Громадські організації Києва та Київської області у період "перебудови" 1985-1991 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ КИЄВА ТА КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ У ПЕРІОД ПЕРЕБУДОВИ 1985-1991 рр.

Доценко Віктор (м. Київ)

Доктор історичних наук, доцент, зав. кафедри філософії та історії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського

У статті робиться спроба відстежити формування, розвиток та участь у громадсько-політичному та культурному житті Києва та області громадських організацій, неформальних об'єднань у роки політичних та економіко-соціальних перетворень в Радянському Союзі в 1985-1991 рр. Окремі сюжети статті присвячені аналізу боротьби опозиційних правлячому режимові організацій за політичну і економічну суверенізацію України.

Ключові слова: громадська організація, перебудова, суверенізація, Київ, Київська область.

В статье делается попытка проследить формирование, развитие и участие в общественно-политической и культурной жизни Киева и области общественных организаций, неформальных объединений в годы политических и социально-экономических преобразований в Советском Союзе в 1985-1991 гг. Отдельные сюжеты статьи посвящены анализу борьбы оппозиционных правящему режиму организаций за политическую и экономическую суверенизацию Украины.

Ключевые слова: общественная организация, перестройка, суверенизация, Киев, Киевская область.

перебудова радянський громадський політичний київ

The article deals with the issue of establishment, development and participation in the civil, political and cultural life of Kyiv city and region of the public organizations and informal communities during the time of political, economic, social reforms in the Soviet Union (1985 to 1991). This issue is researched upon the background of data contained in periodicals, monographs and archive sources. Certain aspects of the article are dedicated to the analysis of political opposition's struggle for political and economic sovereignty of Ukraine.

The contemporary phase of political history of Ukraine is characterized with the difficult fight of civil society and nationally oriented political forces against the Russian imperialism. The cornerstone topic for social and humanitarian researches in this phase is the topic of establishing non-governmental structures oppositional to the ruling force of Communist regime in the Ukrainian SSR and the rise of civil society institutions in it. Creation of public organizations, communities and culture & arts projects by patriotic and nationally oriented citizens allowed starting in Kyiv city and region active struggle for democratization of society and gradual achievement of full sovereignty of Ukraine. The experience obtained by public of Ukraine during the years of struggle for independence and formation of civil society elements may be used nowadays by modern political and public leaders. The research of public and political movement in Ukraine during Perestroika years was the subject for various local and foreign scholars, in particular V.M. Danylenko, V.A. Rusnachenko, Ya.P. Seko etc. However, the works of these authors do not touch the history of public organizations of Kyiv city and region specially and, thusly, do not take into account the peculiarities ofpublic movement in the capital region, which made it different from the regions of Western Ukraine and industrial regions of republic. The purpose of the article is to trace down the processes of establishment, development and participation in public, political and cultural life of Kyiv city and region of the public organizations and informal communities in the time of political, economic and social reforms in the Soviet Union from 1985 to 1991. In the years of Perestroika Kyiv city and region was the core where patriotic civilians, dissidents, ecologists, students, journalists and scholars created the number of independent public organizations and communities able to launch a challenge to the Communist Soviet Empire in spite of its political power's pressure and the constant interference of Soviet special services. Exactly the civilians of capital region created the center of gravity for all democratic and anti-Soviet forces in republic able to unite versatile civil initiative groups from the West, East, South and North of Ukraine. The public organizations of Kyiv city and region became the basement for politization of civil movement and for the first democratic parties of Ukraine.

Keywords: public organization, Perestroika, sovereignty, Kyiv city, Kyiv region.

На сучасному етапі політичної історії України, коли громадянське суспільство, національно-здорові політичні сили ведуть важку боротьбу з російським імперіалізмом, особливо важливим питанням для проведення соціально-гуманітарних досліджень залишається вивчення історії формування в Українській РСР неурядових, опозиційних правлячому комуністичному режиму інститутів громадянського суспільства. Саме створення національно-свідомими, патріотично налаштованими громадянами громадських організацій, спілок та культурно-мистецьких рухів дозволили розгорнути в Києві та столичній області активну боротьбу направлену на демократизацію суспільства та поступову суверенізацію України в тогочасній Радянській імперії. Досвід отриманий українською громадськістю в роки боротьби за незалежність України та формування паростків громадянського суспільства має стати в нагоді і сучасним політичним та громадським лідерам. Дослідження історії громадсько- політичного руху в Україні в роки перебудови було предметом дослідження різних вітчизняних та закордонних істориків, зокрема, В.М. Даниленка, В.А. Русначенка, Я.П. Секо. Однак у роботах автори не зачіпають історію громадських організацій Києва та області, хоча громадський рух у столичному регіоні мав свої особливості, які були відмінними від громадсько-політичного руху в західноукраїнських областях та промислових районах республіки.

Метою нашої статті є спроба відстежити формування, розвиток та участь у громадсько-політичному та культурному житті Києва та області громадських організацій, неформальних об'єднань у роки політичних та економіко-соціальних перетворень в Радянському Союзі в 19851991 рр.

Розпад тоталітарної держави призвів до вирішального послаблення централізованого державного управління, яке знайшло свій вияв у протистоянні між загальносоюзним центром і новими центрами радянської влади в союзних республіка. В Україні це протистояння набуло характеру національно-визвольного руху.

Зміни в радянському суспільстві назрівали впродовж тривалого періоду, а найбільш інтенсивно почали відбуватися з приходом до владного керма в СРСР нового керівника -- М. Горбачова. На пленумі ЦК КПРС у березні 1985 р. було проголошено наміри влади здійснити ряд реформ. Зміст курсу, запропонованого енергійним ґенсеком, виражала формула: через прискорення соціально-економічного розвитку країни -- до нового якісного стану радянського суспільства.

Паралельно з реформуванням економіки відбувався складний процес суспільно-політичних зрушень. На ХХУІІ з'їзді КПРС (лютий 1986 р.) було висунуте гасло «широкої демократизації й гласності», яке «перетворилось на потужний каталізатор радикальних суспільних змін». «Гласність» означала забезпечення дозованої інформаційної свободи. Демократизація мала на меті під контролем партії подолати синдром відчуження населення від держави, активізувати його громадянську активність, розширити соціальну базу перебудови. Уже влітку 1988 р. на ХІХ партійній конференції було порушене питання про необхідність реформування радянської політичної системи. Проголошувався курс на створення правової держави, розвиток парламентаризму, поглиблення демократичних перетворень [3, с. 5].

В Україні розвиток громадського руху відбувався в три етапи. Перший припадає на 1985-1986 рр., коли влада розраховували провести реформування «згори». В республіці залишався здійснюваний радянськими спецслужбами контроль за національно-свідомими громадянами, обмежувалась і цензорувалась інформація. Не змінювались корінні засади і принципи організації суспільства.

Після Чорнобильської катастрофи в українському суспільстві намітились радикальні зміни у напрямку формування незалежних від компартійних органів громадських рухів і організацій екологічного спрямування. Крім того на розвиток громадської активності населення мали вплив і провалені загальносоюзні економічні реформи. Загалом у 1987-1988 рр. партійно-владні структури залишили за собою контроль за суспільством в цілому і його елементами зокрема. Під час другого етапу різнопланові громадські організації поступово встановлювали зв' язки між собою, роблять спроби координувати діяльність та проводити спільні опозиційні мітинги. Пік налагодження організаційних контактів припав на першу половину 1988 р.

Третій етап охопив 1989-1991 рр. Масовий громадський рух зумів перехопити ініціативу у компартійних структур. Громадськість вийшла з- під контролю режимних органів. Це вилилось у наростанні громадської активності і створенні значної кількості опозиційних до влади громадських рухів, організацій та спілок. Відбулась і організаційна структу- ризація громадської ініціативи. З'являються перші політичні організації, їх можна назвати прото-партіями. Першим випробуванням для демократичної громадськості стали вибори до загальносоюзних і республіканських представницьких органів. Вибори привели до влади молодих демократів і представників українського дисидентського та правозахисного руху. Вперше держава втратила пріоритетний статус над суспільством. Розпочалася суверенізація республіки.

Зародження масового громадсько-політичного руху в другій половині 1980-х рр. починалося з виникнення численних неформальних груп, об'єднань, організацій, які зароджувалися в республіці, як і повсюдно у СРСР, уже на початковому етапі «перебудови». Якщо на кінець 1986 р. такі угруповання тільки де-не-де виникали і не мали достатньої сили й ресурсів для розвитку (їх відразу ж виявляли, проводячи з учасниками руху відповідну профілактичну роботу), то з 1987 р. кількість неформальних об'єднань (в т.ч. й таких, що привертали до себе увагу влади) збільшується. Існували різноманітні причини, які спонукали людей до об'єднання за інтересами: літератори групувалися з метою захисту своїх авторських прав від «редакційно-видавничої мафії», що чинила перешкоди публікуванню їхніх творів; молодь об'єднувалася під впливом ідей пацифізму; громадяни, які усвідомлювали політичну кризу системи, порушення прав людини у СРСР, шукали своїх однодумців серед населення з метою пропаґанди ідей про необхідність зміни державного і суспільного устрою на основі запровадження самоуправління трудящих без участі рад і партійних органів; захисники довкілля об' єднувалися для збереження екології та ін. якщо наприкінці 1988 р. кількість культурно-історичних, суспільно-політичних, екологічних, спортивних та інших самодіяльних груп, об'єднань, організацій становила кілька тисяч, то вже на червень 1989 р. -- зросла до понад 47 тис.! [3, с. 6].

Перед аналізом розвитку громадського руху Київщини необхідно визначитися з підходами до його структурної класифікації. На думку істориків М. Прокопа й О. Шевчука, в українському неформальному русі другої половини 1980-х рр. можна виділити дві течії -- «офіційну» та «неофіційну». М. Прокоп за основу поділу взяв світоглядні засади й відніс до «офіційної» течії радянську інтелігенцію та членів неформальних організацій культурницького типу, а до «неофіційної» -- дисидентів [10, с. 379].

О. Шевчук за основу поділу взяв ставлення громадських об'єднань до влади. До «офіційних» організацій були ним віднесені творчі спілки, які мали підтримку у партійно-владних структурах. До «неофіційних» були зараховані неформальні організації та дисидентський рух [12, с. 13].

Тернопільський дослідник Я.П. Секо розширив класифікацію, наголосивши на самодостатності неформального руху, який можна вважати явищем не лише республіканського, але й всесоюзного значення; не просто реакцією-підтримкою потуг місцевої гуманітарної інтелігенції, а в першу чергу, самостійних стихійним відгуком «низів» на ініціативи «зверху» по лібералізації суспільного життя; багатоаспектним, а не лише культурницько-політичним за спрямуванням; формою організації громадян із різним ставленням до влади. Науковець виділив три паралельні політизовані течії, розрізняючи їх на основі формально-світоглядного ставлення до влади що виявляли тенденцію до поступового зближення через схожість ідеологічних засад: офіційна, неформально-культурницька, неформально- дисидентська [11, с. 192].

Створення громадських організацій і об'єднань в м. Києві та Київській області було зумовлено декількома факторами: історико-політич- ними традиціями, ідеологічним протистоянням у суспільстві, формуванням демократичних відносин і плюралізму, активізацією громадсько- політичного життя населення, господарським зубожінням, відродженням культурно-духовних цінностей, захистом навколишнього середовища й вирішенням екологічних проблем, потягом до державотворення незалежної України.

У столиці УРСР та столичній області активізація суспільно-політичного життя йшла уповільненими темпами, але в руслі загальноукраїнських трансформацій. У місті проводити опозиційні акції неформальним громадським організаціям було набагато складніше. Центральні осередки радянських спецслужб, місцева влада і партійні органи тут працювали злагоджено і жорстко. Будь-які прояви громадської активності ретельно відстежувалися КДБ, а будь-яка критика партії та існуючого ладу відразу ж фіксувалася і повідомлялася в державні й партійні органи.

Аналіз документів ЦК КПУ свідчить про відмінну поінформованість республіканського партійного керівництва та радянських спецслужб щодо планів київських опозиційних громадських діячів. Зокрема, перший розділ «Передісторія створення ініціативної групи по організації НРУ» аналітичного матеріалу до виступу, підготовленого ідеологічним відділом ЦК Компартії України, містить відомості про основні кроки, здійснені українськими літераторами та письменниками у напрямку підготовки до створення Народного Руху за період із жовтня 1988 р. по лютий 1989 р. [2, с. 83].

Перебудова та декларовані М. Горбачовим гласність і демократизм призвели до змін у методиці протидії радянськими спецслужбами громадській активності населення. Якщо в 1970-ті роки КДБ активно використовували методи примусової кримінальної психіатрії та кримінальне переслідування активістів за ст. 62 «Антирадянська агітація і пропаганда» та ст. 187 «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, які порочать радянський державний та суспільний лад», то в другій половині 1980-х рр. стали застосовуватися превентивні адміністративні арешти до 15 діб, заборона мітингів, а також розповсюдження неправдивої інформації та пліток про учасників неформальних громадських об'єднань.

Третє управління КДБ України спільно з обласними управліннями розроблювало і втілювало в життя заходи щодо забезпечення контролю за діяльністю неформальних громадських об'єднань, документувалась анти- суспільна діяльності екстремістів. У третьому управлінні працювали спеціальні групи, які займались розробкою опозиційного руху. Так, оперативно-слідча група № 1 розроблювала УГС, друга група працювала по збору інформації, що стосувалась інших самостійних об' єднань, третя група працювала по групах антисуспільного спрямування. В КДБ областей від двох до чотирьох осіб збирали інформацію про діяльність місцевих громадських активістів. У їх звітах особлива увага акцентувалася на агентурній роботі і зазначалося у цьому зв'язку, що навіть довелося «позбутися» (сказано саме так) ненадійних агентів і навербувати «перспективних», ті дають «конче потрібну оперативну інформацію», бо пройшли курс «прищеплення уміння й навичок діяти в середовищі екстремістів та націоналістів» [5, с. 12].

КДБ УРСР важливим напрямком роботи визначало «розвінчування націоналістичних лідерів перед громадськістю в засобах масової інформації». Лише у 1989 р., за матеріалами органів КДБ, у центральних газетах «Правда Украины, «Радянська Україна», «Робітнича газета», київському «Прапорі комунізму» опубліковано понад 30 критичних статей і заміток. Окремо спецслужби збирали донесення і інформацію про дисидентів та політичних активістів. У 1989 р. за матеріалами агентів КДБ у республіканській і місцевій пресі вміщено понад 280 статей, підготовлено 120 радіо- і телепередач, тобто більш як по одній щоденно. Співробітники КДБ доповідали у Москву, що записують на відеоплівку і масові акції демократів, що «туди виряджаються довірені особи, члени комсомольських дружин, які, стаючи очевидцями конкретних протиправних дій підбурювачів і екстремістів, виступають потім у ролі свідків». Внаслідок ретельно проведеного документування у 1988-1989 рр. до адміністративної відповідальності у судовому порядку (арешт до 15 діб і штраф розміром від 50 до 1000 крб.) було притягнуто 74 учасники УГС. Упродовж зазначеного періоду, за результатами документування органами прокуратури, КДБ, 28 об'єктам справ оперативного обліку зроблено офіційні попередження, із 43 -- проведено профілактичні бесіди. За організацію і активну участь у несанкціонованих мітингах, непокору співробітникам міліції та інші правопорушення в адміністративному порядку покарано більше як 800 чоловік [5, с. 12].

Більшу можливість для реалізації інтересів і відстоювання своїх позицій отримували громадяни, діяльність яких не суперечила проголошеному курсу КПРС, законам і Конституції УРСР, і спрямовувалася на підтримку «перебудови». Ті ж групи, організації, об'єднання, у середовищі яких лунала відкрита і різка критика влади за безгосподарність та надмірне адміністрування, потрапляли під пильний нагляд із боку системи, а їх учасники підлягали обов'язковій профілактиці та «виховному впливу» за «неправомірність» поведінки [3, с. 6].

Про складність політичної ситуації в столиці республіки та про силу комуністичної партії в місті можна судити з події пов'язаної з відзначенням Акту злуки ЗУНР і УНР. 22 січня 1989 р. виповнилася 70-та річниця возз'єднання двох українських народних республік -- УНР і ЗУНР. Київська філія УГС подала до Шевченківського райвиконкому прохання про дозвіл на мітинг на Софійській площі, де 22 січня 1919 р. було оголошено Універсал соборності українських земель. Відповідь виявилася негативною: мовляв, УГС не є зареєстрованою організацією. Урочистості з цього приводу членам УГС довелося влаштовувати в приватному приміщенні [9, с. 603].

Однак процес розгортання громадського опозиційного руху, не зважаючи на протидію компартійно-радянських органів, поступово набирав обертів. Першими виникають громадські організації створені творчою інтелігенцією, яка була членами офіційних радянських творчих спілок -- спілки письменників, журналістів, художників, кінематографістів, профільних комітетів, фондів, тощо. Творчий протестний потенціал інтелігенції зосереджувався у столиці республіки, тому і перші національно- демократичні творчі громадські об'єднання виникають у Києві.

Перші культурницькі товариства намагалися позбавитися партійно- владного диктату та регламентування власної діяльності, які використовувались партійними органами для контролю за українською творчою інтелігенцією. Зв' язки інтелігенції з громадськістю мали формалізований характер, здійснювалися не на основі прямого зацікавлення, а визначалися партійною логікою. Роль посередника у стосунках творчих спілок і населення відігравали парторганізації. А це, в свою чергу, ускладнювало можливості для відкритого діалогу стосовно болючих проблем, у тому числі культурних. Творчі спілки були надто централізованими і керованими з боку відповідних ідеологічних відділів КПУ [11, с. 192].

Щоб позбавитися партійно-владного диктату творча та мистецька інтелігенція створює альтернативні організації: Українську наукову асоціацію, Всеукраїнське лікарське товариство та ін. 22-23 травня 1987 р. в Києві відбувся позачерговий з'їзд Українського театрального товариства. Делегати з'їзду ухвалили рішення перетворити Українське театральне товариство в Спілку театральних діячів України [7].

4 березня 1989 р. в Києві відбулася установча конференція Українського добровільного товариства «Меморіал». Його фундаторами стали творчі спілки -- письменників, кінематографістів, художників, діячів театру, архітекторів, композиторів, редакції журналів «Пам'ятки України» та «Філософська та соціологічна думка», Інститут історії та Інститут літератури АН УРСР, українські відділення Філософського товариства СРСР і Соціологічного товариства СРСР. Рада міністрів УРСР зареєструвала «Меморіал» тільки в січні 1990 р. [9, с. 590]. Місцеві організації «Меморіалу» розбудовувалися незалежно від центральної. Інколи на місцях виникали по дві організації -- від владних і опозиційних структур.

У січні 1988 р. при Будинку вчених АН УРСР створено українознавчий клуб «Спадщина», в якому об'єдналися здебільшого співробітники академічних інститутів. Своїм завданням вони ставили просвітницьку роботу, підвищення рівня історичних, соціально-політичних знань, популяризацію української культури, участь в охороні пам'яток історії і культури, захист навколишнього середовища, змістовне проведення дозвілля. Поступово на засіданнях клубу почали порушуватися неоднозначні питання з історії України, про сферу функціонування української мови, відродження національної самосвідомості, стан і перспективи «перебудови» в республіці. На засіданнях лунали заклики використовувати поточний момент «із метою нашого національного розквіту і розкріпачення», залучати молодь до боротьби за українську культуру «з правом критикувати наше “об'єднання” з Росією» [3, с. 9].

У червні 1988 р. в Києві у середовищі службовців, науково-технічної інтелігенції виникає товариство Народна спілка сприяння перебудові, який встановлює тісні зв' язки з офіційними організаціями, однак з недовірою ставиться до УКК [11, с. 197]. Товариство об'єднувало близько 200 осіб. Програма товариства передбачала боротьбу за втілення в життя гасла «Вся влада Радам»; створення незалежної преси та незалежних профспілок; законодавче забезпечення різних форм власності; проголошення реального суверенітету України; отримання Україною економічної самостійності; ліквідацію привілеїв партійної та державної номенклатури; забезпечення прав корінної нації (українців) в республіці; захист прав інших народів, які проживають в Україні [8, с. 18].

Упродовж 1988 р. Народний союз сприяння перебудові організував у Києві декілька мітингів, на яких лунали вимоги забезпечити демократичні права та свободи, гарантовані Конституцією СРСР [1, с. 16]. Зокрема, 7 липня 1988 р. у Києві в Зеленому театрі відбувся спільний мітинг НСПП та УКК, де піднімалося питання звільнення і реабілітації незаконно засуджених учасників українського дисидентського руху [6, с. 421].

Загалом у Києві упродовж 1988 р. неформали провели 27 несанкціонованих з владою мітингів і демонстрацій [4, арк. 5-6].

Отже, в роки перебудови в Києві та Київській області, не зважаючи на жорсткий політичний, владний тиск та роботу радянських спецслужб, патріотично налаштована громадськість, учасники дисидентського руху, екологи, студенти, журналісти та науковці створили самодіяльні громадські організації та спілки, які зуміли кинути виклик комуно-радянській імперії. Саме громадськість столичного регіону стала центром антирадян- ських, демократичних сил республіки, який об'єднав здавалась би різні за своїм політичним забарвленням самодіяльні громадські ініціативи Заходу, Сходу, Півдня та Півночі України. Самодіяльні організації міста та області стали базою для політизації громадського руху громадян, а також основою перших українських демократичних партій.

Джерела та література

1. Гарань О.В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України / О.В. Гарань. -- К.: Либідь, 1993. -- 200 с.

2. Гінзбург О.П. Відображення процесів становлення багатопартійної системи в Україні в документах ЦК КПУ (на прикладі Народного Руху України за перебудову) [Електронний ресурс] / О.П. Гінзбург. -- Режим доступу: www.archives.gov.ua/ Publicat/AU/AU 3 2014/07.pdf. -- С. 83-89.

3. Даниленко В.М., Смольніцька М.К. Шлях до незалежності: громадські рухи й суспільні настрої в УРСР другої половини 1980-х рр. / В.М. Даниленко, М.К. Смольніцька // Український історичний журнал. -- 2011. -- № 4. -- С. 4-22.

4. Державний архів Київської області, ф. 1, оп. 88, спр. 479.

5. Дещинський Л.Є. Національно-визвольний рух в Україні у 80-х рр. ХХ ст. / Л.Є. Дещинський // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». -- 2008. -- № 612: Держава та армія. -- С. 3-13.

6. Камінський А. На перехідному етапі. («Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні) / А. Камінський. -- Мюнхен: Український вільний університет, 1990. -- 624 с.

7. Культура і життя. -- 1987. -- 24, 31 травня.

8. Народный союз содействия перестройке. Основные программные принципы // Пути. -- 1989. -- № 1. -- С. 18-19.

9. Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / Гол. ред. В.М. Литвин. -- К.: Ніка-Центр, 2008. -- 988 с.

10. Прокоп М. Напередодні незалежної України: спостереження і висновки / М. Прокоп. -- Нью-Йорк, 1993. -- 646 с. (Б-ка українознавства, т. 62).

11. Секо Я.П. Формування націонал-демократичної опозиції до комуністичної партії України (1986-1989 рр.) / Я.П. Секо // Інтелігенція і влада. -- 2006. -- Вип. 6. -- С. 191200.

12. Шевчук О. Український національно-культурний рух (друга половина 50-х -- початок 90-х рр. ХХ ст.): автореф. дис. ... к.і.н. / О. Шевчук -- Запоріжжя: ЗДУ, 1998. -- 20 с.

Размещено на Allbest.ru