Суспільно-політичний лад та право Західноукраїнської Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний університет»

Факультет соціології і права

Реферат

На тему: «Суспільно-політичний лад та право Західноукраїнської Народної Республіки»

Дякіна Аліна Юріївна

План

Вступ

1. Суспільний лад

2. Державний лад

3. Особливості правової системи Галицько-Волинської держави

4. Руська правда

5. Магдебурзьке право

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Метою даної роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави в аспекті державного устрою, суспільного ладу, правових відносин та форм права, що існували на її території.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславович, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогочині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі. князівство правовий феодальний закон

Натомість, на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Деякий час у Звенигородському князівстві правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник).

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у «Слові о полку Ігоревім» Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої історичної ваги.

1. Суспільний лад

Суспільний Лад Галицько-Волинської Русі у своїй основі залишався типовим для князівської доби в цілому. Населення князівства поділялося на дві основні групи: феодальну верхівку становили князі, великі бояри, міська знать та вище духовенство. Вони були великими землевласниками і тримали в залежності від себе експлуатовану більшість населення. Останню утворювали майже всі селяни, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство. Існували також проміжні соціальні прошарки, що свідчить про ускладнення у ХН-ХПІ ст. соціальної структури населення Галицько-Волинської Русі.

Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані в літописах терміни: "бояри і проста чадь", "бояри і прості", "люди і бояри", "луди і бояри й слуги", "ліпші мужі володимирські", "простий чоловік" та ін.

Багатство й соціальне становище людини у суспільстві Галицько-Волинського князівства значною мірою визначала величина землеволодіння. Попри те, що номінально власником усієї галицько-волинської землі вважався великий галицько-волинський князь, він фактично міг беззастережно розпоряджатися тільки "княжими" (князівський домен), а також власними (особистими) землями. Значна частина земель належала боярам, селянам, містам і духовенству.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинської держави була та обставина, що переважна більшість земельних володінь тут перебувала у боярських руках. Насамперед це стосувалося Галичини. Бояри в Галицькій Русі були земельною аристократією, яка водночас становила верхівку князівської дружини, "княжих мужів". Могутність галицьких бояр ґрунтувалася не лише на значних земельних володіннях, а й на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярина сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу - навіть у виступі проти верховного сюзерена, тобто князя. Учені пояснюють це явище нерівномірністю й неоднаковістю процесу утворення великого землеволодіння на заході Русі. У Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидшого його зростання. Виникнення великого землеволодіння тут випереджало створення князівського домену. Останній почав складатися вже тоді, коли переважну частину общинних земель захопили бояри, а це обмежило кількість вільних земель для князівських володінь. До того ж протягом другої половини XII ст. боярське землеволодіння в Галичині зростало більшими темпами, ніж у будь-якій іншій давньоруській землі чи князівстві того часу. Причину того вбачають в особливостях розвитку виробничих відносин у Галицькій землі, де була відчутною економічна централізація навіть у часи існування відносно єдиної Києво-Руської держави, а князь традиційно вважався лише першим серед рівних, тобто великих феодалів. Надалі це стопо однією з основних причин значного впливу галицького боярства на політичне та соціально-економічне життя держави.

Боярство у Галицько-Волинській державі було неоднорідним. Воно поділялося на групи. У джерелах згадуються бояри "старі" й "молоді", а також "луччі", "великі", "нарочиті". Ці назви визначали заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були великі бояри, що очолювали все боярство: на Волині - В'ячеслав Товстий, в Галичі - Володислав, Судислав, Доброслав. Галицькі великі бояри, що звалися "мужами галицькими", володіли значними успадкованими територіями і мали навіть власні дружини. Літописці неодноразово підкреслюють, що "мужі галицькі" (тобто бояри) "не були всі єдиної думки", виступали проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст. А це згубно впливало на єдність і обороноздатність держави. До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо "поповим унуком". А протеговані ним бояри, яким він надав Коломию, походили "от племени смердья".

Великі бояри мали привілейоване становище при великих князях: вони служили у княжій "старшій" дружині, здійснювали управління, а їхні сини обіймали посади "двірних" слуг на княжому дворі. Свої землеволодіння бояри успадковували (принцип батьківщини) або ж одержували від князів. Останні складали групу служилого боярства (феодалів). Вони одержували від князя землю за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті феодала), в "отчину", тобто з правом передання землі у спадщину. Втім, переважно це було умовне землеволодіння, тобто володілець розпоряджався землею за умови служби і за службу. В обов'язок служилого боярства входило також поставляння князеві війська, що складалося з їхніх феодально-залежних селян. Вони, зазвичай, були опорою князя у князівсько-боярських уособицях.

До складу соціальної верхівки поряд із боярами входили багаті міщани - "ліпші мужі", які перебували під особливою опікою князя. До таких городян, або "містичів", також належали іноземці, яких запрошували князі та жалували їм величезні багатства. Наприклад, Іван Крип'якевич згадав якогось Бертольда, німецького війта у Львові, якому Лев Данилович надав млин і підльвівські села - Малі Винники та Підберізці.

Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: архієпископи, єпископи, ігумени. Окремі єпископи користувалися значним впливом серед верхівки суспільства і вдавалися до незалежних політичних заходів. Таким був. галицький єпископ Артемій, який підтримував угорців і виступав проти князя Данила. Перемишльський владика разом із своїми "гордими" слугами і "співцем" Митусою також не визнавали влади князя Данила Романовича. Єпископії, а надто монастирі володіли великими землями і численним феодально-залежним селянством.

Основну масу експлуатованої більшості Галицько-Волинської держави становило селянство, яке поділялося на вільних і залежних, хоча незалежно від того однаково іменувалися "смердами". Переважною формою селянського землеволодіння було общинне. Згодом воно дістало назву "дворище" та об'єднувало декількох селян-общинників, а мірою розкладу общини поступово розпадалося на індивідуальні господарства (двори).

Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали посилювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину (татарщину, серебщину), і відбувало різні повинності (праця на будові укріплень). А на користь місцевих феодалів платило оброк (дякло) натурою: хутром, воском, медом. До експлуатованих мас населення належали також міські низи - "прості люди", які зазнавали гніту з боку міського патриціату.

Реакція народних мас проти соціального гніту нерідко набирала форм народних повстань, як це було 1159 р. за князювання Ярослава Осьмомисла. Часто соціальний протест народу мав пасивний характер: селяни та міські низи шукали кращих умов життя на Пониззі, де на Нижньому Дунаї Іван Ростиславович (Берладник) організував князівство зі столицею в Берладі. Цей малозаселений лугово-степовий район із багатою природою приваблював ті групи населення, які були невдоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на вільніші умови життя. Таких людей звали "берладниками". Окремі вчені (І. Каманін) уважають їх попередниками українського козацтва.

2. Державний лад

«Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.»[4,с.113]

Основною формою правління в Галицько-Волинській землі була ранньофеодальна монархія, однак тут мала місце й така форма правління, як дуумвірат.

Так, із 1245 р. і до смерті Данила Галицького він правив разом із братом Васильком, який володів більшою частиною Волині.

У кінці XIII ст. з'явилась можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили реалізувати її. Сини князя Юрія -- Андрій та Лев спільно виступали в зовнішньополітичних питаннях. У грамоті 1316 р. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини і Володимирії". Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували Папа Римський та правителі європейських держав.

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль у житті держави була іншою, ніж у Київській Русі.

Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві діяло віче.

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося стихійно, або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Існування віче, на відміну від Новгородської землі, в Галицько-Волинському князівстві не мало істотного значення. Спроби князя Данила скликати його у 1231, 1235 роках і знайти підтримку для боротьби з боярством виявилися марними. Поступово роль віче занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління. Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький): керував князівським двором і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами. Стольник. очолював фінансову систему, збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні доручення князя.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у волості - волостелям, у міста - тисяцьким або посадникам. Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Також володіли правами збирання з населення данини та різного мита -- важливої частини князівських доходів.

«Територія князівств поділялася на менші округи, які звалися волостями. Назва волості в такому значенні з'являється у джерелах в середині XIV ст., раніше волость була однозначна з князівством. В XIV ст. волостями звалися і давні князівства та їх округи. Так були волості Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська, Жидачівська, Коломийська та ін.

Устрій міст в ранішому періоді був такий самий, як і в інших землях Русі, -- з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на сотні і вулиці, з вічем, на якому проявлялися прагнення рядових жителів.

Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, але підпорядкований князівським урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначальником та суддею. Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з державних, церковних та домініальних судів. «Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір.» [4,с.115].

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого -- являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні. У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення - «вої».

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волинської землі поділялося на вільних, напівзалежних (напіввільних) і залежних.

Вільні. До них належали: панівні соціальні групи - князі, боярство і духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Розвиток князівського домену в Галицькій землі мало свої особливості. Труднощі освіти в Галичині княжого домену складалися, по-перше, в тому, що він почав складатися вже тоді, коли більша частина общинних земель була захоплена боярами, і для князівських володінь коло вільних земель був обмежений. По-друге, князь, прагнучи заручитися підтримкою місцевих феодалів, роздавав їм частину своїх земель, внаслідок чого князівський домен зменшувався. Бояри ж, отримавши земельні тримання, часто перетворювали їх у спадкові володіння. По-третє, основна маса вільних общинників вже перебувала в залежності від боярської вотчини, у зв'язку з чим князівський домен відчував потребу в робочій силі. Князі могли приєднати до свого домену лише землі тих громад, які не були захоплені боярами. На Волині, навпаки, князівський домен об'єднав переважна більшість общинних земель, тільки потім з нього почали виділятися і зміцнюватися місцеві бояри.

Найбільш важливу роль у суспільному житті відігравало боярство. Як вже зазначалося, особливістю Галицької землі було те, що з давніх часів тут сформувалася боярська аристократія, яка володіла значними земельними багатствами, селами і містами і мала величезний вплив внутрішню і зовнішню політику держави.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на велике, середнє і дрібне. Середнє і дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, поки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їх військову службу - «до волі господарської (до волі великого князя),« до живота »(до смерті власника),« в отчину »(з правом передачі землі у спадщину).

До пануючої групі приєднувалася верхівка духовенства, яка також володіла землями і селянами. Духовенство було звільнене від сплати податків і не несло ніяких обов'язків перед державою.

Селянство становило основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі громади платили оброк державі в особі князя. Переважною формою селянського володіння землею було общинне землеволодіння, пізніше отримав назву «дворище». «Дворище» як об'єднання кількох селян-общинників в міру розкладання громади поступово розпадалося на індивідуальні двори.

Процес утворення великого землеволодіння супроводжувався посиленням економічної залежності селян і появою ренти. Першою формою вираження економічної залежності селян була данина. На користь великого князя селяни вносили «татарщини» (раніше її збирали баскаки), «серебщіну», відбували різні повинності, а на користь місцевих бояр платили оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном. Данина, що накладається на «дим», «плуг», не мала конкретних розмірів і збиралася шляхом «полюддя». Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також повинні були будувати і ремонтувати дороги, зміцнення, замки. Об'єкти сільського господарства обкладалися оброком, який стягувався не тільки продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галйцко-Волинському князівстві набуває назву «чинш», а селяни називаються «чиншовики».

Жителі приміських сіл в більшості своїй не були корінним населенням. Вони були посаджені на землю князями або боярами. Села ці ділилися на сотні й десятки, а їх мешканці отримали назву «сотенні». За право користування землею, інвентарем вони зобов'язані були нести феодальні повинності, обробляти землю, виплачувати оброк, будувати і ремонтувати міські укріплення, нести службу по охороні міста і т.д. Приміські сотні об'єднувалися в тисячі на чолі з тисяцьким.

До вільних належала також більша частина міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали «мужі градские» і «містичі». Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, оскільки вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв. Існували купецькі об'єднання - гречники, чудінци та інші. Ремісники також об'єднувалися в «вулиці», «ряди», «сотні», «братчини». Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою скарбницю. Всі вони перебували в руках ремісничої та купецької верхівки, якій підпорядковувалися міські низи - підмайстри, робочі люди і інші «люди менші».

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху «із варяг у греки», рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не позначилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого зростання чисельності го пологів і міського населення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівств; зумовило важливу роль міського населення в політичному житті держави. У містах, окрім українських, постійно проживали німецькі, вірменські єврейські та інші купці. Як правило, вони жив своєю громадою і керувалися законами і порядками, встановленими владою князів у містах

Напівзалежні. До них ставилася частина селянства, яке втратило господарську самостійність і змушене було за отримане у позику зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника. З зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалося число залежних, яких на той час можна було віднести до напівзалежні.

Залежні. До них ставилися холопи і челядь. Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був «повний». Освіта великого боярського землеволодіння було пов'язане з процесом перетворення холопів у феодально-залежних людей. Холопи обслуговували двір боярина чи використовувалися на ріллі. Бояри садили холопів на землю і таким чином виникали нові села з феодально-залежним населенням, а холопи з'єднувалися з селянством.

Під словом «челядь», на відміну від холопів, розумілися залежні селяни, які захоплювалися разом зі своїм майном.

Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярський рада та віче, але їх роль у житті держави була дещо іншою, ніж у Київській Русі.

Князю, який стояв на чолі держави, формально належала верховна влада. Він мав право приймати законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь видавав грамоти про передачу спадщини, про наділення своїх васалів землею. Але ця законодавча творчість не було всеохоплююча, до того ж законодавча влада князів часто не визнавалася боярами. Князь не мав великого впливу над верховною судовою владою, і не завжди міг її здійснити. Якщо князь домагався відповідної домовленості з боярами, судова влада повністю зосереджувалася в його руках. У випадку ж розбіжностей судова влада фактично переходила до боярської аристократії.

Васали князя разом з посадою отримували і право суду в межах свого володіння. У боярських вотчинах всі судові повноваження знаходилися в руках бояр. І хоча на місцях засновувалися князівські судові органи, куди князь направляв своїх тіунів, вони не могли протистояти судової влади бояр.

Князь очолював військову організацію, через уповноважених ним осіб збиралися податки, карбувалася монета, здійснювалося керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими країнами.

Спираючись на військову силу, князь прагнув зберегти своє верховенство і в галузі державного управління. Він призначав посадових осіб (тисяцьких, воєвод, посадників) у містах і волостях свого домену, наділяючи їх земельними володіннями під умовою служби. Прагнув він упорядкувати і фінансово-адміністративну систему, бо в цей час ще не було розмежування між загальнодержавними і князівськими доходами.

Основною формою правління в Галицько-Волинській землі була ранньофеодальна монархія, однак тут мала місце і така форма правління як дуумвірат. Так, з 1245 року і до смерті Данила Галицького він правив разом з братом Васильком, який володів більшою частиною Волині. У кінці XIII століття з'явилася можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили це реалізувати. Сини князя Юрія - Андрій та Лев - спільно виступали у зовнішньополітичних питаннях. Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям так і не вдалося.

3. Особливості правової системи Галицько-Волинської держави

Джерелами права системи права Галичини та Волині слугували: а) розвинена система правових звичаїв, які врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши в норми звичаєвого права (насамперед, це кровна помста, ордалії (божі суди), свідчення в суді, порядок успадкування майна тощо); б) норми статей «Руської правди», яка поширювалася в усіх трьох редакціях - короткій, розширеній та скороченій, правова спрямованість (захист приватної власності) якої не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Великому князівстві Литовському; в) князівське законодавство, репрезентоване уставами, угодами та грамотами князів. Також у Галицько-Волинському князівстві широко застосовувалося канонічне (церковне) право, джерелами якого були, насамперед, церковні постанови та статути князів. Ці законодавчі акти встановлювали правові основи взаємовідносин церкви, світської та церковної влади, правового статусу духовенства. Вони є чітким відображенням впливу християнства на правову систему руських земель, зокрема Галицько-Волинського князівства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім, візантійського, яке виникло з римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку

Як і в усіх інших князівствах і землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми "Руської правди", які регулювали питання права власності на майно та земельні володіння, укладення договорів. Діяли також норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава.

Правотворення в Галицько-Волинській Русі мало особливості, які виявляли себе у двох основних напрямах: а) внесенні змін до чинних руських джерел (збірників) права; б) створенні нових законодавчих актів. Зміни в праві були зумовлені еволюцією соціально-економічних відносин та особливостями суспільно-політичного розвитку Галицько-Волинського князівства. Вони розвивались у напрямі посилення регулятивної ролі юридичних актів. Це здійснювалося загалом за рахунок збільшення кола об'єктів феодального господарства, які захищалися законом та посиленням санкцій (у Церковних уставах). Останні були встановлені на основі принципів феодального права - привілею.

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславовича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема, порядок їх звільнення від сплати мита. “Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича (1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами, право успадкування та купівлі-продажу феодального землеволодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежного населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (кінець XIII ст.) регулювала розміри та форми повинностей міського населення на користь князя.

Серед пам'яток права цього періоду також -- збірник постанов галицько-волинських правителів і договори (“ряди”) князів із народом. На жаль, ці важливі пам'ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах.

Літописи вказують на існування правових документів, що слу-гували впорядкуванню окремих інститутів права власності й зобов'язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності. Містяться деякі відомості і з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У XIV ст. на західноукраїнських землях з'являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися, зокрема, права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства. На Галицько-Волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374). Але воно поширювалось головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не поширювалася.

Галицько-Волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодальної роздробленості. На зламі історії воно не дало Польщі захопити західноукраїнські землі.

Особливістю державного устрою було те, що галицько-волинські князі не мали широкої економічної й соціальної бази, а тому їх влада значною мірою обмежувалася боярством. Підґрунтям правової системи стало право Київської Русі. Основними джерелами права залишалися норми звичаєвого права й Руської Правди. Давньоруське право розвинулося в князівському законодавстві. Наслідком впливу західноєвропейського середньовічного права стала поява в містах магдебурзького права, юрисдикції якого поки підлягали лише іноземці.

4. Руська правда

«Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті інтересів великих землевласників й усього панівного класу феодалів продовжувало відігравати феодальне право. В 30-ті роки XII -- першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах Руської Правди.»[4,с.119]

«Руська правда» -- збірник законів феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів, їхнього оточення, захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це можна довести статтями про відповідальність за вбивство, про успадкування, про заподіяння образ. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші і най-гостріші моменти історії Київської Русі. В оригіналах списки «Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі списки містять заголовки деяких частин документа) і тільки пізніше з науковою метою такий поділ було проведено. Розрізняють три редакції цього збірника: Коротку, Розширену і Скорочену із Розширеної. Остання становить найпізнішу переробку Розширеної «Руської правди». Кожна з її редакцій висвітлює матеріал з тієї чи іншої галузі права.

Охорона приватної власності -- одне з основних призначень «Руської правди». Вона уже відрізняла право власності від прав володіння. Так, за ст. 71 Розширеної редакції правди, знищення знаків власності на бортних деревах каралося великим штрафом (12 гривень). Цей штраф означав передовсім захист самого принципу приватної власності, на який зазіхав порушник. «Руська правда» чимало уваги приділяла закріпленню і захистові приватної власності на землю, і насамперед феодальної. Стаття 34 Короткої правди встановила високий штраф за переорювання межі й знищення межового знаку. Поступово віддзеркалився в різних редакціях процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Короткій правді розмір штрафу залежав лише від виду й кількості вкраденого, то в Розширеній правді -- ще й від місця вчинення злочину (вкрадено худобу із закритого приміщення чи з пастівника). Тобто, Розширена правда охоплює ще більше випадків порушення межі й кари за той чи інший злочин.

Право приватної власності тісно пов'язувалося зі спадковим правом, яке відігравало важливу роль, а тому було добре складено. З його допомогою багатства, нагромаджені поколіннями власників, залишалися в руках одного стану. Статті «Руської правди» закріпили ряд привілеїв для феодалів. Так, з розвитком князівської влади майно померлих смердів, які не мали синів, стало переходити до князя. Для бояр і дружинників було зроблено виняток: їхнє майно при відсутності синів могли успадковувати й дочки. До повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати, а в разі її відсутності або якщо вона виходила заміж, призначався опікун з близьких родичів.

Поряд із спадковим набуло розвитку й зобов'язальне право. Система зобов'язань була нескладною. Зобов'язання оформлялися угодами: обміну, купівлі-продажу, позики, закупництва та ін. Особи, що не виконали зобов'язань, перетворювалися на холопів. Способи укладення зобов'язань як правило, були усними, при цьому використовувалися різного роду символічні форми -- так звані литки, могорич, рукобиття, зв'язування рук та ін. При укладенні деяких угод вимагалася присутність послухів(свідків).

Ранньофеодальне право не відрізняло чітко кримінального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Короткої правди злісний неплатіж боргу, який утворювався в результаті цивільно-правової угоди, визнавався образою і тягнув за собою кару у вигляді штрафу. Образа, за «Руською правдою», це злочин. Під образою малося на увазі всяке порушення громадського стану, яке полягало насамперед у заподіянні потерпілому матеріальної і моральної шкоди. Норми «Руської правди» свідчать, що система кари формувалася в праві залежно від станової належності як потерпілого, так і злочинця. Кримінальне право випливало з феодальних відносин, захищало передовсім феодалів. Але якщо й феодал вчиняв тяжкий злочин, то і він підлягав покаранню.

Головне місце в системі покарань займали помста й грошовий штраф. Спроби узаконити смертну кару, яка набула поширення у візантійському праві, щоразу закінчувалися її скасуванням, оскільки це суперечило інтересам громади й зменшувало прибуток держави, князя, церкви від «викупів».

Судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в общині, що не потребували втручання князівського суду. Існував і церковний суд.

Процесуальні відносини сторін починалися з виклику відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду». Проте судовим доказом вони не були, а лише давали підстави для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.

Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи, видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.

Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний судовий процес.

5. Магдебурзьке право

У XII-XIV ст. змінюється як політична, так і економічна роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розвиваються ремесла, торгівля. Данило Галицький засновує нові міста, запрошує німців, вірменів, поляків. У великих містах князівства завжди було багато іноземців, зокрема хозарів, греків, вірмен, поляків, євреїв, німців тощо. Як відомо, у 1188 р. архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. У ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, України, Угорщини. Норми цього права, регулювання управління містом, привілей суспільно-правові відносини, організацію суду та порядок здійснення правосуддя визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісничих цехів і торгівлі. Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління й суду феодалів.

Введення магдебурзького права відбулося з поширенням німецьких переселенців. Спочатку воно стосувалося лише німецького населення, а згодом поширилося на усе міське населення. Так князь Данило Галицький і його наступники забезпечили німецьким громадам привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні органи. Одним із перших міст, в якому німецька людність була виведена з-під юрисдикції місцевої адміністрації був Володимир-Волинський (бл. 1324 р.), а першим містом, що отримало повне магдебурзьке право став Сянок (1339 р.). Грамота останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава наділяла міщан цього міста привілеями і, зокрема, звільняла від податків на 15 років. Згодом магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356 р.) і Кам'янець-Подільському (1374 р.).

Висновок

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності, що захиталася в період феодальної роздробленості Русі. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини щодо державного устрою, правових основ, системи управління державою й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент історії вони зберегли в українців, почуття культурної та політичної ідентичності, забезпечили подальший розвиток руської етнічної спільності і зберегли при цьому етнографічні регіональні особливості.

За своєю класовою сутністю Галицько-Волинська держава була феодальною, а за формою - єдина держава з двірсько-вотчинною системою управління, на чолі якої стояв монарх - великий князь. У Галицько-Волинському князівстві існувала розвинена система центрального та місцевого управління, яка надійно виконувала свої функції.

Разом із формуванням і розвитком Галицько-Волинської держави складалося і продовжувало розвиватися право Давньої Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою права є Руська Правда. В той же час вона являє собою одну із найважливіших пам'яток середньовічного права. Право Галицько-Волинської держави, як і Київської Русі в цілому, створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті - "звичаєвому праві", в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося.

Цивільно-правові норми джерел права Галицько-Волинської держави передбачали інститут права власності та зобов'язальних дій. Придбане шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити "як буде воля". Згадані також застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей. Родинне право, як і раніше, передбачало шлюб, опіку та успадкування.

В нормах права передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність народних мас. Водночас, в містах Галицько-Волинської держава поступово приживалося Магдебурзьке право, що закріплювало привілеї іноземних майстрів, які оселялися в українських містах.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

Список використаних джерел

1. Захарченко П.П., Кузьминець О.В. Історія держави та права України: Навч. посіб. для дист. навч. -- К.: Університет „Україна", 2005. -- 208 с.

2. Крип'якевич І.В. Галицько-Волинське князівство: Монографія -- Київ: Наукова думка, 1984. -- 176 с.

3. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. -- К.: Дніпро, 1989. -- 591 с.

4. Мiлiцiя України: Iсторичнi нариси. Портрети. Подiї / гол. ред. Ю. Смирнов. К.: Юрiнком, 2002.

5. Тацій В.Я., Рогожин А.Й.Історія держави і права України. У 2-х томах. Т.1 -- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»», 2003. -- 656 с.

6. Чайковський А.С., Копиленко О.Л., Кривоніс В.М., Свистунов В.В., Трохимчук Г.І. Хрестоматія з історії держави і права України: навч.посіб. - К: Юрінком Інтер, 2003. - 656 с.

7. Енциклопедія українознавства / гол. ред. В. Кубійович. - Т. 7. Пряшівщина-Сиг. - Львів : НТШ, 1998.

Размещено на Allbest.ru