Валер’ян Поліщук і Катеринослав

Размещено на http://www.allbest.ru//

Валер'ян Поліщук і Катеринослав

О. А. Галич

У статті розглянуто життєві й творчі зв'язки відомого українського поета 20-х - поч. 30-х років Валер 'яна Поліщука з Катеринославом. Ідеться про роки його навчання в Першій катеринославській класичній гімназії під час Першої світової війни, початок літературної, видавничої та громадської діяльності, участь у боротьбі з денікінцями. Фактичний матеріал статті ґрунтується на спогадах В. Поліщука «Дороги моїх днів» (1924).

Ключові слова: Катеринослав, Перша класична гімназія, початок

творчості, мемуари, автобіографія.

В статье рассматриваются жизненные и творческие связи известного украинского поэта 20-х - нач. 30-х годов Валерьяна Полищука

с Екатеринославом. Речь идет о годах его учебы в Первой екатеринославской классической гимназии во время Первой мировой войны, начало литературной, издательской и общественной деятельности, участие в борьбе с деникинцами. Фактический материал статьи основывается на воспоминаниях В. Полищука «Дороги моих дней» (1924).

Ключевые слова: Екатеринослав, Первая классическая гимназия, начало творчества, мемуары, автобиография.

поліщук поет літературний

Валер'ян Поліщук - безперечно, одна з найяскравіших і найсуперечливіших постатей в українській літературі 20-х - поч. 30-х років ХХ ст. За півтора десятиліття активної творчої діяльності з-під його пера вийшло понад 40 оригінальних книжок - вірші, поеми, публіцистика, літературна критика, роман у прозі та віршах «Григорій Сковорода», твори для дітей, афоризми.

Народився Валер'ян Львович Поліщук 1 жовтня 1897 року. Його батьківщиною є село Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії (зараз Рівненська область). Написана в Гурзуфі 25 - 27 жовтня 1924 року мемуарна повість «Дороги моїх днів (Автобіографічні матеріяли)», а також кілька менших автобіографічних творів («Відомості біографічні» (1920); «Валеріян Поліщук: автобіографічна замітка» (1923); «Автобіографічні відомості про В. Поліщука» (1923)) проливають світло на його біографію, творчість, оточення, зокрема на катеринославський період життя, що досі не знайшов свого висвітлення в науковій літературі.

Метою дослідження є з'ясування життєвих і творчих зв'язків відомого українського поета Валер'яна Поліщука з Катеринославом.

Його життєві університети розпочалися в будяках, на картопляних ланах, у гаях і перелісках. Рано навчившись читати, Валер'ян у школі (с. Малево) виявив великий інтерес до книжок, мріяв стати письменником. Він продовжив освіту у двокласній школі в Мирогощі, поблизу Дубна, де захопився природознавством і математикою «добре виходили всякі “сочинения”» [2, 333]. Хлопець вирішив пов'язати майбутнє з архітектурою, яка поєднувала мистецтво й математику, та стати архітектором йому не довелося. Він опинився перед вибором - Білокриницька сільськогосподарська чи Кременецька духовна школа. Щасливий випадок познайомив його батька з інспектором Луцької гімназії Ромасюковим, за походженням з простих чернігівських козаків, який вирішив допомогти талановитому мужицькому сину. Щоб заплатити репетиторам з німецької та французької мови, алгебри та історії, батько, не вагаючись, продав півтори десятини землі й корову.

На другий рік Валер'ян Поліщук уже отримав земську стипендію, став підробляти репетиторством і міг утримувати ще й молодшого брата Нікандра, теж учня гімназії. Коли вибухнула Перша світова війна й фронт наблизився до Луцька, гімназію евакуювали до Білгорода, а брати Поліщуки опинилися в Катеринославі. Трапилося це в серпні 1914 року. Батьки їхати з дітьми в евакуацію навідріз відмовилися. У Катеринославі в братів був дядько, який «бідкався конторником» [2, 335]. На перших порах Поліщуки жили в нього, «а не гнили як решта, в бараках у тифозному бреду, серед бруду і нечисти» [2, 335]. Не дивлячись на те, що так званий Тетянінський комітет давав деяку допомогу біженцям, її фатально не вистачало, тому В. Поліщуку довелося взятися за репетиторство, «писання “сочинений” для багатших панків-однокласників, аби заробити та одягтись» [2, 335]. Про перший рік перебування в Катеринославі пізніше В. Поліщук образно скаже так: «... Думка працює, література, класики, фізика й математика, товариші, кохання - все це переплелося в один яскравий килим» [2, 335]. Коханням гімназиста стала учениця Першої Катеринославської класичної гімназії Катя Косяченко. Про любов В. Поліщука до неї йдеться в написаній дещо пізніше автобіографічній повісті «Чужії» (інша назва «Двоє рівних»). Цей твір досі не друкувався, його рукопис зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. У тексті на обкладинці виражено авторську волю: «Це я думав друкувати як повість, а тепер ніколи! Видавати це за чужі переживання, коли то частка моєї душі? Та це ж моя автобіографія». Трохи нижче рукою поета дописано: «Це моя найдужча любов, яку я коли-небудь мав, а саме до Каті Косенко. 1921. 26. XI. Київ» [1]. Саме цій дівчині, з якою Валер'ян познайомився під час навчання в катеринославській гімназії, він у 1919 році присвятив вірш під назвою «Лист до Каті Косяченко».

У Катеринославі розпочалася літературна діяльність В. Поліщука. Сам він про цю подію писав так: «Уже в грудні місяці 1914 р. я з товаришами, без відома гімназіального начальства 1 -ї класичної гімназії, де я вчився, випускаю російсько- вкраїнський збірник “Первая ласточка”, де навіть взяв епіграф до деякої міри автобіографічний: “Ласточка примчалась из-за синя моря, села и запела: как февраль ни злися, как ты, март, не хмурься, будь хоть снег, хоть дождик - все весною пахнет”. Тут я вмістив свого першого вірша, взагалі де-небудь друкованого - “Круті і низькі береги”» [2, 335 - 336]. Гроші на друкування альманаху зібрали самі автори, їм допомогли також робітники з друкарні, одним із яких був С. А. Цорн, відомий у Катеринославі меншовик. Примірник «Первой ласточки» В. Поліщук надіслав до Білгорода своєму вчителю з Луцької гімназії М. Черкавському, що пізніше стане депутатом польського сейму. Учитель відповів своєму учневі, тепло привітавши його з першим друкованим твором. У «Відомостях біографічних» В. Поліщук зазначив, що ще в 1913 році саме «під впливом учителя Мих. Черкавського став свідомим українцем» [2, 322]. У «Дорогах моїх днів» він додав: «...Черкавський був той перший, що відкрив мені існування українського друкованого слова <...> Він дав мені спочатку “Киевскую Старину” зі статтею про Куліша, потім непомітно якось у мене опинилася “Рада” і, нарешті, я був уражений в саме серце “Огнецвітом” Чупринки. Все це робилося секретно, бо час був непевний, і можна було й учителеві, й учневі вилетіти з гімназії за одні лишень українські симпатії» [2, 336]. Саме тоді, у 1913 році, В. Поліщук став писати українською мовою. Лист від М. Черкавського був суттєвою моральною підтримкою для письменника- початківця, який намагався нікому не показувати написане. І навіть свій перший друкований вірш він підписав псевдонімом Gutta, що в перекладі з латинської мови означає крапля.

Невдовзі В. Поліщук бере участь у виданні в Катеринославі другого збірника «Блуждающие Огни». Коло його читацьких інтересів надзвичайно широке: від Брема до Достоєвського. Певний час В. Поліщук жив у родині Юкельсонів, де його годували задарма, адже він був компаньйоном їхнього сина

Юрка, що вчився разом з ним у гімназії. Щоправда, В. Поліщука ледве не виставили з цієї родини, бо він на Юркові провів експеримент, перевіряючи дію електричного струму на організм людини, у результаті чого звихнув йому шию.

Маючи неспокійну вдачу, у гімназії В. Поліщук постійно конфліктував зі своїм класним наставником попом Русановим, а коли зірвав «тупу лекцію з історії» [2, 337], то його не допустили до іспитів і вигнали з навчального закладу. Літо 1916 року В. Поліщук працював на Брянському заводі в Катеринославі на посаді конторника. У спогадах письменника ця сторінка біографії репрезентована так: «Для війни завод гримів, фронт забрав людей - легко було влаштуватись. Під час перерв і після служби я годинами бродив по заводу, обдивлявся плавку чавуну, виробку дроту і набоїв (для війни!) коло генераторів, у мартенівському і бесемерівському цехах, був на прокатці рельс, в токарнях, на електростанції - словом, всюди, де було можна й не можна. Спостерігав і життя робітництва» [2, 337].

Восени 1916 року В. Поліщук після гострої суперечки з директором був поновлений у восьмому класі гімназії «з балом 3 “по поведению”» [2, 337]. Одним із аргументів його повернення до гімназії став той факт, що він не міг залишити брата Нікандра, який продовжував навчатися в гімназії, а Валер'яну пропонували їхати до Білгорода, де працювала евакуйована луцька гімназія. В останньому класі гімназії поет-початківець зближується з українськими соціал-демократами, відвідує заняття нелегального гуртка, яким керував Ісаак Мазепа (згодом відомий діяч Центральної Ради, прем'єр-міністр уряду УНР), обирається першим головою Юнацької Спілки Катеринославщини. Його товаришами були В. Білий, Д. Сухенко, О. Тхоржевський. У таких обставинах В. Поліщук улітку 1917 року закінчує гімназію. У спогадах він зазначає: «Тягнула мене наука далі - архітектура ще мені співала мистецько-математичною гармонією, і от я без копійки, прилаштувавши так-сяк у Катеринославі брата, їду в Пітер. Перед тим я побував літом у батьків на Волині, яких увільнили од австро -німецької окупації» [2, 337 - 338]. Враження від побаченого там було жахливим: «Усе було зруйноване, поля заросли буркунами, замість сіл - груз і лобода, снарядні ями, дріт колючий і тиша, сонячна жахлива тиша. Скільки там пережили мої батьки, як і всі, хто лишився, - передати немає сил» [2, 338]. Далі життєві шляхи В. Поліщука пролягли до Петрограда, де він вступив до інституту цивільних інженерів, збираючись стати архітектором, однак, не маючи на що жити, змушений був працювати вантажником в артілі на Канонерському острові, згодом - контролером на складах на острові Сельдяний Буян. Товаришем у його поневіряннях в Петрограді був студент Мельников, також із Катеринослава.

Зовсім молодим юнаком В. Поліщук став свідком й учасником багатьох революційних подій 1917 - 1920 років. Бунтарський дух, неспокійна вдача, молодечий запал кидали його з одного табору до іншого. У січні 1918 року В. Поліщук опинився на батьківській землі: «Коли Центральна Рада ув'язалася в війну з більшовиками, - згадував він згодом, - мої національні струни голосно забриніли. Я поїхав на Вкраїну, щоб там на місці брати участь у революції» [2, 339]. Земляки обрали його головою Боремельського волосного земельного комітету, він проводив розподіл землі між селянами. Коли до влади прийшов гетьман Скоропадський, довелося тікати до Києва: там, «в халупці з призьбою, що влізла в землю», він читав літопис Нестора і під його впливом народилася поема «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», у якій автор «переніс на древлян свої українські симпатії, а на киян свою ненависть до німецького юнкерського чобота» [2, 340].

Наприкінці 1918 року В. Поліщук повернувся до Катеринослава. Там він працював секретарем редакції газети «Республіканець», у якій друкував політичні статті та вірші. Його обрали кандидатом до Трудового Конгресу. Потім, коли влада в місті перейшла до більшовиків, редакція переїхала до Єлизавета. В. Поліщук трохи попрацював ще в газеті, а далі повернувся до Катеринослава, де співпрацював з більшовиками весну й літо 1919 року в катеринославському «Споживачі»: «Був консультантом кооперації, їздив на периферію, писав у газеті “Известия” - особливо пам'ятаю, влетіло мені від українських есерів і українських есдеків за статтю “Драгоманов, як провозвісник влади рад”» [2, 341 - 342]. У цей час В. Поліщук разом з Карацюбою випустив збірник «Жарина», що був органом Катеринославської Юнацької спілки, яку він очолював. У збірнику було надруковано його три вірші та новела «Листи». Окремим виданням вийшла поема «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила».

Коли владу в Катеринославі захопили денікінці, В. Поліщук, працюючи в кооперації, допомагав Петру Єфремову випускати збірник «Січ» (вийшли перша та друга книги, у першій було опубліковано вірші «Дощ» та «Краса», дві новели, у другій - поема), під виглядом консультанта налагоджував зв'язки з повстанцями. Час від часу йому доводилося їздити до Києва з метою погодження дій з центральним антиденікінським повстанським комітетом. Звідти привозив до Катеринослава прокламації. У спогадах В. Поліщук згадував, що він фактично очолив повстанський загін «Катеринославщини і частини Херсонщини» [2, 342].

Денікінська контррозвідка викрила повстанську діяльність В. Поліщука, цьому сприяла провокація якогось Пупенка. Молодому письменнику реально загрожувала смерть: «Спакували нас, усіх арештованих українців, в одну кімнату готелю “Франція”, де була контррозвідка. Люду стільки, що дихнути нічим, стояти ніде» [2, 342]. Однак В. Поліщуку пощастило, він зазирнув за шафу, звідки йшло свіже повітря, і побачив, що там є маленьке віконце, яке виходить у двір. Через те віконце він покинув приміщення контррозвідки й через двори вийшов у місто: «Пішов не додому, а до знайомих, збрив бороду, яку тоді носив, а на другий день, узявши дещо, разом із братом їду не на вокзал, а на Брянський завод, звідти полями до Діївки, а там на перший потяг аж до Бірзули» [2, 343]. Після цього доля завела Валер'яна до Румунії, де він, ув'язнений, написав мемуари про денікінщину, значна частина подій у них відбувається в Катеринославі. Згодом «від місії УНР приїхав на авто аташе Трепкин, забрав мене з каталажки... Мені зробили ванну, дали грошей на білизну й пальто і, як хорунжого, відправили до Варшави» [2, 344]. По дорозі В. Поліщук вирішив навідати батьків і був заарештований польською владою, згодом був інтернований до концтраційного петлюрівського табору в Рівному. Визволившись з табору, В. Поліщук деякий час навчався в Кам'янець-Подільському місцевому університеті, а в серпні 1920 року він працює в київській газеті «Більшовик», яку редагував майбутній керівник «Плугу» Сергій Пилипенко. Саме в цей час у В. Поліщука визріла ідея залишити політичну діяльність і «віддатися цілком своєму потягові до письменства» [2, 345].

У 1921 році В. Поліщук ще раз побував в Катеринославі. Цього разу його туди привела трагічна подія. Він дізнався про смерть молодшого брата: «Дядько помер був раніш і брат лишився один серед чужих людей. Його поклали в лікарню. Лежав він довго, нікому було ходити коло нього, на тілі відкрилися рани, пролежні. На біду - місто захопив Махно. У лікарні їжу видавати перестали, на вулицях бійка й грабунки, опалювати не було чим, адже анархізм не визнавав державного постачання, навіть води та електрики не було. Службовці з лікарні розбіглись, і брат мій помер од холоду, голоду, туберкульозу і ран, без догляду, в порожній лікарні десь на окраїні міста» [2, 347]. Могилу брата відшукати не вдалося.

Тодішній завідувач губернського відділу освіти І. Немоловський запросив В. Поліщука попрацювати в Катеринославі. Зібраний поетом матеріал до другого випуску «Ґроно», оповідання В. Підмогильного, критична праця П. Єфремова лягли в основу «Виру революції», який побачив світ влітку 1921 року. Альманахом займалися двоє - В. Поліщук і П. Єфремов. «... він правив коректу, я випускав, сам перевозив тачкою синій цукровий папір, на якому було надруковано “Вир”» [2, 347], - пізніше напише В. Поліщук. Допомагав обом В. Підмогильний, який «передруковував нам на машинці нечитабельні тексти, бо збірник набирали учні друк школи і не могли інакше розібратися» [2, 347 - 348]. У «Вирі революції» було опубліковано твори В. Поліщука «Бунтар», «Великий хам», поеми «Робітниче свято», «Мій дух», «На простори». Під псевдонімом «Філософ з головою хлопчика» було оприлюднено його «Казку». Там же з'явилися «Бризки мислі» та літературознавча стаття «Динамізм в українській поезії». Одночасно накладом у двісті примірників В. Поліщук випустив свою поетичну збірку «Вибухи сили», до якої увійшли його вірші та поема «Онан».

Цікаво й оригінально поет подає власний автопортрет тих часів: «Ходив я в штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду, яка тягнулася на шиї з розхрістаної брудної сорочки. Босий і без шапки, я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо, коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1 -й гімназії, вони мене або не впізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: “Я - український письменник”. Мабуть, більше дискредитувати в їх очах укр[аїнську] літературу більше вже ніхто не міг» [2, 348].

Потім В. Поліщук захворів, можливо, на холеру. Йому дуже хотілося пити. Воду йому подавав В. Підмогильний. Міцний молодий організм упорався з хворобою, і вона скоро відступила. Ця подія стала кінцем катеринославського періоду життя В. Поліщука. З Катеринослава він перебрався до Харкова, де продовжив свою літературну діяльність.

Обсяг власної творчості Валер'яна Поліщука вражає: поетичні збірки «Сонячна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Дівчина» (1924), «Жмуток червонного» (1924), «15 поем» (1925), «Козуб ягід», «Геніальні кристали» та «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» (1929), «Зеніт людини» (1930), роман «Гуляйпільський батько» (1925). І це далеко не все.

Поет любив гучну славу, прагнув, щоб після нього залишився помітний слід на землі: недаремно одна з його поетичних збірок має промовисту назву - «Громохкий слід» (1925). Однак утілити свої наміри та задуми сповна поетові не пощастило: у грудні 1934 року його було незаконно заарештовано, а в 1937 році - розстріляно. Чимало з рукописної спадщини В. Поліщука досі десь блукає, можливо, по архівах колишніх спецслужб, а тому жевріє надія, що будут ь віднайдені втрачені рукописи й творче обличчя поета заіскриться новими барвами й відтінками, продовжиться його «громохкий слід» на землі й увиразниться катеринославський період його біографії.

Список використаних джерел

Поліщук В. Чужії / Валер'ян Поліщук // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. - Ф. 136. - [Од. зб. І00].

Самі про себе : Автобіографії українських митців 1920 -х років / Упорядник Раїса Мовчан. - К. : ТОВ «Видавництво Кліо», 2015. - 640 с.

Размещено на Allbest.ru