Стан пожежно-технічного спорядження та техніки у професійних пожежних підрозділах Української Соціалістичної Радянської Республіки у 20-х рр. ХХ ст.

Tomilenko А. Н.,

candidate of historical sciences, associate professor, leading researcher research laboratory in the field of civil security innovation of Cherkassy Institute of Fire Safety named after Chernobyl Heroes of National University of Civil Defense of Ukraine (Cherkassy, Ukraine), e-mail: tomilenko@yahoo.com

The problems of provision of fire-technical equipment and equipment of professionalfirefighters of communal and paramilitaryfire units of Ukraine in the 20s of the 20th century were investigated. The influence of revolutionary events on the state of technical equipment offire departments was studied. The analysis of the work of firefighters of Ukraine to overcome the technical crisis offire extinguishing in the first half of the 20s was conducted. The activities of the All-Ukrainian central fire department and government structures for the organization of supplying fire brigades with firefighting technical equipment were highlighted. On the basis of the application of general scientific methods, the role of fire technology in the effective operation of firefighters was objectively reflected.

Keywords: fire protection service, Centralfire department, firefighter fire brigade, firefighting equipment.

Пожежна небезпека залишається вагомим фактором, який впливає на економічний добробут та життєзабезпечення як у цілому суспільства, так і окремих індивідуумів. Суттєвий вплив на умови протікання пожеж та їх наслідки, ефективність роботи пожежних підрозділів має розвиток технічних засобів і методів боротьби з пожежами. Розробка перспективних типажів, оригінальних технологій гасіння, які вимагають застосування відповідних технічних засобів, створення нових типів пожежно-рятувальних автомобілів спирається на набутий досвід попередніх поколінь вогнеборців. Дослідження та узагальнення практики розробки, застосування та забезпечення пожежно-технічним спорядженням пожежних гарнізонів України є актуальною науковою проблемою.

У статті розглядаються питання технічного забезпечення пожежних підрозділів комунальних пожежних частин НКВС та команд вогнеборців воєнізованої пожежної охорони України упродовж 20-х рр. ХХ ст. Метою наукової публікації є проведення аналізу стану пожежно-технічного спорядження та практичних заходів щодо забезпечення пожежною технікою професійних пожежних команд УСРР у 1920-1929 рр. Безпосередніми завданнями є: з'ясування впливу революційних подій на стан технічного оснащення пожежних підрозділів, аналіз роботи вогнеборців України з подолання технічної кризи забезпечення пожежогасіння в першій половині 20-х рр., висвітлення діяльності Всеукраїнського центрального пожежного відділу та владних структур з організації постачання пожежних команд пожежно-технічним спорядженням.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше розпочато комплексне дослідження технічного забезпечення професійних пожежних підрозділів УСРР у 20-х рр. ХХ ст.; узагальнено творчі пошуки ентузіастів пожежної справи зі створення пожежних автоходів в умовах соціально-економічної кризи постреволюційних років, досліджена роль ресурсного забезпечення в ефективній роботі пожежних команд щодо подолання негативних наслідків та спустошливого характеру пожеж.

Теоретико-методологічна основа статті ґрунтується на загальнонаукових методах пізнання із застосуванням науково-критичного аналізу джерел. Предмет дослідження зумовлює застосування методів аналізу й синтезу, методів емпіричних досліджень, а також спеціальних методів - функціонального (відстеження проблематики дослідження в єдності з реаліями тогочасного суспільства) та наукової індукції.

Забезпечення технічними ресурсами пожежних підрозділів УСРР упродовж 20-х рр. ХХ ст. не було предметом окремого дослідження ні радянських істориків, ні сучасних дослідників пожежної справи. Тому під час підготовки наукової розвідки аналізувалися роботи, які певною мірою торкалися об'єкту дослідження у працях 60-80-х рр. Хх ст. - С. Голубєва, Ф. Обухова, М. Шувалова [2]. Певний матеріал для узагальнення надають історичні нариси українських дослідників обласних управлінь пожежної охорони: Г. Смірнова [13], В. Нехаєва та М. Сєрцова [10], Г Кучера, Л. Усатенка [8], наукова розвідка з історії створення технічних засобів боротьби з вогнем С. Мосова та Т Чубіної [9]. Досвід створення пожежних автомобілів, конструктивно-компоновочне виконання оригінальних технічних рішень моделей пожежних автомашин, діяльність підприємств- виробників сучасної пожежної техніки розглянув російський дослідник Ю. Яковенко [15].

У передреволюційні роки основними засобами технічного забезпечення пожежогасіння був

ручний пожежний інвентар: сокири, багри, відра, драбини, ручні пожежні насоси, гідропульти. Поряд із цим у містах застосовувалися парові пожежні машини та механічні автодрабини. Основними засобами доставки пожежників, технічного спорядження та води залишалися кінні упряжки: лінійки, трубні та бочкові ходи [14]. На початку ХХ ст. були сформовані та реалізовані вимоги до типорозмірних рядів пожежного обладнання, закладені основи серійності їх виробництва на заводах Ліста в Москві та Лангензіпена в Петербурзі. У цей же період з'являються і перші пожежні автомобілі.

Свою роботу в Україні пожежні автоходи розпочали на вулицях міста Києва у серпні 1913 р. де під час проведення сьомого з'їзду пожежних і страхових діячів з 26 серпня по 5 вересня 1913 р. було представлено роботу перших пожежних автомобілів. Деякі виробники надали їх у розпорядження пожежних підрозділів. У звіті київського брандмайора Івана Пруського відзначалося, «що виставкові автомобілі упродовж місяця знаходилися у складі пожежних обозів, виїжджаючи на всі пожежі за прийнятим у команді розкладом...» [11]. У тому ж році міська дума прийняла рішення про закупку декількох пожежних авто в Німеччині, однак початок Першої світової війни перекреслив наміри місцевого самоврядування. В кінцевому результаті було прийнято рішення передати пожежному гарнізону два автобуси фірми «Бенц-Гагенау» для переобладнання їх під пожежні потреби [5].

Роботи з переобладнання виконувалися у власних пожежних майстернях. Для виготовлення насосу залучили Київський машинобудівний і котельний завод «Гретера, Криванека и Ко». 20 червня 1916 р. відбулися заходи з прийому пожежного автонасосу в експлуатацію. Газета «Киевская мысль» відзначала, що «під час випробування, яке тривало більше години, одним поворотом важеля насос починав діяти і забезпечував одночасну роботу чотирьох брандспойтів» [12]. Результати випробувань комісія визнала позитивними, після чого нова машина встала до складу пожежного обозу Старокиївської пожежної частини і почала виїжджати на пожежі. Час для виїзду автомобіля становив близько 1 хв. з моменту подачі сигналу, до того ж «прибував на пожежу він набагато швидше, ніж кінний обоз».

Таблиця 1 Наявність техніки в пожежних частинах м. Києва на 1920 р.

Революційні події 1917-1921 рр. боляче позначилися на кількісному та якісному стані пожежних обозів та депо. Кожна із протидіючих сторін намагалася використати у першу чергу коней та пожежні лінійки для воєнних потреб. Соціально- економічна криза нівелювала всі спроби не лише відновити пожежно-технічне спорядження, а й навіть налагодити його своєчасний ремонт. Так, 14 серпня 1919 р. у Києві відбулася колегія комунвідділу на якій уперше розглядалося питання покращання стану пожежної безпеки у місті, заходи забезпечення матеріально-технічного оснащення пожежних частин [8, с. 48]. Однак утілити в життя постанову не вдалося, оскільки вже 31 серпня 1919 р. більшовицькі частини залишили місто під натиском як українських вояків, так і денікінських військ. Повсюдно відступаючі більшовицькі війська забирали у пожежних командах найбільш боєздатних коней.

Становище пожежних частин міст у перші місяці поновлення радянської влади було критичним. З довідки колегії комунального відділу Київського губревкому в листопаді 1920 р. відомо, що: «Відсутність рукавів, гайок, бойового одягу для робітників та багатьох інших предметів ставить пожежні команди Київської губернії в неможливі умови» [16, арк. 13]. Забезпечення пожежних підрозділів Києва пожежно-технічним обладнанням у цей період підсумовано у таблиці 1 [6, арк. 255].

Позитивний вплив на забезпечення пожежних частин спорядженням та технікою мала постанова Ради Праці та Оборони «Про заходи зі збереження пожежних обозів і утримання їх у бойовій готовності». У 1921 р. РПО висунула вимоги до ВРНГ посилити виробництво протипожежного спорядження і включити заявку Центрального пожежного відділу до плану першорядних робіт. Однак розширити мережу виробників пожежно- технічного спорядження у 1921-1922 рр. так і не вдалося, в основному через відсутність кваліфікованих спеціалістів, у першу чергу інженерів. Влада була змушена закуповувати пожежну техніку за валюту за кордоном.

Відсутність коней, перебої з фуражем змушували керівництво пожежних підрозділів шукати альтернативні шляхи доставки пожежно- технічного спорядження і води до місць вогняного лиха. Найбільш перспективним напрямком у розвитку пожежної справи став перехід з кінної тяги на автоходи. Пожежники зверталися до військового відомства, місцевих управ, різних комітетів та органів постачання з проханням надати списані старі автомобілі для переобладнання їх під потреби пожежної охорони. Так, наприклад, у 1919 р. з'явився перший пожежний автомобіль у м. Миколаєві. Пожежне авто являло собою трубодіжковий хід з коловратним насосом, виготовленим американською фірмою «Уайт» [3]. З появою першого автохода значно скоротився час прибуття вогнеборців до місця пожежі та збільшилася зона обслуговування вогнеборців.

Не мало ініціативи та винахідництва виявили пожежники при відновленні пожежно-технічного спорядження. Так, старі автомобільні шасі пристосовували і переробляли під пожежні авто. Окремі деталі під автомобілі пожежні умільці відшуковували на складах утильсировини та автомобільних звалищах. Упродовж 1920-1921 рр. київські пожежники із зламаних вантажівок зробили дві автолінійки з переносними та стаціонарними насосами і дві автоцистерни [8, с. 53]. Не стояли осторонь проблеми самозабезпечення пожежно- технічним обладнанням і технікою й інші пожежні гарнізони України. Зокрема, у червні 1920 р. Реввійськрада 13-ої армії прийняла постанову про передачу пожежній команді м. Олександрівська 3 автомобілів іноземних марок, замість реквізованих у 1919 р. пожежних коней. Автомобілі були зовсім не придатні. З великими складнощами у 1921 р. працівники команди старший шофер І. Думанський, шофери К. Кучер, Ф. Антонов, коваль П. Коновалов зібрали з них два пожежних автомобілі Пірс-Ароу і Пакард [10, с. 110].

У 1922 р. ентузіасти Луганської міської трудової пожежної команди виготовили своїми силами чотири парокінних діжкових ходи. У 1923 р. відновили та обладнали під пожежний хід вантажний автомобіль марки «Даймлєр», який було знайдено на звалищі [13, с. 384].

Оскільки парових насосів не вистачало, воду з автоцистерн до місця пожежі подавали за допомогою ручних насосів. Тим не менше ці автомобілі відігравали важливу роль, оскільки суттєво зменшували час прибуття рятувальників до місця вогняного лиха. Пізніше проблему подачі води при відсутності парових насосів, наприклад київськими пожежниками, було тимчасово вирішено за допомогою використання стиснутого вуглекислого газу, який вивозився балонами на автолінійках [8, с. 53].

Зима 1920-1921 рр. стала суворим випробуванням для пожежних частин України. Зокрема із-за гострої нестачі води водогони працювали лише в певні часи, а пожежі виникали майже щоденно. Недаремно керівництво пожежною охороною м. Києва на початку 1921 р. відзначало невтішний стан фінансового та матеріально- технічного забезпечення пожежних підрозділів: «Минулий 1920 р. пройшов в житті Київської пожежної команди в безперервній боротьбі за існування, оскільки в першій половині звітного року команда фактично не існувала» [7, арк. 12].

У червні 1921 р. Раднарком УСРР виніс постанову «Про облік пожежного майна», якою передбачалося органами ГУКГ НКВС провести ревізію протипожежного обладнання та перерозподіл його з дійсними потребами пожежних підрозділів [8, с. 58]. Певним кроком на шляху до ефективної організації пожежної охорони в республіці стала урядова постанова від 24 листопада 1921 р. «Про посилення та розвиток заходів боротьби з пожежністю», яка окреслила програму діяльності Центрального пожежного відділу [17, арк. 14]. Зокрема, постановою передбачалося зобов'язати державні та приватні підприємства ремонтувати пожежне обладнання поза чергою.

Оскільки пожежної техніки катастрофічно не вистачало, 28 листопада 1921 р. спеціальна комісія при Головкомгоспі ухвалила закупити за кордоном 24 пожежних автомобілі, 6 механічних автодрабин, 200 мотопомп та іншого обладнання. Однак, Народний комісаріат зовнішньої торгівлі не затвердив клопотання Центрального пожежного відділу про виписку із-за кордону пожежної техніки та спорядження, які не виготовлялися в Україні [17, арк. 10].

Із подання Центрального пожежного відділу від 5 січня 1922 р. відомо, що більшість будівель пожежних депо знаходилися в аварійному стані, а подекуди загрожували обвалом. Майже ніде не залишилося навчальних веж. Кінні обози повсюдно були застарілі та потребували ремонту. Деякі з них були навіть небезпечними для життя пожежників, що користувалися ними для виїздів. Фураж видавався з перебоями і були випадки падежу коней від голоду. Пожежні автомобілі були рідкістю, як правило зроблені пожежними умільцями з трофейних вантажівок, і також потребували постійного ремонту. Бракувало елементарного пожежного обладнання. З вище вказаної доповіді відомо, що подекуди у підрозділах навіть не вистачало до 70% сокир. Бракувало також пожежних рукавів, а 3/4 парових пожежних насосів були не працюючими.

У квітні 1922 р. пожежним керівництвом був розроблений план роботи на друге півріччя 1922 р. Серед головних напрямків роботи передбачалося й розпочати ремонт сільського пожежного обладнання через мережу стаціонарних та пересувних майстерень [17, арк. 26].

Певні позитивні зрушення з покращанням забезпечення пожежно-технічним спорядженням спостерігалися з 1923 р., що стало наслідком розгортання нової економічної політики, яка сприяла росту приватної ініціативи у виробництві пожежного реманенту. Так, у квітні 1923 р. Луганським відділом комунального господарства для міста Красний Луч та найближчих поселень було придбано 15 ручних пожежних насосів і 17 рукавів [13, с. 106].

23 березня 1923 р. у Москві відкрилася Перша всесоюзна пожежна конференція, на яку була запрошена й представницька делегація професійних вогнеборців та пожежних добровольців України [10, с. 67]. Конференція розглянула стан пожежної безпеки в країні та намітила заходи для перспективного розвитку пожежної охорони. В резолюції конференції значна увага приділялася забезпеченню пожежних частин пожежно- технічним спорядженням, ставилося питання й про проведення наукових досліджень у галузі пожежної безпеки.

Для організації успішної боротьби з пожежами необхідно було подолати технічну відсталість та налагодити масовий випуск спеціалізованої пожежної техніки. У 1922 р. комунальна пожежна команда Києва отримала перший пожежний автомобіль. У 1924 р. розпочалося виробництва пожежних автонасосів АМО-Ф15 в СРСР. За три роки - з 1924 по 1926 на підприємствах Москви та Ленінграду було виготовлено 50 автомобілів.

У Києві першою повністю була переведена на автотягу пожежна команда вільного пожежного товариства, яке у перші роки радянської влади стало школою керівного складу київського гарнізону, оскільки на відміну від міських пожежних частин під час чисельних перемін влади в місті зуміло зберегти технічне обладнання пожежного обозу та рухомий склад.

1 квітня 1925 р. на автотягу перейшла Старокиївська пожежна частина. До 1925 р. кількість спеціальної автотехніки зросла до 7 одиниць [8, с. 59]. Значною мірою перехід пожежних частин на автотягу продовжував відбуватися за рахунок ентузіазму пожежників. У власних майстернях гарнізону лише у 1925 р. пожежні спеціалісти переобладнали під потреби пожежогасіння три автомобілі. На автомобілі встановлювалися турбінні та центробіжні насоси, частина автомобілів переобладнувалася під пожежні автоцистерни. Окрім цього, при кінних обозах команди діяло три парових пожежних насоси. Найпотужнішим із них був трьохциліндровий паровий пожежний насос Подільської частини французької фірми «Бедюве Л'єж», потужністю 218 відер у хвилину [1, с. 29].

Найболючішими питаннями матеріально- технічного забезпечення гарнізону були відсутність спеціальної пожежної сигналізації та автомеханічної драбини, що ускладнювало рятування людей та гасіння пожеж у висотних будівлях. На той час комунальна пожежна команда мала три механічні драбини петроградського виробництва та механічну драбину на кінному ходу фірми «Магірус». Пожежні драбини вітчизняного виробництва були застарілі та мали недостатню висоту.

Проблемним залишалося й питання протипожежного водопостачання міста. Міський водогін, створений наприкінці ХІХ ст., мав паралельно кільцеву пожежну магістраль із тиском від 2 до 7 атмосфери. У місті нараховувалося близько 700 пожежних кранів, але в 20-х роках ХХ ст., цього було явно недостатньо. Внаслідок крутих схилів і відсутності спеціально обладнаних спусків пожежні частини не могли скористатися для забору води з річки Дніпро механічними установками, що й призводило до витрати додаткового часу на підвіз води в деяких районах Києва та підвищений розхід пального. Враховуючи це, міська влада у 1924 р. збільшує кількість пожежних гідрантів до 570, а у 1925 р. - до 624 шт. Водночас довжина міської мережі водогону на 1926 р. склала близько 250 км [8, с. 59].

Важливу роль у матеріально-технічному забезпеченні пожежного гарнізону Києва продовжувала відігравати власна пожежно-технічна майстерня, яка розміщувалася на території Подільської пожежної частини. На середину 20-х років ХХ ст. господарська частина гарнізону налагодила створення нових пожежних ходів, виробництво та доукомплектування пожежних автомобілів, механічного обладнання та його ремонт. Поряд із цим, майстерня займалася пошиттям спецодягу, виготовленням збруї, драбин та іншого пожежного інвентарю. Пожежно-технічна майстерня складалася з кузні, токарного, столярно-колісного, збірно- слюсарного, шорного та швейного відділень. Загальне керівництво діяльністю майстернею покладалося на подільського брандмейстера. На початку 20-х років, коли було майже відсутнє централізоване постачання пожежних команд пожежною технікою та спецодягом, пожежно- технічна майстерня Києва відіграла вирішальну роль у технічному оснащенні та підтримці боєготовності міських пожежних команд.

У 20-х рр. ХХ ст. для гасіння невеликих пожеж у житловому секторі, а особливо квартир у багатоповерхівках, пожежними підрозділами застосовувались малі ручні пожежні насоси типу гідропульт-костиль та гідропульт-відро. У результаті простої конструкції та невеликої ваги (15 кг) одноциліндровий гідропульт- костиль широко застосовувався на транспорті, у промисловості та в сільському господарстві. Перевагою його конструкції були: невелика витрата води, можливість качати воду з будь-якого джерела та сильний і довгий струмінь. Потужність насосу складала 28 л за хвилину, довжина струменю при соплі 6 мм, по горизонталі - 10 м, по вертикалі - 6 м [13, с. 386].

Гідропульт-відро мав широкий ужиток на підприємствах України та застосовувався за принципом вогнегасника на початку виникнення пожежі. Від складався з одноциліндрового поршневого насосу одинарної дії, викидного гумового рукава діаметром 25 мм та довжиною 70 см з двома соплами для розбризкування води та створення прямого струменя. Вага гідропульту складала 7,5 кг, місткість відра - 20 л, потужність 8 л за хвилину. Довжина струменю при отворі сопла у 3 мм сягала 10 метрів по горизонталі.

Основними засобами повідомлення про виникнення загорання залишалися «каланчева служба» та телефонний зв'язок, який з'єднував пожежні частини з підприємствами та установами міста. На початок 1926 р. 116 підприємств Києва мали прямий телефонний зв'язок із пожежними частинами, а три найбільш пожежонебезпечних об'єкти було обладнано спринклерною системою гасіння [8, с. 60].

Певну позитивну роль у підтриманні пожежної безпеки в місті відігравали й об'єктові пожежні частини. Найбільшою з них була залізнична пожежна команда Південно-Західної залізниці. На озброєнні команди був спеціальний пожежний вагон. На території депо, в головних майстернях, діяли стаціонарні парові пожежні насоси. Територія залізничного вузлу мала власний водогін протипожежного призначення зі спеціальними пожежними колонками, що забезпечувало повною мірою пожежне водопостачання залізничного вокзалу, депо, майстерень та складів. Залізнична пожежна команда брала участь у ліквідації пожеж на території прилеглій до залізничного вузлу.

Вздовж річки Дніпро та у припортовій зоні значну допомогу комунальній пожежній команді надавав пароплав «Пожежник», який належав Держпароплавству [1, с. 29]. При необхідності, пароплав надходив у розпорядження Подільської пожежної частини. Особливо неоціненну допомогу пожежний пароплав надавав при гасінні пожеж на підприємствах, які розміщувалися уздовж річки Дніпро.

Кількість пожеж у місті щорічно зростала. Якщо у 1923 р. сталося 457 пожежних випадків, то у 1924 р. їх кількість до сягла 709. Найбільша кількість пожеж припадала на житловий сектор. Зокрема, у 1924 р. на житлові приміщення припадало 305 пожежних випадків, 18 пожеж виникло у господарських спорудах, 40 пожежних випадків сталося на підприємствах міста, десять з яких на приватних фабриках, 23 - у закладах торгівлі, 15 пожеж виникло у будівлях державних установ. Загалом у 1924 р. київськими пожежниками було здійснено 1220 виїздів [1, с. 29].

Вагомий внесок київських пожежників належав і в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Наприклад у 1924 р. київські професійні вогнеборці 11 разів брали участь у подоланні наслідків нещасних випадків, 10 разів рятували обивателів міста при обвалах, у 20 випадках допомагали населенню при паводках [1, с. 29].

З 1925 р. на московському заводі «Автопромторг» стали випускати пожежні автомобілі на шасі «Фіат». Ленінградське підприємство «Промет» в липні 1926 р. випустило вітчизняний автонасос на шасі «АМО-Ф-15» з насосом продуктивністю 1200 л у хвилину і баком першої допомоги ємністю 350 л. Бойовий розрахунок автонасоса складався з 8 вогнеборців. До 1930 р. ці підприємства випустили понад 500 пожежних автонасосів, а у подальшому їх виробництво було повністю передане Московському заводу пожежних машин [15, с. 52].

Поряд із оснащенням професійних пожежних підрозділів автоходами, упродовж 20-х рр. промисловість продовжила випускати парокінні ресорні насосно-бочкові ходи, однокінні насосні ходи та однокінні діжкові ходи ємністю 400 л для ліквідації пожеж у сільських населених пунктах. Так, московське підприємство «Червоний факел» випускало ручні пожежні насоси: двохциліндровий насос «Червоний факел» потужністю 210 л за хвилину та пожежний насос «Новий челенж» потужністю 220 л за хвилину. Для обслуговування одного такого насосу було потрібно 8-10 осіб. Пожежний насос «Новий челенж» мав подвійне призначення, зокрема для подачі води в осередок пожежі та для перекачування води через рукавні лінії при значній відстані від вододжерела.

Незважаючи на початок перших регулярних поставок техніки вітчизняного виробництва з середини 20-х рр. ХХ ст., її катастрофічно не вистачало. Тому пожежні майстерні залишалися вагомим додатком у системі технічного переоснащення пожежних підрозділів. Зокрема у 1926 р. пожежні умільці Луганської пожежної команди відновили та переобладнали черговий автомобіль, встановивши на нього 3 металеві діжки ємністю по 400 л [13, с. 384].

З 1927 р. пожежні автомашини випускались на базі шасі «Автокар», «АМО-4», «Яз». Наприкінці 1926 р. в пожежній охороні СРСР виконували бойові завдання близько 400 пожежних автоходів [13, с. 384]. Слід відзначити, що видатки на утримання пожежних підрозділів, які повністю були переведені на автотягу на 30% були меншими, ніж у частинах з кінними обозами.

З 1928 р. розпочалося повне переведення пожежних підрозділів м. Луганська та округу на автомобілі вітчизняного виробництва. Зокрема пожежні автомобілі на шасі «АМО» отримали воєнізовані пожежні команди підприємств: №60, заводу ім. Жовтневої революції, «Штерстрою», Кадієвського «Коксобензолу», хімічного підприємства ім. Петровського, Рубежанського хімкомбінату [13, с. 385].

Загальний курс на індустріалізацію сприяв збільшенню чисельності професійних та об'єктових пожежних підрозділів, покращенню їх оснащеності, створенню додаткових пожежних постів, а також вплинув на збільшення виробництва пожежної техніки та обладнання. Зокрема, на 1926 р. у м. Києві вже діяло 9 пожежних частин у розпорядженні яких знаходилося 13 пожежних автомобілів. Були посилені протипожежні заходи на промислових підприємствах та в житловому секторі, завершене будівництво будівлі Жовтневого пожежного депо.

Провідним підприємством за об'ємом виробництва в СРСР був Прилуцький завод протипожежного обладнання. Підприємство розпочало роботу з 6 вересня 1928 р. з випуску вогнегасників та дрібного протипожежного інвентарю і лише у повоєнні роки розпочали випуск пожежної авто техніки [4].

На озброєння пожежних команд стала надходити техніка спеціальних служб (водозахисної, газодимозахисної, зв'язку, пінного гасіння). Наявність киснево-ізолюючих апаратів надавало можливість пожежникам проникати у будь-які приміщення із задимленням та отруйними газами. Це значно прискорювало пошук джерел та осередків загорання у підвальних приміщеннях та сприяло пошуку та рятуванню потерпілих.

На 1929 р. радянська промисловість значно наростила випуск пожежної та спеціальної техніки і спорядження, що вплинуло на прийняття важливих рішень, які визначили долю вітчизняного спеціального автомобілебудування на роки. По-перше, був остаточно припинений імпорт пожежної техніки з-за кордону, а по-друге, з метою економії часу було вирішено виробляти автомобілі за прототипами, не витрачаючи кошти на оригінальні вітчизняні моделі.

Таким чином, критична ситуація щодо забезпечення пожежно-технічним спорядженням професійних пожежних підрозділів у пост- революційні роки вимагала від влади кардинальних кроків у відновленні вітчизняних виробництв протипожежної техніки, збільшенні фінансових видатків на пожежно-технічне спорядження, організації технічних бюро з розробки перспективних концепцій пожежних автоходів. Виняткова роль у переході пожежних команд з кінних ходів на автотягу у першій половині 20-х років належала пожежно-технічним майстерням при пожежних гарнізонах міст та ентузіастам пожежної справи з числа особового складу пожежних частин. Завдячуючи новій економічній політиці, загальному курсу на індустріалізацію Всеукраїнському центральному пожежному відділу вдалося у другій половині 20-х років не лише розгорнути централізоване постачання пожежних підрозділів пожежно-технічним спорядженням, але й налагодити поставки спецтехніки допоміжних служб.

Список використаних джерел

1. Варченко, Н., 1925. `Киевская коммунальная пожарная команда', Пожарное дело, №7, с.29.

2. Голубев, СГ и др., 1968. `Пожарное дело в СССР', Под общ. ред. Н. А. Тарасова-Агалакова, М.: Стройиздат, 306 с.; Обухов, ФВ., 1979. `Советская пожарная охрана', М.: Россельхозиздат, 62 с., ил.; Шувалов, МГ, 1979. `Основы пожарного дела', М.: Стройиздат, 352 с.

3. `Из истории становления пожарной техники на Никола- евщине'. [online] Доступно: http://bazar.nikolaev.ua/content/^- истории-становления-пожарной-техники-на-николаевщине.

4. `История Прилукского завода «Пожспецмаш»'. [online]

Доступно: www.firedesign.narod.ru/fire_vehicles/pozhmashina/

history/pozhmashina_ history_about.htm.

5. `К дальнейшей судьбе автобусного движения в городе Киеве', 1914, Киевлянин: литературная и политическая газета Юго-Западного края, 10 октября, с.2.

6. ДАМК, Ф.Р-741, Оп.1, Спр.3.

7. Там само, Спр.16.

8. Кучер, Г., Усатенко, Л., 1969. `Покорители огня: из истории пожарной охраны Киевщины', К.: Ред. издат. отд. МВД УССР, 132 с. ил.

9. Мосов, СП., Чубіна, ТД., 2014. `Технічні знаряддя боротьби з вогнем в історичному розвитку пожежної справи: основні винаходи', Пожежна безпека: теорія і практика, N«16, с.72-76.

10. Нехаев, ВС., Серцов, МА., 1997. `Огнеборцы Запорожья: Очерки истории и деятельности пожарной охраны Запорожской области', Запорожье: ВПК «Запоріжжя», 314 с.

11. `Первый пожарный автомобиль в Киеве'. [online] Доступно: http://www. avtomir.ua/details/history/pervyiy-pozharnyiy.

12. `Пожарный автомобиль', 1916. Киевская мысль, 24 июня, с.2.

13. Смирнов, ГВ., 1996. `Историческая хроника пожарной охраны Луганска', Луганск: «Лугань», 416 с.: ил.

14. Томіленко, АГ, 1999. `Діяльність професійних пожежних підрозділів на Правобережній Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.', Український історичний журнал, №4, с.89-97.

15. Яковенко, ЮФ., 2004. `Россия: пожарная охрана на рубеже веков', Тверь: Сивер, 208 с., ил.

16. ЦДАВОВ України, Ф.5, Оп.1, Спр.410.

17. Там само, Ф.Р-5, Оп.1, Спр.1755.

References

1. Varchenko, N., 1925. `Kievskaja kommunal'naja pozharnaja komanda (Kiev municipal fire brigade)', Pozharnoe delo, №7, s.29.

2. Golubev, SG. i dr., 1968. `Pozharnoe delo v SSSR (Firefighting affairs in the USSR)', Pod obshh. red. N. A. Tarasova- Agalakova, M.: Strojizdat, 306 s.; Obuhov, FV., 1979. `Sovetskaja pozharnaja ohrana (Soviet firefighting)', M.: Rossel'hozizdat, 62 s., il.; Shuvalov, M.G., 1979. `Osnovy pozharnogo dela (Basics of firefighting)', M.: Strojizdat, 352 s.

3. `Iz istorii stanovlenija pozharnoj tehniki na Nikolaevshhine (From the history of the formation of fire equipment in Nikolayevshchina)'. [online] Dostupno: http://bazar.nikolaev. ua/content/iz-istorii-stanovlenija-pozharnoj-tehniki-na- nikolaevshhine.

4. `Istorija Prilukskogo zavoda «Pozhspecmash» (History of Priluksky plant «Pozhspetsmash»)'. [online] Dostupno: www.firedesign.narod.ru/fire_vehicles/pozhmashina/history/ pozhmashina_ history_about.htm.

5. `K dal'nejshej sud'be avtobusnogo dvizhenija v gorode Kieve (To the further fate of the bus service in the city of Kiev)', 1914, Kievljanin: literaturnaja i politicheskaja gazeta Jugo--Zapadnogo kraja, 10 oktjabrja, s.2.

6. State Archive of Kyiv, F.R-741, D.1, C.3.

7. Tam samo, C.16.

8. Kucher, G., Usatenko, L., 1969. `Pokoriteli ognja: iz istorii pozharnoj ohrany Kievshhiny (Conquerors of fire: from the history of fire protection in Kiev region)', K.: Red. izdat. otd. MVD USSR, 132 s. il.

9. Mosov, SP., Chubina, TD., 2014. `Tehnichni znarjaddja borot'bi z vognem v istorichnomu rozvitku pozhezhnoп spravi: osnovni vinahodi (Technical firefighting instruments in the historical development of firefighting affairs: basic inventions)', Pozhezhna bezpeka: teorija i praktika, №16, s.72-76.

10. Nehaev, VS., Sercov, MA., 1997. `Ogneborcy Zaporozh'ja: Ocherki istorii i dejatel'nosti pozharnoj ohrany Zaporozhskoj oblasti (Zaporozhye firemen: Essays on the history and activities of fire protection in Zaporozhye region)', Zaporozh'e: VPK «Zaporizhzhja», 314 s.

11. `Pervyj pozharnyj avtomobil' v Kieve (The first fire truck in Kiev)'. [online] Dostupno: http://www.avtomir.ua/details/history/ pervyiy-pozharnyiy.

12. `Pozharnyj avtomobil' (Firefighting vehicle)', 1916, Kievskaja mysl', 24 ijunja, s.2.

13. Smirnov, GV., 1996. `Istoricheskaja hronika pozharnoj ohrany Luganska (The historical chronicle of the fire protection of Luhansk)', Lugansk: «Lugan'», 416 s.: il.

14. Tomilenko, AG., 1999. `Dijal'nist' profesijnih pozhezhnih pidrozdiliv na Pravoberezhnij Ukraпni u drugij polovini XIX - na pochatku XX st. (The activity of professional firefighters on Right-Bank Ukraine in the second half of the 19th and early 20th centuries)', Ukrai'ns'kij istorichnij zhurnal, №4, s.89-97.

15. Jakovenko, JuF., 2004. `Rossija: pozharnaja ohrana na rubezhe vekov (Russia: fire protection at the turn of the centuries)', Tver': Siver, 208 s., il.

16. CSASGM of Ukraine, F.5, D.1, C.410.

17. Tam samo, F.R-5, D.1, C.1755.

Размещено на Allbest.ru