Жінки в радянському громадському просторі наприкінці 1940-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жінки в радянському громадському просторі наприкінці 1940-х рр.

Смольніцька Мирослава (м. Київ)

Анотація

У радянський час приховування фактів у офіційному дискурсі негативно вплинуло на справжнє висвітлення багатьох тем. У сучасних дослідженнях історики, прагнучи подолати лакуни, масово почали залучати джерела особистого походження та розсекречені архівні документи. Однак, на нашу думку, не варто однозначно відмовлятися від використання тих джерел, які колись лягли в основу написання радянських історичних текстів. У статті авторки пропонують своє розуміння прочитання архівних документів, які містили звіти державних та партійних виконавців про результати радянізації у західних областях України, зокрема Рівненщини. Кремлівська влада використовувала широкий спектр технологій для формування контролю над регіонами УРСР, населення яких активно виступало проти радянського режиму. Разом з репресіями та іншими численними заходами для стримування невдоволення була реалізована програма підтримки представників різних соціальних груп, які добровільно погодилися прийняти радянський спосіб життя. У пропонованій статті приділяється увага питанням взаємодії влади і жінок у процесі їх залучення до активної участі у радянському публічному просторі.

Ключові слова: Україна, західні області Української РСР, "радянізація", повсякдення, жінки. радянський влада регіон

Життя українського суспільства в другій половині 1940-х рр. було насичене різноманітними процесами і подіями. На перший погляд може здаватися, що усі заходи (і державного масштабу, і приватні ініціативи) спрямовувалися на відбудову зруйнованого війною господарства та переходу до мирного повсякдення у звільнених від німецької окупації містах і селах України. Реалії щоденної дійсності в різних регіонах республіки варіювалися. Зокрема, жителям західних областей України довелося пережити процес "радянізації". Насильницьке насадження норм економічного, суспільно-політичного, культурного життя здійснювалося системно, з використанням широкого арсеналу заходів: від репресій до гарантування різного роду привілей подвижникам.

Історіографія розвитку подій у Західній Україні в повоєнний час представлена різноманітними напрацюваннями з політичної, економічної, культурної, соціальної історії. Частину з них, на початку ХХІ ст., було узагальнено в дисертаційному дослідженні Василя Жупника [1]. Висновок науковця станом на 2010 р.: "Нагромадження великої кількості літератури з історії радянізації західних областей УРСР у 1944-1953 роках засвідчує про формування власної історіографічної традиції висвітлення цієї теми. Однак рівень дослідженості окремих її аспектів ще не відповідає сучасним вимогам історичної науки. Спеціального вивчення потребують проблеми, пов'язані з розвитком промисловості регіону, із соціальними, морально-психологічними і духовними трансформаціями його населення, із мистецькими й літературними процесами тощо. Цікаві результати можна одержати через їхнє вивчення з позицій мікро-, психо- і соціальної історії" [1, с. 18]. З 2010 р. історіографія соціального зрізу означеного історичного періоду поповнилася низкою праць, що вводять в інформаційний простір маловідомі факти з часів перебування України в складі СРСР, у т.ч. в повоєнні роки в Західній Україні. Зокрема, в рамках дослідження становища жінок, які з приходом радянської влади потрапили в лещата карально-репресивної системи, привертають увагу публікації науковиць Тамари Вронської [2] та Оксани Кісь [3; 4].

Кремлівська влада використовувала широкий арсенал технологій для формування контролю над західними областями УРСР, населення яких проявляло, в перші повоєнні роки, активну готовність протистояти радянському режиму. На противагу репресіям та іншим численним заходам з упокорення страхом, реалізовувалася програма із підтримки представників різних соціальних груп, які показово-добровільно погоджувалися сприйняти радянський спосіб життя. Зокрема, значна увага приділялася створенню прорадянського жіночого активу.

Використання жіночого ресурсу для вирішення економічних завдань ввійшло у практику радянської влади з перших десятиліть її існування. У повоєнний час в СРСР, - коли особливо відчутно проявилася нестача трудових ресурсів, - потреба збільшення ролі жінок у державному виробництві набула особливої актуальності. Залучення жінок до відбудови зруйнованого війною господарства та інфраструктури здійснювалося через призму створення ілюзії про визнання їхнього високого статусу у радянському суспільстві. Можливості реалізації жінками політичних прав шляхом участі у виборах, визнання рівних з чоловіками прав на працю, освіту і відпочинок - всі ці, та інші положення, що були прописані в законодавчих документах, і проголошували вирішення "жіночого питання" влада використовувала як інформаційну зброю у ідеологічній боротьбі за прихильність і підтримку жіноцтва.

Із звільненням України від німецької окупації керівництво СРСР зосередило пильну увагу на придушенні національно-визвольного руху в Західній Україні. Депортації українців із західних областей в північно- східні регіони СРСР (1944-1946 рр.), взаємні обміни (фактично депортації) населенням УРСР з Польщею (1944-1946 рр.), Львівський собор (1946 р.) та ліквідація греко-католицької церкви, "Велика блокада" напередодні виборів 1946 р., операція "Захід" (1947 р.) - за переліком цих процесів криється величезна сукупність злочинів, які були здійснені за вказівками з Кремля щодо жителів Західної України в 1944-1947 роках. Заходи примусового силового упокорення населення регіону не додавали прихильності радянській владі серед місцевих жителів.

Рушійною силою для виконання вказівок союзного керівництва були представники з інших областей, яких масово направляли в Західну Україну. На них покладалося завдання також формувати прорадянський актив на місцях. Згадані вище каральні заходи радянських органів, за результатами яких було знищено повстанців, та застосовано репресії щодо родичів, співчуваючих, чи навіть просто груп населення, що проживали на стратегічно важливих територіях, а також силова підтримка з боку чисельних військових і каральних структур - все це значно спрощувало можливості виконавцям реалізовувати партійні та державні вказівки.

Один з напрямів роботи у рамках виконання завдань радянізації втілювався шляхом згуртування мас жінок для активної участі на підтримку радянської влади. Процес об'єднання жіноцтва з метою активізації їх присутності в радянському публічному просторі перебував на контролі вищих партійного і державних органів республіки. Представники влади на місцях керувалися в своїй роботі документами: рішеннями ЦК КП(б)У "Про роботу серед жінок в західних областях Української РСР" (5 квітня 1945 р.), "Про заходи з покращення роботи серед жінок в Західних, Ізмаїльській і Закарпатській областях України" (28 квітня 1946 р.), "Про заходи поліпшення роботи серед жінок на Україні" (19 квітня 1948 р.), вказівками про роботу серед жінок з рішень ХVШ Пленуму ЦК КП(б)У та настановами Ради Міністрів і ЦК КП(б)У від 20 червня 1947 р. про необхідність західним областям "наздогнати" у своєму політичному і культурному розвитку східні області.

За результатами виконання партійних завдань обласні організації звітували в ЦК КП(б)У про масове цілеспрямоване залучення жінок до активної громадсько-політичної, державної, народногосподарської діяльності. На практиці партпрацівники і чиновники державних структур, без врахування місцевих особливостей і реальних потреб населення, нав'язували і селянкам, і містянкам радянський спосіб життя як єдино правильний. Зокрема, жінок масово залучали до участі в різноманітних, дозволених чи навіть можна сказати рекомендованих владою, об'єднаннях громадян - делегатських зборах та жіночих радах Жіноча рада складалася з кількох жінок-активісток підприємства, установи, колгоспу тощо. Функції жіночої ради полягали в здійсненні агітації серед решти жінок. На зібраннях обговорювали питання виконання виробничих планів, допомагали відстаючим успішно налагодити роботу. В окремих випадках, за наявності активних організаторів жіночі ради сприяли створенню різних секцій: виробнича, культурно-масової роботи, шкільна, санітарна.. За звітами, станом на 1948 р. жінки-активістки в Західній Україні нараховували 31 789 осіб, з них - селянки складали 27 000 [5, арк.163].

Зібрання для жінок, що проводились жіночими радами в середовищі професійних колективів (від промислових підприємств до колгоспів) були однією з трибун для поширення комуністичної пропаганди, та переконування жінок у прогресивності укладу життя в радянській державі. Слухачок ознайомлювали з основами Конституції та державного устрою в СРСР, із завданнями післявоєнної п'ятирічки, з рішеннями партії і уряду, з основами колгоспного будівництва, інформували про радянські трактування міжнародних відносин та ін. Частково приділяли увагу природничому просвітництву, та проблемам повсякденного життя. Щоправда, відсоток останніх тем, у порівнянні з політичною пропагандою, був нерівноцінним [5, арк. 181].

Основне призначення агітмасової роботи жіночих рад і діяльності жінок делегаток полягала у формуванні в середовищі населення беззаперечної підтримки щодо виконання всіх державних завдань [5, арк. 226]. В повсякденні жінкам ставились вимоги брати участь у всіх заходах, до яких зобов'язувала своїх громадян влада і партія. Серед них: реалізація державної позики, планові і дострокові хлібозаготівлі, допомога у лісозаготівлях, відвантаження лісу в т.ч. в шахти Донбасу, участь у трудових мобілізаціях в промислові регіони, організація навчання в школах для дітей, та налагодження роботи шкіл з ліквідації безграмотності, проведення заходів з профілактики захворювання висипного тифу, створення умов для розвитку городництва в колгоспах (як приклад, розведення парникового господарства, інтродукція нових культур (капусти, огірків, помідорів, цибулі, редьки, баштанних культур) у північні райони області) та ін. [5, арк. 214, 218, 223-224].

Теза про участь жінок в громадській роботі означала, що жінки на громадських засадах (тобто безоплатно, у вільний від основної роботи час, в т.ч. і домогосподарки) змушені були брати участь на рівні з чоловіками в численних пропонованих владою ініціативах з відбудови і будівництва виробничої і соціальної інфраструктури. Виконання громадської роботи обліковувалися в наступному форматі: "жінки відпрацювали біля 30 000 людино-днів і заощадили для держави сотні тис. крб. грошей" [5, арк. 183], або "багато активісток відпрацювало по 100-200 людино- годин" [5, арк. 217].

Однією з дієвих форм гуртування жінок і формування в їх колі прорадянського активу були заходи, що здійснювалися в рамках кампанії з ліквідації неписьменності. В ході її проведення, в короткий строк, було організоване навчання для неписьменних і малописьменних в гуртках, школах сільської і робітничої молоді. За звітами по Ровенській області інформувалось, що з допомогою жіночого активу за неповних чотири роки грамоті навчено 26 000 жінок: в школах і гуртках для неграмотних - 9 698 жінок, для малограмотних - 14 740 [5, арк. 226-227]. Навчально- просвітницькі зібрання для неписьменних та малописьменних додавали позитивного іміджу радянській владі, і, водночас, закладали базу для успішного здійснення ідеологічного впливу серед широких кіл населення в майбутньому. За короткий термін значна чисельність малограмотних представників суспільства отримала можливості доступу до друкованих засобів інформації, фактично радянської пропагандистської преси.

Варто усвідомлювати, що громадська діяльність жінок на користь радянської влади не була спонтанною. Первинні ланки жіночих рад і делегатських зборів знаходилися у сфері контролю жіночих відділів в районних комітетах КП(б)У, які в свою чергу підпорядковувалися відділам по роботі з жінками в обласних комітетах КП(б)У. Для голів жіночих рад кілька разів на рік в осінньо-зимовий період проводилися кількагодинні семінари, що містили довідкову інформацію з основ правознавства, політики, економіки, менеджменту (організації роботи серед жінок), природничих наук та ін. [5, арк. 216].

Оцінка результативності функціонування жіночих активів була суперечливою. Одні управлінці позитивно відгукувалися про діяльність мережі первинних організацій: "Делегатські збори і жіночі ради дійсно були одним із приводних ременів через який партійна організація області проводила свій вплив на широкі маси населення" [5, арк. 186]. Інші, навпаки, реалістично визнавали наявність численних недоліків у цьому напрямі роботи, та вказували на недостатню організованість у процесі спонукання жінок до активності. Серед недоопрацювань по Ровенській області називали наступні: недостатньо ліквідовано неграмотність і малограмотність, оскільки понад 5 000 жінок не охоплені навчанням; масова відсутність гурткової роботи у віддалених від райцентру селах; низький відсоток залучення до громадської діяльності жінок 30-40 річного віку; наявність недоліків у роботі жіночих організаторів, а саме їх малоак- тивність; відсутність злагодженої співпраці з депутатами сільських рад та ін. [5, арк. 234-237].

Витіснення жінки із сфери виключно або переважно приватного простору у публічну діяльність в радянському суспільстві повоєнного часу відбувалося послідовно, систематично із залученням комплексу заходів від використання потужних мотиваційних установок з наданням можливостей змінювати свій спосіб життя, до створення умов, в яких жінкам доводилося включатися у різноманітні форми громадської діяльності під впливом обставин. Серед стимулів, що спонукали жінок до добровільної активної участі в громадсько-політичному і державному виробничому житті були приклади "історій успіху" місцевих стахановок та ударниць, відзначення різноманітними нагородами. Імена жінок, які стали в авангарді кампанії з пропаганди радянської дійсності, поширювали серед широкого загалу населення. Активістки закликали своїх землячок обрати для наслідування пропагований ними спосіб життя: "Ми повинні розуміти, що тільки наші жінки в радянській державі користуються такими рівними правами, як ніде. За часи панської Польщі, ми жінки не мали ніякого голосу в роботі держави. Я нині є депутатом сільради і працюю головою жінради, як же мені не допомагати нашій державі, мені довіряють і я повинна працювати" [5, арк. 88].

Однією з показових гарантій підтримки владою прорадянської жіночої активності була організація державними і партійними структурами численних зібрань обласного рівня. Так, на Ровенщині з 1945 до 1948 рр. відбулося 4 обласних активи жінок, під час яких збирались від 400 до 700 представниць. На засіданнях обговорювалися питання фактично республіканського значення: "Завдання жінок Ровенщини у відновленні народного господарства і культури у повоєнний час" (1945 р.), "Завдання жінок Ровенщини у виконанні плану 4-ї Сталінської п'ятирічки" (1946 р.), "Вибори в місцеві Ради депутатів трудящих і завдання жінок" (1947 р.), "Про підвищення ролі жінки в колгоспному будівництві" (1948 р.). У ці ж роки були проведені ряд інших зібрань обласного рівня: вузького жіночого активу, сільського активу (серед учасниць - кращі активістки, голови жіночих рад, передовичка сільського господарства області) та ін. [5, арк. 215].

Ймовірно, що з проведенням подібних зібрань, влада, крім вищезгаданого, реалізовувала й інші завдання. По-перше, одночасно інформувала велику кількість представниць і представників з різних малих і великих населених пунктів України про засадничі завдання державного розвитку на найближчий рік; по-друге, їх масовість і кількість були показовою демонстрацією підтримки населення західних областей радянському політичному режиму; по-третє, публічне гуртування жінок і привселюдне висловлення активістками прорадянських політичних поглядів було додатковим бонусом для формування іміджу СРСР як країни з рівними правами для чоловіків і жінок.

У офіційному дискурсі особливо акцентувалася увага на створенні можливостей для жінок в радянській державі брати участь в діяльності рад (ВР СРСР, ВР УРСР, місцевих рад). Із офіційних документів можемо зробити висновок, що жіноче представництво у радах не було випадковим. До них потрапляли активістки, які мали досвід управлінської та громадсько-політичної роботи: зокрема, голови сільських рад, заступники голів сільських рад, секретарі сільських рад, завідуючі відділами і секретарі міських і районних рад та ін. Для допуску до рад жінок, які не були задіяні в сфері управління, застосовували набір певних маркерів. У випадку з селянками, що працювали у виробничій сфері, звертали увагу на такі риси біографії як належність до рядів колгоспниць, активна участь в русі за дострокове виконання п'ятирічок, членство в комуністичній партії, чи навіть більше - проходження навчання в партійній школі чи на партійних курсах [5, арк. 164-165].

Наявність/відсутність членства в комуністичній партії чи комсомольській організації розцінювали як важливий маркер належності до "своїх" в радянському суспільстві. У перші повоєнні роки процес збільшення кількості членів партії і комсомольців з місцевого населення в Західній Україні відбувався не активно. Динаміка кількісних показників почала зростати з 1948 р. Ця інформація, зокрема, прослідковується в документації, що готувалася в ЦК КП(б)У за узагальненнями звітів по Ровенській області. Прикметно, що новий спосіб життя швидше приймала молодь: якщо в члени ВКП(б) прийняли 118 жінок, в кандидати в члени ВКП(б) - 98 жінок, то ряди ВЛКСМ в той же період поповнили 2145 юнок [5, арк. 181].

Виголошуючи рівність прав чоловіків і жінок, в т.ч. за рахунок створення сприятливих умов для їх повноцінної реалізації в громадсько- політичному житті держави, влада, по-можливості, не акцентувала увагу на реальному стані щодо участі жінок в сфері державного управління. Активно використовувалися маніпуляції в підведенні кількісних підсумків та підготовки звітів щодо оприлюднення даних про займання жінками різноманітних керівних посад. Для прикладу, із Ровенської області звітували про висунення в повоєнні роки на керівні посади понад 3 000 жінок: в обласні установи - 248, в районні - 1 407, секретарями сільських рад - 199, головами сільських рад - 6, головою колгоспу - 1, на різні керівні та відповідні роботи в інші установи - 1 961 [5, арк. 228]. Втім наведені цифри не відображали реальної ситуації, оскільки не були враховані, зокрема, такі показники як плинність кадрів, процентний приріст жіночих кадрів в управлінських колективах, співвідношення чоловічого і жіночого представництва тощо. Для розуміння недооцінки врахування комплексу інших цифрових даних проілюструємо один з фактів статистики. Отже: 1) в липні - листопаді 1948 р. на керівні посади в області було призначено 14 жінок; 2) в цей же час в силу різних обставин з керівних посад звільнились 14 жінок (виїхали з області за сімейними обставинами, за станом здоров'я, на навчання, звільнені з компрометуючих мотивів); 3) за означених вище умов збільшення кількості жінок в структурі керівних апаратів в області не відбулося [5, арк. 176]. Поза розголосом був також факт, що серед керівниць (слід визнати що і керівників також) значний відсоток складали жінки, що приїхали в західні області України на роботу за направленнями з інших регіонів республіки.

Напрями сфер керівної роботи жінок у повоєнні роки були різнопланові: партійна робота - другі секретарі районних комітетів КП(б)У, інструктори обласних комітетів КП(б)У, голови обласних комітетів профспілок працівників МТС, завідуючі парткабінетами, жінорганізатори, помічники секретарів, консультанти і лектори, завідуючі секторами статистики; комсомольська робота - перші та другі секретарі ЦК районних комітетів ЛКСМУ, секретарі районних комітетів ЛКСМУ у школах, завідуючі відділами районних комітетів ЛКСМУ, завідуючі обліком, секретарі первинних комсомольських організацій; робота в органах радянської влади - заступники голів облвиконкомів, заступники голів райвиконкомів, завідуючі відділами міських виконкомів і районних виконкомів, секретарі, голови сільських рад, заступники голів, секретарі сільських рад.

Наведений вище перелік, на перший погляд, привертає увагу до факту, що жінки в західних областях України у повоєнний час отримали доступ до сфер діяльності, які вони не мали можливості реалізовувати раніше. Проте, цифрові дані звітів проявляють наступну закономірність: жінки рідко отримували доступ до основних керівних посад, їм відводилося виконання численних другорядних завдань [5].

Групування жінок-керівниць за професійною діяльністю спонукає до висновків, що найчисельніше жіноче представництво було презентовано в наступних сферах: у системі народної освіти працювало 590 жінок, в системі охорони здоров'я - 94, в системі культосвітніх установ - 328, в системі облспоживспілки - 57, в системі облуправлінням сільським господарством - 54. Деталізація наведених цифр, що міститься в оригінальних документах, дозволяє прослідкувати вже згадувану вище тенденцію: призначення жінок на керівні посади здійснювалося здебільшого не на вищі ланки управління, а на середні та первинні, чи навіть такі, де керівна посада була єдиною в структурі установи. В останньому з наведених прикладів ми маємо на увазі культосвітню сферу. Так, в системі культосвітніх установ з 328 жінок - 186 працювали завідуючими сільських клубів і хат читалень, 63 - завідуючими сільських бібліотек, 45 - завідуючими районних, міських і обласних бібліотек [5, арк. 177].

Впровадження комплексу заходів в Західній Україні із витіснення жінок з приватного сектору виробництва у державний (в колгоспи, промисловість, інфраструктуру, сферу освіти, культури і державного управління) поступово приносило результати. В умовах системної агресії (і збройної, і ідеологічної) проти українства з боку кремлівської влади у перші повоєнні роки, за відсутності можливостей повернутися до звичного способу життя, з кожним роком збільшувалася частка жінок, які поповнювали трудові ресурси державного сектору економіки регіону. Так, у Ровенській області чисельність жінок-працівниць в промисловості і на транспорті збільшилася від 3700 осіб у 1944 р. до понад 8000 у 1948 р. [5, арк. 202].

Загалом, жінки поповнювали робочі штати підприємств промисловості (і важкої, і легкої), будівельної галузі, працювали на залізничному і автогужовому транспорті, в установах зв'язку, торгівлі, заготівлі, громадському харчуванні, на комунальних підприємствах і в житловому господарстві, в кредитних і страхових установах, закладах освіти, охорони здоров'я, державному управлінні та ін. [5, арк. 202-206]. Щоправда, доступ до керівних посад у промисловості жінкам був ускладнений. В кращому випадку вони могли розраховувати на керівні посади найвищої ланки у тій сфері виробництва, яку традиційно в суспільстві вважали жіночою. Як приклад, дві жінки займали посади директорів на підприємствах легкої промисловості, а саме - на швейних фабриках Ровенської області. В системі важкої промисловості регіону ліфт службової драбини для жінок-працівниць обмежувався посадами інженерів та техніків (98 жінок) [5, арк. 177].

Опанування професій і спеціальностей жінками відбувалося прискореними методами. Система підготовки була різноплановою. Для прикладу: в учительських інститутах - здобували освіту вчителі; в технікумах отримували спеціальність агрономи, зоотехніки, техніки нафтової промисловості, фельдшери і акушерки, диспетчери залізниць, телеграфісти, майстри швейної промисловості; учбові комбінати статистичного управління готували статистиків, бухгалтерів і рахівників; колгоспниці проходили навчання в однорічних школах з підготовки і перепідготовки колгоспних кадрів, або через мережу агротехнічних гуртків [5, арк. 167170].

Залучення жінок до промислового виробництва не обмежувалося статичним наповненням кількості штатів. По-перше, ми можемо спостерігати, що залежно від напряму діяльності того чи іншого підприємства присутність жінок могла варіюватися. Наведемо кілька прикладів з наявності жіночого представництва на промислових підприємствах різних галузей станом на 1948 р.: кондитерська фабрика "Красная заря" (м. Ровно) комплектувалася жінками на 60% (з 67 працівників - 40 жінок), цементний завод у м. Здолбунів на 16,5% (з 750 працівників - 123 жінки), трикотажна фабрика у м. Дубно - майже весь колектив був жіночим та ін. [5, арк. 202-206]. По-друге, із збільшенням серед трудового ресурсу жінок, було сформоване й коло вимог щодо залучення активісток до виконання партійних завдань. Про якість звітували цифрами що інформували 1) про збільшення чисельності стахановок в області (наприклад, за даними по Ровенській області їх збільшилось від одиниць у 1945 р. до понад 300 у 1948 р.); 2) про участь в русі "боротьба за виконання п'ятирічки за чотири роки" [5, арк. 169, 202].

До руху "п'ятирічка за чотири роки" спонукали долучатися жінок різних професій і спеціальностей як з міського, так і з сільського простору. В середовищі колгоспного селянства долучення до вищезгаданої ініціативи здійснювалася за наступною процедурою: скликалися збори колгоспників - під час зібрання обговорювався лист Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У про проблеми розгортання соціалістичного змагання в 1948 році - за результатами обговорення фіксувалися рішення членів зібрання про приєднання до участі в змаганнях та оголошувалися зобов' язання учасників щодо виробництва достроково або понад план різних видів продукції [5, арк. 169].

Проблемі участі жінок Західної України в колективізації приділяли особливу увагу [5, арк. 206]. Зважаючи, що створення колгоспів і відмова селян від ведення звичного господарювання в регіоні в перші повоєнні роки відбувалося повільно, та ще й ефективність процесу значною мірою залежала від активності застосування карально-репресивних методів, влада паралельно вишукувала, альтернативні примусовим, шляхи для легітимізації масової колективізації. В цьому сенсі справа залучення жінок до організації колгоспів виглядала доволі перспективною. За звітами динаміка збільшення чисельності колгоспів співпадала із зростанням активності жіночих Рад і делегаток. Наводились навіть приклади, коли колгоспи створювалися виключно з ініціативи жінок і, відповідно, лише ними й очолювалися.

Немає сумнівів, що масова жіноча активність у створенні колгоспів була штучним рухом і поширювалася контрольовано: "Для більшого втягнення жіночого активу в роботу з організації колгоспів у більшості райкомів були створені жіночі бригади з середовища жінок-комуністів райцентру, які виїжджали в села для проведення масово-політичної роботи серед жінок" [5, арк. 209]. Співробітниці районних комітетів партії регулярно проводили зібрання жінок в селах, зібрання сільських жіночих активів в районах, семінари з головами жіночих рад [5, арк. 212].

Мотиваційні заклики жінок-активісток з приводу вступу до колгоспів були різними. Приміром, одні апелювали до необхідності уніфікувати ситуацію ведення господарства в межах всієї республіки: "Подумайте самі у нас одна держава і на сході і в нас на заході і не може такого бути, щоб там були колгоспи, а тут не було". Інші - захоплювалися ідеєю зрівняння всіх в одних правах, і, відповідно, активно використовували протиставлення "свої" - "чужі": "Куркулів треба вивозити з села, а їх майно забирати до колгоспу, а нам, наймитам, біднякам і середнякам треба йти до колгоспу. Я перша подаю заяву до колгоспу і закликаю всіх вступати в колгосп" [5, арк. 172].

Згідно документів, останній із наведених закликів стимулював селян подати 70 заявок про вступ до колгоспу. Риторика офіційного документу, що містив означену інформацію, ставила за ціль показати ідеологічну ефективність участі жінок-активісток у колективізації та організації колгоспів. Проте, з позиції сьогодення, коли ми оперуємо не лише офіційними радянськими джерелами, що висвітлюють перебіг подій повоєнного часу в Західній Україні, згаданий фрагмент стимулює поставити низку інших питань для формування розуміння: "якими намірами керувалися селяни зголошуючись вступати до колгоспів"? Ймовірно, що таких мотивацій може бути необмежене коло. Серед них: прагнення реалізувати себе в умовах нової влади; бажання заможніших селян не отримати звинувачення "куркуль"; наміри незаможних селян поживитися за рахунок багатших; запуск механізму самозбереження т. зв. стадного інстинкту; згода на визнання нових реалій в умовах словесних погроз чи навіть під дулами вогнепальної зброї та ін.

Оцінюючи громадську діяльність активісток в повоєнному радянському суспільстві лише на підставі звітів в ЦК КП(б)У ми не зможемо осягнути усіх реалій ситуації, що панувала в той час на Західній Україні. З одного боку, серед місцевого населення була великою підтримка УПА, з іншого - дедалі частіше люди не наважувалися протистояти представникам радянської влади, таким чином показуючи їй свою лояльність. В цих умовах у жіночому середовищі можемо спостерігати наявність різних стратегій вибору життєвого шляху.

Чим швидше жінки приймали новий спосіб життя, тим більше шансів вони отримували для зміни свого статусу. Одні жінки, що за порівняно короткий час змінили свої соціальні ролі (від наймички до вчительки, від неписьменної біднячки до стахановки з освітою та ін. [5, арк. 174-175]), - означений життєвий досвід оцінювали як стратегію успіху. Інші, пропоновані владою можливості зміни соціальних ролей, розцінювали як стратегію виживання, оскільки таким чином використовували шанси відвернути увагу представників радянської влади від своєї належності до певної групи "інших". Для прикладу стратегії виживання, наводимо кілька штрихів з біографії нашої бабусі Лівшук (Шевчук) Анастасії (1928 р. н., уродженка Корецького району Ровенської області). Вона народилася в заможній селянській родині. Її батьки, Шевчук Євтух і Ганна, уникли виселення за рахунок того, що майно, яке засвідчувало наявність певних статків, відразу ж з приєднанням Західної України до УРСР роздали сусідам і далеким родичам. Під час Другої світової війни старша донька Шевчуків, Тетяна (1924 р. н.), згідно архівних документів СБУ, мала зв'язки з УПА (навчалася на курсах медсестер), за що була репресована і засуджена на 15 років виправно-трудових таборів у м. Воркута. Єдиний син, Ростислав (1926 р. н.), був убитий під час протистоянь на Західній Україні в 1944 р. Після закінчення війни, бабуся пішла на курси агрономів і, з отриманням направлення переїхала на постійне місце проживання в сусідній район, де про колишню заможність її родини у місцевих жителів інформації не було (із собою забрала і маму, її тато на той час помер) [6].

Подібних життєвих історій в колективній пам'яті жителів західних областей України можна навести безліч, оскільки в зону ризику потрапили тисячі місцевих: і чоловіки, і жінки, і діти, і молодь, і люди літнього віку. Тобто, всі ті групи населення, серед яких, на думку кремлівської влади, могли бути носії ідей, що несли загрозу для реалізації проекту швидкісної радянізації регіону. На практиці, радянська влада відмовляла у праві повноцінної реалізації тим "іншим", які засвідчували свою відмінну від радянської моделі самоідентифікацію. Представникам різних груп суспільства, які випадали з уявлення влади про ідеальну радянську людину, в складних умовах доводилося шукати шляхи для опанування радянського громадського простору. На заваді стояли штучно насаджувані владою меседжі про повсюдну наявність "ворогів радянської влади - українських буржуазних націоналістів".

Втім, Західна Україна, в перші повоєнні роки, була однозначно зоною ризику і для прорадянських активістів/активісток. Особливо у випадках, коли вони були поодинокими представниками/представницями радянської влади у віддалених населених пунктах. Будучи представниками радянської влади, яку місцеве населення розцінювало фактично як окупаційну, просування прорадянських меседжів доводилося здійснювати у виключно ворожому для них середовищі. Не завжди цей процес закінчувався мирно, зокрема, в Острожецькому районі Ровенської області у повоєнні роки загинули 4 жінки-голови колгоспів [5, арк. 229].

Загалом, із звітів в ЦК КП(б)У складається враження, що в повоєнний час пріоритетною діяльністю жінок в західних областях України була їхня активна позиція в освоєнні різних професій за межами дому та трудова реалізація, а також їхня енергійна участь у громадському житті свого населеного пункту. Втім, дослідження повсякдення, спонукає до висновків, що суспільство було неоднорідним і включало чимало груп і верств населення. Одні з них отримували підтримку влади (робітники, колгоспники, номенклатура), наявність інших в радянський час замовчувалась (наприклад, репатріанти, радянські військовополонені, репресовані). Врахування цього моменту дозволяє говорити про розмаїття жіночого досвіду, який буде відмінним залежно від багатьох умов: належності до певної професійної групи, соціальної верстви, територіального розселення, наявності кола родинних зв'язків, вміння і бажання використовувати наявну ситуацію для формування власної успішної стратегії тощо. Вцілому, ознак, які б дозволили згрупувати досвід жінок можна нарахувати чимало. Проте, попри всі особливості, жінок досліджуваного періоду все ж можна об'єднати в одну групу в тому значенні, що всі вони були громадянками СРСР, на них поширювалися закони радянської держави. Як і стосовно усіх своїх громадян, влада не вважала потребою займатися виявленням специфічних особливостей кожної групи, а вживала заходів для уніфікації та формування єдиної спільності - радянських громадян. Визнання рівних прав чоловіків і жінок в радянській державі, означало масове поповнення жінками лав трудових ресурсів будь-якими засобами і методами. Як результат, в наступні десятиліття відбулося залучення до праці на державу практично всіх груп і верств працездатного населення.

І наостанок, прочитання архівних документів радянського часу (саме тих, що завжди знаходились у вільному доступі) потребує фахової підготовки і знань з періоду, оскільки, у разі некритичного сприйняття текстів, читач може не зрозуміти невідповідність описуваних у звітах подій реаліям тогочасного повсякдення.

Джерела та література