Теоретико-методологічні основи дослідження роботи органів юстиції в період нацистської окупації України (1941-1944 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державного вищого навчального закладу «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Теоретико-методологічні основи дослідження роботи органів юстиції в період нацистської окупації України (і94і - 1944 рр.)

Іваненко А.О.

Територія України упродовж 1941 - 1944 рр. була перетворена у суцільну, сегментовану урядами Німеччини, Румунії та Угорщини окупаційну зону, а українське суспільство постало у якості об'єкта соціального експериментування з боку політичного керівництва цих держав. Організаційно- політична структура кожної окупаційної зони мала свої особливості, які, зокрема, проявилися у тому, що загарбана територія потрапляла в орбіту впливу держави-загарбника за допомогою суто окупаційних адміністративно-територіальних формувань на кшталт РКУ, дистрикту «Г аличина» - складової Генерального губернаторства, але не приєднувалася до них безпосередньо.

Реалізуючи власні політичні установки кожна із держав-загарбників переслідувала досягнення мети і завдань окупації. У випадку Німеччини ними виявились грандіозні геополітичні устремління нацистів, тотальна колонізація України, звільнення «життєвого простору». Цій стратегічній меті підпорядковувалися більш «приземлені» завдання, у першу чергу, пов'язані із безпосередньою експлуатацією усього потенціалу захоплених територій. Співвідношення між стратегічною метою і тактичними завданнями із продовженням війни змінювалися на користь останніх. Несприятливі для Німеччини події на фронтах поступово перетворювали завдання на мету. Останню ніхто не відкидав і від неї ніхто не відмовлявся, але поступово вона перетворювалася на недосяжну. Для реалізації мети і завдань використовувалися створювалися суто правові форми й засоби, які регулювали увесь окупаційний простір і були зрозумілі принаймні безпосереднім виконавцям волі А.Гітлера.

Осмислення феномену нацистської окупації України, загалом і життя підокупаційного соціуму зокрема, в складній системі нормативно-правових координат і установок, які виходили з надр адміністрації РКУ та військової адміністрації неможливе без застосування теоретичних напрацювань інших наук - права, політології, управління, соціології, а також психології.

Німецьке загарбання України призвело до встановлення окупаційного режиму класичного типу, оскільки, держава-окупант здійснювала управління безпосередньо. Факт існування адміністрації РКУ та військової зони не означав, що їх керівництво мало якийсь ступінь автономності чи у їх діяльності проявлялися ознаки маріонеткових режимів. За формальними правилами у службовій ієрархії вони підлягали підпорядкуванню Райхсмі- ністерства східних окупованих територій, а насправді ж - волі фюрера.

Німецька окупація була військовою окупацією, а остання - правовим інститутом. Не вдаючись в історію правової думки щодо зародження, виокремлення та розвитку цього інституту, зазначимо, що станом на період Другої світової війни, за міжнародними нормативно-правовими актами, окупант мав як права так і певні обов'язки по відношенню до місцевого населення. Хоч окупант і не набував прав суверенітету щодо захопленої території внаслідок лише факту її окупації, проте під час неї він фактично здійснює військову владу над цією територією. Оскільки окупант тим самим перешкоджає здійсненню влади законного уряду та вимагає, щоб населення корилось встановленій ним самим владі, він повинен управляти окупованою територією з огляду не лише на свої військові інтереси, а й, наскільки це можливо, на інтереси місцевого населения [14].

Німецька окупація України була військовою окупацією і могла бути ефективною лише за умови перебування армії країни-агресора на території загарбаної країни. Вимоги цивілізованих суспільств під час здійснення військової окупації на середину ХХ ст. були закріплені у міжнародних нормативно- правових актах і враховувала захист інтересів місцевого населення, військовополонених, передбачали певні правила щодо заволодіння і використання певних різних видів власності, використання зброї, виплат контрибуцій, застосування репресалій, певний порядок поводження з пораненими і мертвими воїнами [15]. Звісно, що усі ці юридичні приписи нацистською Німеччиною в умовах військової окупації України були відкинуті. Але, незалежно від расистських бачень майбутнього України керівництву Третього Райху потрібно було не лише налагоджувати управлінську систему окупованими територіями, вибудовувати свої відносини з окупованим соціумом, а й враховувати необхідність правового врегулювання суто цивільних, майнових, сімейних відносин всередині місцевого суспільства , тобто, абсолютно природних соціальних стосунків. А обійтися у цій сфері суто адміністративними правовими засобами впливу на місцевий соціум було неможливо. Тому, окупаційна адміністрація згідно з регулятивними впливами від центральних відомств Третього Райху повинна була йти на створення системи законодавства, судів та нотаріату на які й покладалося врегулювання правових відносин у місцевому соціумі.

Потребує додаткових пояснень і питання легі- тимності та легалізації окупаційної влади як винятково юридичного явища. У галузі теорії держави і права ці терміни ще активно дискутується, у науковців відсутній єдиний погляд на розуміння цих правових понять.

У контексті нашого дослідження можемо використати пояснення терміну «легітимація», який належить І.Музиці. Як вважає дослідниця він вживається для означення: 1) надання певному політичному, соціальному, адміністративному чи економічному явищу правого статусу; 2) процедури визнання або підтвердження прав політичної влади на прийняття політичних рішень і здійснення політичних вчинків і дій, застосування примусу; 3) узаконення нового політичного режиму; 4) підтвердження правових підстав, законності державної влади, державних та соціальних інститутів тощо.

А от словом «легальність» означають: 1) відповідність чинним законам; 2) визнання певного суб'єкта, суспільного відношення, процедури, дії такими, що існують або вчинені на законних підставах; 3) оформлений у передбаченому законом статус суб'єктів права.

Словом «легалізація» як зазначає І.Музика, означають: «1) дозвіл діяльності будь-якої організації; 2) надання юридичної дії певному акту, дії; 3) визнання тих чи інших осіб суб'єктами правовідносин; 4) офіційне визнання факту утворення юридичної особи; 5) підтвердження дійсності підписів на документах; 6) підтвердження правомочності документів...» [10].

М.Вебер у праці «Три чисті типи легітимного існування» зазначає, що летальне панування існує завдяки встановленим правилам. Найчистішим його типом є панування бюрократичне. Основні засади тут такі: 1) будь-які закони приймаються і можуть при бажанні змінюватися із дотриманням певних формальних процедур; 2) члени об'єднання, яке здійснює владу, можуть обиратися або ж призначатися, саме це об'єднання та всі його частини є підприємствами; 3) окремі гетерономні й гетерокефальні підприємства такого роду (або їхні частини) називають органами влади, або владними установами; 4) управлінський штаб складається з чиновників, що призначаються керівництвом, а підлеглі вважаються членами владного об'єднання («громадянами», «товаришами»).

У такому випадку проявляють послух не якійсь окремій особистості в силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. Особа, яка видає розпорядження, сама підлягає при цьому певним правилам: «законові», «регламентові», якійсь абстрактній формальній нормі. Той, хто віддає розпорядження, за своїм типом є «керівником», чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його ділової компетенції; такі межі визначаються спеціалізацією чиновництва на виконанні певних функцій, виходячи з міркувань ділової доцільності та відомчих інтересів.

Традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Тут підкоряються певній особі в силу її особистих достоїнств, освячених її походженням: із пієтету. Зміст наказів зумовлений традицією, грубе порушення якої з боку володарів завдало б шкоди леґітимності їхнього власного панування, яка ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Створення якихось нових законів поруч із освяченими традицією нормами тут неможливе в принципі. Фактично це відбувається шляхом «визнання» певного положення як такого, що «здавна має силу».

Харизматичне панування - це панування в силу відданості особі володаря та його ласці (хариз- мі), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об'явлення чи героїзму, сили духу та слова. Емоційне захоплення вічно новим, небуденним, не знаним раніше є тут джерелом особистої відданості. Найчистішим типом такого панування є панування пророка, військового героя, великого демагога. Об'єднанням, у якому реалізується таке панування, буде об'єднання типу громади або почту. Типом того, хто віддає накази, буде вождь. Типом підлеглого буде «послідовник». Тут бажають підкорятися виключно вождеві через його особисті небуденні якості, а не з огляду на його посаду чи освячений традицією сан. Тому й підкоряються лише доти, доки вождеві приписують згадані якості: його харизма зберігається, поки вона підтверджується. Коли ж боги «полишають» вождя, коли його героїчні сили вичерпуються і віра мас в його керівні якості втрачається, то закінчується і його панування. Управлінський штат тут формується відповідно до харизми і особистої відданості, - тобто не відповідно до фахового рівня (як у чиновників), і не згідно із належністю до певного стану (як становий штаб управління), і не у зв'язку з домашньою чи якоюсь іншою особистою залежністю. За хариз- матичного панування відсутнє раціональне поняття «компетенції», так само як і станові «привілеї». Вирішальним чинником для визначення міри легітимації довірених осіб з числа почту або послідовників є лише місія вождя та його кваліфікація. В управління - наскільки цей термін буде тут доречним - відсутня будь-яка орієнтація на правила, чи то встановлені, чи традиційні [4].

Отже, слідуючи ідеям висловленим М.Вебером виходимо із того, що типом управління покладеним в основу роботи окупаційної адміністрації, яка функціонувала в Україні був покладений принцип харизматичного панування. Адже вождь Третього Райху виступав як джерело права, його установки не підлягали перегляду і визнавалися «єдино вірними». Так само підбирався й управлінський апарат німецьких окупаційних органів влади.

Водночас, окупаційна адміністрація як в РКУ, так і в військовій зоні проходила процедуру легітимації та легалізації, обрамлюючи встановлений режим у чіткі політико-правові рамки, встановлюючи правовий статус місцевого населення, налагоджуючи із ним комунікацію. Важливими для проблематики нашого дослідження є теоретико-методоло- гічні напрацювання представників соціологічного напрямку в юриспруденції, зокрема, розуміння ними питання легальності і легітимності правових норм. Із цього приводу І.Музика зазначає, що будь- які встановлені владою норми, правового або не правового характеру, можуть сприйматися суспільством як несправедливі, навіть за умови встановлення їх у передбаченому законом порядку і забезпечення виконання законними методами. Хоча такі норми є легальними, водночас вони можуть бути нелегітимними, тобто такими, що не сприймаються як правові більшістю населення.

Паралельно з легальними правовими нормами в суспільстві можуть існувати нелегальні соціальні норми: такі, що не визнаються офіційною владою і діють паралельно «офіційним нормам», або ж такі, що регулюють важливі суспільні відносини у разі існування прогалин в офіційному праві. Вони отримують визнання серед певних груп або більшості населення й виступають у ролі нелегальних регуляторів частини суспільних відносин, а подекуди можуть підміняти офіційно встановлені правові норми. Таким чином виникає дуалізм або навіть багатоваріантність реально існуючого правопорядку, зумовлені існуванням прогалин в «офіційному» праві, або ж невідповідністю офіційно встановлених норм поведінки уявленням певної частини населення про правове і неправове, а у кінцевому рахунку, уявленням про добро і зло, справедливість і несправедливість, суще і належне [11].

Отже, в окупованій Україні новопостала офіційна система правових норм, які врегульовували реальні правовідносини в суспільстві, частина яких з погляду місцевого більшості місцевого населення була нелегітимними. Одночасно з ними діяли й неофіційні соціальні норми, які більше мали ознаки моралі - одного із джерел правових норм. Та усе ж військово-поліційна міць окупаційного режиму мала відповідні потуги й репресивно-каральні заходи, які примушували місцевий соціум покоритися й використовувати у повсякденному житті, а особливо в комунікації з установами влади «офіційні» правові норми.

Окупаційні режими є окремим різновидом політичних режимів з притаманними йому специфічними ознаками. Незважаючи на те, що кожен політичний режим є специфічним і може суттєво відрізнятися в територіальному та історичному контекстах, він значною мірою детермінується тими інститутами, що складають основу політичної системи держави, у даному випадку Третього Райху. Здатність того чи іншого режиму до політичних змін переважно обмежується інституційною складовою політичної системи. Інститути важливі для функціонування і розуміння політичного режиму, оскільки вони формують соціальний порядок. Політичні актори слідують змісту правил, встановлених інститутами, які можуть бути формальними і неформальними.

З теоретико-методологічної точки зору для дослідження специфіки інститутів окупаційних режимів, найбільш оптимальним є неоінституцій- ний підхід. Якщо традиційний інституціоналізм використовував поняття «політичні інституції» в значенні майже тотожному поняттям політичні установи чи організації, то неоінституціоналізм відмовився від такого підходу, зосередившись на правилах.

Класик неоінституційної теорії Д. Норт чітко розмежовує поняття «інституція» та «організація». Під інституціями він розуміє правила гри, що встановлюють як офіційні обмеження (закони, придумані людьми), так і неофіційні обмеження (звичаї, кодекси поведінки тощо). Організації ж охоплюють собою політичні, економічні, суспільні та освітні органи, що складаються з груп індивідів, пов'язаних між собою спільним прагненням досягти певних цілей. Водночас, вчений не протиставляє ці дві категорії, а, навпаки, підкреслює їх діалектичний взаємозв'язок. Інституції створюють можливості для відповідної діяльності організацій, а організації, в свою чергу, створюються для досягнення їх мети та виступають агентами інституціо- нальних змін [13].

Д.Норт до формальних інституцій відносить правові та адміністративні акти (закони, норми права, адміністративні рішення, а до неформальних - договори та угоди, норми поведінки, звичаї і традиції, різноманітні соціальні умовності тощо. У складі інститутів існують і органи примусу, на яких покладається завдання дотримання правил. До органів примусу належать як правоохоронні органи так і суду [І2].

Німецька управлінська модель, створена в окупованій Україні характеризується багатофункціо- нальністю, взаємозамінністю, високим ступенем паралелізму та дублювання службових компе- тенцій різних відомств та установ. До того ж ця управлінська модель була сповнена протиріч між: військовими, поліційними і цивільними адміністраторами; Е.Кохом та А.Розенбергом і частиною генеральних комісарів, одні з яких проводили лінію райхскомісара, а інші - райхсміністра. Тому, управлінську модель варто поділяти ще й на певні підсистеми: військову, поліційну, цивільну, господарську. Складність самої моделі спонукає дослідника до застосування загальної теорії систем, яку у 50-х рр. ХХ ст. створив австрійський вчений Л.Берталанфі [2]. Його теоретичні напрацюван- ня дозволяють розглянути поведінку окупаційної управлінської системи як у загальному так конкретному, динамічному рівнях, часових просторах, а також визначити її здатність до критичних навантажень, внутрішньої взаємодії чи навпаки - конфронтації між різними підсистемами та врешті й гілками влади.

Кожен дослідник має власноруч пояснити подій і процеси або принаймні їх частину, які відбувалися в просторі, який він вивчає. При цьому рівень аргументацій може суперечити вже сформульованим і встановленим у науці концепціям бо ж доповнювати їх новим знанням. Адже інколи буває, що вже здавалося вивчені проблеми при більш детальному аналізі виявляються малодослідженими або ж загалом, невивченими. Тому для неупередженого стереотипами наукового теоретико-методологічно- го пізнання досліджуваної проблеми може знадобитися герменевтика.

Герменевтика є мистецтвом інтерпретації текстів, які розуміються як будь-які літературні твори, у тому числі й історичні. Існують також підходи, відповідно до яких герменевтика розглядається як мистецтво осягнення чужої індивідуальності, а також учіння про принципи гуманітарних наук. Один із засновників цього наукового напряму Ф.Шлеєрмахер вважав предметом герменевтики передусім тексти, які від дослідника відділяє велика часова, історична, культурна та мовна дистанції. Пам'ятники зазвичай до далекої і чужої досліднику культури. Існує чимало «бар'єрів», які не дозволяють прямому проникненню в сутність пам'ятника. Тому потрібно уміти перекладати, інтерпретувати та коментувати тексти. Герменевтика з точки зору Ф.Шлеєрмахера потрібна там де дослідник має справу з ситуацією нерозуміння. Він сформулював декілька принципів, які склали зміст сучасних дискусій і сприяли формуванню нових напрямів у герменевтиці. Зокрема, це стосується принципу «кращого розуміння», у відповідності з яким метою герменевтики є розуміння тексту і його автора краще, аніж сам автор розумів себе і своє власне творіння [8]. Це мистецтво інтерпретації текстів, на думку В.Кузнєцова виводиться на раціональний рівень, отримуючи філософського статусу [7]. Отже, за допомогою герменевтики дослідник, інтерпретуючи тексти може підійти до визначення його сутності в соціокультурному контексті. гітлерівський військовий окупація

Хоча герменевтичний метод і не є абсолютно суб'єктивним, оскільки наявний деякий вихідний предметний, вербальний чи поведінковий матеріал та опора для інтерпретації у теоретичних схемах та у природній мові, його результати не є інтерсуб'єктивним знанням. Кожен новий інтерпретатор дає дещо інше тлумачення матеріалу. Не лише послідовники різних концепцій, але й послідовники однієї концепції можуть дати непогоджу- вані результати [3].

Для нашого дослідження варто використати і напрацювання М.Хайдеггера, для якого існують три головні постулати критично-філософської традиції. По-перше, незважаючи на доцільність буття як такого, у процесі міркування так само закономірно виникають зайві феномени. Без цього не може обійтися вимога чесності та самого принципу ін- тенціональності мислення. По-друге, визначеність міркування вимагає попередньої пояснюваності кожної його складової частини. По-третє, треба прагнути інтимного сприйняття тексту як єдино- правильного в кожному суб'єктивному випадку, що досягається екзистенційним перейняттям промовою як інтенціональним висловленням [6, с. 61].

Отже, герменевтика дозволяє автору, який аналізуючи тексти має право на власну інтерпретацію відповідних історичних подій, явищ та процесів. При цьому він може не зважати на певні усталені в науці традиції, «хрестоматійні істини», думки «авторитетів» тощо. Його творча думка звільнена від цього, а тому існує можливість побачити досліджувані події під новим кутом зору, іншим ракурсом.

Вибір методологій наукового пізнання має бути адекватним, підпорядкованим меті і завданням будь-якого дослідження. Але, криза радянської ідеологічної історіографії, відкидання марксистської теорії, своєрідний «методологічний вакуум» призвів до застосування абсолютно нових для українських вчених наукових методологій. Так, окремі автори досліджуючи події окупаційного минулого досить механічно намагаються використати сенер- гетику, яка як відомо прийшла із абсолютно іншої наукової сфери, і доводять, що вона дає змогу простежити чинники, що супроводжують входження суспільного організму у фазу нестабільності, перебування в «точці біфуркацій» та вихід з неї (с. 87) [9, с.87]. Ми приєднуємось до думки М.Беззуб'яка, який зазначає, що при більш детальному й прискіпливому розгляді цього питання виявляється, що ним користуються в своїх компіляційних роботах суспільствознавці, які навіть не намагаються виконувати власні наукові дослідження і, зазвичай, не розуміють смислу синергетичних понять і термінів.

Метод, або ж математичний апарат, який використовується в синергетиці - теорії динамічних систем. Проте саме специфіка предмета суспільного пізнання не дає змоги ефективно користуватись цим математичним апаратом, а, отже, й позбавляє синергетику предметного підгрунтя, тобто саме того, що робить будь-яку теорію дійсно пояснювально-ефективною, а не простим словником. Всі підтвердження ефективності синергетичного підходу в соціальних науках зводяться до грунтованого на аналогії уявлення про суспільство як рідину, котра, зазнаючи зовнішніх впливів, змінює власну структуру.

Синергетика є усього лиш стресором чи каталізатором, який спонукає вчених-суспільствознавців до пошуку адекватної, передовсім теоретично обгрунтованої (на основі знову ж таки «класичної» соціальної науки), відповіді на експансію синергетики. Така відповідь можлива лише на грунті традицій соціальної науки (марксизму, веберіанства, позитивізму). Крім того інонаукові запозичення до суспільствознавства можуть відіграти роль «продуктивних метафор», спрямовуючи наукове дослідження та згруповуючи його емпіричну базу і попередні дані [1].

Майже аналогічні аргументи пропонують В.Вєдєнєв та О.Лисенко, які зазначають, що подекуди спостерігаємо спроби поєднати некритичне запозичення зовні «модних» й не властивих вітчизняній науці підходів. Відбувається настирливе втручання методології та духу постмодернізму в гуманітарну науку й широку свідомість. Якщо для наукової сфери це загрожує втратою самого сенсу наукового пошуку - прагнення за допомогою дослідницьких методик максимально наблизитися до адекватного сприйняття сутності явищ минулого - то для суспільної свідомості несе ризик суцільного морально- етичного релятивізму, втрати орієнтирів духовного буття, цивілізаційної самобутності. При цьому відбувається руйнування межі між науково-історичним дослідженням та белетристикою, пропагандистською, псевдонауковою агіткою [5, с. 6, 7].

В основу авторської інтерпретації досліджуваних подій покладалися загальнонаукові принципи історизму, об'єктивності, а також неупередженості у підборі джерельної бази. Явища і процеси розглядалися у їх діалектичному взаємозв'язку. Комплексний підхід дозволив зобразити систему установ окупаційного режиму у його цілісному вигляді, врахувати завдання, які ставились перед кожною із німецьких та місцевих управлінських структур.

Праця побудована за традиційним в історичній науці проблемно-хронологічним принципом, який дозволяє викласти події у їх часовому просторі, врахувати причинно-наслідкові зв'язки між досліджуваними подіями, явищами та процесами як на теренах РКУ так і в зоні відповідальності військової адміністрації.

Висновки, узагальнення формулювалися на основі застосування таких методів наукового пізнання як: аналіз, синтез, індукція та дедукція. Це дозволили виділити сутнісні характеристики гітлерівського окупаційного режиму, відійти від радянського догматичного наповнення змісту термінів «військово-каторжного режиму», «реставрацію влади царизму та поміщиків», «рабсько-кріпосницької праці», «безправного» становища місцевого населення.

Репрезентація управлінської діяльності усіх ланок окупаційного адміністрації (центрального, регіонального і місцевого апаратів, відомчих установ) здійснювалася на основі системного аналізу, а також структурного методу. Це дозволило розглянути процес прийняття важливих нормативних установок на вищому управлінському щаблі, а також їх безпосередню практичну реалізацію на місцевому рівні.

Одним із завдань праці є порівняння стану функціонування місцевих судових установ, адвокатури, нотаріату в РКУ та військовій зоні окупації. Тому, неодмінною умовою досягнення визначеного дослідницького горизонту стало застосування кам- паративістської методики.

Прийоми типологізації дозволили проаналізувати різні види нормативно-правових актів, зміст цивільних та кримінальних справ, особливості цивільного та кримінального процесу, виконання рішень цивільних та вироків кримінальних судів, нотаріальні чинності періоду окупації як в РКУ так і в зоні відповідальності військової адміністрації.

Оскільки у центрі уваги автора праці перебуває проблема функціонування місцевих судових установ, адвокатури та нотаріату було неможливо уникнути використання методик правознавства (формально-юридичного методу та методу тлумачення нормативно-правових актів). На їх основі здійснювався аналіз нормативно-правової бази, регулятивних установок німецьких владних структур, повсякденної практики роботи судів, адвокатури та нотаріату в РКУ та військовій зоні окупації.

У зв'язку із малодослідженістю проблеми автором праці було виявлено та залучено до наукового обігу значну кількість оригінальних архівних джерел. Тому, у дослідженні використано джерелознавчі методи і прийоми роботи з документами. На їх основі виявлялися найбільш репрезентативні джерела, типологізувалися їх види, трактувався зміст, визначався правовий статус місцевого населення та працівників суду, адвокатури та нотаріату.

Звісно, що у дослідженні використовувався відповідний понятійно-термінологічний апарат. Ключовими у дослідженні є такі поняття як «гітлерівський (нацистський) окупаційний режим», «німецькі органи окупаційної влади», «органи місцевого управління», «місцеві цивільні суди», «місцеві кримінальні суди», «адвокатура», «нотаріат», «місцевий соціум».

За своїм означенням і глибинним, сутнісним звучанням окупаційний режим в Україні був «гітлерівським (нацистським)». У даному випадку словосполучення «гітлерівський» і «нацистський» застосовуються як синонімічні поняття. На наш погляд, можливо використання і поняття «німецька окупаційний режим». Уся повнота політичної влади над окупованими територіями у даному випадку належала керівнику Німеччини - А.Гітлеру, а вся окупаційна політика здійснювалася в унісон із ідеологічними постулатами нацистської партії.

Гітлерівський (нацистський) окупаційний режим це система органів і установ, уповноважених центральними відомствами Третього Райху та особисто А.Гітлером на здійснення управлінських функцій в загарбаних країнах. В Україні за своєю сутністю цей режим був військово-поліцейським, оскільки, для «ефективного» управління окупованими територіями необхідна була не лише армія, а й розгалужений поліцейський апарат. Поліцейські органи повноцінно функціонували і у військовій зоні окупації. Окупаційний режим мав суттєво виражений репресивно-каральний вираз, але, його керівники не відмовлялися встановлювати обмежений правовий статус місцевого населення.

Встановлення нами сутності окупаційного режиму як «військово-поліцейського» дозволяє відмовитися від радянського його зображення у якості «військово-каторжного». В окупованій Україні уся повнота влади належала виключно німецьким органам управління, отож, ні про яку «реставрацію влади російського царизму та поміщиків», «буржуазно-поміщицьких порядків». Те ж саме стосується і словосполучення «рабсько-кріпосницька праця». Праця місцевого населення мала примусовий, загальнообов'язковий характер, але усе рівно була обрамлена у рамки чітких нормативно-правових актів, якими визначалися тривалість робочого дня, рівень заробітної плати, додаткових виплат, продуктового забезпечення відпусток тощо.

З ініціативи політичного керівництва Третього Райху задля успішного управління процесом тотальної експлуатації загарбаного територіального масиву були створені німецькі органи окупаційної влади із тимчасовим, перехідним статусом. Це були типові адміністративно-територіальні утворення, які не враховували попереднього адміністративного поділу УРСР і заперечували будь-які історично існуючі етнографічні межі певних регіонів.

Німецькі органи окупаційної влади репрезентовані РКУ та військової зони окупації (ВЗО). У останньому випадку можливе застосування термінів «зона військової окупації», «зоні відповідальності військової адміністрації». Вони можуть застосовуватись як синонімічні означення і між ними жодної різниці не існує. У той же час необхідно відрізняти термін «прифронтова зона», яка перебувала в управлінні армійського керівництва, яке керувало бойовими діями на конкретних ділянках фронту. У даному дослідження ця окупаційна зона не розглядається.

До організаційної структури РКУ входили генеральні комісаріати та гебітскомісаріати, які безпосередньо і здійснювали управлінські функції у регіонах та округах. Гебітскомісаріати представляли німецьку місцеву адміністрацію. У військовій зоні окупації ці ж функції покладалися на фельд- та ортскомендатури.

Необхідність застосування означення «німецькі органи» пояснюється тим, що в Україні існували і «органи місцевого управління» репрезентовані сільськими, міськими та районними управами. Ми не додаємо до цього означення слова «окупаційні», оскільки, вони створювали виконання вказівок місцевого німецького керівництва і жодним ступенем самостійності не користувалися. Подекуди у літературі їх ще називають «органами місцевого самоврядування», але, зміст службових повноважень цих управлінських структур не дозволяє вважати їх «самоврядними».

У дослідженні присутня й певна правова термінологія - «місцеві цивільні суди», «місцеві кримінальні суди», «адвокатура», «нотаріат».

Введення до термінології судових установ слова «місцеві» необхідне з огляду на їх ідентифікацію, адже, в окупованій Україні функціонували як надзвичайні та і німецькі суди. Їх завдання і функції суттєво відрізнялися від тих судів, які мали розглядати суперечки і захищати певні інтереси місцевого населення.

У даному випадку термін «місцеві цивільні суди» означає існування спеціалізованої судової установи, яка уповноважувалася на розгляд цивільних та сімейних справ місцевого населення. Місцеві кримінальні суди уповноважувалися на розгляд незначних за шкодою кримінальних діянь (злочинів) місцевого населення. У тогочасних означеннях цивільні суди йменувалися як суди шліфенів, а кримінальні - суди шефенів. У разі ж об'єднання цих судових установ їх іменували як суди шефенів-шліфенів.

В окупаційний період було створено такий соціально-правовий інститут як адвокатура. У деяких регіонах РКУ та ВЗО їх іменували як «правові порадники». Основною функцією адвокатів був захист прав особи у суді та надання певних юридичних консультацій.

Із метою посвідчення прав, а також фактів, які мали юридичне значення з метою надання їм юридичної вірогідності було створено відповідний нотаріат. У разі відсутності такого органу відповідні повноваження покладалися на спеціально уповноваженого працівника органу місцевого управління.

У дослідженні присутній і термін «місцевий соціум», який розглядається нами як соціальне утворення, котре складалося із населення окупованих територій. Звісно, що це населення було «місцевим», а тому можливо застосування синонімічного означення «місцеве населення». Формування місцевого соціуму було детерміноване статичними ознаками, адже, його становили люди, які із різних причин і життєвих обставин опинились на окупованій Україні. Частина населення до воєнних подій не проживала на цих територіях. Окупаційна адміністрація намагалася не допустити масових соціальних міграцій, нормативними актами обмежувалося пересування між сусідніми населеними пунктами. Водночас, для цього соціуму були характерними і динамічні ознаки, пов'язані із прибуттям певної населення із військового полону, а також частковою фізичною ліквідацією колишніх комуністів та членів радянського активу та тотальною - учасників руху Опору та євреїв і циган.

Місцевий соціум не був однорідним. Більшість його становили робітники, селяни та службовці. Але з'являлися і нові соціальні групи, такі як поліцейські, працівники органів місцевого управління. Вони наділялися більш привілейованим соціальним статусом, напряму пов'язаним із їх службою в окупаційних органах влади. І навпаки - комуністи та радянський актив, у порівнянні з рештою місцевого населення були ще більш обмежені у своєму правовому статусі. На нижньому щаблі цієї специфічної соціальної ієрархії перебували євреї та цигани, які за фактом своєї етнічної приналежності позбавлялися права на життя.

Таким чином, оновлені автором теоретико-ме- тодологічні засади дослідження, врахування на- працювань зарубіжних та вітчизняних дослідників історії гітлерівського окупаційного режиму дозволило з високим ступенем вірогідності реконструювати проблему функціонування місцевих судових установ, адвокатури та нотаріату в РКУ та військовій зоні окупації.

Список використаних джерел

1. Беззуб'як М. 2006, Сенергетика і суспільні науки - діалог класиків. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку [збірник наукових праць]. Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка». Вип. 17. С. 13 - 17.

2. Берталанфи Л. 1969, Общая теория систем: критический обзор. Краткий конспект. Исследования по общей теории систем. М.. С. 23 - 82.

3. Ванда Н.В. 2013, Можливості та обмеження застосування герменевтичного методу у психології. Проблеми сучасної психології. 2013. Вип 20. С. 79 - 91.

4. Вебер М. 1998, Три чисті типи легітимного панування. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К. С. 157 - 172.

5. Вєдєнєєв Д.В., Лисенко О.Є. 2010, Україна у Другій світовій війні: деякі питання теорії, методології й суспільних рефлексій. Український історичний журнал. 2010. № 3. С. 4 - 29.

6. Квіт С. М. 2003, Основи герменевтики: Навчальний посібник. К.: Академія. 192 с.

7. Кузнецов В. 1991, Герменевтика и гуманитарное познание. М.: Издательство МГУ 191 с.

8. Кузнецов В. 1999, Герменевтика и ее путь от конкретной методики до философского направления. Логос. Философско-литературный журнал. № 10. С. 44 - 88.

9. Куницький М.П. 2014, Соціально-правовий статус місцевого населення Райхскомісаріату «Україна» (1941 - 1944 рр.): монографія. К.: ПП «НВЦ «Профі». 564 с.

10. Музика І.В. 2009, Легальність, легалізація, легітимація (як юридичні терміни). Енциклопедія історії України: Т. 6. Ла - Мі. Ред.: В.А.Смолій (голова) та ін.. НАН України. Інститут історії України. К.: Наукова думка. С. 96.

11. Музика І.В. 2011, Проблема легальності та ле- гітимності норм права у соціологічному праворозумінні: історико-правовий аспект. Часопис Київського університету права. - Київський університет права НАН України, Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України. № 3. С. 31 - 135..

12. Норт Д. (2000), Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І.Дзюб. К.: Основи. 198 с..

13. Размєтаєв А.С. 2018, «Ефективний контроль» як базовий концепт сучасного дискурсу окупаційних режимів: політико-інституційний вимір. Сучасне суспільство. № 1. С. 142 - 155.

14. Рекотов П. 2017, Зміст поняття «військова окупація» в міжнародному праві до середини ХХ ст. Вісник Запорізького національного університету: Збірник наукових праць. Юридичні науки. Запоріжжя: Запорізький національний університет. № 2 С. 26 - 30.

15. Рекотов П. 2017, Права і обов'язки окупанта під час здійснення військової окупації (середина ХХ ст.). Порівняльно-аналітичне право. № 3. С. 55 - 58.

Анотація

У статті висвітлені теоретико-методологічні основи дослідження нацистської окупації України (1941 -- 1944 рр.) Оновлені автором теоретико-методологічні засади дослідження, врахування напрацювань зарубіжних та вітчизняних дослідників історії гітлерівського окупаційного режиму дозволило з високим ступенем вірогідності реконструювати проблему функціонування місцевих судових установ, адвокатури та нотаріату в РКУ та військовій зоні окупації.

Ключові слова: дослідження, окупаційний режим, метод, методологія.

The article highlights the theoretical and methodological foundations of the Nazi occupation of Ukraine study (1941 - 1944). Updated by the author theoretical and methodological principles of the study, consideration of foreign and domestic researchers works on the history of Hitler's occupation regime allows with a high degree of probability to reconstruct the issue of local courts, lawyers and notaries functioning in the Reichcomissariat "Ukraine” and the military occupation zone.

Keywords: research, occupation regime, method, methodology.

Размещено на Allbest.ru