Форсоване одержавлення аграрного сектора Дніпропетровщини та його силовий супровід кінця 1920-х – початку 30-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Форсоване одержавлення аграрного сектора Дніпропетровщини та його силовий супровід кінця 1920-х - початку 30-х років

В.В. Іваненко

Анотації

Ключові слова: Дніпропетровщина, селянство, влада, колективізація, хлібозаготівлі, колгоспи, репресії, розкуркулення, депортації, голодомор.

На примере Днепропетровской области раскрываются региональные аспекты и особенности принудительно-репрессивной политики вла стей в отношении крестьянства во время массовой коллективизации, хлебозаготовок, голодомора, подчеркивается, что сталинскому режиму удалось таким образом усмирить украинское село, на долгие десятилетия приостановив его стремление к самостоятельной экономической и национально-государственной жизни.

Ключевые слова: Днепропетровщина, крестьянство, власть, коллективизация, хлебозаготовки, колхозы, репрессии, раскулачивание, депортации, голодомор. селянство колективізація голодомор

Key words: Dnipropetrovsk region, peasantry, authorities, collectivization, grain provision, collective farms, repressions, defaming, manufactured famines.

З прийняттям непу, як відомо, радянській владі вдалося відносно швидко стабілізувати соціально-політичну ситуацію в країні, відродити в основному зруйновану вщент за часів світової та Громадянської воєн її економіку. І сталося це головним чином завдяки тому, що нова політика більшовиків, на відміну від попередньої - "драконівської" щодо селянства, була побудована якраз на засадах серйозних преференцій (поступок) йому, селянину, в частині оподаткування, оренди землі та найму робочої сили, свободи торгівлі тощо.

Проте з середини 1920-х років, у міру згортання непівських механізмів господарювання та переходу до соціалістичної індустріалізації країни, почав дедалі виразно давати збої досягнутий компроміс між владою і селянством у форматі своєрідного "мирного співіснування", що настав після їхнього гострого, часом збройного, протистояння в період так званої "російської смути" 1917-1921 рр., конфлікту, який в західній історіографії нерідко йменують "найважливішим чинником довоєнної радянської історії" або "найбільшою європейською селянською війною" початку XX ст. (А. Граціозі) [2, с. 6]. Це виявилося насамперед в реанімації на державному рівні не ринкової формули нееквівалентного товарообміну між містом і селом шляхом штучного заниження закупівельних цін на сільгосппродукцію та відповідно завищення - на промислову, перенесення фіскального тиску виключно на плечі заможних селян і т.ін. В результаті взимку 1925/1926 рр. спалахнула перша масштабна хлібозаготівельна криза, коли селяни оголосили державі справжній бойкот, відмовившись по суті здавати їй хліб за твердими цінами, потім, зимою 1927/1928 рр. - друга, що вкрай негативно позначилося на постачанні міст продуктами харчування, а промисловості - сировиною.

Але якщо в першому випадку влада знайшла вихід із непростої ситуації у площині адміністративного регулювання цін на товарну масу села, то в другому - у пошуку не стільки справжніх причин невдач у господарському будівництві, скільки їх винуватців. І останні незабаром були знайдені. Ними стали так звані "уламки старого світу": на селі - найзаможніші виробники - куркулі, у місті - старі спеціалісти, чиновники з дожовтневим стажем, науковці.

Теоретичним підґрунтям нового "походу на відьом", ескалації насилля слугувало сталінське "відкриття", а саме: висунута ним теза про загострення класової боротьби в країні, що рухається за "соціалістичним азимутом". Виступаючи з промовою на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б), він вказував, що "...у міру нашого просування вперед опір капіталістичних елементів буде посилюватися, класова боротьба буде загострюватись, а Радянська влада... буде проводити політику ізоляції цих елементів, політику розкладу ворогів робітничого класу, нарешті, політику придушення опору експлуататорів..." [8, с. 171].

Вістря нового силового тиску держави першими відчули на собі селяни, коли у пік хлібозаготівельної кризи зими 1927/28 р. проти них були застосовані надзвичайні заходи у вигляді чергової, другої за радянських часів, продрозкладки, законодавчо підготовлені ще в 1926 р. Зауважимо, що і всі наступні державні кампанії та акції в аграрному секторі (приміром, самооподаткування, "розкуркулення", суцільна колективізація тощо), які здебільшого суперечили природним устремлінням та інтересам основної маси селянства, були добре забезпечені юридично. Так, селян карали за саботаж хлібоздачі, самочинне підвищення цін, відмову (або неспроможність) сплачувати податки, належність до "шкідливих", "антирадянських" категорій (куркулів, підкуркульників, до яких за певних обставин могли потрапити й середняки разом з бідняками), антиурядову агітацію, навіть не за "таких" родичів. Діапазон покарань коливався від позбавлення виборчих прав до позбавлення життя або пайка (що в принципі нерідко означало те ж саме).

Проте цього виявилося недостатньо. Адже владі, за великим рахунком, потрібне було не "строптиве", а цілком кероване, покірне селянство, яке мало стати слухняним виконавцем "волі партії", тим паче що село вважалося чи не єдиним джерелом фінансового забезпечення масштабної програми індустріалізації, започаткованої на той час в країні. Зрозуміло, що волелюбні українські селяни добровільно з явно принизливим для себе статусом співіснування не погодяться і нічого із власності просто так, задарма, не віддадуть. І тоді з подачі Кремля був задіяний механізм суцільної (тотальної) колективізації сільського господарства, проведеної всупереч ленінському кооперативному плану та рішенням ХУ з'їзду ВКП(б), що передбачали дотримання принципів поступовості та добровільності, створення для цього необхідних організаційних, матеріально-технічних, ідеологічних передумов, у дусі сумнозвісної "червоногвардійської атаки" на капітал зразка 1918 р. - максимально стрімко, жорстко, не зупиняючись ні перед чим й не рахуючись з волею та інтересами селянства.

Розуміючи, що добровільно селяни до колгоспів не підуть, державна партія розробила і здійснила цілу систему репресивних заходів, а першими і найбільш одіозними з них були "розкуркулення" й депортація десятків тисяч жителів села. Сільським трудівникам таким чином недвозначно показували, що можуть зробити з ними у разі спротиву аграрним перетворенням. Вилучаючи ж найбільш заможну і активну частину сільського населення, влада слушно побоювалась, що саме ця соціальна верства може стати найпотужнішою силою опору колективізації.

При цьому з метою підхльостування селян щодо вступу у колгоспи в хід пускалося все - погрози, побиття, утримання в холодних клунях, стягування підвищених податків, обшуки, описи майна тощо. Ефективним засобом стали прямі політичні репресії - арешти і відповідні покарання за обвинуваченням у контрреволюційній діяльності: антиколгоспна агітація, участь в антирадянських організаціях та різних формах протесту - стихійних мітингах, так званих "волинках", повернення з колгоспів свого майна і т. п.

30 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації", якою передбачалося застосування репресій проти значної частини селянства. Намічена вищим партштабом програма дій була конкретизована в директиві ОДПУ від 2 лютого "Про заходи щодо ліквідації куркульства як класу". В ній визначалися два основних напрямки концентрації зусиль чекістів:

"1. Негайна ліквідація контрреволюційного куркульського активу, особливо кадрів діючих контрреволюційних і повстанських організацій, угруповань і найбільш злісних, махрових одинаків (перша категорія). Вони повинні бути ізольовані в тюрмах та концтаборах.

2. Масове виселення (в першу чергу з районів суцільної колективізації і прикордонної смуги) найбільш багатих куркулів (колишніх поміщиків, напівпоміщиків, місцевих куркульських авторитетів і всьо- го куркульського кадра, з якого формується контрреволюційний актив церковників і сектантів) та їх сімей у віддалені райони СРСР з конфіскацією їх майна (друга категорія)" [9, с. 163-164].

Цікавий штрих: акцент на тому, що основну небезпеку становлять куркулі, був явною, нічим не прикритою демагогією, спекуляцію на існуючих протиріччях на селі, оскільки на кінець 1920-х років частка власне куркулів у структурі сільського населення була незначною, не перевищуючи 3-4% від його загальної кількості. Річ у тім, що багато заможних родин на цей час, не витримуючи тиску непосильних податків, різного роду штрафів, позбавлення виборчих прав, розпродавали майно і виїжджали з села. Ті ж, що залишились, серйозно вплинути на процеси колективізації не могли. Натомість розкуркулення і депортації набули масового характеру. Тільки з Дніпропетровщини і лише в 1931 р. вислали понад 25 тисяч селян, а всього з України в період суцільної колективізації було депортовано за даними, озвученими секретарем ЦК П. Постишевим на ХП з'їзді КП(б)У (1934 р.), близько 200 тисяч сімей, тобто не менше одного мільйона осіб [6, с. 309].

Сам процес "залучення" селян до колективних господарств часто супроводжувався діями, які скромно іменувались в офіційних документах "викривленням партійної лінії". Приміром, у селах Голубівка Перещепинського району, Спаському Новомосковського, Ковпаківці Котовського та інших мали місце факти примусового усуспільнення насіння, худоби, птиці, погрози, обшуки. У селах Новоселівському, Обухівці, Воронківці Карло-Марксівського району, щоб заставити йти до колгоспу, описувалося і вилучалося домашнє майно у бідноти. А в селах Красне і Миколаївка Верхньодніпровського району практикувалися незаконні арешти як засіб тиску на селян [4, ф. 18, оп. 1, спр. 4, арк. 40].

У селі Знаменівка Новомосковського району селян загнали до холодної клуні і тримали там декілька днів, вимагаючи написати заяви про вступ до артілі. Коли цей захід не допоміг, до села прибули працівники ДПУ і заарештували 9 осіб. Трьох з них - ветеринарного лікаря А. Малишка, церковного регента Х. Лопату, бідняка І. Миршавку Особлива нарада ДПУ УСРР звинуватила в контрреволюційній агітації й присудила до розстрілу, інших - до різних строків ув'язнення [1, с. 108-109].

Показово, що такого роду обвинувачення, освячені політичними мотивами, були в той час чи не найпоширенішими. Необережне слово, несхвалення колективізації, не говорячи вже про виступ на зборах чи ще де-інде, кваліфікувалося як пряма контрреволюція і супроводжувалося суворим покаранням аж до вищої міри. 22 березня 1930 р., напри- клад, за цим обвинуваченням рішенням Особливої наради ДПУ УСРР були засуджені до страти мешканці села Підгородне Дніпропетровського району М. Барабич і Н. Животовський, а через кілька днів - А. Ганзюк з села Олександрівки Божедарівського району, дещо пізніше (серпень) - одноосібник з села Попельнасте Синельниківського району А. Бичок і багато інших.

Всього, за нашими підрахунками, зробленими на основі архівних матеріалів, на Дніпропетровщині в період масового колгоспного руху за "контрреволюційну агітацію" постраждало понад дві тисячі осіб. В той же час більше 300 селян, за нашими підрахунками, покарали за участь в міфічних контрреволюційних організаціях [7].

У квітні 1930 р. Дніпропетровський окрвідділ ДПУ заарештував групу жителів Васильківського, Новомосковського і Павлоградського районів, звинувативши їх у створенні "контрреволюційної організації". І хоч, як видно з цього документа, крім нарад, ніяких конкретних дій "організація" не проводила, Г. Воробйова прирекли до смертної кари, М. Мамая і С. Фоменка запроторили до таборів на 10 років, інших відправили на заслання [4, ф. 6478, оп. 2, спр. 22319, арк. 238, 250].

В лютому 1931 р. була сфабрикована ще одна гучна справа "контрреволюційної організації", за примарну в участь в якій заарештували 60 селян з Павлоградського і Васильківського районів. Керівниками організації слідчі назвали одноосібників І. Держевицького, М. Волкова і працівника Олександрівського пайового товариства К. Трохименка. Парадоксально, але факт: члени "організації" ніколи не збирались, жодних антирадянських дій не вчиняли, а всі докази обвинувачення базувались на показаннях підслідних. Та це не завадило Особливій нараді ДПУ УСРР винести 11 особам смертний вердикт, 26 - ув'язнення в таборах, іншим - різні строки заслання [4, ф. 6478, оп. 2, спр. 4359, арк. 122, 123].

Подібні "організації" викривались і в 1932 - 1933 роках.

Використовуючи широкий арсенал засобів - від обіцянок різних благ до погроз і прямих репресій, влада протягом 1930 - 1933 рр. змогла все ж таки залучити більшість селян до колгоспів. Тепер постало завдання: примусити їх забезпечити державу хлібом. Він вилучався за різними схемами і у різних формах: "перша заповідь" - хлібоздача державі, гарнцевий збір за роботу млинів, з появою машинно - тракторних станцій - натуроплата за обробку колгоспних ланів тощо. Загалом механізм цей визначили, але і з його втіленням у життя виникало чимало труднощів через слабкість новостворених артілей. Одне усуспільнення виробників і найпростішого реманенту, тяглової сили не могло, звісно, тим більше негайно, дати потрібний ефект. Не було досвіду організації колективної праці, відповідних кадрів, системи оплати праці. До цих негараздів додавалося директивне керівництво з боку владних структур, котрі надсилали до господарств різного роду вказівки, не беручи при цьому ніякої відповідальності за наслідки їх виконання.

У 1930 р. колгоспи, радгоспи та одноосібники України дали державі близько 6,3 млн. т хліба, тоді як половина колгоспників на трудодні одержала мізерні нарахування, або взагалі нічого. 1931 р. виявився несприятливим за погодними умовами, а отже, зернових зібрали значно менше очікуваного, проте розміри хлібозаготівель залишались незмінними - 80% від виробленого. Заготівлі йшли з великими потугами і затяглися до весни 1932 р. Будь-які спроби місцевого керівництва довести нереальність завдань розцінювались владою як саботаж з відповідними організаційно-правовими наслідками. Почалося вивезення фуражних і навіть насіннєвих фондів. А у майже половини господарств колгоспники на трудодні не отримали ні зернини, що й зумовило початок голоду зі смертними випадками [5, с. 165].

Не кращим було становище і в 1932 р. Хоч хлібозаготівельне завдання Україні зменшили на 640 тис. т, але й воно значно перевищувало її можливості. До того ж, колгоспники не дуже й бажали працювати. Вкупі з багатьма організаційними негараздами все це призводило до скорочення виробництва зернових культур.

І знову правлячий режим вдався до випробуваних методів силового супроводу своєї поточної політики та практики. Весь 1932 і значна частина 1933 р. пройшли під знаком жорстоких репресій, пов'язаних із хлібозаготівлями. Карали всіх: одноосібників, рядових колгоспників, бригадирів, рахівників, особливо голів колгоспів. Щоб запобігти неминучому в умовах голоду, як тоді говорили, "розбазарюванню хліба", ВЦВК і РНК СРСР приймають 7 серпня 1932 р. постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності", яку в народі назвали законом про "п'ять колосків". По суті, за жменю зерна, прихованого під час польових робіт для голодної родини, можна було "загриміти" за грати. І надовго - не менше ніж на 10 років. На Дніпропетровщині тільки у липні - грудні 1932 р. за цим драконівським законодавчим актом було засуджено 5125 осіб, з них 174 до розстрілу [4, ф. 1, оп. 1, спр. 212, арк. 57].

20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР з подачі політбюро ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про заходи щодо посилення хлібозаготівель", яка надавала право районним виконавчим комітетам відшкодовувати державі натуральні фонди, утворені в колгоспах, що незадовільно виконують планові завдання, а також забороняла видачу авансів хліба колгоспникам. Там же, де ці вимоги не виконувалися, керівників колгоспів мали притягувати до кримінальної відповідальності. Проілюструємо це на конкретних прикладах.

21-22 грудня 1932 р. в селі Миколаївка Криничанського району виїзна сесія Дніпропетровського обласного суду розглянула справу по обвинуваченню в розбазарюванні товарного зерна в колгоспі "Дзер- жинець". Хоч і під час попереднього слідства, і в суді підсудні доводили, що хліба в колгоспі немає, а, значить, здавати державі нічого, суд їх не почув, і висунуті ними аргументи на свій захист до уваги не взяв. Голову колгоспу П. Омельченка, рахівника О. Краснокутського, завгоспа А. Омельченка засудили до смертної кари із заміною на 10 років ув'язнення, інших керівників господарства - до різних строків перебування в таборах [4, ф. 1278, оп. 1, спр. 98, арк. 8].

До в'язниць відправляли не тільки керівників колгоспів. 3 роки ВТТ одержав секретар партійного осередку А. Бережний з села В'язівок Павлоградського району, 10 років - М. Пономаренко з села Чернеччина Магдалинівського району, 5 років - голова Васильківського райвиконкому І. Манжелій, голова Потоківської сільради Божеда- рівського району В. Можаровський, голова Широківської сільради Криворізького району Л. Нежигай та ін. [4, ф. 6478, оп. 2, спр. 10871, арк. 13, спр. 1078, арк. 24].

Та найширшого розголосу набула справа керівників Оріхівсько- го району (тепер входить до складу Запорізької області). Інформація про "саботаж" хлібозаготівель в ньому дійшла до Й. Сталіна. За його особистим розпорядженням всім партійним організаціям СРСР надіслали циркуляр, в якому керівництво Оріхівського району оголошувалося саботажниками і шахраями. Вождь вимагав заарештувати і суворо покарати винних. Насправді ж ніякої вини за оріхівцями не було. У районі вимерзли озимі, суховій висушив ярові, через що урожай складав 2-3 центнера з гектара. Виконати при такій врожайності встановлений "на горі" план було просто неможливо. Намагання районного керівництва довести це в області закінчилося безрезультатно. До суду притягли 16 осіб. Агронома райземвідділу М. Аністрата присудили до вищої міри покарання, інших - до різних строків ув'язнення [10, с. 11].

Під репресії підпадали цілі колгоспи і села. Одним з найбрутальніших і цинічних методів каральної політики стало занесення відповідно до вищезгаданої постанови РНК господарств - боржників по хлібозаготівлям на так звану "чорну дошку", що прирікало мешканців на голодне вимирання. Адже фактично це були повністю заблоковані від зовнішнього світу і оточені військовими соціальні резервації, свідомо позбавлені владою будь-яких засобів біоіснування, включаючи заборону на виїзд за межі села. Не випадково в занесених першими у країні на "чорну дошку" Гаврилівці Межівського району вимерли всі мешканці, а у Вербках Павлоградського - половина [3, с. 134]. В цілому до кінця 1932 р. у 43 районах області такої "честі" були удостоєні 228 колгоспів, тобто кожне 15-те господарство. Районні ж керівники вийшли із своєрідним "зустрічним планом", запропонувавши покарати у такий спосіб 543 колгоспи, або вже кожний шостий [4, ф. 19, оп. 1, спр.-495, арк. 42, 401].

Врешті-решт започаткована й реалізована в цей період державна політика щодо селянства призвела до грандіозного голодомору 19321933 років - однієї з найбільших національних трагедій і гуманітарних катастроф в історії українського народу. Це був страшний, нищівний удар по селу і селянству в цілому, так би мовити, "наука" за небажання вступати до колгоспів і працювати в них. Іншими словами, це була своєрідна, але невимовно жорстока помста українським селянам з боку Кремля за відчайдушний спротив у здійсненні розбійницької колективізації та усіх елементів її карально-репресивного супроводу, котрі радикально змінили характер і спосіб життя основної маси населення. Тоталітарний режим зумів таким чином приборкати українське село, на довгі роки позбавивши його творчого потенціалу, історичної пам'яті, призупинивши прагнення до самостійного економічного і національно-державного життя.

1. Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упор. Ю. Семенко. - Д. - Мюнхен, 1993. - 224 с.

2. Грациози А. Великая крестьянская война в СССР: Большевики и крестьяне. 1917 - 1933. Пер. с англ. / А. Грациози. - М., 2001. - 96 с.

3. Даниленко В.М. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. / В.М. Даниленко, Г.В. Касьнов, С.В. Кульчицький. - К., 1991. - 344 с.

4. Державний архів Дніпропетровської області.

5. Іваненко В.В. Дніпропетровщина і "великий перелом" на селі кінця 1920 - початку 30-х років / В.В. Іваненко, Н.Р. Романець. - Д., 2009. - 256 с.

6. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ - ХХ століття: Історичні нариси / Ред. рада: В.М. Литвин (гол.); В.А. Смолій (відп. ред.) та ін. - К., 2002. - 952 с.

7. Реабілітовані історією: У 27 т. Дніпропетровська область: У 2 кн. / Упор.: Є.І. Бородін, О.Г. Бажан, В.В. Іваненко, Л.Л. Прокопенко, Р.К. Терещенко. - Д., 2009. - Кн. 2. - 1118 с.

8. Сталін Й.В. Про індустріалізацію і хлібну проблему / Й.В. Сталін // Твори. - Т. 11.

9. Трагедия советской деревни: Колективизация и раскулачивание. 1927 - 1939. Документы и материалы: В 5 т. - М., 2000. - Т. 2. - 928 с.

10. Ченцов В. Покарання за хліб / В. Ченцов, Н. Романець. - Бористен. - 1998. - №4.

Размещено на Allbest.ru