Проблеми відновлення державного життя Литви у публіцистиці Сергія Єфремова 1917-1919 років

Анотація

єфремов литва державний визволення

Метою статті є аналіз публіцистичних праць творця модерної української журналістики, літературного критика й історика літератури й громадських рухів Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939), присвячених проблемам національного визволення й державного відродження Литви. Джерелами послугували тексти С. Єфремова 1917-1919 років у газеті «Нова рада» та бібліографічному місячнику «Книгарь: літопис українського письменства», мемуари, щоденники, листування. С. Єфремов розглянув питання відновлення державного життя Литви у статтях «Народи Росії і державний централізм», «Литовські справи», «Самостійництво чи федералізм?» та інших. Слід підкреслити, що публіцистика С. Єфремова з національного питання є оприлюдненим, але недостатньо залученим до наукового обігу джерелом. Єфремовські пресові нотатки тих часів містять актуальну інформацію та відбивають динаміку розвитку національної проблеми в Російській державі, де з перших місяців Лютневої революції відбувалися стрімкі процесі дезінтеграції й децентралізації. С. Єфремов гаряче співчував державотворчим прагненням литовського народу, послідовно відстоював право «недержавних» і «малих» націй на вільний вибір - чи в формі національно-територіальної автономії, чи в формі політичної самостійності. Більш того, з розумінням ставився до спроб народів колишньої Російської імперії скористатися зовнішньополітичною кон'юнктурою й заручитися підтримкою домінуючих держав у відстоюванні своїх національних інтересів. Був послідовним антагоністом більшовизму. Його публіцистика надає можливість розглянути в порівняльному аспекті український й литовський досвід націєтворення, примушує замислитися, що було головною причиною поразки українських визвольних змагань - об'єктивні чи суб'єктивні чинники, чому такою відмінною може бути доля народів, які довго взаємодіяли в спільному геополітичному просторі.

Ключові слова: Сергій Єфремов, Литва, публіцистика, Російська імперія, федерація, державна самостійність

Аннотация

Целью статьи является анализ публицистических текстов одного из основателей современной украинской журналистики, литературного критика, историка литературы и общественных движений Сергея Александровича Ефремова (1876-1939), посвященных проблемам национального освобождения и государственного возрождения Литвы. Источниками послужили тексты С. Ефремова 1917-1919 годов в газете «Нова рада» и библиографическом месячнике «Книгарь: літопис українського письменства», мемуары, дневники, переписка. В ряде статей С. Ефремов («Народи Росії і державний централізм», «Литовські справи», «Самостійництво чи федералізм?») рассмотрел проблемы возрождения государственности Литвы. Эти работы заставляют задуматься, почему столь различной может быть судьба народов, длительно взаимодействовавших в едином геополитическом пространстве.

Ключевые слова: Сергей Ефремов, Литва, публицистика, Российская империя, федерация, государственная самостоятельность

Annotation

The purpose of the article is the analysis of journalistic writings by the creator of modern Ukrainian journalism, literary critic and historian of literature and public movements Serhiy Alexandrovich Yefremov (1876-1939), devoted to the problems of national liberation and state regeneration of Lithuania. Sources were the texts of S. Yefremov from 1917-1919 in the newspaper «Nova Rada» and the bibliographic magazine «Knyhar': litopys ukrayins'koho pys'menstva», memories, diaries, correspondence. S. Yefremov considered the issue of revival of the state life of Lithuania in the articles «Thepeoples of Russia and the state centralism», «Lithuanian affairs», «Independence or federalism?» etc. It should be emphasized that S. Yefremov's journalistic writings about the national question has been made public but not sufficiently involved with the scientific circulation of the source. Yefremov's journalistic notes contain the time and date information reflecting the dynamics of the national problem in the Russian state, where the first months of the February revolution occurred during rapid disintegration and decentralization. S. Yefremov ardently sympathized constituent aspirations of the Lithuanian people, consistently defended the right of «non-state» and «small» nations to independent political choice - whether in the form of national-territorial autonomy, or in the form of political autonomy. Furthermore, he understood the attempts of the people of the former Russian Empire to take advantage of the foreign policy situation and secure the support of the dominant states in defending their national interests. He was a consistent antagonist of Bolshevism. His journalism provides an opportunity to consider the comparative aspect of Ukrainian and Lithuanian experience in nation-building, helps answer the question, which was the main reason for the defeat of the Ukrainian liberation movement contain objective or subjective factors, and why such different people can be fate that has long interacted in the common geopolitical space.

Key words: Serhiy Yefremov, Lithuania, journalism, Russian empire, federation, state independence

Виклад основного матеріалу

Метою статті є аналіз публіцистичних праць творця модерної української журналістики, літературного критика й історика літератури й громадських рухів Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939), присвячених проблемам національного визволення й державного відродження Литви. Джерелами дослідження послугували тексти С. Єфремова зі шпальт газети «Нова рада» та бібліографічного місячника «Книгарь: літопис українського письменства», мемуари, щоденники, листування. Зацікавлення цією проблематикою цілком виправдано: тексти С. Єфремова з національних питань є хоча й оприлюдненим, але недостатньо залученим до наукового обігу джерелом. В історіографічному плані серед найбільш вагомих здобутків в опануванні публіцистики С. Єфремова революційної доби слід згадати праці І. Гирича, В. Верстюка, В. Бойка, М. Цимбалюка, Т. Демченко. Єфремовські пресові візії містять актуальний аналіз біжучої інформації, відбивають динаміку напруги у стосунках між центром й національними регіонами Російської держави, де з перших місяців Лютневої революції відбувалися стрімкі процесі дезінтеграції й децентралізації, подають обґрунтовані узагальнення й прогнози.

Національне питання в Російській імперії - це комплекс взаємовідносин і реальних, а також потенційних конфліктів між центром і етнічними та історико - географічними регіонами, які в ході революційних процесів 1917-1920 рр. привели до дезінтеграції єдиного геополітичного та економічного простору, розпаду держави та появи низки суверенних утворень на територіально-етнічної та обласної основі [16, с. 182-191]. У березні-червні 1917 р. національне питання постало надзвичайно гостро. Падіння царату дало можливість різноманітним етнічним групам заявити свої претензії і наполягати на їхньому негайному задоволенні. У національних регіонах економічні, соціальні і політичні вимоги поєдналися з гаслами націоналізму. До лютого 1917 р. вся Литва і частина Латвії були окуповані німецькими військами, під контролем російської влади залишалася Естонія і частина Латвії. 8-15 (21-28) вересня в Києві зібрався З'їзд народів і областей Росії. У резолюціях з'їзду висувалися вимоги перебудови Російської демократичної республіки на федеративних засадах, скликання місцевих (національних) Установчих зборів, перетворення армії за національною ознакою, пропонувалося оптимальне співвідношення «загальнофедеральних та крайових мов» в суспільно-політичному житті. У відповідь міністр-голова О. Ф. Керенський запевнив, що вільна Росія буде децентралізованою, але Тимчасовий уряд не має права проголошувати федеративний устрій до скликання Всеросійських Установчих зборів. В цілому дії офіційної влади в умовах фактично розпочатої деконструкції імперії (визнання незалежності Польщі, відновлення конституції Фінляндії, принципова згода на автономію України і Латвії, введення крайового управління для Закавказзя, проголошення автономії Естонії) постійно відставали від усе зростаючих вимог лідерів національних рухів. Після Жовтневого перевороту в Петрограді децентралістичні настрої посилились, окремі регіони прагнули повного суверенітету, захищаючи тим самим себе від більшовицької диктатури і згубної в соціально-економічному сенсі політики «воєнного комунізму». В кінці листопада 1917 р. за підсумками виборів до Всеросійських Установчих зборів з'ясувалось, що в регіонах більшість неросійських виборців проголосувала за «своїх» кандидатів - представників національних політичних партій і блоків. Далі події розвивались стрімко: першою оголосила про свою незалежність Фінляндія (6 грудня 1917 р.), слідом за нею Литва (11 грудня 1917 р.), Латвія (12 січня 1918 р.), Україна (22 січня 1918 р.), Естонія (24 лютого 1918 р.), Закавказзя (22 квітня 1918 р.), Польща (3 листопада 1918 р.), Молдавія (15 грудня 1918 р.). Раніше, 29 серпня 1918 р. РНК РРФСР анулював договори Російської імперії про розподіл Польщі. Спроби більшовицького уряду відновити контроль над західними й південно-західними національними окраїнами (Фінляндія, Естонія, Україна і ін.) зазнали невдачі - це сталося після розпочатого німецького наступу в березні 1918 р., що змусив Радянську Росії 3 березня 1918 р. укласти Берестейську мирну угоду.

За доби Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. С. Єфремов перебував серед політичних провідників національного руху. Так, у перші дні після падіння царського режиму Єфремов як авторитетний український діяч із дореволюційним стажем був обраний до Київської Ради об'єднаних громадських організацій. На Всеукраїнському національному конгресі (5-7 квітня 1917 р.) Сергія Олександровича став заступником голови Центральної Ради, згодом увійшов він до її постійно діючого органу - Малої ради. У квітні 1917 р. очолив «Союз українських автономістів-федералістів», у червні став головою Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) - спадкоємиці Української демократично-радикальної партії (УДРП). У червні 1917 р. С. Єфремов отримав посаду секретаря з міжнаціональних справ у виконавчому органі Центральної Ради - Г енеральному секретаріаті. Брав участь у делегації на перемовинах Центральної ради з Тимчасовим урядом із питання надання Україні національно-територіальної автономії у складі Російської демократичної федеративної республіки.

Як лідер УПСФ, що делегувала своїх представників до складу Центральної Ради, С. Єфремов уважав, що в своїй діяльності партія повинна орієнтуватися на селянство, як основу української нації; чітко ставити перед собою національно- демократичні цілі - задоволення потреб особистості, народу й нації; змінити назву, оскільки старий зміст поняття «радикал-демократизм» втрачений і не відображає «соціалістичного характеру партії, сполученого з федеративними устремліннями»; нова ж назва («соціал-федералістична», «трудова» або «народницька») зробить партію популярнішою серед широких народних мас. Щодо питання, чи був Сергій Єфремов переконаним федералістом, чи він все ж таки тяжів до ідеї політичної окремішності України, слушною є думка Ігоря Гирича про те, що і М. Грушевський, і С. Єфремов, хоча обидва народницького спрямування й світосприйняття, вже з кінця ХІХ ст. були «самостійниками», але «вважали це справою нездійсненою в часах тоді ще кволого новітнього українського суспільства» [2, с. 184]. В процесі революції 1917-1921 рр. вони остаточно прийшли до розуміння необхідності державної незалежності України. Але М. Грушевський у 1917 р. «діяв рішучіше за С. Єфремова у сфері автономізації й усамостійнення українського життя від Росії». Єфремов змодернізував програму УПСФ в 1918 р., зазначивши, що федералізм нині розуміється як всеєвропейська спілка, у якій Україна є самостійною державою. Обидва негативно поставилися до гетьманату П. П. Скоропадського. Дещо різнилося їх ставлення до С. В. Петлюри й польсько-української угоди 1920 р. [2, с. 184-185].

Генеральний секретар Центральної Ради, а далі багаторічний репрезентант УНР в екзилі, представник молодшої генерації в УПСФ Олександр Шульгин більш, ніж через сорок років, писав: «Не можу не згадати зовсім виключної постаті Сергія Олександровича Єфремова, що був моїм політичним патроном і великим другом, до якого я мав і маю незмірний пієтет. Не дивлячись на свою скромність, не дивлячись на те, що він не був добрим промовцем (а в ті часи уміння говорити відогравало колосальну ролю), він був часто дорадником в найважливіших справах і з ним не могли не рахуватися ні Винниченко, ні навіть Грушевський. Його зовнішня сила, це було перо, яким він так блискуче володів, та газета «Нова Рада», що у 1917 р. відогравала величезну ролю. А його внутрішня сила - це моральна бездоганність і глибокий, але критичний патріотизм» [21, с. 144-145]. Повідомляючи чернігівському адвокату Іллі Шрагу про партійні справи у Києві, О. Шульгин свідчив, що саме Єфремов - це «дійсний центр партії» [4, с. 70]. Про рівень завантаженості С. Єфремова свідчить лист останнього Є. Чикаленкові від 27 серпня 1917 р.: «А я ввесь час у Київі мучуся. [...] Мов каторжник з ранку до ночі на роботі і не то 8-годинному, а навіть 12-годинному робочому дню був би радий» [5, с. 199]. (Єфремов писав, що лягає щодня о 3-4 годині, а встає о 8-й). Зберігся також лист А. Ніковського до Є. Чикаленка, де йдеться про надзвичайну відповідальність С. Єфремова у ті дні: «А на Сергія Олександровича подивитись: цілком змучена, виснажена звощицька шкапа. В Центрораді за нього держаться, бо він єдина не потріпувана репутація, єдина чиста душа. А він носить одмовлення від «міжнаціонального секретаря» і ніяк не може впхати комусь із Центроради. А тим часом єдина його справа - газета, публіцистика» [18, с. 35-36]. Це дійсно було так: працюючи в Центральній Раді та Генеральному секретаріаті, розбираючи жандармські архіви, С. Єфремов не випускав з рук гострого пера публіциста, майже щоденно виступав зі статтями на політичні теми в газеті «Нова Рада», що була фактичним органом УПСФ. За підрахунками І. Гирича, у майже 500 числах газети вміщено близько 1000 публікацій С. Єфремова, тобто на одне число в середньому припадало 2 публікації. Як правило, С. Єфремов готував поточну експрес- інформацію про тогочасні події. Нею відкривалася «Нова Рада». Таких статей - передовиць зазвичай було дві, рідше одна. Майже в кожному номері він подавав аналітичну або полемічну статтю, що часто складалися з двох-п'яти частин. Значно рідше Сергій Олександрович готував огляди преси й епізодично давав замітки в розділі хроніки[3, с. 336-337]. Відповідальний редактор двох томів публіцистики Єфремова революційної доби В. Верстюк уточнює, що з-під пера Сергія Олександровича з березня 1917 - травня 1920 рр. вийшло 926 статей [1, с. 35].

Як відбувалось відновлення (чи, можливо, творення наново цього періодичного органу) - дізнаємося з листів Єфремова до Чикаленка. Стосовно назви, 23 березня 1917 р. Сергій Олександрович писав, що власне він обстоював стару назву без жодних додатків і додаток «Нова» перейшов усього одним голосом. До роботи редактора щиро взявся А. Ніковський [5, с. 183]. Чикаленко відповів, що назвою цілком задоволений [5, с. 186]. В кінці березня Єфремов зазначав, що зміст газети «цілком випадковий», скаржився на проблеми з друкарнею - не могли задовольнити попиту. Все, що встигали друкувати (7-8 тис. прим.), йшло в роздрібний продаж, а треба було ще задовольнити передплатників. Потрібно було придбати ротаційну машину [5, с. 186]. В квітні придбали друкарню П. Барського. Скаржився на відсутність співробітників і сподівався поскидати «швидко з себе сторонню роботу» і цілком зазісти в газеті. «Треба налажувати все спочатку, а це тепер важко» [5, с. 187, 188]. Популярність газети швидко зростала. В червні 1917 р. мали передплатників коло 15 тис. і могли б стільки мати й дрібного продажу. А друкувати могли лише 12 -13 тис. прим., бо не мали ротаційної машини [5, с. 192-193]. Друкарська справа, за словами Єфремова, була тоді «чиста погибель» (нестача паперу й техніки в умовах зростаючого попиту). Тоді ж подав до друку свою знамениту «Історію українського письменства» (перше видання побачило світ 1911 р.). «Правда, книжка не йде, а біжить, і наша книгарня має 20000 на біжучому рахункові в банку, не кажучи про те, що на 30000 книжок закуплено». Мріяв про те, що утікти з Києва та виспатись, та про те, щоб його за «поміркованість» з Центральної Ради викинули. «Сидів би собі у газеті та писав, бо тепер і на те часу не маю: навіть на коліні писати - і то вже здається ідеалом» [5, с. 193, 200]. Загалом листи Єфремова, як і його статті в «Новій раді», відбивають критичне сприйняття політики Центральної Ради, а згодом і Г енерального Секретаріату [5, с. 192, 194, 196, 198-200].

І за часів Центральної Ради, і за часів гетьманату, і в дні панування в Києві білогвардійського режиму А. І. Денікіна, і за доби «військового комунізму» та «червоного терору» С. Єфремов не випускав із рук пера публіциста, виступав із інформаційними нотатками й полемічними статтями на шпальтах «Нової ради» (яка з цензурних міркувань іменувалась ще «Радою» або «Променем»). Чого вартий один лише його «Лист без конверта» Юрію Коцюбинському!... В 1918 р., після першого перебування більшовицької влади в Києві, С. Єфремов випустив збірку статей «Під обухом». Сучасники, наприклад, М. Павловський, колишній редактор дореволюційної «Ради», так відгукнулись на це видання: «З приємністю можна зазначити появу на книжному ринкові цієї невеличкої брошури, що складається з статей відомого українського публіциста, друкованих в «Новій Раді» переважно під час большевицького панування у Київі.

Таки й справді немов «під обухом» доводилося жити тих три тиждні, почавши з 26 січня, не тільки українцям, а і всім, хто хотів мислити і робити «инако», ніж це подобалося большевикам. Особливо ж тяжко доводилося порядній українській пресі. І читач, маючи повсякчас перед своїми очима докази «свободолюбия» большевиків, цілком розумів і спочував публіцистові, коли той писав: «В той час, коли панує фізична сила, як би вона себе не звала, не може бути, певна річ, повного й усіма сторонами освітлення подій: у цих прогалинах ми наперед беремо свою частку вини на себе. Одно маємо тут сказати: де не зможемо, по правді говорити - там воліємо мовчати, і бо сила може заціпити уста, може скувати, вільне слово, але зневолити, щоб щире переконання проти совісти говорило - ще не і вродилась така на світі сила».

І слово письменника не розминулося з ділом. Брошурка ця - це немов щоденник під большевицьким обухом. Доводилося у поспіху, нервово озиватися на події, нашвидку складати їх оцінку, сподіваючись, що кожного дня обух той спуститься й припинить роботу. Але і в самій тій нервовости, якою характеризуються передруковані в брошурі статті, можна знайти свій плюс: вона безпосередніш одбивала пережите і через те може краще змалювати той псіхичний стан, в якому перебували люде під обухом.

На початку большевицької тиранії «Нова Рада» була єдиним опозиційним органом, в якому щодня читач знаходив блискучу і сміливу характеристику большевицького хамства, неуцтва, цінизму і просто таки звірства. Читачі пригадають собі, якою громадянською мужністю і шляхетністю перейняті були такі статті нашого письменника, як знаменитий «Лист без конверта», що через голову малого блазня промовляв до всього громадянства, «На вістрях штиків», «Фельдфебель у Вольтерах» з його класичним наказом про «поползновение на опьянение», характеристика постаті «Муравйова» і инттт.

Повторяємо, що під час «обухівського» животіння д. Єфремов був майже єдиним публіцистом, до голосу якого прислухалося все місцеве громадянство і не тільки друзі, а й вороги.

Отже, автор добре зробив, що зібрав свої цінні статті і видрукував в окремій книжечці, не давши їм розгубитися по окремих числах коротковічного щоденного часопису» [19, стовп. 447-448; 13, с. 264-265].

Отримавши в 1919 р. неправдиву звістку про його розстріл, вчинений більшовиками у Києві, Є. Чикаленко записав у щоденнику: «Скрізь ця кришталево чиста душа вражала всіх, хто його знав, своєю шляхетністю, преданістю тільки справі [...]; він з однаковою щирістю і старанністю працював і над дрібничками, коли їх треба було поробити в інтересах справи і коли інші ухилялись з причини занадто малої вартости їх» [20, с. 116].

В центрі уваги С. Єфремова, як і інших провідних інтелектуалів Української революції, перебувала постійно національна проблема. Розглянемо ближче публікації, в яких він так чи інакше торкався «литовського питання» в контексті революційних подій тих часів. На початку квітня 1917 р. Єфремов згадав історію появи й відновлення «Союзу автономістів-федералістів», що був складений із депутатів «од недержавних націй Росії та деяких областей, в яких живі були федералістичні традиції», писав про особливу роль калузького депутата й одного з лідерів кадетської партії Віктора Обнінськогор [17]. «Як розігнано першу Думу, то позавмирали і всі ті організації, що там були витворились, а між їми припинив своє існування й «Союз автономістів - федералістів». Кілька років він не подавав ознак життя, і тільки р. 1910-го небіжчик В. П. Обнинський вперше приїхав до Києва, щоб тут, у центрі федералістичного руху й традицій, порадитися з українцями про відновлення «Союзу». В результаті цих і пізніших розмов та заходів Обнинського, що кілька разів об'їхав з організаційними завданнями й інші недержавні краї - Білорусь, Литву, Кавказ, тощо - «Союз автономістів-федералістів» справді відродився р. 1912, а на другий рік скликано вже й з'їзд у Москві, що був установчим з'їздом для поновленої організації» [9, с. 59].

В статті «Народи Росії і державний централізм» (Нова рада. 1917. 27 квітня) критично оцінював перші кроки Тимчасового уряду під головуванням кн. Г. Є. Львова в національному питанні: «Недавно опублікована була зроблена з наказу голови міністерства, кн. Львова, сводка про національні домагання в Росії. Сводка, видима річ, не повна, або, може, вона не ціла опублікована, бо в ній не знаходимо цілого ряду національностей, які, безперечно, свої домагання вже поставили. Так, нема в ній ні вірменів, ні бурятів, про яких вже були раніше звістки в пресі, нема навіть поляків та фінів, про яких само правительство подбало, видавши визвольні акти. Проте й неповні дані дають загальну картину національних домаганнів під теперішній час». Єфремов акцентував, що величезна більшість народів Росії стоїть на позиції національно -територіальної автономії й під цим прапором буде йти до Установчих зборів. Питання автономії з сфери «музики майбутнього» перейшло вже на чергу дня. Єфремов швидко помітив, що між людьми централістичних поглядів вже робиться мобілізація всіх сил, щоб задержати процес національного визволення, знов подекуди виривається думка про нації «зрілі й незрілі», прочувається та ж таки стара думка про «єдиную неделимую», починається похід проти національних прав і домагань, але вже виходить він не від урядових органів й не від «чорної сотні», а від людей, що мають себе за демократів та революціонерів. Щодо народів Прибалтики, Єфремов писав так: «Поміж місцевими потребами поодиноких народів та країв червоною ниткою тягнеться одно домагання, спільне мало не для всіх націй, що до недавнього часу звалися «інородцями». Це - домагання автономії. Не кажучи вже про українців, його виразно вже заявили: латиші («автономна Латвія»), естонці («автономна Естонія»), литвини («автономна Литва»), білоруси («автономний білоруський штат у федеративній Росії»), грузини («автономна Грузія») і т. ин.» [12, с. 94]. Практичний висновок Єфремова був такий: відновлення САФ із недержавних націй і заступників російського федералізму стає «питанням навіть не дня, а найближчої години» для протидії «демократичному централізму, що лагодиться розсістися на руїнах централізму самодержавного» [12, с. 95].

В червні 1917 р. після прийняття І Універсалу Центральної Ради Єфремов присвятив окрему статтю «литовським справам» (Нова рада. 1917. 11 червня)'. «Литовській з'їзд, що недавно відбувся в Петрограді, закінчився розбратом між литовцями, серед яких досі всі національні партії й напрями йшли одностайно до визволення національного та до автономного ладу для своєї землі. Як можна міркувати на підставі скупих газетних звісток, розколола з'їзд резолюція, яку ухвалила більшість. Резолюція вимагає, щоб признано було право литовців на політичне самовизначення, щоб свою долю вирішила сама Литва на власній Установчій раді, обраній вільними голосами, щоб на мировій конференції Литва мала голос в особах власної делегації. Ця резолюція викликала протест од членів з'їзду соціалістів, і вони, подавши мотивовану заяву, покинули з'їзд». Єфремов вважав, що подібні розбіжності між представниками різних політичних течій однієї національності є для українців повчальним досвідом, який треба розглянути детальніше: «Факт для нас надто цікавий, бо він має деяку аналогію і з нашими українськими настроями. Видима річ, і в Литві почалася внутрішня боротьба між автономізмом, що досі був найчисленніше заступлений, та литовським самостійництвом, який, видимо, набрав сили під впливом останніх подій. І заким ми дістанемо ширші й певніші звістки про силу та вплив цих обох напрямів, цікаво розглянути ті політичні обставини, що довели до згаданої боротьби». І далі публіцист подає стислий й виразний огляд литовського руху дореволюційної доби. «За старого ладу, коли од Молдавана аж до Фіна на всіх язиках все мовчало, литовці поділяли цю спільну долю всіх мешканців російської тюрми народів. Людність переважно хліборобська, без сильної заможної верстви й інтелігентних сил, литовський народ повинен був боротися на два фронти - обороняючись і од російського централізму та русифікації, й од польського націоналізму та полонізації. До 1863 р. переважала остання, але після польського повстання російське правительство звернуло свою увагу на литовців і взялось за «розполячення» їх. Шляхи були звичайні для російського правительства. Міряючи всі світові справи аршином дрібних репресій, воно й тут не пішло далі, і от р. 1864 Муравйов-Вішатель видав наказ, яким заборонено латинський алфавіт у литовців і кинуто їм російський. Вікову традицію литовців, що вживали латинки з XVI віку, чиновники задумали зламати одним махом пера і, як звичайно, попеклись на цьому. Книг, друкованих гражданкою, литовці не брали, натомість спроваджуючи собі власні, а не правительственні видання, з Пруссії. Не вважаючи на величезні заходи проти контрабанди, не вважаючи на систематичну конфіскату закордонних виданнів, не було хати на Литві, де б не читано цієї забороненої літератури. Безглузда заборона правительства роздмухала вогонь національної свідомості й зродила ту систематичну й планомірну одсіч, яку дає всякий свідомий народ». Таким чином, Єфремов звертав увагу на чинник імперської дискримінації, що почав діяти після придушення польського повстання (аналогічно щодо українців - Валуєвський циркуляр 1863 р.) і окреслив досить стрімкий процес національного самоусвідомлення цієї аграрної, знову ж таки - як і український народ - етнічної спільноти: «До початку XX віку тяглася ця війна за літери, і кінець-кінцем правительство мусіло податись на капітуляцію. Зате, замість етнографічного матеріалу, з литовців стала свідома освічена нація, що року 1905 поставила вже національні й політичні домагання.

Домагання ці зводились до автономії Литви в російській державі. Як народ хліборобський, литовці національні свої домагання тісно зв'язували з земельною справою, нею ті домагання підпираючи» [11, с. 147-148]. «Російська власть, - наводив він резолюції одного з литовських з'їздів 1905 р., - під час польського повстання загорнула була багато землі і тепер землю цю повинно нам вернути. Ми, селяни, маємо менші права, ніж інших станів люди, хоча всі живуть хлібом, що здобули ми своїм потом і працею. Так жити ми далі не можемо. Ми, литовські селяни, глибоко віримо, що тільки тоді будемо жити по-людському, коли самі порядкуватимемо собою, вибиратимемо власть для себе, коли в Литві господарем буде сойм у Вільно» [11, с. 148]. І це домагання широкої автономії було спільним для всього литовського народу, акцентував публіцист. Щодо підсумків першої російської революції для Литви й інших народів Російської імперії, Єфремов зауважував: «1905-й рік не справдив нічиїх сподіванок і надій, але все-таки реакція не могла вернути вже всіх своїх позицій, лишивши народам хоч деяку змогу працювати коло національної справи. Робота ця провадилася в Литві, все підсилюючи домагання литовської демократії» [11, с. 148]. Звертав особливу увагу на роль Першої світової війни, яка пробуджувала національну свідомість та мобілізувала маси, прискорила перетворення литовців «із селян в націю», звертаючи увагу й на зовнішньополітичний чинник (Німеччина): «...велика європейська війна застала литовців добре вже зорганізованими, з певними планами щодо своєї долі. Правда, війна розбила всі ті плани й поставила Литву перед руїною, окупацією чужинцями і всім тим лихом, що несе з собою межинародна ворожнеча. Перевернула вона і ту «орієнтацію», якої додержували литовці. Німці, зайнявши мало не всю литовську територію, обіцяли литовцям автономію з прилученням до Німеччини і, певно, викликали в деяких кругах германофільські настрої.

Мабуть, це подіяло на заступників литовського народу, що вони поставили далеко гостріше свою національну справу, ніж робили це до того часу. Справа тепер іде вже не про національне, а про політичне самовизначення. Треба думати, що на цьому саме ґрунті й вийшов розбрат між поодинокими литовськими орієнтаціями», і тільки час покаже, чи можливе між ними порозуміння» [11, с. 148]. Єфремов розрізняв, як бачимо, проблеми національного й політичного самовизначення, маючи на увазі під останнім принциповий вибір - федерація чи державна окремішність?

У вересні 1917 р. С. Єфремов натхненно писав про з'їзд «поневолених народів» колишньої Російської імперії, що зібрався в Києві та в якому взяла участь поряд із іншими представництвами і литовська делегація [8, с. 285-286].

В жовтні 1917 р., повертаючись до осмислення проблеми вибору форми державності, в статті «Самостійництво чи федералізм?» С. Єфремов писав, що литовська конференція в Стокгольмі ухвалила резолюцію про незалежність та участь її заступників, як незалежної держави, у майбутній мировій конференції. Згадував про литовський сейм, що зібрався був у Вільні на початку вересня і не тільки ухвалив незалежність Литви, що має установити скликана Установча рада литовського народу, а й висловився навіть за спілку з Німеччиною, якщо вона візьме на себе повинність обороняти інтереси Литви на міжнародній арені. На сеймі було обрано національну Раду, яка повинна була творити «волю литовського народу» [14, с. 307]. Екстраполюючи литовський досвід на українську ситуацію, доходив висновку: «Отже, маємо акт, яким литовський народ ставить руба свої національні справи, не запитуючи про це ту державу, в складі якої він досі перебував. Правда, є дві речі, які сприяють такій постановці справи. Перше - це те, що мало не вся Литва одійшла за бойову лінію і живе під німецькою окупацією, отже, фактичний зв'язок з Росією порвано. Друга - що й російська демократія, як видко з інструкцій Скобелєву для Паризької конференції, сама стоїть на позиції признання Литві права на незалежність. Але, певна річ, навіть признаючи це право, ледве чи російська демократія рахувала на те, що Литва може піти в спілці з Німеччиною. Звичайно, ми, що стоїмо на позиції необмеженого самоозначення народів, можемо поставитись до цього акту литовського заступництва з погляду інтересів самої Литви. Скоро литовці знаходять, що волі їхнього народу більш відповідає така, а не інша політична комбінація - то це їхнє діло і їхнє право. Нас може інтересувати в даному разі тільки те, як поставиться до цієї комбінації російська демократія, бо це почасти торкається і нас самих. Як відомо, дебати в Малій Раді про Українську Установчу раду виявили розмир на цьому пункті між українською та російською демократією, і газета, що стоїть на позиції останньої, поспішилася вже навіть оповістити, що українці ніби ввесь час дурили російську демократію: на язиці були, бачте, федералістами, а потай - самостійниками і тільки тепер це самостійництво виявили. З порівняння литовської та української справи ця газета, може, нарешті зрозуміє, яка єсть різниця між федералізмом і самостійництвом. Од себе хіба додамо тільки, що ми ніколи і ні з чим не таїлися і коли б були прихильниками самостійництва, то зробили б так, як і литовці, - тобто цілком одверто і ясно поставили б проблему самостійного існування української держави. І коли ми цього не робимо, то висновок з цього виходить зовсім не той, за який хапаються заступники російської демократії» [14, с. 307].

В грудні 1917 р., коли гостро постала проблема сепаратного миру з Четверним союзом, в статті «Хижа лапа» Єфремов із сарказмом коментував перші кроки більшовицької дипломатії: «Короткий, бо всього кілька день, був тріумф большевицької дипломатії. Вже члени мирової делегації б'ють на ґвалт, вже комісаро-правительственному офіціозові - [газеті] «Правда» - спала полуда з очей, і він побачив «хижу лапу німецького правительственного імперіалізму», вже в Смольному брязкотять зброєю... З чого ж стався такий поворот там, де ще недавно «в надежде славы и добра» дивилися в будучину не тільки без страху, а просто з хлестаковською зважливістю? А дуже проста річ сталася: од компліментів на мировій конференції переступлено вже до ділової роботи, і німецька дипломатія оповістила свої умови. І надії на демократичний мир «без анексій і контрибуцій» розвіялись як дим на повітрі. Дійсність показує свою «хижу лапу» [15, с. 394-395]. Єфремов аналізував умови мирного договору, який обговорювався представниками Радянської Росії й кайзерівської Німеччини, та вважав, що вже наперед можна було сказати, що станеться те, що сталося. «Згодившись увічливості ради, на основи миру, які поставила російська дипломатія, німці надали їм конкретної формульовки в залежності од обставин моменту. З цього погляду особливо симптоматичний пункт другий німецьких умов. А гласить цей пункт, що «як російське правительство, відповідно до своїх принципів, оповістило вже для геть чисто всіх народів, що належать до російської держави, право на самоозначення аж до повного одділення, то»... далі все ясно: Польща, Литва, Курляндія і т. д. вже виділені, вже самостійні і вже про них зайва річ розмовляти. Німеччина сама вже подбає, щоб їм належне місце на світі приділити» [15, с. 394]. Єфремов викривав облудність і водночас безпомічність молодої «революційної дипломатії» радянських народних комісарів, пов'язуючи її хистку позицію з рішучою заявою української делегації в Брест-Литовську щодо готовності Української Народної республіки укласти окремий мирний договір. «Ясно, що большевицькі мрії, вперше стрівшися з залізними законами дійсності, як і треба було сподіватись, розлетілись на порох. Декретами тут нічого зробити не можна, як і в інших справах. Банкротство большевицької синиці в насущніших справах виявляється все виразніше, і щоб одвести од себе заслужену долю, народні комісари, перше, роблять вигляд, ніби вони готові зараз же збройною рукою оборонити свою позицію в справі миру і, друге, перекидають відповідальність на кого іншого. Перше, розуміється, тільки піна словесна, бо розуміє ж і Троцький, що, зруйнувавши фронт, воювати не можна; а щодо другого, то дипломатичну здатність - нашкодити й у кущі сховатись, виставивши замість себе когось іншого, - справді блискуче виявлено. Справа, бачите, в тому, що німецькі дипломати спершу йшли були на всі уступки, але по заяві од українських представників діло розбилося, і от - маєте!

Наївне викручування! Не через українську заяву перемінила німецька дипломатія тон, а через те, що інакше вона й не могла говорити, як говорить. [...] саме німецьке громадянство не дозволило б своїй дипломатії піти на уступки й не використати того щасливого становища, яке сунули їм у руки самі ж большевики.

От у чому вся сила, і моргання на когось іншого треба одкинути. Твориться те, до чого йшли большевики, принаджуючи маси на гачок демократичного миру, знаючи, що на йому вони знайдуть тільки «хижу лапу німецького правительственного імперіалізму». І хоча б як тепер привідні большевицькі політики силкувались би ухилитися од відповідальності, прокльони спадуть тільки на їхню голову. І по заслузі» [15, с. 395]. До цього питання Єфремов повернувся в праці «Імперіалізм у червоному плащі» (вересень 1918 р.), аналізуючи підписану між РСФСР та Німеччиною на підставі принципів Берестейської угоди додаткову угоду. Радянська республіка мусила поступитися територією Естонії й Литви (в тексті - Естляндії й Ліфляндії) й заплатити п'ять мільярдів за евакуацією деяких з окупованих провінцій. За це вона дістала обіцянку про вільний доступ до Балтійського моря. Єфремов розцінював цей крок як «розпачливу спробу» більшовицького уряду запобігти подальшому розпаду імперії та підсумовував: «Трудно тепер вгадувати, як піде життя в Східній Європі. Але ясно, як воно намагається піти - ясно з цієї розпачливої спроби відродити общипаного, зате в червоному плащі, орла панросійського імперіалізму» [10, с. 165-166].

В вересні 1918 р. відомий публіцист із прихильністю відгукнувся на брошуру соціаліста Миколи Троцького «Литовці», що вийшла накладом «Союзу визволення України». Автор - громадський діяч, журналіст, член РУП-УСДРП; переслідуваний російською владою, переїхав у 1909 р. за кордон, у 1914-1918 рр. у Відні був членом Союзу Визволення України та співробітником його друкованих органів - «Вістника СВУ», «Ukrainische Nachrichten»; видавав «Вістник політики, літератури й життя», у 1918-1922 рр. працював секретарем посольства УНР у Відні. «З Литвою Україну зв'язують не тільки натуральне спочуття й симпатії, що були між усіма пригніченими хижим орлом російським націями, - зауважував С. Єфремов. - І в минулому, і в сучасному нашому були такі спільні нитки, що тим натуральним зв'язком ще більшої додавали сили й ще тісніше єднали обидві нації. В минулому Україна разом з Литвою одбула одну з найцікавіших і блискучих сторінок своєї історії; в сучасному допомогла багато схожість у долі обох, таких близьких колись народів. Литовці, як і ми, пережили добу роздирання свого національного тіла двома однаково хижими орлами - російським і польським, як і ми, діждали вони моменту свого національного відродження; як і ми, дійшли тепер хоч частково до світання своїх національних ідеалів. Ці обставини поясняють не тільки видання спеціальної книжки про литовців, що появилася на нашому книгарському ринкові заходами «Союзу визволення України», але й спосіб трактування цієї теми. Автор брошури про литовців дуже часто використовує цю спільність долі та інтересів і широко користується з методу аналогії. Обставини на Литві часто поясняються нашими українськими обставинами.

Праця М. Троцького стисло оповідає про національно-політичну боротьбу на Литві, про систему русифікації, з одного, й полонізації, з другого боку; про національний рух серед литовців та їхні здобутки аж до останнього часу.

Брошура взагалі добра і цілком на часі, опріч останнього абзаца, що тепера вже анахронізмом одгонить...» [6, стовп. 704-705; 13, с. 169-170]. Як бачимо, С. Єфремов з симпатією й знанням справи писав про спільне минуле двох народів, передусім про перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави) (ХІУ-ХУІ ст.), про їхнє непросте буття в імперії Романових, про послідовний спротив асиміляції, неодноразово акцентував «схожість у долі обох, таких близьких колись народів».

В огляді «В Польщі» на початку грудня (за новим стилем) 1919 р. на сторінках газети «Промінь» (під такою назвою виходила тоді «Нова рада») Єфремов проаналізував наслідки відновлення незалежності Польської республіки й піддав критиці її претензії на спадщину «історичної Польщі». «З усіх земель колишньої Російської імперії найкраще може вийшла Польща, найбільш їй поталанило в тій завірюсі, що зірвалась на землях Східної Європи. [.] Польська держава стала нарешті фактом, внутрішньої сили вистарчило на організацію влади й державних установ. Справдились таки гарячі мрії польських патріотів про поновлення своєї державности.

Справдились, та не зовсім. Річ у тому, що апетити традиційної політики польської сягали занадто широко й такими аж до останнього часу лишились. Польські політики уявляли собі Польщу відновленою в своїй державности не тільки на польських землях, але і в давніх історичних межах, які зовсім не одповідають межам етнографічним. Мрії про Польщу «од моря до моря», якою власне Польща справжня, до речі сказавши, фактично й не була ніколи, ці мрії ще спокусливіше розгорнулись перед поляками тепер або ніколи. Користуючись з виснаження сусідів, Польща розпочинає війну на всіх кордонах: з німцями, з литовцями, з білорусами, з українцями, навіть з чехами знайшли були досить значні непорозуміння, які один час загрожували навіть збройною боротьбою». Єфремов передбачав, що «імперіялістична, великодержавна політика в Польщі дається взнаки вже й тепер, а для будуччини обіцяє просто фатальні наслідки. [.] Знесилившись у ній, Польща знову може стати легкою здобиччю для сусідів.