"Чорні клобуки" на південному кордоні Русі (кінець ХІ - середина ХІІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«ЧОРНІ КЛОБУКИ» НА ПІВДЕННОМУ КОРДОНІ РУСІ (КІНЕЦЬ ХІ - СЕРЕДИНА ХІІІ СТ.)

клобуки чорний кочівник

Головко Олександр

«Чорні клобуки» на південному кордоні Русі (кінець ХІ - середина ХІІІ ст.)

У статті розглядається минуле числених груп кочівників - печенігів, торків, берендеїв та ін., які мешкали у добу середньовіччя на території України. Щодо перших із цих номадів, то автор звертає увагу на згадану у трактаті візантійського автора Константина Багрянородного (Х ст.) область перебування печенігів - фему Харавої, оскільки саме цей регіон згодом стане територією мешкання «Чорних клобуків». Зазначається, що ця фема охоплювала басейн р. Рось, на північ від якого знаходився в Х ст. південний кордон держави Русь із столицею у Києві. Боротьба печенігів, торків, берендеїв та ін. із половецькими племенами примусила чималу частину цих етнічних угруповань шукати захист у південноруських князів. У свою чергу взаємодія з неполовецькими кочівниками допомагала населенню Київського, Переяславльського, Чернігівського князівств відбивати напади половецьких орд, здійснювати походи до степу. Басейн р. Рось на початку 30-х рр. ХІ ст. увійшов до складу держави Русь і з другої половини ХІ ст. сюди із степу переселяються торки, печеніги, а згодом інші неполовецькі кочові племена. У середині ХІІ ст. в Пороссі тюрські союзники київських князів утворили своєрідну політичну структуру - конфедерацію «Чорних клобуків». Автор зазначає, що в басейні р.Рось мешкало, крім «чорних клобуків», значне слов'янське населення, що призводило до їх економічної, міжетнічної, духовно-релігійної інтеграції. Напередодні нападу монгольських військ на Київ у 1240 р. міста-фортеці Поросся зазнали удару з боку завойовників. На завершення статті автор пише, що осінніми подіями 1240 р., попри їх величезну трагічність, не завершилася історія тюркського населення Поросся. Ця історія, на його думку, буде мати продовження у добу домінування в Східній Європі монголів.

Ключові слова: Русь, басейн р. Рось, кочівники, печеніги, торки,берендеї, половці, «чорні клобуки», монгольське вторгнення.

Головко Александр. «Черные клобуки» на южной границе Руси (конец ХІ - середина ХІІІ вв.). В статье рассматривается прошлое многочисленных групп кочевников - печенегов, торков, берендеев и др., которые жили в эпоху средневековья на территории Украины. Относительно первых из этих номадов, то автор уделяет внимание уделяет упомянутой в трактате византйского автора Константина Багрянородного (Х в.) области нахождения печенегов - феме Харавои, поскольку именно этот регион станет территориею проживания «Черных клобуков». Отмечается, что эта фема охватывала бассейн р. Рось, к северу от которого находилась в Х в. южная граница государства Русь со столицей в Киеве. Борьба печенегов, торков, берендеев и др. с половецкими племенами вынудила значительную часть этих этнических объединений искать защиту у южнорусских князей. В свою очередь взаимодействие с этими неполовецкими кочевниками помогало населению Киевского, Переяславльского,Черниговского княжеств отбивать нападения половецких орд, совершать походы в степь. Бассейн р. Рось в начале 30-х гг. ХІ в. вошел в состав государства Русь и со второй половины ХІ в. сюда из степи переселяються торки, печенеги, а позже другие неполовецкие кочевые племена. В середине ХІІ в. в Поросье тюркские союзники киевских князей создали своеобразную политическую структуру - конфедерацию «Черных клобуков». В юассейне р.Рось проживало, кроме «черных клобуков», значительное количество славянского населения, что приводило к их экономической, межэтнической, духовно-религиозной интеграции. Накануне нападения монгольских войск на Киев в 1240 г. города-крепости Поросья оказались под ударом завоевателей. Завершая статью, автор делает вывод, что осенними событиями 1240 года, несмотря на их огромную трагичность, не закончилась история тюркского населения Поросья. Эта история, по его мнению, будет продолжаться в эпоху доминирования в Восточной Европе монголов.

Ключевые слова: Русь, бассейн р. Рось, кочевники, печенеги, торки, берендеи, половцы, «чорные клобуки», монгольское вторжение.

Golovko Oleksandr

«Chorni Klobuky» on the South border of Rus (the end of the ХІ th -the middle of the ХІІІth century)

The article examines the past of plenty of the nomads groups - Pechenegs, Torquay, Berendee, etc., which lived in the Medieval period on the territory of Ukraine. Regarding the first of these nomads, the author focuses attention on the region of pechenegs, mentioned in the treatise of the Byzantine author Konstantin Bagryanorodny (10th century) - Harawas femme, as this region will later become the area of «Chorni Klobuky». It is noted that this femme covered the basin of the river Ros, north of which was the southern border of Rus with the capital in Kiev in the Xth century. Part of the ethnic groups of Pechenegs, Torquay, Berendee, etc. sought to seek protection from the princes of the Rus because of the struggle against the Polovtsian tribes. On the other hand, interaction with non-Polovtsian nomads furthered the inhabitants of Kiev, Pereyaslav, Chernihiv principalities to repel the attacks of the

Key words: Rus, the Ros river basin, nomads, Pechenegs, Torquay, Berendee, Polovtsy, «Chorni Klobuky», Mongolian conquest.

В історіографії давно склалася традиція зв'язувати ту чи іншу фазу середньовічної історії причорноморських лісостепів і степів за ім'ям кочівників, які в конкретну добу домінували в цьому регіоні, та у відповідності до цього поділяти цю історію на гунський, аварський, угорський, печенізький, половецький, монгольський (золотоординський) періоди. Такий підхід у певній мірі себе виправдовує, хоча інколи його застосування призводить до виникнення спрощеного уявлення про минуле причорноморського ареалу, оскільки деякі (далеко недругорядні) племена степовиків привертають до себе недостатньо уваги з боку дослідників. Так в монографії В.В.Каргалова, присвяченій взаємовідносинам Русі з кочівниками, взаєминам першої з торками присвячено лише півтори сторінки1.

Відомий дослідник історії кочівників С.О.Плетньова писала про торків: «В східноєвропейських степах за письмовими джерелами можна виділити два етапи: печенізький (Х - початок ХІ ст.) та половецький (середина ХІ - перша половина ХІІІ ст.). Торчеського періоду не було, оскільки цей народ недовго кочував по донським та придніпровським степам. У торків метою було завоювання Візантії. Переслідуючи її, вони, по суті, тільки пройшли по Причорномор'ю на Балканський півострів»2, проте така позиція є дуже категоричною і неадекватно відбиває історичні реалії історичного розвитку степів Причорномор'я Х-ХІІІ ст.

В минулому степового і лісостепового населення Північного Причорномор'я, південних ареалів Русі особливу роль відіграло тюркське об'єднання, відоме в історичній літературі як «Чорні клобуки»3. В запропонованій статті її автор вирішив звернутися до деяких не дуже відомих сторінок історії цього об'єднання, етнічних угруповань, які до нього входили, наприкінці ХІ - першій половині ХІІІ ст. Розгляд цієї теми є важливим в процесі загального вивчення проблеми Великого кордону, який в добу середньовіччя тягнувся від Паннонської долини до північних регіонів Китаю і Кореї і відмежовував носіїв землеробської і кочівницької цивілізацій4.

Об'єднання тюркських структур «Чорні клобуки» виникло наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. і складалося з численних різних за величиною і силою угруповань номадів (печеніги, берендеї, коуї, каєпичі та ін.), але головними серед них, безумовно, були торки. Часто, коли в літописах ХІІ ст. згадуються торки, реально може мова йти не лише тільки про них, а іпро їх союзників. Першими серед майбутніх творців Чорноклобуцької конфедерації у Східній Європі появилися печеніги, які контролювали степи від Дунаю і Карпат на заході до Дону на сході протягом майже півтора століття.

З переселенням цих кочівників відбуваються ключові події, які кардинально змінили ситуацію як в Центральній, так і в Східній Європі та сталися в останнє десятиліття ІХ ст. Тоді болгарський цар Симеон (роки правління 893-927 рр.), щоб нейтралізувати ворожий для себе союз Візантійської імперії і угрів, підговорив печенігів напасти на останніх. Наслідки цього нападу були величезні: угри не тільки зазнали поразки, а й були вимушені покинути Північне Причорномор'я, перейти Карпати і завоювати собі нове місце проживання в Паннонській долині5. Франкський хроніст Регінон Прюмський з цього приводу пише під 889 р.: «...gens memorata a finitimis sibi populis, gui Pecinani vocantur, a priis sedibus expulsa est, eo quod numero et virtute prжstarent, et genitale, ut prжmisimus, rus exuberante multitudine non sufficeret ad habitandum (згаданий народ (угри - авт.) був вигнаний племенами, які зовуться печенігами, оскільки вони переважали (угрів. - авт.) і чисельністю, і хоробрістю, а батьківщина тих, як я вважаю, була (за розмірами. - авт.) недостатня для такої чисельності)»6. Внаслідок переселення племен угрів в Центральній Європі була знищена Великоморавська держава.

Велику увагу печенігам в праці «Про управління імперією» (написана в 948-952 рр.) приділяє візантійський василевс Константин Багрянородний. Константин особливо підкреслює великий вплив цих кочівників на життя сусідніх з ними країн і народів. Візантійський автор розповідає, що печенізька територія складається з восьми «фем» (областей, точніше ареалів кочування)7. Чотири з них знаходяться на правому березі Дніпра, а чотири на лівому. Серед правобережних «фем» одна - Гиазихопон - знаходилась біля Болгарії, а це свідчить, що степовики контролювали нижнє Подунав'я та нижнє Придністров'я, нижня - Гіла - межувала з «Туркієй» (Угорщиною), а це означає, що печеніги займали або контролювали якусь територію Прикарпаття, третя - Харавої - знаходилась поряд з «Росієй» ( вірогідно, що це землі в басейні ріки Рось), і, нарешті, четверта - Іадиєртім має сусідами «ультинів (уличів)», «дервленінів (древлян)», «ленциніноїв (лендзян)». На лівому березі Дніпра василевс Константин називає феми Куарцицур, Сирукалпеї, Вороталмат і Вулацопон і відзначає, що вони знаходились напроти Узії (тобто країни узів (торків), Хазарії, Аланії, Херсона і інших Кліматів. Виходячи з опису, що наводить візантійський автор, десь на середину Х ст. печеніги контролювали весь лісостеп і степ Причорномор'я.

З вказаного списку фем для нас особливо важлива в контексті подальшого розгляду історії «Чорних клобуків» фема Харавої. Вочевидь, вона знаходилась в басейні р. Рось, на північ від якого знаходився в Х ст. південний кордон держави Русь із столицею у Києві. З археологічних досліджень відомо, що саме в цьому районі знайдено найбільша кількість погребальних пам'яток цих кочовиків8. О.Прицак висловив цікаву думку, що саме в Пороссі знаходився центр печенізьких земель9. Відомий дослідник історії Г.О.Федоров-Давидов, на наш погляд не без підстав, вважав, що у печенігів на початку ХІ ст. появилися певні ознаки ранньої державності10. Повертаючись до трактату Константина Багрянородного, зазначимо на завершення цього сюжету, що цей автор звертав особливу увагу на значення для Візантії підтримання добрих відносин з печенігами, оскільки їх військова міць могла бути використана проти русів, угорців, хозар і булгар11.

У другій половині Х ст. до Східної Європи починають проникати з Середньої Азії огузькі (торчеські) племена, які під час конфлікту київського князя Святослава з Хозарським каганатом були союзниками Русі12. Відзначимо, що на межі ІХ - Х ст. огузи мешкали на схід від Нижньої Волги у північно-східному Прикаспії і знаходилися під патронатом Хозарського каганату13. Відомий арабський мандрівник Ахмед ібн-Фадлан, секретар посольства аббасидського халіфа ал-Мухтадіра до волзьких булгарів, розповідаючи про свою подорож біля 921-922 рр. по території Східної Європи, відзначає, що він та його супутники потрапили до країни огузів зразу ж після переходу через плато Устюрт (район між Прикаспієм та Приарал'єм)14. В середині Х ст., судячи з свідоцтв Константина Багрянородного, огузи виходять з-під контролю хозарів і починають разом з волзькими булгарами тривалу війну з Каганатом за повну неза- лежність15. В цей час огузькі племена, вірогідно, почали пересуватися на захід, де райони їх перебування наблизилися до східних «фем» печенігів, описаних згаданим вище грецьким автором16.

Відзначаючи ворожість у стосунках печенігів і огузів у другій половині Х ст., які особливо загострились по мірі просування останніх через Волгу та Дон наприкінці того ж століття, зазначимо, що певна етнічна та культурно- господарська спорідненість вже тоді створювала умови для протилежних процесів, а саме до поступового зближення, і, навіть, злиття деяких печенізьких та огузьких угруповань17. Пізніше у другій половині ХІ ст. ці інтеграційні процеси (після сходу печенігів з головних ролей в розвитку причорноморських степів і посилення тут тиску половців на інші кочівницькі формування) стануть провідними у взаєминах степовиків - суперників половців, що вже наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. стане важливим фактором формування «Чорноклобуцького об'єднання»18.

Відзначаючи факт масштабного просування торків на захід до Північного Причорномор'я, важливо звернути увагу, що вони були лише частиною великого огузького етнічного масиву. Основна частина огузів, які в Х ст. прийняли іслам, мігрувала через Іранське нагір'я у Малу Азію, де утворилася у другій половині ХІ ст. держава турків-сельджуків19. Частина торків Північного Причорномор'я на початку ХІ ст. попрямувала на Балкани. Пересування торків через причорноморські степи не було спрямоване проти Русі та її володінь у степу, тому в давньоруських літописах згадки про них з з'явилися знову лише у другій половині ХІ ст. В той же час, а саме у першій половині ХІ ст. на південь від Русі у степах та лісостепах відбувалися жорстокі конфлікти, про які, на жаль, ми можемо говорити із значною мірою припущення. Але те, що ці конфронтації мали місце, свідчить факт різкого послаблення як торків, так і печенігів вже в середині ХІ ст., саме тоді, коли їм прийшлося зіткнутися з половцями.

На початку ХІ ст. католицький місіонер Бруно Кверфуртський у своєму листі до германського короля Генріха ІІ згадує п'ять «земель» печенігів, з яких у чотирьох він побував20. Коли ж згадати, що Константин Багрянородний у середині Х ст. писав про вісім «фем» - земель печенігів (чотири на одному березі Дніпра, а чотири на іншому), а також те, що четверо земель, де побував Бруно, знаходилися на правобережжі Дніпра, можна припустити про втрату впливу печенігами на початку ХІ ст на користь торків на лівому березі Дніпра. Повертаючись до трохи більш ранніх подій, слід відзначити, що саме внаслідок експансії торків, вірогідно, були знищена значна частина «салтівських» (ала- но-протобулгарських) поселень у басейні Сіверського Дінця.

Під 1036 р. літопис розповідає про похід печенігів на Київ, жорстокий згодом бій їх з військом князя Ярослава Володимировича, внаслідок чого кочівники були вщент розбиті, після чого назавжди відкинуті від південного кордону Русі. «И біїссіча зла . и шдва шдолі к вечеру Ярославі . и побігша Печенізи разно . и не відАхусА камо біжати . тонАху ві Сітомли . ині же ві иніхі рікахі . а прокі ихі пробігоша и до сего дне»21. У літературі традиційно саме з цією подією зв'язують причини закінчення “печенізької доби” в історії причорноморських степів22, проте у світлі наведеного вище матеріалу такий висновок виглядає дещо спрощеним.

М.М.Ільїн вважає літописне повідомлення під 1036 р. анахронізмом і доводить, що воно має відношення до 1017 р., коли і був здійснений насправді напад печенігів на Київ. був набагато раніше, а саме в 1017 р.23 Такий погляд здається цілком вірогідним, тим більше, що інформація літописів про напади кочівників на Київ в 1017 р. знайшли підтвердження і в інших джерелах24. Звідси зовсім по-іншому варто сприймати літописне повідомлення про переселення польського («лендзянського») населення із Забужжя у Поросся після походу князів Ярослава і Мстислава Володимировичів на Польщу в листопаді 1031 р., а згодом побудову Ярославом на південному кордоні Русі укріплених фортець («и многії Лахіі приведоста и разділивша ж . Ярославі посаді [свож] по Ріси . и суть до сего дне»)25. Тут були засновані міста Юр'єв,

Корсунь, Богуслав. Зазначена інформація у певній мірі підбивала підсумки дій київської адміністрації на півдні Русі протягом 20-х і на початку 30-років ХІ ст. Тоді князь Ярослав і його наближені, скориставшись ослабленням печенігів, що сталося у значній мірі під тиском торків, почали колонізувати важливий для життя печенігів район південніше Києва на правому березі Дніпра між Стугною і Россю. Вірогідно, що вже у першій половині ХІ ст. частина кочівників, що залишилася в цьому регіоні, створила у цьому регіоні Русі залежну від київських князів адміністративну структуру, на базі якої пізніше утворилася Торчеська волость. З приходом у причорноморські степи половців цей процес переселення інших кочівників на територію Південної Русі посилився.

На етнічний розвиток населення у степових та лісостепових регіонах сучасної України, у тому числі на зміни в господарському та суспільному житті торків, вплинули і представники більш раннього за часом заселення цієї території населення. Мова йде про різні за етнічним походженням угруповання Подоння та Приазов'я, що у УІІІ-Х ст. входили до складу Хозарської держави. Це перш за все аланське іраномовне населення (складалося у свою чергу з двох компонентів: давнього автохтонного конгломерату і вихідців із Північного Кавказу, які з'явилися тут після арабо-хазарських війн VIII ст.)26; протобол- гарські поселенці, які залишилися тут після розпаду держави хана Кубрата і переселення основної частини протобулгар на Балкани та на Верхню Волгу; невеликі за чисельністю групи протоугорців та слов'янські мешканці.

Зазначене населення, носії салтово-маяцької археологічної культури, знаходилось на стадії переходу від скотарства до землеробства, мало розвинуті ремесла і промисли27. Безумовно, вторгнення печенізьких та торчесько-гузьких орд (а через деякий час і половецьких) завдало великої шкоди «салтівцям». Значна частина останніх була знищена, а інша відійшла на північ. У той же час «салтівці», що залишилися у підконтрольних половцям землях (мова йде про середню течію р. Сіверський Донець в районі сучасних міст Змієва і Чугуєва), здійснили позитивний вплив на розвиток кочівників, сприяли становленню нових рис у їх господарському та суспільному житті. Таким же шляхом переходу до нового культурно-господарського типу йшли і «чорноклобуцькі» племена (самі торки, печеніги, берендеї, турпеї, коуї, бастиї) - конфедерати київських князів в ХІІ ст.

Поява в середині ХІ ст. в причорноморських степах потужних орд половців остаточно призвела до послаблення тут значення торків як крупної воєнної та політичної сили. Саме тиск половців призвів до війни торків з Руссю в середині 50-х років ХІ ст. Під 1055 р. літопис повідомляє про зіткнення переяславль- ського князя Всеволода Ярославича з торками: «В се же літо иде Всеволодн на Торкні [зимі к Воиню] . И побіди Торкьі»28. С.О.Плетньова пояснювала причини появи торків на південному кордоні Русі тим, що ці кочівники не мали у той час достатньо кормів для своєї худоби і вимушені були вдатися до нападу на південноруські поселення29. Вірогідним, на нашу думку, є зв'язок нападу торків на Переяславльської землі з діями половців, які в той же час прийшли до цієї ж землі і уклали союз із згаданим Всеволодом Ярославичем30.

У наступні роки половці зберігали нейтралітет у взаєминах з Руссю, яка продовжувала воювати з торками. Небезпека з боку останніх була великою, що призводить до утворення в 1060 р. коаліції найбільш могутніх князів Русі - київського Ізяслава Ярославича, чернігівського Святослава Ярославича, переяс- лавльського Всеволода Ярославича, полоцького Всеслава Брячиславича. Тоді ж відбувся спільний похід цих князів проти торків, проте останні довідавшись про появу давньоруських дружин у степу, ухилилися від битви. Літопис пише про ці події: «Се слъ1шавше Торци оубожшасд пробігоша и до сего | дне и помроша бігаючи . Бжимь гнівомь гоними . шви Ш зимъ1 . друзии же гладомь . ини же моромь и судомь Бжьимъ . тако Бъ избави хс'ьжнъ1 Ш поганъахъ»31.

На момент війни з Руссю торки вже не складали якийсь єдиний конгломерат, а розпалися на декілька формувань, які навіть мешкали на досить значній відстані один від іншого. Після війни з Руссю більша частина торків попрямувала на Балкани. Так, за результатами дослідження В.Г.Васильєвського, саме у вересні 1064 р. сюди прийшла величезна орда огузів. Вчений називає кількість цих кочівників - 600 тис., але ця цифра взята на підставі вивчення візантійських джерел (хроніки Михайла Атталіата) і, без сумніву, є перебільшеною32. Можна думати, що значно пізніше саме перебування цих торків на Балканах полегшило проникнення сюди їх одноплемінників - турків, які прийшли сюди з Малої Азії. За думкою В.П.Шушаріна, у 1068 р. на королівство Угорщина здійснили напад «куни», під якими місцеві хроністи могли вбачати лише тільки торків33. У 1071 р. великий загін торків та печенігів входив до складу війська візантійського василевса Романа IV Діогена (роки правління 1067-1071), яке вирушило проти турків-сельджуків. Під час битви при Манцикерті (місто поблизу озера Ван), яка розпочалася 25 серпня 1071 р., означений тюркський загін зрадив Романа і перейшов на бік турків-сельджуків, що у значній мірі призвело до поразки візантійців. Деякі історики вважають, що відмова торків воювати проти сельджуків пояснювалась їх великою етнічною близькістю34.

Є всі підстави припустити, що частина причорноморських торків, яка знаходилася у досить ворожих стосунках з половцями, досить щвидко перейшла на службу до руських князів. Вірогідно, останнє відбулося і з частиною печенігів, хоча основна маса останніх, згідно досліджень В.Г.Васильєвського, десь у середині ХІ ст. (за нашими припущеннями, дещо раніше - у 20-30-х роках ХІ ст.) перейшла Дунай і направилася на Балкани35. Необхідно відзначити, що зона розселення торків на давньоруській території не обмежувалася лише південними регіонами Київщини і східними ареалами Переяславльщини. Д.О.Расовський, дослідивши торчеську топоніміку, відзначає, що ці степовики мешкали навіть у північно-східній частині Русі36.

Процес появи торків у сфері впливу Русі фіксують події кінця 70-х - початку 80-х років ХІ ст. У 1080 р., як пише «Повість временних літ», «ЗаратишасА Торци Пережславьстии . на Русь . Всеволодъ (київський князь Всеволод Ярославич. - авт.) же посла [на на] сна свогего Володимера . Володимеръ же шедъ победи Търкъ1»37 . Питання про розселення торків на лівобережжі Дніпра розглянуто в працях В.Г.Ляскоронського, Д.О.Расовського та інших вчених, які встановили, що ці кочівники мешкали у верхів'ях р. Удаю та Востру, у нижній течії Сули, Супою та Трубежу38. У 1095 році переяславльський князь Володимир Всеволодович «Мономах» використовує загони торків під час оборони переяславльських земель від половців39._

Крім лівобережжя Дніпра, торчесько-огузьке населення знайшло собі притулок, як вже вище відзначалося, у Пороссі. Причому процес включення торків у конфедеративну систему Русі тут розпочався раніше і мав більш значні результати, ніж у першому регіоні - на лівобережжі Дніпра. Крім інших причин, на це, безумовно, вплинув більш сприятливий у плані можливої оборони ландшафт Правобережжя.

У Пороссі у другій половині ХІ ст. виник важливий політичний і воєнно- стратегічний пункт - Торчеськ, який з останніх десятиліть ХІ ст. починає відігравати велику роль у відносинах Русі із степом. В 1093 р. під час війни князя Святополка Ізяславича з половецькими ханами, згідно літопису, «Половци по- чаша вогевати . и придоша Половци мнози . и шступиша Торциискъш град»40. Про добрі фортифікаційні можливості цієї фортеці свідчить те, що половецька облога тривала протягом багатьох тижнів, і лише голод змусив захисників Торчеська здатися41. Літописний опис трагедії мешканців дає підставу вважати, що за мурами фортеці знайшло притулок чимале населення довколишніх сіл.

В «Етимологічному словнику літописних географічних назв Південної Русі» відзначається, що перша згадка про Торчеськ відноситься до 1096 р.42, однак автори припустили при такому датуванні серйозної неточності. Згадка про Торчеськ знаходиться не в датованому тексті «Повісті временних літ”, а в «Повчанні» Володимира Мономаха, яке пізніше, як відомо, було вміщено в літописну статтю під 6604 (1096) р.43. Сама ж інформація про Торчеськ в останній пам'ятці стосується більш раннього часу. Встановленню хронології інформації допомагає синхронне співставлення матеріалу «Повчання» і безпосереднього літописного тексту, на підставі якого першу згадку про Торчеськ слід відносити до 1083/4 р.

З літописним Торчеськом дослідники зв'язують велике городище (біля 90 га) в 38 км на схід від сучасного міста Біла Церква (літописне місто Юр'єв) між селами Ольшаниця і Шарки Рокитнянського району Київської області44. В самому ж місті Юр'єві в ХІ ст. виникла єпископія, духівництво якої провадило активно місіонерську діяльність серед кочівників45. Як свідчать археологічні і письмові джерела, частина кочівників прийняла християнську віру, змішувалось з місцевим слов'янським населенням, сприймала звичаї сусідів46. В ХІІ ст. юр'євська єпископія була перенесена до міста Канева, який також знаходився у прикордонному із половецьким краєм ареалі47.

Велика, значна за чисельністю, частина торків наприкінці ХІ ст., вірогідно, перебувала постійно у степах і знаходився під контролем половецьких ханів. В цьому плані досить важливим є результати дослідження середньовічної кочівницької скульптури, яке провела Л.Г.Гераськова. Зокрема, в її праці вперше встановлена наявність особливого комплексу скульптур, який, по всій вірогідності, належав торкам. Вивчення цих пам'яток дало можливість вченій зробити висновок, що ці торки поступово асимілювалися половцями48. Проте, до цього треба додати, що вже в першій половині ХІІ ст. внаслідок русько-половецьких війн від згаданого торчеського комплексу відійшла значна група, котра теж перейшла під протекторат Русі.

Переселення половецьких орд до причорноморських степів призвело до підкорення ними усього іншого населення у цьому ареалі. Водночас, активне протистояння Русі половецьким нападам, яке розпочалося у 90-ті роки ХІ ст., стало причиною певної активізації вказаного неполовецького населення, що знайшло відбиття у літописах. Цікаво, що після досить тривалого мовчання (остання згадка під 1036 р.) у давньоруських пам'ятках знову згадуються печеніги (вірогідно, рештки угруповань колишнього могутнього об'єднання, основна частина якого відійшла в 20-х - 30-х рр. ХІ ст. на Балкани). В цей же час ми вперше довідуємося про берендеїв. Так, теребовльський князь Василько Ростиславич у 1098 р. закликає торків, печенігів та берендеїв прийняти участь у спільному поході проти поляків49. Згадана інформація дає підстави думати про можливість здійснення вже в цей час перших кроків у напрямку залучення неполовецьких кочових груп до переселення на територію Русі, в данному випадку до середньої частини басейну р. Дністер50.

В літературі відзначається етнічна близькість назви берендеїв як до половців, так і до торків, проте вчені справедливо відзначають, що берендеї скоріше за все належали до торчеської групи племен. Сама назва берендеїв, ймовірно, походить від родового імені їх вождів. Аналогічно в той же час вперше згадуєть група половців - “читиєвичі”. Відрубність берендеїв від основної маси торків спостерігається вже у першій третині ХІІ ст., а їх історична доля складалася трошки інакше, ніж інших племен, що мешкали на південному порубіж- жі Русі. Згідно дослідження Д.О.Расовського, відомо про те, що ці кочівники перебували певний час в Угорщині, де зберіглося чимало топонімічних назв, пов'язаних з берендеями, на карті цієї країни51. Перехід берендеїв на захід стався в першій чверті ХІІ ст. Під 1121 р. в Іпатіївському літопису розповідається про вигнання київським князем Володимиром Всеволодовичем «Мономахом» цих кочівників з його володінь52. Пізніше, у 1139 р. значна частина берендеїв (за перебільшеними данними літописів їх було біля 30 тис. чоловік) за наказом

угорського короля Бели ІІ прийшла на допомогу до київського князя Ярополка Володимировича проти чернігівського князя Всеволода Ольговича53.

Початок активного протистояння Русі і половців в перших роках другого десятиліття ХІІ ст., одразу ж позначилося на долі неполовецьких груп кочівників у степу, які знаходилися під контролем половецьких ханів. У 1103 р. київський князь Святополк Ізяславич та переяславльський князь Володимир Всеволодович «Мономах» після князівського з'їзду у Долобську здійснюють виправу у низини Дніпра до острова Хортиця. Звідси давньоруське військо вже йшло пішки і прийшло на річку Сутінь. Як встановив К.З.Кудряшов, Сутінь - це сучасна річка Молочна (тюркське слово “сют” - молоко)54. В результаті виправи, яка була спланована проти половецьких зимників у Лукомор'ї, була завойована велика здобич, відбита велика кількість русів-полонених Серед інших трофеїв важливим було захоплення « Печенігьі . и Торкъ1 с вежами»55. Таким чином, важливим моментом русько-половецької війни була боротьба за впливи учасників конфлікту на інших, неполовецьких степовиків. Ще одним доказом цього є похід двома роками пізніше половців на місто Заруб на кордоні Русі із степом та захоплення тут торків і берендеїв: «того же літа пришедъ Бондкь зимі на Зарубі . [и побіди.] Торкы. и Береньдіі»56. В 1116 р., за повідомленням літопису, у Подонні виникає конфлікт торків і печенігів з половцями. Після дводенного бою перші відійшли на територію Русі. «В се же літо бишасд Половци и с Торкъ1 и с Печенігьі оу Дона и сікошасд два дни и дві нощи . и придоша в Русь кь Володимеру . Торци и Печенізи»57. Наступного року на Русь перейшли мешканці міста Біла Вежа на Доні, і є всі підстави припускати, що серед них було чимало не тільки слов'янського, а й тюркського населення58.

Відзначаючи факти переселення неполовецьких етнічних угруповань з степу на Русь, треба відзначити, що інколи у тих не зовсім складалися нормальні відносини з руськими князями. Так, в 1120-1121 рр. літопис розповідає про відхід торків, печенігів та берендеїв з Русі до степу59, але наступні події засвідчили, що це був не основний масив цього населення на півдні руської землі. Так, в 1126 р. «оусльїшавше Половци . жко умерль гесть Володимерь кндзь (київський князь Володимир Всеволодович «Мономах» помер 26 травня 1125 р. - авт.) . присунушасд вборзіх'. и наворопиша изгоно" . кь Барочю . и ко Бронькндзю (Барочь і Бронькняж - міста Переяславльського князівства на лівому березі Дніпра. - авт.) . хотдщю полонити Торкьі проклдтьіж . и с тіми повоєвати Русску землю»60. Довідавшись про ці плани, новий князь Мстислав Володимирович наказав перевести руське та торчеське населення, що мешкало на півдні Київщини, в міста. Вже в цей час торки починають використовуватися південноруськими володарями не тільки у степовій політиці. Так, взимку 1127-28 років Мстислав Володимирович залучив торчеські допоміжні загони під час походу проти кривичів61.

З цього часу і аж до 40-х років ХІІ ст. у літописах нема повідомлень про торків. Коментуючи це, польська дослідниця Т.Надгродзька-Майжик відзначає, що це не означає взагалі відсутності торчеських угруповань на Русі, а було пов'язано з перебуванням при владі у Києві князів - представників чернігівської гілки Рюриковичів, які орієнтувалися на союз з половцями62. За цей час у житті неполовецьких угруповань на Русі відбулися певні соціально-політичні зміни, що перш за все позначилося на поступовому формуванні їх територіально-адміністративної структури - конфедерації, яке літописи називають «Чорні клобуки». До неї, крім торків, печенігів, берендеїв, увійшли коуї, тур- пеї, бастиї, каєпичі63. У Пороссі ці племена мали свої пасовища та становища, проте в їх житті, через обмеженість власної території для занять кочовим скотарством, відбувається поступовий перехід до напівосідлого господарювання. Проживання поряд з «чорними клобуками» русів також впливала на прискорення процесу седентаризації торчеського населення півдня Русі64.

Зміни в суспільно-політичному житті тюркського населення, нормалізація його відносин з центральною князівською владою призводить до остаточного формування конфедерації «Чорні клобуки» в другій половині 40-х рр. ХІІ ст. В цей час фактично стався компроміс між руською і тюркською верхівками: тюрки отримали певні привілеї щодо свого перебування на території Русі, але погодилися визнавати владу київських володарів. Невипадково, що саме в цей час в літописах появляється словосполучення «чорні клобуки».

Після смерті представника чернігівської гілки Рюриковичів князя Всеволода Ольговича, яка сталася в 1146 р., кияни не захотіли приймати до себе його брата Ігоря і запросили на столичний трон на той час переяславльського князя з роду Мономаховичів Ізяслава Мстиславича. Під час переїзду цього володаря з Переяславля до Києва до нього приєдналися мешканці Київщини, зокрема Білгорода і Василева, а першими на бік Ізяслава перейшли «чорні клобуки», які присягнули на вірність новому київському володарю. «И перейде (князь Ізяслав Мстиславич. - авт.) ДнЬпры оу Зараба (помилка, правильно «Зароуба». - авт.) и тоу прислашасд к немоу Чернии Клобоуци . и все Поросье . и рекоша емоу ты нашь кнзь а ^лговичь не хочемъ . а поіди в борзі а мы с тобою . и поиде Издславъ кы Дерновоумоу . и тоу скоупишасд вси Клобоуци . и Поршане (вірогідно, цим словом літописець називав слов'янських мешканців Поросся. - авт.)»65. З цього часу військові контингенти тюркських угруповань Поросся починають відігравати важливу роль як складова частина війська київського князя Ізяслава Мстиславича (в літописах згадуються як взагалі «чорні клобуки», так і їх складові - берендеї, торки, печеніги тощо)66. Зміни в державно-політичному житті Київської землі в часи правління Ізяслава Мстиславича прослідковуються в ідеологічній парадигмі, яка заходиться в некролозі київського князя: «РазболЪсд великии кнзь Киевьскии Издславъ . и чстнъш б'гш'Врнъш . и хслюбивъш славнъи Издславъ Мьстиславечъ . вънукъ Володимерь . и плакасд по не" всд Рускаж землА . и вси Чернии Клобуци»67 . Аналогічно пише літописець про початок правління нового київського князя Ростислава Мстиславича: «Вса Рускаж землА . и вси Чернии Клобуци . шбрадовашасА . шже Ростиславъ пришелъ в Киевъ»68. Під 1150 р. в Іпатіївському літопису вперше вміщено визначення басейну р.Рось - «Поросся» («Чернии Клобуци . женъ1 свож и дВти свож в городВх" затворивше на Поросьи а сами приВхаша къ ИзАславу всими своими силамн»)69.

Протягом другої половини ХІІ - першої половини ХІІІ ст. «чорні клобуки» продовжували відігравати важливу роль в обороні південного кордону Русі70. В басейні Росі, на території «Торчеської волості», крім «чорних клобуків», мешкали руси. Населення ареалу знаходилось під владою не тільки київського володаря, місцевої тюркської верхівки, а й інших слов'янських князів. Наприкінці XII ст. частина «Торчеської волості» з містами Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів певний час належали володимирському (на Волині) князю Роману Мстиславичу. В 90-х роках тут сидів син київського князя Рюрика Ростиславича Ростислав. В першій чверті XIII ст. Торчеськ з округою знаходився у володінні князя Мстислава Мстиславича «Удатного», а після смерті Мстислава став власністю його синів71.

Неодноразово «чорні клобуки» брали участь і во внутрішньополітичних конфліктах на Русі. Так, наприклад, остання згадка про «чорних клобуків» розповідає про їх участь в поході галицького князя Романа Мстиславича проти київського князя Рюрика Ростиславича в 1201 р. («Чернии Клобуци вси. совкупившесА Вхаша к Роману»)72. У 1235 р. київський князь Володимир Рюрикович направив володимирському (на Волині) князю Данилу Романовичу загін торків, що допомогло обом володарям завдати поразку галицьким боярам і болохівським князям («В то же времА. послалъ 6аш Володимиръ . Данилови помощь Торцькъ1 и Данила . Нажировича (воєводу. - авт.)»73). Це повідомлення також останнє в літописах, що стосується домон- гольського минулого торків.

Однозначно, що, крім «чорних клобуків» Поросся, конфедерати брали в удільну добу участь у житті всіх північноруських князівств, у тому числі в їх протистояннях з половцями. Проте, на жаль, існуючі джерела (письмові, топонімічні, археологічні) не дають достатньої для створення якоїсь повної картини присутності цих тюрків інформації. Крім вже названих фактів, відносно Переяславльського краю вкрай цікавими є назви сіл Ташань (від тюркського слова «таш» - камінь), Велика Каратуль, Мала Каратуль. Слово «каратуль» складається з двох частин: «кара» - чорний, «туль» - шапка або клобук, тобто фактично це синонім слова «чорний клобук (каракалпак)». Корінь «кара» є в назві села Карань, що знаходиться біля сучасного міста Переяслава на березі одноіменної річки, що впадає до притока Дніпра Трубіжа74.

Від Західного Бугу до Сіверського Дінця в лісостеповій і лісовій зонах України зустрічаються інші тюркські топоніми, серед яких особливо важливими є назви населеннях пунктів, що походять від етнічних назв: Печеніги (Харківська обл.), Печеніжин (Івано-Франківська обл.), Торчин (Волинська обл.), Торки, Торчиновичі (Львівська обл.), Торчин (два села з однаковою назвою в Житомирській обл.) та ін.75. Враховуючи факт прикордонного із степом положення Болохівської землі і Пониззя, в літературі вже висловюва- лося припущення про можливе перебування в цих ареалах неполовецького тюркського населення76. На користь цього говорять топоніми з назвою тор- ків, що мають відношення до басейну Південного Бугу. Мова йде про села Торканівка в Тростянецькому районі, Торків в Тульчинському районі, Торчин в Хмельниківському районі Вінницької області77.

Інформація про тюркське населення на південному кордоні Русі «чорних клобуків» (тюркською «каракалпаків»), особливо мілітаризований, вкритий великою кількістю фортець-замків район Київщини (своєрідна руська Кастилія) була відома далеко за межами Східної Європи. Вочевидь, про тюркських конфедератів Русі і їх військові можливості добре знали керівники Монгольської держави, які на початку 20-х років ХІІІ ст. готувалися до завоювання Східної і Центральної Європи. Вірогідно, що монгольські воїни зустрілись з «чорними клобуками», які постійно підтримували у військових заходах київських князів, ще весною 1223 р. під час підготовки і в ході битви на р. Калці. Проте ми не будемо робити подальші припущення на цю тему, але відзначимо, що під час вторгнення монголів в межі Київської землі після Калкської битви в червні нападники не могли оминути під час свого просування на північ Поросся. Як відомо, тоді війська монгольських полководців Субедея-баатура і Джебе- нойона дійшли до міста Новгорода-Святополчського. Це місто знаходилося в декількох десятків кілометрів від Києва (зараз це городище у півтора км від на південь від села Витичев Обухівського району Київської області)78.

Те, що монгольські війська з'явилися на правому березі Дніпра і підійшли зовсім близько до Києва, свідчило, що керівники завойовників планували захопити столицю Русі. Проте вступивши до меж Південної Русі Субедей і Джебе зрозуміли, що у них не має достатньо сил для продовження походу і були вимушені повернути на схід. Вочевидь, що в стратегічному плані монгольські полководці тоді зазнали невдачу («Піррову перемогу») і були вимушені повернути свої загони на схід. Висновок про невдачу монголів під час першої виправи до Східної Європи ми робимо на підставі того, що Субедей і Джебе не виконали наказ Чингізхана на підкорення одинадцяти країн і народів, захоплення міста Кивамен-Кермен (Київ)79.

Друга спроба підкорити Київ була зроблена ханом Менгу під час походу монголо-татарських військ наприкінці 1239 р. Військовий контингент Менгу підійшов до столиці Русі з лівого берега Дніпра, де знаходилося місто-форте- ця Пісочне (місце знаходження городища локалізується біля села Троєщина, яке входить до адміністративної структури сучасного Києва, і дещо більш віддаленого від місця розташування городища житлового масиву Вигурівщина- Троєщина столиці України). Цей давньоруський форпост, відомий з джерел ще з 20-х років ХІ ст., захищав паромну переправу, якою розпочинався шлях з київського Подолу до Чернігова. Звідти саме і прибули полки завойовників. Літописець пише, що вражений красою міста, хан Менгу не захотів його захоплювати штурмом («видиви грал'. оудивисд красоті его . и величествоу»), запропонував киянам добровільно здатися, але отримав відмову80. Насправді, у хана не було сил для ведення бойових дій проти добре укріпленого міста. Відмова від штурму міста у певній мірі була обумовлена і прагненням монгольського полководця відправитися на північний Кавказ, де він невдовзі появився в районі столиці Аланської держави міста Магас.

Протягом першої половини 1240 р. керівник монгольської експедиції до Східної Європи хан Бату підготував велике військо для завоювання двох найбільших південноруських міст - Києва і Володимира (на Волині), що відкривало йому шлях до Центральної Європи81. Розуміючи можливість ускладнень під час майбутнього штурму столиці Русі, монголи влітку 1240 р. переправилися на правий берег Дніпра і почали масштабну операцію по підкоренню добре укріпленого прикордонного району в Пороссі. Для розуміння важливості для монголів в кампанії боротьби з «чорними клобуками» варто згадати інформацію персидського автора Рашида ад-Діна, який писав, що у 1239-1241 рр. «царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі і Бучек відправились походом до країни руських і народу чорних шапок і в дев'ять днів взяли велике місто руських, ім'я якого Манкерман»82. Можно припускати, що формула «країна руських і народ чорних клобуків» стосувалася «Чорноклобуцької конфедерації» (Торчеської волості) на півдні Київської землі, де разом жили і тюркське, и слов'янське населення83.

Протягом другої половини літа - першої половини осені 1240 р. монгольські війська знищили міста-фортеці Поросся, що створило умови для просування завойовників до Києва. Літописи не зберегли інформації про бойові дії монголів з мешканцями Торчеської волості, проте під час археологічних розкопок було зафіксовано рештки двадцяти трьох городищ, які залишилися на місці зруйнованих кочівниками фортифікаційних споруд: тринадцять на р. Рось і десять на притоці Росі р. Росаві84. Можна вважати, що перша група фортець належала торкам, а друга - печенігам. Деякі з фортець, судячи з величини городища міста Торчеська - 90 га, були дуже великими і відповідно потужними. Про рівень гостроти бойових зіткнень в Пороссі свідчить та обставина, що про них зберіглася інформація в пам'ятці далекого від Придніпров'я Китая - хроніці «Юань ші». Конкретно, з неї відомо, що монгольський полководець Субедей привів на допомогу хану Бату військовий загін з Поволжжя, який було використано під час штурму і захоплення найбільших фортець Торчеська і Юр'єва. Захоплених в фортецях полонених «чорних клобуків» монголи не вбили, а використали, оскільки вони були кочівниками, для поповнення свого війська85.

Осінніми подіями 1240 р., попри їх величезну трагічність, не завершилася історія тюркського населення Поросся. Ця історія продовжиться у добу домінування в Східній Європі монголів, але вивчення обставин нового періоду життя «чорних клобуків» має бути метою підготовки іншої роботи.

Примітки

1 Каргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси: Феодальная Русь и кочевники. Москва,1967. 264 с.

2 Плетнева С. А. Кочевники восточноевропейских степей в Х - ХІІІ вв. // Степи Евразии в эпоху средневековья (Археология СССР). Москва,1981. С.213.

3 Бубенок О.Б. Проблема черных клобуков в восточноевропейской историографии от XVIII в. до наших дней // Східний світ. 2014. № 4. С.45-64.

4 Дашкевич Я.Р. Большая граница Украины (Этнический барьер или этноконтактная зона) // Этноконтактные зоны в европейской части СССР (География, динамика, методы изучения). Москва,1989. С.7-21; Його ж. Україна на великому кордоні // Давня і середньовічна Україна (історико-археологічний збірник). Кам'янець-Подільський, 2000. С.288-297; Головко О.Б. Проблеми дослідження степового і лісостепового населення України доби Середньовіччя // Світогляд. 2013. № 2 (40). С.46-49.

5 История Венгрии в 3-х томах. Ред. Т. М. Исламов, А. И. Пушкаш, В. П. Шушарин. Т.1. Москва,1971. С.88-126; Шушарин В. П. Христианизация венгров // Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси. Москва, 1988. С. 159-186; Бибиков М.В. Комментарий // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Перевод Г.Г.Литаврина. Москва, 1989. С.278-280. Комар А.В. Древние мадьяры Этелькеза: перспективы изучения // Археологія і давня історія України. Вип. 7. Київ, 2011. С.21-78; Шорохов В.А. Венгры в Северном Причерноморье по данным «Анонимной записки» // Вестник Удмуртского университета. Ижевск, 2011. Вып.3. С.69- 74; Бубенок О.Б. Алано-угорські контакти в Лебедії // Українсько-угорські етюди. Львів, 2012. Вип.2. С.11-26; та ін.

6 Reginonis аЬЬаїк Ргишіепзк СЬгопісоп // Зсгірїогез гегиш Оегшапісагиш іп шит зсйоїагит ех Мопитепїа Оегтапиіае НМопск гесші. Иаппоуегае, 1890. Р.132.

7 Константин Багрянородный. Об управлении империей. С.156-157.

8 Журнал раскопок Н.Е.Бранденбурга. 1888-1902 гг. Санкт-Петербург, 1908. 223 с.

9 Прицак О. Печеніги // Український історик. 1970. №1-3 (25-27). С.98.

10 Федоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. Москва, 1966. С.219.

11 Литаврин Г.Г. Предисловие // Константин Багрянородный. Об управлении империей. С.29.

12 Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. Москва, 1990. С. 224-226.

13 Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей IX - XIII вв. // Киевские университетские известия. 1883. Июль. С.147.

14 Ковалевский А.П. Книга Ахмеда ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921 - 922 гг. Харьков,1956. С.24, 97-98, 125-129.

15 Константин Багрянородный. Об управлении империей. С.29,51; Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. С.226.

16 Константин Багрянородный. Об управлении империей. С.51.

17 Плетнева С.А. Половцы. Москва,1990. С.17-18.

18 Расовский Д. О роли черных клобуков в истории древней Руси // Seminarium Kondakovianum. Praque, 1927. T.1. C.91-109; Бубенок О.Б. Следы исчезнувших торков Северного Причерноморья // Східний світ. 2014. №1. С.13-25.

19 Агаджанов С.Г. Очерки истории огузов и туркмен Средней Азии ІХ - ХІІІ вв. Ашхабад, 1969. С.178-187; Гордлевский В.А. Государство сельджукидов в Малой Азии. Москва, Ленинград, 1941. С.22-34.

20 Epistola Brunonis ad Henricum II regem // Monumenta Poloniae Historica. Lwow, 1868. T.I. P.224-225.

21 Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). Т.1. Лаврентьевская летопись. Ленинград, 1926-1928. Стб.151.

22 Плетнева С.А. Половцы. С.17-18.

23 Ильин Н.Н. Летописная статья 6523 года и ее источник (Опыт анализа). Москва, 1957. С.124. П.П.Толочко в книзі про давній Київ погодився з висновком М.М.Ільїна ( Толочко П.П. Древний Киев. Киев,1984. С.74-75), проте у більш пізній монографії «Кочевые народы степей и Киевская Русь. Київ, 1999» П.П.Толочко повертається до старої точки зору і пише на стор.70 про розгром печенігів русами у 1036 р.

24 Thietmari Chronicon. L.VIII,32 (Хроніку Тітмара Мерзебурзького наводимо за вид.: Kronika Thietmara. Z tekstu lacinskiego przetlumaczyl, wst^pem poprzedzil i komentarzem opatzyl Marian Zygmund Jedlicki, obok tlumaczenia tekst oryginalu. Poznan,1953. 653 s., з вказівкою номеру книги і параграфа); Темушев С.Н. Печенеги в событиях междоусобицы 1015-1019 гг. на Руси сквозь призму источников // Российские и славянские исследования. Вып. 1. Минск, 2004. С.45; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в полити ческих взаимоотношениях Х - первой трети ХІІІ вв. Киев, 1988. С.25.

25 ПСРЛ. Т.1. Стб.150.

26 Михеев В.К. О социальных отношениях у населения салтово-маяцкой культуры Подонья-Приазовья в VIII - X вв. (часть1) // Археология славянского Юго-Востока. Воронеж, 1991. С.43-50; Бубенок О.Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы ( VI - начало ХІІІ вв. ). Киев, 1997. С.55-78.

27 Плетнева С.А. От кочевий к городам. Москва,1967. 200 с.; Михеев В.К. Подонье в составе Хазарского каганата. Харьков,1985. 148 с.

28 ПСРЛ. Т.1. Стб.162.

29 Плетнева С.А. Половцы. С.25.

30 ПСРЛ. Т.1. Стб.162.

31 Там само .

32 Васильевский В.Г. Византия и печенеги // Труды. Санкт-Петербург,1908. Т.2. С. 26.

33 Шушарин В.В. Ранний этап этнической истории венгров. С.326.

34 Васильев А. А., Грушевой А.Г. История Византийской империи: Время до крестовых походов (до 1081 г.). Санкт-Петербург, 2000. С.466.

35 Васильевский В.Г. Византия и печенеги. С. 1-26.

36 Расовский Д.А. Печенеги, торки и берендеи // Seminarium Kondakowianum. Praha,1938. T.6. C. 59-62.

37 ПСРЛ. Т.1. Стб.204.

38 Ляскоронский В. Г. К вопросу о переяславльских торках. Санкт-Петербург, 1905. 27 с.; Расовский Д. А. Печенеги, торки и берендеи на Руси и в Угрии // Seminarium Kondakovianum. T. 6. Praga, 1933. С.1-66; Коринный Н.Н. Переяславская земля. Киев, 1992. С.39-40; Бубенок O. Б. Огузы-торки на землях Левобережной Украины // Східний світ. 2011. № 1. С. 25-40.