Політичні переходи на постюгославському та пострадянському просторах: порівняльний аналіз чинників розвитку

У контексті чинників шляху велику роль відіграє аналіз стратегій провідних політичних сил Сербії та Росії - республік, які, являючи собою системоутворюючі компоненти колишніх СФРЮ та СРСР, справляли істотний вплив на трансформаційні процеси на постюгославському та пострадянському просторах.

Керівництво Сербії намагалося всілякими засобами перешкодити розпаду СФРЮ, тоді як російське керівництво сприяло дезінтеграції СРСР, проголосивши 12 липня 1990 р. «Декларацію про державний суверенітет РСФРР», що відчинило дорогу «параду суверенітетів» радянських республік. Напередодні розпаду СФРЮ влада у Сербії опинилася в руках Соціалістичної партії Сербії (СПС), яка утворилася в липні 1990 р. внаслідок злиття Союзу комуністів Сербії (СКС) з кількома соціалістичними рухами. Взяли на озброєння ідеологію радикального націоналізму, СПС стала головною політичною опорою нового режиму, який очолив президент Сербії - С. Мілошевич. У Росії перевагу у владних структурах здобули сили, які після президентських виборів 1991 р. очолив Б. Єльцин, що виступали під гаслами демократизації країни та були в опозиції до компартійного союзного керівництва. Керівництво Росії підтримало розпад Радянського Союзу, підписавши Біловезьку угоду, за якою СРСР припинив своє існування. Керівництво Сербії всіляко намагалося перешкодити розпаду Югославії, що призвело до серії «нових балканських війн». Їх початком стала «десятиденна війна» в Словенії (25 червня - 4 липня 1991), котра першою проголосила про своє відокремлення від Югославії. У процесі розпаду, намагаючись розширити свій геополітичний простір, режим Мілошевича, висунувши устами свого очільника гасло: «Усі серби - в одній державі», вдався до прямої військової підтримки сербських сепаратистських рухів у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Це призвело до тривалих сербо-хорватської (березень 1991 - листопад 1995) та сербо-боснійської (березень 1992 - грудень 1995) війн, в яких режим Мілошевича та сербські сепаратисти зазнали поразки.

До 1914 р. керівництво Росії не висувало територіальних претензій до інших пострадянських держав, хоча не приховувало намагання залишити їх в сфері свого геополітичного простору. Це намагання зумовило втручання Росії в міжетнічні конфлікти, які виникли в низці пострадянських держав. Первісно втручання Росії здійснювалося в формі «миротворчих акцій», які проводилися російськими збройними силами з метою «примусити до миру» учасників конфлікту. Наслідком такої діяльності стало зміцнення самопроголошених державних утворень Республіки Абхазії та Республіки Південна Осетія на території Грузії, Придністровської Молдавської Республіки на території Молдови, яким Росія надала велику економічну та військову підтримку Без неї вони навряд чи могли проіснувати протягом тривалого часу. Керівництво Росії фактично ігнорувало всі пропозицій щодо мирної інтеграції цих регіонів до складу Грузії та Молдови за наданням їм широкої автономії, розглядаючи ці самопроголошені утворення як форпости свого геополітичного впливу. Характерно, що мешканцям Абхазії, Північної Осетії та Придністров'я масово роздавалися російські паспорти, внаслідок чого більша частина їх населення стала також і громадянами Російської Федерації. Таким чином, діяльність Росії сприяла не розв'язанню конфліктних ситуацій на пострадянському просторі, а, навпаки, їх заморожуванню. У відповідь на спробу грузинського президента М. Саакашвілі силою повернути Південну Осетію до складу Грузії, Росія відповіла військовою агресією (8-16 серпня 2008 р.), внаслідок якої російськими військами на деякий час була захоплена значна частина грузинської території. Повній окупації Грузії завадила позиція міжнародної демократичної спільноти. Побоюючись серйозних дій з боку західних демократій, Росія була вимушена вивести свої війська з власне грузинської території, проте в той же час офіційно визнала державну незалежність Абхазії та Південної Осетії.

Одним з наслідків розпаду СФРЮ та СРСР також стала активізація сепаратистських рухів всередині Сербії та Росії (в їх автономних одиницях).

У Сербії в автономному краї Косово і Метохія пожвавився рух албанської більшості краю, в керівництві якого спочатку переважали поміркованої політики, котрі прагнули перетворення СРЮ на федерацію з 3-х суб'єктів: Сербії, Чорногорії та Косово. Проте режим Мілошевича, не погоджуючись на таке, вдався до придушення албанського руху силовими засобами. Наслідком цього стала радикалізація албанського руху та створення 1996 р. Армії визволення Косово, яка почала партизанські дії проти сербських поліційних частин, що проводили «замирення» краю. Не маючи змоги придушити албанський рух поліційними засобами, режим Мілошевича 1998 р. почав військову операцію із застосуванням югославської армії, що потягло за собою масові репресії, вбивства мирних жителів, етнічні чистки та втечу з краю близько 800 тис. косовських албанців. Світовою спільнотою це було сприйнято як «гуманітарна катастрофа». Після того, як намагання міжнародної спільноти розв'язати ситуацію в Косово у мирний спосіб не увінчалися успіхом, політичні лідери країн НАТО ухвалили рішення про проведення повітряної операції «Союзна сила» (24 березня - 10 червня 1999), яка примусила сербське керівництво погодитися на припинення військових дій, виведення з Косова сербської армії та перехід краю під управління ООН. Після дев'яти років перебування під управлінням ООН, Скупщина Косово в односторонньому порядку проголосила державну незалежність краю. Хоча зазвичай самопроголошення державної незалежності не вітається міжнародною спільнотою, але 22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН, ураховуючи те, що режимом Мілошевича був здійснений злочин проти людяності стосовно албанського населення краю, визнав законність рішення влади Косово про проголошення незалежності від Сербії¹¹.На сьогодні незалежність Косово визнали 108 держав світу, в тому числі 4 постюгославських (Словенія, Хорватія, Чорногорія та Македонія)¹².

У Росії про незалежність в 1991 р. проголосила Чечня. Хоча Москва не визнала незалежні Чечні, але попервах змушена була миритися з її самостійним існуванням. Проте наприкінці 1994 р., скориставшись конфліктом усередині політичної еліти Ічкерії, Росія вдалася до військових дій проти уряду Д. Дудаєва, що призвело до першої російсько-чеченської війни (листопад 1994 - серпень 1996). Зазнавши в цій війні поразки, керівництво Росії було вимушене підписати Хасав'юртські угоди, за якими зобов'язалося припинити військові дії проти Республіки Ічкерії та вивести з її території свої війська, але питання про статус республіки було відкладено.

Воєнні поразки викликали в сербському та російському суспільствах протилежні реакції. Наслідком воєнних поразок Сербії стало позбавлення суспільства від імперського синдрому та згуртування опозиційних сил країни, що призвело до революції 2000 р., яка покінчила з авторитарним режимом Мілошевича й відкрила шлях до демократичного розвитку країни. У 2000 р. СРЮ було долучено до списку електоральних демократій, у 2002 р. вона була визнана вільною країною. Хоча побічним ефектом демократизації став розпад СРЮ, але розлучення Сербії з Чорногорією відбулося мирним шляхом й на розвиток демократичного процесу суттєво не вплинуло. Натомість воєнна поразка Росії в першій російсько-чеченській війні призвела до двох пов'язаних між собою наслідків: по-перше, до пожвавлення сепаратистських тенденцій у мусульманських республіках федерації; по-друге, до зростання великодержавних шовіністичних та відверто реваншистських настроїв серед російського населення. На фоні цих настроїв до влади в Росії прийшов виходець з спецслужб В. Путін, який розв'язав другу чеченську війну (вересень 1999 - квітень 2009). Хоча ця війна забрала багато людських жертв та супроводжувалася насильством стосовно мирного населення, вона сприяла зміцненню режиму Путіна, який набув авторитарного характеру. У 2004 р. Росію було виключена з числа електоральних демократій, а її політичний режим кваліфіковано як напівконсолідований авторитаризм¹³. Одночасно був понижений статус Росії, яка з 2004 р. визначається як невільна країна¹⁴. У 2008 р. політичний режим Росії було перекваліфіковано на консолідований авторитаризм¹⁵.

Демократизація Сербії позитивно вплинула на розвиток демократичних процесів на постюгославському просторі. Відокремившись від Сербії, Чорногорія також успішно розвивається шляхом свободи та демократії. Після позбавлення загрози військової агресії з боку Сербії важливі демократичні перетворення відбулися в Хорватії. Внаслідок парламентських виборів, що відбулися в січні 2010 р, в Хорватії було утворено лівоцентристський уряд Івіци Рачана, який взяв курс на демократизацію країни. У лютому 2000 р. на президентських виборах очільником країни було обрано політика прозахідної орієнтації Степана Месича. Після зміни влади в Хорватії було проведено конституційну реформу, яка впровадила парламентську систему державного правління. Певні позитивні зрушення відбуваються у Боснії і Герцеговині. У країні, хоч і дуже повільно, але набуває сили інтегративна тенденція. У 2003 р. створено федеральне міністерство безпеки, яке включає чотири структури: прикордонну поліцію; державне агентство розслідувань та охорони; службу з справ іноземців та бюро зі співробітництва з Інтерполом. У 2005 р. армії Мусульмано-хорватської федерації та Сербської республіки інтегровані в збройні сили Боснії і Герцеговини, що керуються об'єднаним штабом. Відповідно, створене міністерство оборони Боснії і Герцеговини. Позитивні тенденції простежуються й у Косово. У 2008 р в Косово було прийнято конституцію, що узасадила демократичні принципи функціонування політичної системи¹⁶. На думку автора цієї статті, косовська конституція може вважатися за зразок для поліетнічних держав. 2010 року статус Косово підвищився до частково вільної країни.

Натомість авторизація Росії справила негативний вплив на політичні зміни на пострадянському просторі. Посилилася підтримка Росією автократичних режимів та жорсткість ставлення до демократичних, які сприймаються нею як сателіти Заходу. Співдружність незалежних держав (СНД), де домінує Росія, перетворився на орган, основною функцією якого «стала легітимація недемократичних режимів на пострадянському просторі»¹⁷. В середині пострадянських країн Росія підбурює реакційні та реваншистські сили. Росія відіграла свою роль у дискредитації «помаранчевої влади» в Україні та режиму М. Саакашвілі в Грузії, які виникли внаслідок посткомуністичних революцій й мали чітку західну орієнтацію. Тому не дивно, що до українського Євромайдану, що скинув наскрізь корумповану та маріонеткову щодо Москви владу Януковича, якихось відчутних зрушень у бік свободи та демократії на пострадянському просторі не спостерігалося.

Чинники вихідної позиції

У межах структурного підходу під вихідною позицією насамперед розуміється характер «скинутого недемократичного режиму»¹⁸. Хоч і югославський, і радянський комуністичні режими мали тоталітарний характер, оригінальне походження (виникли на власному соціально-політичному ґрунті) й їх загибель сталася в однаковий спосіб (внаслідок загибелі комуністичних імперій), проте неоднаковим був ступінь їх тоталітарності й неоднаковий час тривало їх функціонування.

Якщо радянський режим до часів «перебудови» являв собою жорстку модель тоталітаризму (за часів Сталіна - майже стовідсотковий тоталітаризм¹⁹), то югославський режим Йосипа Тито був лише напівтоталітарним. Комуністичному режиму в Югославії, як і в Радянському Союзі, були притаманні: ідеократія (підпорядкування суспільного розвитку ідеї побудови комуністичного суспільства); суцільний монополізм (монополія однієї партії на владу; монополія партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва; монополія однієї ідеології, яка намагалася підкорити собі всю суспільну культуру); одержавлення суспільного життя (руйнація структур громадянської самоорганізації). Проте в СФРЮ ступінь одержавлення був значно меншим. У процесі реалізації моделі самоврядного соціалізму, в Югославії промислові підприємства, хоча й залишилися в державній власності, але одержали господарську самостійність. Роберт Дал вважає, що внаслідок цього було створено «одно з найбільш децентралізованих господарств у світі»²⁰. У Югославії не було колективізоване сільське господарство: в соціалістичному секторі перебувало лише 14% земельних угідь та 9% худоби²¹. Хоча в СФРЮ також проводилися політичні репресії та існував ідеологічний контроль, але масштаби репресій були значно меншими, а ідеологічний контроль - слабкішим.

Тоталітарний режим на теренах Радянського Союзу (за винятком Балтії, а також Західної Білорусі,Західної України та основної частини Молдови) функціонував три чверті століття, тоді як у Югославії - 46 років (1945-1991). Відповідно до цього за часи тоталітаризму в суспільне життя Радянського Союзу ввійшло три генерації населення, в Югославії - тільки дві. Тобто формування старшої генерації населення в Радянському Союзі відбулося в системі тоталітарних відносин, що спричинило зміну культурного генокоду суспільства; в Югославії - в дототалітарний період, що зумовило відсутність культурного розриву з дототалітарним минулим, збереження історичної пам'яті та її передачу новим поколінням.

У контексті дослідження структурних чинників вихідної позиції посткомуністичних перетворень заслуговує на увагу метод, запропонований Оле Норґаардом, який крім «початкових умов першого порядку», що є спадщиною функціонування комуністичних режимів, вирізнив «початкові умови другого порядку», до яких відніс ті чинники, що дісталися посткомуністичним суспільствам в спадок від докомуністичних часів²². Серед чинників дототалітарної спадщини істотний вплив на трансформаційні процеси справляють: характер попередніх комуністичному політичних режимів, ступінь лібералізації держави в докомуністичні часи, давні історичні традиції.

За винятком країн Балтії та деяких територій інших країн, на пострадянському просторі ніколи не існувало ліберальної держави, буржуазного конституціоналізму та парламентаризму, альтернативних виборів на основі загального й рівного виборчого права. Період існування обмеженої багатопартійності тривав лише близько десятиліття в дореволюційний час.

Натомість на терені колишньої Югославії парламентаризм та конституціоналізм мають давні традиції, коріння яких виходять з ХІХ століття. У Сербії першу Скупщину було скликано в 1835 р. Того ж року вона ухвалила конституцію, що була складена за зразком буржуазних конституцій Західної Європи²³. Перша конституція Чорногорії, що впроваджувала парламентські засади, була дарована князем Ніколою І в 1905 р. На теренах Словенії, Хорватії та Боснії і Герцеговини до кінця Першої світової війни політичний процес розвивався в полі ліберально-конституційної Австро-угорської монархії. В умовах міжвоєнного авторитарно-монархічного режиму в Югославії в періоди 1921-1929 та 1931-1941 рр. також діяли обмежено ліберальні конституції, інститут парламентаризму, місцеве самоврядування, політичні партії, у тому числі й опозиційні, за участю яких проводилися на- піввільні вибори. Опозиційні партії набирали значну кількість голосів і посідали місця у парламенті. Так, за підсумками парламентських виборів 1938 р. опозиційний «Блок народної згоди», який вимагав відновлення демократичних свобод та федеральну перебудову країни, одержав 45% голосів виборців, хоча відповідно до виборчого закону він дістав лише 15% депутатських мандатів.

Для країн, що виникли внаслідок розпаду багатонаціональних державних утворень і зазвичай мають поліетнічну та поліконфесійну структуру, важливими чинниками вихідної позиції трансформаційних процесів є характер історичних стосунків між етнічними та конфесійними групами їх населення.

На пострадянському просторі намагання Чечні відокремиться від Росії, що спричинило російсько-чеченські війни та сприяло процесу авторизації російського політичного режиму, було зумовлене жорсткою колонізаторською політикою російського царату в доко- муністичний період, репресіями проти чеченського народу та його депортацією в сталінські часи. Виникнення карабахської проблеми, яка негативно позначилася на політичних процесах, що відбуваються в Азербайджані та Вірменії, також корениться в історичному минулому, коли ворожнеча між азербайджанцями та вірменами не раз набувала форми міжнаціональної різанини.

На постюгославському просторі наслідки османського панування й сьогодні позначаються на відносинах між християнськими та мусульманськими громадами. Вони відіграли певну роль у розв'язанні сербо-боснійської війни, сербо-албанської війни в Косово, громадянської війни в Македонії. Неприйняття сербським населенням Хорватії національної хорватської держави, стало однією з головних причин сербо-хорватської війни, що було значною мірою зумовлене наслідками Другої світової війни. У роки війни в «Незалежній Хорватській Державі» усташі зчинили тотальний терор проти сербського населення, внаслідок чого загинуло 330-390 тис. сербів²⁴.

Зовнішньополітичні чинники

У сучасному світі все більшу роль у розвиткові транзитивних процесів відіграють зовнішньополітичні чинники, які для одних країн є сприятливими, а для інших - ні. Геополітична ситуація, в якій відбувалися посткомуністичні трансформації, була сприятлива для постюгославських країн. Географічно територія постюгославських країн є частиною загального європейського простору, що зумовило їх більш тісні історичні зв'язки зі світовою демократичною спільнотою. Навіть за часів комуністичного режиму Тито, Югославія, стоячи осторонь від «радянського блоку» (вона не була ані членом Варшавського договору, ані членом Ради Економічної Взаємодопомоги), зберігала політичні, економічні, а також і військові зв'язки із західними демократіями. Сьогодні за одним винятком всі країни, що граничать з постюгославськими, є членами Європейського Союзу (крім Албанії), а також членами НАТО (крім Австрії). Географічне розташування та історичні зв'язки зумовили два чинника, що істотно позначилися на трансформаційних процесах на постюгославському просторі.

По-перше, безпосередня участь структур західних демократій у врегулюванні конфліктних ситуацій. Завдяки військовим операціям НАТО були припинені сербська агресія проти Боснії і Герцеговини (операція «Обдумана сила») та гуманітарна катастрофа в Косово (операція «Союзна сила»). Підірвавши військову могутність режиму Мілошевича, ці операції сприяли його падінню. Західні демократії відіграли вирішальну роль у збереженні державності Боснії і Герцеговини. Згідно з Дейтонськими угодами, підписаними з ініціативи Великої Британії та США учасниками сербо-боснійської війни у листопаді 1995 р. в місті Дейтон, (США), Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, яка хоч і складається з двох доволі самостійних суб'єктів (Мусульмано-хорватської федерації і Сербської республіки), але має єдині федеральні інститути влади та єдину правосуб'єктність на міжнародній арені²⁵. Дейтонські угоди заклали основу конституційного устрою Боснії і Герцеговини, який зберігається до сьогодні²⁶. Тиск міжнародної демократичної спільноти сприяв розв'язанню тривалого міжетнічного конфлікту в Македонії, який у березні - серпні 2001 р. набув форми громадянської війни. За посередництва представника ЄС Хав'єра Со- лани відбулися перемовини між політичними силами македонської та албанської громад, що привели до підписання Охридських угод, за якими Македонія зберегла суверенітет, територіальну цілісність, унітарний характер і демократичний курс держави, а албанська громада одержала культурну автономію й «справедливе представництво» в органах державної влади, місцевого самоврядування та право охорони²⁷. Участь демократичної спільноти сприяла мирному характеру процесу розлучення Чорногорії з Сербію, в якому велику роль відіграв спецпредставник ЄС М. Лайчак.

По-друге, прагнення постюгославських країн приєднатися до ЄС, що зумовлене їх намаганням через вступ до цієї могутньої організації суттєво покращати своє економічне становище (одержати допомогу, пільгові кредити і тарифи, доступ до європейських ринків). Хоча міжнаціональні війни та міжетнічні конфлікти значно загальмували євроінтеграційний процес, проте після припинення війн та врегулювання конфліктів він набув сили (табл. 5).

Таблиця 5. Рух постюгославських країн до Європейського Союзу