Українська мова в народній освіті та проблема розвитку в публіцистичній боротьбі в українських землях 1860-1890 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська мова в народній освіті та проблема розвитку в публіцистичній боротьбі в українських землях 1860-1890 років

Розглядається публіцистична боротьба українофільських та реакційних кіл Російської імперії навколо запровадження української мови в шкільну освіту українського народу у період у 1860-1890-х рр. XIX ст.

Головне місце у протистоянні посідала проблема поступу та ставлення до неї провідних кіл Російської імперії. Основою протистояння було різне уявлення проукраїнських та антиукраїнських сил про поступ/розвиток та його значення для майбутнього Російської імперії. Представники реакційно-консервативних сил -- С. С. Гогоцький, Д. Блудов, М. Н. Катков, М. В. Юзефович, О. Іванов наголошували, що основою поступу є єднання в усіх сферах життя, зокрема у мовній. Єдина мова є запорукою розвитку ефективного протистояння польському та німецькому впливам як загрозі державі.

В статті виокремлено, що окрім прагматичних цілей реакціонерів, котрі сповідували традиційні російські консервативні цінності їхня позиція мала філософське обгрунтування. Вони підтримали ідею повної невідповідності західного уявлення про поступ способу життя російського народу.

Інше уявлення про поступ мали українофіли М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, котрі наголошували саме на багатоманітності (зокрема мовній) як умови міцності Російської імперії та розвитку її народів. Ідеологічне протистояння двох таборів виявилося в практичній сфері використання та поширення української мови. Боротьба українофілів та консерваторів на боці котрих стояв уряд розпочавшись з 1860-х рр. продовжилась до початку XX ст.

Крім філософських аргументів сторін в статті висвітлено більш приземлені аргументи опонентів щодо необхідності/непотрібності вивчати українську мову в початковій школі, отримувати елементарні знання українською. Опоненти українофілів пропагували тезу про зрозумілість та непотрібність видань українською мовою в початковій школі. З боку українофілів щодо їхньої царини наголошувалося на неефективності початкової освіти здійснюваної нерідною українцям мовою. Водночас, серед системи аргументів опонентів впровадження української мови в просвіту, були події пов'язані з «сумною» долею Галичини, котра була «втрачена» і перебувала в складі іншої держави. Загрозою для державної єдності у 1860-х консерватори бачили «полонізм», а з 1870-х (у зверненнях М. В. Юзефовича), це була «германська» загроза, яка постала з об'єднанням Німеччини.

На межі XIX-XX ст. до консервативного табору долучилися Т. Д. Флоринський, С. Щеголев, Б. М. Юзефович. Вони негативно ставились до розвитку початкової освіти, літератури, мови науки на Галичині, як ознаки сепаратизму. Така оцінка діяльності українських сил на Галичині та

Наддніпрянській Україні зберігалося й після 1904 р. коли для уряду, силами Київського та Харківського університетів, було обґрунтовано недоцільність обмеження використання української мови.

Цим виступам протистояли українофіли, зокрема В. Б. Антонович, В. П. Науменко, які розуміючи природу позиції реакціонерів, підтримували урядові ініціативи щодо скасування обмежень української мови.

Проблема використання української мови у сфері освіти потребує аналізу публіцистичноїта полемічної спадщини діячів українства під російської України та їх опонентів. Використовуючи українську мову в освіті (1860-1890-х рр.) українофіли обґрунтували потрібність освіти українців рідною мовою як умову їх розвитку, а проросійські кола казали про об'єднаність російською як умову розвитку та опору ворогам держави. Зміст цих уявлень про поступ виявлявся в публіцистичних виступах українофілів, опонентів та уряду у 1860-1890-х рр. [16, с. 428434; 5, с. 258-269].

Вказана проблема вже привертала увагу дослідників великодержавної російської преси, національної та цензурної політики Російської імперії другої половини XIX ст. Так, одне з провідних шовіністичних видань - «Русский вестник» в радянський період було проаналізовано В. А. Твардовською, котра показала еволюцію видання від ліберального, що боролося за повалення кріпацтва, патріархальної общини до охоронного, котре відкинуло право народів Російської імперії на самостійний розвиток, отже стало шовіністичним. Не оминули увагою і діяльність одного з засновників цього видання М. Н. Каткова та його провідного видання «Московские ведомости» ідейними союзниками котрого були - С. С. Гогоцький, М. В. Юзефович, М. А. Коялович, К. А. Говорський. Дослідники радянського часу приділили увагу «Вестнику Европи» - ліберальному виданню другої половини XIX ст., котре стало головною трибуною друкованого спротиву реакції [37, с. 19-27; 25, с. 12, 73; 38, с. 69-72; 28, с. 384-387]. Полеміка його провідного автора О. М. Пипіна та представника українофільства К. П. Михальчука розглянута в сучасних українських дослідженнях про становище української мови, літератури, її провінціалізм та зв'язок з російською [28, с. 384-387].

Окремі аспекти вказаної проблеми розглядалися сучасними українськими дослідниками, котрі звернули увагу на більш пізній період протистояння українофілів та реакціонерів на межі XIX- XX ст. під час подій на XI археологічному з'їзді, діяльність Т Д. Флоринського, та узагальнюючих працях про великодержавну реакційну політику в мовній сфері [27, с. 395-398; 40, с. 407-415; 17, с. 72-80; 46, с. 7-37].

У вказаних виданнях, на наш погляд, було приділено недостатньо уваги до системи філософських аргументів позиції реакціонерів, причин їх використання реакційними авторами, а також до системи поглядів котру сформували українофіли у полеміці з опонентами від з 1850-х до 1900-х років.

В середовищі консерваторів проблема початкової освіти українською мовою котру підняли українські діячі на межі 1850-1860-х рр. не могла знайти достатнього розуміння та підтримки, оскільки саме в цей період в консервативному середовищі в наддніпрянській Україні в складі Російської імперії московськими консервативними силами було сформульовано головні тези щодо так званого «общерусского языка». Він мав сприяти єдності розумових сил імперії,її розвитку у формі більшої доступності освіти на «общерусском культурном языке». Ця мова мала бути однією з складових єдності Російської імперії у протистоянні з зовнішнім світом, запорукою її збереження. Цю думку одним з перших сформулював професор філософії Київського Університету св. Володимира С. С. Гогоцький (1863) його позицію підтримували відомий київський консерватор М. В. Юзефович, голова Державної Ради Російської імперії Д. М. Блудов, знаний представник раннього українофільства Г П. Галаганта вже згаданий московський реакціонер - М. Н. Катков, котрий вважав, що у народу (російського) відсутня свідомість, поряд з наявністю інстинктів [8, с. 348-352; 42, арк. 5-8; 43, арк. 3; 44, арк. 4; 45, арк. 1-2; 39, с. 69-70; 25, с. 13]. Ідею єдиної мови підтримував й автор «Русского вестника» О. І. Іванов [15, с. 244]. Означена теза - про єдність як запоруку поступу, як його умову була висловлена й в філософській спадщині С. С. Гогоцького («Два слова о прогрессе») де засуджувалось сучасне (для 1850-х рр.) бачення розвитку, його елементи, наводилась теза про те, що «русский народ» є чужим до основ західного «поступу» [7, с. 33-36].

З тезою про єдиний «общерусский культурный язык» узгоджувався і зміст відомого Валуєвського циркуляру 1863 р. котрий з'явився в умовах придушення польського повстання.

Водночас, консервативне середовище виходячи з вказаних уподобань вживало цілу низку аргументів проти спроб українофілів створити нову українську мову та здійснювати нею початкову освіту. Одним з аргументів проти її впровадження була теза про єдність як запоруку успішної боротьби з германським абсолютизмом (С. С. Гогоцький, М. В. Юзефович) [8, с. 348-352; 39, с. 116].

Консерватори С. С. Гогоцький, М. В. Юзефович, О. Іванов, М. А. Рігельман наголошували на непотрібності розвитку української мови, оскільки вона сприяє роз'єднанню «русских сил», а головне українська мова та книжки є зрозумілими, отже, немає потреби в її спеціальному вивченні [8, с. 348-352; 15, с. 244]. Вони вказували, що українська не потрібна оскільки російська задовольняє усі потреби.

Це положення підтримувалось М. Н. Катковим, котрий водночас вважав гарною освіту ту, котра заснована на національних традиціях та пов'язана з релігією [25, с. 23, 10, 25]. Зайвість української підтримували видавець «Весника Юго-Западной России» К. Говорський [39, с. 69-70; 25, с. 73; 6, с. 15-17; 32, с. 647-649; с. 829-831]. Для консерваторів створення української мови українофілами ставило під удар єдність Російської імперії, ще й тому, що через це було втрачено Галичину [8, с. 348-352]. Голова Державної Ради реакціонер Д. М. Блудов бачив потребу в російській мові й для боротьби з католицькою польською пропагандою та німецьким наступом в чому його підтримував Г. П. Галаган та М. В. Юзефович [42, арк. 5-8; 43, арк. 3; 44, арк. 4; с. 352-353, 358-360]. Цю ж ідею підтримував з 1863 р. М. Н. Катков, котрий убачав у поширенні української польську інтригу [39, с. 69-70]. В цей час представники Святішого Синоду засуджували українофілів за активність й підкреслювали що запровадження нової української мови є неприйнятним у Св. Письмі, ображає відомих діячів Південно-Західного краю котрі писали до того ж російською мовою [39, с. 102].

Хвиля антиукраїнської компанії розпочалася під час повстання поляків 1863 р. Саме тоді, М. Н. Катков засудив спроби М. І. Костомарова оголосити збір коштів на друк україномовних книжок зокрема і в газеті «Московские ведомости». Варто зазначити, що антиукраїнські ідеї в цей період підтримував й очільник Південно-Західного краю Генерал-Губернатор М. М. Анненков, засуджуючи діяльність М. І. Костомарова [45, арк. 1-2].

Отже, як зазначив сучасник П. Житецький, українську освітню діяльність використовували для боротьби з польським впливом, а після поразки польського повстання 1863 р. її засудили, назвавши польською інтригою [39, с. 166].

Негативні оцінки дій українофілів зберігались і в 1870-х рр., зокрема у виступах Голови Київського відділення Слов'янського благодійного комітету М. А. Рігельмана та Голови Київської Археографічної комісії М. В. Юзефовича котрий напередодні наступу на українство у 1876 р. опікувався «загрозою» наступу Німеччини як причину дотримання мовної єдності [35, с. 829--83І]. В цей час, вкотре після 1863 р., було дано негативну оцінку демократичним ідеям М. І. Костомарова, М. П. Драгоманова [26, с. 324, 345; 9, с. 413-415]. Розсадником шкідливих ідей було визначено часопис «Вестник Европы» [39, с. 116].

Ці аргументи та критика були реакцією на обґрунтування українофілами необхідності запровадження

початкової освіти українською. Одним з перших ще на початку 1860-х рр. виступив з цього приводу М. І. Костомаров у статті «Мысли южнорусса о преподавании на малорусском языке» де підкреслив, що саме рідна мова є джерелом просвіти, а отже можлива ліквідація невігластва та протиріч русского мира з польським [19, с. 311-312]. Особливу роль в цьому процесі автор бачив у використанні української мови в церковній проповіді, перекладі Нового Заповіту. В цьому його підтримав провідник українофілів 1860-1880-х рр. В. Б. Антонович [3, с. 150-152].

Важливою темою у полеміці з реакціонерами Південно-Західного краю та Московщини для представників українофільства стала вже згадана вище проблема (уявлення про зміст розвитку (поступу) і погляд на єдність, котрий пропагували реакційні сили. Так, М. І. Костомаров на початку 1860-х рр. у листах до дочки Д. М. Блудова - А. Д. Блудової казав про відмінності в середовищі «русского народа» та про те, що держава, монарх не мають втручатися в мовні справи [2, с. 82-84]. Водночас, один з провідників українофільства П. Житецький на сторінках «Основи» заперечував виключну роль російської мови в початковій освіті [14, с. 14, 18-20].

М. І. Костомаров на початку 1880-х рр. у зв'язку з надіями на зміну Емського указу 1876 р. підкреслював, що саме неоднаковість сприяє пошуку істини, отже головної мети буття. М. І. Костомаровпереконував, що утискиукраїнської мови можуть сприяти сепаратизму в котрому його обвинувачували через організацію освіти українською. Його наступник В. Б. Антонович наголошував, що ідея їх опонентів про державну єдність походила від європейської ідеї держави і народності, де бачили загрозу державності саме через різність мов [19, с. 311-312]. Наявне критичне ставлення на Московщині до спроб українців творити власну мову, літературу, освіту М. І. Костомаров та В. Б. Антонович пояснювали національними особливостями - нетерпимістю до особливостей народів, не визнанням нового, грубим інстинктом, котрі виявлялися й у політиці «обрусенія» Польщі. Вони убачали прямий зв'язок - успішного розвитку людини (українського народу) від того якою мовою він буде отримувати елементарні знання [3, с. 150-152].

Зіткнення з шаленою критикою українофільського руху від 1862 р. і до початку 1880-х рр. змушувало М. І. Костомарова підкреслювати (в зв'язку з надіями українофілів на пом'якшення змісту указу 1876 р. через відставку реакційного міністра освіти Д. А. Толстого на відсутності сепаратизму в діях українофілів і на тому, що саме освіта українською мовою (початкова) сприятиме засвоєнню російської мови, котру М. І. Костомаров визнавав мовою освіти усієї імперії [34, с. 897-898; 21, с. 333-336; 20, с. 339, 344, 349]. Ці виступи в пресі вчений поєднував з численними зверненнями на початку 1880-х рр. про скасування обмежень української мови, та запереченнями «сепаратистських намірів» [24, с. 435-437]. Головну ідею українофілів цього часу,зміст політики Російської імперії стосовно української мови та літератури поділяв і знаний ідеолог українського національного руху М. П. Драгоманов [10, с. 188-189; 11, с. 695, 733; 12, с. 644, 646, 673, 675; 13, с. 186, 212, 231, 241].

Вказані протиріччя, як і політика реакції Російської імперії стосовно українства залишалися незмінними й наприкінці 1890-х років. Вони гостро виявились під час XI археологічного з'їзду в Києві, і були пов'язані із забороню (обмеженням доступу до прослуховування) рефератів представників Галичини, котрі мали зачитати українською мовою та особливою роллю в цій історії ректора Київського університету св. Володимира Ф. Я. Фортинського, професора славістики Т. Д. Флоринського, його заступника на посаді Київського військового цензора С. М. Щеголєва та діях Київського окремого цензора Б. М. Юзефовича - нащадка М. В. Юзефовича [40, с. 407, 409, 411, 415; 47, с. 103, 109-110; 39, с. 264-266, 427-430]. На зламі ХІХ-ХХ ст. було сформульовано тезу про мовний сепаратизм, різні назви України. Процес українізації цього часу Т. Д. Флоринський та С. М. Щеголєв називали причиною повільного «проникнення» в народ російської культури, без котрої для малоросіян буде важкою боротьба за існування. Цим заявами у цей час опонували представники українофільства різних поколінь (В. Б. Антонович та В. П. Науменко) [41, с. 6, 1011, 18; 47, с. 410; 3, с. 9-16, 28; 29, с. 5, 10, 25].

Крім того, навіть після початку процесу скасування обмежень української мови, що відбувався з 1904 р. та супроводжувався висновками вчених Київського та Харківського університетів офіційне ставлення до українців було упередженим [39, с. 349-366]. В полеміці про мову освіти українців Російської імперії реакціонери зазначали,що поступ є об'єднанням розумових сил на основі російської проти полонізму, католицизму, германізму. Підтвердження необхідності єдності та боротьби за неї здійснене консерваторами існувало й після «польської» загрози, бо була «німецька», а протилежність єдності - вивчення української призвела до «втрати» Галичини. Такі оцінки, на наш погляд, визначалися перенесенням рис російського народу (зокрема катковської тези про обмеженість його свідомості) на іншу частину «русского племени» - українців [25, с.12]. Українофіли визначили походження цього уявлення про розвиток - від європейських ідей державної народності. Для них поступ-цемовна багатоманітність та поширення знань народною мовою. Об'єктами зіткнення для українофілів та їх опонентів був «общерусский культурный язык» (С. С. Гогоцький) - провідник освіти та культури (з чим погоджувався і М. І. Костомаров) з одного боку, а з іншої сторони «малорусский язык» як мова освіти українського народу.

Список використаних джерел

мова боротьба імперія

1.А. Ф., 1882. `Письма из провинции', Вестник Ев¬ропы, Т.6, Кн.12, с.887-901.

2.Абрамович, Д., 1926. `Листування М. І. Костома¬рова з графінею А. Д. Блудовою', Україна, №5, с.80-90.

3.Антонович, ВБ., 1995. `Погляди українофілів', В: Антонович В. Б. Вибрані історичні та публіцистичні твори, К.: «Либідь», с.143-153.

4.Антонович, ВБ., 1900. `К вопросу о Галицко- Русской литературе', К., 28 с.

5.Арсеньев, К., 1888. `Мнимое беспристрастие. Рец. На кн. С. Невведенский М. Н. Катков и его время СП.б, 1887', 1888, Вестник Европы, Т.5, Кн.9, с.252-270.

6.Говорский, К., 1868. `Замечательные особенности в истории малороссийского казачества', Вестник Западной России. Историко-литературный журнал издаваемый К. Говорским, Кн.8, Т.3, с.15-25.

7.Гогоцкий, СС., 2008. `Философия, Богословие', Луганск: «Глобус», Т.1, 580 с.

8.Гогоцкий, СС., 2010. `На каком языке следует обучать в сельских школах Юго-Западной России', В: Гогоцкий С. С. Педагогика, Луганск: Элтон, Т.2, 644 с.

9.Гогоцкий, СС., 1875. `Прибавление к статье «Еще несколько слов об украинофилах»', Русский вестник, Т.118, №7, с.413-415.

10.Драгоманов, МП., 1875. `Новокельское и праван- сальское движение во Франции', Вестник Европы, Т.5, Кн.9, с.153-203.

11.Драгоманов, МП., 1875. `Новокельское и правансальское движение во Франции', Вестник Европы, Т.4, Кн.8, с.688-740.

12.Драгоманов, МП., 1872. `Восточная политика и обрусение', Вестник Европы, Т.2, Кн.4, с.644- 679.

Размещено на Allbest.ru