Ставлення українського селянства Київської губернії до польського повстання 1863-1864 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (Івано-Франківськ, Україна)

Ставлення українського селянства Київської губернії до польського повстання 1863-1864 рр.

Соф'як Н.В.

аспірант кафедри історії України і

методики викладання історії

Збройний виступ поляків 1863-1864 рр. був найбільшим проявом боротьби поневоленого народу проти російського самодержавства в ХІХ ст. Вікові шляхетські традиції польської аристократії і прагнення відновити державність та могутність колишньої Речі Посполитої були однією з передумов початку повстання. Перебіг боротьби на етнічних українських теренах мав свої особливості. Польський визвольний рух поширився на територію Правобережної України (офіційно - «Юго-Западный край России»), до складу якої входили три губернії - Київська, Волинська і Подільська. Автор поставила за мету розкрити ставлення місцевого українського селянства Київської губернії до польського збройного виступу. Обрана тема привертала увагу деяких вітчизняних радянських, а також польських та сучасних українських і зарубіжних дослідників (зокрема Г Марахова [21], М. Лещенка [22], С. Кеневича [10], Ю. Земського [18], Ю. Присяжнюка [25], Б. Гудя [14], Д. Бовуа [12] та ін.), але й досі становить науковий і суспільний інтерес.

Київська губернія в ХІХ ст. складалася з 12 повітів - Київського, Бердичівського, Васильківського, Звенигородського, Канівського, Липовецького, Радомишльського, Сквирського, Таращанського, Уманського, Черкаського, Чигиринського. Відповідно до даних, наведених у «Статистичних таблицях Російської імперії» за 1863 р., загалом у губернії проживало 1944334 осіб обох статей, з них 203612 - у містах і 1740722 - в повітах [26, с. 182-183]. По 10-й ревізії в краї мешкало 1353 поміщиків-чоловіків польської національності, що володіли 452 644 селянами також чоловічої статі (статистичні дані не враховували жіноче населення) [19, с. 5-6]. Важливу роль для пояснення перебігу польського збройного виступу в Південно-Західному краї відігравало віросповідання. За конфесійною приналежністю в Київській губернії православні становили 83,93%, іудеї - 4,15%, римо-католики 4,15% та 0,13% осіб інших віросповідань [16, с. 197]. З наведених даних бачимо, що частка поляків відносно до загальної кількості населення губернії була невеликою.

Історію створення польської повстанської влади на Правобережжі дослідники поділяють на три періоди: 1) серпень 1862 р. - січень 1863 р.; 2) січень-травень 1863 р.; 3) травень-червень 1863 р. [21, с. 155]. Головним органом польського визвольного руху був «Центральний комітет на Русі» (далі ЦНК), утворений 22 серпня 1862 р. в Києві. Згодом він був реорганізований у «Провінціальний комітет», що мав зв'язки з центральним проводом повстання у Варшаві. Проте узгодженості між керівним і провінційним органами не було. До складу «Провінційного комітету» ввійшли полковник Е. Ружицький (голова), прозектор анатомії Київського університету Ісідор Коперницький, студент Антон Юр'євич, учитель гімназії Александер Яблоновський, учитель А. Франковський. Комітет розробив план своєї діяльності, що передбачав підготовку повстання в усіх 36 повітах Правобережної України [23, с. 199].У Києві перебували двоє представників комітету - І. Коперницький та А. Юр'євич [21, с. 148].

Усвідомлюючи усю складність боротьби проти Російської імперії, на боці якої були регулярні війська та озброєння, польські повстанці зробили спробу залучити до своїх лав якомога ширші верстви населення. Оскільки найчисленнішою його частиною були селяни, то організатори збройного виступу намагалися застосувати всі важелі впливу щодо цієї категорії. Для цього використовували різного роду популістські гасла. Так, у головному маніфесті повстання від 22 січня 1863 р. говорилося: «До зброї піднімайтеся народи Польщі, Литви і Русі, бо година скорого визволення вже вибила, старий меч наш видобутий, святий прапор Орла, Погоні і Архангела розгорнутий» [8]. В іншому зверненні «До братів Русинів!» зазначалося, що повстання проти царизму «поширюється і зміцнюється, тому що його гаслом є свобода і щастя народу, і його перший вчинок повинен був принести справедливість великому селянському класу» [7].

Видана ЦНК у Варшаві 12 квітня 1863 р. «Золота грамота» робила акцент на найголовніші для селянських мас цінності. Передбачалося поширення грамоти серед українських селян Правобережжя. У документі, зокрема, містилося звернення із закликом «піднятись разом з Польщею і Литвою проти московського панування, щоб визволити вічну свободу і щасливу долю для цілого нашого краю» [11]. Окрім урегулювання аграрного питання, обіцяли й інші права і свободи, можливість навчатися в університетах і вибір місця проживання за бажанням селянина. Однак місцеве населення не довіряло польським обіцянкам демократичних свобод, оскільки традиційні, історично усталені їхні взаємовідносини із шляхтою суперечили гаслам, якими польська шляхта прагнула заручитися підтримкою українських селян [18, с. 22].

Для залучення селян на бік польських повстанців революційні комітети - Київський, Житомирський і Кам'янець-Подільський - надрукували видану ЦНК в Києві «Золоту грамоту». Повстанським загонам було наказано ходити по селах і зачитувати грамоти селянам. У кожному загоні були уповноважені особи, які відповідали за тлумачення прочитаного. Перед тим, як озвучити зміст «Золотої грамоти», повстанці трактували, виключно негативно, всі царські постанови та дії мирових посередників. Після таких промов зачитували кожний пункт грамоти, намагаючись порівнювати їх із царським Маніфестом від 19 лютого 1861 р. «Золоті грамоти» обіцяли вигідні умови для сільського населення та важливого для нього аграрного питання. У зв'язку з цим селян намагалися переконати в потребі виступити проти російських властей та долучитися до повстанських загонів [9, с. 207].

Реакція селян на зачитування грамоти була різною. Для прикладу, у маєтку поміщика в одному з містечок Київського повіту селяни спитали в повстанців: «Кому ж потрібно віддати цей папір, чи потрібно йти до мирового посередника, чи до станового пристава?». У містечку Бородянці цього ж повіту «селяни прийняли грамоту з ентузіазмом, вибрали зараз людей, котрим доручили берегти її, і 2 молодих хлопців із селян приєдналися добровільно до загону» [9, с. 208]. Хоча тут загинуло і було поранено чимало повстанців, незначній їх частині вдалося втекти разом з Р. Ольшанським. У Радомишльському повіті Київської губернії в с. Розважів, вислухавши та подякувавши за грамоту, селяни сказали: «Дякуємо царю за грамоту і вам, що приїхали оголосити її» [9, с. 208].

Російський імператор Олександр ІІ 24 квітня 1863 р. видав «Правила для утворення в Західних губерніях сільських озброєних караулів». Передбачалося, що ці формування активно підтримуватимуть російські війська. Караули були не тільки озброєні, але й підсилені ненавистю до польського пана, який століттями робив чимало для того, щоб залишити негативну пам'ять у середовищі селянських мас. Однак селянська сторожа не завжди надавала підтримку російській стороні. Траплялося, що селяни відмовлялися переслідувати і вбивати повстанців або ж, у рідкісних випадках, переходили на їхню сторону. Кількість селян у варті в Київській губернії складала 1 182 сотників, 9 590 десятників, 109 152 стражників див. Соф'як Н. Польський визвольний рух на Поділлі в 1863-1864 рр. / Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис, Івано-Франківськ, 2016, № 31, С. 93.. Загальна їхня чисельність становила 119924 чоловік [21, с. 207].

У циркулярі командуючого військами Київського військового округу від 29 квітня 1863 р. говорилося, що протягом трьох місяців його перебування в Києві зафіксовано випадки, коли чимало неблагонадійних осіб серед польського населення робили спроби висловити співчуття подіям, які відбуваються в Польщі, та поширенню повстання на Правобережжі. У документі, зокрема, наголошувалося: «деятельными мірами Гражданскаго Начальства и Полиціи, всі попытки злонаміренньїхь людей произвести въ краі безпорядки до сихъ поръ оказывались безсильными и предупреждались арестовашемъ нЬкоторыхъ боліе виновныхъ и тщательнымъ наблюдешемъ за остальными подозрительнымъ лицами» [1, арк. 5]. Однак заворушення в краї все-таки почалися. Так, за офіційними даними, в «Кіеві, в ночь съ 26 на 27-е Апріля, равно какъ въ тоже время и во многихъ другихъ містностяхь, нісколько вооруженныхъ мятежниковъ, образовавъ шайки, ... вышли изъ Кіева и других містностей, чтобы собравшись въ лісах. дійствовать явно вооружонною рукою противъ Правительства» [1, арк. 5].

З метою запобігання поширення повстання, одразу після початку антиурядового виступу на польських землях, на Правобережжі було оголошено військовий стан. Це дозволяло піддавати військовому суду затриманих повстанців або ж тих, кого підозрювали в участі у збройній боротьбі. Від місцевої влади вимагали збільшити пильність. Для цього рекомендували залучати українських селян, частину дворян і землевласників, які залишилися вірними «къ Престолу и Царю Освободителю» [1, арк. 5зв] і були осторонь від подій польського антиурядового виступу. Ця категорія населення сприяла «возстановленію въ краю совершеннаго порядка: чемъ самымъ избавять они и край и себя отъ раззоренія» [1, арк. 5зв].

Попри всі заходи місцевої російської влади серед польського населення краю все ж розпочалися хвилювання. Зокрема, в «Извістіяхьо возникшихъ въ Юго-Западныхъ губершяхъ безпорядкахъ»ввд 29 квітня 1863 р. говорилося, що «въ самомъ Киеві, въночь съ 26-го на 27-еАпріля,партія вооруженныхъ мятежниковъ вышла изъ города по направленію на с. Білилі. (Билиці. - Н. С.). - Частъ мятежниковъ были верхами. - Немедленно посланы войска, для преслеідованія подъ начальствомъ ... Полковника Барона-Тизенгаузена, и 40 челов^ъ пЬшихъ въ туже ночь взято съ орежюмъ въ рукахъ» [1, арк. 6]. Для переслідування інших повстанців із Києва було прислано підмогу, що становила «два эскадрона Глуховскаго Драгунскаго полка, 4-я сотня Донскаго Казачьяго №37-го полкаи двірога Полтавскаго піхотнаго полка на подводахъ. - 27го числа доставлено еще 20 чоловікь плЪнныхъ» [1, арк. 6].

Повстанці обіцяли місцевим селянам, що вони отримають свободу та земельні наділи, «на владініе которыми раздають (Золоті. - Н. С.) грамоты, писанныя золотыми буквами» [1, арк. 6]. Боротьба повстанців велася не тільки з ментально усталеними історичними стереотипами серед селянства, в розумінні якого поляк був паном, а селянин - кріпаком, але й з російською урядовою пропагандою. Тому, на заклики повстанців, селяни «во всіхь містахь преисполнены преданности кь ГОСУДАРЮ ИМПЕРАТОРУ (виділено в документі. - Н. С.) и много содійствують Полиціи и посылаемымъ войскамъ кь открытш и захватывашю мятежниковъ» [1, арк. 6]. У Київському повіті частину полонених повстанців у кількості 60 чоловік, які згодом були доставленні до Києва, захопили українські селяни [1, арк. 6].

У маєтках графів Браницьких, одних із найбільших землевласників Правобережжя, в околицях м. Біла Церква, було сформовано чотири повстанські загони. Один з них виник неподалік с. Шамраївка та був розбитий селянами Миронівки Канівського повіту, Узина і Шпендівки Васильківського повіту та ін. Інший повстанський загін відправився в Таращанський повіт. Його переслідували російські війська з 27 квітня 1863 р. Загін був знищений солдатами та селянами неподалік с. Кислівка Таращанського повіту. Селян очолював мировий посередник Маслов. Третій загін польських повстанців грабував с. Вінницькі Стави. Селяни с. Гребінки 28 квітня 1863 р. під керівництвом старшини Івана Шадури піднялися проти повстанців. Загін взяв у полон дев'ять повстанців. Четвертий загін польських повстанців з'явився в с. Плесецьке, розташованому на кордоні Київського повіту [13, с. 12, 13].

Повстанців переслідували війська регулярної російської армії, тож загін підійшов до с. Солов'ївка Радомишльського повіту [13, с. 12, 13]. Начальник повітової поліції в травні 1863 р. інформував про появу польського повстанського загону в с. Солов'ївка. Мировий посередник Г. Могильницький повідомляв, що 28 квітня в селі з'явився загін у складі 21 особи, «объявившихъ крестьянамь, что они пришли сь добрымь для нихь наміреніемь дарить землю и проч.» [2, арк. 133]. Загін озброєних повстанців, напавши на с. Солов'ївку, почав стріляти по селянському караулу, але селяни «вооружившись косами и дручьями успіли нісколько изь ихь убить, четырехь арестовали и отобрали у мятежниковь оружіе и знамя» [3, арк. 28зв]. Було вбито 12 і поранено дев'ять повстанців, а серед селян одного поранено шаблею [13, с. 13]. Ще чотирьох поляків було заарештовано і відібрано в них зброю, а частина загону «успіла укрыться вь лісу» [3, арк. 28зв]. Польські поміщики с. Солов'ївки Михаловський та З. Могильницький після вбивства селянами учасників повстання, слідуючи моральному обов'язку, відправили поранених до Брусилова того ж повіту, а загиблих похоронили [27, с. 106-107].

Частина польських поміщиків Київської губернії, які мріяли про відновлення могутності колишньої Речі Посполитої, проводили агітаційну роботу серед місцевого населення. Дворяни Київської губернії, які відгукнулися на антиурядовий виступ, намагалися переконати селян діяти спільно. Підтвердження цього знаходимо в донесенні начальника Липовецької повітової поліції від 2 квітня 1863 р. київському генерал-губернатору М. Анненкову, що дворяни Малиновські агітують селян приєднатися до польських повстанців, а також незаконно переховують зброю [2, арк. 8].

В інших повітах Київської губернії також відбувалася підготовка до збройного виступу. Так, начальник Бердичівської повітової поліції від 26 квітня 1863 р. інформував про можливі виступив даному краї. Місцевій владі було надано рекомендації щодо подальших дій за умови початку повстання:якщо з'являться повстанці, необхідно було повідомити «м^тныхь воинскихь начальниковь для направленія вь те міста воинскихь командь», а також «окружить ліса крестьянами (селянськими караулами. - Н. С.) для облавы, дабы вь случае, если мятежники укроются вь лісахь были бы схвачены немедленно и за симь доставлены вь Кіевь» [2, арк. 18]. Їх мали перевозити партіями від 10 до 15 осіб для здійснення над ними військового суду [2, арк. 18]. У названому повіті за допомогою селян було заарештовано понад 100 озброєних чоловік [3, арк. 28зв].

У Васильківському повіті начальник поліції представив два примірника «Золотої грамоти», які зачитували серед місцевого селянства Пашинський і Савінський. Разом з грамотами було виявлено дві відозви. Ці свідчення були передані у військово- слідчу комісію для визначення винуватості згаданих осіб щодо участі в повстанні [2, арк. 416]. Збройний виступ поширився на інші місцевості Київської губернії. Проте були окремі регіони, де повстання не тільки немало жодної підтримки від місцевих, але й взагалі не встигло спалахнути. Йдеться насамперед про Чигиринський і Черкаський повіти, в яких не було створено жодного повстанського загону. Тож антиурядовий виступ тут так і не розпочався.

Будучи озлобленими на польських землевласників, місцеві українські селяни досить активно відгукнулися на російську пропаганду і вступали в сільські караули. Зокрема, місцеві жителі с. Мирівка Київського повіту, дізнавшись у кінці квітня 1863 р. про наближення польських повстанців із Васильківського повіту, «по общему согласію единодушно» вирішили озброїтися і вирушити їм на зустріч. За офіційними даними, «когда набралось уже довольно людей вооруженныхъ косами, топорами и дубинами (це були селяни. - Н. С.) и вишли въ поле». Там, неподалік від с. Мирівки селяни Сидор Попович, Левко Стороник, Семен Гриненко і Єлисей Рогола під'їхали до повстанців і почали розпитувати, куди і з якою метою вони направляються [2, арк. 430]. Польські повстанці пообіцяли селянам волю, братерство, рівність, а також запрошували заслухати грамоту [2, арк. 430].

Слово за словом між польськими повстанцями та українськими селянами розпочався діалог, під час якого поляки згадували місцевим минулі часи і козаччину. Ішлося, зокрема, про те, як «русская Царица Екатерина» забрала волю в двох народів [2, арк. 430зв]. Поляки намагалися переконати сільське населення в тому, що прийшли повернути втрачені козацькі вольності. Для цього місцевим жителям пропонували долучитися до польських повстанських загонів, що «помогутъ побить москалей» і створити «новое Царство» [2, арк. 430зв]. Обіцяли, що в ньому всі люди будуть рівні. Один із повстанців навіть витягнув грамоту, як писалося в документі, «написанную золотыми буквами, сталъ на коліни и начавъ читать, въо то время число крестьянъ увеличилось» за рахунок мешканців навколишніх сіл. Наприкінці квітня 1863 р. вони були оточені селянами [2, арк. 430зв].

У згаданому вище с. Мирівка селянин Григорій Кононир, схопивши за вуздечку коня, стягнув польського повстанця і дубинкою вдарив по голові. Йому допоміг інший селянин, який «пронзилъ грудь тому поляку косою» [2, арк. 446]. У донесенні начальника поліції Сквирського повіту за 27 квітня 1863 р. було занотовано, що повстанці, мовою документа, «сначала начали стрілять по крестьянамъ, но никого не раніли, потому что лошади ихъ пугались отъ суматохи и крестьяне съ дубинами и косами» наступали з усіх сторін, «тогда мятежники начали отступать въ безпорядкі и наконецъ просто біжать» [2, арк. 446]. Місцеві мешканці переслідували поляків до с. Блощинці Васильківського повіту. Згідно з деякими свідченнями, серед повстанців було вбито від 12 до 19 осіб. Загальна кількість селян, які вступили в конфлікт з повстанцями, нараховувала приблизно 1000 осіб, хоча цілком можливо, що ця цифра є дещо завищеною, оскільки самі повстанські загони були значно меншими [2, арк. 446].

У Звенигородському повіті начальник поліції в рапорті від 28 травня 1863 р. доносив, що «все благополучно» і між поляками не спостерігається «ни какихь особенныхъ движеній» [2, арк. 464]. У названому повіті не все польське населення підтримувало антиурядовий виступ проти Російської імперії. Знайшлися такі, які на початку повстання були солідарними з польськими повстанцями, однак, переконавшись у прихильності селян до російського уряду та ворожнечі до поляків, змінили своє ставлення до збройного виступу. Очевидно, ці поляки в побоюванні за своє майбутнє виражали переважно інстинкт самозбереження. У документі говорилося, що останні події «изменили (погляди. - Н. С.) ихь (поляків. - Н. С.)» [2, арк. 464зв].

Хоча деякі польські поміщики Уманського повіту намагалися сприяти організації збройного виступу і навіть готувалися до нього, їм не вдалося реалізувати своїх намірів. Це пояснювалося двома основними чинниками: по-перше, в даному повіті до цього часу не було ще ні одного повстання, а, по-друге, місцеве польське населення, розуміючи всі негативні наслідки своєї антиурядової діяльності, перестало думати про збройний виступ. Інформація щодо підготовки до повстання в деяких містах Уманського повіту, за словами начальника поліції, були тільки видумками, які не мають реального підтвердження [2, арк. 464 зв].

Начальник поліції в Уманському повіті повідомляв М. Анненкова, що в даній місцевості «были элементы, доказьівающіе, что и здісь по приміру прочихь уіздовь Кіевской губерніи, могло бы возникнуть возстаніе». Про можливість початку антиурядового виступу свідчили знайдені речі й припаси, необхідні для повстання. Однак завдяки своєчасно «прийнятыхъ мірь, преступные зам^лы поляковь (були. - Н. С.) предупреждены, и вь Уманскомь уізді ни одного человіка возстанца не было» [2, арк. 485зв]. Українські селяни в названому повіті були негативно налаштовані до польського збройного виступу та в разі початку повстання, очевидно, надали б підтримку російським властям [2, арк. 486].

Водночас настрої українських селян були неоднорідними: серед місцевого населення були й такі, що співчували повстанцям, переховували їх чи навіть вступали до загонів. Зокрема, начальник Липовецької повітової поліції повідомляв про селян с. Хмелівка, які були заарештовані та покарані через події, що виникли в краї [4, арк. 7]. Так, у с. Насташка Васильківського повіту повстанців зустрічали хлібом-сіллю, а в с. Великополовецьке того ж повіту, с. Гуровець Бердичівського повіту та в деяких інших вступали до повстанських загонів і разом з польськими патріотами боролися проти російських військ [15, с. 126-127].

Так, в одному з поліцейських донесень говорилося, що селянин с. Гуровець Бердичівського повіту Київської губернії І. Полонський, що взяв участь у збройному виступі, «неизвістно куда скрылся». Про цей випадок було поінформовано начальника Київського військового округу, щоб він подав у розшук селянина. У відповідь видали наказ: коли І. Полонського буде знайдено, то після його арешту доповісти «Министерству внутреннихь діл». До цього розпорядження було додано характеристику втікача: «22 года, росту выше средняго, волосы черные, лицо круглое, смуглое, глаза с^ые, нось и роть обыкновенные» [5, арк. 4]. Поширення інформації про зовнішність учасників повстання були не поодиноким явищем, оскільки сприяли більш оперативному затриманню підозрюваних.

Місцеві мешканці с. Острів Васильківського повіту поставилися до польських повстанців досить прихильно [20, с. 33]. Про це, зокрема, свідчить, той факт що коли селяни, «дізнавшись, що поляки ввійшли в (село. - Н. С.) Озерне, острів'яни озброївшись, хто чим міг, і в числі 150 чоловік стали біля волості в оборонну позицію». Але між ними знайшлися такі, які радили «не чіпати чортів (тобто повстанців. - Н. С.), коли вони не зачіпають». Селяни не прийшли до консенсусу в даному питанні, тому на раду запросили волосного старшину Блажка [17, с. 33]. Він, не знаючи що робити і не бажаючи відповідати за свої дії, сказав місцевим селянам, що ліпше не йти проти поляків. Окрім того, що Блажко акцентував увагу на нерівності сил між обома сторонами, він керувався ще й тим, що «у нього за пазухою було 2800 рублів громадських грошей, з якими він і сховався в городі», побоюючись, щоб поляки їх у нього не забрали [17, с. 33-34].

Будучи незадоволеними аграрною реформою 1861 р. та в деяких випадках діяльністю російських властей, у т.ч. мирових посередників, селяни в ряді місць вислуховували «золоті грамоти» і були готові підтримати польський збройний виступ. Для прикладу, польський повстанець Іван Дворжанський, перебуваючи в с. Митниця Васильківського повіту серед місцевих жителів, мав можливість поспілкуватися з ними. Селяни почали розпитувати про мету його поїздки, маршрут і т.п. Вислухавши його розповідь про збройне повстання в Польщі, селяни сказали:«Коли б так сталося, що й тут почалось (повстання. - Н. С.), то, можливо, й ми приєдналися б до них (повстанців. - Н. С.). Мабуть, так буде краще, а то деруть податі, чинш та інші побори... Як почнеться, то й ми підемо...» [20, с. 32].

У Київській губернії, окрім загонів Боровського і Комара (Боярського), були й інші загони: в Таращанському повіті - саперного підпоручника Адама Зелинського, у Сквирському - інженера- поручника Хойновського, в Бердичівському - Крижановського. Вони були затримані, піддані військовому суду та розстріляні [9,с. 172]. Учотирьох повітах Київської губернії (Таращанському, Сквирському, Бердичівському і Радомишльському) сформувалися невеликі повстанські загони, але вони були настільки слабкі й погано озброєні, що при першій зустрічі з російськими регулярними військами були знешкоджені. Сквирський загін взагалі здався, опустивши зброю та не зробивши жодного вистрілу [9, с. 205].

Часто селяни інформували місцеву російську владу про настрої в селі. Так, у донесенні таращанського повітового справника (керівника поліційного управління) від 28 грудня 1863 р. до начальника Київської губернії ішлося, що колишній волосний старшина Боярської волості оголосив мировому посереднику, що в ніч з 24 на 25 число грудня селяни у с. Парадівці Васильківського повіту задумали знищити «мЪстныхъ жителей польскаго происхожденія». Селяни с. Чаплинка Таращанського повіту староста Семен Коваль, Никифор (Свирлюк - прізвище нерозбірливо - Н. С.), Олексій Кабілюк і Григорій Мостовий, перебуваючи в парадівській корчмі, чули, що «говорили про зазначену пропозицію жителі села Парідівки: міщанину Деонісію Каменовському, селянам Дем'яну і Акіму Юнгам», які згодом підтвердили цю розмову [6, арк. 130].

Російський уряд, намагаючись схилити на свій бік місцеве українське селянство, певною мірою спростив умови викупу земельних наділів лише на Правобережній Україні, куди входила, зокрема, Київська губернія. Так, у липні 1863 р. було видано закон, що примушував правобережних поміщиків припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у стан власників до 1 вересня 1863 р. (для порівняння, в інших регіонах України тимчасово зобов'язаний стан було ліквідовано з 1883 р.). Водночас вводився обов'язковий викуп наділів, а сума викупних платежів встановлювалася на 20% меншою, ніж передбачалася законодавчими актами аграрної реформи 1861 р. і визначалася раніше уставними грамотами [24, с. 153]. Це був один із найвагоміших кроків російського уряду, оскільки певною мірою вирішував земельне питання на користь селянина. У підсумку на Правобережжі селяни одержали земельні наділи не менші, ніж вони мали до 1861 р., відповідно до інвентарних правил 1847-1848 рр. [15, с. 89].

Січневе польське повстання поширилося на українські землі у квітні 1863 р., а вже в травні того ж року повстанці були розбиті російськими урядовими військами. На Правобережній Україні було репресовано 1340 повстанців польської національності, з яких 817 осіб становими дворянами (близько 61%), 181 - селяни (13,5%), 254 - однодворці (20%) і 52 - міщани (5%). Стає очевидним, що антиурядовий виступ на Правобережжі мав радше дворянський, аніж загальнонародний характер. Загалом від 6 травня 1863 р. до 4 листопада 1864 р. по Київському військовому округу було винесено 1840 вироків. Приблизно такі ж цифри - 1900 чоловік покараних - подає польський дослідник Січневого повстання С. Кеневич, наголошуючи, що на південно- західних територіях проживало лише 5% усіх учасників повстання, а незначна чисельність активістів і слабкість польського національного уряду не дали бажаних для повстанців результатів [22, с. 93-94].

Таким чином, організатори Січневого польського повстання на Правобережній Україні не змогли залучити до лав повстанців найчисленнішу верству населення - українське селянство. Аргументувалося це низкою чинників, через які місцеве населення Київської губернії, як і всього Правобережжя, здебільшого зайняло або нейтральну позицію, або ж долучилося до російських військ, що були спрямовані для придушення повстання. Підтвердженням цього стали сільські караули, створені російським урядом 24 квітня 1863 р., не тільки для підтримки своїх військових сил, але й для того, щоб не допустити приєднання українських селян до польських повстанських загонів і сприяти протиставленню двох сусідніх народів - українського і польського.

Загалом стати на бік російських військ було значно прийнятнішим для українського селянина, рівень модерної національної самосвідомості якого здебільшого був невисоким, аніж підтримати католицьких повстанців. Російська Православна Церква закликала місцеве населення підтримати російський уряд. Окрім того, недовіра до «польського пана», який століттями зневажав і принижував українського селянина, залишалася домінантною в ментальності населення. Незважаючи на поодинокі випадки, коли місцеве селянство співчувало польським повстанцям і навіть приєднувалося до збройних загонів, загальна картина була очевидною: українське селянство в абсолютній більшості не підтримало антиурядовий виступ. Фактично, збройна боротьба тривала у Південно-Західному краї не більше трьох тижнів - з кінця квітня до початку травня 1863 р.

Список використаних джерел

польський повстання січневий

1. `Державний архів Житомирської області', Ф. 497, Оп. 1, Спр. 8.

2. `Центральний державний історичний архів України, м. Київ', Ф. 442, Оп. 813, Спр. 699.

3. Там само, Оп. 369, Спр. 293.

4. Там само, Оп. 813, Спр. 435.

5. Там само, Спр. 212.

6. Там само, Спр. 30.

7. `Komitet Centralny Narodowy jako Tymczasowy Rz^d Narodowy. Do Braci Rusinow!'. Доступно: http://bc.wbp.lublin.pl/ dlibra/docmetadata?id=24065&from=pubstats.

8. `Manifest Tymczasowego Rz^du Narodowego, 22 stycznia 1863'. Доступно: https://historia.org.pl/2013/01/22/150- rocznica-wybuchu-powstania-styczniowego/january_uprising_ proclamation_1863/.

9. `Zbior zeznan sledczych o przebiegu powstania styczniowego. Sledstvennye pokazaniia o vosstanii 1863 goda', 1965, Redaktorzy: S. Kieniewicz, T. Kopriejewa, I. Miller, Wroclaw: Zakiad Narodowy im. Ossolinskich, 453 s.

10. Kieniewicz, S., 2009. `Powstanie styczniowe', Warszawa, 795 s.

11. `Zlota Hramota do Wiejskiego ludu [uwlaszczaj^cy dla mieszkancow Podola, Wolynia i Ukrainy]'. Доступно: http://www. hainyzhnyk.in.ua/doc2/1863(03)31.gramota..php.

12. Бовуа, Д., 2011. `Гордиев узел Российской империи. Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (17931914)', Москва: Новое литературное обозрение, 1008 с.

13. `Возстаніе поляковъ въ Юго-Западной Россіи въ 1863 году', 1863, Кювъ, Въ университетской типографіи, 61 с.

14. Гудь, Б., 2011. `Українсько-польські конфлікти новітньої доби: етносоціальний аспект', Харків: Акта, 472 с.

15. Донік, ОM., 2012. `Україна: у переддень та в добу ліберальних реформ 1860-1870-х років', Відп. ред. Н.М. Артем'єва, К.: Кріон, 240 с.

16. Зайцев, ВМ., 1973. `Социально-сословный состав участников восстания 1863 г. (Опыт статистического анализа)', М.: Издательство «Наука», Главная редакция восточной литературы, 232 с.

17. `Записки украинца изъ времени польскаго возстанія 1861-1864 года', 1869, Кювъ, Въ университетской типографіи, 61 с.

18. Земський, Ю. `Складові польсько-шляхетських амбіцій в домаганнях Правобережної України напередодні повстання 1863-1864 рр.' Доступно: http://gj.nmu.org.ua/pdf/2010/1-2/ Zemskiy.pdf.

19. Кривошея, І., 2013. `Січневе повстання на Уманщині (До 150-річчя польського національно-визвольного повстання)', Умань: ФОПЖовтий О. О., 30 с.

20. Лещенко, МН., 1963. `Яскраві сторінки спільної боротьби: До сторіччя повстання 1863 року на Правобережній Україні', К.: Т--во для поширення політ. і наук. знань УРСР, 40 с.

21. Марахов, Г, 1967. `Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине', Київ, 256 с.

22. Ніколаєнко, О., 2014. `Вплив Січневого повстання на повстання польських жінок Правобережної України', Січневе повстання 1863--1864: історія, люди, мистецтво: матеріали: Міжнар. наук. симпозіуму: Харків, 2013 р. / Генеральне консульство Республіки Польща в Харкові, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Х.: Майдан, 160 с.

23. Новікова-Вигран, О.С., 2016. `Польське повстання 1863-1864 рр. на Київщині в документах та спогадах сучасників', Праці Центру пам'яткознавства, Вип. 30, с. 197-208.

24. Романюк, Н.Й., 2012. `Сільські підприємці і підприємництво: 1861-1914 рр. (за матеріалами Київської, Подільської і Волинської губерній)', Житомир: Полісся, 600 с.

25. Присяжнюк, Ю., 2014. `Українські селяни Правобережжя в Січневому повстанні 1863-1864 рр.', Польське національне повстання 1863--1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / за ред. І. Кривошеї, Н. Моравця. Умань: ФОП Жовтий О.О., 184 с.

26. `Статистические таблицы Российской империи, издаваемые по распоряжению министра внутренних дел центральным статистическим комитетом', 1863, Вып. 2. Наличное население империи за 1858 год, ред. А. Бушена; предисл. А. Тройницкий, Санкт-Петербург, с. 182-183.

27. Ярцун, Ю.О., 2018. `Повсякденне життя шляхти Київської губернії (кін. ХУІІІ - 60-ті рр. ХІХ ст.)': Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису, Умань, 252 с.

Размещено на Allbest.ru