Розвиток освіти на Наддніпрянській Україні від 1901 до 1921 року за С. Сірополком

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК ОСВІТИ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ ВІД 1901 ДО 1921 РОКУ ЗА С.СІРОПОЛКОМ

ГАЛИНА КОВАЛЬЧУК

Історія освіти в Наддніпрянській Україні у складі Російської імперії є невід'ємною частиною історії українського народу. Зауважимо, що перехід українських земель під владу царського уряду значно погіршив освітній рівень українців. У цей час освіта для українських народних мас була відсталою, лише діти панівних станів мали доступ до освіти - як початкової, так і вищої. Більшість українців були неписьменними. У цей період царський уряд проводив політику централізації та русифікації системи освіти в Україні. Вводилась повна заборона на навчання українською мовою, українська мова як навчальна дисципліна взагалі не викладалася. Будь-яке прагнення українців ввести українську мову у навчальний процес розглядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову і каралося репресіями. Імперський уряд розглядав Україну як органічну частину Росії і тому цілеспрямовано перетворював Наддніпрянщину на пересічну провінцію. Дослідження питань історії освіти України в часи її перебування під владою царської Росії має важливе науково-пізнавальне і практичне значення. Здобутки в освітній галузі неможливі без знання того, що відбувалося раніше.

Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина) - історико-географічна частина України, до якої спочатку входили лише центральні та північні області України з центром у Києві. Розподіл українських земель між Російською та Австрійською імперіями зумовив поділ України на Західну та Наддніпрянську (Велику) Україну. З цього часу назву Наддніпрянська Україна стали вживати для всіх українських земель у складі Російської імперії (крім Криму та Кубані) [4].

Наприкінці XIX ст. загострилася суперечність між потребою в освічених і підготовлених до капіталістичного виробництва працівниках та надзвичайно низьким рівнем і відсталістю від сучасних вимог усіх ланок освіти в Російській імперії

Школи України були значно гіршими, ніж в центральних губерніях Росії. Імперська влада, намагаючись утримувати в покорі народи, використовувала для цього й школу. Російськомовне навчання з перших класів породжувало труднощі в опануванні матеріалу україномовними дітьми. Церковна опіка обмежувала навчальні плани та програми, не давала доступу до сучасних наукових знань, підручників, книг.

Освіта в підросійській Україні мала суттєві особливості, що відрізняло її від освіти на західноукраїнських територіях [4]:

освіта в Наддніпрянській Україні була під постійним контролем держави та місцевих адміністративних органів влади, а не духовенства, як на території Західної України;

освіта в Наддніпрянщині мала чіткий становий поділ;

під опікою уряду та місцевих органів влади здебільшого була середня освіта, а не вищі навчальні заклади, як на західноукраїнських територіях.

Школа й освіта цього періоду не могли задовольнити потреб народу й через те, що фактично вони були станово-класовими. Лише в початковій школі навчали безкоштовно. Та діти убогих батьків не могли її відвідувати, оскільки змалку були змушені працювати, щоб заробити на прожиття. Родина не могла забезпечити їх одягом, взуттям, харчами. Досить висока плата за навчання в середніх (гімназії) і вищих (університети) навчальних закладах була по кишені батькам переважно дворянських дітей.

Численні скарги батьків, педагогів, попечителів навчальних округів змусили царський уряд дещо реформувати шкільну освіту. Зокрема, було створено новий тип середньої школи -- восьмикласні комерційні училища з кращою постановкою навчання. Духівництво готували духовні семінарії та академії. Дітей селян та робітників, дрібних ремісників переважно вчили у школах грамоти, двокласних початкових школах або ж у вищих початкових училищах.

Здобуттю освіти без додаткової підготовки перешкоджала неузгодженість навчальних планів елементарних та середніх шкіл. Загальна освіта мало була пов'язана з професійно-технічною. Лише між чоловічими гімназіями та університетами існувала наступність.

У Росії не було закону про загальну обов'язкову початкову освіту, хоча європейські країни його мали.

На початку XIX ст. у Росії була проведена реформа системи освіти (1802-1804), відповідно до якої навчальні заклади ділилися на 4 розряди[3]:

1) парафіяльні школи - засновувалися при церкві, де за півроку в селах або за 1 рік у містах навчали Біблії, читання, письма, арифметики;

2) повітові училища - світські початкові школи в містах, в яких за 3 роки навчали російської мови, арифметики, історії, географії, фізики, геометрії, природознавства, Біблії;

3) гімназії - навчальні заклади, в яких за 7 років навчання здобували середню освіту. У гімназіях викладали французьку, німецьку, латинську мови, фізику, філософію, юриспруденцію, статистику, політекономію тощо. Випускники отримували право вступу до університету або ж вчителювати у початковій школі;

4) ліцеї та університети - навчальні заклади, в яких здобували вищу освіту. Навчання в ліцеї було побудовано на принципах поєднання гімназичного та університетського курсу. Термін навчання становив 9 або 10 років. До університетів приймали лише випускників гімназії. Термін навчання становив 4 роки.

В Україні діяло понад 20 типів шкіл. Серед них - державні і приватні, жіночі й чоловічі, конфесійні й світські з різними строками навчання. Багатоманітність типів шкіл не вирішувала питання поліпшення освіти малоімущих верств.

Доступ жінкам до середньої і вищої освіти був обмежений. Вищі навчальні заклади діяли лише в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі. В жіночих середніх навчальних закладах рівень освіти був нижчим, ніж в аналогічних закладах для чоловіків.

Народною освітою керували реакційно налаштовані представники самодержавства та духівництва, вони будь-який свіжий сучасний напрям обмежували указами й циркулярами. Народні вчителі були безправними, вони перебували під постійним поліцейським наглядом, за свою працю отримували мізерну платню. І без того недосконала система освіти зазнавала сильного впливу церкви та русифікаторської імперської політики. Українська мова вважалася «діалектом», «наріччям» російської. Російськомовне навчання української дитини гальмувало її природний розвиток, відривало від рідної культури і водночас неспроможне було залучити її повною мірою в лоно російської мови й культури. На шкідливість такого шляху вказували провідні громадсько-просвітницькі діячі Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Корф, Костянтин Ушинський, Костянтин Вентцель та інші. Та великодержавна політика царського уряду була вагоміша за освіту [1].

Навчальна робота в школах здійснювалась на низькому організаційно-методичному рівні. Не було достатньої матеріальної бази. Навчання було книжним, не пов'язаним з життям. Моральне виховання часто зводилось до релігійного. Не надавалось належного значення фізичному й розумовому розвитку дитини. Натомість практикувалося бездумне заучування. Узаконене було фізичне покарання. Випускники мали низький рівень знань навіть з програмних дисциплін - художньої літератури, хімії, фізики, математики. У школах працювали недостатньо підготовлені учителі. Більшість із них не мала вищої, а дехто -- й середньої освіти.

В кінці 90-х років відкриваються двокласні училища з 5-6-річним курсом навчання. Розширюється мережа професійно-технічних шкіл. Все частіше у школах використовуються активні методи навчання - бесіди, розповіді вчителя, екскурсії на природу, на виробництво.

Деякі приватні заклади давали блискучу освіту. Серед них виділялась колегія Павла Галагана, заснована Г. П. Ґалаґаном у пам'ять про сина. Фундатор на свої кошти утримував майже половину колегіантів, даючи змогу здібним бідним дітям здобувати освіту. Добре підготовлені випускники цієї колегії, як правило, вступали до вищих навчальних закладів. Врешті чимало з них стали відомими вченими, академіками. Тому колегію стали називати школою академіків. Колегія мала гуманітарне спрямування. Тут вивчали кілька іноземних мов. Заклад діяв до 1920 р.[1].

На початку ХІХ ст. на території Наддніпрянської України лише Києво-Могилянська академія не мала чітко окресленого станового характеру у наборі студентів. Однак 1817 року спеціальним рішенням імперського уряду її було ліквідовано, замість неї створено Духовну академію, призначену для навчання дітей духовенства. До системи духовної освіти входили також єпархіальні училища для дівчат. Це були закриті школи-інтернати з програмою гімназичного курсу.

Протягом перших десятиріч ХІХ ст. в Україні створюються навчальні заклади, які посідали проміжне місце між гімназією та університетом. Одним з таких закладів був Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімназії; 17 січня 1818 року на базі Комерційної гімназії та Інституту знаті було створено Рішельєвський ліцей [2].

Окремо варто зосередити увагу на розвитку вищої освіти Наддніпрянщини. Перший університет було відкрито 1805 року в Харкові за ініціативою місцевого громадського діяча В. Каразіна. Ректором Харківського університету спочатку був професор російської словесності І. Рижський, а згодом - П. Гулак-Артемовський. До структури університету входили чотири факультети (фізико-математичний, юридичний, медичний та історико-філологічний), вісім наукових товариств, фундаментальні бібліотеки, астрономічна обсерваторія. Року 1849-го в університеті створено кафедру української мови і літератури, завідувачем якої став український історик, філолог, етнограф та поет Я. Головацький, котрого потім було призначено ректором університету.

В університеті здобули освіту і працювали відомі культурні та наукові діячі: М.І. Костомаров, М.В. Остроградський, П.П. Гулак-Артемовський, А.М. Ляпунов, В.А. Стєклов, М.П. Старицький, І.І. Мечніков, М.В. Лисенко та ін. Харківський університет відіграв неабияку роль у розвитку національної культури та свідомості українського народу. Протягом 1816-1819 років керівництво університету видавало часопис “Український вісник”, упродовж 1824-1825 років - “Український часопис”. Харківський університет за своєю суттю був центром народного просвітництва в Україні та на півдні Росії. На початок 60-х років XIX ст. у стінах Харківського університету було підготовлено понад 3200 педагогів, лікарів, юристів [2].

Крім університетів, у другій половині XIX століття у Наддніпрянській Україні виникали й інші спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний князя Безбородька інститут (1872), Харківський ветеринарний інститут (1873), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Ветеринарний інститут у Катеринославі (1899), Вищі жіночі педагогічні курси (1903), Жіночий медичний інститут та Комерційний інститут у Києві (1908), Жіночий медичний інститут у Харкові (1910) та інші [2]. Однак стан вищої освіти у Наддніпрянській Україні залишався вкрай незадовільним, оскільки на початок XX ст. всі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише у чотирьох містах: Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі.

На початку XX ст. шириться революційно-демократичний рух учнів, студентів, учителів. Особливо активізується він після подій 9 січня 1905 р. - «кривавої неділі». У зверненні до царя була й вимога «загальної та обов'язкової народної освіти за державний рахунок». На хвилі революційних подій виникають різні спілки учителів, освітянських діячів, молоді, батьків тощо. Ці спілки мали свої програми, статути, згідно з якими й проводили освітню роботу. Більшість з них вимагали реорганізації народної освіти на засадах свободи, демократії, виступали за безплатне обов'язкове навчання, виключення з числа обов'язкових предметів закону Божого, за свободу викладання рідною мовою у всіх типах шкіл.

Учнівська молодь брала безпосередню участь у революційному русі 1905-1907 рр. і висувала політичні та освітні вимоги. Серед них - зменшення плати за навчання, навчання рідною мовою, урівнювання програм чоловічих і жіночих гімназій, відміна покарань учнів та нагляду поза школою, впровадження наступності в мережі дошкільних закладів.

Революційне піднесення змусило Миколу II піти на деякі поступки. 17 жовтня 1905 р. він підписав конституційний маніфест про політичні свободи. Міністерству народної освіти було дозволено внести деякі зміни в навчальні плани й програми середніх шкіл, відкривати нові школи, збільшити розмір асигнувань на освіту.

За 1905 р. в Україні було відкрито 1357 початкових шкіл, 130 середніх комерційних училищ, 33 жіночі гімназії. Навчальний режим став демократичнішим. У ряді шкіл запроваджується вивчення української мови і викладання нею. З'явились українські підручники - букварі Бориса Грінченка, Тимофія Лубенця, читанки О. Білоусенка (псевдонім Антона Лотоцького) та граматики української мови. Жінкам надали право вступу до університетів у ролі «вільних слухачок». Молодь з небагатих верств дістала більше можливості вступати до вищих навчальних закладів, університети одержали деяку автономію. Питання народної освіти широко обговорювались в українській пресі.

Після придушення революції всі здобутки в галузі освіти було зведено нанівець: закривалися школи, бібліотеки, переглядався склад учителів за ознакою благонадійності. Імперський уряд ліквідував автономію вищої школи, посилив нагляд за учнями та завантаженням їх навчанням у школі і домашніми завданнями.

Але потреби виробництва вимагали кваліфікованих кадрів. Тому відкриваються нові школи для дорослих. Часткові зрушення принципово не змінили стан народної освіти. На 1 січня 1915 р. 54,3 % українських дітей у віці 8-11 років залишались поза школою.

У роки Першої світової війни шкільна справа ще погіршилась. Школи закривають, їхні приміщення віддають під лазарети. Наприклад, у 1915 р. лише в Київському навчальному окрузі було закрито 312 початкових шкіл, у 1917 р. - 27 шкіл. Багато вчителів були мобілізовані до армії або разом з населенням стали біженцями. У школах, що залишились, заняття проводились у дві зміни. Знизилась успішність. Навіть у Києві в 1917 р. 35-40 % дітей не відвідували школи [1].

Активну боротьбу за національну освіту і рідну мову в школах вели осередки української демократичної інтелігенції -- «Громади» (Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Петро Косач, Олександр Русов, Іван Стешенко та ін.). «Загальна українська безпартійна демократична організація», створена в 1897 р. у Києві, об'єднувала 18 українських громад в Україні, а також у Петербурзі та Москві. Діяло товариство «Просвіта». Ці громадські організації займались видавничою справою, відкриттям книгарень, читалень, бібліотек, музеїв, допомагали свідомим українцям у працевлаштуванні, переконували земства відкривати українські школи, здійснювали освітньо-культурні заходи тощо.

Протягом 1910-1914 рр. видавався перший український журнал «Світло». Випускали його патріоти - ентузіасти Г. Шерстюк (фундатор), Софія Русова, Яків Чепіга, В. Прокопович, Борис Грінченко, Степан Васильченко, Степан Сірополко та ін. Статті журналу будили національну свідомість, піднімали на боротьбу за освіту рідною мовою, висвітлювали теоретичні й методичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання. Навколо журналу гуртувалось свідоме українське вчительство.

На освітянських з'їздах піднімалося питання навчання дітей українською мовою. І Всеукраїнський з'їзд у справі народної освіти відбувся у Петербурзі (23.12.1913-3.01.1914). З'їзд розробив програму радикальної шкільної реформи, яка передбачала: обов'язкове навчання для представників усіх національностей Росії, без обмежень за національною ознакою; навчання рідною мовою, вивчення рідної мови та літератури як окремого предмета, з третього року навчання -- вивчення російської мови; усунення школи від політики, забезпечення національних шкіл учителями, які добре володіють мовою народу, знають його історію, літературу; підготовку вчителів до навчання дітей їхньою рідною мовою; заснування кафедр мови, літератури, історії окремих національностей при місцевих вищих школах для підготовки вчителів.

Розглядаючи питання розвитку освіти у наддніпрянській Україні, не можемо оминути внесок Б. Грінченка, А.Кримського, В. Гнатюка, М. Коцюбинського, О.Олеся, М. Чернявського, В. Винниченка.

Б. Грінченко (1863-1910) - видатний український письменник, журналіст, прогресивний громадський діяч, педагог, мовознавець, фольклорист, перекладач, популяризатор книг для народу, зробив значний внесок у розвиток української лінгвістики. У своїх працях Борис Грінченко проводив думку про єдність людини й природи. Одним з важливих принципів навчання вважав систематизацію знань. Втілив цей принцип у підготовлених ним підручниках. Зокрема в ілюстрованому від руки підручнику «Рідне слово», написаному в 1889р. для доньки Насті. Борис Грінченко працював у школах Христини Алчевської, але розійшовся з нею в поглядах на національну школу. У педагогічній роботі застосовував прогресивні методи навчання. Слідом за Яном Коменським вважав, що клас доцільно ділити на групи, очолювані добре підготовленими учнями. Цю систему взаємного навчання в той час запроваджували по всій Європі. Борис Грінченко зробив значний внесок у розвиток вітчизняної педагогіки. Узагальнюючи свій досвід роботи в школі та розвиваючи ідеї Ушинського, він доводив, що тільки навчання рідною мовою, національна освіта і національна система виховання можуть принести користь народові. Ці думки він викладає в численних теоретичних працях - «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «Якої нам треба школи» (1906), «На беспросветном пути: об украинской школе» (1905) та ін. Борис Грінченко став активним учасником дискусії про мову, яка розгорнулася в 90-х роках XIX ст. на сторінках галицької преси. У статті «Народні вчителі і вкраїнська школа» він зазначав, що всім народам Росії треба волі для їхнього слова, всім треба національної школи. Всі діти мають ходити до народної школи. Брак українських шкіл призводить до денаціоналізації населення й трагічних культурно-освітніх, морально-економічних наслідків. Навчання чужою мовою гальмує духовний розвиток дитини. Борис Грінченко виступав проти духовної асиміляції будь-якого народу. Українська дитина в російськомовній школі одержує менше знань, ніж російська, вважав він. Піднімав питання самовдосконалення вчителя, поліпшення його матеріального становища.

У 1907-1909 рр. за редакцією Бориса Грінченка вийшов чотиритомний «Словарь української мови», який був першим в Україні великим зібранням лексичних фондів української мови. Російська Академія наук присудила цьому виданню другу премію імені Миколи Костомарова «за лучший малоруський словарь». Словник і зараз є цінною лексикографічною пам'яткою.

У численних публіцистичних творах на педагогічні теми, в художніх оповіданнях про школу Борис Грінченко критикував стан народної освіти, її схоластичність, систему зазубрювання, засилля релігії, шкільні підручники та засуджував фізичні покарання. Він виступав за створення народних шкіл з викладанням рідною мовою. Ще працюючи вчителем, він всупереч царській забороні нелегально вів навчання українською мовою, використовуючи при цьому самостійно складений рукописний буквар, який уперше був виданий 1907 р. під назвою «Українська граматка до науки читання й писання» та перевиданий 1917 р. Підручник має три розділи: «власне азбука», «читання після азбуки» та «зразки каліграфії». Тексти мають велике виховне значення. Буквар побудовано за фонетичним принципом. Його зміст свідчить про прагнення автора зробити підручник доступним і цікавим для дітей. Це стосується й складеної Борисом Грінченком однієї з перших українських читанок -- «Рідне слово» (видана 1917 р.). Розповсюдженню науково-популярної літератури, творів класиків світової літератури в українських перекладах Борис Грінченко надавав великого значення у справі освіти народу. Тому, незважаючи на цензурні перешкоди і тяжкий матеріальний стан, він активно займався цим більшу частину свого життя. З його ініціативи був організований випуск дешевих видань народних казок. Він підносить роль книги у вихованні дітей, яка, на його думку, має бути пронизана ідеалами добра, правди й гуманізму. Талановитий педагог і письменник Борис Грінченко дбав про естетичне виховання дітей. Звідси його вимоги до художнього змісту й технічного оформлення дитячих книг. Просвітницька діяльність Бориса Грінченка помітно вплинула на подальший розвиток педагогічної прогресивної думки.

А. Кримський (1871-1942) - у 1905-1908 рр. написав тритомну «Українську граматику». Вільно володів майже шістдесятьма мовами, а також знав усі діалектні особливості української мови.

В. Гнатюк (1871-1926) - вивчав фольклор українців Східної Галичини. Північної Буковини та Закарпаття. Упорядкував і видав фольклористичні та етнографічні праці.

М. Коцюбинський (1863-1913) - талановитий український письменник. Найвищим досягненням української прози вважається повість «Фата моргана», в якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905-1907 рр. Першу частину повісті М.Коцюбинський написав у 1904 році, другу - в 1910 році. Він написав також багато оповідань («Для загального добра» тощо), у яких змалював мужність борців за волю народу. Згодом з окремих оповідань випустив збірки: «У грішний світ», «Поєдинок», «Дебют» та ін. Його називали «поетом краси природи та краси людської душі», бо він сильно відчував і розумів красу природи і глибоко вмів заглянути в людську душу. Такою є повість «Тіні, забутих предків». Михайло Коцюбинський залишив помітний слід в історії педагогічної думки, його літературна спадщина відображає тогочасні проблеми і водночас є прекрасною перлиною художнього відтворення дійсності.

О. Олесь (Кандиба) (1878-1944) - видатний український поет, романтик, уся творчість якого пройнята демократичними ідеалами. У 1907 р. вийшла перша збірка його поезій «З журбою радість обнялась».

З 1907 р. по 1917 р. видав п'ять збірок поезій. У своїх поетичних творах закликав до боротьби проти самодержавства, за волю, справедливість, оспівував рідну українську природу. Свою творчість він присвятив розбудові Української держави.

М. Чернявський (1868-1946) - великою популярністю користувалися його поетичні твори, в яких він звертається до козацького минулого України. Його називали «поетом моря й степу». Він перший в українській літературі засудив війну як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.

В. Винниченко (1880-1951) - видатний громадський і революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів. Краса й сила, нужда й горе, прагнення до щастя серед важких сірих днів - це основні мотиви його оповідань («Краса й сила», «Історія Якимового дому» тощо). У своїх творах показує важке життя бідняків, процес пролетаризації українського села («Контрасти», «Хто ворог», «Голота» тощо). В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відгомін революційних настроїв та переживань, описи життя тюрми тощо. Після поразки революції 1905-1907 рр. у своїх романах «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіти батьків» та інших змальовує образи інтелігенції, яка зневірилася в ідеалах соціалізму.

Значний вплив на розвиток освіти мали видавництва. Масове видання газет і журналів українською мовою розпочалося з кінця 1905 р. Під могутнім революційним натиском царизм Законом від 21 листопада 1905 р. дозволив видавати літературу національними мовами, друкувати газети й журнали.

В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905-1907 рр. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»). «Рада» виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товариства українських поступовців, яке було створене у 1908 р. Із газетою співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О.Олесь, В.Винниченко та інші. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував меценат Є. Чикаленко.

Значні видання вітчизняних досліджень здійснювало Українське наукове товариство, засноване 1907 р. у Києві. Його члени у 1908-1918 рр. видали 18 томів «Записок Українського наукового товариства у Києві», чотири книги «Збірників природничо-технічної секції», чимало наукових і популярних праць.

Рух національно свідомої інтелігенції за відродження української школи зумовив появу підручників рідною мовою: буквар Б.Грінченка, читанка А.Білоусенка, буквар і читанка Т. Лубенця, граматика української мови П.Зального і Т.Шерстка.

Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 написано українською мовою. 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних видань, тоді як у Галичині - 66. Російських газет та журналів видавали 226.

На початку Першої світової війни будь-які періодичні видання українською мовою були заборонені.

Отже, підсумовуючи стан освіти наприкінці XIX на початку XX століття, можемо зробити такі висновки:

1. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а в царській Росії не було жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

2. Політика правлячих кіл обох імперій була спрямована на гальмування прагнення мас до освіти, боячись зростання загальнополітичної і національної самосвідомості українського народу.

3. Освіта всіх рівнів була доступна лише заможним верствам, а основна маса населення залишалася неписьменною або малописьменною.

4. Напередодні Першої світової війни на українських землях у складі Російської імперії на кожну тисячу осіб навчалося лише 67 учнів, не було обов'язкового початкового навчання.

5. В Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів.

Було лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вишів, де налічувалося 26,7 тис. студентів. На території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії -- жодної української школи на державному утриманні.

6. Серед сільського населення лише 20 % вміло читати й писати.

Хоча в цей час у Наддніпрянській Україні розпочалося реформування системи освіти, проте уряд нав'язував українцям таку систему освіти, яка повинна була задовольнити потреби держави в освічених кадрах і водночас допомагала б усунути в українського народу національну свідомість, нав'язати почуття їх меншовартості та забезпечити провідну роль російської нації у житті українців. Ситуація в освіті погіршувалась ще й національним гнобленням з боку імперської влади, яке виявлялося у забороні україномовного навчання. Найважче у цей період довелося викладачам, які змушені були пропагувати офіційну імперську ідеологію.

Размещено на Allbest.ru