Освоювачі Донбасу: деякі пропозиції до означення соціальної стратифікації основних груп переселенців (кінець 1940-х — середина 1960-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інституту історії України НАН України

Освоювачі Донбасу: деякі пропозиції до означення соціальної стратифікації основних груп переселенців (кінець 1940-х -- середина 1960-х рр.)

Швидкий Василь

Різке повоєнне залюднення територій Донбасу було викликане складною ситуацією, яка склалася в районах крупних новобудов, об'єктах потребуючих ремонтно-відбудовчих заходів, а надто з інтенсифікацією термінів виконання відбудовчих завдань. Це напряму призвело до подальшої радянізації мешканців цього краю, і як наслідок -- сьогоденних воєнних реалій.

Ключові слова: Донбас, відбудова, переселення.

Masters of Donbass: Some suggestions for the definition of social stratification of major groups of settlers (the end of the 1940s -- mid-1960s)

The starting point of the article was, in particular, the statement that the sharp post-war incursion of the Donbas territories was caused by the difficult situation that developed in the areas of large new construction sites, objects requiring repair and restoration measures, and especially with the intensification of the timing of reconstruction tasks.

Key words: Donbas, reconstruction, resettlement.

Освоители Донбасса: некоторые предложения к определению социальной стратификации основных групп переселенцев (конец 1940-х -- середина 1960-х гг.)

Резкое послевоенное заселения территорий Донбасса было вызвано сложной ситуацией, которая сложилась в районах крупных новостроек, объектах требующих ремонтно-восстановительных мероприятий, особенно с интенсификацией сроков выполнения восстановительных задач. Это напрямую привело к дальнейшей советизации жителей этого края, и как следствие -- сегодняшних военных реалий.

Ключевые слова: Донбасс, восстановление, переселение.

Для нашої розвідки означеної проблеми історичне тло тогочасного Донбасу має неабияке значення, адже події, які його наповнювали, саме і спричиняють появу, розвиток конкретних антисоціальних вчинків, тенденцій, настроїв. Ми спробуємо навести лише найбільш характерні приклади різних девіантних проявів, призвідниками яких були, зокрема, і новоприбулі. Проте за короткий час освоєння вони стали дійсними подразниками в цих соціумах, на цих територіях, і в означений час, що відобразилося на соціальній стратифікації.

1. Основні групи переселенців

На нашу думку, окрім радянського визначення відбудовчого періоду в житті повоєнної України як «героїчної сторінки» чи часу «славних трудових перемог», цей відтинок ще з кінця 1940-х і до середини 1960-х років ознаменувався більш реалістичними і драматичнішими соціальними зламами. Це можна проілюструвати соціально-психологічною ситуацією на Донбасі, яка склалася в районах крупних новобудов чи об'єктах потребуючих лише ремонтно-відбудовчих заходів.

Зупинимося на деяких соціальних характеристиках тих людей, які прибували на ці будівництва [1]. Наголосимо, що йдеться як про добровільні переселення, так і про примусові. Розпочнімо з оргнаборів, як відбувалися шляхом керованих міграцій. За висновками Катерини Жбано- вої, дуже швидко стала очевидною недостатність внутрішніх джерел надходження промислових кадрів за рахунок природного приросту та з місцевого сільського населення [2]. Марність спроб відбудови регіону місцевим населенням, які відображені у постановах Ради Народних Комісарів (РНК) УРСР «Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу» від 15 лютого 1943 р. та Державного Комітету Оборони (ДКО) «Про відбудову вугільних шахт Донбасу» [3] від 22 лютого 1943 р., радянська влада зрозуміла вже восени 1943 р. Цей край не міг забезпечити себе робочою силою за умов, коли його населення становило 40,9% (2,2 млн. мешканців) від рівня 1941 р., з 10% довоєнного складу робітників [4].

Відтак, ситуація вимагала від уряду особливих форм та методів залучення працездатного населення. Вже 22 жовтня 1943 р. була прийнята постанова ДКО «Про першочергові заходи для відбудови вугільної промисловості Донбасу». Згідно з нею планувалася мобілізація 125 тис. осіб з України та сусідніх республік [5]. Незважаючи на господарську розруху всієї республіки, кожній області УРСР були доведені щомісячні обов'язкові для виконання плани з кількості залучення населення для праці на Донбасі. Внаслідок здійснених мобілізацій перших повоєнних років з областей України було направлено тисячі осіб. Але ця гонитва за виконанням/перевиконанням поставлених державою показників призвела до майже суцільної зачистки прошарку бажаючих туди попасти. На практиці це означало, що на місцях відповідальні за оргнабори організації чи уповноважені без належної, лише з поверховою перевіркою спроваджували майже усіх бажаючих. Їхні дії можна пояснити вельми переконливими аргументами -- за кожного відправленого вони мали 5-ти карбованцевий зиск [6]. Врешті, таким хаосом від масового переміщення користалися не лише екзальтовані на відбудовчі звершення молоді кадри чи прості заробітчани, це був шанс почати нове життя усім, хто мав сумнівну біографію за німецької окупації чи кримінальне минуле.

Але певну частину прибулих складали і соціопативні особні. За відкритими вікіпедійними даними таке відхилення характеру особистості від соціальних норм спостерігається у близько 3% чоловіків та 1% жінок, але в екстремальних, подразливих для індивідуумів умовах такі відсотки можуть збільшуватися.

Через трагедію воєнних реалій, а надто -- через неотримання належного соціального співчуття ними ставали люди з дезактивованим почуттям моральної відповідальності, низьким порогом так званої «соціальної совісті». Вони були найспроможнішими до входження і формування груп так званих «асоціальних особистостей». Соціопати, вичерпавши локальні можливості ареола постійного проживання, не знайшовши своєї реалізації на батьківщині чи поза неї, вже в Донбаських реаліях свої потреби прагнули задовольнити за будь-яку ціну, не визнаючи жодних законів. Раніше апробовані важелі радянського громадського впливу не спроможні були до кінця це залагодити -- будь-який докір з боку, будь-яка вказівка на помилковість дій соціопата, будь-яка критика чи засудження його дій -- і він «вибухає», впадаючи в стан перманентної, але якщо у разі проявлення, то нестримної агресії. Отже, серед соціально притомного прибуваючого контингенту були і такі особні, а загалом, --р. для роботи на будовах Донбасу прибуло 84 тис. працівників, у р. -- 102 тис., у 1945 р. -- 191 тис. [7].

Окрім того, для достатнього забезпечення Донбасу робочими руками були задіяні і примусові заходи. Зокрема, депортації, примусове залучення сили репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністованих осіб, військовополонених та ін. Якщо коротко, то впродовж 19441947 років у регіоні діяло 13 таборів (37,8% від усієї чисельності аналогічних установ в Україні), в яких утримувалося від 33 тис. 288 до 110 тис. 749 осіб. Питома вага полонених серед працівників Донбасу становила близько 43%; частка ж репатрійованих, що були задіяні на відновленні шахт сягала 25-40% їхніх робітників [8, с. 132-133]. Між квітнем і вереснем 1945 року на Донбас спрямували близько 4 тис. 300 українських родин з районів, що відійшли згідно з тогочасними міждержавними угодами до Польщі [8, с. 131].

В українській історіографії є декілька підходів щодо означення процесу формування поселенської структури населення Донбасу (за Юрієм Ніколайцем) [8], стратифікації прибуваючих громадян. Так, Марина Лобода виокремлює їх стосовно максимальних можливостей використання як дешевої робочої сили -- «трудових ресурсів» [9, с. 98-124]; Юрій Ніколаєць, хоча і не пропонує чітку структуру, але докладно висвітлює загальні проблеми, з якими стикалися новоприбулі, важелі їх закріплення на нових територіях та ін. [8, с. 139-156].

Ми ж пропонуємо ще один підхід, в методологічну основу якого покладено спонукальний принцип. Його функціональність полягає в реалізації двох засадничих чинників: мотивації та стимуляції. Отже, на нашу думку, мотиваційною основою для виїзду громадян з місць звичного життя були засаднича ідеологічна незгода з оточуючими реаліями (наприклад, члени сімей репресованих священників, «куркулів» через цькування не мали спокою у місцях свого постійного проживання) та крайня матеріальна скрута (наприклад, через загибель годувальника чи наслідки голоду 1946-1947 років) -- все це призводило до всеохоплюючого бажання через виїзд розпочати «нове життя». А стимулом, аби зробити конкретні кроки до виїзду, були деякі сприятливі місцеві чинники, як-то: «людяність» місцевих очільників, які ділилися інформацією про дійсно вигідні адреси для початку життя на Донбасі (не ті, які пропагувалися при оргнаборах); вони ж, за певну платню, офіційно лобіювали попадання в «потрібні» списки, готували (інколи фальшували) необхідні документів (зокрема, паспорти) та т. п. Іншою нагодою для виїзду ставали «нетрадиційні» шлюби. Це зараз таке означення викликає певні інсинуації, а на той же час йшлося зовсім про інше. Отже, традиційним шлюбом вважався такий, який укладався переважно між жителями однієї місцини і однакового соціального статусу. А от певна не традиційність вбачалася оточуючими у шлюбі, наприклад, місцевої дівчини з військовим, чи недавно прибулим (наприклад, з молодим спеціалістом, тимчасово прикоманди- рованим), нетутешнім. Такі молоді сім'ї дуже широко використовували подібну нагоду для початку «нового» життя.

Але не дивлячись на різні принципи формування, не змінювалася внутрішня сутність новосформованих угрупувань громадян. Трудові колективи формувалися стихійно; за соціальними, культурними, психологічними, статевими ознаками були різнобарвними, не усталеними. Їхнє розшарування проходило поступово і складно, зокрема, це викликано великою текучістю кадрів, тимчасовістю співпраці й співжиття тощо. Отже:

1. Молоді спеціалісти, направлені за розподілом після закінчення навчальних закладів, а також підлітки після школи (не завжди її закінчивши, переважно із сіл, вбачали в цьому шанс «вирватися» в нове життя). Такі випускники вузів, ремісничих училищ, шкіл переважно були ще соціально й психологічно не сформованими. Для них ці нові реалії видавалися суцільним викликом, раніше невідомими стосунками. Вони мали увібрати нове життя з новими правилами. Їхнє подальше соціальне становлення цілком залежало від впливів відповідного оточення. Трудові й побутові колективи з добре налагодженою системою педагогічного виховання, із застосуванням потужних ідеологічних засобів уміло формували «правильного» будівничого. Натомість, коли молода особа не була охоплена потрібним колективним впливом відразу попадала під опіку антисуспільних елементів, яких в новозібраних колективах було вдосталь. У цьому разі таке юнацтво формувало в собі світогляд неприйняття громадянських правил соціалістичного співжиття, жило споживацькими уподобаннями.

2. Молоді люди (в тому числі і без освіти чи фахової кваліфікації), часто сім'ями, направлені від установ, колгоспів (зокрема, через орг- набори) або добровільно приїхавши, аби спробувати себе у новому життя. Найпершими ризиками, з якими стикалися такі молоді люди були ті ж нові, невідомі до цього стосунки і правила життя. Патріархальне виховання зі своєю християнською правильністю сприйняття оточуючих реалій і ставлення до людей в нових умовах часто не витримувало випробування. Доросле життя таїло і дорослі спокуси. Зокрема, такі сім'ї чи молоді люди намагалися товаришувати із собі подібними. А одним із засобів до дружнього зближення були переважно спільні пиятики. Це значно підвищувало вірогідність подружніх зрад чи статевої розпусти. Особливо цьому сприяли негаразди на роботі чи побуті, житлова невлаштованість, нездійсненність очікуваного добробуту чи кар'єрного зросту, особисті розчарування одне одним тощо. Все це сприяло підвищенню відсотку розлучення таких пар. Натомість, вільні молоді люди сміливіше розпочинали нові стосунки, з новими соціальними та кар'єрними орієнтаціями, сімейними перспективами тощо. Саме така молодь, яка одного разу вирвалася за межі родинних забобонів надалі формувала самостійні погляди, вчиняла незалежні дії та ін.

3. Селяни, які під будь яким приводом чи будь яким способом намагалися вирватися із «колгоспної панщини» й сільського безвихіддя. Погодимося з думкою Марини Лободи, що реальною мотивацією у випадках добровільної міграції колгоспників до місць новобудов було не стільки патріотичне прагнення допомогти відбудові, як тяжке становище, в якому перебували сільські мешканці особливо в голодні 1946-1947 роки. Зваблювали сільську молодь у першу чергу умови, за якими укладалися трудові угоди. Для дітей із багатодітних родин обіцяні 150-- 300 руб допомоги були в ті голодні часи шансом на виживання [9, с. 99-- 100]. Такі працівники легко прощалися зі своїм минулим і готові були розпочати життя «з чистого аркушу». Хоча на початках вони були переважно різноробочими, їх більшість ставала основою для формування потужного трудового прошарку, руками якого здійснювалися основні економічні перетворення в республіці. Проте, як вихідці із сіл, з відповідним рівнем культури, вони довгий час залишалися соціально не адаптованими в нових трудових й побутових відносинах. Часто їхньою наївністю й відкритістю користувалися антисуспільні елементи, які підговорювали на протиправні вчинки. Психологічна нестійкість й довірливість приводила їх до кримінальних угрупувань чи злочинних груп на виробництві.

4. Частина демобілізованих, які не знайшли призначення, визнання на батьківщині й подалися у регіони великих відбудов і новобудов. Особливістю таких працівників була наявність попередніх виробничих негараздів і відповідного негативного досвіду (напр., стикання з відсутністю дружного трудового колективу, руйнацією підприємства), непростих соціальних відносин (напр., відмова у належному соцзабезпеченні, втрата житла) і особистих стосунків (напр., трагедії у сім'ях). Вони переважно мали значний життєвий досвід, але невлаштованість й особисті драми змушували їх шукати нового застосування своїх сил і знань.

У разі неналежної опіки з боку ідеологічних структур, вони могли підпадати під інший вплив. Часто розчаровані, з нелегким минулим, вони ставали легкою здобиччю кримінальних елементів, у побутових стосунках могли виказувати антирадянські міркування,здійснювати кримінальні вчинки. Для такої категорії пиятика часто ставала найбільш привабливим елементом дозвілля. Усі ці дії не рідко супроводжувалися демонстрацією насилля, яке мало деякі особливості.

Отже, (1) коли демобілізований з переконанням вседозволеності (аргументуючи: «я воював, а ви щурі тилові...»), опираючись лише на інформування оточуючих про участь у військовий діях (передувала власна версія «героїчного минулого»), здійснював протиправні дії у своєму, звичному середовищі (рідному селі, місті, в колективі, родині і т. п.), то ступінь їхнього виправдання була значною. Чому? По-перше він був «їхнім», а шлейф «героїки» дозволяв «закрити очі» оточуючим на певні проступки «свого ж». По-друге, сила агресивності такого вчинку була значно стриманішою, адже йшлося про застосування особнем насилля проти членів свого ж соціального колективу. З іншого боку, в патріархальних соціумах такі речі цінувалися, сприймалися з розумінням (навіть з дякою, що не вбив, не покалічив) тощо.

І зовсім інша стратегія (2) поведінки обиралася демобілізованими при здійснені протиправного вчинку на ще «чужих» їм територіях Донбасу, стосовно ще «незнайомих» людей. Свою брутальність у ставленні до оточуючих, силову демонстрацію переконання вседозволеності, яке вони кожен раз виправдовували і ревниво оберігали аж до кінця 1940-х років -- все це на нових промислових територіях виглядала виправданим і допустимою. В умовах недостатнього державного контролю, право сильного спрацьовувало не лише на користь задоволення егоїстичних амбіцій окремих індивідів. Таку тактику «дідівщини» тимчасово застосовували на початкових етапах формування майбутніх промислових центів, стосовне невеликих колективів, поселень тощо. Головне -- аби обраний «вожак» був підконтрольний владі. Тому, йому не потрібно було переживати сором від громадського засудження чи страх перед відповідальністю за вчинок, все це стосувалося незнайомих людей, а перспективи покарання були ще примарними.

5. Соціально усталені громадяни, зі значним досвідом виробничої чи партійної роботи, із затребуваними виробничими спеціальностями, проте, які не змогли з тих, або інших причин реалізуватися на батьківщині і приїхали з метою втілити свої здібності, задовольнити амбітні наміри в нових, перспективних умовах. Характерним для них було бажання покращити своє життя, підняти соціальний статус і матеріальний статок. Вони самовіддано просувалися посадовими щаблями, формували навколо себе необхідну мережу потрібних знайомств, методи взаємодопомоги. Саме вони придумували й організовували корупційні схеми розкрадання державних коштів, незаконного фінансового й матеріального збагачення. Але в радянських реаліях такі працівники найперше наражалися на звинувачення в кар'єризмі. Це було неабияким проступком! Менш успішне, а від того і більш заздрісне оточення чуттєво реагувало навіть на незначне покращення життя одного із своїх членів. І найбільшим покаранням таким вискочкам було навіть не позбавлення волі, а партбілету як єдиної перепустки у достойне життя.

6. Тимчасово прикомандировані спеціалісти. Їх переважна частина поверталася назад, до своїх домівок і виробництв, проте для більш амбітних це була нагода знайти у новій роботі незвідані професійні й кар'єрні перспективи. Дещо осібно за своєю поведінкою виокремлювалися такі спеціалісти з Росії. Ті, які лишалися викликали сім'ї й поселялися назавжди. На початках відбудов, через відсутність придатного житла і побутових зручностей вони селилися у ближчих українських селах. На жаль, їх значна частина надовго залишалася соціально і культурно не прийнятою місцевим населенням, у повсякденні вони назавжди були «іншими», чужими (місцеві, аби позначити своє зневажливе ставлення, називали їх просто «кацапами»). Їхня асиміляція проходила досить складно, а надто, коли вони не виказували бажання зближуватися із сільською громадою (особливо це спостерігалося у сім'ях переселенців, де главою був військовий).

7. Соціально-правова невлаштованість територій Донбасу як найкраще сприяла поселенню в місцях будівництв колишніх засуджених (більшості з них просто було відмовлено у працевлаштуванні на батьківщині) та тих, кого розшукувала міліція. Умови соціальної неусталеності, стихійності, значної текучості кадрів дозволяли їм довгий час знаходитися на волі, а спрощена процедура оформлення на роботу і подальше отримання документів посвідчуючих особу швидко легалізовували їхнє життя. Найбільш затяті із них перетворювалися на кримінальних авторитетів, гуртували навколо себе різномастих злочинців, молодь, морально не стійких та т. п. Із кінця 1940-х років криміналізація територій колишніх відбудов і новобудов залишалася однією із найбільших в Україні.

Окрім кримінальників, ці об'єкти притягували і злочинців «у білих комірцях» -- різноманітних аферистів та шахраїв. Величезні матеріальні та фінансові ресурси, які спрямовувалися у відбудовчі регіони Донбасу, зі стихійним скупченням значної кількості випадкових людей були ласими шматками для проявлення їхньої спритності. Економічні злочини, шахрайство, спекуляція -- ці та інші правопорушення тут переважали.

соціальна стратифікація переселенець донбас

2. Особливості формування деяких груп

Деякі елементи процесу формування поселенської структури та трудових ресурсів Донбасу вже мають своїх дослідників [8; 9, с. 81-124; 10, с. 216-227; 11, с. 198-210], разом з тим, ми пропонуємо і свій погляд на основні його складові. Лише внесемо деякі застереження. Правомірно (як це робить, наприклад, Марина Лобода) висвітлити значно більший перелік груп, які прибували освоювати Донбас (окрім тих, які ми будемо згадувати, науковці додають військовополонених, інтернованих, репатрійованих, ув'язнених та ін.) [9, с. 115-124]. Але ці групи жили і працювали або на закритих територіях, або перебували під особливим, посиленим контролем відповідних органів. Відтак, вони не могли справляти значний вплив на формування криміногенної ситуації на Донбасі, як це робили наведені далі групи, тому і не стали об'єктами нашого дослідження.

Отже, як показує вищеозначена стратифікація, окрім природних факторів формування на Донбасі неблагонадійного соціального середовища (велика кількість переселенців (в тому числі і примусових), різнорідних особнів, неусталені комунікативні зв' язки та т. п.) додалися й спровоковані владою.

1. Виселені. Йдеться про наслідки виконання найрезонансніших указів Президії Верховної Ради СРСР щодо нашої теми, прийняті у 1948 році: від 21 лютого «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя» 20 березня 1948 року Рада міністрів УРСР прийняла роз'яснюючу постанову «Про заходи щодо втілення в життя Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 року». та від 2 червня «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Слід нагадати, що після переможної війни радянське керівництво увірувало у повну контрольованість суспільством, і дуже чутливо реагувало на будь-які прояви нестабільності. Донбаські реалії додали неспокою. Тому посилення протиправних проявів в УРСР пов'язаних із залишками «завоєнізованості» суспільних відносин [12, с. 187-194], підсилених соціальними проблемами через формування соціального середовища на Донбасі, спонукали республіканське керівництво взяти ініціативу в свої руки. Як бачимо за датами прийняття указів, український очільник Микита Хрущов проявив прозорливість (чи скоріше вислугу перед Сталіним) і першим від союзних чиновників вніс таку пропозицію [13, с. 250-253].

Виконання цих указів на місцях призвело до масових «перегибов», змусило переміщуватися значні маси громадян. Адже, колгоспним громадським зборам надавалося право простою більшістю голосів виселяти «:неблагонадійні» родини, окремих неугодних аж до 8 років (див.: п. 4 указу Президії Верховної Ради СРСР від 2 червня 1948 року «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя») [14, с. 460]. Все робилося «народною волею»: у виданих спеціальних пам'ятках щодо процедури ведення зборів та прийняття рішення про виселення наказувалося «виступати комуністам, комсомольцям і колгоспному активу, а не представникам РК ВКП(б) і райвиконкому» (зокрема, див.: «Памятка Омского обкома ВКП(б) для руководителей парторганизаций области о порядке применения Указа Президиума Верховного Совета СССР от 2 июня 1948 г.») [14, с. 461]. Не очікуючи «народного» Беремо в лапки, бо значна частина громадських вироків була інспірована місцевим начальством проти особисто неугодних.

Положення указу (п. 1) Президії Верховної Ради СРСР від 2 червня 1948 року «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя» забороняли виселення із західних областей УРСР. гніву частина родин (аби не їхати «далі») з більшості областей УРСР самостійно переселялися на території Донбасу. Проте не лише вони, а й місцеві українці не мали спокою: донбаські сільські родини, окремі колгоспники, службовці також зазнавали виселення, проте вже у більш віддалені райони. Наведемо деякі приклади. Матеріали із записки виконуючого обов'язки прокурора УРСР Петра Нощенка (травень 1948 року) якраз і структурують «перегибы» у рішеннях колгоспних зборів та їх затверджень районними виконкомами. Зокрема, з п. І випливало застереження, що, не дивлячись на встановлений указом від 21 лютого 1948 року порядок не застосовувати санкції стосовно чоловіків старших 55 років, з Ворошиловградської області було виселено громадянина Афанасія Гребенюка (58 років); гарантії не виселення робітників і службовців державних підприємств (п. Ш) порушувалися виселенням із Сталінської області службовців В. Мяцкого та Л. Сівакової; у низці випадків грубо порушувався встановлений порядок обговорення та застосування указу (п. ГУ): 3 квітня 1948 року збори колгоспу «118» (!) Харцизького району Сталінської області виселили з УРСР Анастасія Долгополова, який взагалі не був членом колгоспу (були також сфальсифіковані результати голосування); караючи виселенням керівництво не приховано мстилося неугодним (п. VI): збори колгоспу «Правда», Волноваського району Сталінської області виселили Юрія Гогію, з аргументацією «сварився з бригадиром і головою колгоспу» та т. п. [14, с. 455-458]. І такі постраждалі лише через 5 років спокутування «вини» могли подавати клопотання про повернення. Частина тих, що зуміли вижити і повернутися, через нестерпні умови праці і життя, мала тяжкі хвороби, інвалідність [14, с. 471-473]. У грудні 1948 року республіканські очільники звітували до Москви, що впродовж виконанню указу колгоспними зборами було обговорено 31 тис. чоловік, з них 10 тис. 775 -- виселені з УРСР, близько 20 тис. попереджено [14, с. 488].

Ці начебто поодинокі приклади всього одного року створюють картину тотального страху, непевності, гарантії спокою лише від співпраці з режимом на Донбасі. На місцях виселення утворювалася несприятлива атмосфера недовіри. Повсюдне провадження такої репресивної системи виселення «неугодних» українців із їхніх споконвічних територій [15] не лише розріджувало цілісну структуру українських сільських територій. Це вихолощувало із місцевого соціуму автентичну, українську складову, порушувало комунікативні, мовні зв'язки в периферійних поселеннях, загалом привносило зміни в усталену соціальну структуру українських територій Донбасу. Через інтенсивність прибуття та прагматичні наміри чужинців закріпитися на нових територіях, такі лакуни негайно заповнювалися новими членами, переважно змаргінелізованими у своїх соціумах, які і в донбаських умовах залишалися культурними чужинцями. Але первісні умови формування соціального світогляду майбутніх жителів Донбасу дозволяли їм все ж закріплювати свої погляди, смаки, моральні цінності тощо.

2. Демобілізовані. У деяких попередніх дослідженнях ми вже порушували тему «завоєнізованості» та її наслідків для українського соціуму починаючи з другої половини 1940-х років [12, с. 187-194], зокрема, через присутність в ньому колишніх військових (у тому числі, демобілізованих). На нашу думку, необхідно різнити особливості проявлення їхніх девіантних вчинків, здійснених у своїх, звичних соціумах, і в набутих, тимчасових (донбаських). Адже, природно, що девіант вибудовував комфортну для себе стратегію поведінки, вона залежала від головного -- від міри терпимості соціуму, який мав прийняти протиправний вчинок. Нагадаємо, що більш розширену соціальну характеристику цієї групу ми давали вище, при розгляді соціальної стратифікації прибуваючих на Донбас (п. 4). Додамо лише деякі фактографічні відомості. Перша хвиля демобілізації проходила у кілька етапів: за період від 5 липня 19435 р. до 15 березня 1948 р. було здійснено шість черг [16, с. 424]. Вже перші стики колишніх визволителів з донбаськими реаліями викликали у них крайнє незадоволення. Адже місцеві виконкоми були зобов'язані: надати демобілізованим роботу не пізніше місяця від їх прибуття до місця роботи й проживання. Ну, з цим проблем не було. А от далі зась: їх мали влаштувати на посадах, не нижчих від тих, на яких вони перебували до вибуття в армію; забезпечити житлом і паливом, надати позики під будівництво чи ремонт в розмірі від 5 до 19 тис. руб. терміном на 5-10 років та інші преференції [17, 24 червня; 18, 26 вересня]. Звісно, в донбаських умовах в повній мірі цього їм не могли запропонувати. Відтак, у Сталінській області упродовж 1946 року відсоток прибулих по демобілізації воїнів не влаштованих на роботу становив від 67,8% (станом на 1 січня) до 98,4% (станом на 1 грудня). Систематизовані архівні дані свідчать: упродовж 1947-1948 років у Сталінській і Ворошиловградській областях отримали роботу лише 47% демобілізованих [9, с. 109].

Але незадовільні умови роботи призвели до значних масштабів полишення демобілізованими будівництв і підприємств. Марина Лобода слушно підмітила: досвід попередніх років показав, що в умовах, коли не задовольняються елементарні побутові потреби людини, а також належна організація праці навіть силові методи не можуть призвести до припинення плинності кадрів та випадки дезертирства [9, с. 93]. Осіб, які самовільно залишали робочі місця, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР ще від 26 грудня 1941 року «Про відповідальність робітників і службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне залишення підприємств», і в повоєнних реаліях засуджували на термін від 3 до 5 років. Однак, як вважає Людмила Хойнацька, ні цей, ні наступний указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1944 року -- «Про амністію трудових резервів, які добровільно повернулися на підприємства» -- також не допоміг у боротьбі з дезертирством [19, с. 78].

3 Амністовані. Певну частину переселенців складали й амністовані особи. Все та ж соціальна й правова неусталеність територій Донбасу приваблювала цю групу переселенців. Щодо мотивації прибуття й перебування їх можна умовно розділити на дві групи. 1. Ті, які були налаштовані на повернення до нормального життя й роботи, але через ставлення місцевий чиновників (чи родинні негаразди) не змогли домогтися цього у себе на батьківщині. Так, у Києві впродовж квітня-червня 1953 року із загальної кількості амністованих, які мали прописку, роботу знайшли 108 тис. 224 особи (74,8%), на травень у Запорізькій області було працевлаштовано 2 тис. 724 особи (64%) [20, арк. 28], подібна картина спостерігалася в усіх областях. Відтак, Донбас ставав для них можливістю почати нове життя. 2. Ті, які були озлоблені на радянську владу (чи через ставлення родини) і прибули на нові території аби не повертатися до місць, де знали про їхнє кримінальне минуле. А також використати можливість тимчасового перебування для визначення свого подальшого життя.

Отже, 30 грудня 1944 р. вийшов указ «Про надання амністії особам, які самовільно покинули підприємства воєнної промисловості, але добровільно повернулися на ці підприємства»: переважна більшість таких амністованих мали технічний фах і могли найкраще прислужитися для потреб Донбасу. Кінець німецько-радянської війни зініціював указ від 7 липня 1945 року «Про амністію у зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною»: звільненню підлягали, зокрема і колишні робітники підприємств, транспортники та інші інженерно-технічні працівники. Найбільший притік звільнених дав указ від 27 березня 1953 року «Про амністію». Так, за даними Олега Бажана, станом на 21 липня 1953 року на територію УРСР прибуло і було приписано 165 тис. 566 осіб (переважно з окресленого нам вище п. 2). Найбільша кількість амністованих прибула саме на Донбас та прилеглі до нього промислові області: у Сталінській області було приписано 20 тис. 753 особи, тобі як у Харківській лише тис. 869, Ворошиловградській -- 9 тис. 845, Дніпропетровській -- тис. 120 та Запорізькій -- 6 тис. 134 особи [21, с. 161]. Труднощі з працевлаштуванням, матеріальна скрута, неувага з боку чиновників спонукала амністованих до злочинної діяльності. Статистика свідчить, що з 1 квітня до 20 червня 1953 року в межах республіки було зареєстровано 6 тис. 696 злочинів, з них 1 тис. 196 (17,9%) -- скоєно амністованими, притягнуто до відповідальності -- 1 тис. 383 особи. Найбільше злочинів звільнені скоїли в Сталінській та Ворошиловградській областях [21, с. 163].

Втілюючи в життя статті указу відповідні органи виявили в дитячих виправно-трудових колоніях республіки 69 тис. 921 підлітка, які підлягали звільненню [21, с. 157]. На Донбасі фіксувалося значне збільшення безпритульних підлітків, проте соціальна опіка над ними провадилася вкрай незадовільно. Так, у Ворошиловградській області «гірше за все йдуть справи з обліком підлітків, звільнених за амністією. Міліція зовсім не займається обліком цієї категорії людей, не цікавляться також і органи освіти. В зв'язку з цим невідомо скільки прибуло в область підлітків» [20, арк. 17].

Процес накопичення на Донбасі криміналізованих амністованих було активізовано через дію наступних указів: «Про порядок дострокового звільнення від покарання засуджених за злочини, скоєні у віці до 18 років» (24 квітня 1954 р.), «Про застосування умовно-дострокового звільнення з місць ув'язнення» (14 липня 1954 р.), «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» (17 вересня 1955 р.), «Про амністію в ознаменування 40-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції» (1 листопада 1957 р.) та ін. І за цими амністіями впродовж 1953-1955 років найбільше звільнених прибуло в Сталінську область -- 52 тис. 660 осіб (у м. Сталіно -- 13 тис. 927) та Ворошиловградську -- 17 тис. 120, порівняймо: у Київську область -- 10 тис. 019 осіб (у м. Київ -- 9 тис. 784). Відповідні цифри і по не працевлаштованим: у Сталінській області -- 2 тис. 943 особи, Ворошиловградській -- 964 [21, с. 164-165].

Оцінюючи загальну масу амністованих, можна виділити деякі їхні соціальні характеристики. Переважна частина знаходилася ще в доброму чи задовільному фізичному стані, володіла затребуваними на Донбасі виробничими професіями й здатністю (за віком) себе забезпечити, а отже, кардинально змінити власний спосіб життя та поліпшити добробут своєї сім'ї. Проте небажання чиновників працевлаштовувати колишніх ув'язнених, слабка політика щодо соціалізації, примушувало їх здобувати на прожиття знову злочинними засобами. За даними Олега Бажана, найбільша кількість повторних кримінальних злочинів припадає на донбаський регіон: у Сталінській області протягом 1953-1955 років повторно притягнуто до кримінальної відповідальності 9 тис. 891 чол., у Ворошиловградській -- 4 тис. 049 [21, с. 166].

Ці та інші дані дозволяють структуризувати тих звільнених, хто опинився на Донбасі обабіч повноцінного радянського повсякдення:

- достроково звільнені літні непрацездатні чоловіки й жінки без засобів до існування та професійних навичок, котрі не мали рідних чи близьких або були ними не визнані, відкинуті;

- працездатні особи, які після ув' язнення поверталися додому, але не знаходили рідних або не були прийняті ними, а відтак опинилися «на вулиці»;

- бездомні й бездоглядні хворі, котрих як безнадійних намагалися якнайшвидше виштовхнути за межі юрисдикції карно-виправних закладів;

- непрацездатні звільнені, які захворіли за час відбування покарання, були відкинуті рідними, а відтак вбачали в антисуспільній поведінці (напр., жебракуванні) єдиний засіб для існування;

- достроково звільнені жінки з малолітніми дітьми, котрі через обставини не могли надовго (чи на когось) залишати дітей одних та вимушені були разом з ними жебракувати, злидарювати у пошуках кращої долі. Деякі перепродували украдені речі, спекулювали, утримували так звані «малини» тощо;

- підлітки, які через певні обставини (смерть рідних, рішення про надання опіки тощо) після звільнення були направлені до рідних чи для влаштування до інтернатів, але у пошуках «романтики» чи тимчасового пристосування залишилися жити «на вулиці»;

- особи, котрі повністю відбули покарання чи достроково звільнені за воєнні чи політичні злочини, отримували довічне тавро зрадників, часто були відкинуті рідними й близькими. Саме ця категорія мала найбільші ускладнення при працевлаштуванні;

- особи, які потенційно могли стати повноправними членами суспільства, проте не пробачені, не почуті рідними та близькими, були деморалізованими і вбачали в криміналі своєрідний засіб спокутування своїх гріхів, спосіб подальшого життя;

- відірвані від землі на час покарання селяни, котрі, не знайшовши кращого життя, все ж не поверталися у село, «декласувалися», ставали професійними бродягами, членами кримінальних угру- пувань;

- особи, які зі свідомих кримінальних переконань відмовлялися ставати повноцінними радянськими громадянами. Деяка їх частина, не знайшовши порозуміння серед подільників, опинялися на соціальному дні;

- особи, котрі втратили документи та, відповідно, не отримуючи соціальної підтримки чи маючи суперечки із законом, обрали кримінал як тимчасовий, а інколи і постійний засіб існування.

Тези до «жіночої» історії Донбасу. Віддаючи належне новітнім методологіям вивчення історії, торкнемося і питання жіночої складової в історії освоєння повоєнного Донбасу [22, с. 187-203]. Взагалі, на нашу думку, вивчення «жіночої» історії повоєнного Донбасу на сьогодні ще залишається «білою плямою» в українській історії, але є надзвичайно перспективною, зважаючи на стремління у деяких науковців до ген- дернизації наукових розробок [23, с. 434-486; 24; 25, с. 85-94; 26, с. 162174; 27]. На територіях без усталених поведінкових правил, але, як і скрізь, з перспективою переважання, панівної маскулинної культури, вільно могли проявлятися саме чоловічі уподобання, а от як виборювало собі «місце під сонцем» жіноцтво, їхня соціальна адаптація -- тема майбутніх досліджень.

Отже, для багатьох переселенок нове місце роботи і проживання ставало таким собі «білим аркушем», з якого можна спочатку (чи знову спробувати) вибудувати своє майбутнє життя. Для більшості -- це було найвагомішим спонукальним мотивом. Гендерний бік мотивації мав свою амбівалентність (про мотиви, які рухали чоловіків-пересенців ми говорили вище). Жінок, які наважилися на переселення на Донбас, згрупуємо відповідно мотивам, і структуруємо за питомою вагою від більшого до меншого. Отже, це були:

а) підготовлені спеціалісти, які прибували за розподілом;

б) ті, що приїхали за «оргнаборами»;

в) ті, які поїхали «за своїми чоловіками»;

г) ті, які цим кроком намагалися «вирватися» з родинно-патріархальних лещат;

д) ті, які мали певні проблеми у своїх соціумах (напр., небажане народження дитини, яку залишали доглядати батькам; проблеми на кар'єрних щаблях; таким чинам намагалися реабілітуватися чи сховати своє неблагопристойне воєнне минуло, тощо).

Зважаючи на взагалі меншовартісне ставлення до жінок (відносно соціальної першості чоловіка і, відповідно, лише його права до міграції) в українських етнічних традиціях, такі вчинки сприймалися оточуючими не лише як вияв жіночої «самостійності», а навіть «зухвалості». Це пробачалося лише тим, хто територіально не далеко віддалявся від традиційного соціуму (із села до райцентру, і з надією, що вона не змінить усталених родинних традицій (як-от догляд за батьками)). Жінок, які «зраджували» правилам такого патріархального соціуму і від'їжджали на Донбас, переважно засуджували. Адже роль жінки вбачалася зовсім іншою: для «красного» слова -- оберег родинних цінностей, а в повсякденні -- виконавиця усіх побутових повинностей. І якщо жінка змінювала цю традицію -- вона неодмінно виступала девіантом. Традиційний соціум, в особі його очільників (напр., голова місцевого колгоспу чи сільради) дуже неохоче виголошував успіх своєї вихованки (державна нагорода, партійна чи номенклатурна посада тощо). І лише у випадку його оприлюднення (телеграма-подяка, замітка в газеті тощо) лукаво гордився її здобутками Така роздвоєність і відверте лукавство у сприйняті успішності жінки завдячується офіційній більшовицькій ідеології. Спочатку, ще ленінськими принципами, деклару-валася рівність у можливостях партійного та радянського зростання як чоловіків, так і жінок. Проте, коли частина найбільш наполегливого жіноцтва скористалася такою можливістю (згадаймо комісарш, працівниць «надзвичалок» та ін.) і почала заповнювати низинні партійні ніші, партапаратники (звісно, чоловіки) схаменулися і ввели постійно діячу квоту на членство жінок у керівних органах..

Зґвалтування. Регламентоване виробничими відносинами, зі слабкою товариською опорою, довірою до правоохоронців та ще й у «світі чоловічих уподобань» -- таке життя пересічної донбасчанки постійно наражалося на фізичне насилля. Факти брутального насильства над жінками неодноразово ставали предметом розгляду на найвищому владному рівні Небезпека набула такого масштабу, що факти насилля та ґвалтування в м. Макіївці, та ще й з трагічними наслідками фігурували у відповідях на донесення комсомольських очільників (зокрема, це стало спонукою до резонансного листа секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Шелепина до заступника голови Ради Міністрів СРСР Георгія Маленкова від 31 січня 1953 р.) [14, с. 134-141]. Проте, не дивлячись на жорстке покарання за зґвалтування (зокрема, дія указу Президії Верховної Ради СРСР ще від 4 січня 1948 р.), загальносоюзний зріст цього насильства був очевидним -- засуджено було: 1948 р. -- 2834 чол., 1956 -- 7656! [14, с. 190]. Це змусило знову переглянути міру карної відповідальності за цю наругу: 15 лютого 1962 року було прийнято указ «Про посилення кримінальної відповідальності за зґвалтування».

Дозвіл на аборти як показник насильства над жінками. Усталена безправність жінок в мікросоціумі з чоловічим свавіллям та кримінальними смаками, нездатність влади не лише боронити -- хоча б контролювати рівень насильства, призвели до значної кількості небажаних вагітностей. На жаль, до середини 1950-х років цю проблему жінки з робітничих поселень вирішували у повитух із ближчих українських сіл, і часто -- з драматичними (втрата здатності до репродукції), а інколи трагічними наслідками. В разі оприлюднення цієї таємниці постраждала зазнавала жорсткого формального (обговорення поведінки на зборах, виведення з лав комсомольської і навіть партійної організацій тощо) і неформального (засудження оточуючих, відвернення близьких, рідних тощо) переслідувань. Вирішуючи цю проблему влада стикнулася з дилемою: з одного боку мусило забезпечуватися природне відновлення втраченого за час війни генофонд нації, й аборти, відповідно, залишалися ще забороненими. З іншого, масштабність небажаних вагітностей і їх наслідків змусила тверезо оцінити небезпеки щодо жіночого здоров'я. У нашому випадку, здоровий глузд переміг і жінки вже змогли скористатися легалізацією абортів внаслідок дії указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 серпня 1954 р. про припинення переслідування жінок за здійснення аборту, а указом від 23 листопада 1955 р. «Про скасування заборони абортів» ця процедура була дозволена у відповідних медичних установах [23, с. 464-473].

Проте забобонність і реальне безправ'я жінок спонукало їх до іншого. Тут ми знову маємо нагадати про специфічність відносини та моральних цінностей переселенців на Донбасі. Якщо у себе, на малій батьківщині, такі породілля назавжди ставали ізгоями в реаліях радянських побутових відносин; постійно зазнавали соціальної дискримінації, осуду оточуючих, неприйняття, а інколи і вигнання з родини; діти-безбатченки ставали упослідженими у своїх вікових колективах; врешті, такі особи ставали девіантами не так через поведінку, а через побутуюче громадське сприйняття. То у переселенських умовах масштабність позашлюбних стосунків, народження дітей-безбатченків дозволила цій більшості жінок-відступ- ників створити для себе нові критерії моральності, таку собі атмосферу взаєморозуміння подібних, а поступово -- оточуючого загалу. Тобто навіть такий відвертий прояв девіації став унормованим Тому не треба дивуватися решті українців специфічності родинних чи інших соціальних стосунків донеччан, моральних цінностей, усталених саме там позаправових методів вирішення проблем, способів досягнення мети тощо.. Лише одиниці з ганьбою поверталися до рідних домівок, сором для інших заставляв їх не повертатися на малу батьківщину, а виїжджати у інші, на жаль, подібні райони країни.

Коротко підсумовуючи можна правомірно стверджувати, що закладені з кінця 1940-х років соціально-демографічні ризики і створення відповідних умов для проявів соціальних девіацій дозволяють констатувати визначення територій Донбасу як патогенних, що вже у наш час призвело до військового протистояння.

Джерела та література

1. Швидкий Василь. Антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні 1950-1960-х рр. / В. Швидкий // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика / Збірник статей. Випуск спеціальний / Відп. ред. В.М. Даниленко. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2013. -- Вип. 18. -- С. 246-265.

2. Жбанова Катерина. Організований набір робітників у відбудові Донбасу (1943-- 1950 рр.) [Електронний ресурс] / К. Жбанова. -- Режим доступу (29 червня 2018 р.): http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/82993/21-Zhbanova.pdf?sequence=1

3. Директивы КПСС и Советского Правительства по хозяйственным вопросам. 1917--1957: Сб. документов в 4 т. -- М.: Госполитиздат, 1957.-- Т. 2: 1929--1945 гг. -- 1957. -- С. 752.

4. Алфьоров М. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939--1959 рр.) / М. Алфьоров. -- Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка, 2008. -- С. 46.

5. Алфьоров М. Місце зовнішніх міграцій населення в Донбас у відновленні і формуванні його трудових ресурсів у 1943--1951 рр. / М. Алфьоров // Схід. -- 2005. -- № 4 (70). -- С. 58.

6. Касьянова Наталія. Політика організованого набору робітників в УРСР (1940-- 1960-ті рр.) / Н. Касьянова // Нові сторінки історії Донбасу: Збірник статей. Кн. 26 / Донецький національний університет імені Василя Стуса; гол. ред. д-р іст. наук, проф. О.В. Стяжкіна; співголова ред. кол. д-р іст. наук, проф. В. А. Моргун. -- Вінниця: ДонНУ ім. В. Стуса, 2017. -- С. 124.

7. Ніколаєць Ю. Зміни у складі населення Донбасу у 1941--1945 рр. / Ю. Ніколаєць // Гуманітарний вісник Державного вищого навчального закладу «Переяслав-Хмельниць- кий державний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди» -- 2013. -- Вип. 28. -- Т. 2. -- С. 573.

8. Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу: (етнополітичний аспект динаміки) / Ю.О. Ніколаєць. -- Київ: ІПіЕД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. -- С. 131.

9. Лобода Марина. Трудові ресурси у важкій промисловості України під час нацистської окупації та у відбудовний період (1941-1950) / М. Лобода. -- Київ: Інститут історії України НАН України, 2012. -- С. 98-124.

10. Вєтров І. Засоби залучення трудових ресурсів до відбудови важкої промисловості України (1943-1950 рр.) / І. Вєтров // Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових статей / Відп. ред. О.Є. Лисенко. -- Київ: Інститут історії України НАН України, 2010. -- Вип. 13. -- С. 216-227.

11. Гаврилов В. Сільська молодь Північного Лівобережжя у відновлені промисловості Донбасу в перші повоєнні роки / В. Гаврилов // Нові сторінки історії Донбасу. -- Донецьк, 2000. -- Кн. 8. -- С. 198-210.

12. Швидкий Василь. Девіантна поведінка представників окремих соціальних груп /