Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в XIX—XX століттях)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Як Русини стали українцями (трансформація української етнонімії в XIX--XX століттях)

Уживання загальноприйнятої са-моназви (ендоетноніма), яка е найчіткішим індикатором етнічної само-свідомості, свідчить про ті чи інші яви-ща в етнічному житті спільноти. Історію української етнонімії розглядали А. Ген- сьорський [7, с. 18-21], С. Макарчук [19], Є. Наконечний [23] та інші дослідники. Однак вичерпно відповісти на запитання, що поставали, а також увиразнити карти-ну історії української етнонімії їм з тих чи інших причин не вдалося.

Український народ, з огляду на певні обставини, які розглянемо нижче, змінив свою самоназву. У цьому процесі було ви-рішальне XIX ст. У пропонованій статті саме цей період здебільшого й аналізува-тимемо. Зміна етносом самоназви - до-сить рідкісне явище етнічної історії, ви-кликати до життя яке можуть лише дуже важливі причини.

Першою самоназвою українського на-роду, що утвердилася по завершенні його формування, тобто наприкінці XII - на початку XIV ст., була узагальнена фор-ма «русь» (у множині) і «русин» (в од-нині), пізніше - «русини» [5]. Цю фор-му етноніма та похідні від неї масово спостерігаємо в джерелах до початку XVIII ст. [4, с. 262-267]. Найпізніші, ви-явлені нами, документально зафіксовані випадки вживання етноніма «русь» / «ру-син» («руснак») у Східно-Центральній Україні припадають на першу половину

XVIII ст. Так, цей термін ужито в дра-мі «Милость Божія», створеній у Києві 1728 року і присвяченій 80-річчю початку Хмельниччини, а також вступу на геть-манську посаду Данила Апостола. Зокре-ма в ній читаємо: «Козака за Жида 1 не важать: мшгЬйшій / Имъ Жидъ, нежели Русинъ...» [9, с. 36]. Самоназва «русин» (двічі), «руснак» (одноразово) та узагаль-нена форма «русь» містяться в списку ко-роткої редакції «Літопису» Г. Граб'янки, датованому 1739 роком [8, с. 79, 90, 91, 93]. У «Літописці короткому» списку 1740 року також фігурує назва «русь», «русь-кий народ» [8, с. 197, 199].

Після входження Східної України до складу Російської імперії в офіційному діловодстві етнонім «русь» / «русин» по-ступово витісняла введена московською владою форма «малоросіяни» 2. Це ста-ло наслідком руйнування загальноукра-їнської етнонімії: самоназву «русини» поступово відтіснили на Правобережжя, а потім - на захід української етнічної території. Історик О. Сокирко зазначив, що в Україні «початок XVIII ст. став часом, коли під тиском російського ім-перського проекту фактично припинила своє існування руська ідентичність» [28, с. 279]. У зв'язку із цим зауважимо, що О. Сокирко, з одного боку, чітко спосте-ріг руйнівний вплив офіційної російської влади на тогочасну етнічну самоназву українського народу, а з другого, - пе- ребуваючи в полоні конструктивістських концепцій 3, випустив з уваги, що етніч-на ідентичність, тобто самосвідомість, так просто, особливо коли не задіяний меха-нізм асиміляції, зникнути не може. Тому мову варто вести про руйнування не іден-тичності (тобто самосвідомості), а лише загальновживаного ендоетноніма. Проци-туємо слова автора одного з описів Хар-ківського намісництва кінця XVIII ст.

І. Переверзева, які свідчать на користь збереження в середовищі різних етногра-фічних груп українського народу єдиної етнічної самосвідомості: «Жители Юж-ной России, отлученные одни от других расстоянием мест, инородным владением, различным чиноправлением, граждански-ми обычаями, речью, некоторые и религи- ею (униею)... Когда собираются они для поклонения в Киев с востока от Волги и Дону, с запада, из Галиции и Лодомирии [Волині. - В. Б.] и ближе к Киеву ле-жащих мест, взирают один на другого не так как на иноязычного, но будто на одно- родца...» [24, с. 18].

До речі, ендоетнонім «русини» се-ред простолюду так швидко не зник, як в офіційних документах. Зокрема, етно-нім «русин» ужито в текстах дум, запи-саних у 1850-х роках фольклористами на Чернігівщині [14, с. 312]. Не випадково М. Максимович 1841 року зазначив: «Не-зважаючи на обласні називання їх [укра-їнців. - В. Б.]: Галичанами, Подолянами, Волинянами, Українцями, Запоріжцями, Слобожанами, Чорноморцями - ім'я Ру-сина залишається загальним, родовим ім'ям...» [20, с. 105]. Етнограф, фолькло-рист та лексикограф XIX ст. М. Левчен-ко 4 також подав різні земельно-крайові назви українського народу [15]. Для ньо-го цей народ тоді ще виступав під назвою «русини». Навіть М. Грушевський, пуб-лікуючи на початку XX ст. німецькою мовою свою узагальнюючу працю з іс-торії України, назвав її «Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes» («Іс-торія українського (русинського) наро-ду») [10, с. 648].

Паралельно з руйнуванням давньої традиційної самоназви («русини») на те-ренах козацької України з'явився новий, спочатку лише як регіональний, етнонім, що згодом став загальноукраїнським ендо- етнонімом. Маємо на увазі етнонімічну назву «українці», що буквально означає «жителі України» (якою спочатку окрес-лювали прикордонні з Диким Полем східноподільсько-наддніпрянські землі). Походження ендоетноніма «українці» не-віддільне від історії козацької України. Наближені до цього етноніма терміни зафіксовані наприкінці XV - у XVI ст.: «українні воєводства», «українні землі», «українні замки» і близький до етноні- мічного «українні жителі». А наприкінці XVI - на початку XVII ст. трапляється й назва «українці», що означала спочатку лише жителів України-Кордону без будь- якої етнічної специфіки. Так, у докумен-ті 1596 року піхоту у війську Станіслава Жолкевського, що воювало проти повста-лих козаків, названо «икгаіпсу» [11, с. 92]. В іншому документі, стосовно ві-йни з татарами в 1617-1618 роках, зазна-чено, що до жовнірів приєдналося кіль-ка «Ukraincow» [11, с. 188]. У 1622 році «Ukraincy» напали на околиці Білгоро- да (тепер - Білгород-Дністровський) [11, с. 263]. А в брошурі Я. Дзвоновсько- го вміщено українську народну пісню «Konterfekt cudowny у sila Kozaka Plachty, Ukrainca» [30, c. 4]. Однак населення України терміном «українці» як етнічною самоназвою (та ще й усієї її території) на той час не послуговувалося.

Спричинили ж утвердження назви «українці» як ендоетноніма події Ко-зацької революції середини XVII ст. і ви-никнення на території тодішньої власне України Гетьманської держави (офіційна назва - Військо Запорозьке). Саме відто-ді термін «українці» поступово поширив-ся як самоназва серед жителів козацької України. Перший виявлений нами випа-док уживання цього терміна в значенні етноніма чи близького до нього зафік-сований 1657 року в листі волинського кореспондента І. Виговського про поль-ські плани щодо України: «Сказываеть: если бъ, то ненадобно, Украинцы, [курсив наш. - В. Б.] вмізстіз съ Москвою, Вели-кого Княжества Литовского и Малые Ро- сіи, покам-Ьстъ князи рускіе держали въ Кіевіз прежде живущие» [1, с. 768]. Хоча в цьому ж листі жителів України назва-но «Русью» [1, с. 769]. Утвердження ж терміна «українці» та похідних від нього («люди українські», «український козако- руський народ» і особливо часто - «народ український») як назви руського населен-ня козацької України фіксується із 70-х років XVII ст. Зокрема, ми натрапили на вживання цієї назви як етнонімічної в «Хроніці...» Ф. Софоновича [29, с. 231], «Літопису» Г. Граб'янки [8, с. 56, 67, 73, 82, 139, 145] і «Літопису» С. Величка [17, с. 25, 27, 33, 35, 37, 38,' 121, 168, 171, 175; 18, с. 22, 33, 122, 171, 231, 261, 350, 408], у документах, у тому числі гетьманських універсалах, та в інших джерелах [2, с. 83, 57, 312, 319, 389, 390, 394, 516, 519; 25, с. 15]. Однак паралельно широко ви-користовували й назву «русь» / «русин», «русини», яка, на відміну від регіональ-ної назви «українці», була ендоетнонімом усього народу. З переміщенням на почат-ку XVIII ст. правобережних козацьких полків на Лівобережжя, туди ж змістився й новий регіональний етнонім «українці».

Під дією офіційного російського справочинства, яке ввело термін «малоро-сіяни», самоназва «русини» («руснаки») поступово витіснилася. Цьому, очевид-но, сприяла й поява нового регіонально-го етноніма «українці». Так, поет кінця XVII - початку XVIII ст. К. Зіновіїв ви-користав цікаве формулювання, яке відо-бразило процес змін в етнонімії. Зокрема, уживане ним етнонімічне формулювання вміщує два ендоетноніми - давній і новий, а також етнонімічну назву, якою послу-говувалися в офіційному справочинстві: «правдивы(и) руснакъ козак украинецъ породы малоро(с)си(и)ско(и)» [12, с. 116]. У XVIII-XIX ст. термін «українці» поши-рився серед населення Лівобережжя як регіональний етнонім. Зокрема, Я. Мар-кович зауважив, що Україною вважають територію «между реками Остром, Супо- ем, Днепром и Ворсклою», «от чего и та-мошних жителей называют украинцами, степовиками и полевиками...» [22, с. 47]. На Правобережжі, яке до 1793-1795 ро-ків залишалося під владою Речі Посполи-тої, давня етнонімічна назва побутувала й надалі.

Існування в період Гетьманщини двох головних, територіально локалізованих (на сході й на заході) підрозділів укра-їнської етнічної спільноти з власними самоназвами («українці» й «русини»), що входили до складу різних держав (Ро-сійської імперії і Речі Посполитої), у по-єднанні зі зникненням єдиного загально-українського ендоетноніма, сигналізувало про початок етнічної сепарації. А етнічна сепарація, тобто відокремлення з огля-ду на певні причини частини етнічної спільноти, при відповідних умовах веде до утворення нового етносу, виступаючи однією з форм етногенезу [6, с. 235-236]. Цей процес міг призвести до появи нового етносу і в Україні, зокрема на козацькому Лівобережжі. Однак такому історичному перебігу завадило прикордонне розміщен-ня України на межі з Диким Полем та пов'язане із цим існування Запорожжя, що, як і раніше, від часів поділу біль-шості українських земель між сусідніми державами, було єдиним для всіх частин країни. Окрім того, не сприяли сепарації й інтенсивні зв'язки політично розділених Лівобережної і Правобережної України та нетривалість періоду такого роз'єднання. Процес нового етногенезу, що починався, не дістав подальшого розвитку й вилив-ся лише у формування двох субетнічних груп, локалізованих на сході і заході України, залишки яких відомі в новітні часи як «східняки» і «західники».

Не відразу утвердився як назва для всієї країни і термін «Україна». Загалом до поширення топоніма «Україна» на те-риторію нашої держави як її власної на-зви (та витіснення давньої назви «Русь») призвів ряд причин, головною з яких ста-ла монополізація Росією давньоруської спадщини і неможливість для української інтелігенції ефективно цьому протистоя-ти в умовах відсутності власної держав-ності [13, с. 37-38]. Саме тому українська інтелігенція в часи становлення модерної української нації взяла на озброєння на-зви «Україна» й «українці», з якими була пов'язана героїка славного козацького минулого. Піднесення українського на-ціонального руху почалося з першої по-ловини XIX ст. Цьому сприяла й та об-ставина, що українське «національне відродження» (насправді - націєтворен- ня) започаткувалося саме на землях Схід-ної України, тобто власне України, де ще живою була пам'ять про славне козацьке минуле, а тутешнє українське дворянство виступало прямим спадкоємцем козацької старшини. Саме тут, у середовищі нащад-ків козаків, з фольклорних і літератур-них творів та народної пам'яті виростає козацька легенда, яка поступово, силами національної інтелігенції, перетворилася на національний козацький міф як форму української національної ідеї. Романтизу-ючи козацьку Україну, українська інтелі-генція (М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Костомаров, М. Дра-гоманов та ін.) почала використовувати назву «Україна» для позначення всієї країни, а термін «українці» - як загально-український ендоетнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Ліво-бережжі дією російської офіційної вла-ди етноніма «русь» / «русин», «русини». У цей період у Харкові видавали часопи-си «Украинский вестник» і «Украинский журнал». М. Максимович назвав укла-дені ним збірки народних пісень «Укра- инськие народные песни» (М., 1834) і «Сборник украинських песен» (К., 1849), а одну зі своїх етнографічних праць - «Дни и месяцы украинского селянина» (М., 1856). Він видавав також альманах «Украинец». А основний програмний до-кумент Кирило-Мефодіївського товари-ства (першої української націоналістичної організації, за Б. Андерсоном [3]), де «на повну силу і в сучасному розумінні за-звучали слова “українці”, “український народ”» [19, с. 209], був названий «Книги буття українського народу». Т. Шевченко хоч і не послуговувався ще у своїх творах терміном «українці», проте широко вико-ристовував назву «Україна». А, зважаю-чи на його вплив на різні верстви україн-ців, унесок Т. Шевченка в прищеплення їм цієї назви важко переоцінити. У вірші «Ще не вмерла України і слава, і воля» П. Чубинського (1863), який згодом став національним гімном України, термін «українці» вжито в прямому значенні.

Зусиллями української інтелігенції ет-нонім «українці» поступово поширився по всій території України. Цей процес був досить тривалий. Зокрема, у творах мо-лодшого сучасника Т. Шевченка - подо-лянина С. Руданського - етноніми «укра-їнці» й «русини» ще вживані паралельно [26, с. 200', 426, 446, 447; 27, с. 224, 226, 227]. М. Драгоманов узяв за псевдонім означення своєї національності - «укра-їнець», але в назвах творів іще широко вживав слово «малоруський». Леся Укра-їнка також узяла етнонім «українка» собі за псевдонім, хоч інколи використовувала і назву «русини», «русько-український на-род» [16, с. 9, 296]. Серед народних верств етнонім «українці» як самоназва прижи-вався повільно. Остаточне утверджен-ня цього етноніма в Східно-Центральній Україні відбулося після Української рево-люції і національно-визвольних змагань 1917-1920 років. На Галичині й Буковині назва «Україна» й етнонім «українці» ак-тивно почали поширюватися тільки з кін-ця XIX ст., коли розпочався підйом укра-їнського національно-культурного руху. Утвердженню нової назви країни та ново-го ендоетноніма в цьому регіоні особли-во сприяли І. Франко, А. Шептицький, М. Грушевський та інші представники української інтелігенції, а пізніше - по-дії, пов'язані з Українською революцією, ЗУНР, національно-визвольними змаган-нями [23, с. 123-139]. Однак, як зазначив С. Макарчук, «сприйняття народоназви “українці” як власної всім “руським” на-селенням Галичини затягнулося до Дру-гої світової війни» [19, с. 211]. Остаточно-му утвердженню етноніма на цих землях сприяла боротьба під українськими гас-лами ОУН-УПА, через формування якої пройшли тисячі галичан, волинян і буко-винців, і в яку було втягнено більшість тамтешнього населення. На Закарпатті етнонім «українці» поширився найпізні-ше, фактично аж після приєднання до України - у 1944 році. Хоча, як відомо, ще в 1939 році тут існувала «Карпатська Україна» на чолі з А. Волошиним.

Отже, у часи Т. Шевченка в суспільне життя країни інтелігенція активно впро-ваджувала назву «Україна», у цьому най-дієвішу участь брав і поет. Поширення ж народоназви «українці» як загальноукра-їнської в часі дещо відставало. Адже на-віть сучасники та тією чи іншою мірою соратники Т. Шевченка - М. Максимович і М. Левченко - ще вважали за загально-українську народоназву термін «русини». Якщо до цього додати, що в часи пере-бування Т. Шевченка в солдатах він був відірваний від активного суспільного життя в Україні, то можна припустити, що для нього термін «українці» так і не став загальноукраїнською етнічною само-назвою. До того ж поет народився і провів дитинство на Правобережжі, де до кінця XVIII ст. іншої самоназви народу, аніж «русь» / «русин», «русини», не вживали. Тому, очевидно, ми не помилимося, висло-вивши думку, що у свідомості Т. Шевчен-ка саме відбувався перехід від колишньої народоназви нашого народу («русини») до нової («українці»). Тобто він уважав себе і русином, і українцем, хоча у творах так і не віддав переваги ні одному із цих ен- доетнонімів. Припускаємо, він відчував, що назва «русини» вже відходила в минуле, а народоназву «українці» поет ще не наважу-вався вживати як загальноукраїнську. влада самоназва ендоетнонім

Примітки

1 Зауважимо, що етнонім «жид» у часи, коли Україна ще не входила до складу Росій-ської імперії, не мав образливого змісту. Саме так і сьогодні називають євреїв, наприклад, у Польщі. І лише після приєднання українських земель до Росії, під впливом росіян та офі-ційної російської влади, в Україні поступово поширилося сприйняття етноніма «жид» у не-гативному сенсі. У творах Т. Шевченка ця на- родоназва вжита без принижувального змісту.

2 Про походження етнонімічної назви «мало-росіяни», яку свого часу ввели в обіг саме українські книжники, див. наше попереднє дослідження [4, с. 265--266].

3 Про конструктивістські концепції етніч-ності, батьківщиною яких є Північна Амери-ка, див. працю О. Посерна-Зелінського [31].

1 Про цього подвижника української на-уки (псевдонім Богуслав Лучинський), який усе ще мало знаний в Україні, див. працю А.Матвієнка [21].

Література

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. -- С.Пб., 1879. -- Т. 11.

2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - С.Пб., 1882. - Т. 12.

3. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Мірку-вання щодо походження й поширення націо-налізму. - К., 2001.

4. Балушок В. Українська етнічна спільно-та: етногенез, історія, етнонімія. -- Біла Церк-ва, 2008.

5. Балушок В. «Давньоруська народність»: що насправді ховається за терміном? // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Ле- онтія Войтовича (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність : зб. наук, праць. - Вип. 20). - Л., 2011. - С. 72-83.

6. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. -- М., 1983.

7. Генсъорсъкий А. І. Термін «Русь» (та по-хідні) у Древній Русі і в період формування східнослов'янських народностей і націй // До-слідження і матеріали з української мови. -- К., 1962. - Т. 5. - С. 16-30.

8. Гисторія... Г. Граб'янки. Літопис крат-кий... / упоряд. В. М. Мойсієнко. -- Жито-мир, 2001.

9. Гординський Я. «Милость Божія», укра-їнська драма з 1728 р. // Записки Науково-го товариства ім. Шевченка. -- Л., 1925. -- Т. 136-137. - С. 136-137.

10. Зіновіїв К. Вірші. Приповісті поспо-литі / підгот. тексту І. П. Чепіги ; вступ, ст. В.П. Колосової та І. П. Чепіги ; іст.-літ. ко-ментар В. П. Колосової. -- К., 1971.

11. Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. -- Л., 1996.

12. Колесса Ф. Українська усна словес-ність. -- Едмонтон, 1983.

13. Левченко М. Места жительства и мест-ные названия русинов в настоящее время // Основа. - 1861. - № 1. - С. 263-264.

14. Леся Українка. Зібрання творів : у 12 т. -- К., 1977. - Т. 8.

15. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке / составил Самоил Велич-ко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. -- К., 1848. -- Т. 1.

16. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке / составил Самоил Велич-ко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. -- К., 1851. -- Т. 2.

17. Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22--28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлен-ня. Історіографія українознавства, етнологія, культура. -- Л., 1994. -- С. 206--211.

18. Максимович М. А. Собрание сочине-ний. - К., 1876. - Т. 1.

19. Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. -- С.Пб, 1798. -- Ч. 1.

20. Наконечний Є. Украдене ім'я (чому ру-сини стали українцями). -- Л., 1998.

21. Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. - К., 1991.

22. Перетц В. Українське питання в освіт-ленню польського поета XVII віка // Запис-ки Наукового товариства ім. Шевченка. -- Л., 1906. - Т. 71. - С. 5-21.

23. Сокирко О. [Рецензія] Serhii Plokhy. Tsars and Cossacks: A study in Iconography. Cambridge Mass., 2002 (Harvard Papers in Ukrainian Studies) // Український гума-нітарний огляд. -- К., 2004. -- Вип. 10. -- С.275-279.

24. Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / підгот. тексту до др., передм., комент. Ю. М. Мицика, В. М. Кравченка. -- К., 1993.

25. Франко І. Козак Плахта. Українська народна пісня, друкована в польській бро-шурі з р. 1625 11 Записки Наукового това-риства ім. Шевченка. -- Л., 1902. -- Т. 47. -- С. 1-28.

26. Posern-Zielinski A. Koncepcje etnicznosci w amerykanskich studiach etnicznych // Lud. -- 1979. - T. 63. - C. 3-21.

Анотація

У статті простежено зміну самоназви українського народу з «русь» / «русин», «русини» на «українці».

Ключові слова: самоназва (ендоетнонім), русини, українці, етнічна самосвідомість (ідентич-ність), Україна.

В статье прослеживается смена самоназвания украинского народа из «русь» / «русин», «ру-сины» на «украинцы».

Ключевые слова: самоназвание (эндоэтноним), русины, украинцы, этническое самосознание (идентичность), Украина.

The change of the own name of Ukrainian people from «Rus» / «Ruthenian», «Ruthenians» into «Ukrainians» is considered in the article.

Keywords: the own name (endoethnonym), Ruthenians, Ukrainians, ethnic self-consciousness (identity), Ukraine.

Размещено на Allbest.ru