За крок до "ленінопаду": особливості ставлення населення центрально-українських областей до комуністичних пам’ятників в 2013 р.
Шкільний курс з історії - основний елемент формування історичної пам’яті покоління тих, хто народився в останні роки існування Радянського Союзу. Аналіз специфічних особливостей щодо ставлення до особи Володимира Леніна в областях Центральної України.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 06.05.2019 |
| Размер файла | 24,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru
Размещено на http://www.allbest.ru
Після 1991 року Україна, як і решта колишніх радянських республік, а також держав Соціалістичного Блоку, стикнулася з питанням вирішення долі комуністичного спадку. Ця проблема стала особливо актуальною в процесі утвердження національного наративу з його власними героями та подіями. Аналітичною категорією, яка дозволяє прослідкувати зміни в політиці пам'яті, є спадщина. За визначенням англійського історика Д. Харві, у процесі творення спадщини суспільство відбирає частину успадкованого уявленого минулого з тим, щоб включити його в уявне майбутнє [1, р.6]. Відповідно спадщина - це процес перманентного вибору що є цінним та вартим збереження, а що ні.
В статті ми зосередимося на такому типі спадщини як пам'ятник. Підкреслимо, що йдеться про пам'ятник-повідомлення, який безпосередньо націлений на «пригадування» певних подій/осіб та ретрансляцію певних ідей та сенсів в суспільство. Його цінність символічна, а не мистецька (пам'ятника-форма) чи історична (пам'ятника-слід). Тому не важливо з якого матеріалу він створений чи наскільки творчо попрацював митець, важливе повідомлення, яке пам'ятник передає, значення, яке уособлює. Зважаючи на такий зв'язок з політичною владою, саме цей тип пам'ятника найчастіше стає об'єктом деструкції та вандалізму зі зміною політичної орієнтації, за принципом: нові часи - нові герої.
За рік до проголошення Україною незалежності, 1 серпня 1990 року, в місті Червоноград (Львівська обл.) місцевими активістами за підтримки депутатів Народного Руху України був демонтований пам'ятник Леніну. Цей демонтаж став першим не лише в Україні, але і в усьому Союзі. Згодом, впродовж кількох років, на території Західної України були демонтовані всі пам'ятники Леніну. В решті ж регіонів України випадки демонтажу були поодинокими, часто місцева влада демонтувала пам'ятники найбільш одіозним історичним особам або ті, які перебували в аварійному стані. Таким чином, ця стаття зосередження на тому як населення центральних областей сприймало і оцінювало комуністичний спадок, безпосередньо пам'ятники Леніну, після більше як двадцяти років незалежності України в 2012-2013 роках. Аналіз ставлення населення дозволить частково відповіти на ширше питання про те, чому рух зі знесення пам'ятників Леніну взимку та навесні 2014 року охопив переважно саме центрально-українські області.
Різні аспекти історичної пам'яті та політики пам'яті розглядали у своїх працях відомі вітчизняні і зарубіжні вчені, такі як: С. Кульчицький, Ю. Шаповал, Г. Касьянов, А. Міллер, Л. Нагорна, Я. Грицак, В. Кулик, Д. Хапаева та інші. Проблеми функціонування колективної пам'яті стали предметом наукових зацікавлень М.Хальбвакса, П. Коннертона, П. Хаттона, а також П. Нори, автора концепції «місць пам'яті». Варто окремо виділити збірник статей під загальною редакцією А. Міллера і М. Ліпмана, який допомагає вписати проблеми історичної політики в Україні в ширший контекст країн Центральної і Східної Європи та зрозуміти певні моделі поведінки і стратегії подолання комуністичного минулого [6, с. 12-13].
Для аналізу ставлення населення Житомирської, Черкаської, Полтавської та Вінницької областей скористаємося результатами двох опитувань 2013 року. Перше було проведено в усіх регіонах України в рамках проекту «Регіон, нація та інше: інтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України» і серед інших включало групу питань з історичної пам'яті. Друге опитування про радянський період проводилося серед студентів історичних факультетів п'яти університетів Центральної України. Такий підхід дозволить не лише проаналізувати ціннісні орієнтири та історичну пам'ять населення регіону, але і співставити їх з поглядами покоління народженого вже після 1991 року.
За роки радянської влади пам'ятники В. Леніну з'явилися в усіх обласних, районних центрах і навіть великих селах України. Як правило, їх встановлювали на головних площах перед будівлею місцевої ради або, якщо це було невелике містечко, навпроти «напівофіційних» місць таких як: палац культури, школа тощо. Відповідно до збірника Інституту історії Академії наук УРСР «Пам'ятки історії та культури Української РСР» [9, с.12], виданого в 1987 році, на території республіки нараховувалося понад 4 тисячі пам'ятників Леніну. За іншими даними на 1991 рік в Україні було 5015 пам'ятників Леніну[16, с.12]. Але жодна з цих цифр не може бути остаточною, адже часто при підрахунку дослідники не враховували пам'ятники встановлені на закритих і напівзакритих заводах. Загалом, численні пам'ятники Леніну можна було знайти на території заводів, фабрик, колгоспів, залізничних станцій, колишніх машинно-тракторних станцій, у парках та скверах. Через це точний підрахунок кількості пам'ятників Леніну є досить складним завданням. Серед інших радянських республік лише Росія мала більшу кількість пам'ятників Леніну - не менше 7000, включно з бюстами. У сусідній Білорусії в кінці 1980х років, відповідно до даних довідника «Збор помнікау гісториі и культури», нараховувалося близько 600 пам'ятників Леніну.
За роки незалежності Україні питання вирішення долі радянського спадку відверто уникалося. Його не порушувала Верховна Рада, де протягом дев'яностих років домінувала Комуністична партія та інші «ліві» сили, ні президенти України. Л.Кучма використав тему «комуністичної загрози» лише в політичній боротьбі - спочатку за президентство, де його головним суперником став Петро Симоненко, лідер КПУ, а потім в протистоянні з опозиційною йому Верховною Радою в 2001 році. Але політичне протистояння кінця 1990х- поч. 2000х рр. між президентськими та «лівими» силами в парламенті не переросло у загальнодержавну політику з усунення символів комуністичного режиму. Указ Президента Кучми «Питання щодо використання державних символів України», який з'явився в лютому 2001 року, був радше популістським кроком, ніж планом дій. Адже він не зобов'язував місцеву владу до обов'язкової ліквідації символів радянського режиму. У 4 статті зазначено «державним адміністраціям забезпечити під час реконструкції будівель та споруд ліквідацію зображень державних символів колишнього СРСР та радянських республік, гасел КПРС, за винятком випадків, коли зазначені зображення містяться на будівлях та спорудах, включених до переліків пам'яток історії та культури» [13]. Подібна рекомендація залишала місцевій владі простір для маневру і компромісу з прорадянськими силами.
Першим президентом, який приділив особливу увагу історичній політиці, став В. Ющенко. Але незважаючи на свою виразно антирадянську політику, Ющенко у 2006 році не наважився задовольнити прохання Української народної партії і підписати указ про цілковите знищення символів радянського режиму на всій території України. Натомість у 2007 році в переддень чергової річниці Голодомору 1932-33 років він підписав указ з вимогою демонтувати пам'ятники осіб, причетних до організації голоду та репресій [15]. В Указі не було чітко прописано, яким саме діячам пам'ятники потрібно демонтувати, тому представники різних регіонів трактували його по своєму. Частина разом з націоналістичними силами почали використовувати його як підставу для демонтажу пам'ятників Леніну, інші вказувала на те, що причетність Леніна до організації голоду більш ніж сумнівна, адже він помер задовго до початку масштабних репресій і Голодомору, а тому пам'ятники мають залишитися.
Тема ліквідації символів комуністичного режиму знову прозвучала у травні 2008 року під час церемонії вшанування пам'яті жертв тоталітарного режиму на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Тоді Віктор Ющенко заявив, що планує внести на розгляд парламенту «невідкладний» законопроект щодо усунення цих символів [17]. Але цього так і не сталося. Стикнувшись з відвертим саботажем виконання Указу 2007 року з боку місцевої влади низки регіонів, Ющенко в березні 2009 року повторно видає Указ щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору [14]. За приблизними підрахунками за 2007-2008 рр. на території України було демонтовано лише близько 400 радянських пам'ятників, - досить невелика кількість, враховуючи, що в державному реєстрі залишалося більше як 2800 пам'ятників радянським діячам.
Важливо інше: того ж 2009 року уряд Ю. Тимошенко переглянув список об'єктів культурної спадщини, які включені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України [10]. Була скасована постанова Ради міністрів УРСР від 1965 року, за якою центральні пам'ятники Леніну в Києві, Житомирі, Полтаві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Ужгороді, Миколаєві, Харкові, Севастополі були визнані пам'ятниками мистецтва, історії та археології республіканського значення. В результаті ці та інші пам'ятники радянським партійними і державним діячам, загальною кількістю близько 2800, були виключені з даного реєстру[5]. Зняття їх з обліку означало, що держава відмовилася від обов'язку опікуватись ними, передавши право вирішувати їхню долю місцевим радам, на території яких знаходився той чи інший пам'ятник.
Так, згідно з переліком пам'ятників радянським діячам, які були виключені з Реєстру, в Черкаській області на 2009 рік нараховувалося 233 пам'ятники радянським діячам з них 214 - пам'ятники Леніну. Це найвищий показник серед усіх центральних областей України. У сусідній Полтавській області пам'ятників Леніну було 227, при цьому область мала найвищий показник загальної кількості пам'ятників радянським діячам - 367. Найменше пам'ятників радянським діячам зафіксовано у Житомирській області - 42 одиниці, з них Леніну - 38. У Вінницькій області 75 з 101 пам'ятники Леніну[5]. Таким чином, лише в цих чотирьох центральних українських областях загальна кількість пам'ятників Леніну складала 554.
Станом на середину жовтня 2013 за місяць до початку протесаного руху в Києві у 16 з 27 районних центрів Вінниччини пам'ятник Леніну залишався на головній площі. В Житомирській області в 19 з 23 районних центрах, а також в обласному центрі - Житомирі. В Черкаській області з 20 районів пам'ятник Леніну був в 16 районних центрах, а також у всіх 25 районних центрах Полтавщини та обласному центрі. Вінниця була єдиним обласним центром, де пам'ятник Леніну було демонтовано ще на початку дев'яностих років, а саме в 1992 році, в Черкасах ж демонтаж відбувся набагато пізніше, в 2008 році.
Більшість центрально-українських міст та містечок були сплановані в радянський час, а радянська забудова передбачала ідеологічну роботу з міським ландшафтом, від будівель до топоніміки [7]. Відповідно населені пункти доби СРСР характеризуються чітко окресленим центром - площі, в центрі якої височів пам'ятник Леніну та розташовані всі важливі державні установи [12]. Особа, яка відвідувала органи державної чи місцевої влади, обов'язково зустріла б пам'ятник Леніну. Але це не завжди означало, що пам'ятник перебуває у центрі міського життя, адже «офіційний» і «неофіційний» центри рідко коли співпадають. «Неофіційній» центр в невеликих містах та селищах розташований, зазвичай, навколо ринку та великих магазинів.
Звісно, простір центрально-українських міст з 1990-х років зазнав суттєвих змін, ставши більш гетерогенним: заявилися пам'ятники регіональним героям як радянського, так і дореволюційного часу, монументи присвячені жертвам сталінського режиму та Голодомору. В той же час переважна більшість нових пам'ятників тяжіють до демонументалізації простору: вони є невеликими за розмірами і встановлюються без постаменту. Тому пам'ятники Леніну домінували над усіма іншими, зважаючи на свою монументальність (мали високий постамент і таку ж монументальну статую часто з залізобетону), центральність розміщення та кількість.
Значення пам'ятників Леніну з розпадом СРСР та повстання незалежної України змінилося, - зникло те величезне ідеологічне значення, яке вони мали в Радянському Союзі, що призвело до десакралізації як пам'ятників, так і простору навколо них. Водночас, у значної частини населення України, яка народилася і виросла у радянський час, з пам'ятником Леніну, перш за все, пов'язані спогади про приватні та публічні урочистості, наприклад, одруження, раніше молодята часто покладали квіти до пам'ятника і фотографувалися, посвята в піонери, участь в параді чи інших святкових заходах, які проводилися біля пам'ятника. Ці спогади, як і всі спогади молодості, мають радісне забарвлення, а звідси і почуття ностальгії за радянським часом. Крім того, чимало представників старшого покоління зберегли позитивне уявлення про особу Леніна. Йому вдалося залишитися позитивним героєм радянської історії, символом амбітних та світлих ідей соціалізму, на яких був заснований СРСР. Важливе значення у цьому процесі мав період десталінізації, коли негативні явища в Союзі, репресії і терор пояснювали тим, що Сталін відійшов від «заповідей» Леніна.
В дев'яностих роках в Україні не було проведено планомірної роботи з «декомунізації», як на адміністративному рівні, так і на рівні суспільної свідомості, на відміну від країн Центрально-Східної Європи. Тому збереження і навіть ретрансляція цих поглядів частині молодого покоління було цілком передбачуваним. Слід також пам'ятати, що радянська ідентичність мала, за визначенням П.-Р. Магочія[4, p.-45-62], «виключний» характер, тобто могла співіснувати з елементами інших ідентичностей, в тому числі і української. Усвідомлення себе радянської людиною та сповідування ідей соціалізму, аж ніяк не передбачало відмову від національної ідентичності. Це дозволяє зрозуміти її таке довге життя та причини укоріненості.
У молодого покоління національний наратив з шкільного курсу історії поєднується з елементами радянського, який ретранслюється через родину, свята, об'єкти монументального мистецтва, «культурну індустрію» (телевізійна і радіо індустрія, кіноіндустрія, Інтернет, видавнича справа, різного роду освітні та ігрові індустрії). Від того, яку політику проводить держава у зазначених сферах прямо залежить формування історичної пам'яті. Особливості українського випадку є в тому, що влада у перші десятиліття незалежності не усунула з інформаційного простору продукти культурної індустрії, які репрезентують «не шкідливий» образ радянського часу, або ж хоч підважила їх фільмами та програмами, які мають більший освітній і критичний підхід. Інформаційний простір залишається заповнений розважальною продукцією, часто російського виробництва, які репрезентують східнослов'янський проект та ностальгічно зображують радянський період.
Хоча потрібно відзначити, що основним у формуванні історичної пам'яті покоління тих, хто народився в останні роки існування СРСР, а також вже після здобуття Україною незалежності, залишається шкільний курс з історії. Особа В. Леніна представлена в ньому надзвичайно фрагментарно і неповно в контексті загальнорадянської історії, акцентується його діяльність по впровадженню НЕПу і політики федералізації СРСР. Поведінкові мотивації Леніна, як і багатьох інших героїв радянської історії, в підручнику не розкрито, як наслідок особа Леніна більш оціночно нейтральна. Щодо інших сфер функціонування образу Леніна, сфер - де особа може «зустрітися» з ним, то, як вказує дослідниця Ольга Романова, образ Леніна перебуває в центрі як мінімум трьох дискурсів. У першому випадку Ленін - це історична постать. У рамках другого дискурсу - це популярний медіаперсонаж радянської епохи, культурний і фольклорний герой. І зрештою, Ленін - це символічний знак, щільно вбудованим в систему радянської мови у формі ідіом («так заповідав Великий Ленін»), а також радянську повсякденність - у вигляді незліченних пам'ятників, топонімів [11].
В незалежній Україні не відзначається день народження В. Леніна, а дата Великої Жовтневої соціалістичної революції зникла з переліку святкових днів у 1999 році. Як наслідок у 2013 році ці дати майже стерлися з пам'яті представників молодого покоління. Навіть студенти історичних факультетів відчувають значні труднощі у ідентифікацій цих дат. Правильно визначили дату Жовтневої революції (7 листопада) лише 36% студентів Полтавського національного педагогічного університету (ПНПУ), 32% студентів Житомирського державного університету (ЖДУ), 54% студентів Вінницього державного педагогічного університету (ВДПУ) та приблизно стільки ж (52%) студентів Ніжинського державного університету (НДУ). При цьому найбільший відсоток неправильних відповідей зафіксований на першому курсі історичного факультету ЖДУ - 65%. А дата народження В.Леніна стала ще складнішою для студентів: у ВДПУ лише 13 % студентів її знали, схожа ситуація в ЖДУ та ПНПУ (12% та 14%). У ніжинському вузі відсоток був трохи вищий - 28%, і лише у Черкаському вузу правильно визначили День народження Леніна, 22 квітня, 44% опитаних, а дату Жовтневої революції не знали лише 20% опитаних. Високий рівень знань пояснюється частково тим, що тільки у ЧНУ є окремий курс присвячений історії СРСР.
Тому кількість пам'ятників Леніну в публічному просторі українських міст не відповідала рівню його включеності в історичну пам'ять українців, що підтверджують і соціологічні дані. Число осіб, які вважають Леніна однією з найважливіших постатей в історії України, є відносно незначним. Серед областей Центральної України найчастіше обирали його особу респонденти з Вінницької області - 9,3% від усіх опитаних. У Черкаській і Полтавській областях Леніна згадали лише 5,8% і 5,2% респондентів відповідно, у Житомирській 8,9%. При цьому більшість з тих, хто згадав особу Леніна, оцінив його роль в історії України позитивно (табл. 1).
Таблиця 1. Ставлення до особи Леніну в областях Центральної України
|
Дуже негативно |
Скоріше негативно |
Важко відповісти |
Скоріше позитивно |
Дуже позитивно |
||
|
Вінницька |
6,7% |
5% |
3.3% |
63,3% |
21,7% |
|
|
Черкаська |
13,3% |
16,7% |
20% |
40% |
10% |
|
|
Полтавська |
6,7% |
20% |
26,7% |
33,3% |
13,3% |
|
|
Житомирська |
37,8% |
13,3% |
11,1% |
6,7% |
31,1% |
|
|
по Україні загалом |
20% |
13,9 |
15,7% |
31,1% |
19,2% |
Можна констатувати, що особа Леніна стає все менш ревалентною в історичній пам'яті населення центральних областей. При цьому вона є, якщо не позитивною, то принаймні не має виразних негативних рис. Пояснення цього факту просте: у навчальній програмі та загалом офіційній політиці пам'яті він не представляється таким антигероєм як Сталін. Безсумнівно, це пов'язано з присутністю в колективній пам'яті населення України голоду 1932-33 років, основним винуватцем якого визнається Сталін. Особливо це помітно в оцінках молодого покоління українців, - чиї шкільні роки припали на президентство Віктора Ющенка: від 88% до 98% опитаних студентів історичних факультетів ЖДУ, ПНПУ, ВДПУ та ЧНУ визнала Голодомор в Україні актом геноцидом. Нагадаймо, кампанія за визнання голоду в 1932-33 роках в Україні геноцидом була основою політики пам'яті В.Ющенка, а на 2008 рік припала основна частина державних заходів з вшанування пам'яті жертв голоду.
Натомість особа Леніна не викликає таких різких негативних оцінок як постать його наступника, а тому і менша кількість опитаних висловила заперечення проти збереження йому пам'ятників. Примітно, там, де залишався пам'ятник Леніну на головній площі обласного центру (Полтава та Житомир), кількість противників пам'ятника Леніну - найвища, а у Вінницькій області, де пам'ятник Леніну демонтували ще 1992 року, але була значна кількість пам'ятників Леніну в регіональних центрах, кількість тих, хто позитивно ставить до пам'ятників Леніну - найвища (таблиця 2).
Таблиця 2. Питання: «Чи погодилися б Ви на встановлення чи збереження у Вашому місті/селі пам'ятника Володимиру Леніну?»
|
Область |
«так» |
«ні» |
«не знаю» |
|
|
Вінницька |
40,3% |
34,7% |
25% |
|
|
Черкаська |
28,2% |
59,2% |
12,6% |
|
|
Житомирська |
20,8% |
69% |
10,1% |
|
|
Полтавська |
33,5% |
51% |
15,5% |
ленін історичний радянський
Також більшість респондентів з Черкаської області, де пам'ятник Леніну в Черкасах скандально демонтували за кілька років до того, підтримує демонтаж пам'ятників Леніну - 59,2%. У формуванні ставлення до пам'ятника значну роль мають громадські дискусії, відомо, що в Житомирі і Полтаві кілька років до того активісти публічно вимагали демонтажу пам'ятника Леніну. Особливо це справедливо для Житомира, де ставлення респондентів найбільш чітко артикульоване.
В опитуванні студентів за те, що пам'ятник Леніну потрібно зберегти через його історичність, висловилися від 49% до 59% опитаних. Для більшості з них особа Леніну є не позитивною, ні негативно, ці аргументи не присутні у відповіді на питання про пам'ятники, натомість він є «частиною історії». Респондентів не запитували чи потрібно зберегти монумент без змін та на його початковому місці (наприклад, в центрі міста чи села), а тому цілком ймовірно, що варіант перенесення пам'ятника до парку чи музею корелювався б з відповіддю про збереження пам'ятника як частини історії. Натомість, кількість прихильників демонтажу пам'ятника Леніну коливалася від 30% до 37% у різних вузах, і саме вони оцінюють особу Леніна різко негативно.
Для молодого покоління пам'ятник Леніну не є і часто ніколи не був «місцем пам'яті». Як стверджує Д. Ловенталь, місця є незабутніми часто не в силу своєї унікальності чи незвичності, а через той досвід, який люди пов'язують з ними [2, р.39]. Для частини населення, яке пам'ятає урочисті заходи біля пам'ятника Леніну у часи Радянського Союзу, він є не лише «місцем пам'яті», але й важливим елементом їхньої ідентичності. Тому і ставлення до нього позитивне, часто це може виражатися у відчутті гордості за пам'ятник. Решта ж може сприймати пам'ятник Леніну лише як «місце історії», або ж тільки як візуальне нагадування про радянський тоталітарний режим. Звідси і конфлікти, адже з пам'ятником Леніну пов'язаний величезний комплекс сенсів і значень, що робить його унікальним у порівнянні з рештою об'єктів радянського монументального мистецтва.
Відзначимо, що в питанні про встановлення/збереження пам'ятника йдеться не лише про оцінку діяльності певної історичної особи, але і оцінку доцільності такого способу її увічнення як пам'ятник. Так, респондент може більш менш позитивно ставитися до Леніна (чи взагалі не відчувати щодо нього жодних емоцій), але вважати, що він не вартий пам'ятника або що пам'ятник йому є недоцільним в міському просторі. Ситуація ще більше ускладнюється, коли йдеться про вже існуючий пам'ятник, адже демонтаж може трактуватися як акт вандалізму над своєю історією, тому тут важливими є ті аргументи, які наводить міська влада на підтримку демонтажу, а також вирішення подальшої доля пам'ятника.
Аналізуючи оцінки та ставлення, в тому числі такі, які належать до історичної пам'яті, особи чи групи осіб на основі будь-якого соціологічного опитування, потрібно пам'ятати про різницю між поглядом/оцінкою і дією. Питання, яке ставиться респонденту, є зовнішнім щодо нього, тобто не завжди (і зазвичай, це так) особа у повсякденному житті переймається цим питанням, чи взагалі колись замислювалася над ним до опитування. Тому негативне оцінка збереження пам'ятника Леніну не веде обов'язково до активних дій з метою зміни ситуації. Частково це пов'язано з небажанням спровокувати конфлікт, адже інші члени спільноти можуть оцінювати цей пам'ятник інакше. Особа погоджується на збереження статус-кво, особливо в тому разі, якщо не вважає, що спірне питання є надзвичайно важливим і таким, що потребує негайного вирішення. Це справедливо як по відношенні до противників збереження пам'ятників Леніну в Центральній Україні, так і прихильників. Часто навіть ті, хто прихильно ставиться до Леніна та й загалом радянського періоду, не готові до активних дій зі збереження радянської спадщини. У Черкасах ніхто, крім небагато чисельних прихильників Комуністичної партії, не вийшов на захист демонтованого пам'ятника Леніну в 2008 році. А суспільний резонанс викликало не саме рішення міської ради про перенесення пам'ятника, а радше методи і форми його здійснення. Це пояснює той факт, що незважаючи на те, що більшість опитаних виступила проти збереження пам'ятника Леніну, до революційних подій кінця 2013-2014 років більшість пам'ятників в Центральній Україні залишалася на своїх місцях. А місцева влада проводила демонтаж вкрай повільно і дуже вибірково..
Неконфліктне ставлення значної частини населення України до пам'ятників також пов'язано з процесом їхнього візуального зникнення, коли на пам'ятники не звертають уваги, їх просто не помічають в міському просторі. Як зазначив колись австрійський письменник та есеїст Роберт Музіль: «На світі немає нічого більш невидимого ніж пам'ятники» [3, р.308]. І причин тут декілька, одна з них загальна і властива всім об'єктам монументального мистецтва. Справа в тому, що поступово зникає той тип культури, який створив традиційні, в нашому розумінні, пам'ятники. Сучасне суспільство надзвичайно динамічне, воно наповнене величезною кількістю образів, які постійно змінюються. Міський простір заповнений такою кількістю візуальної інформації, що зниження порогу її сприйняття є цілком логічним. Традиційний непорушний пам'ятник вже не привертає увагу перехожого як раніше. Серед інших причин візуального «зникнення» монументів мистецтвознавець та історик Свен Люттікен називає процес статоманії - активного наповнення сучасного міського простру пам'ятниками. Виникає парадоксальна ситуація: збільшення кількості монументів призводить до зменшення їхнього візуального впливу. У певний момент пам'ятників Леніну стало так багато, що вони втратили свою ексклюзивність та перетворились на звичайний атрибут міського простору [3, р.308]. Тому часто лише туристи чи гості міста звертають на них увагу, як на щось цікаве та незвичне. Місцеві мешканці можуть щодня проходити повз пам'ятник і не помічати його. Та й пам'ятники Леніну часто розташовували так, що їх не так легко помітити. Оточені високими деревами, ялинками, в офіційних, але небагатолюдних центрах вони стають ще більш «невидимими».
Таким чином, зважаючи на відповіді респондентів, можна допустити, що більшість населення розглянутих центрально українських областей підтримувала ідею демонтажу пам'ятників Леніну. Після двадцяти років незалежності особа Леніна втратила своє значення в історичній пам'яті населення центральних областей, а пам'ятники йому стали артефактом з радянського минулого, особливо для молодого покоління, звідси і підтримка ідеї демонтажу і перенесення пам'ятників. Як помітно з відповідей студентів, лише третина респондентів оцінювала особу Леніна різко негативно, решта або не надавала йому жодного значення, або оцінювала більш-менш позитивно. Безсумнівно, те, що поступово пам'ятник Леніну став символ всього «радянського», а отже ідеальним екраном для вираження антирадянських поглядів.
Регіону Центральної України властива еклектичність та пострадянськість у ставленні до минулого. Йдеться про ситуацію, коли ідеологічно протилежні символи співіснують в єдиному публічному просторі, але це не сприймається населенням як конфлікт, те, що потребує негайного вирішення. Безсумнівно, в результаті подій зими 2013/2014 року пам'ятники Леніну стали «видимими» для населення, а в умовах революційної боротьбі могли бути знесені без особливих наслідків. Питання про особливості та характер «Ленінопаду» є предметом окремого аналізу, зазначимо лише, що для його розуміння, необхідно враховувати зміни в історичній пам'яті населення Центральної України, що відбулися за доби незалежності.
Література
1. Harvey D. Heritage pasts and heritage presents: Temporality, meaning and the scope of heritage studies / David Harvey // International Journal of Heritage Studies. - 2001. - Vol.7. - № 4. - P.319-338.
2. Lowenthal D. The Past is a Foreign Country / David Lowenthal - Cambridge University Press, 1999. - 471p.
3. Lutticken S. The Invisible Work of Art / Sven Lutticken //The urban condition: space, community, and self in the contemporary metropolis. - Rotterdam, 1999. - 311p.
4. Magacsi P.-R.. The Ukrainian National Revival. A New Analytical Framework / Paul Robert Magocsi // Canadian Review of Studies in Nationalism. - 1989. - Vol. XVI. - No. 1-2. - P.45-62.
5. Знаки тоталітарного Молоху, які не увійшли до Державного реєстру нерухомих пам'яток України// Культура і життя: Всеукраїнський тижневик. - 2009. - №49/50, №51/52.
6. Историческая политика в ХХІ веке: сборник статей /под редакцеей А.Миллера и М. Липмана. - М.: Новое литературное обозрение, 2012 - 648с.
7. Казакевич А. Символика места: забывание и фрагментация “советского” в ландшафте Минска / Андрей Казакевич // Неприкосновенный запас. - 2011. - №6(80). - Режим доступу до жур: http://magazines.russ.rU/nz/2011/6/k4.html
8. Міхеєва O. Соціальний простір міста: можливості «прoчитування» та управління / Оксана Міхаєва // Збірник наукових праць ДонДУУ: «Соціологія управління ». Серія: Спеціальні та галузеві соціології», 2007. - T.VIII. - Вип. 3.
9. Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник/ гол. ред. П.Т.Тронько. - К:, Институт истории Академии наук УССР. - 1987. - 736с.
10. Постанова від 3 вересня 2009 р. N 928 «Про занесення об'єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» / Кабінет Міністрів України. - Офіц. видання. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/928-2009-%D0%BF
11. Романова О. Ленин жил, или Ирония истории / Ольга Романова // Новая Європа. - 2013. - 22 квітня. - Режим доступу: http://n- europe.eu/article/2013/04/22/lenin_zhil_ili_ironiya_istorii
12. Скубицкая Ю. Гибкость хаоса вместо стройности ансамбля: двадцать лет постсоветского Харькова / Юлия Скубицкая // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. - 2011. - № 6. - Режим доступу до журн.: http://magazines.russ.ru/nz/2011/6/s5.html
13. Указ «Питання щодо використання державних символів України» від 09.02.2001 / Президент України. - Офіц.видання. -- Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/79/2001
14. Указ «Про додаткові заходи щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» 12 червня 2009 року / Президент України. - Офіц.видання. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/432/2009
15. Указ «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 - 1933 років в Україні» від 27.03.2007 / Президент України. - Офіц.видання. - Режим доступу: http://un.mfa.gov.ua/ua/act/open/id/2034
16. Чобіт Д. Наздоганяючи віки /Дмитро Чобіт // Голос України. - 1992. - 2 жовтня.
17. Ющенко за ліквідацію усіх символів тоталітаризму та комунізму // Коментарі. - 18 травня 2008 [Електрон. ресурс]. - Режим доступу: http://ua.comments.ua/politics/88307-YUshchenko_za_likvidatsiyu_usih.html.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Аналіз ставлення конституційно-демократичної партії до Українського національно-визвольного руху в період березня-липня 1917 р. Саме заперечення кадетами автономії України зумовило липневу урядову кризу.
статья [22,3 K], добавлен 15.07.2007Дослідження історії українсько-польського співжиття у 20-30-і роки XX століття. Форми насильницької асиміляції, ставлення до українців, що опинилися в складі Польщі в результаті окупації нею західноукраїнських земель, нищення пам'яток історії і культури.
реферат [30,2 K], добавлен 24.05.2010Етапи відновлення радянської влади в західних областях України. Аналіз колгоспної системи загальнорадянського зразка. Характеристика форм радянської організаційної роботи. Особливості розвитку соціально-економічного життя західних областей України.
дипломная работа [259,5 K], добавлен 12.09.2012"Громадівський рух" та його розвиток у ХІХ ст. на українських територіях. Наслідки "перебудови" для України. Тестові питання щодо впровадження християнства на Русі: “Руська правда”, будівництво Софіївського собору, правління Володимира Мономаха.
контрольная работа [29,4 K], добавлен 01.02.2009Язичницька Русь до хрещення. Як Володимир став єдиновладним правителем Русі. Перші роки правління Володимира. Володимир і Русь після водохрещення. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Святого. Значення особи Володимира в історії держави Російської.
курсовая работа [44,4 K], добавлен 20.11.2008Історична пам’ять як об'єктивної форми дійсності, що є динамічною системою смислових зразків минулого для ідентифікації людини. Критичне ставлення до історії як прагнення зрозуміти її. Роль історичної спадщини у соціокультурному розвитку суспільства.
реферат [14,6 K], добавлен 03.12.2013Походження В.К. Острозького, великого українського князя, магната. Його політична кар'єра. Ставлення до українського козацтва. Позиція в релігійній сфері, роль в піднесенні української культури. Власність та прибуток князя. Останні роки княжіння.
презентация [270,1 K], добавлен 22.09.2016Сутність терміну "репресія" та роль цього явища в історії СРСР. Сутність, масштаби та наслідки політики масових репресій в 30-х роках ХХ століття. Особливості розподілення масових переслідувань українців в роки репресій на території Радянського Союзу.
презентация [466,2 K], добавлен 23.11.2014Зародження білоруської історичної думки і розвиток з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Принципи концепції історії Білорусії початку ХХ ст. Розвиток історичної науки в радянські часи. Особливості сучасна історіографія історії Білорусії.
реферат [49,3 K], добавлен 24.05.2010Характеристика філософських напрямків, які найбільше вплинули на формування французької історіографії 90-х рр. - постмодернізм та "лінгвістичний поворот". Особливості культуральної історії, розроблюваної Р. Шартьє, та інтелектуальної історії (Ж. Ревель).
курсовая работа [64,0 K], добавлен 10.06.2010
