"Аракчеєвщина": історіографічні міфи

Ячменіхін К.М.

Стрілюк О.Б.

Анотації

Дореволюційна та радянська історіографія дали переважно негативну оцінку постаті та діяльності Аракчеєва. Його дії були визначені як реакційні. Стаття повинна відповісти на питання, чи справедливою є така оцінка Аракчеєва, чи краще називати його не реакціонером, а консерватором. Останнім часом, через зміни історіографічних парадигм, існує реальна небезпека заміни одного історичного лідера іншим. Тому важливо також уникати необгрунтованих радикальних переглядів оцінок окремих історичних осіб. Це стосується і О.А. Аракчеєва.

Ключові слова: О.А. Аракчеєв, реакціонер, консерватор, історіографічний міф.

Pre-revolutionary and Soviet historiography gave a predominantly negative assessment of Arakcheyev S figure and activities. His actions were defined as reactionary. The article should answer the question of whether such an estimate of Arakcheyev is valid, or better to call him not a reactionary, but a conservative. Recently, due to changes in historiographical paradigms, there is a real danger of replacing one historical leader with another. Therefore, it is also important to avoid radical reviews of assessment of individual historical persons. This also applies to O. A. Arakcheyev.

Keywords: О.А. Arakcheyev, reactionary, conservative, historiographical myth.

Хочемо спочатку зауважити, що термін "аракчеєвщина" ми вживаємо достатньо умовно через його ненауковість. Так вже склалось у вітчизняній та зарубіжній історіографії, що терміни "пугачовщина", "разінщина" начебто вже відійшли у небуття, проте, терміни "біронівщина", "аракчеєвщина" продовжують зустрічатися в науковому лексиконі. Вважаємо, що вони можуть використовуватися не- професіоналами як синоніми бюрократизму, проте, вони в жодному разі не можуть, на думку Є.В. Мироненка [6, с. 222], зводитися до конкретних проявів "реакції", як це інколи робиться.

В історіографії Російської імперії кінця XVIII - першої чверті ХІХ ст. часто згадується ім'я графа Олексія Андрійовича Аракчеєва (1769 - 1834 рр.) через його виняткове службове положення, а також своєрідні та багато в чому загадкові відносини з імператором Олександром І, який, на думку багатьох дослідників, був повною його протилежністю.

Одностайність оцінок як дореволюційної, так і радянської історіографій щодо постаті Аракчеєва можна пояснити тим, що автори у якості джерел використовували переважно матеріали особового походження: мемуари, щоденники, листи і т.п. [1], які за своїм характером є певною мірою суб'єктивними. У органічному сполученні з джерелами інших видів вони часто дають блискучі результати. Використані ж у відриві від них, вони занадто викривлюють історичні реалії. Необхідно також врахувати методику критики цих джерел. Підходи позитивістів до будь-яких джерел були достатньо прямолінійними, зводилися до твердження, що історичний факт вже сам по собі закарбований в джерелі, а завдання дослідника - витягти його з джерела та донести до читача у невикривленому вигляді. Цим шляхом пішла також і марксистська історіографія, що свідомо сприйняла практично весь методологічний інструментарій позитивізму, який так відчайдушно нею критикувався. Крім того, плямуючи самодержавство, їй було вигідно мати таке історичне "опудало" як Аракчеєв, тому весь спектр негативного образу останнього благополучно перекочував у марксистську історіографію. Власних пошуків у цій сфері вона не проводила.

І тільки методологічні новації "нової історичної науки", засновані на одному з принципів - "без дослідника не існує також і джерела", дозволили певною мірою неупереджено поглянути на проблему "аракчеєвщини" [11; 13; 15].

Багато публікацій мемуарного характеру з'явились в історичній періодиці в 60 - 70-х рр. XIX ст., і майже всі вони відмічені знаком лібералізації багатьох сторін життя в країні. Деякі сучасники Аракчеєва були в той час ще живими та намагалися різко протиставити його образ і діяння новій епосі.

Необхідно також врахувати, що Аракчеєв був "генієм адміністративного управління" та головним засобом для досягнення результату вважав виконавчу дисципліну, що для російського менталітету в усі часи було "притчею во язицех". Це також не могло не відобразитися на сприйнятті його сучасниками.

Головне ж звинувачення дослідників полягає в реакційності практично усіх його діянь. Тоді виникає питання: якщо Олександр І вважається начебто батьком російського урядового лібералізму, то яким чином діяння його найближчого та довіреного сподвижника можуть трактуватися обскурантистськими та реакційними? У зв'язку з відчутними змінами історіографічних парадигм, що відбулися в історичній науці за останні два десятиліття, існує реальна небезпека заміни одних історичних лідерів іншими. Тому бажано було б уникнути необгрунтованих радикальних переглядів оцінок окремих історичних осіб. Це стосується також і О.А. Аракчеєва. історіографія аракчеєв радянський

Нами вже зроблені пропозиції переглянути ідеологічні погляди Аракчеєва та віднести його не до реакціонерів, а до консерваторів [16]. Новітні дослідження підтверджують цю точку зору, хоча, наприклад, В.Я. Гросул вважає, що його ідеологію необхідно кваліфікувати як реакційний консерватизм, не приводячи жодного аргументу на користь цієї точки зору [2, с. 420].

Можна погодитись на використання термінів "прогресивний" і "центриський" консерватизм, але поняття "реакційний", яке є за своєю суттю антиподом усього нового та прогресивного, тобто розвитку, важко поєднується з ідеологією, що сповідує хоч і достатньо повільну, але все ж таки еволюцію. Можемо запропонувати застосувати і таке поняття як "охоронний консерватизм", хоча воно досить багатоаспектне.

О.А. Аракчеєв народився у дрібнопомісній дворянській родині. Цей прошарок російського дворянства завжди відрізнявся консервативністю світогляду та патріархальністю побуту. Дитячі роки мали важливе значення для формування характеру майбутнього державного діяча. Вплинуло також і коло читання, про що свідчить наповнення його власної бібліотеки [17]. Роки навчання в артилерійському та інженерному шляхетському корпусі, а також служби в гатчинських військах цесаревича Павла Петровича тільки посилили його консервативні погляди. Щодо цього періоду кар'єри О .А. Аракчеєва виникає питання: чи можна його вважати временщиком або фаворитом (у буквальному сенсі цих слів) під час царювання Павла І? В цей період Аракчеєв займав достатньо скромну посаду коменданта С.-Петербурга, командира гренадерського батальйону лейб-гвардії Преображенського полку, обер-квартирмейстера армії, інспектора артилерії. Так, Аракчеєв майже постійно знаходився при особі імператора, був йому щиро вдячним, однак на державну політику його вплив був дуже мізерним. Реальні важелі впливу на імператора знаходились в руках О.А. Безбородька, І.П. Кутайсова та Ф.В. Ростопчина.

Це були роки становлення Аракчеєва як державного діяча та грамотного господарника. Багато методів перетворення армійської артилерії, навчання особового складу, формування окремих підрозділів були залучені ним саме з гатчинської артилерії, організатором якої був Павло Петрович, а її технічні характеристики були кращими за іншу артилерію російської армії того часу. В чому ж тут проявлялася реакційність? Більшість засобів господарської діяльності в Грузинському маєтку (подарований Аракчеєву Павлом І у грудні 1796 р., нараховував близько 2 тис. душ) були також запозичені ним з Гатчинського маєтку Павла Петровича, а потім достатньо творчо розвинені. За все життя Аракчеєв придбав тільки 6 душ дворових людей (мали музичні здібності) та жодного селянина на вивід або із землею. У джерелах зафіксовані випадки, коли він надавав своїм кріпосним волю [9]. В його маєтку практично не застосовувалися панські роботи (тільки у вигляді покарання на будівельних роботах в маєтку або парку). Селяни сплачували лише оброк грошима або продуктами своєї діяльності.

Достатньо наочним прикладом того, що він не був прибічником тільки традиційного способу життя, є його постійне намагання всіляко "вестернізувати" умови праці та побуту, як в самому маєтку, так і в селах: регулярна забудова; шляхи із твердим покриттям, що з'єднували усі 30 населених пунктів; чисті та широкі вулиці, що опалювалися в нічні часи; просторі охайні домівки та господарські будівлі селян, що були вкриті тесом, а в самому Грузині залізом; безкоштовний лазарет; ощадний банк для селян тощо. Декілька десятків селянських сімей займалися оптовою торгівлею, були достатньо заможними (річні обороти складали до 5 - 10 тис. руб.) та приносили доволі великий оброк.

У господарському житті маєтку Аракчеєв робив ставку на середнє та заможне селянство, всіляко його підтримуючи. Це зумовило дуже малий відсоток боржників, борги яких, як правило, списувалися, а державні податки сплачував сам поміщик. Багато в чому успішна господарська діяльність маєтку (щорічний прибуток складав до 90 - 100 тис. руб., при цьому оброк складав тільки третину [10]) була обумовлена чіткими діями адміністрації, а також всілякими новаціями самого Аракчеєва. В чому ж тут реакційність?

О. Аракчеєв не був противником кріпацтва та трактував його переважно як засіб опіки освіченого дворянства над неосвіченою масою селянства. Це був засіб організації правильної, на його думку, і гармонійної держави, в якій не можуть бути анархія та свавілля. Всіляко підтримуючи діяння Олександра І, він брав активну участь у розробці законопроектів звільнення селян (1817 - 1818 рр.), що достатньо докладно висвітлено в історіографії [6, с. 100-104; 8, с. 347-348; 13, с.187-189]. Тільки зауважимо, що сам Аракчеєв вперше запропонував звільнити селян із землею, що було реалізовано під час проведення реформи 1861 р. При цьому, нагадаємо, він пропонував державі викупати селян і землю, реформа ж 1861 р. поклала це на плечі самих селян.

У повній відповідності з теорією "піклування" він ставився до своїх кріпаків. Міг суворо карати за погані звички, але при цьому часто та щедро заохочував селян і дворових людей. В цілому такі відносини мало чим відрізнялися від відносин у маєтках інших поміщиків, які намагалися глибше занурюватися в управління своїми маєтками. Що ж тоді поставити йому в провину в даному питанні? Часто у спогадах сучасників лунали звинувачення у регламентації та контролі над життям селян. Враховуючи ментальність російського селянства, сам дух епохи, чи можемо ми "запропонувати" інші засоби досягнення належних санітарно-гігієнічних норм в помешканнях, покращення здоров'я (заборона надмірного вживання алкоголю, примусове щеплення від віспи) тощо. Все це викликало ремствування та прояв невдоволення, оскільки людині не подобається втручання в уклад її життя. Однак недарма вважається, що гарне краще бачиться здалеку. Через декілька десятиліть після смерті графа колишні його кріпаки, після перебування в статусі державних селян, із вдячністю згадували про подібні методи керування свого пана. Необхідно також врахувати, що Аракчеєв діяв в такий спосіб не тільки з гуманних спонукань, але й задля збереження та збільшення кількості повноцінних робочих рук.

Ще декілька сюжетів з побутового життя графа Аракчеєва, де проявляються ті чи інші риси його характеру, а також ідеологічні уподобання. Спочатку щодо ставлення до інституту сім'ї та шлюбу. Як дійсний консерватор, він мав би вести аскетичний, врівноважений спосіб цієї частини життя, що, як відомо, знаходиться під пильним спостереженням церкви. Однак загальновідомим є той факт, що до кінця життя він небайдуже ставився до жінок, його столові сервізи були прикрашені достатньо двозначними малюнками, а у бібліотеці було чимало книжок пікантного змісту, що були заборонені цензурою [17, с. 105].

Понад 25 років він прожив зі своєю коханкою - Настасею Мінкіною, яку вбили дворові люди у вересні 1825 р., і смерть якої він дуже тяжко пережив. Він не робив таємниці щодо їхніх відносин (про це знало все оточення царського двору, сам Олександр І був особисто знайомий з нею), і тому можна вважати, що вона була для нього більше ніж коханка та складала значну долю його приватного життя. Аракчеєв виховував їхнього (?) сина - Михайла Шумського, забезпечив йому блискучу освіту (закінчив пажеський корпус), створив можливості непоганого просування по службі. Нажаль, останній дуже швидко спився, і Аракчеєв відмовився від нього. Шлюб з Наталією Хомутовою (1806 р.) [10; 15, с. 52] був невдалим і швидко фактично розпався, хоча подружжя формально не розлучилося. Все це мало схоже на реалізацію суто консервативних установок.

Можна заперечити, що в особистому житті багато хто сповідує одне, оскільки воно певною мірою залишається утаємниченим від широкої суспільної думки, а у публічних діяннях - зовсім інше. Слід звернутися до державної діяльності Аракчеєва часів Олександра І.

Все життя він був справжнім монархістом і прихильником кріпосного права. Цей факт не викликає сумніву, і з цієї точки зору - він типовий консерватор. Однак, треба погодитись, що важко одночасно бути занадто наближеним до царя-ліберала та залишатись монархістом-реакціонером. Факти якраз свідчать, що таке поєднання важко піддається реалізації.

З Грузинського заслання, куди його відправив Павло I в 1799 р., Аракчеєва повернули в травні 1803 р, і призначили на посаду інспектора артилерії. Його діяльність на цій посаді досить добре досліджена [7] і не потребує додаткових коментарів. Єдиним з сучасних авторів, який відмовляє Аракчеєву в заслугах перед армією, є М.О. Троїцький, який усі лаври в справі підготовки збройних сил Росії до війни 1812 р. віддає виключно М.Б. Барклаю де Толлі [12].

Дуже важлива деталь - його відносини з представниками вищих кіл влади. Так, наприклад, у Аракчеєва-"реакціонера" склалися досить рівні стосунки зі Сперанським-лібералом. О. Аракчеєв ніколи не був помічений в інтригах проти нього і був знайомий з основними положеннями його проекту перетворення державного устрою країни. Суперечності й образи, що виникли наприкінці 1809 р. між Аракчеєвим і Олександром І та Сперанським, були продиктовані виключно тим, що його не запросили на читання проекту Сперанського, які мали виключно ознайомчий характер. Конфлікт був досить швидко ліквідований, і Аракчеєв зайняв посаду голови департаменту військових справ у тільки-но створеній Державній раді з правом особистої доповіді у імператора, що ставило його в ієрархічній дробині вище військового міністра. Треба також зауважити (про що свідчать, насамперед, архівні матеріали), що він намагався не примикати до жодних придворних партій і угрупувань і, використовуючи своє становище довіреної особи імператора, стояв над сутичкою.

Тепер про найгостріше та найбільш спірне (в історіографії) питання в державній кар'єрі Аракчеєва - керівництво військовими поселеннями. Багато мемуаристів, а згодом і російський історик М.К. Шильдер (який відверто не любив О. Аракчеєва) стверджували, що останній був спочатку противником створення військових поселень [14]. При цьому, посилання на будь-які документальні матеріали були відсутні. Не так давно нам вдалося документально довести, що цей факт мав місце, і Аракчеєв пропонував імператору зовсім інші методи комплектування, управління та дислокації армії [18]. Але оскільки питання було вирішене імператором на користь створення нового "інституту" та його керівником було призначено Аракчеєва, то в силу своїх монархічних переконань і установок останній наполегливо втілював цю надто фантастичну ідею в життя.

Декілька загальних зауважень щодо цього державного інституту. Така ідея не була новою і вже реалізовувалась у вигляді граничарських поселень на австрійсько-турецькому кордоні, "індельти" в Швеції та ландверу в Пруссії. Деякі дослідники схильні бачити праобраз військових поселень у козацьких формуваннях. На сьогодні це питання залишається дискусійним. Гуманістичність ініціативи імператора полягала, начебто, в тому, щоб надати військовим осілість і возз'єднати їх з власними родинами. Економічна складова вбачалася в тому, щоб радикально знизити витрати на утримання армії; військова - прикрити західні кордони суцільною смугою військових поселень; політична - зберегти велику армію при збереженні кріпосного права; соціальна - ліквідувати рекрутські набори і не позбавляти поміщицькі господарства робочих рук.

Утопізм ідеї полягав у намаганні з'єднати два стани в один - службовий і тяглий [5]. Зауважимо принагідно, що така політика в поселеннях тривала тільки до 1826 р., коли новий імператор наказав відокремити поселену (господарську) частину від стройової, і поселенці-господарі припинили займатися військовою підготовкою.

Тепер з приводу реакційних методів керівництва військовими поселеннями реакціонером Аракчеєвим. Багато сторін господарського та повсякденного життя поселень (особливо Новгородських) збігаються з моделлю Грузинської вотчини Аракчеєва (розташована поблизу одного з округів поселень) і свідчать про наміри вестернізації (зараз уже в більш широких масштабах) російської дійсності. Серед новацій господарського та побутового життя військових поселень відзначимо лише найбільш суттєві: регулярну забудову ротних поселень і штабних комплексів (архітектори В. Стасов, Л. Руско, Ф. Демерцов); добре розвинену мережу доріг, в тому числі й регулярні рухи (перші в Росії) пасажирських пароплавів по оз. Ільмень і р. Волхов, а також пасажирських диліжансів (для офіцерського складу) по округах 1-ї гренадерської дивізії в Новгородській губ.; функціонування низки парових лісопильних і борошномельних заводів; розвиток мережі кінських заводів (особливо в округах кавалерії на Україні) та заводів рогатої худоби; впровадження багатопольових сівозмін; навчання поселенців-господарів передовим прийомам агротехніки (запрошення англійського агронома І. Гуллета, розселення в округах поселень прусських колоністів, запровадження травосіяння і т.д.); відкриття агротехнічних і ветеринарних шкіл; розвиток медичного обслуговування; функціонування розвинутої мережі шкіл для військових кантоністів [19] і т.д.

І останнє. Про "реакційність" Аракчеєва в галузі кадрової політики. Чого дійсно не терпів Аракчеєв, так це надмірного впливу будь-кого на Олександра I, хоча приклад зі Сперанським і дозволяє говорити про умовність такої нетерпимості. Як правило, в історіографії в пасив Аракчеєву записуються кадрові перестановки в урядових колах за останні п'ять років правління Олександра I. Наведемо декілька прикладів. Начальник Головного штабу П.М. Волконський був замінений І. І. Дибічем, якого в радянській історіографії довгий час вважали вельми посереднім ("паркетним") воєначальником і державним діячем. Мабуть у цьому і є частка істини (повних кавалерів ордена Святого Георгія за всю історію російської армії було всього четверо, в тому числі і Дибіч), але за своїми, особливо військовими здібностями, він все-таки випереджав свого попередника - суто штабного генерала. Про фігуру Є. Ф. Канкріна, який не без допомоги Аракчеєва став міністром фінансів, говорити взагалі не доводиться. Консервативність поглядів підтверджує його дружба з архімандритом Юр'євського монастиря Фотієм, який був відчайдушним противником О.М. Голіцина та його біблійних товариств.

Будучи генієм бюрократії, володіючи величезною працездатністю (по 16 - 18 годин на добу), Аракчеєв вимагав того ж від підлеглих. Під особливим контролем знаходилися так звані "неви- рішені справи", виконання яких він вимагав неухильно, незважаючи на займані посади. В системі управління того часу це сприймалося як надмірний тиск і викликало всіляке невдоволення. В джерелах зафіксовані випадки, коли Аракчеєв досить суворо карав чиновників і офіцерів (аж до арешту та перебування у фортеці), але тільки за серйозні провини. Проглядаючи безліч аудиторських справ, конфірмованих особисто ним, не виявили скільки- небудь суворих вироків щодо нижчих чинів в армії, за винятком учасників відкритих бунтів і повстань.

Все це, на нашу думку, свідчить на користь того, що термін "аракчеєвщина" як синонім реакційності був досить штучно створений, і в більшій мірі видавав бажане за дійсне. Не маючи наміру ідеалізувати нашого героя, пропонуємо відмовитися від вживання цього терміна в науковій літературі, а самого Аракчеєва розглядати як консервативного політика без жодного реакційного нальоту.

1. Брадке, Е.Ф. 1875, `Автобиографические записки', Русский архив, №1, с. 36-53; Вяземский, П.А., 1882, `По поводу записок графа Зенфта' в Полн. собр. соч.: в 12 т., СПб., Т. 7, с. 449-464; Европеус, И.И., 1872, `Воспоминания о службе и военных поселениях и об отношениях к графу Аракчееву', Русская старина, №4, с. 225-242; №11, с. 547-558; Жиркевич, И.С., 1874, `Записки', Русская старина, №4, с. 224-241; Измайлов, К.А., 1881, `Граф Алексей Андреевич Аракчеев', Русская старина, №9, с. 201-208; Марченко, В.Р., 1896, `Автобиографическая записка', Русская старина. №3, с. 484-493; Шениг, Н.И., 1880, `Воспоминания', Русский архив, Кн. 3., с. 306-311; 314-315; 321-325;

2. Гросул, В.Я., Итенберг, Г.С., Твардовская, В.А., Шацилло, К.Ф., Эймонтова, Р.Г., 2000. `Русский консерватизм XIX столетия. Идеология и практика', Москва: Прогресс-Традиция, 439 с.

3. Кандаурова, Т.Н., 1997, `Институт военных поселений в оценке иностранцев: социокультурный аспект', в Россия и внешний мир: диалог культур, Москва, с. 130-148;

4. Кондаурова, Т.Н., 1997, `Экономическая система округов военных поселений кавалерии (Статистический анализ массовых источников)', в Круг идей: традиции и тенденции исторической информатики, Москва, с. 175-182;

5. Лапин, В.В., 1992, `Новгородские военные поселения (к вопросу о процессе вестернизации в России)' в Прошлое Новгорода и Новгородской земли, Новгород, с. 60-62.

6. Мироненко, С.В., 1989. `Самодержавие и реформы. Политическая борьба в России в начале XIX в.', Москва: Наука, 240 с.

7. Потоцкий, П., 1896. `История гвардейской артиллерии', СПб.: Типография В.С. Валашева и К, 386 с.

8. Предтеченский, А.В.,1957. `Очерки общественнополитической истории России в первой четверти XIX в.', М. - Л.: Изд-во Академии Наук СССР, 456 с.

9. `Російський державний військово-історичний архів', Ф. 154, Оп.1, Спр. 218., Арк. 4-5 зв.; Спр. 326, Арк. 1-2 зв.

10. Там само, Ф. 154, Оп. 1, Спр. 215, Арк. 4-7; Спр. 270, Арк. 1-14, 44 зв.-68.

11. Томсинов, В.А., 1996. `Временщик (А.А. Аракчеев)', Москва: Теис, 271 с.

12. Троицкий, Н.А., 2002. `Фельдмаршал Кутузов: мифы и факты', Москва: Центрполиграф, 376 с.

13. Федоров, В.А., 1997. `М.М. Сперанский и А.А. Аракчеев', Москва: Изд-во Московского университета, 254 с.

14. Шильдер, Н.К., 1893. `Император Александр Первый. Его жизнь и царствование'. СПб.: Изд-во А.С. Суворина, Т. IV, 488 с.

15. Ячменихин, К.М., 1997. `Алексей Андреевич Аракчеев', в Российские консерваторы, ред. А.Н. Боханов, Москва, с. 17-62.

16. Ячменихин, К., 2006. `Армия и реформы: военные поселения в политике российского самодержавия'. Чернигов: Сіверянська думка, 443 с.

17. Ячменихин, К., 1999, Библиотека "фрунтового солдата", Библиофил, №1, с. 105-112.

18. Ячменихин, К.М., 2000, `"Во внимании к пользам государственным" (Записка графа Аракчеева Александру I о реформе армии. 1815 г.)', Исторический архив, №6, с. 4-20.

19. Ячменихин, В.К., 1998, `Подготовка армейского резерва в военных поселениях' в Україна і Росія в панорамі століть. Збірка наукових праць на пошану професора К.М. Ячменіхіна, Чернігів: Сіверянська думка, с. 151-163.

20. Ячменихин, К.М., 1997, Экономический потенциал военных поселений в России, Вопросы истории, №2, С. 34-48.

References

1. Bradke, E.F. 1875, `Avtobiograficheskie zapiski', Russkij arhiv, №1, s. 36-53; Vyazemskij, P.A., 1882, `Po povodu zapisok grafa Zenfta' v Poln. sobr. soch.: v 12 t., SPb., T. 7, s. 449-464; Evropeus, I.I., 1872, `Vospominaniya

0 sluzhbe i voennyh poseleniyah i ob otnosheniyah k grafu Arakcheevu', Russkaya starina, №4, s. 225-242; №11, s. 547-558; Zhirkevich, I.S., 1874, `Zapiski', Russkaya starina, №4, s. 224-241; Izmajlov, K.A., 1881, `Graf Aleksej Andreevich Arakcheev', Russkaya starina, №9, s. 201-208; Marchenko, V.R., 1896, `Avtobiograficheskaya zapiska', Russkaya starina, №3, s. 484-493; Shenig, N.I., 1880, `Vospominaniya', Russkij arhiv, Kn. 3., s. 306-311; 314-315; 321-325;

2. Grosul, VYa., Itenberg, G.S., Tvardovskaya, V.A., Shacillo, K.F., Ejmontova, R.G., 2000. `Russkij konservatizm ХІХ stoletiya. Ideologiya i praktika', Moskva: Progress-Tradiciya, 439 s.

3. ^Maun^a, T.N., 1997, `Institut voennyh poselenij v ocenke inostrancev: sociokulturnyj aspekt', v Rossiya

1 vneshnij mir: dialog kultur, Moskva, s.130-148; 4.

Kondaurova, T.N., 1997, `Ekonomicheskaya sistema

okrugov voennyh poselenij kavalerii (Statisticheskij analiz massovyh istochnikov)', v Krug idej: tradicii i tendencii istoricheskoj informatiki, Moskva, s. 175-182;

5. Lapin, VV, 1992, `Novgorodskie voennye poseleniya (k voprosu o processe vesternizacii v Rossii)' v Proshloe Novgoroda i Novgorodskoj zemli, Novgorod, s.

6. Mironenko, S.V, 1989. `Samoderzhavie i reformy. Politicheskaya borba v Rossii v nachale HIH v.', Moskva: Nauka, 240 s.

7. Potockij, P., 1896. `Istoriya gvardejskoj artillerii', SPb.: Tipografiya VS. Valasheva i K, 386 s.

8. Predtechenskij, A.V.,1957. `Ocherki obshestvenno- politicheskoj istorii Rossii v pervoj chetverti XIX v.', M. - L.: Izd-vo Akademii NaukSSSR, 456 s.

9. `Rosijskij derzhavnij vijskovo-istorichnij arhiv', F. 154, Op.1, Spr. 218., Ark. 4-5 zv.; Spr. 326, Ark. 1-2 zv.

10. Tam samo, F. 154, Op. 1, Spr. 215, Ark. 4-7; Spr. 270, Ark. 1-14, 44 zv.-68.

11. Tomsinov, V.A., 1996. `Vremenshik (A.A. Arakcheev)', Moskva: Teis, 271 s.

12. Troickij, N.A., 2002. `Feldmarshal Kutuzov: mify i fakty', Moskva: Centrpoligraf, 376 s.

13. Fedorov, V.A., 1997. `M.M. Speranskij i A.A. Arak- cheev', Moskva: Izd-vo Moskovskogo universiteta, 254 s.

14. Shilder, N.K., 1893. `Imperator Aleksandr Pervyj. Ego zhizn i carstvovanie'. SPb.: Izd-voA.S. Suvorina, T. IV., 488 s.

15. Yachmenihin, K.M., 1997. `Aleksej Andreevich Arakcheev', v Rossijskie konservatory, red. A.N. Bohanov, Moskva, s. 17-62.

16. Yachmenihin, K., 2006. `Armiya i reformy: voennye poseleniya v politike rossijskogo samoderzhaviya'. Chernigov: Siveryanska dumka, 443 s.

17. Yachmenihin, K., 1999, Biblioteka "fruntovogo soldata", Bibliofil, №1, s. 105-112.

18. Yachmenihin, K.M., 2000, `"Vo vnimanii k polzam gosudarstvennym" (Zapiska grafa Arakcheeva Aleksandru I o reforme armii. 1815 g.)', Istoricheskij arhiv, №6, s. 4-20.

19. Yachmenihin, V.K., 1998, `Podgotovka armejskogo rezerva v voennyh poseleniyah' v Ukrayina i Rosiya v panorami stolit. Zbirka naukovih prac na poshanu profesora K.M. Yachmenihina, Chernigiv: Siveryanska dumka, s. 151163.

20. Yachmenihin, K.M., 1997, Ekonomicheskij potencial voennyh poselenij v Rossii, Voprosy istorii, №2, S. 34-48.

Размещено на Allbest.ru