Українське село повоєнної доби (середина 40-х – перша пол. 50-х рр. XX ст.): формування керівної ланки колгоспного виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське село повоєнної доби (середина 40-х - перша пол. 50-х рр. XX ст.): формування керівної ланки колгоспного виробництва

Проблеми повоєнного українського села стають предметом уваги все більшого кола вітчизняних дослідників. Свідченням цьому є як узагальнюючі колективні праці [напр. 3], так і індивідуальні дослідження. Так, соціально-економічну ситуацію на селі у повоєнний час докладно проаналізував І. Романюк [5], стан соціальної інфраструктури села І. Рибак [4], життя сільського населення в умовах повоєнного голоду О. Веселова [2]. Однак, попри значну увагу істориків, цілий ряд проблем тогочасного села ще не знайшов належного висвітлення. До їх числа належить і така, як формування керівних і управлінських ланок колгоспного виробництва в умовах відбудови сільського господарства республіки та їх результатів. Тож історіографічний стан проблеми і визначив вибір теми нашого дослідження, яким робиться спроба до певної міри заповнити існуючу наукову прогалину.

У повоєнний період в умовах необхідності швидкої відбудови сільського господарства і підвищених вимог держави щодо кількісних показників галузі, на порядок денний вийшло питання пошуку адекватних ситуації шляхів вирішення проблеми підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Одним з них був людський фактор. В умовах дефіциту працівників необхідного фаху, викликаного загальним скороченням чисельності населення України, в тому числі і його сільської частини, державою було взято курс на формування так званих колгоспних кадрів - працівників, спроможних очолити колективні господарства та їх підрозділи, організувати і спланувати їх роботу у відповідності з вимогами часу і державного керівництва на чолі з Й. Сталіним, який вважав, що саме керівне ядро колгоспу - голова колгоспу, рахівник, бригадир, завферми і визначають успішну діяльність господарств. «Колхозы как социалистсческая форма организации хозяйства, - зазначав він, - могут показать чудеса хозяйственного строительства,… дело прежде всего в том, кто стоит во главе колхозов и кто руководит ими» [14, с. 165].

Підходи до вирішення проблеми були обрані такі, що базувалися на засадах, які сформувалися у державного керівництва ще на рубежі 20-30-х рр. XX ст., і полягали в тому, що колгоспи - це результат механічного об'єднання одноосібних господарств і тому технологічні та організаційні процеси, що відбуваються в них, є аналогічними, тому керувати колективними господарствами може будь-хто з колгоспників з певним життєвим та виробничим досвідом, знанням практики сільськогосподарського виробництва та, хоча б, з мінімальним рівнем освіти. Це ще раз зазначив у 1946 р. заступник тодішнього голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна, А. Андреєв. Він заявив, що «вопрос не стоит об автоматической замене практиков людьми со знаниями, было бы нецелесообразно заменять практиков, имеющих большой опыт работы» [1, с. 45].

Виходячи з таких настанов, було взято курс на створення зазначеної верстви за рахунок самих колгоспників. Для цього, паралельно з існуючою мережею навчальних закладів «класичного типу»: сільськогосподарських вузів і технікумів, кількість яких в Україні задовольняла потреби галузі республіки, було взято курс на створення ще однієї категорії навчальних закладів - однорічних сільськогосподарських шкіл та дворічних шкіл по підготовці голів колгоспів. Завдання їх полягало в наданні сільськогосподарських знань керівникам колгоспів та їх виробничих підрозділів, перших на основі неповної, других - повної середньої освіти. Рівень підготовки, який мали надавати навчальні заклади даного типу, був досить низьким. За сучасною шкалою їхні випускники отримували дипломи про професійно-технічну освіту. І у звітах сільськогосподарських органів про якісний склад керівників господарств та їх підрозділів вони проходили як практики.

В Україні в 1947 р. діяло 96 сільгоспшкіл та 19 шкіл по підготовці голів колгоспів (з 1949 р. їх було вже 25). Кількісні показники свідчать про значення, яке надавалося державою навчальним вкладам саме даного типу у формуванні керівних структур колгоспів. Але, незважаючи на це, з перших же років своєї діяльності вони не мали відповідної уваги з боку держави, насамперед, у забезпеченні своєї матеріально - технічної та навчально-виробничої бази. І це, в кінцевому підсумку, визначило невисокі якісні і кількісні показники протягом всього періоду їх діяльності. Так, на відміну від вузів і технікумів, які відроджувалися на своїй, хоч і значно пошкодженій базі, школи по підготовці колгоспних кадрів створювалися заново. В умовах гострого дефіциту вцілілих споруд їм виділялися приміщення, що за санітарними нормами не відповідали своєму призначенню. Вони потребували серйозного ремонту, були непристосованими, тісними, темними, без водопостачання та каналізації, часто - без електричного освітлення. Так, в 1949 р. третина сільськогосподарських шкіл освітлювалася гасовими лампами. В 1952-1953 н.р. 15% шкіл ще знаходилося в такому стані [15, арк. 30]. Ряд шкіл протягом років, через брак коштів на будівництво власних навчальних корпусів, мусили здійснювати навчально - виховну роботу на базі інших установ і підприємств. Так, в 19491950 н.р. 14% шкіл діяли при сільськогосподарських технікумах, науково-дослідних станціях та загальноосвітніх середніх школах [16, арк. 40]. Навчання, через відсутність необхідної кількості площ, у їх навчальних закладах відбувалося у дві зміни. Для здійснення нормального навчального процесу не вистачало класних столів, парт, шаф, необхідних наочних приладів тощо. В бібліотеках спостерігався гострий дефіцит підручників та навчальних посібників. Та ж література, що малася, була, в основному, російськомовною, що ускладнювало навчальний процес. Адже сільські школи були україномовними. Найбільш негативно така ситуація позначалася на підготовці колгоспних кадрів західних областей. Там російська мова почала вивчатися лише після війни. Оскільки ситуація з україномовними підручниками не мінялася на краще, то педагогічні колективи змушені були переходити на викладання російською мовою. Цей процес відбувався досить прискорено.

Серйозні проблеми були і з навчально-виробничою базою. З перших же років свого існування школи мали недостатню кількість техніки, ветклінік, ферм тощо. Так, у 1946 р. на всі сільськогосподарські школи припадало лише 27 тракторів та 93 автомобілі. Але й з цього мізеру 60 були не придатними для виробничого навчання і підлягало списанню [18, арк. 13]. Ряд шкіл взагалі не мали навчальних майстерень. У школах молодших ветфельдшерів не вистачало інструментарію і ліків, у школах садівників - обладнання для обробітку садів і плодів. Відчувалася гостра нестача худоби. Як результат, у більшості шкіл було лише по 1-4 корови по 1-2 свиноматки [19, арк. 161]. Навіть у 1952-1953 н. р. на кожну школу припадало в середньому по 4 корови та по 3 свині, що не давало можливості створити навчальні ферми [20, арк. 9]. До того ж, школи мали недостатню кількість угідь для організації повноцінних учбових господарств, з усім комплексом знарядь і виробничих процесів, властивих колгоспному виробництву нашої республіки, де б учні отримували необхідні для їхньої майбутньої діяльності професійні навички. Так, за положенням їм мало бути виділено по 100-150 але в 1946-1947 н. р. лише 22 школи мали вказану норму, а 11 шкіл взагалі не мали землі [19, арк. 161]. В 1952-1953 н. р., після об'єднання частини шкіл і зменшення їх кількості до 83, справи хоча помітно й покращали, але все ще не відповідали потребам. Ряд шкіл, як і раніше, не мав навчально-дослідних господарств [6, арк. 54].

Складною залишалася і соціально-побутова ситуація в школах. Протягом досліджуваного періоду вони постійно відчували гостру потребу в гуртожитках. Так, у 1946 р. лише 40 сільськогосподарських шкіл мали приміщення для помешкання учнів, в 1950 р. - 53,2%, в 1952 р. - 73% [18, арк. 12]. Аналогічна були справи в цьому питанні в школах по підготовці голів колгоспів. У 1947 р. більше половини з них не мали гуртожитків [7, арк. 17]. Але ще гостріше стояло питання і забезпечення всіх бажаючих місцями. Протягом досліджуваного періоду воно так і не було вирішене. Так, у 1946 р. сільськогосподарські школи змогли надати місця лише 40% своїх учні 1950 р. -36,2%, а в 1951 - навіть 35% [8, арк. 31]. В 1952-1953 н. р. в школах голів колгоспів гуртожитками було забезпечено лише 42% учнів [9, арк. 2]. Інші ж мусили мешкати на «кутках», вартість проживання в яких коштувала від 25 до 50 крб. на місяць, з роками переміщуючись у район вищої межі [9, арк. 4]. Аналогічна ситуація спостерігалася з інвентарем та постільною білизною. Якщо в 1946 р. забезпеченість ліжками, матрацами, подушками, простирадлами становила 20%, то в 1950 р. - 50% і значна частина учнів мусила користуватися власними, привезена дому [10, арк. 12].

До проблем побутових додавалися і проблеми матеріального характеру. Так, досить невисокою була стипендія. Вона не забезпечувала найнеобхідніших потреб учнів. Її не вистачало навіть харчування. У сільськогосподарських школах при вартості триразового харчування на день у середньому 3 крб., вона становила всього 80 крб., у школах по підготовці голів колгоспів - 200 крб. [11, арк. 23]. Але й харчування там коштувало дорожче - 9-11 крб. [22, арк. 17]. У цілому ж, за даними Міністерства сільського господарства республіки, побутові і учбові потреби учнів коштували приблизно 500 крб. на місяць [22, арк. 17]. Такий рівень витрат був непомірно обтяжливим для багатьох селянських сімей. Тим більше, що багато з них через загибель батька, перебували у вкрай складному матеріальному становищі. При цьому, що колективні господарства, після направлення своїх членів до шкіл ніякої допомоги ні їм, ні їхнім родинам не надавали. Тобто, матеріальний бік робив навчання в цих школах непривабливим для сільських жителів, особливо для людей старшого віку, що мали на утриманні сім'ї. А саме вони становили більшу частину керівників різних підрозділів колгоспного виробництва.

Результатом всього комплексу проблем, пов'язаних з організацією та діяльністю нової категорії навчальних закладів було досить стримане ставлення колгоспників до навчання в них. Районним органам, що займалися набором в ці школи, доводилося докладати чимало зусиль для виконання спущених «згори» планів набору. Але незважаючи навіть на продовження вступної кампанії, на 2-3 місяці після офіційного початку занять, щороку плани прийому виконувалися в середньому на 90% [23, арк. 4]. Керівництво шкіл, намагаючись утримати ситуацію з контингентом учнів хоча б на такому рівні, змушене було відступити від вимог щодо якісного складу учнів, їх посадового та освітнього рівня. Але це, в свою чергу, позначалося на якісних показниках роботи шкіл і, в кінцевому результаті, на виконанні програми, яка ставилася державним керівництвом створенням даної категорії навчальних закладів. Так, наявність значної кількості осіб з низьким рівнем освіти змушувала педагогічні колективи йти на заниження вимог щодо викладання та оцінки засвоєного учнями матеріалу. Але й це не допомагало. Багато учнів не витримували навіть такого рівня вимог і змушені були залишати навчання. Щорічно відсоток відрахованих становив від 10 до 20% від числа зарахованих.

Ті ж учні, що успішно закінчували навчання у своїй більшості не працювали за прямим призначенням. Основною причиною були вікові характеристики випускників. На практиці господарства та виробничі підрозділи в них очолювалися особами не молодше 35 років. Такі особи у складі випускників становили досить незначний процент. Наприклад, у школах голів колгосп 1949 р. їх було лише 233 чол., або 9,7% всіх, що отримали дипломи, у 1952 р. - 278, що становило 13,8% всіх, що отримали дипломи [24, арк. 5]. В сільськогосподарських школах, основну масу учнівських контингентів яких складали учні віком від 19 до 30 років, їх було ще менше. У 1947 р. особи віком 30 років і старше становили в складі їхніх випусків 5,2%, в 1949 р. - 4,8%, в 1952 - 5,6%, в 1953 - 6% [12, арк. 7]. Фактично, лише така частка випускників шкіл могли розраховувати на отримання посади за фахом.

Тобто, слабка матеріально-технічна та навчально-виробнича база по підготовки сільськогосподарських кадрів, з одного боку, недостатня увага до проблем соціально-економічного і матеріально - технічного забезпечення учнів, з іншого, сприяли серйозним якісним і кількісним невідповідностям учнівських контингентів потребам колгоспного виробництва. Результатом такого стану речей було досить незначне використання їх випускників за призначенням. Так, з 75000 - підготовлених за період з 1946 по 1953 рр. сільськогосподарськими школами, на початку 1954 працювало в колгоспах за спеціальністю лише 15% [13, арк. 50]. За 1944-1953 рр. у школах підготували 7200 потенціальних голів колгоспів, з яких лише 837 осіб (21%) працювали на відповідних посадах [25, арк. 2]. А це становило лише 4,4% всього корпусу голів колгоспів. Основну ж більшість керівників господарств становили особи з неповною шкільною середньою, початковою та нижчою освітою.

Фактично, завдання, що ставилося державою по швидкому забезпеченню колгоспного виробництва кадрами, здатними у післявоєнних умовах здійснювати ефективне забезпечення її потреб у сільськогосподарській продукції, не було виконане. Фінансових і матеріальних коштів, що виділялися для навчальних закладів, які готували такі кадри, виявилося недостатньо для їх ефективної діяльності. Моральні і психологічні зусилля десятків тисяч колгоспників також виявилися марними. Адже витрачений на отримання освіти час і сама освіта не давали можливості працювати за фахом і в майбутньому - професійного росту.

Намагаючись скорегувати ситуацію в галузі підготовки керівних кадрів для колгоспного виробництва і, певним чином, зменшити хронічний якісний і кількісний дефіцит фахівців цієї категорії, створюваний здійснюваною політикою, керівництво країни шукало шляхи виходу з такого стану. Одним з найбільш прийнятних варіантів вирішення проблеми було визнано скорочення кількості колгоспів, за рахунок чого зменшувалася і потреба в керівниках господарств. Однак, тим самим, було започатковано нові проблеми. Однією з них стала проблема кваліфікованого керівництва укрупненими господарствами, які нараховували по декілька тисяч гектарів землі, сотень голів худоби, ставали багатогалузевими. Знань випускників сільськогосподарських шкіл, а тим більше - рядових колгоспників з початковою або навіть середньою освітою було недостатньо. Тим самим, нагальною ставала потреба в високоосвічених фахівцях. А ними могли бути лише особи з вищою і середньою сільськогосподарською освітою. Такі ж, в основному, працювали в апаратах районних відділів та обласних управлінь, Міністерстві сільського господарства. Тому було взято курс на переміщення частини їх безпосередньо у виробничу сферу.

Проте серйозним стримуючим фактором у цьому процесі стала позиція місцевих партійних і державних органів. Вона полягала в тому, що фахівці - працівники районних відділів та обласних управлінь сільського господарства можуть виступати лише в ролі консультантів колгоспів, кожен у своїй галузі. Тому вони не здатні керувати господарствами. Найбільш повно і відверто цю позицію сформулював перший секретар Велико-Половецького райкому партії Київської області: «Все работающие в районе специалисты не способны возглавить руководство колхозами» [28, арк. 46]. Тобто, місцеві керівні партійна та державна ланки виявилися неспроможними швидко сприймати нові підходи у вирішенні аграрних проблем

Результатом такої позиції місцевих органів влади було гальмування процесу висування на посади керівників господарств фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою. Така ситуація приймала досить серйозні масштаби. Так, у 1951 р., тобто через рік після прийняття Радою Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) постанови про укріплення складу голів колгоспів за рахунок спеціалістів в сільськогосподарських обласних та районних управлінських структурах, в Київській області з працюючих там 3667 спеціалістів висунуто було на посади голів колгоспів лише 180 чол., у той час як практиків обрано - 392 [28, арк. 131]. При цьому, в чотирьох районах, де загалом працювало 242 спеціалісти, не було обрано жодного [28, арк. 132]. У Ворошилов - градській області, в якій нараховувалося 0 спеціалістів, за цей період було висунуто лише 54 фахівця, а практиків - 257, у Харківській - за цей же період було висунуто керівниками колективних господарств 89 спеціалістів з 3680, що працювали в області [26, арк. 132]. Всього в Україні за півтора року після виходу в світ даної постанови було обрано головами колгоспів тільки 2047 спеціалістів з вищою та середньою освітою [27, арк. 49], що становило лише 9% від загальної кількості голів колгоспів республіки.

Враховуючи, що до обраних спеціалістів, або до тих, кого планували обрати, часто вимушено, під тиском необхідності виконання постанови Центру, з боку місцевих органів було упереджене ставлення, то їм не надавали необхідної організаційної допомоги, моральної підтримки. Часто перші помилки, яких припускалися на новій для себе посаді спеціалісти, ставали приводом для зняття з неї і призначення попереднього-практика. Така ситуація спостерігалася у всіх областях України [15, арк. 30]. При цьому, найбільш серйозним аргументом для невисунення на посаду було звинувачення претендента у перебуванні у німецькому полоні або на окупованій території [30, арк. 138].

Таким чином, формування керівної ланки колгоспного виробництва в повоєнний період відбувалося досить складно. Замість підготовки фахівців для неї у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, - було створено додаткову структуру, яка через недостатність фінансування і матеріально-технічного забезпечення виявилася неефективною для здійснення поставленого перед нею завдання. Спроба вирішити проблему іншим шляхом наштовхнулася на нерозуміння з боку місцевих партійних та державних органів. Їх позиція, ідеологічна упередженість, своєрідне бачення ролі спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в структурі аграрного виробництва гальмували формування і функціонування керівної ланки матеріального виробництва села, у відповідності з нагальними потребами часу, стримували процес інтелектуалізації виробничої сфери сільського господарства і, тим самим, обмежували можливості росту економічних показників колективних господарств і галузі в цілому.

Бібліографічні посилання

колгосп керівний село

1. Андреев А.А. О мерах подъема сельского хозяйства в послевоенный период / А.А. Андреев. - М., 1947. - С. 3-65.

2. Веселова О.М. Повоєнний голод (1946-1947) / О.М. Веселова. // Голодомори в Україні: 1921-1923; 1932-1933; 1946-1947 /О.М. Веселова, В.І. Марочко, О.М. Мовчан. - К.-Нью-Йорк, 1998. - С. 140 - 210.

3. Історія українського селянства: У 2-х т. - К.: Наук. думка, 2007. - Т. 2. - 653 с.

4. Рибак В.І. Соціально-побутова інфраструктура українського села. 1921-1991 / В.І. Рибак. - К.-П., 2000. - 224 с.

5. Романюк І. М. Українське село у 50-их - першій половині 60-х рр. ХХ ст. / І. М. Романюк. - Вінниця, 2005. - 326 с.

6. Російський державний архів економіки. - Ф. 7486, оп. 18, спр. 110.

7. Там само. - Спр. 110.

8. Там само. - Спр. 338.

9. Там само. - Ф. 7486, оп. 18, спр. 670.

10. Там само. - Спр. 57.

11. Там само. - Спр. 157.

12. Там само. - Ф. 7486, оп. 17, спр. 2079.

13. Там само. - Оп. 18, спр. 190.

14. Сталин И.В. К вопросам аграрной политики в СССР / И.В. Сталин. Сочинения. - М., 1949. - Т. 12. - С. 156 - 178.

15. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 27, оп. 19, спр. 338.

Размещено на Allbest.ru