Основні заходи щодо відновлення та розвитку повоєнної медичної галузі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні заходи щодо відновлення та розвитку повоєнної медичної галузі

Розглянуті питання стосовно відновлення та розвитку повоєнної медичної галузі і лікарняно-аптечних установ. Особливу увагу звернено на процеси реорганізації санітарно-епідеміологічної служби. Для відтворення подій були використані писемні джерела й статистичні звіти.

Метою дослідження є встановлення причин та аналіз процесу відтворення та становлення медичної галузі в повоєнний період.

У результаті було одержано висновки, щодо політики відновлення системи охорони здоров'я в повоєнний період, яка в цілому мала позитивні наслідки. Дії уряду в обраному напрямку суттєво скоротили рівень смертності населення в країні.

Відразу ж після звільнення України розпочалася робота по відновленню медичнихустанов та лікарняно- аптечної мережі. 24 березня 1944 р. був виданий наказ №244Наркомату охорони здоров'я РРФСР «Про заходи щодо організації та виконання плану відновлювальних робіт 1944 р. в звільнених районах» [2, с. 386-387]. Згідно з наказом на відновлювальні роботи, для введення в дію зруйнованих та пошкоджених будівель лікувальних установ, у 1943 р. було асигновано для міст та сільських місцевостей звільнених областей, по лімітним і безлімітним витратам - 40,36 млн. крб. За роки війни і в повоєнний період на Україні було відновлено та створено значну кількість медичних установ та лікарняно-аптечні мережі. У 1944 р. відновлена після війни аптечна мережа нараховувала 1 126 аптек, у 1946 р. вже працювало 1 876 аптек та численні аптечні пункти, а повне відновлення аптечної мережі було завершено у 1949 р. [1, с. 147-149].

У повоєнній країні почали відновлювати роботу санітарно-протиепідемічні станції, науково-дослідні установи, вищі та середні медичні навчальні заклади. При лікувально- профілактичних установах налічувалася величезна кількість аптек - як відкритого, так і закритого типу. На початок вересня 1945 р. було відновлено роботу 4 780 амбулаторно-поліклінічних закладів та понад 800 санітарно-протиепідемічних станцій. Відновили свою діяльність майже усі сільські лікарські дільниці, це близько 6 700 фельдшерських та фельдшерсько-акушерських пунктів, закладів охорони матері та дитини, аптечних мереж; розпочали випуск продукції підприємства медичної промисловості [1, с. 147]. У 1946 р. на Україні повністю відтворено довоєнну мережу станцій переливання крові [1, с. 149]. Однак, матеріально-технічна база закладів ще не була забезпечена належним чином. Не вистачало апаратури, інструментарію, медичного обладнання, рецептурного та медичного посуду (ампул, банок, колб, чашок Петрі), медикаментів тощо.

На нестачі медикаментів необхідно зупинитися окремо. У повоєнний період виникла гостра необхідність в сульфаніламідних препаратах (протибактеріальні засоби широкого спектру дії), популярних і добре відомих препаратах типу аспірину, антипірину, пірамідону та ін. Взагалі, сульфаніламідні препарати, це група хімічно синтезованих сполук, що використовується для лікування інфекційних хвороб, головним чином бактеріального походження. Сульфаніламіди стали першими лікарськими засобами, що дозволили проводити успішну профілактику і лікування різноманітних бактеріальних інфекцій. Завдяки цим препаратам, що ввійшли в медичну практику з 1930-х років, вдалося значно знизити смертність від запалення легенів, зараження крові і багатьох інших бактеріальних інфекцій. Їх повсюдне застосування під час Другої світової війни врятувало безліч життів. Найбільш широко відомий у той час був сульфаніламід - стрептоцид, та отримані на його основі сульфатіазол, сульфапірідазін, сульфадіазин, етазол, сульфадоксин, сульфацетамід (сульфацил).

Повоєнна медична промисловість не могла забезпечити лікарняно-аптечні мережі усіма необхідними ліками, тому виникла гостра необхідність розвитку самостійного виробництва антибіотиків, біологічних препаратів та особливо вакцин. Але замість розширення переліку ліків, у 1947 р. медична промисловість зменшила у порівнянні з 1946 р. виробництво на 17 найменувань, зокрема особливо поширених і

ходових медикаментів, таких як аспірин, наркозний ефір та інші [14, с. 276]. У деяких областях охорони здоров'я в зв'язку з цим положення сильно загострилося, почали погіршуватися показники стану здоров'я населення. Таке становище можна пояснити тим, що медична промисловість протягом двох повоєнних років не змогла ще в повному обсязі відновити виробництво довоєнного асортименту медикаментів та медичного обладнання. Проте, виробництво медичних препаратів залежало і від інших невідновлених після війни виробництв, без яких органам охорони здоров'я було важко обійтися. Наприклад, очищена кухонна сіль. Вона потрібна для виробництва фізіологічного розчину. Однак, на всі прохання налагодити очищення кухонної солі в медичній промисловості, відповідь була одна, що це справа органів харчової промисловості. Що ж стосується так званого таблетування, тобто виготовлення готових лікарських форм - таблеток, то і тут медична промисловість сильно відставала. Потрібне співвідношення між кількістю ліків у порошках та у таблетках постійно порушувалось на шкоду потребам лікарів і лікувальних установ. Крім того, що подібний стан відбивався на кількості продукції, що випускається, часто бувало й таке, коли в одну область надходили тільки таблетки, а в іншу - тільки порошки. І як наслідок, часто доводилося розмелювати таблетки самостійно, щоб готувати препарати «ex tempore».

Відставала також і якість продукції, що випускалася медичною промисловістю. Недотримання технічних умов - досить поширена «хвороба» в медичній галузі. При цьому спостерігався і внутрішньозаводський брак, що був прямим свідком відсутності належного контролю за готовими виробами і за виготовленням окремих деталей. Іншим серйозним дефектом в роботі медичної промисловості були занадто високі відпускні ціни в порівнянні з собівартістю. Більшість лікувально-профілактичних установ за існуючими нормами фінансування не спроможні були купувати дорогу апаратуру і обладнання. 17 травня І946 р. МОЗ УРСР надіслало у найвищі партійні інстанції листа з описанням реальної, майже критичної ситуації із постачанням населенню медикаментів [1, с. 149].

Виходячи з перерахованих проблем, держава поставила перед медичною промисловістю та лікарняно-аптечною мережею ряд завдань, які полягали насамперед у зміні ставлення до виконання плану, зниженні собівартості продукції, зверненні особливої уваги до якості виробництва медикаментів, інструментарію та медичного обладнання, поліпшенні технології виробництва, здійсненні своєчасних поставок медикаментів і медичних виробів лікувально-профілактичним закладам. Навіть якість виробничої сировини повинна була ретельно переглядатись, оскільки справа стосувалася препаратів, що йдуть на лікування хворих. Результатом таких дій стало різке зростання виробництва медикаментів, медичної апаратури, інструментарію та обладнання. Як наслідок, відбулось покращення медичного обслуговування населення.

Так, у Києві в 1950 р. медичні підприємства почали випускати пересувні інгаляторні установки та комбіновані апарати для вимірювання тиску [11]. У 1948-1951 рр. в Київській лабораторії Інституту кібернетики АН УРСР було розроблено перші у Європі електронні обчислювальні машини, а під керівництвом М. М. Амосова сконструйовано кібернетичні машини (сучасні - комп'ютери) для потреб анестезіології, хірургії, космічної медицини, електронного «штучного лікаря» [1, с. 152].

З 1950 по 1957 рр. в Україні було опрацьовано нові методи фракціонування та переливання крові, виділено дефібриновану кров, глобулярну масу, натуральну сироватку, фібринні плівки, нативну фібрино-лейкоцитоеритроцитарну плівку, еритроцитарну масу [1, с. 154-155].

15 вересня 1947 р. міністр охорони здоров'я СРСР Є. І. Смірнов видав наказ про об'єднання амбулаторно-поліклінічних і стаціонарних закладів. Вже наприкінці 1947 р. в Україні відновлено мережу лікарняних закладів та ліжковий фонд, які були знищені війною. З 3 жовтня 1949 р. уряд СРСР ухвалив рішення про об'єднання поліклінічних закладів з лікарняними. Внаслідок таких змін, у 1949 р. було ухвалено рішення про організацію обласних лікарень, що завершувало б триступеневу систему медичної допомоги: сільські лікарські дільниці - районні та міські лікарні - обласні лікарні (табл.1-2) [1, с. 150-153].

Вже у 1950 р. всього по Україні нараховувалось 424 міських та 24 обласних лікарні, у яких було відповідно 46 767 та 9 560 ліжок. Наприкінці 1955 р. кількість міських лікарень збільшилась до 594 на 63 980 ліжок та 26 обласних лікарень на 10 705 ліжок [3, с. 54-55].

У Києві, в листопаді 1946 р. при Українському науково-дослідному інституті рентгенології, радіології та онкології відкрився перший в Україні відділ легенево-онкологічної хірургії на 20 ліжок [7].

У 1948 р. було розпочато реорганізацію санітарно-епідеміологічної служби: державну

санітарну інспекцію, санітарно-епідеміологічні станції, протималярійні та дезінфекційні служби, спеціалізовані протиепідемічні заклади було об'єднано в санітарно-епідеміологічні станції. На базі Київської міської інфекційної лікарні у 1948 р. створився Інститут інфекційних хвороб (у 1988 р. його було об'єднано з Інститутом епідеміології, паразитології та мікробіології, тепер Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського АМН України) [1, с. 151].

У 1948 р. Рада міністрів СРСР присудила Сталінську премію за визначні наукові праці у галузі медичних наук - О. Тимофеєвському, дійсному члену Академії медичних наук СРСР, професору Інституту клінічної фізіології імені Богомольця АН СРСР, - за наукові праці у вивченні злоякісних пухлин, які відкрили новий шлях боротьби з пухлинами. Своє наукове відкриття О. Тимофеєвський узагальнив у монографії «Експлантація опухів людини», опублікованій у 1

Таблиця 1

У 1950 р. на території обласної лікарні м. Сталіно (сучасне м. Донецьк) відкрито акушерсько- гінекологічну клініку на 280 палат [9]. У Подільському районі Києва, при фізіотерапевтичній лікарні відкрилася грязелікарня [10]. У Вінниці було закінчено будівництво нового приміщення залізничної лікарні [6].

25 грудня 1950 р. на базі Київського психоневрологічного інституту було створено Інститут нейрохірургії [13]. Першим його директором став О. І. Арутюнов, засновник української радянської школи нейрохірургів, хоча й існує думка, що першим виконувачем обов'язків директора Інституту нейрохірургії був П. С. Тарасенко [16, с. 85-89]. У перші роки існування Інституту основна увага колективу була спрямована на вирішення проблеми віддалених наслідків та ускладнень травм черепа, головного та спинного мозку, периферичної і, зокрема, вегетативної нервової системи. У подальшому, основними напрямами досліджень Інституту стає наукова розробка і забезпечення сучасного рівня діагностики і лікування захворювань та ушкоджень центральної і периферичної нервової системи, а саме: патогенез, діагностика та лікування травм центральної і периферичної нервової системи та їх наслідків; хірургічне лікування уражень хребта, спинного мозку та його корінців; хірургічне та комбіноване лікування пухлин головного мозку, вивчення їх молекулярно-генетичних особливостей; лікування невгамовних больових синдромів; функціональна та відновлювальна нейрохірургія; нейрохірургія дитячого віку; хірургічне лікування судинної патології головного мозку; експериментальні та клінічні проблеми лікування тяжких форм епілепсії, паркінсонізму; вивчення механізмів та ефективності дії стовбурових клітин; нейроімунологія; радіо- нейрохірургія [4, с. 410].

Наприкінці 1950 р. в Україні вже працювало 3 533 лікарні на 343 800 ліжок; у санаторіях було 82 100 місць; у будинках відпочинку - 32 000 місць. Також діяло 8 157 амбулаторій і поліклінічних установ та 17 653 фельдшерсько-акушерських пункти. У лікувально-профілактичних установах України працювало 48 600. лікарів та 136 400 чоловік середнього медичного персоналу, що значно більше ніж у довоєнні роки [1, с. 154]. З 1 січня 1949 р. вводився обов'язковий медичний облік та звітність [14, с. 302].

1-3 жовтня 1951 р. у Києві відбулась Республіканська нарада працівників охорони здоров'я УРСР. Учасники наради активно обговорювали стан охорони здоров'я населення України і намітили заходи для поліпшення медичного обслуговування населення [13].

Таблиця 2

15 січня 1952 р. Рада міністрів УРСР прийняла постанову «Про заходи по боротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих і глухих». Таким чином, було ухвалено рішення про організацію на протязі 1952-1953 рр. сурдологопедичних кабінетів для лікування дорослих і дітей при поліклініках і лікарнях у містах України; курсів по підготовці сурдопедагогів; груп в яслах і будинках дитини, або окремі ясла та будинки дитини для дітей з дефектами слуху і мови на 500 місць по містах України. У науково-дослідному Інституті отоларингології в Харкові було вирішено відкрити спеціальне сурдологопедичне відділення для вивчення питань профілактики і лікування глухоти [15, с. 5-9].

У 1953 р. відбувся ще один прорив, в країні було майже ліквідовано захворюваність тропічною і чотириденною малярією, спостерігалися лише поодинокі випадки захворюваності триденною малярією; працювало 955 санітарних станцій, у тому числі 566 міських та 389 - районних. Цього ж року розпочалося широке впровадження диспансеризації хворих [1, с. 156].

Аналізуючи процеси відновлення та становлення медичної галузі необхідно зазначити про створення при Київському Інституті вдосконалення лікарів професором-хірургом М. М. Амосовим у 1955 р., на базі 24-ї Київської міської лікарні, першу в країні спеціалізовану кафедру серцевої (торакальної) хірургії та першим в Україні запроваджує хірургічне лікування вад серця. Майже одночасно з М. М. Амосовим в Одесі, з ініціативи В. П. Філатова, при амбулаторії Інституту очних хвороб організовано перший в країні диспансер для короткозорих [1, с. 157].

Після Другої Світової війни в Ялті виявилося два інститути, які розробляли проблеми медичної кліматології і кліматотерапії: Інститут фізичних методів лікування ім. І. М. Сеченова і Інститут кліматотерапії туберкульозу. Перший з них займався розробкою методів реабілітаційного лікування хворих з наслідками поранень та переважно проблемами кліматотерапії захворювань нервової та серцево-судинної систем, нирок, гіпертонічної хвороби, бронхіальної астми в умовах Південного берега Криму, а також неспецифічних захворювань легенів. Другий інститут займався проблемами кліматотерапії туберкульозу. Війна перервала роботу інститутів. Значна частина матеріальних цінностей загинула під час війни. Більшу частину співробітників інститутів призвали до армії. Деякі співробітники були евакуйовані на Кавказ в Теберду, але наукова діяльність там не поновлювалася. Відновлення розпочалося відразу після звільнення Ялти. У квітні 1945 р. були відкриті легенева і хірургічна клініки, в 1946 р. - гортанно-легенева, в 1948 р. - дитяча клініка і клініка кістково-суглобового туберкульозу в м. Євпаторії на базі санаторію ім. Н. К. Крупської. Потім відкрили кліматотерапевтичну клініку з комбінованою кліматичною верандою і другу клініку легеневої хірургії (зав. - професор А. Г Гільман). Директорами ІКТ в післявоєнні роки були В. Ф. Чернишов і Е. Д. Петров. У 1948 р. на базі інституту було відкрито кафедру туберкульозу Центрального інституту удосконалення лікарів (зав. - проф. А. А. Куклін, потім проф. О. С. Фурман), де було навчено більше 300 лікарів-фтизіатрів. У тому ж році в інституті розпочалася підготовка аспірантів, згідно з постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б) «Про підготовку наукових працівників» [5, с. 225228, 320-322]. У 1955 р. відбулося об'єднання двох інститутів в один, який отримав назву «Український НДІ медичної кліматології і кліматотерапії ім. І. М. Сеченова» МОЗ УРСР. Його завданням було вирішення проблем медичної кліматології, фізіо-кліматотерапії захворювань легень (туберкульоз неспецифічні захворювання легенів), серцево-судинної і нервової систем. Велися дослідження по клімато-фізіотерапії захворювань нирок, ревматизму, наслідків поліомієліту у дітей (відділення в м. Євпаторії). У 1964 р. інститут був перейменований в «Ялтинський НДІ фізичних методів лікування і медичної кліматології ім. І. М. Сеченова» [17]. Тисячі врятованих життів та розробка новітніх методів лікування різних захворювань - підсумок роботи співробітників всесвітньо відомого інституту.

Таким чином, в результаті політики уряду, щодо відновлення системи охорони здоров'я населення країни у повоєнний період, наприкінці 1955 р. в Україні нараховувалось 1 250 міських і 1 500 сільських аптек, 1 434 аптечних пункти, 199 аптечних крамниці, 536 кіосків і понад 1 300 аптечних лотків. Пересічний заробіток лікаря становив у рік 1 140 -

1 000 крб. [1, с. 158]. Зросла якість медичних послуг населенню. Дії уряду докорінно скоротили рівень смертності населення в країні. Була створена єдина мережа лікувально-профілактичних закладів з досить розвиненою інфраструктурою і матеріально- технічною базою. Недостатньо, але відносно рівномірно розподілялись фінансові й інші ресурси серед медичних закладів. Відновлювалась санаторно- курортна база. Медична допомога стала доступною для більшої частини міського і сільського населення в амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних умовах.

Список використаних джерел

епідеміологічний медичний повоєнний

1.Ганіткевич, ЯВ., 2004. `Історія української медицини в датах та іменах', Львів: Видавництво НТШ, 368 с.

2.Здравоохранение в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Сборник документов и материалов', 1977, Под ред. М. И. Барсукова, Д. Д. Кувшинского, М.: Медицина, 575 с.

3.Здравоохранение в УССР (Статистический справочник)', 1957, Под ред. П. П. Грабовский, К.: Госмедиздат УССР, 140 с.

4.Інститут нейрохірургії ім. акад. А. П. Ромоданова АМН України. Історія та особистості', 2006, Під ред. Ю. П. Зозулі, В. І. Цимбалюка, К., 410 с.

5.Культурне будівництво в Українській РСР Червень 1941-1950: 3б. док. і матеріалів', 1989, Голов. арх. упр. при Раді Міністрів УРСР; АН УРСР Ін-т історії та ін.; Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (відп. ред.) та ін., К.: Наук. думка, 572 с.

6.Правда Украины, 1950, 28 апреля.

7.Радянська Україна, 1946, 28 листопада.

8.Радянська Україна, 1948, 30 травня.

9.Радянська Україна, 1950, 5 січня.

10.Радянська Україна, 1950, 6 січня.

11.Радянська Україна, 1950, 20 січня.

12.Радянська Україна, 1951, 24 травня.

13.Радянська Україна, 1951, 8 жовтня.

14.Смирнов, ЕИ., 1989. `Медицина и организация здраво¬охранения (1947-1953)', АМН СССР; М.: Медицина, 432 с.

15.Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верхов¬ної Ради, постанов і розпоряджень уряду УРСР', 1963, К., Т3 (1952-1956), с.5-9.

Размещено на Allbest.ru