Політика національної безпеки у програмах політичних партій-учасниць парламентських виборів 2012 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика національної безпеки у програмах політичних партій-учасниць парламентських виборів 2012 року

Стаття присвячена історичному аналізу передвиборних програм українських політичних партій та рухів напередодні чергових виборів до парламенту в 2012 р. щодо їхньої візії на проблеми формування та реалізації державної політики в сфері національної безпеки та оборони. На основі документальних джерел розкрито ставлення українського політикуму до проблем національної безпеки, розкрито роль політичних силу розробці складових державної політики у галузі безпеки. Зроблено висновки про те, що проблеми національної безпеки були одними з провідних у програмних документах більшості українських політичних сил, що опосередковано засвідчило суттєве підвищення їхньої ролі у виробленні державної безпекової політики.

Впродовж усього періоду незалежності України проблеми її національної безпеки та розбудови армії досить часто привертали увагу з боку різних політичних сил. Причини уваги до цієї проблематики були різними, але здебільшого були пов'язані із лавіруванням України на зовнішньополітичній арені, так званою багатовекторністю зовнішньої політики, екзистенційним вибором між Росією та Європою. Значна увага до проблем забезпечення національної безпеки з боку політичних сил сприяла ліквідації усталеної монополії держави на розробку та впровадження пропозицій щодо поліпшення взаємодії інституцій влади у сфері забезпечення безпеки країни, різноманіття підходів до розв'язання ключових проблем, які поставали перед державою. Однак відкрита російська агресія проти України, що розпочалася в 2014 р., наочно продемонструвала наміри РФ зберегти свій вплив на Україну, визначати замість українського народу вектори зовнішньополітичного розвитку держави.

Події Революції гідності та початок російського вторгнення в Україну хронологічно співпав з діяльністю Верховної Ради VII скликання, яка була обрана на виборах 2012 р. Розпад пропрезидентської парламентської коаліції та банальна втеча низки одіозних політичних осіб на територію держави-агресора, змушує сучасних дослідників звертати увагу на діяльність політичних сил, представлених у парламенті. Особливу цікавість привертає до себе діяльність політичних партій у сфері забезпечення державної політики безпеки. Оскільки вже зараз можна стверджувати, що станом на лютий 2014 р. Україна фактично виявилась неготовою протистояти зовнішній агресії. Цей факт, безсумнівно, належить до сфери відповідальності українських парламентарів, що певною мірою внаслідок своєї політичної діяльності допустили занепад армії та зниження рівня національної безпеки. Дослідження програмних документів політичних сил, які взяли участь у парламентських виборах 2012 р. щодо забезпечення політики державної безпеки і є метою цієї наукової статті.

Зауважимо, що в українській історичній науці станом на сьогоднішній день фактично немає наукових студій, які б комплексно та цілісно розглядали заявлену тему. Водночас вона частково була порушена у низці важливих досліджень щодо питань забезпечення та функціонування державної політики у сфері національної безпеки. Серед вагомих досліджень виокремимо роботи В. Горбуліна, М. Дмитренка, Г. Новицького, М. Паламарчука, С. Пирожкова та ін., які пов'язували політику національної безпеки із перебігом внутрішньополітичних процесів у державі. Джерельну основу дослідження становили політичні програми партій-учасників виборів 2012 р., а також нормативно-правові акти вищих органів влади.

Національна безпека держави полягає у дотриманні належного рівня захищеності інтересів громадянина, суспільства та держави, а також забезпечує сталий розвиток суспільства. Державна політика в сфері національної безпеки повинна забезпечувати своєчасне виявлення, нейтралізацію і запобігання реальним та потенційним загрозам національним інтересам. Водночас спектр сфер для застосування державної безпекової політики може бути якнайширшим. Його можна відносити до проблем правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, оборони та міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки так і науково-технічної та інноваційної політики та інших важливих сфер суспільного життя, що визначені у Законі України «Про основи національної безпеки України» у випадку виникнення негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам [2, с. 15].

Вибори до Верховної Ради України, що відбувалися у 2012 р., вирізнялися технологізацією виборчих кампаній їх учасниками. Як всередині держави, так і за її межами вибори розцінювалися як вирішальна політична подія. Водночас їхні підсумки продемонстрували стан розвитку виборчих технологій в Україні, тенденції їх еволюції та перспективи вдосконалення [4, с. 44]. У виборах до українського парламенту у 2012 р. взяли участь 87 партій, з яких у загальнодержавному окрузі висунули свої виборчі списки 22 політичні сили [3]. Невідповідність декларацій і практичних кроків щодо реалізації курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, різне тлумачення проекту «проросійського» Єдиного економічного простору (ЄЕП), пріоритетів політики національної безпеки, співпраці з НАТО та ЄС, можливість та необхідність реприватизації стратегічних об'єктів - далеко невичерпний перелік питань, що відрізняв політичні сили та фактично розподіляв їх за ідеологічними критеріями - праві, центристи та ліві.

Як засвідчує проведений аналіз передвиборних програм партій-учасниць парламентської гонки, в українському політикумі було різне ставлення щодо зовнішньополітичних чинників впливу на державну безпеку України. Загалом політичні сили пропонували дотримуватись:

- Нейтралітету та позаблоковості;

- вступу до Євросоюзу та Організації Північно¬атлантичного Альянсу;

- відновлення ядерного статусу через відновлення ядерного потенціалу;

- посилення співпраці з РФ та інтеграція в міждержавні та наддержавні об'єднання, ініційовані нею;

- дотримання політики багатовекторності, що полягала у рівномірній та багатосторонній співпраці з усіма геополітичними гравцями без надання переваги котромусь з них.

Зауважимо, що на противагу виборам до українського парламенту в 2006 р. стратегічні розрахунки політичних партій щодо доцільності посилення інтеграції до структур ЄС і НАТО поступилися місцем політичним гаслам, що супроводжувалися поглибленням протистояння між різними політичними силами, їх геополітичними орієнтаціями за віссю «Схід - Захід» [5, с. 126].

Провідну роль у формуванні засад державної політики безпеки відігравала пропрезидентська Партія регіонів, яка на самих виборах здобула 30% голосів виборців. «Регіонали» вважали, що Україна повинна була залишатися позаблоковою державою. На їхню думку, це мало гарантувати безпеку українських громадянин. Обстоюючи участь України у всіх геополітичних проектах Кремля, як показала подальша діяльність Партії регіонів, політична сила активно декларувала прагнення євроінтеграції та здобуття асоційованого членства в Євросоюзі. Тут «регіонали» здебільшого говорили про економічну, а не політичну площину такого членства, оскільки вказували, що таке асоційоване членство в Євросоюзі мало супроводжуватись створенням зняття візових бар'єрів між Україною та ЄС та формуванням зони вільної торгівлі. В рамках політики «багатовекторності» було запропоновано нарощування економічного співробітництва в рамках СНД. Стратегічними для України, як і в період президентства Л. Кучми, фактично визнавались усі держави, з яких були виділені Росія, США, Китай, пропагувалась реалізація конкурентних переваг країни для отримання права на проведення спортивних та культурних заходів європейського і світового рівнів [1]. Слід зазначити, що передвиборча програма цієї політичної сили практично не зазнала змін, порівняно із попередніми виборами до українського парламенту, що відбувались у 2007 р. В цілому програма партії у зовнішньополітичному безпековому вимірі нагадувала положення Закону України «Про основи національної безпеки України» від 2003 р., який вказував на ключову ціль держави на міжнародній арені, а саме «забезпечення повноправної участі в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки...» [2, с. 26]. «Регіонали» продовжували слідувати традиційній для них лівоцентричній традиціях, використовуючи проросійську риторику на тлі загального декларування євроінтеграційного курсу. Втім політичній силі не вдалося запропонувати нових підходів до формування державної політики національної безпеки.

На парламентських перегонах 2012 р. ВО «Свобода», Українська Національна Асамблея (УНА), Українська платформа «Собор» та політична партія «Наша Україна» представляли правий сегмент українського політикуму. Щоправда, навіть перебуваючи в межах єдиного ідеологічного табору візії щодо шляхів забезпечення національної безпеки серед політичних партій відрізнялися. Більше того праворадикальні політичні сили, до яких відносились ВО «Свобода» та УНА у своїх передвиборчих програмах не мали чітко сформованого бачення захисту національної безпеки. Втім, вже під час виборів це не завадило ВО «Свобода» отримати політичні дивіденди та пройти в парламент. Політична сила виглядала для виборців привабливіше, оскільки зуміла сформувати ідеологічний портрет для пересічного виборця [13]. Концепція ВО «Свобода» у виборчій кампанії 2012 р. зводилася до принципу «дійти до кожного українця», донести до нього ідеологію партії, забезпечити захист його національних і соціальних прав [15].

«Наша Україна» виокремила в своїй передвиборчій програмі цілий розділ питанню «національної безпеки». На увагу заслуговувала пропозиція політичної сили щодо інтеграції в НАТО та ЄС, денонсації «харківських угод» та угод з Росією щодо газу [10, с. 2]. Крім цього, політичні сили правого політичного спектру вважали, що членство в ЄС та НАТО забезпечить фундаментальні гарантії забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності. Крім цього, євроінтеграцію розцінювали як суттєвий додатковий чинник, який мав стати запорукою успішних та прогресивних політичних та соціально-економічних реформ.

Українська платформа «Собор» у галузі зовнішньої політики й безпеки виступала за денонсацію Харківських (Угоди від 27 квітня 2010 р. між Україною і РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України) та інших угод, «що суперечили національним інтересам України». Натомість політична сила збиралася гарантувати безпеку країни через участь у системах європейської та євроатлантичної безпеки та фінансування ЗСУ на рівні, не нижчому від 2,5% ВВП.

Центристські політичні сили, представлені партіями «УДАР», «Україна -вперед», Ліберальна партія, ВО «Громада», політичне об'єднання «Рідна Вітчизна», партія Зелених України, «Зелена Планета» та ін. звертали увагу здебільшого на економічну, інформативну та енергетичну складові національної політики держави, які на їхнє переконання, могли стати загрозою для України. У той же час поза увагою політиків фактично залишався цілий спектр зовнішньополітичних аспектів політики національної безпеки.

Зважаючи на подальшу діяльність політичних сил у парламенті можна з упевненістю стверджувати, що ці пункти передвиборної агітації носили радше декларативний характер, ніж містили конкретні вказівки до дій. Зокрема в політичній партії В. Кличка «УДАР» пропонували забезпечити насамперед економічну безпеку [7]. Схожу позицію займала «Україна - вперед» Н. Королевської, яка вважала, що національна безпека держави суттєво зросте в умовах покращення внутрішньоекономічної ситуації в державі. На думку політиків, вона могла бути забезпеченою в умовах активного державного регулювання та створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього підприємництва. Було також задекларовано необхідність державної підтримки пріоритетних галузей вітчизняної економіки.

Партія «Нова політика» пропагувала прин¬циповість та послідовність у відстоюванні національних інтересів. Рівноправність України в міжнародних відносинах, на думку членів політичної сили, могла бути забезпечена шляхом взаємовигідних відносин з РФ та державами СНД, розвитком стратегічного партнерства з ЄС та США [8, с. 5].

Партія «Рідна Вітчизна» виступала за визнання курсу на європейську інтеграцію пріоритетним та визначальним вектором зовнішньої політики України. Цей процес мав супроводжуватися налагодженням зовнішньополітичної стратегії, яка дозволяла б Україні впливати на світові процеси та відстоювати свої національні інтереси [12].

Фактично єдиною загрозою, яка потребувала реакції, на думку Ліберальної партії України, була корупція. В умовах, коли інші політичні партії центристського напрямку намагалися балансувати поміж різними аспектами нацбезпеки, «ліберали» декларувала наміри подолати корупцію, яку відносили до загроз національної безпеки. Центристські партії вважали, що у сфері національної безпеки Українській державі необхідно стати на реальний ґрунт і усвідомити, що свою воєнну безпеку Україна має забезпечувати власними силами.

Певні напрацювання у сфері національної безпеки помітні також у діяльності «зелених», які наголосили на необхідності реалізації об'єднавчої національної ідеї українського народу, що полягає у розв'язанні проблем екології. Партія «Зелена планета» Н. Земної вказувала, що пріоритетом національної безпеки є соціально орієнтована ринкова економіка разом з національним та духовним відродженням українського народу [11, с. 4].

Політична сила використовувала лівоцентристський популізм, фактично працюючи в одному електоральному сегменті зі своїми опонентами з Партії регіонів. У програмі та риториці «Батьківщини», на відміну від «регіоналів», чітко простежувався проєвропейський зовнішньополітичний вектор. В одному із розділів передвиборчої програми цієї сили було задекларовано пріоритет із «формування сучасної української політичної нації із європейським майбутнім». Було задекларовано також усунення кризи у відносинах з ЄС та підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС. Поруч з тим вважливим вважались розвиток відносин з Росією, європейські цінності сприймалися як свої [6, с. 2].

Традиційні представники лівих - Комуністична партія України (КПУ) в традиційній для себе манері пропонувала в якості зовнішньополітичних пріоритетів вступ до Митного союзу, Єдиного економічного простору, Євразійського економічного союзу. Комуністи в категоричній формі ставили вимогу припинення співпраці з МВФ, а також переглянути домовленості, досягнуті в межах СОТ. На рівні Конституції України пропонувалося закріпити державний нейтральний та позаблоковий статус. КПУ також виступала з гаслом розроблення нової концепції оборони, яка мала відповідати «сучасним вимогам». Поряд з цим пропонувалось забезпечити переозброєння армії кращими вітчизняними зразками техніки [14]. Перебування КПУ на боці «партії влади», тривалий період її інтегрування до владних структур та участь у роботі парламентської більшості й уряду загострили стосунки комуністів з іншими політсилами. Головною метою комуністів було намагання довести не лише їхню «псевдо опозиційність», але й тотожність з «партією влади», через що і їхня боротьба з чинним режимом розцінювалася не інакше, як реваншистська [16, с. 149-150].

Відома своїми проросійськими поглядами партія «Руський блок» взагалі пропонувала вступити до Митного союзу, а також спільно з РФ та іншими державами пострадянського простору створити Євразійський союз. Крім державної російської мови було запропоновано на державному рівні підтримку канонічного Православ'я і єдності Руської Православної Церкви. Категорично було заперечене приєднання до антиросійських блоків - НАТО, Євросоюзу. Крім цього партія боролася з міфічним «українським фашизмом» та вважала, що Чорноморський флот РФ повинен безстроково перебувати в Криму і Севастополі як гарант забезпечення миру та стабільності на чорноморсько-середземноморському театрі [9, с. 3].

Висновки

парламентський політичний безпека

Питання національної безпеки під час парламентської кампанії 2012 р. фактично перетворилося на розмінну монету в боротьбі за владу між політичними силами різного ідеологічного спектру. Характер кампанії та подальша законодавча ініціатива політичних сил. що пройшли в парламент, наочно продемонструвала, що український політикум на виборах вирішував власнітактичні питання, використовуючи для цього навіть таке життєво-вважливе питання для існування держави як політика державної безпеки. Не наповнюючи реальним змістом програм щодо національної безпеки. Політичні сили фактично нівелювали своє значення для забезпечення належного функціонування цієї сфери. В кінцевому результаті, на нашу думку, це стало однією із причин фактичної відсутності належної відповіді на початок російської агресії проти України.

Список використаних джерел

1.Електронний бюлетень «Твій вибір 2012»', Партія регіонів, Вип.5. [online] Доступно: http:// www.ucipr.kiev.ua

2.Закон України «Про основи національної безпеки Украї¬ни»', 2003, Відомості Верховної Ради України, №39.

3.Каденюк, С., 2012. `До питання «участь партії у виборах»', Українська правда, 21 вересня. [online] Доступно: http://www.pravda.com.ua

4.Колесников, О., 2013. `Стратегії позиціонування

політичних партій на парламентських виборах 2012 року в Україні [Текст]', Вісник Центральної виборчої комісії, Київ, №3 (27), с.44-49.

5.Корнієвський, О., 2009. `Роль політичних партій у формуванні державної політики у сфері національної безпеки', Політичний менеджмент, №4, с.125.

6.Моя Батьківщина. Київщина, 2012, №14 (101).

7.Основні позиції партії УДАР'. [online] Доступно: http:// www.udar.if.ua/programa

8.Передвиборча програма партії «Нова політика»', 2012, Хрещатик, 21 вересня.

9.Передвиборча програма партії «Руський блок»', 2012, Голос України, 5 жовтня.

10.Передвиборча програма політичної партії «Наша Україна» «Україна на віки!»', 2012, Урядовий кур'єр, 5 жовтня.

11.Передвиборча програма Української партії «Зелена планета»', 2012, Хрещатик, 14 вересня.

Размещено на Allbest.ru