Державно-церковні відносини на півдні України у добу "відлиги"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сучасний етап розвитку суспільного життя України визначається інтересом її громадян до недавнього минулого Української держави, особливо періоду Радянського Союзу. Серед сфер людського життя, найбільших змін в СРСР зазнала релігійна сфера. Це стосується не лише змін в структурі релігійних організацій, а й власне повсякденного життя пересічних віруючих. Зміни відбувалися на різних етапах існування Радянського Союзу, проте найбільш вагомими вони були у 50-60-х рр. ХХ ст., так званого періоду «відлиги».

Значним внеском в історію взаємин між державою і церквою в УРСР у повоєнний період та хрущовську добу, незважаючи на величезну кількість робіт, написаних на той час з цієї тематики, є історико-політологічна праця В. Войналовича «Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс» [5], в якій автор розглянув радянську політичну модель державно-церковних відносин і специфіку її реалізації в УРСР. Важливими для нашого дослідження є публікації П. Бондарчука, серед яких слід виділити одноосібні «Релігійність населення України у 40-80-х роках XX ст.: соціокультурні впливи, особливості, тенденції змін», «Релігійні течії в радянській Україні (середина 1940-х - середина 1980-х років). Історико-релігієзнавче дослідження» [2; 3] та колективні монографії «Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940х - середина 1950-х рр.», «Релігійна політика в Україні у 1960-х - 80-х роках і сучасна практика міжконфесійних відносин» [19; 21]. Однак, регіональний аспект проблеми розглянуто авторами недостатньо, що є суттєвим аргументом щодо актуальності нашого дослідження.

Метою статті є спроба охарактеризувати стан державно-церковних відносин на Півдні України в добу «відлиги».

Нетривала лібералізація релігійного життя в СРСР, пов'язана з Другою світовою війною, швидко закінчилася у повоєнний період. Після зміни найвищого керівництва, в державі посилилась атеїстична пропаганда, що в свою чергу вплинуло на становище релігійних громад Півдня України.

7 липня 1954 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи для її поліпшення». У постанові критикувалася недостатня діяльність у сфері науково-атеїстичної пропаганди ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів КПРС, Міністерства культури СРСР, Всесоюзного товариства для поширення політичних і наукових знань» [13, с. 97]. Вказана постанова зобов'язувала партійні та державні органи розгорнути активну науково-атеїстичну пропаганду. Цей документ різко контрастував із попередньою політикою в релігійній сфері.

Після публікації постанови місцеві органи влади взялися втілювати її в життя. До антирелігійної агітації активно залучалася місцева преса. Миколаївська обласна газета «Південна правда» (та її російськомовний аналог «Бугская заря») почали вміщували більше статей антирелігійного змісту. Серед них: «За бойову науково-атеїстичну пропаганду», «Реакційна суть релігії і релігійних забобонів» М. Владимова, «За бойову антирелігійну пропаганду» О. Келюха.

У містах і селах Півдня України збільшилася кількість лекцій на антирелігійну тематику. Так, в клубах і польових таборах Котовського району Одеської області за липень-серпень 1954 р. їх прочитано близько 40. З лекціями на тему «Наука і релігія» часто виступив пропагандист Котовського райкому партії М. Коноваловта інші партійні і комсомольські працівники. В культурно-освітніх закладах більшості районів Одеської області, зокрема в Лиманському, Саратському, Болградському було проведено десяти тематичних вечорів на антирелігійні теми. У багатьох клубах після лекцій демонструвалися науково-популярні кінофільми, організовувалися виступи гуртків художньої самодіяльності атеїстичної спрямованості [12, с. 66-68].

Наступ на релігію виявився настільки сильним, що партія, побоюючись соціального вибуху, змушена тимчасово призупинити цей процес. Так, 10 листопада 1954 р. було ухвалено постанову ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення» [16, с. 80]. Віруючі, зокрема Південноукраїнського регіону, надсилали листи до урядових установ, в яких висловлювали підтримку та подяку першому секретарю ЦК КПРС М. Хрущову за те, що він «виступив на захист прав релігійних громад» [12, с. 68]. Влада відстежувала реакцію на постанову. Було підготовлено ряд інформаційних листів, які відображали настрої як церковних діячів, так і простих людей [18, с. 261].

Слід зазначити, що ця постанова не була спрямована на послаблення атеїстичної роботи, вона лише корегувала методи її здійснення.

Кремлівське керівництво перетворило Патріархат Російської Православної Церкви в слухняний і поступливий напівсвітський орган, у всьому підпорядкований голові Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР. У другій половині 50-х рр. ХХ ст. Раду у справах РПЦ попри всі демократичні процеси очолював генерал держбезпеки Г Карпов, який повністю контролював ситуацію в Московському патріархаті і, без будь-якого перебільшення, «прибрав до рук» патріарха Олексія [4, с. 152-153].

Починаючи з другої половини 1950-х рр., для проведення масової атеїстичної роботи широко використовувалися будинки атеїста. Один із перших будинків атеїста був відкритий у вересні 1957 р. в Одесі. При ньому були створені різні секції, для лекційних виступів запрошувалися найкращі лектори міста, відбувалися цікаві вечори. Наприклад, у вечорах «чудеса без чудес» активну участь брали працівники кафедри хімії Одеського державного університету. При окремих будинках атеїста систематично працювали курси з підготовки лекторів-пропагандистів [7, с. 37-38].

Будинок атеїста, який діяв у Центральному районі м. Миколаєва, мав гарну матеріальну базу - лекційний і концертний зали, бібліотеку, робочі кімнати, радіо- і кіноапаратуру. Його працівники у своїй атеїстичній діяльності використовували різноманітні форми і методи. Серед них - тематичні вечори, вечори запитань і відповідей, спільні збори віруючих і невіруючих, концерти художньої самодіяльності, демонстрування атеїстичних та науково-популярних фільмів, колективне читання антирелігійних художніх творів, фотовиставки, виставки репродукцій образотворчого мистецтва, випуск світлових і радіогазет, усні журнали, зустрічі з вченими, письменниками тощо. Всі заходи старанно готувалися. Значна увага приділялася рекламі тематичних вечорів та усних журналів. У місті встановлювалися щити, розклеювались афіші, розповсюджувалися запрошення, готувалася концертна програма і підбиралися науково-популярні кінофільми. Із метою зацікавлення якомога більше слухачів на афішах повідомлялися назви тем [17, с. 65].

Проводилися й дні атеїзму, які включали проведення всеохоплюючих акцій. Наприклад, рада Одеського будинку атеїзму, Обласне відділення товариства «Знання», представники громадських організацій вирішили провести день атеїзму на Одеському канатному заводі. Атеїстичними заходами планувалось охопити не лише робітників, а й членів їхніх сімей. Дорослі отримували консультації з атеїзму, велися бесіди, які ілюструвалися науково-атеїстичними фільмами. Були відкриті виставки «Наука і релігія», «Наука про походження людини». Для дітей був організований атеїстичний дитячий ранок [8, с. 27].

У листопаді 1959 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи щодо припинення паломництва до так званих святих місць». Щоб припинити доступ віруючих до святих місць, засипались криниці і джерела, біля яких відбувалися церковні ходи, руйнувались каплиці [14, с. 73]. До ліквідації «святих» місць місцеві органи влади стали залучати санітарно-епідеміологічні служби й співробітників органів внутрішніх справ. Поряд з методами адміністративного тиску партійні органи стали проводити активну атеїстичну пропагандистську кампанію з дискредитації ідей паломництва.

В усіх областях України посилилася пропаганда, спрямована на ліквідацію паломництва. Особливо інтенсивно лектори-атеїсти діяли в Одеському, Суворівському, Татарбунарському, Балтському, Кілійському, Старокозацькому, Кодимському, Бородинському районах Одеської області. В Інструктивному листі РСРК (№ 57), вимагалося виявляти організаторів паломництва, притягати їх до кримінальної відповідальності. Інструктивний лист (№ 58) наполягав на поліпшенні інформаційної роботи уповноважених, зокрема, «негайному повідомленні партійних органів про всі факти активізації діяльності церкви; виявленні осіб, яких духовенство залучало до роботи у виконавчих церковних органах; виявленні робітників і службовців релігійних громад, які незаконно підлягали профобслуговуваню і т. д.» [15, с. 130].

Дослідники по-різному визначають причини початку антирелігійної кампанії в період перебування М. Хрущова на чолі Радянського Союзу. Зокрема, британський теолог М. Бурдо, пов'язував антирелігійну кампанію 1959-1964 рр. років із тим, що церковне керівництво і його радники мали стати беззастережними інструментами для виконання усних вказівок чиновників Ради в справах РПЦ [1]. На нашу думку, причин було кілька, й одна з них суб'єктивна - різко негативне ставлення до релігії самого М. Хрущова, який переносив свої особисті уподобання у державну сферу. На початок антирелігійної кампанії вплинули й успіхи в освоєнні космосу, віра молодої генерації, на яку опирався М. Хрущов, в науково-технічний прогрес та його можливості, а також, загальна криза віри, яку зазнавала в той час західна цивілізація.

Активна боротьба з релігією під гаслами відновлення ленінської соціалістичної законності вимагала й корекції нормативно-законодавчої бази. Виправлення її зумовлювалося прийняттям постанови РМ СРСР від 16 березня 1961 р. «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи» та відповідної постанови РМ УРСР від 29 квітня 1961 р. Відповідно до цих документів, реєстрація і зняття з реєстрації релігійних організацій, відкриття та закриття храмів і молитовних будинків мали здійснюватися за рішеннями виконкомів обласних рад депутатів і з погодженням з РС РПЦ та РСРК при РМ СРСР, а не за ухвалою центральних органів, як це було раніше. Отже, процедура зняття з реєстрації релігійних громад та закриття храмів значно спрощувалася і прискорювалася. Водночас центральна влада перекладала на місцеві органи відповідальність за беззаконня, що чинилися за її директивами й викликали невдоволення віруючих [2, с. 112].

Так, в 1959-1961 рр. у республіці ліквідовано 26 монастирів, у тому числі Михайлівський жіночий монастир в м. Одеса та Різдвяний жіночий монастир у с. Олександрівка Іванівського району Одеської області [6, с. 214]. У 1960 р. на Одещині було знято з реєстрації 42 релігійні громади і закриті церкви, у їх священиків відібрані реєстрації і заборонено проводити церковні служби [20, с. 161]. пропаганда, спрямована на ліквідацію паломництва.

Уповноважений у справах Російської православної церкви та релігійних культів В. Шлепаков доповідав, що за 1963 р. в Миколаївській області припинили існування релігійні громади РПЦ в с. Щербані Вознесенського району, с. Маринівка Доманівського району, м. Нова Одеса, с. Себино, с. Куйбишево Новоодеського району, с. Семенівка, с. Ганнівка Братського району та в м. Миколаїв у районі Старого Водопою. За рік вилучено церковні приміщення в с. Казанка, м. Новий Буг, с. Ново- Павлівка Баштанського району, с. Олександрівка Вознесенського та с. Мостове Доманівського районів. Крім того, отримана санкція на вилучення церковних приміщень в с. Матвіївка Новоодеського та с. Калинівка Снігурівського районів [9, арк. 4-7].

У найбільш «передових» областях було знято з реєстрації до 90 % загальної кількості громад. Так, у Запорізькій області з 108 храмів залишилося діючими 9, а в Криму - 14 [11, с. 465].

Мережа РПЦ за ці роки скоротилася більше, ніж на 3 тис. церков і молитовних будинків. Лише за 10 місяців 1960-1961 рр. на території України було знято з реєстрації понад 1500 релігійних громад. Впродовж 1960-1963 рр. в УРСР припинили своє існування 3410 православних релігійних громад. Були ліквідовані всі «святі» місця. Як бачимо, наступ на церкву з боку влади був доволі активним і загрожував повним знищенням усіх церковних структур.

Скорочення релігійної мережі особливо «вдарило» по південних областях, де кількість храмів, що діяли, була невелика і раніше. Наприклад, 1960 р. в сільських районах Одеської області, де релігійна мережа і так була невеликою, було закрито 42 храми, 1961 - 68, 1962 - 73. У Запорізькій області 1958 р. в сільських районах налічувалося 86 православних та 49 «сектантських» громад, а на початок червня 1963 їх залишилося відповідно 7 і 21. На всі села великої за територією Одеської області залишилось всього 7 православних храмів [2, с. 134].

Регіональний зріз мережі православних громад на Півдні України на 1 січня 1963 р. мав такий вигляд: у Запорізькій області - 15 зареєстрованих релігійних громад та 15 діючих церков та молитовних будинків, у Кримській області, відповідно - 18 і 16, у Миколаївській - 67 і 58, у Одеській - 93 і 87, у Херсонській - 68 і 63 [2, с. 135]. Отже, на території Півдня України було зареєстровано 261 релігійну громаду та діяло 239 церков і молитовних будинків.

У програмі, ухваленій ХХІІ з'їздом партії, вказувалося, що партія ставить собі за мету виховання всього населення в дусі наукового комунізму. А боротьба із «забобонами і передсудами» була складовою роботи з комуністичного виховання» [13, с. 136-137].

Прикладом активного цькування та покарання віруючих за релігійну діяльність можуть служити наступні події на Півдні України. У м. Гола Пристань Херсонської області було знято з реєстрації священика Городова за те, що він у своїй проповіді, виголошеній у Великий піст 1962 р., вимагав від віруючих виховувати дітей у любові до Бога і приводити їх до храму для сповіді й причастя. Позаяк майже 30 дітей висповідались і причастилися, такі дії не залишилися поза увагою влади. За ці та інші «порушення» (молебні за зцілення) священика було покарано [2, с. 113].

У 1964 р. до парткому Заводського району Миколаєва надійшов список з прізвищам 23 охрещених у церкві дітей, батьки яких перебували в лавах КПРС, з вимогою покарання винних. До звинувачуваних потрапив навіть Герой Соціалістичної праці М. Подченко [9, арк. 12-13]. Це нагадувало ситуацію 1950 р., коли з лав ВКП(б) було виключено жителя Миколаєва І. Кирильчука за здійснення в його сім'ї релігійного обряду - хрещення дитини [10, арк. 23].

Таким чином, наведена інформація дозволяє констатувати, що в період правління М. Хрущова в країні відбулися докорінні зміни в політиці щодо релігії. В другій половині 50-х - середині 60-х рр. ХХ ст. тогочасні владні структури вбачали у відродженні релігії небезпеку для побудови комуністичного суспільства. А оскільки будівництво комунізму теоретично обумовлювало знищення всякої релігії, вони почали застосовувати проти церкви рішучі жорсткі заходи. При цьому 1954-1958 рр. стали визначальними в процесі реалізації державної антирелігійної політики.

Основною складовою антирелігійної політики радянської влади часів хрущовської «відлиги» став адміністративний тиск, особливо місцевої влади, проведення антирелігійної роботи у багатьох державних структурах. Влада уводила в дію постанови, всілякі накази, щоб погіршити і так хитке становище церков. Релігія почала відходити з життя радянських людей. Отже, процес десталінізації та лібералізації не приніс вагомих змін в релігійне життя і мешканців Півдня УРСР.

Література

1. Bourdeaux M. Patriarch and prophets: Persecution of the Russian Orthodox Church today. New York; Washington: Praeger publishers, 1970. 359 p.

2. Бондарчук П. М. Релігійні течії в радянській Україні (середина 1940-х - середина 1980-х років). Історико-релігієзнавче дослідження. Київ : Інститут історії України НАН України, 2019. 268 с.

3. Бондарчук П. М. Релігійність населення України у 40-80х роках XX ст.: соціокультурні впливи, особливості, тенденції змін. Київ : Ін-т історії України НАН України, 2009. 382 с.

4. Войналович В. А. «Що насправді коїлось у патріарших палатах». Маловідомі документи про опозиційний рух в Руській Православній Церкві // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1994. № 1. С. 152-157.

5. Войналович В. А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інсти-туцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс. Київ : Світогляд, 2005. 741 с.

6. Войналович В. А. Чорні дні «чорного» духовенства: ліквідація православних монастирів в Україні в ході антирелігійної кампанії другої половини 50-х - першої половини 60-х рр. // З архівів ВУЧК--ГПУ--НКВД--КГБ. 1995. № 1/2. С. 209-217.

7. Войтко В. И., Барсук И. Я. Отношение Коммунистической партии и социалистического государства к религии и церкви. Киев, 1961. 46 с.

8. Гопченко П. Пророки космічної катастрофи. Одеса : Маяк, 1965. 50 с.

9. Державний архів Миколаївської області, ф. 5162, оп. 1, спр. 226, 39 арк.

10. Державний архів Миколаївської області, ф. П. 7, оп. 44, спр. 7, 58 арк.

11. Історія українського селянства: нариси в 2-х томах / НАН України; Інститут історії України / відп. ред. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2006. Т. 2. 653 с.

12. Кириленко А. О. Південна Україна в період хрущовської «відлиги» (1953-1964 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Миколаїв, 2016. 246 с.

13. КПРС і Радянська держава про релігію та атеїстичну пропаганду: збірник документів і матеріалів / упоряд. і приміт. Б. Лобовика, Р Приходька. Київ : Держполітвидав УРСР, 1962. 184 с.

14. Меркатун І. П. Антирелігійна кампанія 50-60-х років в Україні // Український історичний журнал. 1991. № 10. С. 70-76.

15. Моренчук А. А. Церковно-релігійне життя в Україні в 19531964 роках (на матеріалах західних областей). Луцьк : Волинський національний університет ім. Лесі Українки, 2009. 195 с.

16. О религии и церкви: Сборник высказываний классиков марксизма-ленинизма, документов КПСС и Советского государства. Москва :Политиздат, 1981. 176 с.

17. Пастух М. Ставлення КПРС до релігії і атеїстичного виховання. Київ : Держлітвидав, 1962. 74 с.

18. Пащенко В. О. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 - початку 1990-х років. Полтава :АСМІ, 631 с.

19. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х - середина 1950-х рр.: У 3-х частинах / П. Бондарчук, Т. Вронська, О. Коляструк; відп. ред. В. М. Даниленко. Київ : Інститут історії України НАН України,2010. Ч. 3. 336 с.

20. Реабілітовані історією. Одеська область / Обл. ред. кол. Л. В. Ковальчук (голова). Одеса : АТ «ПЛАСКЕ»,2010. Кн. 1. 800 с.

21. Релігійна політика в Україні у 1960-х - 80-х роках і сучасна практика міжконфесійних відносин / П. М. Бондарчук, В. М. Даниленко, В. О. Крупина; відп. ред. В. М. Даниленко. Київ : Інститут історії України НАН України, 2010. 210 с.

Размещено на Allbest.ru