Випадки релігійних девіацій в житті фронтирного населення південної україни середини XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Випадки релігійних девіацій в житті фронтирного населення південної україни середини XVIII століття

Стаття присвячена вивченню ролі релігії в житті населення південноукраїнського фронтиру середини XVIII століття та виявленню випадків релігійних девіацій серед запорозького козацтва. Дослідження здійснене із залученням матеріалів архіву Коша Нової Запорозької Січі та їх джерелознавчого аналізу.

Довгий час у радянській та пострадянській науковій літературі релігійна складова історії була явищем, яке згадували не часто. Марксистсько-ленінський підхід до вивчення історії не вважав доцільним досліджувати релігію, заперечуючи важливу роль «опіуму для народу» в розвитку людського суспільства. Із розпадом СРСР ситуація дещо змінилася. Вчені повертаються до дослідження релігійної проблематики, навіть більше - цей напрямок стає модним. Сьогодні ми спостерігаємо, що в традиційній українській історіографії та масовій народній свідомості історія України нерозривно пов'язана із православною вірою. Чимало вітчизняних дослідників при вивченні проблематики українсько-турецьких стосунків, взаємин українців та татар на південноукраїнському фрон- тирі, польсько-українських відносин, зокрема Визвольної війни українського народу середини XVII ст. серед провідних рушіїв складання взаємостосунків між Україною та її сусідами відзначали саме релігійну складову. До того ж релігія нерідко стає інструментом різного роду політичних спекуляцій. Ми бачимо це в ідеях «Русского мира» чи «Москви - третього Риму», що використовуються Російською Федерацією для виправдання своєї авторитарної і експансивної політики. Вивчення ролі релігії в нашому минулому є необхідною складовою в розвіянні подібних історичних міфів та опору спробам маніпуляції нашою свідомістю.

При всьому зростанні уваги до ролі релігії в історії, все ще існує тенденція відводити їй другорядне значення. Це помітно навіть на рівні сучасних підручників з історії для шкіл чи вищих навчальних закладів, де культурним складовим виділяються останні сторінки розділів. Вивчення історії релігії південноукраїнського фронтиру має аналогічний характер.

Впродовж 20-х - 80-х рр. XX ст. проводилися узагальнюючі дослідження історії християнської церкви заради використання отриманих результатів проти релігії та інакодумства. Незважаючи на партійно-класовий підхід до висвітлення теми, праці В. Бонч-Бруєвича, О. Клібанова, М. Нікольського, інших авторів мають важливе значення для розкриття проблематики. За останню чверть століття, внаслідок відходу від марксистко-ленінського підходу, з'явилася велика низка статей, монографій, що торкаються даної тематики, застосовуються нові прогресивні методи досліджень, вводяться в обіг джерела, які за радянської влади не були доступні науковцям. Проте до глибокого вивчення не доходить. Більшість вчених при вивченні півдня України торкаються поставленої проблеми лише побіжно. І лише одиниці спеціально присвячують свої праці дослідженню розвитку релігії в регіоні. Варто згадати прізвища І. Лимана, Н. Буланової, В. Грибовського, які провели дослідження становлення і розвитку християнських конфесій, впливу російської державної політики на діяльність української церкви, взаємин церкви і парафіян та міжконфесійних зв'язків в регіоні.

Також на науковому рівні мало досліджена роль релігії у співіснуванні козаків і татар на території південноукраїнського фронтиру. Водночас в суспільстві побутують безліч міфів з даної тематики, в яких простежується необ'єктивне ставлення до цих двох сторін і однобоке висвітлення їхньої діяльності.

В даній роботі дослідження здійснюється методом джерелознавчого аналізу матеріалів архіву Коша Нової Запорозької Січі на прикладі реєстрів скарг, протоколів допитів, ордерів, козацьких свідчень та інших документів.

Розвиток Південної України середини XVIII відбувався в умовах заселення і господарського розвитку безмежних степових просторів. Жорсткі умови фрон- тирного життя виховували в місцевому населені якості самостійності, індивідуалізму і прагматичності. Автор теорії фронтиру Фредерік Джексон Тернер описує явище фронтирної території як дикі землі, що поглинають європейця, зривають з нього цивілізаційне вбрання і одягають в мисливську одежу, змушують самостійно здобувати їжу та захищати себе від небезпек, невтомно працювати і покладатися тільки на себе. Потрапивши в таке оточення, людині треба призвичаїтись щоби вижити, або просто померти. І якщо вона адаптується, то постане вже не європейцем, а цілком іншою сутністю - результатом синтезу «старого» і «нового».

Не дивлячись на те, що у своїй роботі Ф. Тернер зображував фронтир як саме американське явище, а підхід до споглядання американської історії через призму взаємодії «цивілізації» і «варварства» наштовхував автора на твердження про винятковість американського суспільства, врешті-решт його теорія була розвинута іншими науковцями і вдало застосовувалась у вивчені минулого багатьох націй, особливо в галузі порівняльної історії. Тезу фронтиру успішно застосовували дослідники Стародавнього Риму, медієвісти, історики Австралії, Латинської Америки, Китаю, Канади, Нової Зеландії, Росії, Хорватії, України й

інших країн та суспільств, на історію яких суттєво вплинув чинник колонізації . Чимало українських дослідників присвятили свою працю вивченню фронтира. Серед цих імен ми можемо назвати Ярослава Дашкевича, Ігоря Чорновола, Сергія Леп'явка, Владислава Грибовського, Віктора Брехуненка та ін.

В результаті трактування фронтиру Ф. Тернером як «вільних земель», що були межею «цивілізації» та «варварства» поступилося визначенню висунутим у 1940 р. видатним американським сінологом О. Латтімором, як зони інтенсивної взаємодії різних культур . Сучасні дослідники апелюють саме до дефініції, сформованої Латтімором, а їхня увага до фронтиру передовсім пов'язана з його властивістю зони економічної, соціальної, культурної і політичної взаємодії між спільнотами з різною специфікою . Таким чином, ми вважаємо доцільним вивчення історії південноукраїнського фронтиру (в нашому випадку її релігійної складової) як території, де протягом багатьох століть інтенсивно взаємодіяли між собою два світи - Захід та Схід.

Південна Україна XVIII ст. - територія поліетнічна і поліконфесійна. Хоча на українських етнічних теренах й проживали представники переважно православного віросповідання, тут, у розглянутий нами період, також відбувалося становлення та розвиток римо-католицьких, лютеранських, менонітських спільнот, поширювалися інші християнські течії. На Півдні закладалися основи церковного устрою, системи управління громад різноманітних конфесій. Їхній подальший розвиток відбувався шляхом кількісного зростання з поглибленням внутрішнього змісту їхньої діяльності . В той же час християнське населення цих земель історично проживало разом із представниками іншої, відмінної від їхньої культури - кримськими татарами, які мали власні релігійні погляди і традиції. Традиційна українська історіографія, зважаючи на ці обставини, наголошувала на постійному конфлікті між козацтвом і татарами, який базувався на релігійному підґрунті. При цьому спостерігалася тенденція глорифікувати християнські чесноти козацтва, формуючи образ «козака-рицаря» - захисника країни та віри. Із наукових праць ці твердження перекочували й у популярні роботи. В результаті в суспільстві побутує думка про праведних християнських козаків-рицарів, захисників православної віри і православного населення від «лихих бусурман». Проте, на щастя, такі сучасні українські дослідники як

І. Чорновол, Я. Дашкевич, В. Брехунеко відходять від архітипного наративу, на-голошуючи на тому, що козацький і татарський елементи південноукраїнського фронтиру мали багато подібностей у способі життя, родах діяльності та ментальності, а методи вирішування конфесійних конфліктів з обох боків були практично однакові .

Дослідження ставлення простого козака до своєї релігії на матеріалах архіву Коша Нової Запорозької Січі змушують нас сумніватися у коректності сформованих в суспільстві образів. В реєстрах скарг татар на козаків, донесеннях Коша київському генерал-губернатору, щоденниках переговорів засідань Слідчої комісії, реєстрах викраденого козаками майна, повідомленнях Слідчої комісії про розшук злодіїв, розписках про повернення козаків, які прийняли іслам, протоколах допитів та задокументованих в ході розслідувань свідчень козаків ми знаходимо чимало прикладів релігійних девіацій козацтва. До того ж виділення релігійного чинника як провідного в україно-татарських стосунках виглядає неоднозначно. На нашу думку, необхідно з'ясувати, наскільки це уявлення про козака - щирого християнина відповідає дійсності та яку роль займає православна віра в житті козацтва Південної України.

В ордері київського генерал-губернатора Михайла Леонтьєва Кошеві про прискорення слідства у вирішенні взаємних претензій татар і запорожців за-значається про чотирьох запорозьких козаків, котрі 23 березня 1749 р. повертаючись із Перекопу, були взяті татарами у полон, причому не на крадіжці (як заявляла татарська сторона: «канчъ со стороны ханской базъстыдно затеяно») а «неприятельскимъ объразомъ». Із цієї групи двоє були вбиті, про одного немає відомостей і один, як наголошується в документі «от самово каймакана перекопского за веру христианскую замученъ» .

В указі київського-генерал губернатора Михайла Леонтьєва Кошеві про заходи, вжиті для задоволення взаємних претензій татар і запорожців від травня 1749 р. серед запорозьких скарг є жалоби про те, що кримські і джамбулук- ногайські татари й очаківські турки до смерті побили і у воді потопили вісімнадцять запорозьких козаків, а «безъизвестно, злодейскими ихъ нападениями захвачено, въ их сторону увезено тридцать три человека, в том чисъле один казачий хлопецъ очаковскими турчином Смайломъ насильно въ их законъ обусурманенъ» .

У донесенні Коша тому ж київському генерал-губернатору Михайлу Леон- тьєву про проблеми, що виникли під час переговорів з татарами від 5 травня 1749 р. згадується про долю тридцяти трьох козаків, «как в запорожских жалобах написани», що були захоплені татарами, вони не могли б прийняти

у відчаї іслам через умови трактату Вічного миру між Російською імперією та Отаманською Портою 18 вересня 1739 р., за яким, «пленные из государъствъ ея ымператоръского величества похищенные и отведенные будут, и в странах крымских іли буджацких, іли кубанских, іли во иних межъ оттаманами и татарами ... даби сім безо всякого выкупу свобождены и возвращены были» і «озлоблени да не будуть» тому не могли б воїни «от православной христианской вери вовсе отрекнутця і не приняла б в таком отчаяниі іх бусурманського закона, на претенцию их, татарскую.» .

У вищезгаданих документах ми спостерігаємо релігійний антагонізм у став-ленні істеблішменту Січі до представників мусульманських держав, водночас акцентується увага на насильницькому «обусурманенні», «замученості за пра-вославну віру» та важливості дотримання християнської релігії. Проте слід пам'ятати, що дана документація призначалась для очей осіб, які представляли російську владу в регіоні. Тож подібна риторика із захопленням «не на крадіжці», насильному обернені та неможливості відступу козаків від православ'я може бути свідомим замилюванням очей вище поставленим інстанціям заради виправдання власних дій і подальшого отримання більших ресурсів для боротьби із татарами, які зображуються як злодії.

В документації Коша Нової Січі знаходимо низку сюжетів, що відображують неоднозначність ставлення козацтва до власної релігії. Так, в реєстрі скарг татар на запорожців до Києво-Печерської фортеці від 10 травня 1749 р. зазначається, що у 1748 р. на день святого Дмитра в Кевавижських околицях в урочищі Ташь-Тайкакь, у татарина на ім'я Джин-Мухамед Мулла «запорожіане илы козаки запорожския» напали і відібрали двісті шістдесят овець, що їх випасав чоловік зі своїми товаришами . В протоколі допиту козака Пластунів- ського куреня Василя Черпенка секунд-майором Олександром Нікіфоровим 28 квітня 1749 р. описується як того ж року у Великий піст вищезгаданий козак разом із своїми товаришами Федором Губою, Василем Кривим і Єремою Дубом переправилися шлюпкою через Дніпро на кримську сторону заради крадіжки коней у татар. Щоправда їхня спроба не увінчалася успіхом й група козаків повернулася до свого зимівника з нічим. Отже дані джерела свідчать, що деякі козаки не гребували займатися крадіжками та грабунками під час християнських свят та в процесі підготовки до них11.

Інший випадок, пов'язаний із діяльністю козака Опанаса Школи. Він також зі своїми товаришами «Афанасем Белым да Федором, а какь его празываютъ не знаетъ» напали на ногайських татар біля річки Тумаковки і взяли у них п'ятеро волів, проте дані події відбуваються, як зазначається у свідченнях козака, після Різдва Христового. А коли на Петрів піст дізнався, що на Січі чутки пішли про

його діяльність, то він перебрався жити до своїх родичів у «Полской области» містечко Вязовок, де й був знайдений .

В реєстрі скарг кримських татар і турків на запорожців за заподіяння ними шкоди, захоплення майна, коней, худоби тощо, датованого травнем 1744 р. серед низки інцидентів згадується наступний сюжет. У 1744 р. невідомий пере- волоченський козак, ім'я якого не згадується, приїхав у Крим до одного дер- віша-поручика, жив у нього протягом певного періоду і при цьому прийняв мусульманство. А через деякий час вкрав у чоловіка цінні речі й втік з награбованим на Січ: «Приехав в Крымъ ко одному дервишу-порутчику, приняв турецкой законъ и пожив у него, через некоторое время украл у нево ж две сабли, пару тстолетовъ і платье, которое ему было зделано, и бежал / / прямо въ Сечь» .

Джерела описують низку подібних ситуацій. Так, в тому ж 1744 р. «обрета-ющийся в Перекопе для делания замка капичи-баша Гаджи Мегметъ Ага», як зазначається в іншому реєстрі скарг, мав руського полоненого, котрий обусур-манився своєю волею. Останній втік на Січ, захопивши із собою велику здобич у вигляді зброї, одягу і грошей: «взялъ с собою венецького сукна кафтанъ один, жупан зеленого сукна одинъ, золотой сакизской поясъ одинъ, саблю оправленную серебромъ ценою сорокъ пять турецькихъ талярей, пистолетъ пару одну, шаровары суконные адни, кулбаку с приборомъ і с покровомъ суконнымъ адну, коня одного, денегъ сто турецьких талярей» .

У 1743 р. до кримського жителя Бахчисараю Гаджи Ібрагіма приїхав українець, добровільно прийняв магометанський закон і служив цьому Ібрагіму певний час. Одного року козак був відправлений до вівчарського коша на урочищі Кошкарської Кочугури, де хлопець (в джерелах фігурує як козак Олексій) став причетним до крадіжки двох коней .

У повідомленні слідчої комісії Микитинської застави Кошеві 6 листопада 1752 р. йдеться про двох чоловіків на ім'я Стапан і Міровичев, котрі опинились в Перекопі й були обернені, а потім втекли із міста до Запорозької Січі, викрали коней у яничара Магмета Юратлі. У повідомленні немає відомостей, чи були у них відібрані захоплені пожитки і де саме ці двоє знаходяться. Водночас, не зазначається, були навернені вони у іслам насильно чи добровільно .

У щоденнику переговорів між запорозькими та татарськими депутатами під час засідань слідчої комісії з 8 квітня по 16 червня 1749 р. є згадка із інцидентом обернення на іслам з подальшою крадіжкою із фігуруванням представників інших етнічностей - грузинів і калмиків: «от татаръ немалое число

бежало грузинові и калмыковъ, и других восприявшихъ ихъ законъ ... бежал из Очакова от тамошнього канаджи-баши грузинецъ, которой находился при его конюшне, из собою снесъ триста червоных». Запорожці у відповідь на скарги заявляли, що подібних біглих у Війську Запорозькому немає, окрім тих, хто татарами насильно в полон увезені і назад до Війська повернулися і хоча ті прийняли іслам, запорожці все одно віддати їх назад не можуть .

Отже окремі жителі південноукраїнського фронтиру не цуралися прийняти мусульманство для входження в довіру до осіб заради подальшого їх обкрадання. Більше того, татарська сторона, надаючи в багатьох випадках можливість православним козакам прийняти іслам, засвідчує, що не мала підозр стосовно останніх в їх прагненнях до конвертації. Звідси ми приходимо до висновку про вірогідну звичність та розповсюдженість практики зміни представниками козацтва своєї конфесійної належності.

Фронтирне життя диктувало свої умови. Якщо для того щоб отримати необхідні для свого життя ресурси треба було б порушити восьму заповідь Біблії, відійти від канонів власної віри, - з великою ймовірністю це було б зроблено. Взагалі, для людини фронтиру суто консервативна релігія із сталими нормами, які сформувалися багато століть тому до того ж в цілком інакшому середовищі не є найкращим вибором, принаймні в своєму канонічному варіанті. Вона просто не підходить для даного способу життя, що вимагає поведінкової мобільності, здатності призвичаюватися до швидкозмінних умов, змінюючи власну поведінку на вимогу конкретної ситуації. Складна обрядовість, високо- парні відмінні від звичного стилю мовлення богословні тексти, вірування, які втратили свою актуальність, перетворившись на рудименти колишніх епох, - для прагматичної людини прикордоння все це є тягарем, що сповільнює її, незручним одягом, який сковує рухи, обмеженнями, яких треба позбутися для повнішої свободи в прийнятті рішень. Таким чином, ця на початку консервативна релігія змінюється - вона оновлюється, вона спрощується щоб краще відповідати потребам фронтирної особи.

Так, наприклад, коли Російська імперія інкорпорувала до свого складу південноукраїнські землі, намагаючись підвести всі сфери місцевого життя до своїх вимог, не було забуто і про перетворення релігійного характеру. Влада взяла курс на так зване «купночиніє», тобто приведення церковного життя і практики богослужіння до єдиного чину, в основу якого були покладені московсько-візантійські традиції. В свою чергу дані перетворення торкались й церковних проповідей й повчання, оскільки їм відводилася важлива роль у релігійно-моральному вихованні населення . Проте у цьому плані козацтво півдня України віддавало перевагу таким духовним особам, які промовляли «не по писаному», що, знову-таки, свідчить про популярність серед населення відходів від канонів ортодоксального християнства, що диктувалося специфікою їхнього життя.

Російська імперія взагалі намагалась перетворити духовенство на агентів своєї політики, на частини бюрократичної машини, які злагодженою роботою мали забезпечувати ефективну реалізацію планів Петербурга. Проте, ці наміри не втілилися в дійсність у повному обсязі. На заваді став ряд причин, в числі яких традиція і специфіка південного краю, залежність духовенства від парафіян, інтереси яких у багатьох випадках не співпадали, а то й були протилежними з інтересами держави .

Таким чином, вищеперераховані документи можуть змалювати наступну картину релігійної свідомості жителів Південної України. Вірогідно, що деякі з перерахованих інцидентів були попередньо спланованими злочинами, до структури яких входило прийняття ісламу заради подальшого здобуття значної наживи. Особливо це стосується справ, в яких скоєнні крадіжки вирізняються послідовністю, а суми награбованого представляють велику матеріальну цінність. В даних випадках релігія відігравала роль інструменту входження у довіру до інших осіб задля досягнення власної мети - матеріального збагачення шляхом крадіжки, що суперечить християнській ідеології і світосприйняттю.

Отже, в результаті аналізу змісту реєстрів скарг татар на козаків, протоколів допитів, свідчень козаків та інших документів істеблішменту Коша Нової Січі можна дійти висновку, що очевидними є наявність і розповсюдженість яскравих прикладів релігійних девіацій серед запорозького козацтва. Це дає підставу поставити правомірне питання про роль релігії в житті фронтирного населення Південної України середини XVIII - початку ХІХ ст.

Література

релігійний січ міф

1.Arkhiv Kosha Novoyi Zaporoz'koyi Sichi: korpus dokumentiv, 1734-1775 / P.S. Sokhan', O.M. Apanovych ta inshi // T.1, K - 1998 [In Ukrainian].

2.Arkhiv Kosha Novoyi Zaporoz'koyi Sichi: korpus dokumentiv, 1734-1775 / P.S. Sokhan', O.M. Apanovych ta inshi // T.2, K - 2000 [In Ukrainian].

3.Bulanova N.M. Khrystyyans'ki konfesiyi Katerynoslavshchyny ostann'oyi chverti KhVIII- pochatku KhKh st.. /N.M. Bulanova/ avt.. ref desert. na zdobut nauk stup k.i.n. Dnipropetrovs'k - 2007. S. 22 [In Ukrainian].

4.Dashkevych Ya. Konfesiyni vidnosyny Velykoho kordonu. XIV-XVIII st. // Istoriya relihiy v Ukrayini. Pratsi Khl Mizhnarodnoyi naukovoyi konferentsiyi, L'viv, 16-17 travnya 2001 r. - L'viv, 2001. - Kn. 1. - S. 206-210 [In Ukrainian].

5.Lyman I.I. Pravoslavna tserkva na pivdni Ukrayiny (1775-1861 r.r.) / I.I. Lyman// avt.. raf. dyser. na zdobut. nauk stup d.i.n., Kharkiv - 2005 s. 34 [In Ukrainian].

6.Pravoslavna tserkva na pivdni Ukrayiny (1775 - 1781) / Uporyadnyk: I. Lyman. // Dzherela z istoriyi Pivdennoyi Ukrayiny. Tom 4. - Zaporizhzhya: RA "Tandem - U", 2004. - 560 s. [Elektronnyy resurs] - http://www.i-lyman.name [In Ukrainian].

7.Terner Frederyk Dzh. Frontyr v amerykanskoy ystoryy / Per. s anhl. -- M.: Yzdatel'stvo «Ves' Myr», 2009. -- 304 s [In Russian].

8.Chornovol I. Heohrafiya frontyru ta yiyi pionery // Krytyka. - 2008. - # 7-8. - S. 27-30 [In Ukrainian].

9.Chornovol I. Dyskurs kolonizatsiyi, teoriya frontyru ta istoriohrafiya Ukrayiny // [Elektronyy resurs] irbis-nbuv.gov.ua>cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis...[In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru