Лист Василя Филоновича 1921 року як джерело з історії вивчення української еміграції в Болгарії

У статті репрезентовано невідоме до цього часу широкому науковому загалу історичне джерело - лист Василя Филоновича, одного із відомих діячів української еміграції у Болгарії на початку 20-х років минулого століття, до Центрального бюро біженців з України, яке діяло при Головному Начальникові евакуації і розташування установ Української Народної Республіки (УНР) у Тарнові (Польща). У листі подано широку характеристику взаємин українців і болгар, російської еміграції, виокремлено низку проблем життя українців на чужині.

Ключові слова: Василь Филонович, Болгарія, українські емігранти, Українська революція.

Жванко Л. Письмо Василия Филоновича 1921 года как источник об истории украинской эмиграции в Болгарии

В статье представлен неизвестный до этого времени широкому научному сообществу исторический источник - письмо Василия Филоновича, одного из активных деятелей украинской эмиграции в Болгарии начала 20-х годов прошлого века, к Центральному бюро беженцев с Украины, которое действовало при Главном начальнике эвакуации и размещения учреждений Украинской Народной Республики (УНР) в Тарнаве (Польша). В письме раскрывается широкое взаимодействие украинцев и болгар, русской эмиграции, делается перечень проблем жизни украинцев на чужбине.

Ключевые слова: Василий Филонович, Болгария, украинские эмигранты, Украинская революция.

Zhvanko L. Letter by Vasiliy Filonovich as a source of the history of Ukrainian emigration to Bulgaria in 1921

The article presents the unknown till now historical source to broad scientific community - a letter by Basiliy Filonovich, one of the active members of the Ukrainian emigration in Bulgaria in the early 20s of the last century, to the Central Bureau of refugees from the Ukraine, which operated with superiors evacuation and placement agencies of the Ukrainian People's Republic (UNR) in Tarnawa (Poland). In a letter to the general characteristics of the interaction of Ukrainians and Bulgarians, Russian emigration, highlighted a list of problems in the life of Ukrainians abroad.

Keywords: Vasiliy Filonovich, Bulgaria, Ukrainian emigration, Ukrainian revolution.

Початок 20-х років минулого століття - надзвичайно складний період в історії України і Болгарії. Перша, у результаті поразки Української революції 1917-1921 рр., вкотре втратила нагоду відстояти свою незалежність; друга, як учасниця Четверного союзу, зазнавши поразки у Першій світовій війні, переживала нову національну катастрофу¹. Події тих далеких часів знайшли відображення у значному масиві наукової літератури, водночас кожне віднайдене історичне джерело проливає нове світло, дає нове прочитання, доповнюючи мозаїчне панно під назвою «Історія». Тому введення до наукового обігу невідомих джерел є важливим завданням кожного історика, який прагне донести об'єктивне бачення минувшини Батьківщини. Одним із таких джерел є лист відомого українського діяча Василя Филоновича, який характеризує життя українців у Болгарії на початку 1920-х рр.

Тематика міжвоєнної еміграції українців у ХХ столітті є достатньо висвітленою проблемою в українській історіографії. Відтак, у контексті нашої розвідки варто лише згадати фундаментальну працю В. П. Трощинського «Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище», яка фактично заклала методологічні та теоретичні засади вивчення цієї тематики². У монографії В. В. Павленко, присвяченій українсько-болгарським взаєминам протягом 1918-1939 рр., зокрема, розглядаються діяльність дипломатичних представництв України і Болгарії, причини прибуття українців до Болгарії³. Публікації В. Власенка проливають світло на постать Василя Филоновича, активного учасника українських визвольних змагань, підполковника, на той час представника військового міністерства УНР на Балканах⁴.

Отже, метою нашої розвідки є, по-перше, введення до наукового обігу цікавого історичного джерела, по-друге, розкриття ще однієї сторінки перебування української еміграції у Болгарії на початку 20-х років минулого століття.

Слід зауважити, що українцям, які з різних причин перебували поза межами батьківщини, нікуди було повертатися, оскільки новий більшовицький режим був для них неприйнятним. Тому на початку 1920-х років осередки українських мігрантів можна було зустріти у багатьох країнах Європи. Очевидець тих трагічних подій М. Юрченко, один з учасників Української революції, 1920 р. писав:

«Під весняний шелест нив, під золоті потоки літнього сонця, під плач осінньої ліщини, під стогін зимової бурі - залишали батьківщину.

Вони, як один, прагнуть головного центру У.Н.Р. щоб разом вирушити на визволення України»5.

Частина з них була змушена осісти саме у Болгарії. На початку 20-х рр. ХХ ст. у цій країні, як зазначає В. В. Павленко, дослідниця історії українсько-болгарських стосунків, проживало кілька категорій українських біженців. Серед них - 500 біженців-українців, які свого часу служили в установах УНР; 1,5 тис. українських біженців з числа 15 тис. біженців колишньої Росії; більше половини від 24 тис. вояків колишньої армії барона П. Врангеля склали також українці⁶. То були, головним чином, національно несвідомі або мало свідомі які не бажали виокремлюватися із загальноросійського емігрантського комплексу⁷. Водночас найбільш національно свідомі з них утворили свою організацію - «Українська громада», при якій постав військовий клуб «Січ». Його очолив колишній командир 4-го полку Січових стрільців Василь Филонович.

Донедавна ім'я Василя Захаровича Филоновича, як зазначив дослідник його життя В. Власенко, було майже невідомим не тільки широкому загалу, але й науковцям. Лише на межі ХХ-ХХІ ст. в Україні перші короткі відомості про нього з'являються в енциклопедично-довідкових виданнях, працях з історії спецслужб Державного Центру Української Народно^ Республіки та в зв'язку з протистоянням в еміграції «уенерівців» з «націоналістами». Його прізвище згадується в епістолярії та творах провідників міжвоєнної еміграції, а також у працях з історії української еміграції в Європі. Посилення інтересу до постаті цієї непересічної людини у зв'язку з його участю в обороні Карпатської України в березні 1939 р. призвело до появи роботи біографічного характеру та публікації документів про його організаторську діяльність серед українських емігрантів у Болгарії на початку 1920-х років⁸.

Доля героя нашої статті Василя Филоновича нагадує долю багатьох українців, які боролися за її незалежність у роки Української революції та пізнали гіркоту емігрантського життя. Народився він 15 січня 1894 р. у селі Рогізне (нині Сумського району Сумської області). Під час Першої світової війни закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, служив у російській армії у чині поручика. Після Лютневої революції став прихильником Української Центральної Ради, брав активну участь в українізації військових частин. Наприкінці 1917 р. став військовим комендантом Сумського повіту. Організував кінний полк та кілька піших сотень. Протягом січня-лютого 1918 р. під час наступу більшовицьких військ на Київ очолював відтинок фронту Ворожба - Суми - Гайворон. На початку 1919 р. він - старшина для окремих доручень при ставці Головного отамана Симона Петлюри. У тому ж році брав участь у боях на більшовицькому і денікінському фронтах. У грудні 1919 р. у складі групи із 32 старшин був направлений у денікінський тил на Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон і був вивезений денікінцями до Одеси, але втік з полону на Кубань, де приєднався до кубанських повстанців.

У 1920 р. В. Филонович на чолі загону відступив у Грузію. Був включений до складу української військової місії у Грузії, обіймав посаду віце-консула України в Поті. Восени 1920 р. виїхав до Туреччини, потім певний час проживав у Болгарії, а згодом - у Польщі. 1939 року брав участь у боях військових підрозділів Карпатської України з угорською армією. Під натиском переважаючих сил противника частини Карпатської Січі під його командуванням відступили на територію Румунії, а після видачі румунським урядом січовиків угорським властям В. Филонович деякий час перебував у концтаборі. Згодом жив у Словаччині, а з 1951 р. - у США, де очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР. Помер 3 червня 1987 р. в місті Міннеаполіс (США)⁹.

Період, яким датується лист, був надзвичайно складним для України. Українська революція зазнала поразки і уряд УНР, внаслідок більшовицької окупації українських земель, був змушений емігрувати, опинившись наприкінці 1920 р. на території Польщі в місті Тарнові. Там же з 1 грудня 1920 р., на підставі підписаної головою Директорії С. Петлюрою постанови Ради Народних Міністрів УНР, при Головному Начальникові евакуації і розташування Установ УНР було створено Центральне бюро біженців з України. Ще одне його представництво діяло у місті Ченстохові. На цю структуру покладалося завдання «...налагодження справ розташування, проведення реєстарції, статистики, зносин з польською владою у цих справах.»¹⁰.

У січні 1921 р. В. Филонович виїхав до Болгарії, де розгорнув активну діяльність з об'єднання української еміграції¹¹. Він ознайомився зі складною ситуацією, у якій перебували українці. Вони були розпорошені по всій території Болгарії і мали вкрай тяжкі матеріальні умови життя, позаяк могли жити лише з власної фізичної праці і то, головним чином, сезонної¹². 2 вересня 1921 р. В. Филонович надіслав листа до Центрального бюро біженців у польському місті Тарнав з проханням надати допомогу українцям у Болгарії (Додаток 1)¹³. У листі проаналізовано причини прибуття українців до цієї країни, їх становище, виокремлено напрямки діяльності організації «Українська громада». При цьому наголошувалося, що українська громада Софії шукала шляхи виходу зі скрути, не сиділа склавши руки, але брак коштів давався взнаки. Більше того, В. Филонович прагнув об'єднати українців в єдину громаду Болгарії, про що обговорювалося на зібранні «гуртка софійських українців». Важливим напрямком діяльності він вбачав проведення агітаційно-роз'яснювальної роботи «.серед тої еміграції, як культурної, так і національної дуже багато тому, що українці оточені або ворогами (росіянами) або болгарами, які виховуються тими самими росіянами в дусі Єдиної і неділимої Росії, про Україну - майже нічого не знають». Він турбувався і про українців, колишніх вояків армій Врангеля, які прибували до Болгарії з Туреччини, передбачаючи вирвати останніх з-під впливу власне російської еміграції.

Василь Филонович своїм листом, безумовно, не розраховував отримати значну фінансову підтримку з боку українського еміграційного уряду. Проте він підкреслив, що «.потрібно хоч невеликі грошові засоби на роз'їзди наших агентів по організації цих втікачів на провінції та нав'язання постійних зносин з ними для солідарності і спільної праці як культурно-освітньої, так і національно політичної, в цілях приготування походу на Батьківщину».

На подальшій діяльності В. Филоновича в справі налагодження життя українців у Болгарії позначалася відсутність належних коштів, різне бачення проблеми між ним і дипломатичними службами УНР, підозріле ставлення до його місії офіційної влади. У грудні 1922 р. за розпорядженням градоначальника міста Софії був висланий із Болгарії. «Моя праця, не дивлючись на досить таки, як на умови Балкан, значний успіх щодо свого розвитку, мусила бути залишена.», - записав Василь Филонович 17 липня 1931 р. своїй доповіді військовому міністру УНР В. Сальському про становище української еміграції на Балканах, у Чехословаччині та Туреччині¹⁴.

Пропонований документ публікується вперше зі збереженням мовностилістичних особливостей оригіналу; окремі виправлення зроблені лише в орфографії та пунктуації та не порушують фонетику, морфологію, інтонаційну та синтаксичну структуру тексту. Скорочені слова розкрито у квадратних дужках. Поняття, назви та прізвища осіб пояснено у коментарях, що подані наприкінці публікації.

До Центрального Бюро біженців в м. Тарнаві

Українська людність на Балканах складається головним чином із бувших у Денікіна15 і Врангеля16 примусово мобілізованих, а потім евакуйованих до західного берега Чорного моря11. Се перша і найбільш численна категорія - категорія майже виключно військового люду. У зв'язку з сею групою стоїть категорія випадково евакуйованого цивільних українців, зумівши в сумний час погрузитися на пароплави; вона малочисленна. Окрему групу складають повстанці з Катеринославщини18, які під час останнього наступу большевиків на Крим, між Врангелівськими і совіцькими військами, не маючи другого шляху, крім смерті чи Севастополю - одступити разом з Врангелівською армією. Частина з них лишилася в Румунії, декілька - в Сербії і досить у Царгороді, його околицях і всяких островах грецьких. Крім сего, зовсім малочисленні групи складають українці, які мандрують до свого кордону та центру, а також до інших країн та втікачі з України через Одесу, яких дуже мало.

Найбільше зібралося нашого люду в Болгарії, і зараз ця держава виявляє з себе центр скупчення українців на Балканах. Шляхи з півдня, де головно містяться евакуйовані, на північ ідуть через Болгарію, і українці, які втікають з Туреччини, Греції та різних островів, зустрічають у Болгарії перший нарід, мову котрого вони вже розуміють: зустрічають тут умови життя, які дають їм змогу знайти собі працю і спокійно, не голодуючи, чекати кращого часу для повороту на Батьківщину. Навіть характер самої країни - виключно хліборобський та демократичний, відповідає натурі наших людей. Крім сих причин, українці-емігранти скупчуються ще зі слідуючих причин: Сербія мріє про Едину і велику Росію, котра підтримувала в Велику Сербію: від того вони панують російські впливи «ніділімців». І коли наші люди виявляють своє національне «я», то жити їм становиться неможливо, і вони тікають із Сербії до Болгарії, де російські впливи не набрали такої сили, як у Сербії. Далі, коли людина побажає виїхати з Болгарії, то потрібна віза сербська чи румунська. Сербську візу дістати дуже важко та до того ж потрібно кілька місяців чекати відповіді з Білграду. За цей час всі гроші, заготовлені на подорож проживаються, і одержавши нарешті візу, людина мусить залишитися у Болгарії. Румунські візу нікому з бувших російських підданих не дають не тільки до в'їзду, але й транзитних, і через це кількість людей в Болгарії все збільшується.

Перед нашим виїздом 14 серпня [1921 - Л.Ж.] у болгарських часописах писали, що нібито до Болгарії прибуває корпус Генерала Кутепова19 з Галліполі20. Саме корпусу пропонують бути найманим військом у Болгарії тому, що Антанта вимагає демобілізації болгарської армії21 і замінити його охочекомонними22, але ж у таке військо із Болгарії записалися на протязі 2 місяців 30 козаків і ні одного старшини. З приводу цього можливо копус займе кордонну охорону та вартову по містах. Корпус Кутепова на дві третини складається з українців, які за умови життя на Галліпольському півострові не могли втікати, але мріють про це, за нишими відомостями, і можна чекати, що з переходом до Болгарії наших людей стане набагато більше.

Приїхавши з Грузії до Болгарії, знайшли ми в Софії українців, яких було вигнано з притулку Російського червоного хреста за те, що вони - українці. Становище їх було жахливе, а організації, які б допомагали українцям в Софії, не було. В неможливих умовах з великими труднощами улаштували ми свій притулок «Українську Хату», котрий з того часу став центром українського життя в Софії, а незабаром потяглися до нас нитки зв'язку і з провінції. Маючи власну хату, зібрали ми загальні збори, на яких заложено «Українську громаду в Болгарії». В порозумінні із представником Болгарського уряду в Софії паном Драгомирецьким23 - засновано було комісію Українського Червоного хреста у Болгарії. Далі почалася праця в справі міцнішої організації нашої та культурно освітня і національна робота. Ця праця складалася зі слідуючого: 1) навчання грамоті, 2) читання популярних лекцій з історії національного руху, 3) лекції наукові по програмі середньої школи, 4) екскурсії по музеях та околицях, Софії, 5) засновано бібліотеку-читальню, дуже маленьку за браком книжок, 6) хор і оркестр, 7) вечірки кожну неділю.

Проводити сю справу дуже-дуже важко: бракує всього, крім людей і бажання вчитися, і немає книг і часописів мало і старі, ненаукових... З Болгарії, здається, зовсім не дістать, а головне немає матеріальних засобів для придбання найнеобхіднішого. Консульство наше давно грошей не має2А. Комітет червоного хреста складав свій кошторис зі збору на вулицях, але зібрали дуже мало. Через що російські організації нам на шкоду - в той день вони почали збирати для себе, в чому допомагали їм французи. Гроші, котрі обіцяв дати позичково для заснування кредитового товариства в громаді (50 000румунських лей) п(ан) Мацієвіч, і до сего часу не прислані та і навряд чи будуть прислані по обіцянці пана представника уряду. Члени громади, українці-емігранти, добуваючи собі шматок хліба важкою працею, можуть дати тільки маленький членський внесок. Українців же, що мають готові гроші, в громаді немає, бо їм з нами, нашим гаслом демократичної УНР - не по шляху. Брак хоч невеликих коштів та підручників дуже затримує культурно-освітню працю. Мусимо підкреслити і звернуть увагу, що як учні, так і вчителі-емігранти після цілоденної важкої праці все ж знаходять можливість і мають бажання вчитися і вчити. Громада шукає засобів, щоби дати двом-трьом вчителям утримання, аби вони змогли відірватися від праці за шматок хліба, а віддались культурно-освітній роботі у громаді.

Брак грошей страшенно гальмує нашу працю по організації і національному освідомленню громадян - українців Болгарії, чим роблять шкоду противні нам організації (росіяни від самих правих до комуністів включно), яких у Болгарії є досить.

Для фахової праці військові члени громади (старшину українського війська, повстанчі отамани, козаки синьо- та сірожупанники та козаки повстанці) ввійшли всключно в військову організацію «Січ».

Для поширення необхідної інформації про Україну поміж болгарами можна використати наш елемент національно свідомий на еміграції, а для цього їх необхідно зорганізувати на провінції, зареєструвати усі інтелігентські сили, надати їм право легального існування, як «Бюро біженців з України». І для цього потрібно невеликі кошти. Всі місцеві організації українців своїм життям та працею могли би сіяти серед болгар необхідні знання про Україну і цим самим би розвіяли би інформацію російських кіл про про єдину Росію і єдиний російський народ. Крім ознайомлення загалу населення Болгарії, наша праця і відповідна агітація потрібні ще й для того, щоби зменшити кількість військових частин Врангеля, котрі опираються на монархічні круги для майбутніх цілей, а це моливо буде зробити, коли ми будемо мати свої організації, до яких могли б з Врангелівських частин приставати українці. Треба зауважити, що у війську Врангеля великий відсоток складають українці, вирвавши яких ми б зменшили силу наших ворогів, збільшивши наші власні сили, а з ним і надію на краще майбутнє.

За останній час з Туреччини цілими групами переходять до Болгарії втікачі з армії Врангеля, серед них є найбільше всього українців, що шукають шляхів до свого центру, від якого силою подій відірвалися. Усі вони проходять через Болгарію, і тому дуже потрібна зміцнена праця по організації їх в чисто в українські гуртки, для чого - знову підкреслюю - потрібно хоч невеликі грошові засоби на роз'їзди наших агентів по організації цих втікачів на провінції та нав'язання постійних зносин з ними для солідарності і спільної праці як культурно-освітньої, так і національно політичної в цілях приготування походу на Батьківщину.

Примітки

1. Чорний, В. Історія Болгарії. Львів: ПАІС, 2007, с. 240.

2. Трощинський, В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. К.: Інтел, 1994, 260 с.

3. Павленко, В. Українсько-болгарські взаємини. 1918-1939 рр. К.: Інститут історії України НАН України, 1995, 224 с.

4. Власенко, В. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Пам'ятки: археографічний щорічник. 2011. - № 12. - С. 124-145; Власенко, В. Василь Филонович: штрихи до біографії. - URL: http://www.ukrpressbg.com/his-ukr-Fvlonovvch.html (дата звернення: 10.10.2013).

5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України у Києві (далі - ЦДАВО України), ф. 3324, оп. 1, спр. 2, арк. 33-34 зв.

6. Павленко, В. Українсько-болгарські взаємини. 1918-1939 рр. К.: Інститут історії України НАН України, 1995, с. 166.

7. Трощинський, В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. К.: Інтел, 1994, с. 35.

8. Власенко, В. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Пам'ятки: археографічний щорічник. - 2011. - № 12. - С. 126.

9. Власенко, В. Василь Филонович: штрихи до біографії. - URL: http://www.ukrpressbg.com/his- ukr-Fvlonovvch.html (дата звернення: 10.10.2013).

10. ЦДАВО України, ф. 3324, оп. 1, спр. 3, арк. 2-2 зв.

11. Власенко, В. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Пам'ятки: археографічний щорічник. - 2011. - № 12. - С. 126.

12. Трощинський, В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. К.: Інтел, 1994, с. 35-36.

13. ЦДАВО України, ф. 3323, оп. 1, спр. 2, арк. 25-26.

14. Власенко, В. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Пам'ятки: археографічний щорічник. - 2011. - № 12. - С. 130-132.

15. Денікін Антон Іванович (1872-1947) - російський військовий діяч, генерал-лейтенант, герой російсько-японської та Першої світової війни, один із лідерів Білого руху та головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії (1918-1920). Наприкінці 1917 р. став одним із організаторів і командирів Добровольчої армії, яка весною 1919 р. розпочала наступ з Північного Кавказу, і у червні 1919 р. зайняла Донбас і Харків. На територіях, що знаходилися під контролем Добровольчої армії, було відновлено дію дореволюційних законів, та проголошувалась ідея «единой и неделимой России». Дії армії Денікіна в Україні були не просто воєнними діями часів громадянської війни, а багато у чому нагадували геноцид. У березні 1920 р. А. Денікін, підписаши наказ про зняття з себе повноважень та призначення генерала П. Врангеля Верховним правителем та Головнокомандувачем Збройними силами Півдня Росії, емігрував до Європи. Рештки денікінських частин відступили у Крим і в березні-квітні 1920 увійшли до складу армії генерала П. Врангеля. Емігрант, автор мемуарів і військовий документаліст. - Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 5.01.2014).

16. Врангель Петро Миколайович (1878-1928) - російський воєначальник, генерал-лейтенант російської імператорської армії. Один з головних провідників армії «білих», яка боролася з більшовиками, учасник російсько-японської війни 1905 р. і Першої світової війни. Головнокомандувач Російської Армії в Криму і Польщі (1920). У Збройних силах Півдня Росії - командувач Кавказькою добровольчою армією (січень - травень 1919), Кавказькою армією (травень - грудень 1919), Добровольчою армією (грудень 1919 - січень 1920), засновник уряду Півдня Росії. Був одним з найви- датніших білих провідників громадянської війни. П. Врангель вважав, що майбутня Росія повинна бути добровільною федерацією народів колишньої царської імперії. Визнав право на незалежність Польщі та України. В еміграції очолив Російське Загальновійськове Об'єднання.

17. Після російсько-польського перемир'я у листопаді 1920 р. відбулася евакуація армії П. Врангеля до Константинополя. Представник Антанти де Мартель погодився прийняти всіх, хто залишав Крим, під заступництво Франції. В евакуації взяли участь 120 кораблів. До Константинополя було вивезено 145 тис. осіб, з них - близько 70 тис. військових. За винятком міноносця «Живой», який затонув, усі інші кораблі прибули до місця призначення. - Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 5.01.2014).

18. Виступи загонів під командуванням Нестора Махна проти денікінських військ, які тривали протягом осені 1919 р. на Катеринославщині. Ця губернія була обрана як «...база Повстанської армії, яка зможе обрости новими тисячами бійців, що дасть можливість розвинути анархістську Революцію на всю Україну».

19. Кутепов Олександр Павлович (1882-1930) - російській військовий діяч, генерал-лейтенант, учасник білого руху. Учасник Першої світової війни, полковник, георгіївський кавалер. З листопада 1917 р. - в Добровольчій армії, командир гвардійської роти. Учасник І-го Кубанського («Льодяного») походу, з квітня 1918 р. - командир Корніловського ударного полку, згодом командир бригади і 1-ї піхотної дивізії. З січня 1919 р. - командир 1-го армійського корпусу Добровольчої армії, з грудня 1919 р. - зведеного Добровольчого корпусу. У білогвардійській Російській армії генерала барона П. Врангеля командував 1-м армійським корпусом. Після залишення білогвардійського Криму в Галліполі командував 1-м армійським корпусом. Емігрував до Франції. З 1928 р. - начальник білоемігрантського Російського загальновійськового союзу. Загинув під час спроби викрадення його радянськими спецслужбами. - Джерело: Омелянович-Павленко, М. Спогади командарма (1917-1920). Київ. Темпора, 2007, с. 535.

20. Галліполі - півострів у європейській частині Туреччини, розташований між Саросською затокою Егейського моря і протокою Дарданелли. Довжина близько 90 км (з південного заходу на північний схід), ширина до 20 км. Висота до 420 м. У 1920-1921 рр. на Галліпольському півострові розмістилися частини армії генерала П. Врангеля, евакуйовані з Криму. Російський військовий табір у Галліполі перетворився на військовий центр Білої еміграції. 22 листопада 1921 р. в Галліполі було створено Товариство Галліполійців - один з активних військових антикомуністичних організацій Російського Білого Зарубіжжя. - Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 5.01.2014).

21. Мирний договір між країнами Антанти і Болгарією було підписано 27 листопада 1919 р. в передмісті Парижа Нейі-сюр-Сен. За його умовами Болгарія втрачала близько 11 тис. км². До Югославії відійшли чотири прикордонних округу з містами Цариброд, Струміца та ін. Південна Добру- джа повернулася до складу Румунії. Західна Фракія передавалася Греції, в результаті чого Болгарія втратила вихід до Егейського моря. Чисельність армії обмежувалася договором в 20 тис. солдатів, військово-морський флот був скорочений до 10 кораблів. Болгарії заборонялося мати авіацію і важке озброєння. Крім цього на Болгарію покладалася виплата контрибуцій. Болгарія зобов'язувалася передати у відшкодування збитку велика кількість матеріальних, продовольчих та інших запасів Югославії та Греції. - Джерело: http://znaimo.com.ua. (дата звернення: 5.01.2014).

22. Полки вільнонайманої нерегулярної кавалерії.

23. Драгомирецький Василь - громадський діяч, дипломат. У 1918-1921 рр. - старший секретар, керуючий Посольством УНР в Болгарії. На еміграції жив у Болгарії та Чехословаччині. - Джерело: Власенко, В. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах // Пам'ятки: археографічний щорічник. - 2011. - № 12. - С. 142.

24. Українське дипломатичне представництво у Болгарії розпочало свою роботу за часів Української Держави П. Скоропадського. Дипломатична місія у ранзі посольства під керівництвом історика О. Шульгіна діяла у Софії.

Размещено на Allbest.ru