Благодійницька діяльність Софії Русової

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми Розвиток педагогічної науки і практики в сучасній Україні неможливо уявити без осмислення наявного потенціалу наукових досліджень у педагогіці та без звернення до нагромадженого у вітчизняній і світовій науці дієвого арсеналу інноваційних ідей і технологій, накопичених людством за останні століття. Тому для вирішення проблем гуманітаризації національної освіти на сучасному етапі науковці й практики все частіше звертаються до різних джерел, зокрема, до прогресивного досвіду педагогів минулого, без усвідомлення і конструктивного застосування якого неможливе успішне розв'язання поставлених перед ними завдань.

Ідея національного виховання в педагогічній концепції С. Ф. Русової - головна й визначальна, яка в методологічному плані набуває найважливішої закономірності розвитку теорії та практики освіти, школи, виховання. У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями і талантами. Погляди С. Ф. Русової на проблеми розумового, морального, естетичного, трудового, дошкільного, сімейного виховання, підготовки вихователів дитячих садків є актуальними і нині. Успішно вирішувати завдання виховання й навчання дітей, за концепцією С. Русової, покликана саме вітчизняна школа - школа рідної мови, гуманна й демократична, в якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи і форми та сам дух повинні бути наповнені національною ідеєю та забезпечувати всебічний й гармонійний розвиток дитини.

До числа перших дослідників, які започаткували процес відродження педагогічної спадщини С. Русової, входять такі педагоги як Н. Дічек, І. Зайченко, В. Качкан, Т. Ківшар, Є. Коваленко, З. Нагачевська, О. Проскура, О. Сухомлинська, які висвітили цілу низку проблем теоретичної, методичної та практичної спадщини С. Ф. Русової.[9]

Об'єкт дослідження -благодійницька діяльність Софії Русової.

Предмет дослідження -зміст, методи, принципи і форми у національній ідеї виховання дітей.

Мета дослідження -полягає у тому, щоб визначити основні аспекти благодійницької діяльності і творчої спадщини С. Русової через призму актуальних питань розвитку культурно-освітнього руху в Україні. проаналізувати та експериментально перевірити дієвість принципів та методів виховання Софії Русової із дітьми на сучасному етапі їх соціалізації.

На основі поставленої мети можна сформульовати основні завдання:

1) проаналізувати становлення українського просвітительського руху і вичленити основні його риси та етапи;

2) проаналізувати творчий феномен С. Русової в контексті українського просвітительства кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.;

3) дати узагальнюючу характеристику літературно-публіцистичної, науково-освітньої та громадсько-суспільної діяльності С. Русової як складових її просвітительства, окресливши й аргументувавши основні риси просвітительства вченої.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у розкритті та узагальненні сутності поняття «просвітительство» як історичного феномена; аналізі літературно-публіцистичної та громадсько-культурної діяльності С. Русової крізь призму українського просвітницького руху.[4, c. 98]

Гіпотеза дослідження: центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, у межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші фундаментальні теоретикометодологічні проблеми - мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.

Ідея національного виховання - головна й визначальна в педагогічній концепції С. Русової. У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.

Головне завдання виховання - забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.



РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ СОФІЇ РУСОВОЇ

1.1 Найважливіші принципи педагогічної концепції визначного педагога

Відродження й розвиток української педагогіки в самостійній Українській державі стало насущною проблемою нашого часу. Приклад життя й творчості, педагогічна й просвітницька діяльність, творча спадщина видатних вітчизняних педагогів, заборонених чи навмисно замовчаних тоталітарним ладом, відіграє в цьому процесі визначальну роль. Це тим більш важливо, що Україна багата на талановитих педагогів, які заслужили світової слави й честі не тільки в своїй вітчизні, але у всієї світової цивілізації.

С. Русова була просвітителем, - носієм освіти і прогресу, оскільки вірила в силу науки, освіти й культури народу, а помічаючи протиріччя суспільного устрою, розуміючи хижацьку сутність російського уряду стосовно українського народу, прагнула незалежності і волі для України. Її прагнення знайшли яскравий вияв у суспільній педагогічній діяльності і не обмежувались політичними поглядами. С. Русова виступала за право всіх людей на вільний розвиток, добре виховання та мирне життя, що сприятиме гармонійному розвитку кожної нації.

Головний засіб боротьби за незалежну державу, за краще майбутнє українського народу С. Русова, як і інші просвітителі, бачила у народній освіті та просвіті. Погляди на роль освіти, науки, культури в суспільному прогресі, по суті, є засадничими у її просвітительській ідеології.

С. Русова вважала національну освіту вирішальним засобом перетворення дійсності.[4, c. 110-113]

У процесі формування світогляду С. Русової, на мій погляд, можна виділити декілька етапів.

Перший з них припадає на дитинство й знаходить своє органічне продовження та інтенсивне вираження в юнацькі роки. Він характеризується оволодінням основами наукових знань і народних національних чеснот.

Другий етап формування світогляду характеризується виробленням власного ставлення до здобутих знань, існуючих норм і правил поведінки.

Третій етап у вершинному своєму вияві -- це етап формування власних поглядів і переконань, всього того, що було сприйнято, засвоєно, стало власним світоглядом, який визначив життєву позицію й поведінку С. Русової.

Ім'я Софії Русової стає зіркою першої величини у світлому сузір'ї видатних українських педагогів-сподвижників рубежу ХІХ-ХХ століть. Воно належить до плеяди класиків української педагогіки. А її багатюща творча спадщина увійшла в золотий фонд педагогічної науки й завжди актуальна.

Софія Русова (1856-1940) видатна діячка національно-визвольного руху, педагог, автор підручників, письменниця, літературознавець, перекладачка, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, засновниця Академії наук в Україні, співробітниця численних журналів і передусім великий патріот України.

Народилася Софія Федорівна Ліндфорс (дівоче прізвище Русової) 1856 р. на Чернігівщині в с. Олешня, куди із Сибіру переїхали її батьки. Мати Ганна Жерзе була француженкою, а батько Федір Ліндфорс шведського походження, обидві родини належали до кола, російських аристократів. Мати рано померла, батько залишився з трьома дітьми. 1871 р. у Києві помер батько, і діти мали визначитися в житті. Софія разом зі старшою сестрою Марією вирішили стати педагогами. Того ж таки року вони відкрили у Києві перший дитсадок, який став осередком національної культури (портрет Софії Русової див. «Додаток А»)

У 1908 р. О. Русова (чоловік Софії Русової) запросили до Києва викладати статистику у комерційному інституті. А вже 1910 р. Софія стає співредактором педагогічного журналу «Світло», який організовує молодий талановитий учитель з Полтавщини Григорій Шерстюк та Спиридон Черкасенко. Саме в цей час С. Русова основну увагу зосереджує на проблемі творення національної системи виховання і навчання. Зі сторінок журналу вона знайомила педагогічну громадськість із здобутками світової педагогічної думки, систематично робила огляд російських педагогічних журналів (у багатьох із них С. Русова була членом редакційної колегії), подій з учительського життя та праць відомих педагогів.[10]

Цілком по-сучасному сприймається нині, як і колись, заклик Софії Русової працювати на благо українського народу. «Життя не жде: воно кличе нас до роботи. І доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації.»; зазначала Русова.

С. Русова як видатний український педагог, видавець, письменниця, активна громадська діячка, щира подвижниця української національної культури й стійкий борець за самостійну Українську державу, організаторка національного руху українського жіноцтва, створила надзвичайно цікаві й глибоко наукові твори про українське дошкілля й український національний напрямок виховання дошкільнят і молодших школярів. Діапазон педагогічного інтересу С. Русової яскраво відображений у змісті та й навіть у самих назвах її наукових праць, як-от: «Теорія і практика дошкільного виховання», «Національна школа», «Дошкільне виховання» та ін.[9, c. 55-68]

Вся діяльність Софії Русової як педагога, науковця, громадського діяча націлена на створення в Україні власної системи національного виховання. Висловлені нею думки щодо провідних засад діяльності національних навчальних закладів не втратили своєї актуальності в той час, коли особливо гостро постає проблема створення системи виховання і навчання, побудованому на народному виховному досвіді, українських виховних традиціях.

Центральним питанням у вирішенні проблем школи і освіти, на думку С. Русової, є доля вчителя. У статтях «До сучасного становища народного учителя» і споріднених за тематикою подано аналіз соціально-економічного, правового, загальнокультурного і професійного рівня українського вчительства. Один із висновків, які робить С. Русова на основі всебічного аналізу великого фактичного матеріалу, полягає в тому, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому й економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків. Нині, коли в черговий раз постало питання творення школи й освіти в Україні, вивчення сучасного становища вихователя і вчителя, порівняльний аналіз його підготовки і праці в різних країнах, як це подано в працях С. Русової, істотно допоміг би у вирішенні найважливіших питань уже сьогодні і на перспективу. Такий аналіз допоміг би скоригувати програми підготовки вихователя і вчителя в педагогічних училищах та інститутах.

Тоді ж С. Русова починає опрацьовувати концепцію національної системи освіти і виховання. Низка, статей, що були опубліковані в журналі упродовж 1913-1914 рр. і лягли в основу невеликої за обсягом, але багатої за змістом книжки «В дитячому садку», що вийшла друком 1919 р.

Лютнева революція 1917 р. принесла волю і на Україну. С. Русова стала членом Центральної Ради. Почалася робота по відродженню старих і організації нових «Просвіт», створенню дитсадків. Постала проблема підготовки педагогічних кадрів. У Фребелівському інституті був організований український відділ, який очолила С. Русова.

Невдовзі внаслідок другої революції і Брестського миру політична ситуація в Україні ускладнилась. В 1919 р. Міністерство освіти опинилось у Кам янці, де С. Русова працювала професором першого українського університету. Події 1917-1920 рр. стали визначним етапом освітянської діяльності Русової. В цей період нею перевидано її «Український буквар», «Початкову географію», написано понад 15 праць, що узагальнюють її досвід: «Націоналізація школи» (1917), «Нова школа» (1917), «Методика початкової географії» (1918), «Початкова освіта, засоби її проведення» (1918) тощо.[10]

Вона переконливе свідчення того, що тепер ми давимо ті ж питання, які розв'язувала С. Русова. Це, зокрема, питання гуманізації й індивідуалізації виховного процесу в дитсадках, добору змісту і відповідних видів діяльності. Показуючи надзвичайно важливе значення природознавства у вихованні дитини, С. Русова подає стислу схему власної програми які саме духовні сили дитини треба розвинути, на якому змісті і в яких формах діяльності. Саме така програма сьогодні для вихователя, очевидно, може бути ідеальною, коли йому не диктують усілякі подробиці, а пропонують принципи загального підходу, на основі яких він самостійно складе програму ознайомлення дітей з природою рідного краю, з народними прикметами, традиціями, буде виховувати зацікавлених дослідників, що вміють любити і берегти все живе. С. Русова розкриває значення для розвитку таких видів діяльності дитини, як гра, праця, малювання, ліплення, співи, танці в них найбільше може виявитися самостійність дитини. Тут підкреслюється, що в родинному житті чи в дитсадку метою «не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухалися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу... «Дітей не треба ні до чого силувати, садівниця (так гарно називали тоді виховательку) має любити дітей, розуміти їх душі».

У своїх педагогічних працях С. Русова детально проаналізувала як принцип індивідуалізації, який вона сприймала як головну вимогу справедливого виховання, що повинно формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини, так і принцип соціалізації виховання: «людина стає людиною лише в громаді».

Соціальне виховання розвиває в дитини ті особистісні риси, які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином. Стара школа цілком ігнорувала об'єднання, учні виховувались як окремі суб'єкти, підготовлені для якоїсь кар'єри або спеціальності. Однією з провідних ідей виховання дітей С. Русової, що значно впливає на соціалізацію особистості, була ідея виховання в колективі, в основу якого педагог ставила суспільну мету і спільну діяльність, спрямовану на її досягнення.

С. Русова виокремила «соціальні одиниці», які найефективніше впливають на виховання дітей:

- родина («але треба, щоб у неї не вимагалось занадто великого підлягання дитини авторитетові батьків»);

- дошкільні заклади (ясла для немовлят, дитячі садки, дитячі хати, ігрові майдани);

- школа, «в якій соціальні потреби й змагання мають урівноважитися, і з якої мають виходити, ані люди законсервовані в традиціях минулого, ані мрійники-ідеалісти, не здатні до практичного сучасного життя».[1 c. 8-9]

Жодна дитина не народжується з готовою ідеєю морального обов'язку, відзначала С. Русова, але чим жвавіше живе в особистості почуття симпатії, тим міцніше та легше розвивається в ній почуття соціального обов'язку, яке й мусить бути виховане соціальною педагогікою.

1.2 С. Русова фундатор системи національного виховання

Педагогічні пошуки Русової пройняті ідеєю створення національної системи освіти. Ідея відповідності виховання суспільним потребам і вимогам часу втілилась у принципі націоналізації системи освіти від дошкільних закладів до вузу. Вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку. Важливе місце в системі національного виховання відводила навчанню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини.

Наукові й практичні інтереси були пов'язані з вихованням дітей, залученню їх до різноманітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової. Значну увагу приділяла моральному, розумовому, естетичному, трудовому вихованню.

Ідея виховання у колективі одна з провідних у спадщині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, цілеспрямованість.

Софія Федорівна Русова велику увагу приділяла не лише розвитку дошкільних закладів, але й школі. Вона говорила: «… народові, який немає школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні!». С. Русова також наголошує, що школа найдорожчий скарб кожного народу, це ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. В праці «Нова школа» розкрито основні засади і принципи побудови початкової ланки національної школи, що має гуманістичне, загальнокультурне і патріотичне спрямування. Не застаріли ці принципи, бо й досі створення національної освіти в Україні стоїть тільки як завдання побудови державної, національної системи освіти, насамперед для українського народу і для тих народів, які майже не мали можливості національного виховання. Теоретичні принципи побудови системи національної освіти, спрацьовані Русовою, мають загальнокультурне значення. Вони можуть стати основоположними і в розбудові національних типів шкіл для народів, які проживають в Україні, росіян, поляків, євреїв, болгар, угорців, румунів та інших народів. принципи, наповнені національним змістом, дадуть можливість створити навчальні заклади, в яких дитина росте з почуттям власної національної гідності, любові до Батьківщини і водночас поваги до інших народів, готовності до взаємного розуміння, взаємин спільної праці, спільних моральних обов'язків.

Софія Федорівна вважала, що школа повинна бути національна по духу, не тільки по мові. Україна, якщо хоче стати поруч інших народів, повинна мати свідомих, активних, творчих громадян з широким поглядом на світ. Українська школа, національна по духу, повинна не тільки навчати, але, перш за все, виховувати…

Роки еміграції, пізнання європейської педагогіки ще більш утвердили думки Софії Русової про необхідність національної освіти і виховання. Вона стверджує: «Жодна правильна, розумово поставлена школа не може бути і не буде національною. Школа існує для конкретного народу, який визнає її дорогою для себе, потрібною йому установою, коли він бачить у ній щось своє, рідне чує свою мову, бачить свій орнамент, свої свята, чує свою пісню, бачить у школі свою працю. Все це мусить відбиватися у шкільному житті. Кожна школа, щоб бути близькою своєму народові, повинна бути пройнята його духом. ЇЇ учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитись зі світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу і завжди, через усе своє шкільне навчання свідомо ставитися до своїх національних обов'язків. Усяке усуспільнення дітей без їх національного виховання було б лише абстрактною метою» [3 c. 13-15]

Розробляючи ідею національної школи, С. Русова вказувала на те, що в програмі навчання перше місце належить національним програмам мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, а також його психологічно етичні риси.

Педагог вважала, що тільки школа, побудована на національному ґрунті, зможе врахувати індивідуальні особливості дитини, допоможе їй творчо розвинутися.

Головне у навчанні, повчала С. Русова, це вираження характеру шляхом розвитку волі, розуму, пам'яті. Треба привчати дитину обмірковувати свої і чужі вчинки, використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром. Ні в якому разі не думати, що моральне виховання можна проводити якось окремо. Ним має бути пройняте все навчання, все життя.

Софія Русова мріяла, що в новій національній школі працюватиме вчитель, який в педагогіці буде постійно шукати чогось мистецького, творчого, відмінного від усякої традиційності і формалізму. Вона надавала великого значення підготовці здібних педагогів.

Найважливішими принципами педагогічної концепції С.Русової були:

– гуманізм;

– демократизм;

– народність;

– природовідповідність;

– культуровідповідність;

– особистісно орієнтований підхід;

– соціальна обумовленість виховання;

– загальнолюдські цінності.

Не втратили актуальності до нинішніх днів слова Софії Федорівни про те, що бути гарним шкільним вчителем, педагогом це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки. Тільки великим зусиллям таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних і соціально об'єднаних робітників, інтелектуально розвинену народну масу.

Таким чином, вимоги індивідуалізації виховання і організації всієї освітньої справи на засадах народності, займали в концепції української національної школи центральне місце.[11]

1.3 Питання морального виховання у творчому доробку Софії Русової

Формування моральної поведінки людини починається змалку, в сім'ї, з елементарного поєднання одержуваних дитиною моральних знань із найпростішими моральними діями та вчинками. Нормою тут є зовнішня вимога, яка йде від дорослої людини. На її основі в дитини розвивається свідома поведінка, виникають зачатки самоконтролю, вона починає діяти на основі внутрішніх спонук, а виконання норм стає мотивом її моральної поведінки.

Справу виховання бажано якнайчастіше пов'язати з природними нахилами дитини та з вимогами життя, в якому дитина перебуває, зі світоглядом її народу, з психологією її нації. Національне виховання дітей дає певний грунт для зміцнення моральних сил дитини - й відродження душі народу. Національне виховання виробляє у людині не половинчастого діяча, який діє на основі хисткої моральності, а міцну, цільну особу.

Софія Русова стверджує, що справжнє виховання не може починатися на порозі школи, а мусить вестися упорядковано з перших днів, бо воно складається з добрих звичок, з перемоги над «…шкідливими інстинктами й з розвитку добрих. До 6 років, тобто до часу, коли дитина вступає уперше в школу, вона вже має той або інший склад душевних сил і в змаганні, з якими інший раз школі доводиться чимало сперечатися, доводиться й дитині переживати важкий розрух усього того, що протягом її життя складалося під впливом родинних умов».[2 c. 189-196]

У своїх педагогічних працях С. Русова неодноразово підкреслювала, що серед моральних факторів виховання головне місце належить родині, де дитина набирається перших вражень з перших днів свого життя. Педагог розкрила роль родини у виховані дитини, наголошуючи на тому, що «в родинному житті кожна дитина є живою клітинкою, а родинне виховання залишається ще таки найкращим природним осередком для дітей. С. Русова великого значення надавала всебічному й гармонійному розвитку особистості дитини засобами використання в навчально-виховній роботі народних традицій та календарно-обрядових свят, зазначаючи, що «свята можна пристосувати до етнографічних свят нашого народу: на Різдво - вечір колядок, вечір вертепу, ялинка та ін.; весною - вечір русалчин, вечір веснянки; можна зробити дуже гарно день першої сіянки, першої посадки дерев тощо. В кожному святі треба єднати народне, національне, фольклорне із загальнокультурним і давати щось естетичне, красне й радісновеселе.[11]

Через естетичне сприймання природи поглиблюється і збагачується почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, Батьківщини. Це почуття потрібно плекати систематично, в усіх навчальних закладах з учнями різних вікових категорій, причому результат буде залежати від того, наскільки виховання буде «поставлене на національний ґрунт». «Адже ми, наголошувала С. Русова, можемо любити тільки те, що ми знаємо, а тому необхідно ознайомити дітей зі своєю місцевістю - річкою, лісом, озером, найближчим селом, містом, рослинним і тваринним світом свого краю».[1]

С. Русовій належать педагогічні ідеї щодо морального виховання дошкільників. Важливим завданням виховання в українському національному дошкільному закладі, за С. Русовою, є моральне виховання дошкільників як «гармонія індивідуальної волі й суспільного гуртового порядку». Відведення провідної ролі моральному вихованню у здійсненні загальної мети виховання - «витворити… людину в найкращому значенні цього слова», - звучить лейтмотивом багатьох творів С. Русової, виражаючи гуманістичну спрямованість її педагогічних ідей. На думку С. Русової у роботі нової української школи важливе місце відводиться моральному вихованню, головним завданням якого є вироблення характеру. Людину ми найбільше цінимо не за її знання, а за її характер, - він найбільше важить у відносинах людей між собою, він дає змогу людині осягнути найвищі моральні блага».[6 c. 99 ]

Вчена звертала особливу увагу на вироблення у дітей через гру, працю, спілкування моральних звичок, а саме: звички до порядку, звички до чистоти, доброго товаришування, стриманості, уважності, мужності, що значно впливатиме на інтелектуальний і моральний розвиток особистосі. Розкриваючи мету, завдання, зміст, методи і чинники морального виховання (розвиваючі ігри за С. Русовою у «Додаток Б».

С. Русова вказала деякі шляхи і засоби його реалізації: розвивати почуття ласки до всього живого;

- вимагати від дитини свідомої акції на допомогу чужій людині, якщо вона в біді;

– впливати на почуття дитини оповіданнями, де моральне добро якнайкраще вимальоване і викликало б у неї бажання перейняти чудовий зразок;

– зразок учителя - головний моральний вплив.[6 c. 102]

Великого значення у моральному становленні дитини педагог надавала естетичному вихованню. Вона зазначала, що коли дитину оточує краса, для неї цілком зрозуміла та приваблива, вона впливає на настрій, спонукає до доброї поведінки. Обов'язковою умовою, джерелом естетичного виховання в розумінні С. Русової є загальний вигляд дитячого садка, школи, самих учнів, їх оточення. У всьому повинна бути чистота, охайність. Ці риси С. Русова вважала першими моральними звичками дитини. Через сприйняття краси у людини формується емоційно піднесене ставлення природи, людини, світу речей, розвивається повага до людської праці. Софія Русова була глибоко переконана у необхідності виховувати всебічно розвинену особистість.

Учена була переконана, що не існує межі між естетичним і моральним вихованням, оскільки «естетичне виховання готує в серці ґрунт для почуттів моральних». Пізнання дитиною природи породжує і збагачує почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, Батьківщини. Вчена радила здійснювати з дітьми близькі й далекі екскурсії, організувати в кожній дитячій установі музей рідного краю, складений переважно з дитячих колекцій.[6] русова український просвітительський рух

Моральне виховання дітей, за її переконанням, може бути ефективним лише тоді, коли воно має цілеспрямований характер і здійснюється планомірно, починаючи з наймолодшого віку дитини, ґрунтуючись на національній основі. Ввійшовши в історію педагогічної думки як визначний теоретик виховання дитини, спочатку С. Русова впроваджувала фребелівську систему виховання, однак педагогічний досвід вихователя дозволив їй зробити висновок, що вона характеризується відірваністю від життя. Відмінною особливістю педагогічної концепції С. Русової було органічне поєднання естетичного і морального як взаємообумовлюючих компонентів виховного процесу. Важливого значення у зв'язку з цим в процесі морального становлення особистості дитини С. Русова надавала живому спілкуванню з природою, естетичним враженням, якими б збагачувалася духовна природа особистості під час такого спілкування. Дослідниця зазначала, що «коли дитину оточує краса, для неї цілком зрозуміла і приваблива, вона впливає на її настрій, надихає на добру поведінку як серед природи, так і в людському колективі»

Надзвичайно цікавими і корисними для теорії і практики сучасної школи є пропоновані С. Русовою шляхи і засоби морального виховання.

За допомогою виховання вчена пропонувала поступово поширювати коло дитячої любові. Спочатку природжену любов до матері перенести на батька, потім на інших рідних - дідуся, бабусю, брата, сестру та ін., далі на вчителя, товаришів по школі і садку і т. д. Так, поширюючи свою любов все далі й далі, дитина на певному етапі свого розвитку починає відчувати любов до свого народу, своєї нації, врешті до всього людства. Намагання поширити любов до людей усього світу зайвий раз свідчать про гуманні й демократичні прагнення С. Русової.



РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ СОФІЇ РУСОВОЇ

2.1 Ефективність концептуальних положень С. Русової у формуванні системи національного виховання

Український народ вступив у новий період свого історичного розвитку. Із здобуттям незалежності відкрились нові можливості для розвитку освіти, науки і культури. Разом з цим постали і нові завдання у вихованні підростаючого покоління.

Саме тепер, коли в незалежній Україні йде розбудова освіти, питання про націоналізацію шкільного виховання набуває особливої ваги.

В Україні є своя система виховання, яка розроблена і збагачена видатними її синами і дочками, які все своє життя і творчу наснагу присвятили рідному народові. Тривалий час українська національна система виховання нехтувалась чи взагалі заборонялась. Тому так важливо сьогодні звертатись до багатих глибинних національно-виховних традицій свого народу і творчих здобутків видатних педагогів та культурних діячів минулого.

Яскравою перлиною в намисті видатних діячів просвітницького руху кінця XIX початку XX століття була Софія Русова. Все її життя і діяльність були присвячені вихованню дітей, педагогічній і культурно-просвітницькій праці. Софія Русова створила свою власну школу виховання дітей, яка була визнана науковими колами багатьох країн світу. Саме вона являється автором концепції національного виховання.[11]

Погляди С. Русової залишаються актуальними і сьогодні, оскільки вони становлять підґрунтя сучасної концепції національної школи.

Настав час, коли ми, педагоги, маємо право приймати дитину такою, якою вона є, не міряти її загальною міркою, а бачити кожну дитину окремо, виховувати, ростити її як особистість індивідуально, стосовно її природи, з урахуванням її інтересів, вікових можливостей, рівня розвитку.[12 c. 53]

Перш за все дитина повинна зустріти у виховному закладі найближчі собі речі, які вона вже знає; увагу дітей передусім звертають на все те, що живе, росте, існує навкруги. І до того часу коли трохи пошириться дитячий погляд, відкривається перед допитливими дитячими очима далечінь, й що далі на обрії вимальовуються нові постаті, нові враження, нові поняття, тільки таке, цілком реальне, живе й послідовне навчання має в душі дитини певний ґрунт, будить її творчу діяльність, розворушує її думки, її цікавість. Будувати навчання слід так, щоб воно було наочне й розвивалось шляхом дитячої праці, дитячих виробів. При цьому бажано звертати увагу на індивідуальність учнів, вимагаючи від кожного те, до чого він більш здатний, та разом з цим громадське дитяче життя має потрохи дисциплінувати кожного учня, щоб особиста активність не шкодила спільній роботі.

Крім того, треба дітям читати й оповідати народні казки (найбільш за все тваринний епос) прислів'я та приказки й заохочувати їх переказувати, щоб яскрава, багата народна мова бриніла їм в усі, залягала своїми виразами в глибину душі (прислів'я для дітей молодшого віку за С Русовою «Додаток В»)

Разом з цим розвитком мови треба звернути увагу на всебічний розвиток усіх п'яти почуттів дитини. На наглядних заняттях усяку річ діти мусять не тільки обдивитися, але взяти до рук, пояснити, яка вона холодна чи тепла, тверда чи м'яка; мусять знати, як вона пахне, яку має форму, колір, прозора чи ні. Теж треба привчати дітей пізнавати речі на вагу, на зріст: яка більша, яка менша, яка легша, яка важча, розглядаючи їх у прогресії.

Що сказано було про зір, стосується й слуху дитини, нюху. Слух можна розвивати такими способами: нехай діти вгадують товаришів по голосу, вгадують далі, звідки озивається голос. До цього можна додати ще й такі вправи: вчитель набирає музичні іграшки сопілку, трубу, скрипку, барабан, дзвінок. Діти, закриваючи очі, повинні вгадувати, на якому інструменті грає вчитель або хтось з дітей. Так само й дотик: заплющивши очі, діти повинні впізнати в своїх руках різні форми трикутника, кулі, тверді, м'які, жорсткі предмети.[8]

Дітей треба привчати до активної ласки, старші мусять допомагати молодшим і в роботах, і в одяганні й роздяганні. Найбільший виховний вплив на дітей можна здійснювати під час гри та руху.

Ще однією важливою ознакою, можливо й найголовнішою, національної початкової школи є любов вчителя до дітей. Без любові до дітей вчитель не зможе захопити їх, зрозуміти їх душу. Він повинен так організувати навчально-виховний процес, щоб дітям було цікаво і вони мали з цього якусь користь. Потрібно черпати знання з народних джерел, знайомити дітей з традиціями й звичаями свого народу. Для цього потрібно, перш за все, оформити клас українськими рушниками, різними народними символами, виробами з глини, лози. Це буде першим кроком до формування у дітей почуття любові і поваги до України і українського народу.

С. Русова писала: «Там, де родина правильно говорить, дитина дуже скоро переймає також правильну мову» [12 c. 25]. Як ходячи, дитина навчається ходити, так балакаючи, розмовляючи, дитина вчиться мови.

Найкращим матеріалом для початкового навчання мови є всілякі пісні, вірші, які дитина легко вчить і які збагачують її первісний словник яскравими виразами, І у віршах такі вирази легше затямлюється через ритм.

Навчання проводимо лише рідною мовою.

Якось Софію Федорівну спитали: «Чи, можна вивчати іноземні мови?» На це вона відповіла: «Іноземна мова не завдає жодної шкоди для інтелектуального розвитку дітей. Подвійна назва предмета ще краще закріплює його в пам'яті дитини.» [12 c. 32-35]

Ким є для мене, вчителя, Софія Русова? Великим педагогом, людиною з полум'яним серцем, щедрою душею і світлим розумом. Усе її життя, педагогічна діяльність, багатогранна педагогічна спадщина спрямовані на дитину і для дитини.

Більш ніж піввіку немає вже Софії Русової, але її праці, її думки сучасні, адже відшукуємо в них багато порад, пояснень, суджень таких зрозумілих і простих, але мудрих, життєвих і теплих, як материнські добрі настанови.

Спадщина Софії Русової багато в чому допомагає в організації занять і трудової діяльності, у навчанні рідної мови, але насамперед у спілкуванні з дітьми, у формуванні довірливих і теплих стосунків з ними.

Софія Русова відкиває очі на сприйняття роботи з дітьми. Дитина це маленька рухлива істота, особистість, людина зі своїм світоглядом, потребами й бажаннями. З позицій ідей Софії Русової вдається відшукувати шлях до дитячих сердець, знаходити той «золотий ключик», який допоможе відкрити їх душі, серце і навіть розум.

Дуже хочеться, щоб все змінилось лише на краще і щоб дітям завжди було спокійно й затишно навчаючись.

Чомусь видається, що свої поради Софія Русова писала, заглядаючи на півстоліття вперед, у день нинішній. Бо хіба ж тепер не ті проблеми на часі у нас, вчителів, як і колись у невтомної та мудрої Софії Русової?

Таким чином, з викладеного випливає:

1. В Україні є своя система виховання, яка розроблена і збагачена видатними її синами і дочками, які все своє життя і творчу наснагу присвятили рідному народові. Яскравою перлиною в намисті видатних діячів просвітницького руху кінця XIX початку XX століття була Софія Русова.

2. Більш ніж піввіку немає вже Софії Русової, але її праці, її думки сучасні, адже відшукуємо в них багато порад, пояснень, суджень таких зрозумілих і простих, але мудрих, життєвих і теплих, як материнські добрі настанови.

3. У розбудові сучасної національної школи існує багато проблем. Важливою причиною яких є необізнаність педагогів з життям і діяльністю педагогів минулого, зокрема з творчістю Софії Русової. Але час змінюється, і перед нами відкриваються нові можливості. Й тому ми, нове покоління є запорукою успішного розвитку освіти і культури незалежної Української держави.[6]

2.2 Досвід творчого використання ідеї розвитку суспільного національного виховання С. Русової в умовах сьогодення

Софія Федорівна Русова була і залишається видатним педагогом і непересічною особистість, її творчі надбання, прогресивні ідеї сьогодні знаходять належне місце у модернізації та реформуванні освіти України, при підготовці вчителів, працівників для дошкільних закладів - «садівниць» (вихователів), методистів, психологів, керівників тощо.

Для сучасного етапу розвитку освіти найбільш характерним і принципово важливим є пошук шляхів виходу із ситуації унітарної системи. Сьогодні заклади освіти прагнуть віднайти і зберігати своє творче обличчя. Для цього вже створені певні об'єктивні умови: замість однієї, ще донедавна обов'язкової для всіх програми виховання дітей, маємо альтернативні програми, схвалені Міністерством освіти і науки України, Державні стандарти освіти тощо.

З-поміж них є такі, що орієнтуються на ідеї Софії Русової, її психолого-педагогічну концепцію покладено, зокрема, в основу програми «Дитина».

Засадничі змістовні і формальні компоненти основних типів навчальних закладів ґрунтуються на основі філософських, соціальних і психолого-педагогічних поглядів, систем, теорій, концепцій, яким підпорядковується постановка цілей і завдань виховання дітей, побудови програм, добір відповідних методів, С. Русової.[9]

Таким чином констатуємо, що цивілізована постановка проблеми розвитку суспільного виховання передбачає пошук певних наукових орієнтирів, звернення до тих чи інших наукових концепцій, теорій, побудову програм і методів виховання відповідно до них - у більшій чи меншій строгості або в орієнтації на кілька теорій (так звані еклектичні концепції)

У законі «Про освіту» є такі слова: «Основною метою є всебічний розвиток людини, як особистості та найвищої цінності суспільства.» [7]. Незважаючи на скрутні часи сьогодні є люди, які впевнені, що доля кожної людини залежить від того, яке буде в неї дитинство. У кожного, висловлюючись образно, є два береги: од якого людина відпливає і до якого має причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних доріг. І все ж таки, де б не зупинялась людина, їй неодмінно світитиме яскравим вогником отой найперший берег дитинства.

Приємно відмітити, що саме зараз «Нова українська школа» повертається, у своїй роботі до основних принципів, ідей, переконань та педагогічних поглядів, якими керувалась геніальна вчена ще початку ХХ століття..

Педагоги, розуміючи, що працювати з дітьми у відриві від національної культури означає знову виховувати покоління без роду, без племені, від 1989 року почали вивчати народні традиції, звичаї, народну педагогіку. Вони справді відкрили для себе істину - педагогіка свого народу є наймудрішою. Почали зі збирання та вивчення різноманітного матеріалу (анкета для вчителів у «Додаток Д»).

Одними з найактуальніших орієнтирів сьогодення залишаються ідеї С. Русової, її принципи українського національного виховання:

1) організація освітньо-виховного процесу на підставах сучасних положень психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини;

2) початкова школа має бути пройнята національним духом свого народу;

3) виховання повинно бути індивідуальним;

4) виховання має відповідати соціальним вимогам часу;

5) виховання повинно бути вільним, не залежати від політичних гасел.[12 c. 53]

І щоб ці принципи були не лише зафіксовані, а й стали реальними, педагоги, повинні мати такі якості, як любов до дітей; зацікавленість у долі кожної дитини, спільна праця з батьками; високий рівень культури та професійної підготовки.

Так освітянська реформа рухається вперед новим підходам та методам роботи,гасло даного етапу розвитку педагогічної освіти співзвучне з роздумами С. Русової: «Головна мета нової школи збудити, дати виявитися самостійним творчим силам дитини».

Однак від конкретних умов і особливо від підготовки педагогів залежить, які з цих принципів вдається реалізувати повніше, змістовніше. Власне, це і надасть своєрідності виховному процесу. Таким чином, заклади освіти, що працюють за ідеями С. Русової, можуть істотно відрізнятись один від одного, а спільним в них буде головне - увага до особистості кожної дитини, сприяння її творчому розвитку.

У своїх працях С. Ф. Русова детально проаналізувала принципи індивідуалізації та соціалізації виховання. Індивідуалізацію вважала першою вимогою справедливого виховання, яке повинне формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Але людина стає людиною лише у громаді.

На основі аналізу філософських, психологічних та педагогічних праць науковців С. Ф. Русова приходить до висновку, що гармонійну людину можна виховати коли: виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; виховання буде національним; виховання відповідатиме соціально-культурним вимогам часу; виховання буде вільним, незалежним від тих чи інших урядових вимог, на грунті громадської організації [4].

Тож доцільно вважати, що ці умови є характерними і для сучасної освіти.

Актуальними наразі є думки педагога щодо особистості та ролі педагога у житті дитини, який має бути не просто професіоналом із глибокими знаннями дитячої природи, широким світоглядом, а і вдумливим, мудрим порадником, дуже терплячим, простим, щирим, із глибокою вірою у дітей. Особливо важливо за С. Русовою мати глибоке почуття любові до дітей і творчу ініціативу, яка допоможе не стояти на місці, а рухатися вперед.

Бути гарним педагогом, - вважала Софія Русова, - це бути справжнім реформатором майбутнього життя України. Сьогодні такі слова звучать особливо актуально. Тож не дивно, що саме творчі пошуки приводять педагогічні колективи України до психолого-педагогічної спадщини Софії Федорівни.

У педагогічній спадщині С. Русової, зокрема в її праці «Нова школа», знаходимо також поради щодо виховання дітей згідно з регіональним підходом (зважаючи на внутрішньо- еміграційний проце в Украні, у з'язку з АТО, цей момент є як ніколи актуальним для освіти та виховання сучасного підростаючого покоління). Вона вважала, що прищепити дитині національні риси можна, лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю на певній території.

Разом з тим, хотілося б застерегти педагогів від однобічного захоплення місцевим матеріалом. Дітям подають відомості й про загальноприйняті в Україні національні символи, обереги, звичаї, традиції.[13]

Ознайомлення дітей з національною культурою, традиціями неможливе без урахування принципу емоційності навчання. С. Русова була глибоко переконана, що виховання дітей має бути позначене мистецтвом, естетичними сприйманнями й емоціями. Саме від питомої ваги емоційного фактору залежить міцність засвоєння народознавчого матеріалу. «Щоб якийсь образ глибоко заліг у пам'яті, почуття має збуджуватись самим цим образом або, принаймні, запам'ятовуваний образ повинен бути в тісному зв'язку з тим, який пройнятий почуттям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування».



ВИСНОВОК

Аналізуючи наявні матеріали можна зробити висновок про те, що формування світогляду й творчої індивідуальності С. Русової не можна розглядати ізольовано від впливу передової західноєвропейської наукової і педагогічної думки, однак і не слід ставити його в повну залежність від неї.

Просвітительська діяльність, педагогічні ідеї, творча спадщина її належать до явищ цілком оригінальних, самобутніх, непересічних. Вони включають в себе разом із пройнятими європеїзмом загальноукраїнськими рисами також компонент суто русівської культури з її специфічним генетичним кодом (не українка за походженням).

С. Русова - представник своєї епохи. Шлях ідейного розвитку мислительки складний, світогляд - суперечливий, бо таким же суперечливим і складним був цей історичний період. У світогляді С. Русової, її поглядах, освітній діяльності відбита суперечність того соціального джерела, яке живило її творчість.[4]

Отож, ідейні переконання просвітительки модифікувались із зміною соціально-політичних обставин життя: від лібералізму і народництва - до реформаторської культурно-освітньої роботи (апостол Правди і Науки).

Характеризуючи просвітительську ідеологію С. Русової, доцільно проаналізувати її філософські погляди, переконання, які формували основи просвітительства вченої.

У зв'язку з цим слід зазначити, що серед української інтелігенції кінця ХІХ - початку ХХ ст. простежується три основних напрямки:

– ліберально-демократичний;

– соціал-демократичний;

– націоналістичний.[11]

Досліджуючи творчу спадщину С. Русової і спираючись на сучасні дослідження творчості мислительки, ми прийшли до висновку, що її цікавили певні аспекти філософії Ф. Ніцше (1844-1900) - німецького філософа, засновника теорії філософії життя. Мислителька вважала вкрай важливою для формування українського виховного ідеалу проблему сильної особистості, спроможної творити національну культуру. У роботі Дошкільне виховання педагог писала: Ніцше це дуже гарно висловив, і його слова можуть стати певною радою в справі сучасного виховання: пізнай себе, - каже німецький філософ, - усе, що в собі маєш найкращого, розвивай до високого перфекту (удосконалення); живи задля здійснення твоєї власної правди. Будь, чим сам хочеш, але будь цілком сам по собі

Оцінюючи сьогодні роль С. Русової в розвитку педагогічної думки в Україні, можна однозначно стверджувати, що її творчий доробок є внеском у скарбницю не лише української, а й світової педагогіки, що її ідеї - це не лише минуле, вони не обмежені часовими рамками, бо є глибоко науковими, народними, просякнуті ідеями гуманізму, спрямовані в майбутнє. Її думки набувають особливого звучання в час кардинальної зміни підходів до дитини, до філософії освіти і виховання, що постали у зв'язку з розбудовою вільної, самостійної України. Як гасло звучить і сьогодні заклик С. Русової: «В наші часи бути гарним педагогом - це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди й Науки. Тільки великими зусиллями таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних робітників і соціально об'єднану, інтелектуально розвинену народну масу». Учитель, говорить С. Русова, завжди повинен пам'ятати, що його покликання не можна ні з чим поставити поруч, бо «хіба є в кожного народу щось коштовніше, ніж душі його дітей, і хіба є обов'язки вищі за обов'язки виховати з них людей - громадян?».

Відповіді на різноманітні педагогічні проблеми можна знайти в численних положеннях педагогічної спадщини С. Русової. Питання розвитку дитячої творчості порушуються у багатьох творах С. Русової, зокрема «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нова школа соціального виховання» та ін.

Тематика її праць різноманітна: з методики навчання і виховання, з методики початкового навчання, з дошкільного виховання та ціла низка видань, які присвячені творчості видатних діячів того часу. Але які б наукові положення освіти і виховання не розробляла Софія Русова, вона завжди думала про формування національно свідомого громадянина своєї держави.

Феномен видатної діячки полягає в тому, що не маючи кровного зв'язку з Україною, вона стала її вірною духовною донькою і зробила для освіти та виховання українців невимовно багато - стільки, що це має стати прикладом і дороговказом для кожного, хто обрав педагогіку справою свого життя.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Богуш А. А. Біологічне та соціальне у поглядах С. Русової на виховання. 1996. 8 9 с..

2. Богуш А. А. Використання спадщини С. Русової в духовному вихованні дітей дошкільного віку Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі. Острог, 1998 191-196 с..

3. Вербицький В. У. Софія Русова Паросток; 1996 35 с.

Губко О. Т. Формування національної свідомості у світлі ідеї Софії Русової Рідна школа. 1992;. 13-15 с.

4. Гусак П., Мартіросян Л. Історія педагогіки України. Луцьк, 1996. 110-113 с..

5. Дроб'язко П. І. Українська національна школа: витоки і сучасність. К.: Видавничий центр «Академія», 1997; 184 с.

6. Зайченко І. В. Педагогічна концепція С. Русової. Чернігів, 1996. 116 с.

7. Закон України «Про освіту». К., 1992. 253 с

8. Народні принципи виховання у педагогіці С. Русової Український світ. 1992. 50 с.

9. Слюсаренко Г. В., Проскура О. В.,Педагогічна спадщина Софії Русової та існуюча освіта К., 1998. 194 с.

10. Проскура О. Софія Русова вчений, педагог, громадський діяч (До 140-річчя з дня народження) 1996 171-180 с.

11. Сявавко Є. Народні принципи виховання у педагогіці Софії Русової Український світ. 1992. 3-6 с.

12. Чередниченко Д. Софія Русова і сучасна школа Українська мова і література в школі. 1992. 53 с.

13. Фролова О. Поняття національного виховання у філософсько-освітньому вчені С.Русової Українознавство, 2006 187-198с.

14. http://www.library.kr.ua/elib/ind_rusova.html

15. Вітвицька С. С. Основи педагогіки вищої школи. К.: Центр навчальної літератури, 2003.

16. Дорошенко Н. Софія Русова як педагог, у ж. Шлях виховання і навчання. Л 1936;

17. Кубійович В., Енциклопедія українознавства (у 10 томах) Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954-1989.(укр.)

18. . Завальнюк О. М. Історія Кам'янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918-1921 рр.). Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2006. 286-291 с.

19. . Каптерёв П. Ф. Педагогика. 1992 78 с.

20. Коваль Л. Г. Социальная педагогика. К.: 1999 263 с.

21. . Лукачова О. Софія Русова, у ж. Наша Школа. Ужгород 1936;

22. Маковий В. О. Історія розвитку української педагогіки. К.: 2001р.

23. Мещерякова Л. И. Педагогика М., 1974 250 с.



ДОДАТОК А

Портрет Софії Русоввої 1876р



ДОДАТОК Б

Ігри для розвитку природознавства та кмітливості із дітьми

Гра «Ходить гарбуз по городу»

Діти стають у коло, одного визнають за гарбуза, він уже вибирає з дітей диню, кавун і так перебирає всю городину, а хтось нехай буде дідом. Далі гарбуз стає в середині кола й обкручується з кожним овочем, про якого співають. Наприкінці діти сідають і співають: «Ой ти гарбуз, ти перистий, із чим будем тебе їсти», - вдають, неначе щось їдять.

Гра «Рукавичка»

Серед кімнати ставлять кілька стільців - натягують щось на них - наче велику рукавичку, й туди, відспівавши кожен раз пісню «ховається мишка-шкреботушка, жабка-скікотушка, зайчик-побігайчик, поки не прийде ведмідь та не зловить їх усіх». Кого піймає першим, той стає ведмедем, і гра починається знову.

Гра «Унадився журавель»

Унадився журавель, журавель

На болото жаб ловить, жаб ловить.