Концепція слов'янського федералізму м. Костомарова і російська демократія (1840-1860)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Концепція слов'янського федералізму м. Костомарова і російська демократія (1840-1860)

Іванова Л.Г., кандидат історичних наук, професор кафедри історії України Історичного факультету, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова (Київ, Україна)

Аналізується ідеологічний дискурс федералістичної концепції видатного вченого-історика М. Костомарова. Головна мета костомарівської концепції полягала у пошуку виходу із бездержавного становища українського соціума та можливості змінити для України геополітичний формат провінційної окраїни Російської імперії. Відповідно всеслов'янський федеративний союз учений розглядав як альтернативу політичної організації українства. Протягом 40-60-х рр. ХІХ ст. костомарівська концепція зазнала певної трансформації: від києвоцентризму і українського месіонізму - до надання пріоритету Росії у справі творення нового конгломерату рівноправних слов'янських держав. У статті розкриваються причини таких змін у світоглядних позиціях ученого. В цьому контексті акцент зроблено на аналізі наукової діяльності М. Костомарова у петербурзький період, котра була спрямована на подолання консервативної офіційної ідеологеми триєдності великоросійського народу, в якій українці трактувались як інтегральна етнічна складова цієї супер-народності.

Поряд із тим М. Костомаров прагнув утвердити в російському суспільстві думку про існування української ідентичності, відмінної від російського етнічного елементу та окремішніх історичних шляхів розвитку обох народів. Наразі, вчений робить наголос на доцільності федеративних державних стосунків українського і російського народів.

У статті розкривається також ставлення російських демократичних діячів 40-60-х рр. ХІХ ст. до федеративної концепції М. Костомарова та до етнополітичних прав українців у межах Російської держави. Аналізується позиція російських демократів - В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова та О. Герцена.

Ключові слова: український проект, українська ідентичність, концепція федералізму, народоправство, слов'янський федеративний союз.

The article analyzes the ideological discourse of the federalist conception of the outstanding scientist-historian M. Kostomarov. The main purpose of the Kostomairsk concept was to find a way out of the stateless position of the Ukrainian Socialist and the opportunity to change the geopolitical format of the provincial suburbs of the Russian Empire for Ukraine. Accordingly the All-Slavic federal union was considered by the scientist as an alternative to the political organization of Ukrainian society. During the 40's and 60's the nineteenth century Kostomairsk's concept has undergone a certain transformation: from kievocentrism and Ukrainian messianism - to giving priority to the creation of a new conglomerate ofequal Slavic states. The article reveals the reasons for such changes in the scientist's outlook. In this context, an emphasis was placed on the analysis of M. Kostomarov's scientific work in the Petersburg period, which was aimed at overcoming the conservative official ideologue of triuneism of the Great Russian people, in which Ukrainians were treated as an integral ethnic component of this super-nationality.

At the same time M. Kostomarov want to establish in the Russian society the idea of the existence of a Ukrainian identity, different from the Russian ethnic element and the separate historical way of development of both peoples. At the moment, the scientist emphasizes the expediency of federal state relations between the Ukrainian and Russian peoples.

The article also reveals the attitude of Russian democratic figures of the 40's and 60's of the nineteenth century to M. Kostomarov's federal concept and to the ethno-political rights of Ukrainians within the Russian state. The position of Russian democrats - V. Belinsky, M. Chernyshevsky, M. Dobrolyubov and O. Gertsen is analyzed.

Keywords: Ukrainian project, Ukrainian identity, concept of federal-ism, national rule, Slavic federal union.

Важливу роль у цивілізаційному поступі людства завжди відігравали ідеї та ідеологічні наративи щодо трактування історичного контексту суспільного розвитку. Вони формують світогляд, характер поведінки та діяльності як окремого індивіда, так і всього соціуму. Нові ідеї, ідеологеми, концепти, коли починають домінувати в суспільному мисленні, то подібно до тектонічних континентальних зрушень, змінюють звичайний архаїчний плин життя, культурно-релігійні оціночні орієнтири і канони соціуму та, зрештою, змінюють і саму модель політичної системи управління - тобто, повністю перекроюють бачення й розуміння історичного сенсу буття етноспільноти, країни, держави.

Сучасний англійський вчений Ґелнер правомірно вважав, що кардинальні зміни суспільного життя були результатом не стільки об'єктивних процесів чи стихійних народних рухів, скільки результатом наполегливої, свідомої роботи певних груп інтелектуалів, котрі розробляли, а потім поширювали свої ідеологеми та концепти через освітню систему, релігійні трактати, літературу й наукову публіцистику [24, с. 298-299]. Позаяк утвердження нових ідей, наративів, концепт у суспільному мисленні приводило до народження нових епох в історії людського всесвіту. Такою визначальною епохою стало ХІХ ст., яке увійшло в історіографію під назвою «модерного» або «національного відродження». У ХІХ ст. відбувався неухильний перехід європейських народів від аграрно-традиційного способу життя і станово-елітарного розуміння нації до соціокультурного, індустріального суспільства. Крім того, спостерігався процес творення модерних соціально повноцінних націй та нових національних держав на кардинально протилежних принципах системи політико-адміністративної владної структури й управління.

Загальнотеоретичною і джерельною основою статті є наукова спадщина М. Костомарова, де подана федералістична концепція всеслов'янського союзу держав через призму історичного фактологічного матеріалу про етнополітичний шлях розвитку українського і російського народів. Також джерельною основою є публіцистика російських демократів - В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена.

Крім того, в статті використані праці сучасних науковців, які досліджують проблему модерного поступу європейських народів та, зокрема, українського соціуму - Р. Шпорлюк, Я. Верменич, Я. Калакура, О. Рафальський, О. Реєнт, О. Міллер, А. Каппелер, Е. Ґелнер.

Мета статті: на основі наукових праць М. Костомарова, використовуючи методологію історичного аналізу і синтезу, об'єктивізму, дедукції та індукції розкрити ідеологічний зміст костомарівської федеративної парадигми, утвердження вченим ідей української ідентичності та правомірності визнання українського політичного проекту через діалог з російським політикумом і представниками демократичного кола.

Для більшості бездержавних європейських етноспільнот, які перебували у міцних обіймах тогочасних імперій декілька століть, питання відродження своєї політичної самоорганізації було пульсуючо больовим, першочерговим завданням. Адже, на державу за новітніми теоріями кінця XVIII - ХІХ ст., покладалась важлива функція - захистити цивілізаційну ідентичність етносоціуму і створити максимально сприятливі умови для його успішної життєдіяльності в майбутньому. В цьому контексті перед європейськими народами постала необхідність чітко окреслити кордони своєї етнокультурної і мовної територій, щоб заявити про їхню непорушність від посягань інших етноспільнот. Вирішення цієї дилеми одночасно диктувало необхідність для бездержавних народів довести, відповідно, існування своєї осібної національної ідентичності через виокреслення власного неповторного характеру та менталітету, мови, окремішнього історичного шляху розвитку й, в кінцевому підсумку, змоделювати перспективи майбутнього самостійного політичного життя в загальноєвропейському просторі.

Для українського п'ятнадцятимільйонного народу зазначена проблема у ХІХ ст. мала особливий історичний зміст. Утративши свою державу - Гетьманщину - в останній чверті Х^ІІ ст. і, разом з нею, політичну еліту (котра інтегрувалась в російське дворянство), українська етноспільнота опинилась у становищі етнографічної маси та в полоні імперських російських ідеологем, які успішно імплантувались у свідомість народу. Відповідно українським суспільно-політичним діячам доводилось творити і реалізувати український модерний проект у досить несприятливих геополітичних умовах.

Передусім, вони змушені були протистояти імперській ідеї про триєдиний великоросійський народ, котра трактувала українців та білорусів як інтегральні етнопідгрупи цього супер-етносу. Ситуація ускладнювалась поширенням в українському суспільстві штампа малоросійства - тобто, ідеологемою про дуалістичну ідентичність українців. В результаті чого, українцям відмовляли у праві на самоідентифікацію в мовно-культурному сенсі і прив'язували до загальноросійської історії держави, що починалась із доби Давньої Руси. Поряд із тим, українським суспільним діячам доводилось захищати етнополітичні та етнокультурні права українців від претензій польських ідеологів відродження Речі Посполитої «від моря до моря», котрі розглядали Правобережну Україну і Галичину як свою територіальну власність, а українців - як провінційний різновид польського елементу.

Але, попри усю складність геополітичних реалій, за твердженням діаспорного дослідника Р. Шпорлюка, українські соціальні верхи разом із членами патріотично налаштованої культурної спільноти, демонстрували свою повну лояльність Російській імперії. Одночасно вони підтримували «прямі й навіть особисті контакти з діячами польського культурного і політичного руху». Завдяки полякам, на переконання вченого, українці долучались до західноєвропейських новітніх ліберальних і демократичних ідей та модерних теорій про нації [21, с. 352-353].

Втім, не варто перебільшувати вторинність українського відродження відносно польського. В ранньомодерний період (Х^ІІ ст.) в козацько-старшинському середовищі, гостро стояла проблема національної самоідентифікації на противагу московитам і полякам. Існувало декілька козацьких національно-державницьких проектів, що передбачали «створення однієї об'єднаної української та білоруської нації» й консолідації українських земель в межах єдиної гетьманської держави [23, с. 93-94]. Ідея Великої України завжди була незгасаючим вогнем в українській самосвідомості, яка передбачала захист політичних традицій, власної історичної минувшини і майбутнього народу.

У ХІХ ст. ідея відродження Гетьманщини в статусі автономно-політичного утворення в межах Російської імперії зазнала переосмислення під впливом Просвітництва, романтизму, гердерського культурницького націоналізму, масштабних суспільних та економічних загальноєвропейських процесів. Тогодення диктувало потребу нових теоретичних обґрунтувань і методів боротьби за український проект. Необхідно було сформувати новий етнонаціональний дискурс, який міг би протистояти псевдоетнічним концепціям польських ідеологів й російському імперському панславізму, щоб розірвати пута маргінальності, провінціоналізму, етнокультурної меншовартості українців. В цих реаліях українські суспільні діячі взяли собі на допомогу - у творенні власної української парадигми - великий пласт лінгвістичного, етнографічного, історичного матеріалу та архівних документів, аби довести й теоретично обґрунтувати автохтонно-національну окремішність українців від російського і польського етнічного елементу. Зрештою, у кінцевому підсумку необхідно було представити європейській спільноті концепцію правдивого державницького буття українського соціуму.

Особлива роль в цій нелегкій справі у ХІХ ст. належала видатному історику - вченому Миколі Костомарову. Практично науково-публіцистична і громадська діяльність М. Костомарова зосереджувалась навколо обґрунтування українського проекту. За визначенням ученого свою головну мету повсякденної праці на ниві українства він бачив у тому, щоб «відродити вмираючу під батогом московським і багнетом Санкт-Петербурзьким народність» [16, с. 752]. У пошуках відповіді на питання, яким чином вивести український народ із стану політичного безправ'я і яким має бути його подальше політичне майбутнє, історик сформулював українську державницьку концепту, що суттєво відрізнялась від тодішньої російської самодержавницької аксіоми панславізму. Крім того, він запропонував залишити ідею автономізму, протекторно-васальних взаємин на державному рівні обох народів у далекому минулому.

У своїх наукових розвідках М. Костомаров стверджував, що прикметними рисами політичної самоорганізації українців є народоправство, яке своїм корінням сягає вічових правових традицій, а також колегіальність у системі владних інституцій й самоврядність окремих територіальних обласних одиниць у межах єдиного політичного організму. Сучасною для М. Костомарова мовою - це федеративний принцип взаємостосунків між самостійними культурно-політичними утвореннями.

Прикладом того для вченого була держава Київська Русь, котра являла собою конгломерат кількох земель-князівств. Вони визнавали першопрестольність Києва, але зберігали свою самобутність в культурному, економічному, адміністративно-правовому сенсі. Схильність українського народу до федеративних стосунків з іншими державами, за М. Костомаровим, простежується протягом усього історичного життя соціуму. Такі міждержавні взаємини існували Київського князівства з Литвою у XIV - XV ст., Польсько-Литовською державою, Гетьманщини з Московією, згодом з Росією. «...Південна Русь, набувши форми козацтва, - форми, що зародилась, зрештою, у давнину, - шукала тої федерації у єднанні з Московією», - писав історик [10, с. 244]. Практично у своїй науково-публіцистичній спадщині вчений проводив думку, що для політичної культури українців був властивим геном федеративності у створенні своєї державної моделі.

Вперше концепцію федеративного влаштування для слов'янських народів, враховуючи геополітичну дійсність на теренах південно-східної і центральної Європи, М. Костомаров виклав у програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства у «Книзі буття українського народу». В основу розбудови федеративного всеслов'янського союзу вчений запропонував покласти мовно-культурний чинник. Відповідно в «Книзі буття» автор декларував визнання повної політичної автономії кожному слов'янському народові у системі внутрішнього управління, судочинства, освіти, у формуванні власних мілітарних формувань тощо.

Наріжним каменем костомарівської концепції було встановлення демократично-республіканської моделі правління із виборним президентом на певний період і представницьким законодавчим органом - парламентом.

Таким чином передбачалось, що монархічно-династичний режим повинен був піти у небуття в країнах слов'янського світу. В «Книзі буття» проголошувалось: «Незостанеться ні царя, ні бояр, ні кріпака, ні хлопа і кожен народ матиме виключне право на свою країну життя» [9, Т. 1, с. 154, 169].

Поряд із тим, провідна роль у федеративному союзі відводилась Києву, де мав перебувати загальний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган під назвою - «собор» або «сейм», або «рада». Ідея києвоцентризму та українського месіанізму була домінантною в костомарівській концепції у 40-х рр. XIX ст. Особливе значення України у розбудові федеративного слов'янського союзу вчений пояснював через призму історії феномена українського козацтва, яке завжди було виразником волі народу, й, передусім, соціальних низів, генератором демократично-республіканських принципів державного влаштування і передових виробничих відносин на теренах Центрально-Східної Європи.

Хоча текст «Книги буття», за висловом історика Я. Верменича, був написаний не як історичний жанр, а як «аналог віщування, пророцтва» [2, с. 125], М. Костомаров у такій своєрідній манері з одного боку підтверджував невідворотність відродження України в епоху «весни народів», з іншого - теоретично обґрунтовував українську національно-державницьку ідею. Україну він запропонував розглядати як незалежну окрему республіку з власним президентсько-парламентським правлінням. Цікаво, що М. Костомаров бачив майбутнє державотворення в Наддніпрянщині не у поверненні до засад гетьманської системи управління, а в утвердженні сучасних модерних форм правління. Щоправда, вихід із існуючого бездержав'я українського народу він вважав можливим у об'єднанні визвольних рухів усіх слов'янських етноспільнот і у створенні федерації вільних республік. «І встане Україна із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів, і почують її, і встане Слов'янщина. Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім» [9, Т 1; с. 269], - так учений пророкував майбутнє українцям.

Крім того, прикметна особливість костомарівської концепції у 40-х рр. полягала у двох важливих дискурсах. Вона фактично увійшла в прямий конфлікт із російською офіційною ідеологією панславізму, сутність котрої полягала у домінуванні монархії Романових у слов'янському пантеоні. І, найголовніше, виводила український народ із орбіти загальноросійської етнополітичної історії та оголошувала українців державною нацією, як у минулому, так і в майбутньому історичному поступі.

Ідея етнополітичної окремішності українців, із погляду імперського естеблішменту, була «тотожня ідеї розвалу Росії» [21, с. 190]. Це відзначали навіть царські аналітики. Тому жандармські донесення за 1847 р. із тривогою повідомляли, що кириломефодіївці разом із М. Костомаровим бажають відновити колишню козацьку державу - Гетьманщину, «якщо можливо, в незалежності від інших слов'янських племен». До того ж - у своєму прагненні мати державу, «товариство майже втратило з поля зору загальну мету - об'єднання всіх слов'янських племен - піклувалось тільки про Малоросію, її народність, мову і навіть незалежність» [9, Т 1, с. 56].

Окрім того у 1854 р. в жандармській довідці ще раз наголошувалось, що київські слов'янофіли мріяли «про відновлення Малоросії у тому вигляді, в якому вона знаходилась до возз'єднання з Росією» [9, Т 3, с. 309, 322].

Державницькі прагнення кириломефодіївців та автора «Книги буття» викликали негативну реакцію не тільки блюстителів єдинонеподільної імперії Романових, але й у російських лібералів та демократів у 40-і рр. Зокрема, визначний демократ В. Бєлінський, дізнавшись про наміри київських українофілів відновити політичне самоврядування (за офіційною версією жандармерії), спалахнув гнівною критикою проти «хохлацького патріотизму». Він зразу ж охрестив кириломефодіївців «безмозглими лібералами», «радикалами» і, навіть «баранами», «скотами», котрі «своїми зухвалими дурощами дратують уряд». З неймовірною ненавистю В. Бєлінський картав Т Шевченка за його поеми, де висміювалась особа російського царя Миколи І і його родина. «Здоровий глузд повинен бачити у Шевченка, писав він у листі до літературного критика П. Аненкова, - осла, дурня і нікчемну людину... охочого до горілки і хохлацького патріотизму. Шевченка заслали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його: коли бя був суддею, покарав не гірше» [1, с. 440-442]. Відомо, що на початку 40-х рр.

В. Бєлінський також виступив із жорсткою критикою праці М. Маркевича «Історія Малоросії» за прагнення автора відокремити історичний шлях розвитку України від історії Московії та возвеличити діяння козацьких гетьманів [21, с. 307-308].

Українська концепція федеративного загальнослов'янського союзу сприймалась тогочасним російським вищим суспільством як небезпечний прояв політичного сепаратизму, як ворожий намір українців завдати удару із середини по російській доктрині «офіційної народності» - тобто, по фундаментальних цінностях імперії - православ'ю, самодержавству, народності [22, с. 452]. Тому в урядових колах було прийнято рішення негайно вжити заходи по викоріненню федералістичних настроїв серед української освіченої спільноти. Але передбачалось це здійснювати «самим неполітичним і обережним чином» [14, с. 228]. Тож кириломефодіївці та М. Костомаров - через рік після арешту і перебування у в'язниці зазнали в цілому лише адміністративного покарання. Вони, крім Т Шевченка і М. Гулака, були вислані у віддалені російські губернії на найнижчі чиновницькі посади під нагляд поліції.

Втім, повернувшись із адміністративного заслання наприкінці 50-х рр. М. Костомаров у петербурзький період своєї наукової діяльності реанімував доктрину всеслов'янської федерації. Щоправда, він дещо змінив її ідеологічний дискурс. Історик відмовився розглядати Київ та Україну як об'єднавчий фактор творення федерації самостійних слов'янських республік. Політичний пріоритет М. Костомаров тепер визнав за Росією, у разі переходу імперії до конституційної монархії, а згодом - до республіканської системи управління.

Але така зміна політичної конфігурації жодним чином не належала авторству М. Костомарова та петербурзьким громадівцям. Версія про федерацію слов'янських держав під скіпетром Російської імперії була придумана керівництвом царської жандармерії, зокрема, офіцером Першої експедиції М. М. Поповим та його шефом Л. Дубельтом, й нав'язана у 1847 р. В. Білозерському та М. Костомарову, коли ті перебували під слідством [6, с. 125-126]. Зрештою, ці кириломефодіївські братчики, а згодом петербурзькі громадівці - змушені були погодитись із такою ідеологічною конструкцією й у подальшому постійно демонструвати до неї свою прихильність. Проте, для петербурзьких українофілів ця ідеологема перетворилась у вигідну ширму, за якою вони могли практично легально працювати над реалізацією українського проекту - тобто, перетворення України у непідлеглу «Річ Посполиту» в слов'янськім союзі, в якому вона «повинна складати окреме громадянське ціле на всьому просторі, де живуть українці, із збереженням єдності, заснованої не на згубній, мертвій централізації, а на ясному усвідомленні рівноправності і своїх власних потреб» [16, с. 752]. Ці слова були програмним кредо М. Костомарова й написані ним у 1860 у статті «Україна» для журналу «Колокол» О. Герцена.

Натомість М. Костомаров розумів, що без кардинальних демократичних змін в самій Російській імперії в усіх сферах життя і, передусім, у свідомості російського політикуму, годі сподіватись на відновлення української політичної самоорганізації. Відповідно український вчений-громадівець почав активно поширювати в російському інтелектуальному середовищі ідею федералізму, сподіваючись змінити світоглядні орієнтири вищих верст російського суспільства. У своїх наукових працях, публічних виступах, університетських лекціях він доводив, що монархічно-деспотичний шлях державного розвитку для Росії не є вічним і природним станом. На переконання вченого для Північної Руси як і для Південної Руси, тобто - для України, історично завжди був властивий республікансько-парламентський (вічовий) устрій та федеративні стосунки між окремими землями, які мали свою певну етнокультурну осібність.

Для обґрунтування своїх висновків М. Костомаров звертався до часів існування удільних князівств Давньоруської держави, котрі користувались широкою політичною автономією. Окремо він зупиняється на проблемі існування у цей період самостійних міст-республік з їхнім вічовим управлінням, як це було в Новгороді, Пскові, Смоленську.

Встановлення самодержавної деспотії та централізму з яскраво вираженими азійськими рисами на теренах Північно-Східної Руси вчений вважав наслідком зовнішнього впливу «татарської Орди», а потім імперії Чингізхана, яка на декілька століть встановила своє панування на північно-східних землях Давньоруської держави. Довготривале політичне рабство під владою Золотої Орди - призвело до суттєвих змін в політичній культурі та принципах державного управління в ареалі проживання східних слов'ян та угро-фінських корінних народів межиріччя Оки і Волги. Але «в цьому рабстві, як писав М. Костомаров, Русь знайшла свою єдність, до котрої не додумалась в період свободи» [10, с. 200-201]. Тобто - єдинодержавність, централізм Московської держави, що сформувались в цьому регіоні, виросли на руїнах вольностей і самоврядування.

М. Костомаров прагнув переконати російських інтелектуалів та урядовців, що в новітню епоху формування європейських модерних націй і держав, Росія не повинна стояти осторонь тих процесів. Відповідно першими її кроками в цьому напрямку має бути повернення до своїх природних витоків, тобто, до демократично-федеративних традицій. Згідно костомарівського бачення майбутня Російська держава мала б складатися з багатьох народів, які б у державному розумінні всі разом становили одне тіло, але у внутрішньому житті кожен лишався б самостійним цілим [16, с. 753].

Костомарівська концепція республікансько-федеративного поступу Росії завойовувала все більше прихильників у російському інтелектуальному середовищі. Публічні лекції та диспути вченого з офіційними російськими істориками і публіцистами (М. Погодіним, С. Соловйовим, Н. Кукольником, М. Катковим) перетворювалися, як правило, у досить помітні події в науково-політичному житті Петербурга. Переповнені зали бурхливо реагували на костомарівський виклад історії східного слов'янства.

Про це постійно писав у своїх листах до своєї родини видатний російський демократ, керівник групи «Современник» М. Чернишевський. Так в одному з листів він із особливим піднесенням повідомляв: «Кожне слово Костомарова покривалося тривалими знаками співчуття з боку публіки... По закінченні диспута Миколу Івановича винесли на руках. публіка зійшлася, звичайно, тільки через любов і повагу до Костомарова. Він користувався тут такою славою, якої не мав ще ніхто з тутешніх професорів від заснування університету» [15, с. 108]. Щоправда, між М. Костомаровим та М. Чернишевським завжди існували розбіжності у світоглядних позиціях відносно самого історичного розвитку України [15, с. 107, 28, 130].

Але у своїх рецензіях на диспути М. Костомарова з представниками російської офіційної історіографії Чернишевський завжди висловлював підтримку вченому та його науковим концепціям. Так, наприклад, у статті «Зауваги на «Останнє слово» п. Погодіну п. Костомарова» російський демократ назвав наукові праці М. Погодіна «хламом» і «лакейською іноземщиною» вигідною монархічним колам. Одночасно високо оцінивши наукову діяльність М. Костомарова, М. Чернишевський закликав його не «компрометувати себе» і «не ув'язуватись» у дискусію з М. Погодіним, який має репутацію «шута» в науці [14, с. 84-88].

Варто відзначити, що на публічні лекції українського вченого приходили не тільки науковці і петербурзька світська публіка, але й представники ІІІ Відділення (жандармерії).У своїх доповідних записках для імператора та жандармерії вони зазначали, що М. Костомаров у лекціях насміхається над самодержавним правлінням, звеличує «Новгородську вольницю» і народне врядування в провінціях на противагу самодержавству. Реакція царя Олександра ІІ була однозначно негативною й відповідно жандарми отримували наказ, як найпильніше здійснювати «нагляд над цим професором» та знайти способи припинити викладацьку та публічну діяльність М. Костомарова, аби не допустити поширення в імперії небезпечних революційних ідей та настроїв [18, арк. 109].

Справді, науково-концептуальний напрямок творчості М. Костомарова протистояв консервативній та реакційній самодержавній ідеології. З цього часу починається творення нового напряму російської й української історіографії та суспільно-політичної думки. Проте необхідно зазначити, що російські інтелектуали, схвалюючи й підтримуючи костомарівську федералістичну концепцію державного правління в Росії, у переважній більшості були прихильниками федералістичного централізму, а подекуди й конституційної монархії. Питання республіканського самоврядування й визнання політичної самостійності за національними регіонами, що увійшли до складу Російської імперії в певні історичні періоди, були досить далекими для розуміння та сприйняття. Передусім це стосувалось України. Російське суспільство міцно трималось ідеологеми про триєдиність великоросійської народності. Тож формулювання Малоросія, малороси, Південно-Західна Росія, Південна Русь, південноруси, Київ - «мать городов русских», що визначало приналежність українців до великоросійського супер-етносу, міцним корінням вросло у свідомість російського політикуму, російських слов'янофілів та західників, зрештою, демократів, й не залишало українцям жодного шансу на право бути осібною нацією зі своєю власною культурною ідентичністю та політичним життям у межах можливої федеративної Росії.

Навіть ті російські суспільно-політичні діячі, котрі визнавали за українцями їхню певну національну осібність, не бачили потреби політичного існування України за межами Російської держави. Наприклад, відомий слов'янофіл Ю. Самарін писав про необхідність допомогти малоросам - тобто, українцям, зберегти не тільки свою мову, звичаї, пісні, духовну самобутність, але й надати їм право на створення деяких своїх регіональних адміністративних установ для місцевих потреб. Проте, він тут же резюмував: «В той же час нехай він (український народ - Авт.) пам'ятає, що історична роль його (має бути тільки Авт.) в межах Росії, а не поза нею, в загальному складі держави Московської» [13, с. 73].

В цьому контексті варто згадати М. Чернишевського і його сподвижника А. Григор'єва. Вони визнавали за українцями їхню національну своєрідність й постійно підтримували цю ідею в своїх рецензіях і літературних оглядах українських письменників, а в журналі «Современник» часто друкували оповідання В. Єлагіна, Марка Вовчка, поезію Т Шевченка, популяризували праці М. Костомарова. М. Чернишевський був серед небагатьох російських демократів, хто виступав на захист української початкової школи для дітей селян та української мови в літературному процесі [7; 15, с. 82]. Поряд із тим, названі російські демократи розглядали Україну як невід'ємну частину Російської держави, на відміну від керівника закордонної групи «Колокола» А. Герцена.

У свідомості російського суспільства незмінною залишалась ідеологема про правомірність збирання давньоруських земель в єдину державу під скіпетром московських монархів та імперське стереотипне мислення про безумовне право Російської держави на території та народи, що стали її військовим надбанням протягом декількох останніх століть.

Подібна світоглядна реальність в російському суспільстві вимагала від М. Костомарова і петербурзьких громадівців винести на всеросійський простір обговорення питання української національної ідентичності. В свою чергу, це передбачало необхідність виокреслити український національний характер через духовну культуру - фольклор, традиції, побут, психологію; через світобачення тих чи інших історичних та політичних процесів та подій. Необхідно було розкрити особливе характерне тільки українцям та загальне - у порівнянні із сусідніми народами.

Але варто зазначити, що наголос на національних рисах життя й історії українців викликав як інтерес, так і роздратування у російських адептів монархії, слов'янофілів, західників і навіть серед демократів. Зокрема, прихильник групи «Современник» демократ М. Добролюбов висловлював своє негативне ставлення до так званого «етнографізму» українських дописувачів громадівського вісника «Основа», називав його тематику «вузьким морально-етнічним світоглядом» авторів [20, с. 123]. Російські демократи у своїй більшості закликали українських інтелектуалів віддавати перевагу не національним, а соціально-класовим проблемам, суто російському визвольному рухові, тобто, боротьбі з абсолютистсько-бюрократичною і кріпосницькою системою в країні. Відповідно це змушувало громадівців шукати нові форми впливу на суспільну думку, настрої, погляди молоді, інтелігенції, чиновництва в Україні та і в самій Росії; шукати нові можливості донести ідею українського відродження, щоб розширити коло своїх однодумців і залучити їх, до реалізації українського проекту.

В цьому контексті на увагу заслуговують розвідки М. Костомарова «Правда полякам про Русь», «Правда москвичам про Русь», «Дві руські народності», в яких учений науково обґрунтовано доводить національну та історичну осібність малоросів-українців від поляків і великоросів. Зрештою, вчений прагнув поставити крапку в політичній дискусії: кому належать українські землі від Сяну до Дону: Польщі, Росії, чи самим українцям.

Компромісним рішенням у розв'язанні цієї дилеми в тогочасних реаліях Російської імперії, за переконанням ученого, міг бути політичний консенсус у формі федеративного облаштування Російської держави, де «Малоросія» отримала б окреме від центру політичне самоврядування. На шлях федералізму він спрямовував і своїх сподвижників - всіх українських інтелектуалів. Справді, ця костомарівська концепція отримала всебічну підтримку в середовищі українофілів. Проте, більшість громадівців за своїм світоглядом виявляли прихильність до першого київського варіанту цієї концепції.

Натомість варто зазначити, що М. Костомаров був досить обережним у своїх словах, визначеннях і роздумах. Не завжди відкрито, часто завуальовано у своїх теоретичних і науково-публіцистичних працях він декларував ідеї політичної самостійності українського народу від імперії. У м'якій, ненав'язливій формі вчений намагався проводити ідею державницького відродження України. Справжні наміри він часто-густо прикривав фразами про вірнопідданість українців монархії Романових, писав про неможливість відокремлення «Малоросії» від імперії, про подальший спільний історичний поступ обох народів, хоча тут же підкреслено говорив про їхню етнічну психологічну і культурну осібність.

Навіть в останній своїй праці «Мазепа», написаній в контексті вірнопідданства царизму, учений підкреслював віковічне бажання українців до власного політичного життя: «Не можна також сказати, щоб народ малоросійський не усвідомлював своєї народної особистості і не бажав національної незалежності» [12, с. 443].

Цікаво, що в приватних листах до громадівців М. Костомаров закликав до стриманості й обережності у висловлюванні своїх поглядів, не вдаватися до радикальних заходів, щоб не дратувати російський уряд. Найголовніше, за переконанням історика, це зберегти сили і згуртувати українських інтелектуалів навколо української освітньої справи. «Найбільше нам треба об тім старатись, щоб правительство на нашу справу вовком не поглядало, щоб не лякалось ані бунтів, ані якогось там сепаратизму та не шкодило у нашій мові народові науку викладати» [3, с. 75].

Позаяк, М. Костомаров був переконаний, що одночасно необхідно працювати у напрямку психологічної адаптації російської освіченої спільноти й істеблішменту до самої думки про незаперечний факт існування української окремішньої ідентичності, відмінної від російського елементу. За цих умов згодом прийде визнання російським політикумом правомірності його концепції федеративних рівноправних взаємин між двома східнослов'янськими народами. Проте сама федерація не була кінцевою метою вченого. У своїх потаємних мріях, про які вперше відкрито він заявив у «Книзі буття», М. Костомаров бачив Україну лише «непідлеглою Річчю Посполитою». Звичайно М. Костомаров був романтиком - ідеалістом, який сподівався силою слова вченого історика змінити ментальний світогляд та імперську асиміляторську ідеологію вищих верств російського суспільства відносно підвладним їм етноспільнотам та землям.

Навіть для російських демократів це виявилось надскладним психологічно ментальним завданням. Російська демократія, у своїй більшості, міцно трималась принципу централізму котрий для них був головним стержнем адміністративно-управлінської системи державності майбутньої демократичної Росії.

Єдиний, хто підтримав концепцію М. Костомарова та право народів на політичне самовизначення у міжнаціональних відносинах при побудові федеративної системи управління, був лише демократ О. Герцен. Він стверджував, що об'єднання народів має бути «вільним даром», а не наслідком фізичного чи духовного насилля, бо неможливо збудувати свободу у себе дома, тільки для російського народу, «затягуючи мотузку на шиї сусіда» [4, Т 14, с. 252]. Відповідно О. Герцен відкрито висловлював думку, що український народ має незаперечне право самостійно визначити свою долю. Цей російський демократ закликав співвітчизників поважати національні почуття і рахуватися з бажанням українців не бути ні польською, ні російською провінцією. У статті «Росія і Польща» він писав: «На мою думку питання вирішується дуже просто. Україну варто в такому випадку визнати вільною і незалежною країною. У нас... не може, не мусить бути й мови про те, кому має належати та чи інша частина населеної землі» [4, Т 14, с. 18, 25].

Подібна позиція провідного російського демократа мала значний резонанс серед українських культурних та суспільних діячів. Вона вселяла в їхні серця надію на реалізацію костомарівської концепції федералізму в демократичній Росії. Але, якщо О. Герцен розглядав українське питання як політичне і підтримував державницькі прагнення українофілів, то позиція інших російських демократів, в тому числі й групи «Современник», була у цьому відношенні досить не виразною, а то й негативною. Вони погоджувались визнати існування лише малоросійської ідентичності як складової частини загальноросійської етноспільноти [8, с. 134-135]. Тому подальша доля України ними розглядалась у контексті історичного поступу вже оновленої Російської держави і в межах старих незмінних кордонів. В розумінні російської демократії етнополітичні права всіх народів Російської імперії є другорядними, несуттєвими у порівнянні з глобальними майбутніми соціально- економічними перетвореннями, які б мали відкрити двері до нового суспільно-політичного ладу. Тільки О. Герцен критично опонував своїм колегам по ідеологічному світогляду. Він вважав, що народи «мають самі вибрати, з ким їм бути - з Росією, Польщею чи стати незалежними». Та коли в Росії не відбудуться демократичні зміни, то «потрібно їм з'єднатися, йти на Москву і розгромити це ісполинське чудовисько творіння рабства» [4, с. 22-23].

Втім, симптоматично, що частина української освіченої молоді, захопилась ідеями соціальної революції і почала вливатись в ряди російської революційно-демократичної спільноти. За висловом історика М. Грушевського ця молодь щиро вірила, що зможе «пронести українську справу під полою общеросійського лібералізму» [5, с. 45]. Тож не зважаючи на популярність костомарівської концепції федералізму, яка будувалась на принципах національної та політичної рівності кожної нації, в українському освіченому середовищі паралельно утверджується ідеологія федеративного централізму, котру поширювала російська демократія. Ці дві концепції у 60-70х рр. ХІХ ст. співіснували і, згодом, розпочали змагання за уми та серця українців, котрі мали зробити свій вибір щодо державницького поступу України.

Список використаних джерел

костомаров концепція демократ українство

1. Белинский, В., 1956. `Полное собрание сочинений', М.: ПСС Изд-во АН СССР, Т.12, 596 с.

2. Верменич, ЯВ., 2016. `Конструювання української ідентичності:національні й регіональні проекти другої половини ХІХ - початку ХХ ст.', Відповідальний редактор В. А. Смолій, К.: Інститут історії НАН України, 356 с.

3. Возняк, М., 1925. `Листування Костомарова з Кониським', Україна, К.: Державне видавництво України, №3.

4. Герцен, АИ., 1958. `Собрание сочинений в 30-и тт.', М.: Изд--во АН СССР, Т14.

5. Грушевський, М., 1906. `Дорогою віків', Збіжучої хвилі, К.: З друкарні С. В. Кульженка, с.44-45.

6. Зайончковский, ПА., 1959. `Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847)', М.: Изд-во Московского университета, 170 с.

7. Див.: Іванова, ЛГ, Іванченко, РП., 2000. `Суспільно-політичний рух 60-х рр. ХІХст. в Україні: до проблеми становлення ідеології', К.: Український центр духовної культури, 352 с.

8. Каппелер, А., 1997. `Мазепинцы, малоросы, хохлы: украинцы в этнической империи Российской империи', Миллер А. И (ред.) Россия--Украина: история взаимоотношений, М.: Школа «Языки русской культуры», 248 с.

9. `Кирило-Мефодіївське товариство. Джерела з історії суспільно-політичного руху на Україні ХІХ - початку ХХ ст.: В 3-х тт.', 1990, К.: Наукова думка, Т.1, 542 с.; Т.3, 440 с.

10. Костомаров, Н., 1863. `Две русские народности', Исторические монографии и исследования, Изд. Д. Е. Кожан- чикова, Т.1, 504 с.

11. Костомаров, НІ., 1903. `О значении Великого Новгорода в русской истории', Исторические монографии и исследования, СПб.: ТипографияМ. М. Стасюлкевича, Кн.1, Т.1, 731 с.

12. Костомаров, НИ., 1882. `Мазепа. Историческая монография', М.: Типография И. Н. Кушнерова, 446 с.

13. Миллер, АИ., 2013. `Украинский вопрос в Росийской империи', К.: Laurus, 416 с.

14. Никитенко, АВ., 1955. `Дневник. В. 3-х частях', М., Ч.1, 582 с.

15. Пінчук, ЮА., 1992. `Микола Іванович Костомаров', К.: Наукова думка, 232 с.

16. `Письмо Костомарова к издателю «Колокола»', 1905, Драгоманов М. П. Собрание политических сочинений,Paris: Societe nouvelle delibrai -- rieetd'edition,Т2, с.746-755.

17. Реєнт, О., 2009. `Україна ХІХ - ХХ століть. Роздуми та студії історика', К.: Корсунь-Шевченківський: ФОП, 486 с.

18. `Російська національна бібліотека ім. Салтикова- Щедріна в Петербурзі', Рукописний відділ, Фонд Ф. А. Головіна, Спр.98.

19. Современник,1861, Т LХХХІ.

20. Современник, 1861, Т. І-ІІ.

21. Шпорлюк, Р., 2000. `Імперія та нації', К.: Дух і Ліра, .... с.

22. Шпорлюк, Р., 2016. `Формування модерних націй: Україна - Росія - Польща', К.: Дух і Ліра, 552 с.

23. `Україна. Процеси націотворення', 2011, Упорядник Андрес Каппелер, К.: К.І.С., 416 с.

24. `Українська культура: цивілізаційний вимір', 2015.

25. Калакура Я. С., Рафальський О.О., Юрій М. Ф., К.: ІП і ЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 496 с.

26. Ясь, О., 2018. `Багатоликий Микола Костомаров', К.: Либідь, 304 с.

27. Belinskij, V., 1956. `Polnoe sobranie sochinenij (Full composition of writings)', M.: PSS Izd--vo AN SSSR,T.12, 596 s.

28. Vermenych, JaV., 2016. `Konstrujuvannjaukrai'ns'koi' identychnosti: nacional'nijregional'niproektydrugoi' polovyny ХГХ - pochatku ХХ st. (Constructing Ukrainian identity: national and regional projects of the second half of the nineteenth and early twentieth centuries)', Vidpovidal'nyj redaktor V. A. Smolij, K.: Instytut istorii 'NAN Ukrai'ny, 356 s.

29. Voznjak, M., 1925. `LystuvannjaKostomarovazKonys'kym (Correspondence with Kostomarov and Konysky)', Ukrai'na,K.: DerzhavnevydavnyctvoUkrai'ny, №3.

30. Gercen, AI.,1958. `Sobranie sochinenij v 30-i tt. (Collected Works in 30 t.)', M.: Izd--vo AN SSSR, T.14.

31. Grushevs'kyj, M., 1906. `Dorogoju vikiv (By the way of ages)', Z bizhuchoi'hvyli,K.: Z drukarni S. V Kul'zhenka, s.44-45.

32. Zajonchkovskij, PA., 1959. `Kirillo-Mefodievskoe obshhestvo (1846-1847) (Cyril-Methodius Society (1846-1847))', M.: Izd--vo Moskovskogo universiteta, 170 s.

33. Dyv.: Ivanova, LG., Ivanchenko, RP., 2000. `Suspil'no- politychnyj ruh 60-h rr. ХГХ st. v Ukrai'ni: do problemy stanovlennja ideologii' (Social-political movement of the 60's of the nineteenth century. in Ukraine: to the problem of the formation of ideology)', K.: Ukrai'ns'kyj centr duhovnoi 'kul 'tury, 352 s.

34. Kappeler, A., 1997. `Mazepincy, malorosy, hohly: ukraincy v jetnicheskoj imperii Rossijskoj imperii (Mazepins, Little Russians, Ukrainians: Ukrainians in the Ethnic Empire of the Russian Empire)', Miller A. I (red.) Rossija--Ukraina: istorija vzaimootnoshenij,M.: Shkola «Jazyki russkoj kultury», 248 s.

35. `Kyrylo-Mefodii'vs'ketovarystvo. Dzherelazistorii' suspil'no-politychnogoruhunaUkrai'ni ХГХ - pochatku ХХ st.: V 3-htt. (Cyril and Methodius Society. Sources on the history of the socio-political movement in Ukraine from the nineteenth and early twentieth centuries. In 3 centuries)', 1990, K.: Naukova dumka, T. 1, 542 s.; T.3, 440 s.

36. Kostomarov, N., 1863. `Dve russkie narodnosti (Two Russian nationalities)', Istoricheskie monografii i issledovanija, Izd. D.E. Kozhanchikova, T.1, 504 s.

37. Kostomarov, N1., 1903. `O znachenii Velikogo Novgoroda v russkoj istorii (On the significance of Veliky Novgorod in Russian history)', Istoricheskie monografii i issledovanija, SPb., Kn.1, T.1, 731 s.

38. Kostomarov, NI., 1882. `Mazepa. Istoricheskaja monografija (Mazepa. Historical monograph)', M.: Tipografija I. N. Kushnerova, 446 s.

39. Miller, AI.,2013. `Ukrainskij vopros v Rosijskoj imperii (Ukrainian issue in the Russian Empire)', K.: Laurus, 416 s.

40. Nikitenko, AV., 1955. `Dnevnik. V. 3-h chastjah (A diary. B. 3 parts)', M.: Gosizdat, Ch.1, 582 s.

41. Pinchuk, JuA., 1992. `Mykola Ivanovych Kostomarov (Nikolai Ivanovich Kostomarov)', K.: Naukova dumka, 232 s.

42. `Pis'mo Kostomarova k izdatelju «Kolokola» (Kostomarov's letter to the publisher «Bells»)', 1905, Dragomanov M. P. Sobranie politicheskih sochinenij, Paris: Societe nouvelle delibrai -- rieetd'edition, T.2, s.746-755.

43. Rejent, O., 2009. `Ukrai'na ХГХ - ХХ stolit'. Rozdumy ta studii' istoryka (Ukraine XIX - XX centuries. Reflections and studios of the historian)', K.: Korsun'--Shevchenkivs'kyj: FOP, 486 s.

44. `Rosijs'ka nacional'na biblioteka im. Saltykova-Shhedrina v Peterburzi (Russian National Library. Saltykov-Shchedrin in St. Petersburg)', Rukopysnyj viddil, Fond F. A. Golovina, Spr.98.

45. Sovremennik, 1861, T. LХХХІ.

46. Sovremennik, 1861, T. І-ІІ.

47. Shporljuk, R., 2000. `Imperija ta nacii' (Empire and nation)', K.: Duh i Lira, .... s.

48. Shporljuk, R., 2016. `Formuvannja modernyh nacij: Ukrai'na - Rosija - Pol'shha (Formation of Modern Nations: Ukraine - Russia - Poland)', K.: Duh i Lira, 552 s.

49. `Ukrai'na. Procesy naciotvorennja (Ukraine. The processes of nation-building)', 2011, Uporjadnyk Andres Kappeler, K.: K.I.S., 416 s.

50. `Ukrai'ns'ka kul'tura: cyvilizacijnyj vymir (Ukrainian culture: civilization dimension)', 2015, Kalakura Ja. S., Rafal'-

51. s'kyjO. O., Jurij M. F., K.: IP iEND im. I. FKurasaNAN Ukrai'ny, 496 s.

52. Jas', O., 2018. `Bagatolykyj Mykola Kostomarov (Manyheaded Nikolai Kostomarov)', K.: Lybid', 304 s.

Размещено на Allbest.ru