Одеского общества истории и древностей. Одесса. 1913. Т. 31. С. 54-74.

24. Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій / Я. Калакура. К.: Генеза. 2004. 496 с.

25. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. СПб. 1863. Т. 2. 398 с.

26. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. СПб. 1870. Т. 11. 388 с.

27. Костомаров Н. Русская история в жизнеописаниях ее главных деятелей / Н. Костомаров. СПб. 1873. С. 319.

28. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. СПб. 1905. Кн. 6. Т. 16. С. 82.

29. Коцур В. Історіографія історії України: Курс лекцій / В. Коцур, А. Коцур. Чернівці: Золоті литаври, 1999. 520 с.

30. Коцур Г. Колонізація та економічний розвиток Запоріжжя в часи Петра Калнишевського: історіографія (ХІХ - 80-ті рр. ХХ ст.) / Г. Коцур // Часопис української історії. 2016. №. 33. С. 84-96.

31. Маркевич А. Борьба запорожского кошевого П.И. Калнышевского с гайдамаками / А. Маркевич // Записки Одесского общества истории и древностей. 1897. Т. 20. С. 45-47.

32. Маркевич М. Історія Малої Росії / М. Маркевич. М.: типография Августа Семена, 1842. Т. 1. С. 25.

33. Маркевич М. Історія Малої Росії / М. Маркевич. М.: типография Августа Семена, 1842. Т. 2. 692 с.

34. Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.) / М. Марченко. К.: Видавництво Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, 1959. 258 с.

35. Мільчев В. Соціальна історія запорозького козацтва кінця XVII - XVIII століття: джерелознавчий аналіз / В. Мільчев. Запоріжжя: АА Тандем, 2008. 369 с.

36. Надхин Г. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи / Г. Надхин // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1876. № 3. С. 125-177.

37. Науменко В. Памяти Н. И. Костомарова / В. Науменко // Киевская старина. 1885. № 5. С. 5-29.

38. Об украино-славянском обществе (из бумаг Д.П. Голохвастова) // Русский архив. 1892. Т. 78. № 5-8. С. 334-359.

39. Орлова А. Предисловие к воспоминаниям Маркевича о Кюхельбекере / А. Орлова // Литературное наследство. 1954. Т. 59. С. 502-503.

40. Полонська-Василенко Н. Історики Запорожжя XVIII ст. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина / Н. Полонська-Василенко. Мюнхен, 1965. Т. 1. 247 с.

41. Смолій В. А. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості: Енциклопедичний довідник / В. А. Смолій, Ю. А. Пінчук, О. В. Ясь. К.: Вища школа, 2005. 543 с.

42. Чухліб Т. «Руїна» Гетьманщини чи боротьба за утвердження Української козацької держави? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну) / Т. Чухліб // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. 2004. № 4. С. 473-506.

43. Шандра В. С. Хлопоманство, народницько-культурна течія: (Енциклопедія історії України) [Електронний ресурс] / Шандра В. С. Режим доступу до ресурсу: '№№№.Ыв1оту.о^.иа/?1егтт=КЫоротапу.

44. Швайба Н. Заселення запорозьких вольностей в українській історіографії 1920-30-х років / Н. Швайба // Історія і культура Придніпров'я (збірка наукових праць). 2009. С. 41-47.

45. Швидько Г. А. О. Скальковський та його «Історія Нової Січі» / Г. Швидько. Дніпропетровськ: Січ. 1994. С. 3-16.

46. Шиманов А. Предсмертная борьба Запорожья / А. Шиманов // Киевская старина. 1883. №. 12. С. 611-635.

47. Шульгін Я. Україна після 1654 р. / Я. Шульгін // Записки Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка. 1899. Т. 29. С. 5.

48. Щербина В. Киевские воеводы, губернаторы и генерал-губернаторы от 1654 по 1775г. / В. Щербина // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. 1892. Кн. 6. С. 120-150.

49. Щербина Ф. История Кубанского казачества / Ф. Щербина. Екатеринодар, 1910. Т. 1. 734 с.

50. Эварницкий Д. Запорожье в остатках старины и преданиях народа / Д. Эварницкий. СПб.: Изд. Л. Ф. Пантелеева. 1888. Т. 2. 350 с.

51. Эварницкий Д. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман Войска Запорожских Низовых казаков / Д. Эварницкий. СПб: Типография И. Н. Скороходова, 1894. 162 с.

52. Эварницкий Д. История запорожских казаков / Д. Эварницкий. СПб: Типография И. Н. Скороходова, 1892. Т. 1. 631 с.

53. Эварницкий Д. История запорожских казаков / Д. Эварницкий. СПб.: Типография И. Н. Скороходова, 1895. Т. 2. 626 с.

54. Эварницкий Д. История запорожских казаков / Д. Эварницкий. СПБ.: Типография П. И. Бабкина, 1897. Т. 3. 653 с.

55. Яворницкий Д. Топографический очерк Запорожья / Д. Яворницкий // Киевская старина. 1884. №5. С. 42-43.

Размещено на Allbest.ru