Діалог у листах: з епістолярію Івана Лисяка-Рудницького й Мілени Рудницької

На нашому загальнополітичному терені існує нині велика «конкуренція» кандидатів на провідні пости; для закордоннополітичної акції великою перешкодою є Твоє органічно-вороже наставлення до американського світу та фактичне незнання цього світу... Зате на жіночому секторі Ти й досі «без- конкуренційна». В цю область Ти таки вложила найбільшу частину праці Твого життя. Наші жінки скрізь Тебе знають. Я думаю, що саме в США завдання жіночої організації могли б бути особливо великі. [...] чи Ти не занадто скоро й легко махнула рукою на СУА, роблячи цим велику приємність Лотоцькій та Ко. Чи Ти не занадто взяла собі до серця «зраду» кількох групових кумошок, замість почувати до них належну холоднокровну погорду? Творити зовсім нову організацію -- довгий і трудний шлях. Ти повинна рішитися на це, коли іншого виходу нема...

Вибач, якщо в цьому листі я Тебе чим-небудь вразив. Чекаю звіту про Твоє життя в останньому періоді, про Твої поїздки. Ти є в новій країні, де стільки може бути нового, цікавого, що Ти повинна мати більше матеріялу для листів, ніж я, що сиджу в Женеві, де Тобі все знайоме...

Цілую міцно, Твій [Іван]

Ibid., ACC №84-155, Rudnytsky I.L., box 48, item 752

Нью-Йорк, 30 травня 1954

Синочку!

Спасибі Тобі за листа, якого вичікувала з нетерпінням. Догадувалася, що зволікаєш з написанням, поки не з'ясуються Твої справи. Вістка про відмову з Фордівської фундації дуже мене вразила. Може все ж таки прийде пропозиція з Сіті Каледж Сіті-Коледж -- головний коледж Міського університету Нью-Йорка, заснований у 1847 р. або зі Студійного Центру Вільної Європи Радіостанція «Вільна Європа», розпочала мовлення 1950 р..

[...] журба за стан здоров'я відійшла на другий плян супроти дуже поважних турбот за хліб насущний. Стою в обличчі безробіття, а це загибель. Річ у тому, що фінансове становище УНРади катастрофальне. УКК Український конгресовий комітет Америки (УККА) -- суспільно-політична організація українців у США, заснована в 1940 р. для координації громадського, політичного, культурного життя. нічого їй не дає, прибутки з теренів зменшилися, за нові фінансові бази ніхто не подбав...

[...]

В найближчих днях буде засідання колегії «Книжкового проєкту» (така ідіотська назва...), на якому будуть розглядати зголошені праці з ділянки мемуаристики. Як Тобі відомо, я зголосила обидві речі: «Зах[ідня] Україна під большовиками» і працю про голод. Першу запропонувала НТШ, другу - УВАН-ові. Зробила все можливе, щоб запевнити собі позитивний вислід Результат.: тримаю контакт з Фединським, написала до Стоцького Роман Смаль-Стоцький (1893--1969 рр.) -- мовознавець, політичний діяч, дипломат. Український історичний журнал. - 2019. - №4 (і отримала від нього дуже милу відповідь), нагадала справу ВєтуховуДипломатичний представник ЗУНР (1919 р.), пізніше радник посольства й посол УНР у Німеччині (1921--1923 рр.). Освіту здобував у Відні, Ляйпциґу, Мюнхені. Голова НТШ у США (від 1951 р.), президент Головної ради НТШ (від 1955 р.), діяч УККА. Михайло Ветухів (1902--1959 рр.) -- біолог, генетик, громадсько-політичний діяч. Ректор Харківського університету (1942--1943 рр.), міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі (1945 р.). Один із засновників і президент УВАН в Америці (від 1950 р.), засновник та головний редактор журналу «Annals of Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States» (із 1951 р.).. Нібито всі запевняють, що підтримають мої пропозиції, але що то можна знати. Найбільше ще рахую на приречення Стоцького (така іронія долі!..), бо Фединський - м'який, як масло, а Ветухів -- безхарактерний крутій. Не знаю, яка норма ґонорарів в них прийнята, якими ратами Рата -- строк сплати боргу, а також частина боргу, виплачена в якийсь його відрізок. їх виплачують; погоджуюсь з радістю на які-небудь умовини, коби тільки запропонували мої праці. (До речі, чи Ти відвідав Стоцького, як мав намір це зробити? Думаю, що треба це зробити: він же голова НТШ і Твій старший «колеґа» по університету).

Американському комітетові передала на пробу кілька скриптів Сценаріїв. радіопередач до жінок, але ще не маю відповіді, чи ці скрипти їм підходять. Терпака вислали до Мюнхена монтувати українську секцію і він мені тут бракує. Коли я була востаннє у містера Дрегера, тутешнього шефа радієвого відділення, він зараз при мені закликав одного із своїх співробітників і казав йому мої тексти перекласти на англійське. Цей співробітник, Дяковський чи Дякович, канаді- єць, мабуть русский, бо наших людей усіх знаємо, а про такого я не чула. Маю деякі сумніви, чи він вміє перекладати та чи лояльна людина. Якби можна підійти під смак і вимоги Американського Комітету щодо радієвих скриптів, то це була б ідеальна робота, ідеальний заробіток. Хоч написати такий скрипт -- це не легка справа. І тема мусить бути відповідна, і жива форма безпосереднього звернення, і надзвичайна економіка вислову, бо скрипти мусять бути короткі. Мої пані, які я втягнула до співробітниць, цієї роботи робити не вміють. З великою витратою часу я справила, переробила їх тексти, і вони мене все ще не задовольняють. Якби ця робота пішла на ширшу скалю Див. прим.53. і я сама не була в силі заспокоїти «запотребування», треба б притягти жінок, які вміють писати (Докія Гуменна, Галина Журба, Струтинська, Парфанович) Докія Гуменна (1904-1996 рр.), Галина Журба (Галина Домбровська; 1888-1979 рр.), Марія Струтинська (Марія Навроцька; 1897-1984 рр.), Софія-Наталія Парфанович (1898-1968 рр.) - українські письменниці, громадські діячки, котрі після Другої світової війни емігрували до США.. Але найвигідні- ше мені було б мати такого Курдидика Ярослав Курдидик (1907-1990 рр.) - журналіст, письменник, політичний і громадський діяч, дійсний член НТШ., який писав би за моїми директивами, який не ображається, коли йому казати переробити статтю раз, другий, третій, та задовольнився би скромним заробітком.

[...] Завважуєш, що Ти хотів би знати, якими критеріями керується Форд при доборі стипендистів. Можна би цю проблему поставити ширше: які ва- льори Надзвичайні або особливі природні здібності людини. рішають про те, чи людина вміє пробити собі шлях в американське життя? Маю на очах один приклад: Валю. Голос Америки, Комітет Східньої Європи, а тепер їй запропонували провадити лекторат української мови на Колюмбії Колумбійський університет. (хоч тут є багато наших досвідчених педагогів-україністів). І всі ці успіхи ніби самі пхаються їй у руки. Не раз навмисне тягну її за язик на дискусію на цю чи іншу тему, але ніколи ще не чула від неї цікавого спостереження, взагалі жадної власної думки. Опріч того, що з неї мила жіночка, жадних вальорів, зокрема жадних інтелектуальних, вона не має. І власне така людина робить в Америці «карієру». Другий приклад: Ветухів.

Подати дефініцію, які треба мати вальори, щоб пробитися в Америці, я не беруся, але можу подати деякі неґативні означення. До них належать, безумовно: вироблена европейська духова формація і західньоукраїнство. Коли американці вважають Тебе за свою людину, тоді вибачать Тобі ці «гріхи», а може навіть врахують їх до прикмет. Тому я теж переконана, що скоріше чи пізніше Ти проб'єшся до одного з метрополітальних університетів. Зате щодо себе, утверджуюся щораз сильніше в переконанні, що місця в Америці знайти собі не можу, а тому мій приїзд до Америки вважаю великою помилкою і великою трагедією.

Молися, щоб мені бодай щось пощастило. І головне, молися, щоб я і в найважчій ситуації зберегла рівновагу духа, -- ту рівновагу, яку я в Тебе так подивляла. [...]

Сердечно Вас обіймаю і цілую,

Мама

ІЬШ., АСС №84-155, Rudnytsky I.L., Ьох 50, ііет 758

№5

[Нью-Йорк] 15 травня 1956

Дорогий сину,

Хоч Ти заповідаєш свій приїзд на найближчу неділю і буде нагода ширше про все побалакати, все ж хочу відповісти на Твого листа й повідомити Тебе про деякі справи, щоб Ти мав змогу обміркувати їх перед приїздом до Н[ью]-Й[орку].

В мене за останній час такі новини:

«Західня Україна» Книгу М.Рудницької «Західня Україна під большевиками» було надруковано в Нью- Йорку 1958 р. Науковим товариством імені Шевченка за участі УВАН і матеріальної підтримки Східноєвропейського фонду. таки має друкуватися, Стоцький прочитав машинописи й сказав «окей». НТШ ніби не має наміру перетрактувати більше з УВАН-ом, себто просити в нього апробати Схвалення, затвердження. чи зважати на його протести.

[...]

Друга річ: дістала листа від проф[есора] Зорґенфрея Олексій Зорґенфрей (1895--1957 рр.) -- педагог, випускник Петербурзького університету. Із 1954 р. -- постійний співробітник Мюнхенського інституту з вивчення СРСР. з Мюнхенського Інституту Мюнхенський інститут з вивчення СРСР (1950--1972 рр.) -- науково-дослідна радянознавча установа, об'єднувала вчених-еміґрантів із СРСР, фінансувалася Американським комітетом для визволення від більшовизму. з запитом, чи підтримую ще моє прохання про стипендію (праця про голод), бо я знаходжуся в числі тих кандидатів, які тепер є на черзі.

Третя річ: минулого тижня була я в «Свободі» «Свобода» -- заснована в 1893 р. одна з найвпливовіших і провідних українських газет на Заході. Видається у США., щоб передати статтю про Франка, і при всій цій нагоді мала розмову з Драґаном Антін Драґан (Андрій Луців; 1913--1986 рр.) -- журналіст, громадський діяч. Співредактор (від 1946 р.), головний редактор (від 1955 р.) газети «Свобода».. Зробила йому дві альтернативні пропозиції і він з місця акцептував Затвердив. обидві: йому потрібний кореспондент в Римі і, якби я туди переїхала, обіцює платити 50 до- лярів місячно, при чому запевнює, що платив би точно, пересилаючи гроші кожного І-го. (Стільки ж він платить Феденкові в Лондоні й Ортинському в Німеччині). Коли ж би я лишилася в Н[ью-]Й[орку], Драґан погоджується впровадити до «Свободи» Жіночу сторінку і за реґулювання такої сторінки раз у місяць пропонує ґонорар.

Все це речі невеликі, проте відкривають скромні можливості. В Римі я могла б бути майже самовистачальна (радіо плюс кореспонденції), в Н[ью]- Й[орку] заробити частично на свій прожиток. Вважаю, що 50 дол[арів] за редагування одної сторінки раз у місяць - це на наші умови добра зарплата і для мене просто ідеальний джаб Англ. «job» -- «робота».. При тому заробіток постійний, Драґан застерігався, що впровадить Жіночу сторінку тільки під умовою, коли я не кину цієї роботи за якийсь час. [...]

Будучи у Вас, я Тобі сказала, що справу переїзду до Вас основно передумаю і тому просила Тебе в попередньому листі написати мені докладно, як мали би виглядати мої обов'язки у Вас. Ти неправильно мене зрозумів, що я «приймаю Твою концепцію». Я тільки беру її до уваги, як одну з можливостей, але рішення ще не прийняла. Б'юся безнастанно з думками, обмірковую всі про і контра, щоб і вам піти назустріч і для себе знайти якийсь вихід, не замикаючи собі раз на завжди можливости покерувати інакше моєю долею.

Мені здається, що Ти і Джоен зовсім не даєте собі з того справи, що мій переїзд до вас це був би дуже ризикований експеримент, який міг би покін- читися повною невдачею. Ви зовсім не враховуєте ні моїх фізично-нервових сил, ні моєї психологічної ситуації. Для людини мойого віку, яка ніколи не займалася домашніми роботами і дітьми, перейняти на себе ці зобов'язання, хоч би тільки на кілька годин денно - це дуже тяжке завдання. Діти дуже томлять старших людей, - поспитай кого хочеш, кожен Тобі це підтвердить. Марта їздить до внука в п'ятницю ввечорі, вертається в суботу вполудне, і цих кілька годин з Робертом більше її мучать, ніж 5 днів праці в бюрі. Шепаровичева Олена Федак-Шепарович (1894--1982 рр.) -- журналістка, громадська діячка, співзасновниця Союзу українок у Львові, співредакторка (1935--1939 рр.) видань «Жінка» та «Громадянка». залишається з дітьми на 2--3 дні, коли Олька вряди-годи їде до Торонта на пластові наради. Каже, що за кожним разом є просто смертельно втомлена. А Марта і Шепаровичева куди «моровіші» за мене. Чи Ти береш до уваги мою хронічну безсонність і стани важкої депресії? Коли не сплю одну ніч, наступного дня я нездібна до нічого, а коли приходить серія безсонних ночей, почуваюся направду важко хвора. Взагалі, мої нерви дуже надшарпані, -- тримаюся тільки специфічною гігієною свого життя. Повір мені, що спокій, самота, порядок в помешканні, мої звички мені не менш потрібні до життя, як їжа і повітря. Все, що вибиває мене з колії, викликує вже після кількох годин таку важку втому, подразнення, хаос в голові, розгубленість, що просто думок зібрати не можу. Або така справа, як лад і порядок в помешканні, -- не тільки в моїй кімнаті, але в цілому помешканні, де живу. Ти і Джоен цього не розумієте, бо не прив'язуєте до цього ваги, просто не бачите свого оточення. Поспитай Євгена [Пизюра], чи може він скупчитися, чи то до праці, чи для відпочинку, коли в кімнатах усе розкинене, коли воно просто не дише гармонією і спокоєм. Я не говорю цього в формі закиду до тебе й Джоен, - вам з цим добре, але повір мені, що для мене це не є фанаберія Примха, дивацтво., бо для мене лад у цілій хаті -- необхідна умова, щоб могти спати, працювати і почуватися людиною. Я не раз думала про те, що педантрія Педантизм. -- це мабуть рід умовної аберації та що краще людям, які не звертають на це уваги. Але така я є, такою була від малої дитини і мене не зміниш.

Не береш теж до уваги моєї психологічної ситуації. Чи Ти подумав, що значить для людини, яка ціле життя була призвичаєна до матеріальної і особистої незалежности, з цього зрезиґнувати? Відступити. Я зовсім серйозно побоююся, що це могло б так сильно погіршити мої депресивні стани, що я більше надавалася б до дому божевільних, ніж до опіки над дітьми.

Пишеш, що моя «кімната була б холодна». Перебула я в Америці вже 6 літ -- з них сезонів 2 -- в Маунт Голи, 4 -- в Н[ью]-Й[орку], але ще не бачила в Америці холодної кімнати. Коли приходять спеки, зокрема гаряча вогкість, ніде перед ними не втечеш. Тутешній клімат для мене вбивчий, і в гарячі дні я можу тільки лежати як колода, нездібна до руху.

Просиш мене «про допомогу і підтримку на обмежений час, поки не станеш професійно на ноги». Це мене дуже хапає за серце, також дуже мені жаль Джоен (вона була для мене останній раз дуже мила), і я з цілої душі хотіла б піти вам назустріч. Мені важко відмовляти дитині, яка в біді, -- але чи під силу мені, чи не запізно для мене, могти вам допомоги? [...] Синочку, це ж 19 років, як Ти здав матуру Іспит на атестат зрілості., 11 років після твого празького докторату, 5 років, як Ти приїхав до Америки... А мені 64 роки. Це знову не докори, а ствердження фактів.

Не думай, що пишу це, затривожена та пригнічена пересторогами лікаря. Я завжди вважала наглу смерть від серцевого припадку найкращою смертю, а в даній ситуації це був би просто ідеальний вихід для нас усіх. З думкою про смерть я не розлучаюся віддавна, і тільки з одним не можу погодитися: з американськими цвинтарями. До речі, чи Ти їх коли бачив? Американські міста жахливі, але американські цвинтарі -- це щось кошмарне, нелюдське, безсердечне, що я здригаюся, думаючи про таке «місце вічного спочинку».

Висновки такі: хочу зробити спробу і переїхати до вас на літо. Може спроба не вдасться і по кількох днях будете мусіли мене відіслати. Маю найкращу волю і бажання витривати. Буду дуже рада, якщо уможливлю Джоен зробити педагогічний курс. І дуже хочу бути якийсь час з діточками, за якими постійно тужу. Особливо Петрусь такий мені близький. Як мене вхопило за серце, що він так любить порядок, -- це він безумовно має по бабі.

Друге моє рішення: я не буду ліквідувати мого помешкання. Це ж одинока цінність, яку я маю, матеріальна і крім цього для мене велика цінність моральна, одинокий мій «осяг» в Америці, і то неабиякий! Прекрасне, люксусове помешкання, яке коштує мені менше, ніж коштувала б на «давнтавні» Англ. «downtown» (букв. «нижнє місто») -- центральна частина північноамериканського міста, середмістя. нужденна кімната. Скільки труду треба було покласти, щоб довести його до того вигляду, в якому воно тепер знаходиться! Прибиття кожного цвяшка -- це для мене велике фізичне зусилля. Меблі і все, що в помешканні, купувала за відносно невеликі гроші, але для мене це суми! Від раннього дитинства помешкання було для мене найважливішою з усіх земних цінностей. Коли б я втратила моє нью-йоркське помешкання, я спалила б за собою всі мости і раз назавжди була б прикована до вас, бо ж нема мови, щоб могти ще коли в житті прийти до власного помешкання. Ти сам пишеш, що я не повинна дивитися на переїзд до вас як на тривалий стан. Візьмім таку можливість, що Ти дістанеш постійну працю на доброму університеті на заході. Що тоді б було зі мною? Мала б тягатися за вами? Або що за короткий час виявиться, що неможливим є для мене, чи то з уваги на мої сили фізичні, чи з психологічних причин, -- жити з вами. Де ж би я мала дітися, якби втратила помешкання?

Якщо я маю приїхати до вас на літо, то треба розв'язати такі питання: 1. Хто буде доглядати дітей в ранніх годинах, в той час, коли Ти не будеш на курсі в Н.[ью-] Й.[орку]? 2. Чи можете ви віддати мені умебльовану кімнату? 3. Я мусіла б діставати від Тебе якісь гроші на мої особисті видатки і на сплату моїх зобов'язань.

Як самозрозумілу передумову мого побуту у вас уважаю теж, що Ти ввесь час поза лекціями на курсі Російського інституту Заснований при Колумбійському університеті в 1946 р. А.Гарріманом із метою поглибле-ного вивчення СРСР та підготовки фахівців з обґрунтування політики США у Східній Європі. Із 1982 р. -- Інститут Гаррімана. будеш присвячувати виключно дисертації. Думаю, що Ти сам уже зрозумів, що мусиш відсунути всі інші справи -- статті, доповіді, збірники для УВАН, навіть листування і контакти з людьми -- поки не спекаєшся дисертації. [...]

Мама

Ibid., ACC №84-155, Rudnytsky I.L., box 50, item 760

№6

Філядельфія, 21 березня 1963

Найдорожча Мамо,

[...]

Маю кілька добрих вісток про мої професійні справи. В Ля Саль Ла-Салль -- приватний католицький університет у Філадельфії, де викладав І.Лисяк-Рудницький. мені дали підвищення в ранзі: я став «асоційованим професором» (асошієт професор). Це означає досить поважну підвишку платні в наступному академічному році та більший професійний престиж, який, як думаю, більш відповідає моєму вікові та стажеві. Від часу моєї поїздки до Чікаґо я робив наполегливі заходи, щоб попасти на програму наступної конференції Американського історичного товариства у грудні 1963. Це вимагало досить широкого листування та ряду «дипломатичних» посунень. Тепер справа в тій стадії, що я вже нічого більше не мушу робити, як тільки спокійно чекати на результат. Це прийде в травні, або червні. Очевидно, було б помилкою робити собі заздалегідь надії, які можуть не сповнитися. Але на підставі приватних інформацій можу судити, що справа на дуже добрій дорозі. Інша справа, що коштувала чимало часу й енергії, це стаття для «Славік Рівю» «Slavic Review» -- науковий журнал, що почав виходити з 1961 р. за ініціативи Американської славістичної асоціації. Публікує дослідження зі східноєвропейської та євразійської проблематики.. Основний текст я закінчив ще у грудні. Після цього ще доводилося писати відповіді на два коментарі. З цим виникли певні ускладнення. Один коментатор, Адамс, прислав свій матеріал своєчасно, його коментар був, на мій погляд, з наукового погляду досить слабий, але зате характеристичний для того, як американські науковці нас бачать. В моїй репліці я прямо заатакував деякі американські пересуди щодо України, Росії й цілого Сходу Европи. Другим коментатором мав бути Ігор Шевченко Ігор Шевченко (1922--2009 рр.) -- історик, мовознавець, візантолог, славіст, професор Гарвардського університету., але він несподівано й не подаючи мотивів відмовився. Я з Ігорем прямо не контактувався. [...] Здогадуюся, що мотиви Шевченка могли бути наступні: зазнайомився з моєю статтею, він побачив, що він не є достатньо зорієнтований у проблематиці української історії ХІХ-го століття; можливо теж, що він рішив, що йому не варто себе публічно ідентифікувати як українець. На його місце редактор замовив коментар спільно у Пріцака Омелян Пріцак (1919--2006 рр.) -- історик, сходознавець. Професор Гамбурзького, Вашингтонського, Гарвардського, Київського університетів. Засновник і перший директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. та Решетаря Іван (Джон) Решетар (1924--2015 рр.) -- американський політолог, радянолог українського походження, член Української вільної академії наук, професор Університету Вашингтону (Сіетл).. Все це затягнуло справу. Я закінчив і відіслав мою репліку тільки минулого тижня. Отже, моя стаття таки піде, як передбачалося первісно, в червневому номері журналу. Тяжко судити про власну роботу, головно коли ще нема до неї перспективи часу. Проте сподіваюся, що моя стаття, власне через свій «контроверзійний» характер, зверне увагу в наукових колах. Пишучи статтю, я весь час відчував, що виконую важливу й відповідальну громадську функцію: такої програмової статті про українську проблему у провідному американському науковому журналі досі не було.

Інша справа, що на моїй голові, це чергова Конференція істориків і дослідників суспільних наук, що відбудеться дня 15 червня. Ґенеральною темою конференції будуть питання історії української суспільної думки та політичних рухів ХІХ-го -- початку ХХ-го століть. Думаю, що мені пощастило зліпити добру програму. Паралельно йдуть енергійні заходи над виданням «Історичного збірника», ч. І, що складатиметься, в першу чергу, з матеріалів минулорічної конференції. Маємо досить добру редакційну колегію, що її я є головою. Почесним головним редактором є Оглоблин Олександр Оглоблин (1899--1992 рр.) -- історик, професор Українського вільного університету у Празі (1946--1951 рр.), професор історії Гарвардського університету (1968-- 1970 рр.), президент УВАН у США.. Крім цього, є окремий редактор першого номеру, що ним є Голубничий Всеволод Голубничий (1928--1977 рр.) -- економіст, історик, публіцист, політичний і громадський діяч української діаспори, доктор економіки, професор Гантер-Коледжу Міського університету Нью-Йорка (1962--1977 рр.).. Він гарно вив'язується зі своїх завдань. Рівночасно з редакційною працею ведемо акцію збірки фондів.

Зате застрягла справа книги моїх статей. Я домовився був зі Шлемкевичем ще рік тому, але бачу, що з цієї муки мабуть не буде хліба. Шлемкевич сам не має грошей, щоб видати книжку на, приблизно, 300 сторінок. Він хотів би це робити до спілки з іншим видавцем, напр[иклад], з Книгоспілкою, але якось йому не виходить. Мені дуже залежить на тому, щоб видати моїх есеїв по історії української громадської думки. Коли б я бачив якісь інші можливості, я радо з них скористав би. Чи можеш мені щось порадити?

[...]

Я знаю, дорога Мамо, що Ти турбуєшся за мене. Але мені тяжко писати Тобі про мої сімейні справи. Пам'ятаєш, якою була Твоя реакція, коли я восени 1961 р. поінформував Тебе про труднощі? Ти відповіла мені інвективою проти Джоен і зголошенням претензій на дітей... Після цього в мене відпала охота ділитися з Тобою моїми болями. Моя мовчанка має іншу причину. Дозволь мені обмежитися до короткого натяку, бо не маю ані охоти, ані сили входити в деталі: генеза моїх труднощів звязана з ненормальними обставинами мого дитинства й юнацтва та моєю довголітньою залежністю від Тебе. Не хочу, щоб Ти мене зле зрозуміла: я дуже добре знаю, що Ти завжди бажала якнайкраще для мене і скільки я Тобі маю до завдячення. Проте виховання без батька, без братів і сестер, роля «маминого сина» не могла не залишити на мені своїх слідів. До ролі мужа й батька, голови родини я був дуже зле підготовлений. Потім прийшов час, коли я вперше віч-на-віч зустрівся з практичною життєвою відповідальністю. Маю на увазі Нью-Йорк, Медісон, перші роки в Філядельфії, коли я працював для ПТС Після переїзду до США І.Лисяк-Рудницький упродовж року працював автобусним інспек-тором у транспортній компанії.. Для еміґранта це були нормальні труднощі: кому з наших людей не прийшлося закоштувати фабрики, чи злиднів? В ті часи я ще підсвідомо був під сильним впливом суґестії Див. прим.37., що виходила від Тебе. Не маю жалю до Тебе, бо знаю, що Ти сама була тоді душевно хвора. Але чи Ти здаєш собі справу з того, який ефект могли мати Твої постійні нарікання, теорії про Америку, врешті Твої конфлікти з Джоен? Чи це додавало мені відваги й витривалості, коли я їх найбільше потребував, чи навпаки? Дякувати Богу, я з часом це все переборов, здобув собі професію і скромну матеріальну незалежність, зачав ставити перші кроки як науковець. Я почував, що врешті знайшов -- вперше в житті -- твердий ґрунт під ногами. Я не здавав собі справи з того, що в міжчасі я внутрішньо скалічив і, якщо так можна виразитися, психічно «заразив» мою жінку... На цьому перериваю. Не знаю, що нам несе майбутнє.

Проте хочу сказати Тобі на закінчення кілька речей, що повинні бути для Тебе заспокійливі. Кажу це не на те, щоб Тебе «потішити», але тому, що це відповідає правді і я в цьому глибоко переконаний. Я багато натерпівся за останніх два роки, але я багато навчився. В першу чергу я переконався, що я багато сильніший, ніж я сам думав. Вірю в Божу ласку й опіку надо мною і тими, що мені дорогі. Тому прошу Тебе, щоб Ти надмірно не турбувалася. Також будь упевнена в тому, що я думаю про Тебе з ніжністю, вдячністю і синівською відданістю. Вибач, якщо я не пишу часто. Ти можеш мені багато помогти: по-перше, Твоїми молитвами, по-друге, якщо Ти мені часто і правильно писатимеш, і то незалежно від того, чи Ти матимеш від мене негайні відповіді. Не знаю, чи я згадував Тобі, що я закінчив психотерапію ще в січні. Це було нервове зусилля й коштувало чимало грошей, але я дуже задоволений вислідами Див. прим.60.: я не тільки переборов депресію (що була результатом сімейної кризи), але також навчився себе краще розуміти. Це був цінний досвід. І ще одне: не знаю, в якій мірі Ти можеш контролювати власні почування (мені здається, що Твої відношення до людей часто надихані гнівом...), але Ти зробила б мене дуже щасливим, коли б Ти змогла здобутися в відношенні до Джоен на терпимість і доброзичливість, що їх я, до речі, давніше і в останніх часах знаходив у Бентонів.

Переходячи до чогось зовсім іншого. В останньому номері «Культури» «КиНига» -- польський суспільно-політичний і літературний часопис (1947--2000 рр.), який виходив у Парижі за редакцією Є.Ґедройця. я з великою приємністю прочитав Твою знамениту полеміку з Вінценцом Станіслав Вінценц (Вінценз; 1888--1971 рр.) -- польський письменник, есеїст, перекладач.. У зв'язку з цим мені приходять деякі думки, що їх не хочу від Тебе скрити. Вважаю, що Ти робиш велику помилку, що Ти не опрацьовуєш Твоїх мемуарів, чи що Ти не спромоглася оформити статті про пацифікацію (що про неї я Тобі не раз нагадував), хоч знаходиш час на такі речі, як проєктовані статті про Ватиканський собор... У світовому масштабі собор є більшою подією, ніж різні епізоди нашої історії. Проте є більше людей, навіть серед нашої еміґра- ції, що можуть писати про собор і що покликані до цього. Але є речі, що їх ніхто інший, тільки Ти, можеш зберегти для пам'яті майбутніх поколінь. Чи боротьба за свободу нашого народу, що в ній Ти приймала активну участь, це теж не один зі способів служіння Богові? Сьогодні Ти вже не є активним борцем і діячем, але Ти можеш служити Твоїм пером: вважаю, що одна з головних, якщо не головна причина української трагедії -- це слабкість нашої колективної мислі й пам'яті. І ще одне: чи Ти пам'ятаєш, що Ти обіцювала продовжувати «Родинну хроніку Рудницьких»?

На цьому сьогодні кінчаю. Міцно Тебе обіймаю й цілую,

Твій [Іван]

ІЬШ., АСС №84-155, Rudnytsky І.Ь., Ьох 51, ііет 775

№7

[Філадельфія] 5 лютого 1964

Кохана Мамо,

Вчора дістав я Твого листа від 4-го, який, отже, був у дорозі тільки два дні! Я й сам збирався до Тебе писати, щоб продовжувати нашу велику розмову. Багато в мене питань, що про них хочу з Тобою поговорити, від дрібних і поточних, до великих і засадничих. Всього не вичерпаю, але я хотів би посунути наш діалог крок вперед. Тому що не подаєш дати виїзду, пишу на стару мюнхенську адресу.

Зачинаю від дрібніших речей. Між моїми студентами маю українця Юрія (Джорджа) Шваб'юка. Недавно задзвонив до мене несподівано його батько. Показується, що він належить до людей, яким Ти допомогла витягнути родину з Чехословаччини. Після війни він опинився в Німеччині, а жінка, родом чешка, була з малими дітьми в Чехії. Дякуючи Твоїм заходам, вони змогли виїхати та з'єдналися з п. Шваб'юком, що перебував у Міттенвальді. Не знаю, чи Ти собі пригадуєш цей епізод з Твоєї женевської діяльності. У всякому разі, мені було приємно чути, з якою вдячністю та з якими благословеннями висловлювався Шваб'юк про Тебе.

Чую з різних боків симпатичні відгуки про Твого «Дон Боска» Ідеться про книгу М.Рудницької «Дон Боско: Людина. Педагог. Святий», яку було видано в Римі 1963 р.. Тільки зверни увагу оо Отцям. салезіянам Салезіани (салезіанці дона Боска -- Товариство св. Франциска Сальського) -- чоловічий чернечий орден папського права, заснований 1859 р. в Турині (Італія)., щоб вони подбали про краще розповсюдження книжки. Чомусь її в тутешніх книгарнях взагалі не можна дістати. [...]

Тішуся, що я Тобі зробив приємність моїми скромними різдвяними дарунками. Якщо це не надто коштовне й якщо цим я Тобі не справлю надто багато клопоту, пришли мені нову німецьку книгу Бориса Левицького Борис Левицький (1915--1984 рр.) -- публіцист, редактор, науковець, політичний діяч, член НТШ., присвячену сучасним відносинам на Радянській Україні. Мушу подивитися між моїми записками й якщо знайду точний заголовок, подам при кінці листа.

Радію, що матимеш на ближчий час якесь мінімальне фінансове забезпечення. Всупереч Твоїй суґестії Див. прим.37., волію мій місячний внесок дальше посилати Тобі; мені було б тяжко ці гроші відкладати, ощаджувати, роби це сама. Але в першу чергу, дуже Тебе прошу, полагодь собі свої лікарські потреби...

Кожна поїздка по Нью-Йорку збуджує в мене ремінісценції про той час, коли ми там жили. Останнього разу я відчув це з особливою силою. Мені щеміло серце, коли я бачив старе, таке знайоме помешкання, 103-тю вулицю, шматок Бродвею між 103-ою та 96-ою вулицями. Ввечорі, щоб якось забити час, я пішов до кіна «Талія», і знову спогади, ремінісценції. Чи пригадуєш малу синагогу на 103-ій вулиці та цього смішного, товстого рабіна, чи кантора, що завжди стояв у її дверях та що з ним ми любили балакати? Отож за час моєї останньої відсутности в Нью-Йорку цю синагогу збурили Знесли., це місце тепер відгороджене дощаним парканом, певне будуть ставити новий, модерний будинок. Мені чогось зробилося страшенне жаль цієї синагоги й я малощо не розплакався.

Заки перейти до дальших особистих справ, хочу поділитися з Тобою деякими сплетнями з области «церковної політики». Отож, бандерівці ширять нишком, але систематично, чутки, що митрополит Сліпий Иосиф Сліпий (1892--1984 рр.) -- верховний архієпископ Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви, теолог, історик церкви. Заарештований ра-дянськими органами держбезпеки, перебував в ув'язненні (1945--1962 рр.). У 1963 р. був звільнений і висланий за межі СРСР. Того ж року Ватикан визнав Иосифа Сліпого главою УГКЦ. має «переполока- ний мозок» та що йому не можна довіряти, бо він ходить на більшовицькому паску. Що на це скажеш? Я собі справу пояснюю так: бандерівці, очевидно, хотіли використати Сліпого для різних своїх «шопок», так, як вони роками використовували наївного Бучка Іван Бучко (1891--1974 рр.) -- церковний і громадський діяч, архієпископ Української греко-католицької церкви, доктор богослов'я, доктор Українського вільного університету, почесний член НТШ, титулярний архієпископ леокадійський (1953 р.).. Сліпий не дався на це взяти, -- от і йому відплачують. Це може тільки збільшувати пошану до розуму та характеру цієї людини. Друга звістка така: проти ідеї українського католицького па- тріярхату існує виразний спротив серед частини єпископату. Особливий противник цієї концепції -- філадельфійський митрополит Амвросій Сенишин. Мотиви? При сучасному стані, єпископи нашої діяспори кожний безпосередньо підпорядкований Римові, а поза цим вони між собою рівні. Коли ж би був створений патріярхат, то патріарх мав би певну юрисдикцію над єпископами українського католицького обряду. От проти цього бунтується глупа людська амбіція, яка не рахується з тим, що створення патріархату піднесло б авторитет і престиж цілої української церковної організації.

Запитуєш про справу польсько-української наукової конференції. Ти знаєш, що сама ідея стара, Ґедройць носиться з нею від років. Восени я обмінявся з Ґедройцем кількома листами: Ґ[едройць] просив мене про деякі інформації. При цій нагоді згадав я про давню ідею конференції. Ґ[едройць] відповів, що він справою дальше зацікавлений, але не бачить людей, що могли б занятися її реалізацією.

На це я Ґедройцеві відписав, приблизно, наступне. Уявляю собі, що конференція повинна мати характер не прилюдного збіговища, але замкненого семінара, з обмеженою кількістю учасників; ці учасники повинні бути не політичні «матадори», пов'язані з т. зв. «офіційними» еміґраційними центрами та репрезентаціями, але незалежні науковці та публіцисти середнього й молодшого покоління; доповіді та дискусії конференції повинні згодом бути зафіксовані в окремій книзі; якщо є партнери з польського боку, я міг би зайнятися підготовкою української «залоги», але зазначую, що я не знаю, чи в мене будуть засоби на поїздку до Европи... Реакція Ґедройця була майже ентузіястична: «так і тільки так можна забратися до цієї справи». [...]

Тепер коротко про мої пляни на ближчий час, себто на поточний семестр. Є в мене три більші статті в англійській мові, які проте ще вимагають деяких доповнень, поправок та стилістичного вигладження. Це «Українські відповіді на жидівське питання», «Україна між Сходом і Заходом» (Зальцбурзька доповідь) та «Карпатська Україна - народ у пошукуванні своєї особистости» (доповідь на конференції АГА Американська історична асоціація (American Historical Association).). Хотів би я їх підготовити до друку. Крім цього маю деякі дрібніші речі на варстаті, м. ін. я хотів би відгукнутися на книжку Білинського Андрій Білинський (1916-1995 рр.) -- правознавець, публіцист, доктор права, професор Українського вільного університету в Мюнхені., що в ній стільки місця відведено дискусії зо мною. Готую чергову, третю Конференцію істориків та дослідників суспільних наук, що буде присвячена питанням історії середньовічної України - Київської Руси. Розраховую на участь таких «світил», як Ігор Шевченко, Омелян Пріцак та Юрій Шевельов Юрій Шевельов (Шнайдер; 1908--2002 рр.) -- славіст-мовознавець, історик української літератури, літературознавець, професор Гарвардського, Колумбійського університетів, президент УВАН (1959--1961, 1981--1986 рр.).. Крім цього доведеться попрацювати над «Історичним збірником», ч. 1. Я сподівався, що редактор тому, що ним є В.Голубничий, дасть собі раду після підготовчої праці, що її я провів раніше. Але я побачив, що Голубничий застряг і мені самому доведеться інтенсивніше приложити рук. Ця справа дуже мені тяжить, бо я почуваю, що я взяв на себе цю відповідальність, що її не маю тепер права з себе скинути. Я хотів би дотягнути до видання першого тому, поки я ще перебуваю в цій околиці. Врешті заноситься на те, що «Пролог» - «Сучасність» може рішиться цього року випустити книгу моїх українських статей-есеїв. Ти знаєш, що про цю справу я переговорював з прологістами вже давніше, але нічого з цього не вийшло, бо у своїй видавничій діяльності вони минулого року поставили на чергу інші речі: антологію найновішої радянської поезії, книгу критичних нарисів Кошелівця про цю саму тему, збірник ваплітянських матеріялів під редакцією Ю.Луцького Юрій Луцький (1919--2001 рр.) -- літературознавець, славіст, видавець, перекладач, член Об'єднання українських письменників «Слово».. Коли я востаннє говорив з Прокопом Мирослав Прокоп (1913--2003 рр.) -- політичний і громадський діяч, публіцист, член ОУН (Закордонних частин ОУН). Один з організаторів, заступник голови (1952--1974 рр.), голова

(1974--1981 рр.), член ради директорів (1981--1992 рр.) видавництва «Пролог», член редколегії, редактор журналу «Сучасність»., він сказав мені, що тепер, мабуть, прийде на чергу моя книга. Коли знову буду в Нью-Йорку, маю привезти з собою відповідні матеріяли, себто рукописи, чи вирізки моїх статтей, і будемо говорити конкретно. На цій речі мені особливо залежить!

Дальші пляни: я вніс прохання про «стипендію Андрю Меллона» Піттсбурзького університету. Матиму відповідь б[лизько] 1 березня. Не знаю, які мої шанси. Коли б мені пощастило це дістати, це була б тільки однорічна провізорія Тимчасовий стан справ.. Проте це мало б для мене першорядне значення: я нарешті написав би мою «Історію Закарпаття», яка мені вже кісткою в горлі сидить. З цього вийшла б наукова монографія в англійській мові (яка мені дуже потрібна, для дальшого професійного продвигання); попутно я розв'язав би собі проблему докторату на Колюмбії Колумбійський університет (Нью-Йорк).; це старий борг, що мені теж дуже й дуже тяжить.

Друга, далекодистансова На перспективу. можливість, наступна. Я дістав листа від Альбертського університету в Едмонтоні з запитом, чи я був би зацікавлений у тому, щоб піти до них на посаду професора східноєвропейської історії. Це ще не оферта Див. прим.39., але вступне «нащупування ґрунту». Я зібрав інформації про цю школу й вони зовсім позитивні. Це провінційний університет, типу подібного до американських стейтових Від англ. «state» -- «штат». університетів (скажімо, як Висконсинський університет, тільки на меншу скалю Див. прим.53.). Мають солідну програму слов'янських і східноєвропейських студій, що розростаються. (В цьому університеті, до речі, працює відомий Тобі Славутич Яр Славутич (Григорій Жученко; 1918--2001 рр.) -- поет, перекладач, професор Альбертського університету, член Об'єднання українських письменників «Слово»., що його я, у противенстві до Івана Максимовича, розцінюю як гохштаплєра Вискочень; також хвалько, брехун, шахрай, ошуканець.). Едмонтон, це, очевидно, «кінець світу» (подивися на мапі). Але сьогодні віддалі не відіграють ролі, коли є гроші. Канадійські університети мають довгі, понад чотиримісячні літні вакації. Крім цього Альбертський університет, як кажуть, багатий і щедро субсидіює поїздки на наукові конференції, дослідчі відрядження та закуп і мікрофільмування книг. Дальші арґументи в користь Едмонтону: наявність чисельної та закоріненої української етнічної групи та характер Канади як молодої та малої (населенням) країни, де, мабуть, легше пробитися та здобути визнання, ніж в американському колосальному механізмі, який для нас спеціально трудний і несприятливий. Беручи все це до уваги, я дав на запит Альбертського університету засадничо позитивну відповідь. Тепер вони, певне, збірають про мене рекомендації. Що з цього вийде -- не знаю, але справа виглядає досить надійно.

Тепер треба б говорити про родинні справи, але відкладаю це до іншої нагоди. Дякую Тобі за Твої завваги щодо дітей і буду вдячний за дальші поради. Прошу Тебе тільки пам'ятати про одне: в усіх рішеннях мусить на першому місці стояти об'єктивний інтерес дітей, а не мої суб'єктивні бажання й почування. По-друге, я зобов'язаний до лояльности у відношенні до Джоен. Але про це ще буде час поговорити.

Знаю, дорога Мамо, як Ти любиш Рим. Тому Ти, певне, радієш переїздом до цього міста. Бажаю Тобі, щоб Твій римський побут був якнайпродуктивні- ший і найприємніший.

Обіймаю й цілую Тебе, [Іван]

Ibid., ACC №84-155, Rudnytsky I.L., box 51, item 777

№8

Рим, 17 лютого 1964

Дорогий сину,

Поспішаю відповісти на Твого листа з 5 лютого. Отримала його вже тут, в Римі. [...] Виїхала я з Мюнхену в четвер 6 ц. м. нічним поїздом, а в п'ятницю під вечір приїхала до Риму. Останні дні перед виїздом були доволі прикрі. Пакування, валізки, здезорганізоване помешкання, нелад -- дуже цього не люблю, бо воно нагадує і усвідомлює мені моє поневіряння по світу. [...] Коли виїхала з Мюнхену, над містом ішла снігова буря, тут же застала весну. З доручення митроп[олита] Сліпого один з отців салезіян підготував мені квартиру поблизу Ватикану, з якої я дуже задоволена. Маю дві невеликі кімнати, спальню і робітню. Коли сиджу за столом в робітні, бачу на голубому небі Мікель-Анджелову баню собору Св. Петра. Це одна з численних католицьких інституцій, міститься у великому модерному будинку. Весь стиль пансіону без порівняння вищий, ніж мого мюнхенського гайму Житла, притулку.. Маю знаменитий харч, всі вигоди і комфорт, як в модерному готелі, а при тому спокій і самотність, мов у монастирі. [...] Якби не гнітила душу Твоя трагедія, журба за дітей та туга за вами, могла б я мати тут прекрасний побут.

Після приїзду була у митрополита У Йосифа Сліпого, про якого М.Рудницька напише книгу «Невидимі стигмати» (вийде друком 1971 р., місцем видання буде зазначено Рим і Мюнхен).. Цей раз робив враження втомленої і стурбованої людини. Натякав, що має неприємності, але не казав які. Як Ти чув, що Папа зробив Сліпого «великим архиєпископом» (німецькі газети писали [...]), і таким чином ніби зрівняв його з патріярхами. Кардиналом також має стати. Але ці відзначення стосується лише до його особи, а не підвищують становища української Церкви. [...]

Прізвище Шваб'юка я собі нагадала. Поверх 200 родин пощастило тоді видобути з Чехословаччини. Бучко, ґратулюючи мені до появи «Дон Боска», написав, що «все, що я робила в житті, робила з ентузіязмом, а тому робила знаменито». До цього треба добавити, що все, що я почала робити, мусіла залишати, ліквідовувати, мандрувати дальше і наново починати. Якби я була мала спромогу сидіти все життя на одному місці і розбудовувати одне, може був би залишився якийсь тривалий слід моєї праці. А так -- доведеться з порожніми руками станути перед Суддею. Ціла надія в тому, що Він у Своєму милосердю братиме до уваги наміри та «облегшуючі обставини». [...]

Едмонтон. Я не радила би Тобі приймати там посаду, навіть якби вона фінансово була корисна. Це не лише дуже далеко, але й страшна провінція. Чи пам'ятаєш - я їздила до Канади, коли Ви були у Вісконзин. Відвідала тоді всі головні осередки: Саскатун, Едмонтон, Вінніпеґ, Монтреаль, Торонто. Торонто робить враження американського міста; Саскатун, Едмонтон, Вінніпеґ--малих галицьких міст. Люди в Едмонтоні заможні, але це жахливе дрібноміщанство. Думаю, що побут в Едмонтоні не вплинув би добре на Твоє самопочуття, ані на Твою працездатність. Тобі потрібний великий науковий осередок, культурна розвага, культурна атмосфера. Душевні рани можна лікувати у великому центрі або на безлюддю, але не в нудній провінціяльній дірі. Якби Ти переїхав до Едмонтону, Ти втратив би контакт з УВАНом, а праця в УВАН давала Тобі велике задоволення і поважну позицію в українському громадянстві. Втратив би Ти також контакт з американським науковим світом, на якому, як Ти мені завжди писав, Тобі залежить. Не думаю, що можна вважати Едмонтон за «від- скочну», як кажуть поляки, себто за плятформу, з якої Тобі легко буде перескочити згодом на добрий американський університет. Втратив би Ти також контакт з дітьми, не мав би змоги часто їх відвідувати, як і вони Тебе. Бібліотеки своєї і паперів до Едмонтону не повезеш. Коротко кажучи, в кожному відношенні вважаю Едмонтон за дуже некорисну розвязку. Дуже Тобі раджу, не роби такого важливого кроку, як зміна місця праці та переїзд до іншої місцевості, поспіхом, бо направити помилкове рішення не було би легко. Я переконана, що трапиться Тобі щось кращого. Кілька років тому Ти згадував про можливості дістати працю у Вашинґтоні. В Тебе є вже багато знайомих між американськими професорами, які могли б Тобі допомогти. Але вони не знають, що Ти хочеш змінити місце праці. Я конкретно не знаю, як це треба робити. Але, на мою думку, Едмонтон після довгих років успішної праці у Филаделфії -- це не аванс Тут: успіх, перехід на вищий щабель., а крок узад. [...]

Сину, дорогий, як мене болить серце, коли думаю про Твою ситуацію та про дітей, того не вмію сказати. Але людині, яку так б'є доля, як б'є нас, не вільно розжалоблюватися, бо тоді вона пропаде. Треба віддати себе під Господню опіку, стиснути зуби та йти вперед. Поглянь на пані Кеннеді, як ця жінка себе тримає. Тобі не вільно зневірятися в Твоїх силах і Твоїй майбутності, бо маєш двоє прекрасних дітей, за долю яких несеш відповідальність. Ти можеш ще збудувати собі нове життя, знайти велике задоволення в праці і навіть знайти особисте щастя, хоч може сьогодні ця думка видається тобі абсурдом.

Будь здоров, Сину. Напиши мені про дітей Ibid., ACC №84-155, Rudnytsky I.L., box 51, item 777

№9

Філядельфія, 7 березня 1964

Найдорожча Мамо,

З переляком бачу, що знову минув місяць з того часу, як я Тобі востаннє писав. Я ще навіть не встиг Тебе привітати на новому місці, ані подякувати Тобі за Твого вичерпного листа від 17 лютого. [...]

Я дістав повідомлення з Пітсбурґа: стипендії мені не признали. В мене є легке підозріння, що до цього результату могли причинитися місцеві брати- карпатороси, в яких є якісь звязки з університетом. З речевих причин жалію, що так воно сталося, але не можу сказати, щоб це мене дуже турбувало. Зовнішні успіхи та невдачі тепер мене внутрішньо мало торкають.

[...]

Моє листування з Едмонтоном не мало зобов'язуючого характеру, Сподіваюся, що в найближчому часі зроблять мені нормальну оферту Див. прим.39., або повідомлять, що на мою співпрацю не рефлектують. Якщо мені запропонують посаду, я є рішений її прийняти. Хочу Тобі подати мої арґументи та відповісти на висловлені Тобою застереження. Очевидно, я здаю собі справу з того, що в таких випадках не можна все обраховувати наперед на 100%. Вже на місці можуть згодом з'явитися різні неґативи, що про їх існування мені може й не сниться. Але, з другого боку, не думай, що «я купую кота в мішку». Я зібрав інформації від людей, які знають тамошні відносини та обдумав проблему дуже докладно. Ти говориш так, буцімто тільки від моєї доброї волі залежало, щоб я дістав визначну посаду в Америці на доброму університеті та ще й в Нью-Йорку чи Вашинґтоні. Я розглядався, розпитував, писав до різних людей, але єдине, що виглядає реальне -- це мізерні посади в малих, провінційних коледжах на заході США, -- справді, крок назад у порівнянні з Ля Саль. Не забувай, що в американському академічному світі дійсно існує тиха, але виразна, дискримінація проти українців, а знов мій власний науковий доробок та особиста позиція не є такі сильні, щоб це проломати, бодай не тепер, а я не можу чекати. В таких центрах, як Нью-Йорк і Вашинґтон, ситуація особливо трудна, бо всі туди пхаються. Щоправда, в цих метрополіях, поруч кількох репрезентативних університетів, є ще чимало покутних шкіл, але вчити там (хоч і в них не завжди є вакансія!) -- сумнівна приємність. Чи пам'ятаєш Олега Федишина? Олег Федишин (1928--2006 рр.) -- доктор історії та політології, професор політичних наук у коледжі Статен-Айленд (Нью-Йорк). Ступінь доктора й магістра здобув у Колумбійському університеті. Працював в інших університетах США, був президентом Товариства українських студентських організацій Америки, членом Товариства політичних наук, НТШ, редакційної колегії «National Migration Review», секретарем УВАН. Він мав сильні «плечі», бо його активно, а не тільки номінально, як у моєму випадку, підтримував Мозлі Філіп Мозлі (1905--1972 рр.) -- американський історик і політолог, радник Державного департаменту США, директор Східноєвропейського інституту при Колумбійському університеті, науковий керівник докторської дисертації І.Лисяка-Рудницького.. Федишин щось два роки вчив у католицькому «Ст. Джонз Юніверситеті» в Брукліні, але мав прикрі умови. Минулої осені виїхав до Тексасу Техасу. на прекрасно оплачувану посаду.

Ізольованість у малому місті? Не забувай, що весь Північноамериканський континент, за вийнятком Нью-Йорку, Вашинґтону і ще двох -- трьох центрів, це, по суті, одна велика провінція. Чи не був провінцією Медісон, -- а все ж тамошні професори мають дуже корисні умови для наукової праці. Думаю, що я був би в Едмонтоні менше ізольований, ніж Євген [Пизюр] є тепер у Ст. Люїс Сент-Луїс (шт. Міссурі)..

Відірвання від УВАН? Обов'язки, що їх тепер виконую супроти УВАН, мені тяжать. Роблю це з певного почуття «обов'язку». Але маю сьогодні інший, може важливішій обов'язок: нарешті виправдати себе як працівник науки, дати вже не дрібні статті, рецензії тощо, але більші студії, книжкові публікації. А для цього потрібна відносна ізоляція.

Не знаю, чи я Тобі колись згадував про те, що деякі панове в УВАН робили мені виразні натяки, що хотіли б мене не в далекому майбутньому бачити президентом Академії. Ці ознаки людського довір'я мене не можуть не зворушувати, але водночас мені від цього робиться ніяково: я не маю права думати про таку репрезентативну позицію, коли я науковий недоносок.

Діти... Це найбільш болюча справа. Але на те, щоб могти бути корисним для моїх дітей, фінансово, а в майбутньому може знову й морально, я сам мушу стояти міцно на ногах, мати відповідну професійну позицію, впорядковану екзистенцію. Найсильніший арґумент, що промовляє за Едмонтоном, це те, що, на мою думку, я мав би там корисні умови для наукової праці та професійну позицію. Мій найбільший закид щодо Ля Саль, що тут я працюю здебільша не по своїй спеціяльності: раз на два роки курс російської історії, а поза тим усякі загальні оглядові курси європейської історії.

Альбертський університет шукає професора для східноєвропейської історії: отже, вся викладацька праця була б у галузі моєї спеціяльності. Це не є коледж, але університет, себто є семінари для кандидатів до маґістерії й докторату. Існує міждепартаментальна програма словянських, східноєвропейських та совєтознавчих студій, що її, до речі, очолює українець Боцюрків Богдан Боцюрків (1928--2006 рр.) -- історик, один із засновників і співдиректор Канадського інституту українських студій (1979--1982 рр.), професор Альбертського (1959-- 1969 рр.), Карлтонського (1969--1992 рр.) університетів, директор-засновник Інституту радянських і східноєвропейських досліджень Карлтонського університету (1969--1972 рр.), член редколегії «Harvard Ukrainian Studies», «Slavic Review», член НТШ, президент Канадської асоціації славістів.. Викладів -- дев'ять годин тижнево. Шкільний рік у Канаді коротший, ніж у США, вакації тривають майже п'ять місяців, що можна використати для подорожей і власної наукової праці. Альбертський університет досить щедро підтримує наукову працю своїх професорів. Напр[иклад], можна на кошт школи купувати спеціальні книжки та замовляти мікрофільми. Університет сплачує професорам два рази на рік поїздку на наукові конференції, це, так би мовити, автоматичним порядком, без жадної претензії, чи ласки. Крім цього, існує фонд для всяких спеціяльних наукових проєктів. До речі, мене поінформували, що коли б я з ними домовився, то школа оплатить мені кошти перевозу бібліотеки і паперів. Це щодо самої школи. [...]