Гетьман І. Мазепа. Полтавська битва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гетьман І. Мазепа. Полтавська битва

Зміст

Вступ

1. Історична постать Івана Мазепи

2. Передумови та перебіг Полтавської битви

3. Закінчення та наслідки Полтавської битви

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Гетьмана Івана Мазепу недарма вважають найсуперечливішою, найскладнішою і найдраматичнішою постаттю в українській історії. Здається в нашій історії немає другого такого діяча, про якого б нащадки судили так багато, так суперечливо і навіть полярно; так само жоден із них не мав такої романтичної, широкої слави, при цьому слави всеєвропейської.

Ким же є Мазепа для самої України та її історії? В різні історичні періоди до нього ставилися по-різному, вибираючи в оцінці гетьмана різні позиції. Їх взагалі можна виділити три: патріотична, антипатріотична та об'єктивна. Патріотична історія робить із нього національного героя-визволителя з-під російського панування, антипатріотична Ї це точка зору на Мазепу людей із імперськими поглядами на історію, вона витворена царатом, який прокляв Івана Мазепу через церкву і століттями культивував образ зрадника, злодія, лихого, безчесного малороса, підступного, віроломного політика, зовсім не вказуючи того факту, чи був сам царський уряд невіроломний і чесний до України. Об'єктивна оцінка була, якщо ретельніше придивитися, не дуже й об'єктивною, тому що все рівно фільтрувалася крізь радянську цензуру.

А Полтавська битва Ї це не лише результат суми певних суб'єктивних та об'єктивних чинників, а й впливовий фактор, який визначив подальший розвиток України в різних сферах життя: соціально-економічній, політичній, ідеологічній, культурній, духовній тощо. Саме тому перед дослідниками постає завдання з'ясувати як чинники та передумови, що позначилися на результатах битви, так і її наслідки для подальшого розвитку України.

Отже, запропонована тема дослідження має суспільно-політичне, наукове значення, що й зумовило звернення до її розгляду.

1. Історична постать Івана Мазепи

Іван Степанович Мазепа-Калединський -- це український державний, політичний і військовий діяч, гетьман Запорозького Війська, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704-1709).

Через нестачу документів не можливо точно встановити, коли народився І. Мазепа. Із деяких вказівок сучасників виходить, що приблизно 20 березня 1639 року на хуторі Мазепинці. Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських із Київщини.

Дитинство його припало на час Руїни й Хмельниччини. Змалку мусив навчатися фехтуванню, їзді верхи, військовій справі, закінчив Києво-Могилянську академію. В 1669 році, повернувшись на Правобережжя після навчання, Мазепа вступає на службу до П. Дорошенка -- гетьмана Правобережної України. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьману Лівобережної України І. Самойловичу. Своїми бездоганними манерами і досвідченістю в міжнародних справах він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. В 1687 році, коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами та широким козацьким загалом. Новообраний гетьман придушує повстання Петрика, бере активну участь в Північній війні Швеції з Росією і в облозі Азова, йому навіть вдається окопувати українською армією Правобережжя [2, с. 14].

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційно для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він зміцнює становище старшини. Мазепа і сам став одним із найбагатших феодалів Європи. Людина витончена і досвідчена, значну частину своїх прибутків Мазепа скеровує на розвиток культурних установ та релігії. Ревний покровитель православ'я, по всій Гетьманщині він будує ряд чудових церков, споруджених в пишному стилі, що його згодом назвуть «мазепинським бароко». Києво-Могилянська академія за Мазепиного гетьманування змогла завдяки його підтримці збудувати нові корпуси і збільшити кількість студентів до двох тисяч. Окрім цього, Мазепа заснував багато друкарень і шкіл, щоб українська молодь могли користуватися благами освіти в повну міру власних можливостей [4, с. 62].

Шукати іншого патрона Мазепу штовхнуло загальне невдоволення. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся до Петра I за допомогою. Чекаючи наступу шведів, цар відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Після того, як Мазепа переконався в тому, що цар нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700--1721 рр.), щоб іншим шляхом розв'язати державницькі проблеми. Цар порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою угоди 1654 року, а український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати цареві вірність. 7 листопада (28 жовтня) 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа перейшов на бік шведів, в надії запобігти спустошенню України. За ним пішло близько 3 тисяч провідних членів старшини і козаків.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва -- вирішальна битва великої Північної війни. Перемога у битві перетворила Росію на могутню європейську державу та забезпечила її вихід до Балтійського моря. Карл XII і гетьман Іван Мазепа знайшли притулок у Молдавії, що на той час належала Османській імперії. Турецький султан відмовився видати Мазепу на вимогу царського посла графа Петра Толстого. Сили старого гетьмана були підірвані і в ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу міста Бендери він помер [12, с. 318].

2. Передумови та перебіг Полтавської битви

Після успішного завершення воєнних дій на території Саксонії та Речі Посполитої, король Шведської імперії Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московському царству. З цією метою навесні 1708 року його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак через гостру потребу відновити сили та сподівання на приєднання до війни союзників -- Кримського ханства та Османської імперії, враховуючи таємні переговори Карла XII та його союзника короля Речі Посполитої Станіслава Лещинського з гетьманом Іваном Мазепою, шведське командування змінило початковий план воєнних дій і вирушило на південь [6, с. 205].

Гетьман І. Мазепа був добре обізнаний з російською тактикою «випаленої землі» і прагнув запобігти такому нищенню та спустошенню Гетьманщини. Театр військових дій був перенесений на територію України тоді, коли гетьман ще не був до цього готовий ні військово, ні політично. Щоб запобігти повній руйнації українських земель, гетьман перейшов на бік шведського короля. «Війна маніфестів» у 1708 р. набула основних рис інформаційної війни і була покликана забезпечити Карлу ХІІ, І. Мазепі та Петру І підтримку з боку населення [5, с. 54].

Напередодні Полтавської битви стратегічна ініціатива перебувала в руках Петра І, оскільки російський цар ужив усіх заходів для того, щоб заручитися підтримкою з боку населення Гетьманщини шляхом заохочення та залякування. Крім того, зруйнувавши Батурин та Запорізьку Січ, Петро І позбавив шведсько-українське військо джерел поповнення збройних та харчових запасів, що позначилося на подальшому розвитку подій. Карл ХІІ та І. Мазепа опинились у невигідному становищі через те, що Петро І випереджав їх стратегічно.

Зважаючи на таку військово-політичну ситуацію, цілком логічно зробити висновок, що гетьман І. Мазепа був зацікавлений у тому, щоб ворогуючі сторони знекровлювали одна одну, але не на українській території. І. Мазепа не був зацікавлений у приході шведських військ в Україну, оскільки він чітко усвідомлював, якої шкоди це завдасть Гетьманщині.

Союз Запорозької Січі зі шведами й гетьманом Мазепою поза військовою та політичною вагою мав ще й моральне значення. Запорозькі козаки, які завжди боронили козацькі вольності та православні церкви, боролися проти панування чужинців і захищали від панів селянство, користувалися серед нижчих прошарків українського населення довірою, любов'ю й пошаною. Участь запорожців у цьому союзі визначала для народу України його справедливість. Тому протягом кількох днів до союзних військ приєдналося багато добровольців, а селяни забезпечували військо харчами.

В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Курськ та Харків. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон -- 4300 чоловік, який очолював полковник О. Келін, а також 2600 жителів міста. На початку травня 1709 року шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, проте невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (було вбито понад 6 тис. чоловік). Московському командуванню це дало можливість зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який відбувся 27 червня (8 липня) 1709 року [6, с. 206].

Російське командування також звертало увагу на стратегічне значення Полтави. Ще в листопаді 1708 р. на допомогу місцевому гарнізону було споряджено військовий загін під командуванням А. Г. Волконського. Про намір Карла ХІІ просуватися до міста стало відомо вже у другій половині січня 1709 р. 27 січня 1709 р. О. Д. Меншиков прибув до Полтави і, разом із О.С. Келіним та кількома драгунськими полками, взяв участь в укріпленні її оборонних споруд.

Російська стратегія вичікування та нанесення дрібних ударів мала позитивні наслідки -- шведська армія знекровлювалася через часті напади, а російська армія не несла значних втрат у цих сутичках. Петро І не відривав армію від стратегічної бази поповнення припасів, що також було перевагою. Своєю стратегією Петро І підготував ґрунт для вирішальної битви, якої давно прагнув Карл ХІІ [8, с. 169].

Основа активної оборони Полтави полягала у вимотуванні сил супротивника. Це досягалося контратаками і частими диверсіями, через які шведи перебували в постійній напрузі та несли значні втрати у живій силі. Суттєво погіршився морально-психологічний стан шведських солдатів: ширилося дизертирство, бійці відчували втому та безвихідність ситуації, мало вірили в перемогу та чекали битви як полегшення їхнього становища. Напередодні битви шведське командування намагалося усіляко підбадьорити солдат. Так, наприклад, поширювалися чутки про те, що вже йдуть на підмогу великі підкріплення. Такий слабкий бойовий дух солдатів не міг не позначитися на їхній боєздатності та результативності битви [7, с. 4].

Військові фахівці підкреслюють розуміння Петром І основних принципів військового мистецтва та його вміння застосувати їх у реальній оперативно-тактичній ситуації. Однак не слід забувати, що в тилу російського табору була р. Ворскла з крутим берегом. Правіше табору -- глибока балка, майже перпендикулярна Ворсклі. Отже, у разі необхідності, відступ російської армії був складним і незручним.

Підготовка, перевага сил, панування над волею ворога, несподіванка та інші принципи військового мистецтва, які були вдало використані Петром І, підкріплювалися важливими стратегічними кроками -- військовою та зовнішньополітичною ізоляцією Карла ХІІ від можливих союзників. Вміле захоплення ініціативи в свої руки, перехід від оборони до наступу у вирішальний момент бою, вміння використовувати артилерійський та рушничний вогонь для підготовки штикової атаки, прагнення до охоплення кіннотою флангів наступаючого ворога і завершення штиковою атакою -- все це в кінцевому рахунку зумовило перемогу російської армії [8, с. 170].

3. Закінчення та наслідки Полтавської битви

полтавський битва війна мазепа

У Полтавській битві шведи втратили близько 10 тис. чол. пораненими та вбитими. В полон потрапили перший міністр Шведської імперії граф Піпер, фельдмаршал К. Г. Реншільд, багато офіцерів та генералів. Втрати суперника становили 4.5 тис. чол. пораненими і вбитими. Рештки війська відступили вздовж р. Ворскли, у ніч з 29 на 30 червня біля Переволочної король та Мазепа з невеликим загоном форсували Дніпро. На лівому березі залишилися запорозька піхота, залишки шведської армії та кількасот компанійців під керівництвом Левенгаупта та Крейца. Останні склали зброю при наближенні московських військ. Згідно капітуляційної угоди підписаної Меншиковим та Левенгауптом запорозьких козаків видали московитам. Невдовзі їх було знищено.

Для України наслідком Полтавської катастрофи була московська військова окупація й щораз більше обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави. Лівобережна Україна 1709 року теж зазнала відчутного удару по своєму самоврядному статусу [3, с. 22].

Після Полтавської битви Петро І влаштував жорстоку розправу над українцями. Батурин, столиця гетьманської держави, був вщент зруйнований, а населення знищене. «Город здобутий, -- хвалився князь Меньшиков Петру І. -- Всі люди віддані мечу, як в передмісті, так і у фортеці, без останку, з дітьми, а скарби взято у здобич. Будинки повержені і віддані вогню, а фортеця знищена». Захоплених оборонців люто страчували: вішали, розтинали. Плоти з шибеницями пускали по Сейму до Дніпра і Десни.

Отже, перемога російських військ під Полтавою мала для України серйозні політичні наслідки. Однак варто розрізняти дві проблеми. Перша -- наслідки «зради» І. Мазепи. Вони виявились і були відчутними вже в 1708-1709 рр.: зруйнування О. Меншиковим Запорозької Січі, Батурина, репресії проти прихильників гетьмана. Друга -- наслідки поразки шведських військ під Полтавою мали глобальніший характер і деякі з них відчуваються і дотепер [1, с. 71].

Після 1709 р. воєнні дії безпосередньо на території Гетьманщини припинилися. Крім того, Полтавська битва поклала край двовладдю гетьмана І. Мазепи та гетьмана І. Скоропадського. Саме з цього часу спостерігається зміцнення російського самодержавства, поступове і неухильне обмеження автономії Гетьманщини. Характерним та показовим у цьому контексті є перенесення гетьманської резиденції з Батурина до Глухова, розквартирування там двох російських полків.

Здобута під Полтавою перемога дала змогу Москві рішуче перевести стосунки з гетьманом І. Скоропадським у зовсім іншу тональність. Тому можемо стверджувати, що Полтавська перемога Петра І зіграла роль каталізатора в обмеженні української автономії. Так, уже 18 липня 1709 р. Петро І запроваджує в Гетьманщині інститут царських резидентів, прерогативою яких був політичний нагляд, контроль (відкритий і таємний) за діяльністю гетьмана та старшини. Крім того, російський уряд прагнув активно втручатися в кадрову політику І. Скоропадського. Істотним нововведенням у російсько-українських стосунках стало розквартирування російських полків у Гетьманщині. Війська повинні були забезпечувати вірність українців цареві [9, с. 8].

Після Полтавської битви відбуваються зміни, які стосуються українського війська. Петро І прагнув остаточно його включити до складу російських збройних сил, уніфікувати, зробивши частиною царської армії.

Російський цар був зацікавлений у цілковитій ліквідації автономії Гетьманщини. Проте російський царизм невипадково ліквідував автономний устрій не в 1708-1710 рр., як передбачалося, а лише в кінці XVIII ст. У цьому і полягає сенс виступу гетьмана І. Мазепи та його прибічників. Інтеграційна політика Петра І, спрямована на реалізацію суто імперських цілей, виступом гетьмана І. Мазепи загальмувалася на певний час. У цьому, на нашу думку, і полягала перемога мазепинців, незважаючи на те, що повністю її зупинити не вдалося.

Одним із наслідків Полтавської поразки українсько-шведських сил стала поява першої української політичної еміграції, яка під проводом П. Орлика продовжувала розпочату І. Мазепою боротьбу проти російського царя. Ця старшина суттєво різнилася політичним світоглядом від старшини, яка залишилася в Україні [10, с. 22].

Після смерті гетьмана Мазепи деякі однодумці, щоб уникнути небезпеки, відреклися від його ідей і скорилися цареві.

Але були й такі, що залишалися вірними своєму гетьманові й Батьківщині навіть у найважчі хвилини свого життя. Це генеральний бунчужний Ф. Мирович, генеральний обозний І. Ломиковський, прилуцький полковник Д. Горленко, генеральний осавул Г. Герцик та найактивніший з-поміж них -- генеральний писар Пилип Орлик.

З їх любові до України, з їх вірності ідеалам Мазепи над могилою гетьмана зродилося «мазепинство», яке стало в устах ворогів обвинуваченням і лайкою, але для кожного свідомого українця залишилося програмою і прапором української державності [11, с. 12].

Висновок

Іван Степанович Мазепа-Калединський -- це український державний, політичний і військовий діяч, гетьман Запорозького Війська, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704-1709).

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва -- вирішальна битва великої Північної війни. Перемога у битві перетворила Росію на могутню європейську державу та забезпечила її вихід до Балтійського моря.

Для України наслідком Полтавської катастрофи була московська військова окупація й щораз більше обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави. Лівобережна Україна 1709 року теж зазнала відчутного удару по своєму самоврядному статусу.

В результаті поразки сили старого гетьмана були підірвані і в ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу міста Бендери він помер.

Ось такими були діяння Мазепи. Історія відкинула всі його спроби зробити Україну автономною. Двісті років на безмежній території царської імперії, від Владивостока до Баку, православна церква, служниця царату, проклинала Мазепу, як «клятвопорушника, зрадника і Іуду». Клятвопорушник? Так, але з такими ж, з царями, які присягали завжди «захищати пункти Б. Хмельницького», і не зробили цього. Зрадник? Так, але зрадник поряд зі зрадниками царями, котрі зраджували Україну з перших днів Переяславської Ради. Іуда? Так, але поряд з Іудами, які продавали українські землі у Москві, Відні, Царгороді, Бахчисараї. Проте для України Іван Мазепа ніколи не був ані клятвопорушником, ані Іудою, ні зрадником.

Отже, історію необхідно переписати, але мовою істини, віддаючи їй велику данину.

Список використаної літератури

1. Демянюк. І. До питання про оцінку державно-політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи /. І. Демянюк // Нова педагогічна думка. Науково-методичний журнал. Рівне. 2009. № 3. С. 69-72.

2. Ковалевська О. Збірник «Мазепа»: реконструкція видавничого проекту 1939--1949 років. К.: Темпора, 2011. 176 с.

3. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. К: «Україна», 2001. С 22.

4. Салтан О. М. Портрет гетьмана Івана Мазепи / О. М. Салтан. К.: Гілея, 2017. С. 60-65.

5. Скрипник Л. В. «Війна маніфестів» Петра І, Карла ХІІ та І. Мазепи у 1708 р. як прояв інформаційної війни // Наукові дослідження -- теорія та експеримент Матеріали четвертої міжнародної науково-практичної конференції. Полтава: ІнтерГрафіка, 2008. С. 53-56.

6. Скрипник Л. В. Місце Полтави в стратегічних планах Карла ХІІ / Л. В. Скрипник // Видання Донецького національного університету, історичний факультет. 2005. №3/4 -- С. 205-209.

7. Скрипник Л. В. Морально-психологічний стан шведського війська напередодні Полтавської битви 1709 р. // Материалы III Международной научно-практической конференции «Новости научной мысли -- 2007». Т.3. Przemysl, 2007. С. 3-5.

8. Скрипник Л. В. Особливості тактики Петра І в Полтавській битві 1709 р. / Л. В. Скрипник // Наукові записки Тернопільського нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: Історія / за заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2006. № 1. С. 168-171.

9. Скрипник Л. В. Політичні наслідки Полтавської битви 1709 р. для Гетьманщини / Л. В. Скрипник // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Історичні науки. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. Т. 76. № 63. С. 6 - 10.

10. Сокирко О. Г. Український рубікон. Полтавська битва 27 червня 1709 р. К.: «Темпора», 2008. 78 с.

11. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. К.: Либідь, 1994. 240 с.

12. Таїрова-Яковлева Т. Г. Іван Мазепа і Російська імперія. Історія зради. К.: Кліо, 2013. 403 с.

Размещено на Allbest.ru