Українська історіографія про вплив "російського фактору" на політику США щодо України у 2009-2012 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська історіографія про вплив «Російського фактору» на політику сша щодо України у 2009-2012 рр.

Підтримка демократії - одна з головних складових зовнішньої політики США. Американською стороною значна увага приділяється країнам, які здійснюють транзит до демократії. Серед них - особливе значення мають країни пострадянського простору, бо їх перехід до демократії є своєрідним підтвердженням перемоги США у Холодній війні.

Політика США щодо незалежної України реалізується саме у такому контексті. На її формування впливає низка факторів: внутрішня та зовнішня ситуація в самих США та в Україні, міжнародна ситуація, взаємини та співробітництво з іншими державами. Одним з визначальних факторів американсько-українських взаємин залишається російський, який став особливо помітним з 2000-х рр.

У даній статті здійснено спробу узагальнити основні проблеми, які виокремлювалися у вітчизняній історичній та політологічній науці стосовно впливу «російського фактору» на політику США щодо України. Для аналізу був обраний період першого терміну президентства Б. Обами, а саме 2009-2012 рр. Цей період варто розглядати окремо, тому що саме з 2009 р. почала реалізовуватися Б. Обамою нова зовнішня політика «перезавантаження» відносин з Росією, яка мала істотний вплив на політику США щодо України. Зміни у відносинах США з Росією та ознаки недостатньої успішності задекларованого «перезавантаження» стали помітними з поверненням на посаду президента Росії В. Путіна у 2012 р., тому наступний період потребує окремого дослідження.

Американська політика «перезавантаження» одразу привернула увагу українських дослідників-міжнародників, політологів, істориків. Перші думки були висвітлені у періодичній пресі в якості інтерв'ю експертів або окремих статей, а в подальшому набули ґрунтовного аналізу у низці наукових публікацій у фахових періодичних виданнях та колективних монографіях.

Можна виділити наступні основні проблеми, в контексті яких вітчизняними дослідниками обговорювався «російський фактор» та його вплив на політику США щодо України: (1) власне оцінка політики перезавантаження; (2) аналіз російських оцінок американської стратегії (концепції) перезавантаження; (3) характеристика політики США на пострадянському просторі у 20092012; (4) місце України серед зовнішньополітичних інтересів США в означений період.

Отже, у першу чергу українські дослідники намагалися інтерпретувати саму концепцію «перезавантаження» та спроби змінити зовнішньополітичний курс США. Так, привернула увагу висловлена у квітні 2009 р. президентом Б. Обамою у Страсбурзі (Франція) теза про те, що Америка готова до змін заради спільного вирішення загальних проблем, а також його акцентування на тому, що Америка не може змінюватися самотужки. На думку українського дослідника І. Тімкіна це свідчило про те, що Б. Обама на початку свого президентства задекларував новий зовнішньополітичний курс та продемонстрував готовність США відмовитися від дій в односторонньому порядку. На відміну від свого попередника - Дж.Буша-молодшого - новий президент проголошував, що має намір віддавати перевагу конструктивній взаємодії з партнерами [15].

Старший науковий співробітник Інституту економічних досліджень та політичних консультацій К. Шинкарук відмічала той факт, що для США ця політика означала не стільки перегляд міжнародних правил гри, скільки їх коригування у процесі адаптації до змін у міжнародному середовищі [16]. Авторка характеризувала політику «перезавантаження» як таку, в якій Росія прагнула вибудовувати відносини із країнами світу, виходячи з власних пріоритетів, а США намагалися втримати й посилити свій вплив у найважливіших регіонах [16].

З цим погоджуються і інші українські дослідники. Так, М. Дорошко, доктор історичних наук, вказував на те що за «перезавантаженням» відносин США з Росією стоїть тверезий і прагматичний розрахунок нової американської адміністрації, для якої міцні відносини з Росією є не самоціллю, а, радше, інструментом для досягнення таких пріоритетних завдань, як контроль за озброєнням, а також збільшення впливу на Іран і Афганістан [2]. З ним погоджується і Г. Мерніков, який вважає, що Москва розглядається Вашингтоном скоріше і якості інструменту реалізації власних геополітичних та геоекономічних проектів [7].

Втім, як відзначає більшість фахівців, політика «перезавантаження» не була успішною. Так, український історик В. Орлик наголошувала на вичерпаності політики «перезавантаження», яка на її думку була тимчасовим форматом взаємодії російської та

американської сторін для покращення загальної міжнародної тональності та вирішення тактичних завдань, важливих насамперед для США щодо ситуації на Близькому Сході, в Афганістані, ядерної програми КНДР [8].

Окрім аналізу самої стратегії перезавантаження відносин з Росією другою проблемою, яку можна виділити у дослідженнях українських авторів, є обговорення оцінок цієї стратегії у російському експертному середовищі. Так, Г. Мерніков, зауважував що вже у 2010 р. (через рік запровадження нового стану взаємин між РФ і США) російські науковці та аналітики по іншому стали ідентифікувати РФ. Зміна політики США щодо РФ стала розглядатись Москвою «як послаблення позицій США на міжнародній арені, яким необхідно скористатися у власних геополітичних інтересах» [7].

Багато хто з українських науковців відзначали, що у зовнішній та безпековій політиці Росія повертається до стратегії Радянського Союзу, а кінцевою метою російської сторони є створення ексклюзивної сфери впливу на території колишнього СРСР [2]. Таким чином підкреслювалась тенденції до зміни зовнішньополітичного курсу РФ у бік поширення російських експансійних інтересів щодо країн колишніх республік СРСР.

Тож, на думку українських дослідників, спостерігався тісний взаємозв'язок між зміною співробітництва США-РФ та зміною позиціонування РФ щодо країн пострадянського простору. У багатьох аналітичних матеріалах підкреслювалося, що Москва, зважаючи на історію СРСР, де вона була республікою-лідером, економічною могутністю та міжнародною визначністю (у тому числі і США) знову почала надавати собі право «великої держави». К. Шинкарук відзначала, що «РФ вважає себе єдиним носієм суверенітету на пострадянському просторі. Решта пострадянських країн можуть бути політично та економічно автономними, але їх незалежність розглядається як функція їхніх відносин із великими державами» [16]. Виходячи з такої російської позиції колішні республіки СРСР вважалися «привілейованою сферою впливу Росії», а західний вектор співпраці цих країн з ЄС, США, на думку Москви, був неприйнятним [16].

Не залишилася поза увагою і характеристика політики США на пострадянському просторі у 2009-2012 рр. на фоні їх спроб побудувати нові відносини з Росією.

Розбудова нової американської політики на пострадянському просторі була важливою частиною формування нової американсько-російської політики. Багато хто з українських аналітиків відзначав цілеспрямоване зменшення уваги до пострадянського простору з 2009 р., що інтерпретувалося як крок Вашингтона назустріч РФ. Таким способом нова адміністрація Б. Обами негласно запевняла РФ у готовності до співробітництва, адже простір СНД, раніше зосереджував у собі ключові сфери найбільшої недовіри між РФ до США.

Так українські дослідники одразу відмітили що у першій рік президентства Б. Обами на перше місце для США вийшли безпекові виміри (що виводило РФ на перше місце). Рівень же демократії в країнах пострадянського простору, який раніше був визначальною складовою для США, негласно перестав бути головним. Тим самим окреслювалась «тенденція подвійних стандартів у зовнішній політиці США» [5]. Таким чином з 2009 р., на думку українських дослідників, можна спостерігати дві лінії політики США щодо України: деклараційну та фактичну.

Так, на офіційному рівні американською стороною декларувалось про те, що США ніколи не погодяться з претензіями Москви на зарахування України до російської сфери впливу. Але, тим не менш, заява помічника держсекретаря США Д. Фріда, керівника Євроазійського напряму американської зовнішньої політики, у якій 28 лютого 2009 р. в якій було сказано що «США не визнають сфер впливу Росії і не визнають незалежності регіонів, що відкололися від Грузії, - Південної Осетії й Абхазії», була скептично сприйнята українськими дослідниками [2].

Українською стороною зауважувалось, що фактично ніяких механізмів протидії російському тискові адміністрацією Б. Обами не було вжито [4]. Це наводило на думку що «перезавантаження» відносин США з РФ є обміном: взамін на російську транспортну допомогу США в Афганістані та сприянню блокування ядерної програми Ірану, Америка визнає історичне право Москви контролювати територію колишнього СРСР та «обіцяє Росії триматися подалі від території колишнього СРСР» [17; 7]. Таким чином, геополітичний торг між США і РФ надав Вашингтону вагомі геополітичні дивіденди [7].

Щоб відобразити розподіл пріоритетів США серед країн пострадянського простору Г. Мерніков наводить приклад виступу помічника державного секретаря США Ф. Гордона у впливовому Німецькому фонді Маршалла 21 червня 2010 р. який характеризуючи перші 18 місяців «перезавантаження», виділив здобутки США у співпраці з Росією, жодного разу не згадавши будь-яку іншу країну пострадянського простору [7]. Таким чином, можна казати про те що левова частка уваги США була приділена співробітництву саме з Москвою, в той час як інші країни пострадянського простору опинилася поза американським інтересом.

Характеризуючи політику США на пострадянському просторі українські науковці відзначали, що Сполучені Штати недарма взяли для себе паузу у захисті демократичних інновацій та нейтрально поставились до відходу цього регіону до сфери впливу РФ, адже «політика «перезавантаження» для США була багато в чому політикою торгу, компромісів та вибіркової взаємодії з питань що становили обопільний інтерес для РФ і США». Таким чином, пострадянський простір інтерпретувався як спосіб, яким було знято напруження між СРСР і США, задля досягнення згоди між двома країнами у питаннях глобального рівня» [8]. перезавантаження російський фактор політика

Узагальнюючі основні проблеми, які виокремлювалися у вітчизняній історичній та політологічній науці стосовно впливу «російського фактору», окремо слід виділити питання щодо місця України серед зовнішньополітичних інтересів США в означений період. Базова теза українських науковців полягала у тому, що виходячи з трансформації зовнішньої політики США щодо країн пострадянського простору, у 2009-2012 рр. змінився і вектор співпраці США-Україна.

Під час президенства Дж. Буша-молодшого (2001-2008 рр.), після Помаранчевої революції 2004 р. Україна мала досить потужну підтримку США, які виокремлювали її, разом з Грузією, з-поміж інших країн пострадянського простору. Але команда Б. Обами по-іншому розбудовувала політику США щодо України.

Так, вже у 2009 р. Є. Камінський відмічав зменшення уваги США щодо України. В якості аргументів він наводив факти, що лише колишні співробітники Державного департаменту часів адміністрації Дж. Буша-молодшого, політологи-консерватори та представники спеціалізованих організацій, що відповідають за питання розбудови громадянського суспільства, продовжують приділяти їй увагу. У той час як численні мозкові центри США взагалі перестали розробляти стратегії розвитку взаємин США з Україною [5]. Є. Камінський прогнозував настання часу «декларативності», коли України становила важливість для США лише номінально. Наприклад, візит віце-президента США Дж. Байдена 20-22 липня 2009 р. в Україну Є. Камінський назвав «дипломатичною рутиною та підтвердженням сумної традиції політичного декларування замість практичних дій» [5].

Коли у 2010 р. в України пройшли президентські вибори і на них переміг кандидат, що у анонсував покращення взаємин Києва з Москвою, США сприйняли це без жодного занепокоєння [1]. Пізніше США та РФ привітали результати президентських виборів в Україні й досить швидко налагодили співпрацю з офіційним Києвом [7]. Таку стриману увагу США до президентських виборів в Україні вітчизняні дослідники пояснювали американським зовнішньополітичним прагматизмом, що спричинив «фактичну відмову від лобіювання євроатлантичної інтеграції України» [7].

Тож, у подальшому, з обранням президентом В. Януковича, українська зовнішня політика прогнозовано почала відходити від курсу вступу до північноатлантичного альянсу. Слід нагадати, що у своїй інавгураційній промові В. Янукович зазначив, що Україна має стати мостом між Сходом і Заходом, інтегральною частиною Європи й колишнього СРСР водночас. Так, він анонсував, що у своїй зовнішній політиці націлений на розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин із Російською Федерацією, Європейським Союзом. Тому, серед українських дослідників була підкреслена теза про те, що на той момент США неприродно спокійно сприйняли корекцію зовнішньополітичної курсу нового президента України [1].

Так, на підтвердження лояльності США до замороження політики України щодо вступу в НАТО наводяться слова колишнього американського посла в Україні С. Пайфера, який зазначав, що «двері НАТО повинні залишатися відкритими, але сам Київ має вирішувати, як далеко і як швидко він готовий іти далі у співробітництві з альянсом» [1].

1 липня 2010 р. Верховна Рада України ухвалила закон «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики», в якому проголошувалася позаблоковість країни, хоча фактично Київ обирав проросійський вектор співпраці. Українські дослідники, у своїй більшості, схилялися до того, що у 2010 р. Україна вперше, з часів УРСР, так однозначно повернулась у сферу впливів РФ.

Ю. Щербак, характеризуючи місце України серед американських зовнішньополітичних пріоритетів станом на 2010 р. вказував, що США цілком влаштовувала ситуація, в якій «Україна повністю підпадає під економічний, політичний, військовий і, можливо, ідеологічно-релігійний контроль Москви» [17]. На думку автора, колишнього посла України в США, враховуючи новий формат американсько-російських відносин - у США не передбачено окремого «українського питання». Це було схоже ніби «за президента Б. Обами Україна просто зникла з радарів Білого дому», а ставлення до Києва є щось на кшталт «приємної байдужості» [17]. Однак, декларативно український напрям американської дипломатії знайшов своє відображення у доповіді керівника відділу у справах України, Росії, Білорусі і Молдови Державного департаменту Сполучених Штатів Д. Рассела на слуханнях у Конгресі США. У ньому Д. Рассел зазначив: «Були спекуляції, що зусилля адміністрації Обами з покращення відносин з Росією будуть якимось чином загрожувати інтересам України. Це не було й не буде правдою... Ми не вважаємо, що партнерство з однією країною повинно здійснюватися на шкоду іншій» [7].

Загалом можна говорити про те, що українські дослідники аналізуючи політику США щодо України періоду 2009-2012 рр., пов'язаного із першим терміном президентства Б. Обами, одностайно відзначають наявність відчутних змін, пов'язаних передусім із проголошенням політики «перезавантаження» відносин з Росією. З 2009 р. Вашингтон виокремив Росію, як одну з найбільш важливих країн-партнерів, що одразу викликало зменшення уваги до інших країн пострадянського простору, у тому числі і до України. За думкою вітчизняних науковців комплекс зовнішніх та внутрішніх факторів сприяв тому, що офіційний Київ опинився практично поза увагою США, та почав відходити у зону впливу РФ. Тож «російський фактор» став одним з найбільш вагомих з- поміж тих, що впливали на формування та реалізацію політики США щодо України в означений період.

Джерела та література

1. Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Зовнішня політика України: еволюція концептуальних засад та проблеми реалізації / С.В. Віднянський, А. Ю. Мартинов // Український історичний журнал: Науковий журнал. - 2011. - № 4. - С. 55-76.

2. Дорошко М.С. Вплив політики «перезавантаження» відносин США з Російською Федерацією на переструктурування пострадянського геополітичного простору / М.С. Дорошко // Проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. - К.: КиМУ, 2010. - Вип. 1. - С. 108-119.

3. Столяр О.П. Відносини України зі США, Канадою та Мексикою// Щорічник «Зовнішня політика України 2012: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети», § 4. (Розділ ІУ), К.: ВД Стилос, 2013. - с. 253- 262.

4. США і світ ХХІ століття Монографія / Пахомов Ю.М., Коваль І.М., Шергін С.О. та інші. - К.: "Центр вільної преси", 2013. - 615 с.

5. Перепелиця Г.М. Відносини України з США та Канадою // Щорічник «Зовнішня політика України 2010: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети», § 2 (Розділ ІУ), - К.: Стилос, 2011. - с. 281-290.

6. Потєхін О. В. Відносини України зі Сполученими Штатами Америки. / О. В. Потєхін, М. Х. Ялі// Щорічник «Зовнішня політика України 2011: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети», § 2 (Розділ ІУ), К.: Стилос, 2012. - с. 306-315.

7. Потєхін, О. В., Тодоров І. Я. Тенденції зовнішньої політики України у 2012 р. / О. В. Потєхін, І. Я. Тодоров. // Щорічник «Зовнішня політика України 2012: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети», § 2 (Розділ І), К.: Стилос, 2013. - с. 19-47.

8. Тімкін І. Ф. Україна в сучасній системі міжнародних відносин / І. Ф. Тімкін, Н. Є. Новікова // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили]. Сер. : Політологія, 2012. т. Т. 197, Вип. 185. - С.128-132

9. Шинкарук К. Росія - Захід: умови реального «перезавантаження» / К. Шинкарук // Зовнішні справи. - Київ, 2011. - № 4. - С. 26-28.

Анотація

У статті охарактеризовано доробок українських науковців щодо аналізу впливу політики «перезавантаження» відносин з Росією на американсько-українські взаємини. Визначено, що переважна більшість вітчизняних дослідників вважає «російський фактор» одним з найбільш вагомих за своїм впливом на формування та реалізацію політики США щодо України у 2009-2012 рр.

Ключові слова: США, РФ, Україна, політика «перезавантаження», пострадянський простір, українська історіографія.