Історія Поліської Січі та Олевської республіки у другій половині 1941 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія Поліської Січі та Олевської республіки у другій половині 1941 року

Тематика українського національно-визвольного руху в сучасній українській історіографії складає значний сегмент у загальній структурі наукових досліджень. Одним із її складових є діяльність Тараса Бульби- Боровця, якого поряд з бандерівською та мельниківською формаціями інколи визначають як «третю силу», що мала власний ідеологічний та практичний виміри. У 2018 р. виповнилося 110 років від дня народження українського отамана періоду Другої світової війни. Усталеною практикою в українській історичній науці стала помітна активізація наукових досліджень тематично пов'язаних із ювілейними датами. Наша публікація певним чином також потрапила під зазначену тенденцію.

Рух Т. Бульби-Боровця у 1941 р. варто розглядати перш за все з позиції реальної спроби обмеженого як територіально, так і змістово налагодження самоврядного ладу на початку нацистської окупації, який мав виразний україноцентричний характер. Безперечно обставини окупаційного режиму відбилися на діяльності Т. Бульби-Боровця, але попри все її значення є важливим перш за все тому, що чи не вперше за 20 років українська справа на чітко окресленій території мала реальний вираз. На нашу думку, це найкраще підтверджує участь місцевого населення у його русі. Саме цей аспект став визначальним для постановки мети цієї публікації. Зокрема, були виявлені архівні документи, які частково розкривають процес формування і персональний склад учасників поліційних формувань Поліської Січі.

З початком німецько-радянської війни активізувались українські національні сили, які перебували на засадах республіканської традиції державотворення періоду Української національної революції 1917-1921 рр., орієнтувалися на Державний центр (ДЦ) УНР в еміграції та не мали попереднього зв'язку з ОУН. Найпомітнішою постаттю із вказаного середовища був Тарас Боровець, більш відомий завдяки власному псевдоніму -- «Бульба».

У власних спогадах Т. Боровець вказує, що його активне прилучення до руху діячів УНР в екзилі припадає на листопад 1939 р. [6, с. 74-75]. Проте ряд дослідників ставить це під сумнів, зокрема і професор Володимир Косик. За твердженням майбутнього отамана, він разом із Валентиною Кульчицькою, 1 серпня 1940 р. перейшов новоутворений німецько- радянський кордон і залишився на Поліссі для проведення організаційно- військових заходів. Повідомлення радянських спецслужб від 19 жовтня 1940 р. свідчить: «Боровець агенту про себе розповів, що прибув із міста Грубешева для створення УНР-івських постанських загонів на теренах східних областей України» [7, с. 180]. Це твердження також викликало певний скептицизм як у його сучасників, так і в дослідників теперішнього періоду. На нашу думку, така критика породжена перш за все часом появи спогадів Т. Бульби-Боровця -- остаточний їх варіант побачив світ у липні 1981 р., уже після смерті самого автора. В силу різних причин: значної часової віддалі від тих подій, бажання «прикрасити» дійсність, надати значущості власній постаті чи, можливо, й щось інше, -- ми не будемо давати ствердної відповіді, -- отаман явив світові доволі суб'єктивний твір, до якого завжди були критичні зауваження. Варто також зважати на якості вдачі Т. Бульби-Боровця. З цього приводу дослідник Юрій Киричук зазначає: «Скромність -- не властива риса характеру амбітного отамана» [21, с. 80]. Проте у ряді історичних моментів «Армія без держави» залишається єдиним джерелом інформації.

З перших днів німецького вторгнення Тарас Бульба, як і всі українські національні структури, дотримувався тактики співпраці з Третім райхом, очікуючи слушного часу для рішучих самостійних дій. Свій перший наказ він видав 28 червня 1941 р. за підписом «Голова України Тарас Бульба», де звернувся до різних бойових груп із метою організації невеликих повстанських загонів [25, с. 6]. Ця дата стала початком формування майбутньої військової організації, яка згодом отримала назву Поліська Січ. На початку липня 1941 р. Т. Боровець разом із групою однодумців зумів роззброїти радянську міліцію у районному центрі Сарни Ровенської області й взяти його під контроль [32, с. 395]. Окремі джерела навіть зазначають, що «бульбівці» були озброєнні лише одним пістолетом [23, с. 172]. 11 липня у Сарнах розпочався процес утворення місцевих органів влади. Саме тоді Тарас Бульба був призначений комендантом української поліції Сарненського округу. Він видав наказ № 2, який проголошував: «... від 17 липня 1941 року я приймаю командування українськими повстанськими загонами (відділами) і організую самооборну від більшовицьких регулярних і партизанських частин». Дещо згодом, у містечку Клесів відбулося освячення прапора Поліської Січі [25, с. 17, 19].

Сама ж назва «Поліська Січ» є доволі умовною для того часу і являє собою радше історіографічну данність. Вперше на офіційному рівні Т. Бульба-Боровець вжив назву «повстанча група Поліська Січ» у рапорті до голови окружної управи м. Сарни від 25 липня 1941 р. [30, с. 115]. Повна ж назва цього військового формування до серпня 1941 р. була Українська Повстанча Армія «Поліська Січ». Загальноприйнятою є думка, що Т. Бульба назвою «УПА» прагнув засвідчити зв'язок із традиціями національно-визвольної боротьби початку 1920-х рр., зокрема із Другим зимовим походом Юрія Тютюнника. Назва ж «Поліська Січ» була певним аналогом із «Карпатською Січчю» -- військовим формуванням Карпатської України [16, с. 18].

З цього часу розпочалась, поки що латентна конфронтація Т. Боровця із ОУН(Б) і налагодження зв'язків із ОУН(М). Конструктивне військово- політичне співробітництво, яке тривало протягом усієї Другої світової війни було налагоджене між ОУН(М) та Т. Бульбою-Боровцем. 5 серпня 1941 р. у Львові відбулися переговори між вказаними сторонами, результатом яких стала усна домовленість, що передбачала кадрову допомогу мельниківців у формуванні Поліської Січі. ОУН(М) відразу надала отаману 5 (за іншими даними -- 10) старшин із військового керівництва до штабу Поліської Січі. Існує навіть думка, що це був своєрідний засіб впливу на Тараса Бульбу з метою врешті-решт підпорядкувати його власній організації. Згодом, також готувалася друга група військових кадрів для Січі. Однак її розпад не дав можливості втілити у життя цей план [22, с. 132-134].

На думку дослідника Ігоря Марчука, саме підтримка ОУН(М) із серпня 1941 р. і зумовила початок «справжньої історії Поліської Січі» [25, с. 11]. На наш погляд, цьому процесові сприяла ще одна вагома обставина -- зацікавленість німецької сторони. На Поліссі у районі прип' ятських боліт сконцентрувались великі групи оточенців-червоноармійців, які не складали зброю і продожували діяти за рахунок місцевого населення. Німецька армія вже перебувала далеко попереду від вказаного терену, та й використовувати власні сили для подібного роду акцій, командири вермахту вважали недоцільним. Тому отаман, попередньо звернувшись до командування 213 піхотної дивізії німецької армії із проханням про дозвіл сформувати загін чисельністю 1 тисяча осіб для боротьби із цими радянськими партизанами. 8 серпня він отримав на це дозвіл [33, б. 163]. Таким чином, Т. Бульба-Боровець мав великий оперативний простір для усунення конкурента та поширення власного впливу. До кінця серпня 1941 р. «Тарасу Бульбі» вдалося опанувати територію у трикутнику між Пінськом, Сарнами та Олевськом [32, с. 395].

Саме цей період і став фактичним початком справжньої бойової діяльності Поліської Січі. Військові Поліської Січі використовували уніформу Червоної армії без відзнак та цивільний одяг із шапкою-мазепин- кою, на лівому рукаві була пов'язана синьо-жовта стрічка. Також буль- бівці використовували форму німецької окупаційної поліції. Озброєння «Січі» здійснювалося за рахунок видачі трофейних радянських гвинтівок та кулеметів, а також за підтримки місцевих мешканців [30, с. 119].

У ході наступальних дій, підрозділи Поліської Січі у кількості понад 300 чоловік під командуванням поручника Петра Оксентіїва («Омелья- ніва») 21 серпня 1941 р. остаточно заволоділи містечком Олевськом [8]. Тут, попри відсутнісь із 5 серпня радянської влади, діяв партизанський загін ім. Чапаєва під керівництвом спочатку Лапшина і комісара -- секретаря Олевського райкому КП(б)У Івана Возбраного, який зрештою сам очолив його [13, арк. 1]. Тому не було встановлено і німецької влади [17, с. 532]. Поширення впливу на вказану територію ознаменувало новий етап діяльності Т. Бульби-Боровця і Поліської Січі -- період Олевської республіки. Ця оригінальна назва запропонована і широко використовувалися отаманом у власних спогадах [6, с. 153-166]. Сам Т. Боровець, ще напередодні, 20 серпня залишив офіційну посаду начальника окружної поліції у Сарнах та зосередився на питанні подальшого формування Поліської Січі [25, с. 53].

До Олевська Тарас Бульба перевів із містечка Рокитне штаб Поліської Січі. Дещо згодом, начальником штабу січовиків став Петро Смород- ський, якого сам отаман характеризував наступним чином: «Це -- зразковий вояк, діловий господар і добрий комерсант» [6, с. 158]. Тут також розташовувася її гарнізон, що складався із трьох сотень піхоти, 1-шої кулеметної сотні та 1-шої сотні підстаршинської школи [30, с. 139]. Протягом кінця серпня -- середини листопада 1941 р. -- періоду існування Олевської республіки її терен охоплював Олевський район (з населенням станом на 1 жовтня 1941 р. 40.614 чоловік [14, арк. 54]), частини Словечанського, Лугинського та Ємільчинського районів Житомирської області, також частину північно-східних районів Ровенської області.

Крім цього, підрозділи Поліської Січі мали вплив на південне білоруське Полісся [28, с. 561; 30, с. 131].

Номінальна повнота цивільної та військової влади поєднувалася в одних руках -- отамана Тараса Бульби-Боровця, що на думку В. В'ят- ровича, справді було схожим на отамана періоду УНР [7, с. 182]. Проте зверхність і влада Тараса Бульби мали обмежений характер, оскільки підпорядковувалася німецьким законам та виступали радше сполучним елементом між окупантами та місцевим населенням [15, с. 76].

До формувань Поліської Січі у період існування Олевської республіки виявили бажання приєднатись місцеві мешканці, у тому числі ті, які мали образи на радянську владу -- були несправедливо засуджені, роз- куркулені чи репресовані [2, арк. 40 зв.]. Отаман, зважаючи на кількісне німецьке обмеження в одну тисячу чоловік, прийняв рішення про утворення окремих підрозділів української поліції. Згодом до лав місцевої поліції також вступали й дезертири Червоної армії, які були навіть зі зброєю [1, арк. 15; 2, арк. 25]. «Українська поліція Поліської Січі» поділялася на районну і сільську. Олевський районний поліційний відділ очоював уродженець західних областей України Іван Дежнюк [2, арк. 23], поліцейським комендантом Олевська був Денис Демчук, його заступником -- А. Павленко і писарем -- І. Горбань. Керував цією структурою і видавав усі вказівки сам Т. Бульба-Боровець.

Дослідник Сергій Стельникович вказує про існування відділів поліції у таких селах: Варварівка, Зубковичі, Кам'янка, Кишин, Лопатичі, Оби- ще, Перга, Радовель, Стовпинка, Сущани, Тепелиця, Устинівка, Хочине, Чиста Лужка (Соснівка), Юрове. Ці порівняно нечисленні підрозділи вели боротьбу з радянськими партизанами, охороняли громадський порядок, майно і хліб від крадіжок та підпалів [30, с. 130-131]. Поліцейські були одягнуті в уніформу Червоної армії без розпізнавальних знаків та носили блактино-жовті стрічки на лівій руці [1, арк. 72].

Нам вдалося частково встановити особовий склад поліційних груп ряду вказаних сіл. Комендантом поліції Поліської Січі у с. Варварівка служив Іван Рабош, а поліцейськими були Григорій Барано(і)вський, Климент і Микита Бідюки, Максим Єрмейчук, Семен Левчук і Степан Павленко [4, арк. 14 зв., 17 зв.]. У с. Кам'янка поліцейських-січовиків очолював Герасим Стадник, а служили: Адам, Гордій та Улян Козловці, Роман Козачок, Влас Мальчук, Савелій Нечипорчук, Адам, Михайло та Панас Осипчуки, Олександр Талак та Олексій Шибецький. Частина вказаних поліцейських була вбита під час сутичок із радянськими партизанами [1, арк. 15]. Групою поліцейських с. Лопатичі керував комендант Улян Вербельчук, а ймовірний її склад був наступний: Іван Дро(а)галь- чук, Петро Зогков, Мойсей Ковальчук, Данило і Семен Корнійчуки,

Максим Кравчук -- заступник коменданта, Максим Лоз(ь)ко, Дем'ян Мельник, Матвій Мирончук, Микола і Семен Мосейчуки, Устим Невойт, Іван та Петро Осипчуки, Микита Пархомець і Никифор Тимощук [1, арк. 72 зв.-73]. У с. Стовпинка комендантом сільської поліції служив Адам Ковальчук, а старостою сільуправління працював Олександр Ковальчук. До лав сільської поліції входили: Сидір Гайченя, Микола Дідусь, Адам Дро(а)гальчук, Ілля, Кирило, Кузьма, Марко, Павло і Степан Ковальчуки, Петро Коренчевський, Дмитро, Павло і Петро Озерчуки, Василь Романович, Олександр Стретюк, Олександр Тарасюк та Микола Хоменко [2, арк. 40 зв., 43-44 зв.]. Поліційний підрозділ діяв і в селі Голищі (так село називалось до 1960 р., упродовж 1960-2016 рр. воно мало назву Жовтневе, а з 2016 р. -- перейменоване на Калинівку. -- І.К.), комендантом якого служив Потайчук [4, арк. 162].

Нерідкими були випадки, коли жителі Олевського району, опинившись у певному вакуумі влади, виявляли бажання співрацювати з Т. Бо- ровцем. Мешканець с. Кам'янка Г. Стадник, щоб припинити безлад і мародерство у селі, за власною ініціативою поїхав у штаб «Січі» -- до селища Рокитне. Після доповіді про стан справ, він був назначений комендантом села з обов'язком організувати озброєну групу для охорони порядку та боротьби з радянськими партизанами і диверсантами. Г. Стад- нику була видана блакитно-жовта тканина для пошиття національного прапора і значки тризуб для членів військової групи [1, арк. 14 зв.-15]. Тому, напевно, другим за значимістю після військово-організаційних заходів було питання формування місцевих органів влади.

В Олевську було сформовано районне управління (управу). Цей орган одночасно був у підпорядкуванні командування Поліської Січі та Житомирського обласного управління, що безпосередньо позначалося на характері його роботи. Головою районної влади 21 серпня 1941 р. став уродженець Рокитнянського району Рівненської області, виходець із родини священника, агроном за фахом Борис Симонович. Вибір кандидатури на дану посаду найпевніше зумовлювався його особистим знайомством із Т. Боровцем ще з 1937 р. у с. Карпилівка [2, арк. 3, 19-20, 22]. Районна управа складалася із ряду відділів: безпеки і правопорядку (поліція), який очолював згаданий вище І. Дежнюк, господарським відділом керував Тарасюк, охорони здоров' я, народною освітою району опікувалася Ніна Троїцька, Іван Лукашевич (Лук' янчук) керував відділом торгівлі та промисловості, військовими справами завідував Мандебура, фінансами та кооперацією -- Іван Свиридюк, земельним відділом керував Найман. Писарем (секретарем) Олевського районного управління працював Грабовський [30, с. 132].

У селах Олевського і сусідніх районах були утворені сільські управління та на загальних зборах мешканців обрано або призначено з райцентру їх голів -- старост, українців за національністю. Сільські старости мали подвійне підпорядкування -- фактично отаману Тарасові Бульбі та юридично -- голові райуправління Б. Симоновичу. За безпосереднім керівництвом останнього сільські сторости збирались у райцентрі на наради щонайменше двічі на місяць -- 1-го та 15-го числа кожного місяця [2, арк. 42 зв.].

Після фактичного укоплектування Поліської Січі, формування полі- ційних підрозділів та побудови управлінської вертикалі відбулося загальне прийняття присяги. В науковій літературі та джерельній базі існує певна суперечність щодо точного часу цієї події. В одних джерелах вказується про кінець серпня 1941 р. [30, с. 132; 2, арк. 3 зв.], в інших -- про вересень [25]. Ми схиляємося до думки, що вірним є другий варіант, про який, закрема повідомляла й тогочасна місцева преса. Отож, присяга приймалася у понеділок, 15 вересня на спортивному стадіоні м. Олевськ за присутності великої кількості місцевого населення -- вчителів, лікарів та всіх охочих.

На церемонії прийняття присяги був присутній німецький піхотний підрозділ. На трибуні знаходилися Т. Боровець, капелан Поліської Січі і тодішній духівник отамана Михайло Симонович, Б. Симонович та інші члени штабу «Січі». Попередньо священик відслужив молебень та сказав настановче слово, у якому закликав український народ вести боротьбу за самостійну Україну. Після молебну був озвучений текст присяги, який зачитував Тарас Бульба [30, с. 132-133] чи М. Симонович, «після чого учасники “Поліської Січі” піднімались на трибуну по одному і цілували хрест та шаблю» [24].

З окремими промовами виступили сам отаман і голова районного управління Б. Симонович. Також відбувся імпровізований концерт фабричного оркестру з селища Рокитне. Звідти ж прибув аматорський театральний гурток, який зіграв дві вистави -- одну для цивільного населення, а одну -- для «січовиків». По закінченню усі виконали національний гімн і ввечері влаштували святкову вечерю для вояків «Січі» [25, с. 45].

Ідейною основою військової боротьби формувань Т. Бульби-Боровця виступав «Закон українського партизанина», який побачив світ у другій половині 1941 р. зусиллями Головної Команди (далі -- ГК) Поліської Січі.

10 жовтня 1941 р. був виданий наказ ГК Поліської Січі про регулювання діяльності української поліції Поліської Січі. За ним усі службовці зобов'язані мати відповідні посвідчення. Суворо заборонялося здійснювати будь-які обшуки та ревізії без наказу районного очільника, в затриманих осіб не можна відбирати особисті речі, за винятком зброї і вибухівки. Порушникам нових вимог передбачалася сувора кара [9].

Керівництво Поліської Січі проводило серйозну інформаційно-пропагандистську роботу. Був створений спеціальний друкований орган -- газета «Гайдамака», яка виходила під гаслом: «Своя державність. Збройна сила. Віра Христова». Безперечно, на пресове видання мала вплив нацистська окупаційна влада, піддаючи його власній цензурі [30, с. 148].

Місцем друку газети стала типографія м. Олевська, яку відновили у тих умовах. Спочатку редактором друкованого органу був сотник Кирило Сиголенко (справжнє ім'я Сигал Хаім Ісаакович), згодом -- один вчитель із Житомира Г. Бабенко. Але вони не були фаховими журналістами, тому Т. Бульба-Боровець залучив у якості неофіційного редактора Івана Міт- рингу [6, с. 162]. З цим, у минулому, діячем та теоретиком ОУН Тарас Бульба познайомився ще під час відбування покарання у польському концтаборі Береза Картузька [15, 55-56]. І. Мітринга також не був про- фесіоналом-журналістом, однак вивчав історію у Львівському університеті та мав значний літературно-редакторський досвід [11, с. 536-537]. Всього було надруковано 11 чисел (номерів) газети «Гайдамака» -- перше вийшло 14 вересня, у неділю, а останнє -- у суботу 22 листопада 1941 р. Проте сучасні дослідники в українських архівних установах змогли віднайти лише 6 чисел видання [24].

Успішні бойові дії Поліської Січі проти радянських партизан у межах Олевської республіки, стали приводом для німецьких окупантів спробувати використати січовиків і в інших регіонах. Отаман вирішив використати цю ситуацію як привід для покращення матеріально-технічного забезпечення свого формування, яке відчувало з цим певні труднощі [7, с. 183]. Але німці відкинули висловлену вимогу. Тому Тарас Бульба провів нараду керівництва Поліської Січі, за результатами якої частина вояків здала зброю, отримала свідоцтво про розпуск та розійшлася по домівках. У спогадах Романа Петренка вказується, що у підпорядкуванні отамана залишився Олевський гарнізон, який обмежувався одним куренем (300-400 чоловік) та підстаршинська школа [29, с. 260] (20-20 курсантів) [25, с. 53]. Однак цей розпуск не стосувався української поліції Поліської Січі, особовий склад якої продовжував поповнюватися. І взагалі даний епізод є доволі неоднозначним та цілком не верефікованим документально.

І. Марчук зазначає, що у кінці жовтня 1941 р. нацистська окупаційна адміністрація почала утверджуватися в Олевську і визначає 20 жовтня, як дату створення генерального округу «Житомир» [25, с. 47]. Юридично адміністративна структура райхскомісаріату «Україна», зокрема й генерального округу «Житомир», була затверджена у кінці серпня-вересні 1941 р., а от її реальне, фактичне «прибуття» саме у цей терен сталось аж у середені листопада 1941 р. [20, с. 65].

На час формування нацистської цивільної адміністрації Поліська Січ мала й ряд інших клопотів. Знову постало питання про матеріальне забезпечення, оскільки, не зважаючи на оподаткування місцевого населення, через бідність останнього, не отримували всього необхідного. Свідченням цьому є неідентифіковане у часі звернення до українців: «Вже падає сніг і шаліє люта стужа, а наші добровольці-козаки Поліської Січі несуть свою тяжку службу для рідного краю буквально голі, босі і часто голодні. <...> Організуйте допомогову акцію своїй Січі! Збирайте теплий одяг, взуття, білизну, полотно, овчини і харчові запаси» [7, с. 183].

Місцеві радянські партизани, зі свого боку, також констатували далеко ненайкращий стан технічного оснащення «січовиків»: «Озброєння у бульбівців було погане, багато було холодної зброї у виглядів ножів і загострених шматків металу» [12, арк. 57]. До даної катерогії джерел безумовно варто ставитися із значною мірою критичності та скептицизму.

В Олевську представники нацистської адміністрації з'явилися 5 листопада 1941 р. [21, с. 86]. Уже 9 листопада Т. Бульба-Боровець у Ровному проводив переговори із німецькими військовими на предмет визнання Поліської Січі окремою українською військовою частиною. На це була дана відмова і взагалі розпочалася ліквідація усіх військових формувань з будь-якими українським ознаками (приклади батальйонів і куренів обох ОУН. -- Авт.) [26, с. 124]. В. Косик причиною розпуску Поліської Січі вважає: «... опір німецьких політичних і поліційних чинників (СД), а не нестачу зброї та оснащення» [23, с. 172]. Дослідник Володимир Дзьобак зауважує, що Тарас Бульба намагався уникнути ускладнень із німецькою окупаційною владою і тому вирішив розформувати Поліську Січ [15, с. 79].

16 листопада 1941 р. в м. Олевську Т. Бульба-Боровець з 15-ма керівниками Поліської Січі провів спеціальну нараду. Він повідомив про складну політично-військову ситуацію і заявив, що підрозділ не може на далі існувати в таких умовах і його потрібно розпустити [25, с. 47]. Отаман так виклав перебіг тих подій: «Звіт здав мені в окруженні цілого штабу інспекційний старшина гарнізону поручник Лев Ковальчук. Після перегляду цілого куреня, починаючи від прапора, знову була дана команда “струнко” та відчитано ліквідаційний наказ -- з очей всього складу куреня бризнули сльози!» [6, с. 176].

На вказаній нараді отаману Тарасові Бульбі було присвоєно звання генерал-хорунжий. В. В'ятрович, іронізуючи з цього факту, додає: «Тарас Боровець став генералом після трьох місяців боротьби, у день, коли опинився цілком без війська» [7, с. 184].

У наказі ГК Поліська Січ від 16 листопада вказувалося: «З уваги на закінчення нашої бойової акції по очищенню Полісся від більшовицьких партизанів і всяких анархічних банд, наш відділ “Поліська Січ” -- розв'язується» [10]. Однак наявною є думка, що безпосередній розпуск відбувся уже 17 листопада, а частина особового складу і командирів «Січі» перебували в місті до 19 листопада [25, с. 51].

Після розформування бульбівського підрозділу була розпущенна й українська поліція Поліської Січі [2, арк. 25]. Згодом місцева поліція, так звана «шума» діяла на цій території під зверхністю нацистів. Перестала існувати також й Олевська республіка, але її управлінський апарат -- районне і сільські управління, був «вмонтований» до структури генерального округу «Житомир». Сам Б. Симонович продовжував працювати головою райуправління до 1 березня 1942 р., коли, залишивши посаду, виїхав у Ровенську область [2, арк. 20].

Певну поспішність Тараса Бульби із розпуску власного підрозділу зумовлювала ще одна вагома обставина -- прагнення нацистів використати його людей для каральних акцій, зокрема щодо євреїв. Ми зупинимося лише на такому моменті: чи мав Т. Бульба-Боровець пряму причетність до фізичного знищення єврейського населення як командир українського(!) військового формування, чи це були індивідуальні дії його колишніх підлеглих, за які вони несуть особисту відповідальність.

Безперечно, ставлення представників українського національного і націоналістичного руху до єврейської національної меншини не було «безхмарним». На нашу думку, таке відношення мало свої витоки не в банальному антисемітизмі та ксенофобії, а стало певною реакцією на єврейське культуртрегерство і підтримку режимів, які вороже ставилися до української державності. На побутово-повсякденному вимірі відносини між українцями та євреями зумовлювалися ще й системою координат «свій -- чужий».

Певні «складнощі» у співіснуванні двох націй мали місце й у період Олевської республіки. Зокрема, 29 жовтня 1941 р. Олевське районне управління видало наказ, який вимагав звільнити громадян єврейської національності з усіх офіційних установ, а єврейські підприємства зобов'язували облаштувати вивіски жовтого кольору з написом: «жидівське виробництво» [3, арк. 32]. Це єдиний із відомих нині документів того періоду, який мав дискримінаційний характер відносно євреїв. Зумовлений він, як не складно здогадатися із дати появи, не волею і бажанням очільників «Січі» та «республіки», а тиском й загальною тенденцією нацистського окупаційного режиму.

18 листопада 1941 р. із Житомира до Олевська у штаб розформованого підрозділу прибув капітан військ СС Гічке, із вимогою надати людей для розстрілу єврейського населення міста. Після відмови та пояснення, що Поліська Січ уже розформована, він примусово, під загрозою жорстокої кари, мобілізував двох старшин (один із них, тодішній перекладач штабу К. Сиголенко, який сам був євреєм за національністю) і близько 60 колишніх січовиків для каральної акції. Наступного дня відбувся розстріл 535 громадян єврейської національності, у якому тією чи іншою мірою були задіяні мобілізовані колишні вояки Т. Бульби-Боровця [15, с. 79]. Старшинська рада колишньої Поліської Січі засудила дії цих окремих військовиків як ганебні [30, с. 154]. Попри це Анатолій Кентій вказував: «В цілому діяльність “Поліської Січі” одержала позитивну оцінку німецьких чинників». Далі він цитує положення статті з 11 числа газети «Гайдамака» про історичне значення Поліської Січі, яке полягало водночас і в тому, що «зараз знищено паразитичну націю жидів, що п'явкою ссала кров з живого людського тіла віками» [19, с. 59]. Цю ж думку українського дослідника, не особливо вдаючись до аналізу, згодом дещо розширив цитатами суб'єктивного харектеру у своїй праці «Жнива розпачу», професор Центру досліджень Голокосту та геноцидів в Амстердамі Карел Беркгоф [5, с. 74]. Цим самим дослідник вкотре засвідчив загальне ставлення ряду представників західної історіографії до проблем української історії. Однак 11 число видання датоване 22 листопадам 1941 р., коли Поліська Січ уже була розформована, тому на підготовку і друк саме цього номера мали вплив виключно окупаційна влада та її колабораціоністи.

Документальних же свідчень, що Т. Бульба-Боровець віддавав накази чи брав участь у подібного роду діях не існує. Тому, чи є його пряма провина у тому що відбулося -- скоріше всього ні. З моральної точки зору, звичайно, це здійснювали його підлеглі, нехай і номінально колишні, яких отаман набирав до формування, перевіряв, проводив виховний та ідеологічний вишколи. Ми не можемо верогідно стверджувати, яким було особисте ставлення Т. Бульби-Боровця до єврейської меншини, напевно що він не був відданим захисником їхніх прав та свобод. Однак це не є злочином з юридичної точки зору. А те, що у вояків Поліської Січі був певний рівень побутового чи онтологічного антисемітизму, то це прикметна риса радянського і польського суспільств напередодні Другої світової війни. Як приклад зацитуємо витримку із документу білоруського походження: «“...После прихода немцев в Варшаву сильно чувствовался антисемитизм среди польских рабочих. Они помогали немцам в угнетении евреев.”. Аналогичные примеры отмечали и другие беженцы» [31, с. 158-164]. Загалом явища колабораціонізму, ксенофобські настрої та різною мірою участь у Голокості притаманна населенню усіх окупованих європейських країн. З іншого боку, окремі представники всіх окупованих народів й українці повною мірою, долучилися до порятунку людей, євреїв за національністю.

Після розпуску Поліської Січі, Тарас Бульба-Боровець наприкінці листопада 1941 р. із 300-ми колишними січовика відійшов на терен Ро- венської області. Його загін перебував на землях сучасних Березнів- ського, Людвипільського і Костопільського районів [26, с. 124].

У грудні 1941 р. згідно наказу нового штабу генерала-хорунжого його формування прийняло назву «Українська Повстанча/Повстанська Армія». Але підрозділ Тараса Бульби продовжували називати «бульбівцями» і «січовиками», а назва УПА використовувалася переважно в офіційних документах [15, с. 80].

Таким чином, діяльність Тараса Бульби-Боровця, формування військового підрозділу Поліська Січ та створення Олевської республіки у другій половині 1941 р. стали виявом, відмінним від ОУН, національно- визвольного руху. Ця його сторінка стала практичим втіленням, безперечно в обмеженому вигляді, українського державотворення, що нагадувало приклад отаманів періоду УНР. Проте нині існують думки, що: «... говорити про Т. Боровця як діяча руху Опору або національного руху Опору у 1941 р. недоречно, адже проти німецьких окупантів він не міг воювати, знаходячись у них на службі, а “боротьба” проти радянської влади полягала в боротьбі проти радянського Опору, що також сприяло німецьким окупантам» [18, с. 59]. Автор вказаного твердження, не вживаючи терміну, фактично «перевів» рух Т. Бульби-Боровця із національного до колабораціоністського. Натомість професор Станіслав Кульчицький для спростування таких закидів визначав колабораціонізм як відносини двох сторін, в яких одна сторона служить іншій всупереч інтересам свого народу і батьківщини [27]. В. Дзьобак додає, що Т. Бульба-Боровець був громадянином Польської держави, проти якої боровся ще з юнацьких років. Радянську більшовицьку владу, яка була встановлена у західних областях України 1939 р. він не визнав [15, с. 78]. На нашу ж думку, поняття «Рух Опору» має ціліснй контекст зумовлений кінцевою метою і розділяти діяльність окремої особи на роки та фази у даному випадку є прикладом софістської формальної логіки.

Згодом, у 1942-1943 рр. нові сфомовані підрозділи Т. Бульби-Боровця здіснюватимуть уже двофронтову боротьбу та матимуть сутички з військовою формацією ОУН(Б), яка перебере їхню назву «Українська повстанська армія».

Джерела та література

поліська січ олевська республика

1. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху : [спогади] / Т. Бульба-Боровець. -- Вінніпег, 1981. -- 327 с.

2. В'ятрович В. Україна. Історія з грифом «Секретно» / В. В'ятрович. -- Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015. -- 512 с.

3. Киричук Ю.А. Український національний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика / Ю.А. Киричук. -- Львів: Добра справа, 2003. -- 464 с.

4. Марчук І.В. Поліська Січ / І.В. Марчук, Н.В. Марчук. -- Рівне : О. Зень, 2016. --56 с.

5. Україна в Другій світовій війні : погляд з ХХІ століття. Історичні нариси у двох книгах / [ред. колегія : В.А. Смолій (гол. колегії), Г.В. Боряк, Ю.А. Левенець та ін.]. -- К. : Наукова думка, 2011. -- Книга друга / [О.Є. Лисенко, Т.В. Вронська, Т.С. Першина та ін.]. ! 2011. ! 943 с.

6. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах : збірник німецьких архівних матеріалів : в 4 т. / В. Косик. -- Львів : Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Львівський державний університет ім. І. Франка ; Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 1997-.- Т. 3 : 1942 1943. | 1999. | 384 с.

7. Стельникович С.В. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця : історичний нарис / С.В. Стельникович. -- [2-ге вид., випр. і доп.]. -- Житомир : Полісся, 2010. | 392 с.

8. Дзьобак В.В. Отаман Тарас Бульба-Боровець (штрихи до політичного портрета). Історичні зошити / В.В. Дзьобак. -- К. : Ін-т історії України НАН України, 1995. -- 91 с.

9. Ковальчук І.В. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року / І.В. Ковальчук, С.В. Стельникович. -- [2-ге вид.]. -- Житомир : Рута, 2014. -- 188 с.

10. Poliszczuk W. Nacjonalizm ukrainski w dokumentach. Integralny nacjonalizm ukra- inski jako odmiana faszyzmu : w 5 т. / W. Poliszczuk. -- Toronto, 2002- .-T. 4 : Dokumenty z zakresu dzialan struktur nacjonalizmu ukrainskiego w okresie od 1920 do grudnia 1943 roku (czзsc 2). -- 2002. -- 524 s.

11. Гайдамака (Олевськ). -- 1941. -- 21 вересня.

12. Державний архів Житомирської області (далі -- Держархів Житомирської обл.), ф. П-1376, оп. 1, спр. 141, 17 арк.

13. Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. / [голова головної редкол. П.Т. Тронько]. -- К. : Ін-т історії Академії наук УРСР, 1968-.- Т. : Житомирська область. -- 1973. -- 726 с.

14. Держархів Житомирської обл., ф. Р-1151, оп. 1, спр. 145, 120 арк.

15. ПатрилякІ.К. Олевська республіка / І. К. Патриляк // Енциклопедія історії України : в 10 т. / [голова редкол. В.А. Смолій]. -- К. : Наукова думка, 2003- .- Т. 7 : МлО.| 2010. | С. 561-562.

16. Дзьобак В.В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944 рр.) / В.В. Дзьобак -- К. : Ін-т історії України НАН України, 2002. -- 260 с.

17. Архів Управління Служби безпеки України в Житомирькій області (далі -- АУ СБУ ЖО), ф. 5, оп. 1, спр. 10666, 200 арк.

18. АУ СБУ ЖО, ф. 5, оп. 1, спр. 9831, 181 арк.

19. АУ СБУ ЖО, ф. 5, оп. 1, спр. 11268, 295 арк.

20. Марчук І. «Поліська Січ» Тараса Боровця в 1941 році: структура й чисельність /І.Марчук [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.cdvr.org.ua/content/ поліська-січ-тараса-боровця-в- 1941-році-структура-й-чисельність.(датазвернення :21.04.2017).

21. Гайдамака (Олевськ). -- 1941. -- 12 жовтня.

22. Дем'яноваІ. Мітрінга Іван / І. Дем'янова, В. Окаринський, Б. Пиндус // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / [редкол. : Г. Яворський (гол.) та ін.]. -- Тернопіль, 2004. Т. 2: К-О. 2005. | С. 536-537.

23. Петренко Р. Слідами армії без держави / Р. Петренко. -- Київ-Торонто : Українська Видавнича Спілка; Студіум, 2004. -- 272 с.

24. Кентій А.В. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956 : [історико- архівні нариси]. Т. 2 : Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. 1942-1956 / А.В. Кентій. -- К. : Державний комітет архівів України; Центральний державний архів громадських об'єднань України, 2008. -- 415 с.

25. Держархів Житомирської обл., ф. П-1376, оп. 1, спр. 140, 136 арк.

26. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія : історичні нариси / [В .В. Дзьобак, 1.1. Ільюшин, Г.В. Касьянов та ін.; відп. ред. С.В. Кульчицький]. -- К. : Наукова думка, 2005. -- 496 с.

27. Гайдамака (Олевськ). -- 1941. -- 22 листопада.

28. АУ СБУ ЖО. ф. 5, оп. 1, спр. 10666 (набл. дело), 32 арк.

29. Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 19411942 рр. / А.В. Кентій. -- К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. -- 201 с.

30. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / К. Беркгоф. -- К. : Критика, 2011. -- 456 с.

31. ТолочкоД.М. Беженцы из Польши в сентябре 1939 г. в восприятии населения советской Беларуси / Д.М. Толочко // Пстарычныя шляхі беларускага народа і суседзяу: узаемадзеянне і узаемауплывы. -- Гомель : ГДУ імя Ф. Скарыны, 2016. -- С. 158-164.

32. Кавун А. Тарас Боровець та рух Опору у 1941 р. / А. Кавун // Матеріали IV Всеукраїнської наукової конференції «Проблеми дослідження українського визвольного руху ХХ століття (до 75-річчя Поліської Січі та 95-річчя Другого зимового походу)» / [за заг. ред. проф. Стародубець Г.М.]. -- Житомир : Полісся, 2016. -- С. 55-60.

33. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий

висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. -- [3-тє вид.]. -- К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. -- 72 с. [Електронний ресурс].-- Режим доступу :http://chtyvo.org.ua/authors/Instytut_istorii_

Ukrainy_NANU/Problema_OUN-UPA_Osnovni_tezy_Istorychnyi_vysnovok/ (дата звернення: 29.04.2017).

References

1. Bulba-Borovets, T. (1981). Armiia bez derzhavy. Slava i trahediia ukrainskoho povstanskoho rukhu: (spohady). Vinnipeh. [in Ukrainian].

2. Viatrovych, V. (2015). Ukraina. Istoriia z hryfom «Sekretno». Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia. [in Ukrainian].

3. Kyrychuk, Yu. A. (2003). Ukrainskyi natsionalnyi rukh 40-50-kh rokiv ХХstolittia : ideolohiia tapraktyka. Lviv: Dobra sprava. [in Ukrainian].

4. Marchuk, I. V. & Marchuk, N. V. (2016). Poliska Sich. Rivne: O. Zen. [in Ukrainian].

5. Smolii, V. A. (Ed.). (2011). Ukraina v Druhii svitovii viini : pohliad z KhKh! stolittia. Istorychni narysy u dvokh knyhakh. (Vol. 2). (O. Ye. Lysenko, T. V. Vronska, T. S. Pershyna ta in.). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

6. Kosyk, V. (1999). Ukraina v Druhii svitovii viini u dokumentakh : zbirnyk nimetskykh arkhivnykh materialiv. Vol. 3: 1942-1943. Lviv: NASU Institute of Ukrainian Studies named Ivan Krypiakevich; Ivan Franko National University of Lviv; NASU Institute of ukrainian archeography and source studies named M. S. Hrushevsky [in Ukrainian].

7. Stelnykovych, S. V. (2010). Ukrainskyi natsionalnyi rukh oporu Tarasa Bulby- Borovtsia : istorychnyi narys (2th ed.). Zhytomyr: Polissia. [in Ukrainian].

8. Dzobak, V. V. (1995). Otaman Taras Bulba-Borovets (shtrykhy do politychnoho portreta). Istorychni zoshyty. Kyiv: NASU Institute of history of Ukraine. [in Ukrainian].

9. Kovalchuk, I. V., & Stelnykovych, S. V. (2014). Narys istorii diialnosti OUN pid provodom A. Melnyka na Zhytomyrshchyni u druhii polovyni 1941 roku. (2th ed.). Zhytomyr: Ruta. [in Ukrainian].

10. Poliszczuk, V. (2002). Nacjonalizm ukrainski w dokumentach. Integralny nacjonalizm ukrainski jako odmiana faszyzmu. (Vol. 4). Dokumenty z zakresu dzialan Struktur nacjona- lizmu ukrainskiego w okresie od 1920 do grudnia 1943 roku (czзsc 2). Toronto. [in Polish].

11. Haidamaka (Olevsk). (1941). 21 veresnia.

12. Derzhavnyi arkhiv Zhytomyrskoi oblasti, f. P-1376, op. 1, spr. 141. [State Archives Zhytomyr Region, fund P-1376, description 1, file 141].

13. Tronko, P. T. (Ed.). (1973). Istoriia mist i sil Ukrainskoi RSR : Vol : Zhytomyrska oblast. Kyiv: NASU Institute of history of Ukraine. [in Ukrainian].

14. Derzhavnyi arkhiv Zhytomyrskoi oblasti, f. R-1151, op. 1, spr. 145. [State Archives Zhytomyr Region, fund R-1151, description 1, file 145].

15. Patryliak, I. K. (2010). Olevska respublika In V. A. Smolii (Ed.), Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol. 10, pp. 561-562). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

16. Dzobak, V. V. (2002). Taras Bulba-Borovets i yoho viiskovi pidrozdily v ukrainskomu rusi oporu (1941-1944). Kyiv: NASU Institute of history of Ukraine. [in Ukrainian].

17. Arkhiv Upravlinnia Sluzhby bezpeky Ukrainy v Zhytomyrkii oblasti, f. 5, op. 1, spr. 10666. [Archive of the Office of the Security Service of Ukraine in Zhytomyr region, fund 5, description 1, file 10666].

18. Arkhiv Upravlinnia Sluzhby bezpeky Ukrainy v Zhytomyrkii oblasti, f. 5, op. 1, spr. 9831. [Archive of the Office of the Security Service of Ukraine in Zhytomyr region, fund 5, description 1, file 9831].

19. Arkhiv Upravlinnia Sluzhby bezpeky Ukrainy v Zhytomyrkii oblasti, f. 5, op. 1, spr. 11268. [Archive of the Office of the Security Service of Ukraine in Zhytomyr region, fund 5, description 1, file 11268].

20. Marchuk, Igor. «Poliska Sich» Tarasa Borovtsia v 1941 rotsi: struktura y chyselnist.

21. Haidamaka (Olevsk). (1941). 12 zhovtnia.

22. Demianova, I., & Okarynskyi, V., & Pyndus, B. (2005). Mitrinha Ivan In. H. Yavor- skyi (Ed.), Ternopilskyi entsyklopedychnyi slovnyk. (Vol. 2, pp. 536-537). Ternopil: Zbruch. [in Ukrainian].

23. Petrenko, R. (2004). Slidamy armii bez derzhavy. -- Kyiv-Toronto: Ukrainska Vydavnycha Spilka. [in Ukrainian].

24. Kentii, A. V. (2008). Zbroinyi chyn ukrainskykh natsionalistiv. 1920-1956 : [istoryko- arkhivni narysy]. Vol. 2: Ukrainska povstanska armiia ta zbroine pidpillia Orhanizatsii ukrainskykh natsionalistiv. 1942-1956. Kyiv : Derzhavnyi komitet arkhiviv Ukrainy; Tsent- ralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy. [in Ukrainian].

25. Derzhavnyi arkhiv Zhytomyrskoi oblasti, f. P-1376, op. 1, spr. 140. [State Archives Zhytomyr Region, fund P-1376, description 1, file 140].

26. Kulchytskyi, S. V. (Ed.). (2005). Orhanizatsiia ukrains'kykh natsionalistiv i Ukrains'kapovstans'ka armiia: Istorychni narysy. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

27. Haidamaka (Olevsk). (1941). 22 lystopada.

28. Arkhiv Upravlinnia Sluzhby bezpeky Ukrainy v Zhytomyrkii oblasti, f. 5, op. 1, spr. 10666 (nabliudatelnoe delo). [Archive of the Office of the Security Service of Ukraine in Zhytomyr region, fund 5, description 1, file 10666 (observational file)].

29. Kentii, A. V. (1999). Narysy istorii Orhanizatsii ukrainskykh natsionalistiv v 1941-- 1942 rr. Kyiv: NASU Institute of history of Ukraine. [in Ukrainian].

30. Berkhof, K. (2011). Zhnyva rozpachu. Zhyttia i smert v Ukraini pid natsystskoiu vladoiu. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].

31. Tolochko, D. M. (2016) Bezhentsbi yz Polshy v sentiabre 1939 h. v vospryiatyy nase- lenyia sovetskoi Belarusy. Histaruchnuia shliakhi belaruskaha naroda i susedziay: uzaema- dzeianne iyzaemayplbivu, 158-164. Homel: HDU imia F. Skarbinti. [in Russian].

32. Kavun, A. (2016). Taras Borovets ta rukh Oporu u 1941 r. Abstracts of Papers '16: Materialy IV Vseukrainskoi naukovoi konferentsii «Problemy doslidzhennia ukrainskoho vyzvolnoho rukhu KhKh stolittia (do 75-richchia Poliskoi Sichi ta 95-richchia Druhoho zymovohopokhodu)» (pp. 55-60). Zhytomyr. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru