Історія створення та автентичний зміст "воєнно-політичного союзу" між УСРР та РСФРР (березень-червень 1919 рік)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія створення та автентичний зміст «воєнно-політичного союзу» між УСРР та РСФРР (березень - червень 1919 р.)

Г.Г. Єфіменко

Неупереджений аналіз відносин між радянськими Україною та Росією в «досоюзний» період є ключем до розуміння обставин створення СРСР та з'ясування сутності національної політики Кремля в міжвоєнні роки. Особливе місце у цьому періоді займає 1919 р., коли переможний і, як тоді здавалося, усеосяжний поступ комунізму змінився його болючими поразками, причому «українське питання» відігравало тут провідну роль.

Стратегічне бачення керівництвом РКП(б) шляхів розв'язання «українського питання» протягом усього періоду створення радянського ладу (1918-- 1938 рр.) було доволі сталим. Однак у 1919 р., в умовах «запаморочення від успіху», викликаного стрімким опануванням України та небезпідставними очікуваннями «світової революції», більшовицький центр нерідко виявляв централізаційну нетерплячість, не розмежовуючи тактику і стратегію своїх дій. Інакше кажучи -- намагався створити таку модель державного устрою, яка не видозмінювалася б під впливом тактичних потреб. Такого не міг собі дозволити український субцентр радянської влади, який зважав на місцеві обставини і тому нерідко діяв усупереч волі центру.

Відмінність поглядів виразно виявилася у питанні про створення «воєнно- політичного союзу». Термін узято в лапки невипадково, оскільки він не автентичний. Таке означення не фіґурувало у жодному з документів тієї доби. Воно було винайдене пізніше від самої події (як, приміром, поняття «Київська Русь» чи «воєнний комунізм»), але стало невід'ємною складовою історичної пам'яті про неї. Навіть фінал «об'єднавчого процесу» зразка 1919 р., який, начебто, і дав підстави для вживання словосполучення «воєнно-політичний союз», -- декларація Всеросійського ЦВК про об'єднання від 1 червня -- сталої назви не має.

У змісті законодавчого збірника її викладено так: «Про об'єднання військових сил радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії», а в тексті -- «Про об'єднання радянських республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби зі світовим імперіалізмом» (курсивом виділено розбіжності - Г.Є.). Тобто з поширеного нині словосполучення «воєнно-політичний союз» не вжито жодного слова.

У газеті «Правда» від 3 червня 1919 р, де цей документ і було вперше розміщено, назва взагалі не зазначалася, а текст «об'єднавчої» декларації починався після слів «під бурхливі оплески зібрання ухвалюється наступна резолюція». Щоправда у супровідному тексті йшлося про те, що «до ВЦВК надійшла низка пропозицій про військове та матеріальне об'єднання» «Об объединении военных сил советских республик России, Украины, Латвии, Литвы и Белоруссии» та «Об объединении советских республик: России, Украины, Латвии, Литвы и Белоруссии для борьбы с мировым империализмом» (див.: Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства (далі -- СУ РСФСР). -- 1919. -- Ст.264). Заседание Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета // Правда. -- 1919. --. Не існує одноманітності в назві цього акта й у першоджерелах. Так, у протоколі засідання політбюро ЦК РКП(б), де й було ухвалено принципове рішення з цього питання, ідеться про «воєнно-економічний союз із радянськими республіками» июня. У словосполученні «о военном и материальном объединении» слово «военное» ми переклали як «військове». -- Оскільки йшлося про об'єднання армій, військ.

Политбюро ЦК РКП(б) - ВКП(б): Повестки дня заседаний: 1919-1952: Каталог. - Т.1: 1919-- 1929. - Москва, 2000. - С.35., а у стенограмі Всеросійського ЦВК -- «об'єднання військових сил радянської республіки: Росії й України, Латвії та Білорусії з Литвою» Государственный архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). - Ф.1235. - Оп.21. - Д.17. - Л.1.. Тож цілком закономірно, що у виданих пізніше численних збірниках документів стала назва також відсутня. Може йтися і про «військовий союз» для боротьби «проти імперіалістів Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів // Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. і мат. - К., 1994. - С.94., і про «об'єднання радянських республік [...] у боротьбі зі збройною інтервенцією» Декрет Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета об объединении советских республик России, Украины, Латвии, Литвы, Белоруссии для борьбы с вооружённой интервенцией. 1 июня 1919 г. // Документы внешней политики СССР. - Т.2. - Москва, 1958. - С.179. чи «світовим імперіалізмом» Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про об'єднання радянських республік - Росії, України, Латвії і Литви, Білорусії - для боротьби з світовим імперіалізмом // Комуністична партія - натхненник і організатор об'єднавчого руху українського народу за утворення СРСР: Зб. док. і мат. - К., 1963. - С.122. тощо. З огляду на те, що саме об'єднання військових сил було головним меседжем цієї постанови, її трактування як «військово-політичного союзу» ми теж не вважаємо помилкою, але в тексті вживаємо більш усталене словосполучення, яке, з огляду на все вказане вище, беремо в лапки.

Об'єднавча резолюція ВЦВК, як і стан та перспективи відносин між УСРР та РСФРР напередодні її ухвалення, по-різному тлумачилися представниками владного центру та українського субцентру. Досі ці суперечності залишалися поза увагою дослідників. Наявні сьогодні пояснення тих подій по суті не змінилася з пізньорадянських часів. Як у науковому, так і в навчальному дискурсі історії України важливе місце посідає твердження про укладення 1 червня 1919 р. «воєнно-політичного союзу». Приміром, у новітньому підручнику з історії України для 10-го класу наголошується: «1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК спільно з представниками УСРР, Білорусії, Латвії, Литви проголосив резолюцію про утворення військово-політичного союзу республік».

Приблизно так само висвітлюється вказана подія й у навчальних матеріалах для вищої школи. У популярному (побачило світ уже четверте видання) підручнику з історії України О.Бойка відзначається: «1 червня утворюється “воєнно-політичний союз” формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. [...] було об'єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці». Те саме бачимо й у спеціалізованому підручнику для історичних факультетів В.Калініченка.

Характеристика рішення Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. як формальної угоди про об'єднання/союз радянських республік узгоджується з сучасними оцінками українських істориків. В узагальненому вигляді ставлення вітчизняної історіографії до цього питання подане у відповідній статті «Енциклопедії історії України» (автор -- О.Щусь), де стверджується про «формально “міждержавне” об'єднання воєнних, політичних та економічних ресурсів самостійних національних республік упродовж 1919 -- на початку 1920-х рр.» Щусь О. Воєнно-політичний союз радянський республік // Енциклопедія історії України: У 5 т. - Т.1. - К., 2003. - С.598.. Такий висновок по суті тотожний із тим, якого дійшли автори підсумкової колективної праці української радянської історіографії, де це рішення ВЦВК означалося як таке, «що законодавчо оформило воєнно- політичний союз республік» История Украинской ССР: В 10 т. - Т.6: Великая Октябрьская социалистическая революция и гражданская война на Украине (1917-1920). - К., 1984. - С.448..

У тематичній літературі радянського періоду погляд на «воєнно- політичний союз» не був таким однозначним. Приміром, ще задовго до розпаду СРСР Вс.Куріцин підкреслював, що «воєнний союз, передбачений постановами ВЦВК від 1 червня та ВУЦВК від 18 травня, не був оформлений у вигляді договору». Як такий, що «фактично був багатостороннім договором, але юридично все ж таки ним не був», оцінював резолюцію від 1 червня О.Чистяков Чистяков О.И. Взаимоотношения советских республик до образования СССР. -- Москва, 1955. - С.149.. Неоднозначність названого рішення ВЦВК відзначалася і у спільній із Д.Златопольським праці: «Своєрідність цього важливого документа полягала в тому, що, будучи за формою актом вищого органу державної влади РСФРР -- Всеросійського ЦВК, він по суті своїй становив немовби міжреспубліканську угоду» ЗлатопольскийД.Л., Чистяков О.И. Образование Союза ССР. -- Москва, 1972. -- С.109-110..

Доволі суперечливо резолюція ВЦВК від 1 червня подавалася і в одній з останніх спеціалізованих студій радянської доби - праці українського дослідника В.Чеховича. З одного боку, він відзначав, що для того, аби здійснити заплановане об'єднання, «ВЦВК повинен був створити комісію, якій доручалося негайно вступити в перемовини з представниками відповідних Центральних Виконавчих Комітетів і разом із ними виробити конкретні заходи з об'єднання» Чехович В.А. Победа Великого Октября и становление государственного Союза Советских Республик (1917--1922 гг.). -- К., 1986. -- С.53.. Інакше кажучи, рішення від 1 червня начебто не розглядалося як формальна угода, оскільки її (угоду) потрібно було ще напрацювати. А з іншого боку, В.Чехович наголошував: «Декрет ВЦВК [...] юридично зафіксував та закріпив ті державно-правові відносини радянських республік, котрі фактично існували на даному етапі їх розвитку». Тобто у цьому випадку йдеться саме про декрет як формальну угоду.

Зазначимо, що всі згадані автори періоду існування СРСР були кандидатами чи докторами юридичних наук. Відповідно їхні праці відзначалися більш пильною увагою до юридичних формальностей. Це зумовило відсутність однозначних тверджень про те, що 1 червня було створено «воєнно-політичний союз» та спонукало дослідників якимось чином відзначати відмінність між формою та змістом відносин Кремля з республіками. Зверталася увага й на невідповідність уживаних для характеристики радянського державного ладу термінів їх загальновизнаному тлумаченню. Зокрема, О.Чистяков ще в роки хрущовської «відлиги» поставив під сумнів федеративний характер РСФРР у 1918-1922 рр., цілком слушно зауваживши: «Слово “федерація” в наш час вже не відповідає своєму початковому значенню, стало терміном умовним, більш широким». Відзначав він і відмінність між юридичним та загальнополітичним тлумаченням тих визначень (у тому числі словосполучення «воєнно-політичний союз»), якими радянські історики зазвичай користувалися при характеристиці відносин РСФРР із «незалежними» радянськими республіками, наголосивши, що ця термінологія «має не юридичне, а загальнополітичне, умовне значення».

Сучасні українські історики зазвичай звертають увагу на відмінність між формою та змістом національної політики Кремля. Зокрема, указується на прагнення центру «злити» Україну з Росією, що мало узгоджувалося з «правом націй на самовизначення». Але при аналізі сюжетів, пов'язаних із політикою Кремля щодо України, переважно не враховується та важлива деталь, що керівництво УСРР було суб'єктом політичного процесу й, відповідно, мало власний погляд на відносини з радянською Росією. Як правило, оминають увагою дослідники й ту обставину, що керманичі КП(б)У проявляли відмінне від кремлівського центру розуміння ключових гасел, насамперед тези про федеративний устрій.

Автор звертається до аналізу відносин між УСРР та РСФРР упродовж того часу, коли серед кремлівських керівників набула популярності ідея «злити» УСРР та відбулася попередня формальна відмова від таких намірів, тобто з березня до 1 червня 1919 р. (рішення про «союз»). Під поняттями «злиття» («злити УСРР») слід розуміти органічне для комуністично-централістичного світогляду керманичів РКП(б) прагнення приєднати Україну до РСФРР, тобто позбавити її ознак державного цілого, ліквідувати всеукраїнські управлінські центри в усіх сферах державного будівництва та підпорядкувати їх безпосередньо Кремлю.

Це не виключало можливості й доцільності надання українцям, як відзначав ще в 1917 р. Й.Сталін, територіальної автономії, що могла бути оформлена «в рамках єдиної (злитої) держави з єдиними нормами конституції для областей, котрі відзначаються певним національним складом і залишаються в рамках цілого». По суті йшлося про дозвіл на відкриття шкіл із рідною для місцевого населення мовою навчання та використання цієї мови в повсякденному житті, у тому числі у спілкуванні з державними органами. Щоправда, це були лише теоретичні напрацювання. Практика переможного, як видавалося спочатку, для комунізму 1919 р. суперечила таким настановам: нарком юстиції УСРР О.Хмельницький у березні 1919 р. доволі відверто охарактеризував можливу турботу «про культуру кожної нації» як «нездорову національну відрижку». А М.Скрипник, характеризуючи за свіжими враженнями мовну ситуацію в УСРР 1919 р., узагалі зауважував на списку «щось із 200 розпоряджень цього року (тобто 1919 р. - Г.Є.) з боку різних спеців, радбурів (від “радянська буржуазія” - Г.Є.) і псевдокомуністів про заборону вживання української мови».

Нині не існує ідеологічних заборон на дослідження планів більшовицьких керманичів «злити» Україну та реакції на ці наміри республіканського субцентру влади. Виявлених матеріалів виявилося достатньо, щоб зробити обґрунтовані висновки, які багато у чому не узгоджуються з існуючим історіографічним каноном. Для з'ясування змісту відносини між УСРР та РСФРР і співвідношення їх із проголошуваною формою слід вирішити низку дослідницьких завдань. По-перше, щоб зрозуміти ставлення Кремля до «українського питання» в 1919 р. слід коротко охарактеризувати його передісторію. По-друге, визначити, коли та за яких обставин актуалізувалося завдання «злиття». По-третє, з'ясувати й уточнити дії Кремля у цьому напрямі, реакцію на них української влади. По-четверте, проаналізувати форму та зміст рішення ВЦВК від 1 червня й тодішнє тлумачення цієї події українською радянською стороною як у публічному, так і внутріпартійному дискурсі.

Вимушена увага до національної форми державності

Більшовицьке керівництво завжди було прихильником великої централізованої держави. Однак поширення на початку ХХ ст. національно-визвольного руху змусило його якимось чином реагувати на національний чинник. Ініціативу взяв на себе їхній лідер -- В.Ленін. Чехословацький історик Ф.Сильницький ще в 1970-х рр. відзначав:

«Ленін був одним із небагатьох керівних діячів, котрий розумів делікатність даного питання, і як політик він проголошував встановлення рівноправних відносин між народами.

Фактично Ленін був автором концепції більшовицької національної політики і основоположником тактики її здійснення»Силницкий Ф. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. -- Б.м., 1978. - С.13..

У липні (червні за ст.ст.) 1913 р. В.Ленін написав «Тези з національного питання», ключовим в яких було таке положення: «§ нашої програми (про самовизначення націй) не можна тлумачити ніяк інакше як у розумінні політичного самовизначення, тобто права на відокремлення і утворення самостійної держави»Ленін В.І. Тези по національному питанню // Його ж. Повне зібрання творів. -- Т.23. -- К., 1972. -- С.300.. Потребу розширеного тлумачення цього пункту зумовив, за словами В.Леніна, як «грубо войовничий та чорносотенний націоналізм царської монархії», так і «пожвавлення буржуазного націоналізму -- і великоруського (п. Струве, “Русская молва”, “прогрессисты” і т.д.), і українського, і польського (антисемітизм народової “демократії”), і грузинського, і вірменського і т.д.». Інакше кажучи, теза про «право на відокремлення» з'явилася через усвідомлення В.Леніним потреби належним чином відреагувати на втягування дедалі ширших верств суспільства в національно-визвольний рух та на спроби влади силовими методами запобігти його розвитку. Цю ленінську пропозицію було реалізовано на так званій «Серпневій (літній) 1913 р. нараді ЦК РДСРП з партійними робітниками» (названа так для конспірації, оскільки реально відбулася 6--14 жовтня (23 вересня -- 1 жовтня) 1913 р. у с. Пороніно, де на той час мешкав В.Ленін.

Визнання більшовиками «права на відокремлення» не означало бодай нейтрального ставлення до можливості його втілення у життя. У резолюції тієї ж Поронінської наради 1913 р. відзначалося, що політичні, професійні, кооперативно-просвітницькі та інші організації в інтересах «пролетаріату» мають бути єдиними для всієї держави, тобто Російської імперії. Інакше кажучи, заперечувалося право на існування таких об'єднань, які, власне кажучи, гіпотетично й могли б стати організуючою силою в реалізації начебто визнаного «права на відокремлення». У тій самій резолюції відверто наголошувалося: «Питання про відокремлення неприпустимо змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації» Поронінська нарада ЦК РСДРП з партійними працівниками. Пороніно. 23 вересня. -- 1 жовтня (6--14 жовтня) 1913 // Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - Т.1: 1898--19J7. - К., 1978. - С.375..

У датованому 6 грудня 1913 р. листі до С.Шаумяна В.Ленін так роз'яснив причини появи цього пункту у програмі:

«Право на самовизначення є виняток з нашої загальної настанови централізму. Виняток цей безумовно необхідний перед лицем чорносотенного великоруського націоналізму, [...]. Але виняток не можна тлумачити надто широко. Нічого, абсолютно нічого крім права на відокремлення тут немає і бути не повинно» Ленін В.І. С.Г.Шаумяну, 6 грудня 1913 р. // Його ж. Повне зібрання творів. -- Т.48. -- С.231..

Тобто, як цілком слушно зауважував російський історик В.Журавльов, право на відокремлення стало не метою, а лише засобом зміцнення своїх позицій у політичних баталіях, стимулятором революційного процесу у країні, інструментом боротьби з правими, шовіністичними силами Журавлёв В.В. Национальный вопрос в программах общероссийских политических партий начала ХХ в. // История национальных политических партий России: Мат. междунар. конф., Москва, 21--22 мая 1996 г. -- Москва, 1997. -- С.88..

Обґрунтовуючи згодом гасло про право націй на самовизначення, В.Ленін підкреслював: «Із погляду демократії [.] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку “розпаду держави”» Ленін В.І. Про право націй на самовизначення // Його ж. Повне зібрання творів. -- Т.25. -- С.271.. «Право на відокремлення» він бачив як одне із загальнодемократичних прав «буржуазної» республіки. Наявність (але не реалізацію!) його називав необхідною передумовою такої бажаної для більшовиків централізації:

«Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто незалежності, тобто свободи відокремлення пригноблених націй не тому, що ми мріяли про господарське роздроблення або про ідеал дрібних держав, а, навпаки, тому, що ми хочемо великих держав і зближення, навіть злиття, націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, немислимій без свободи відокремлення» Ленін В.І. Революційний пролетаріат і право націй на самовизначення // Там само. -- Т.27. -- С.60..

Щоправда, за В.Леніним, такого права мали вимагати лише «соціал- демократи гноблячої нації, особливо так званих великих держав» Ленін В.І. Матеріали до реферату «Імперіалізм і право націй на самовизначення» // Там само. -- С.414.. У лютому 1919 р. В.Шахрай, проаналізувавши теорію та наявну на той час практику втілення гасла про «право націй на самовизначення», відзначив особливості підходу керівництва РКП(б) до цього питання такими словами: «“Право” визнається, а щоб се “право” не було “переведене в життя”, то тут на допомогу являється “літераторська видумка” про неможливість для пролетаріату мати “позитивний”, “практичний” програм» Шах-Рай В. Передмова // Н.Ленін (В.Ільїн). Статті по національному питанні / Пер. з рос.

на укр. з передмовою В.Шах-Рая. -- Саратов, 1919. -- C.XXVIII..

Гасло про право націй на самовизначення більшовицькі керманичі використали в боротьбі з Тимчасовим урядом у 1917 р. Після захоплення влади вони були змушені демонструвати прихильність до цього лозунґу, адже потрібно було зміцнювати своє становище. «Українського питання» це стосувалося в першу чергу. До середини 1918 р. проблема, здавалося, утратила актуальність. Однак восени 1918 р. ситуація змінилася. Доволі несподівано для Кремля виявилося, що національні гасла в повстанському русі, котрий розгорівся в «національних окраїнах», і насамперед Україні, відігравали важливу роль. Тому після революції в Німеччині та її виходу з війни більшовицьке керівництво знову вирішило використати «національні козирі» своїх дореволюційних лозунґів. Кремль повернувся до апробованого (на прикладі України) досвіду створення радянських урядів у національній оболонці.

Активація ідеї «злиття» України з Росією

За обставин, що склалися наприкінці 1918 р., ідею «злиття» довелося відкласти - владу в національних регіонах спочатку треба було здобути. Завдання вдалося виконати «малою кров'ю», оскільки значна частина повстанських загонів, які заполонили Україну, під впливом національних та соціальних гасел більшовиків перейшла на їхній бік. Тим більше, що перед очима був яскравий приклад -- у Росії відбувся переділ землі. Та вже перші кроки нової влади на опанованій території свідчили про те, що від централізації вона відмовлятися не збиралася. Формально не відкидаючи привабливих гасел, більшовики проводили протилежну політику. Це змусило одного з керівників боротьбистів -- М.Полоза -- у середині лютого звернутися з листом до наркома у справах національностей РСФРР Й.Сталіна:

«Політика на Україні здійснюється врозріз усьому, про що говорилося між нами. Якщо продовжиться такий курс, ви зможете утриматися (та й то навряд), тільки спираючись на чужонаціональну збройну силу. Вирішено створити “комуністичний” з'їзд Рад, який, очевидно, повинен вотирувати злиття з Росією» Див: Документи трагічної історії України (1917--1927) / Ред.-упор. П.П.Бачинський. -- К., 1999. -- С.114..

Головне побоювання М.Полоза не справдилося -- ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся 6--10 березня 1919 р. у Харкові, питання про «злиття» не порушував. Натомість в ухваленій ним 10 березня та затвердженій 14 березня ВУЦВК Конституції УСРР (ст.4) відзначалася «тверда рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її появи», наголошувалося на «цілковитій солідарності» УСРР «з нині існуючими вже радянськими республіками» та підкреслювалося «вирішення вступити з ними в найміцніше об'єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції та в найміцніше співробітництво в царині комуністичного будівництва, можливого тільки в міжнародному масштабі» Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки. -- Ст.4 // Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад. -- Х., 1932. -- С.58.. Із цих рядків можна зробити висновок, що українські радянські керманичі вбачали централізацію не у «приєднанні» до РСФРР чи «злитті» України, а в її «об'єднанні», тобто бачили себе тією чи іншою мірою рівноправною з РСФРР частиною майбутнього цілого.

На відміну від владного проводу республіки, у Кремлі національна форма радянської державності в Україні сприймалася лише як ширма, за якою немає жодного змісту. Зокрема В.Ленін у заключній промові на VIII з'їзді РКП(б) (18-23 березня 1919 р) з приводу програми партії двічі проговорився, що нині «існує одна Радянська республіка» Восьмой съезд РКП(б), март 1919 года: Протоколы. -- Москва, 1959. -- С.100, 102.. Ще більш чітко ставлення Кремля до УСРР віддзеркалилося у промові члена Президії Всеросійського ЦВК Л.Сосновського, яку він виголосив на засіданні ВЦВК 9 квітня 1919 р:

«Товариші, ЦВК до цього часу доводилося працювати як єдиному законодавчому органу робітників і селян в усьому світі. Сьогоднішнє засідання ми щасливі відкрити, знаючи, що поряд з нами в Європі є два таких вогнища робітничої й селянської революції -- в Угорщині та Баварії».

Як бачимо, що ані Україну, ані інші радянські республіки (Естонія, Литва, Білорусія, Латвія), щодо визнання незалежності яких, на відміну від України, було навіть ухвалено спеціальні юридичні акти Див.: Документы внешней политики СССР. -- Т.1: 7 ноября 1917 -- 31 декабря 1918 г. -- Москва, 1959; Т.2: 1 января 1919 г. -- 30 июня 1920 г. -- Москва, 1958. -- 778 с.; Т.3: 1 июля 1920 г. -- 18 марта 1921 г. -- Москва, 1959. -- 702 с., за якесь окреме, і тим більше -- незалежне ціле у Кремлі не вважали.

Національна ширма певний час улаштовувала Кремль, оскільки допомогла опанувати Україну та деякі інші «окраїни». Додамо, що економічним завданням більшовицького центру наявність такої ширми на перших порах нічим не заважала. Адже Українською радою народного господарства (УРНГ), яка й була головним економічним органом УСРР, керувала надіслана з Москви та підпорядкована (включно з особистим грошовим забезпеченням) безпосередньо ВРНГ РСФРР комісія на чолі з А.Нікітіним Детальніше про повну узгодженість роботи цієї комісії з московським керівництвом див: Єфіменко Г. Взаємовідносини Кремля та радянської України: економічний аспект (1917--1919). -- К., 2008. -- С.142--143.. Результати її роботи станом на березень 1919 р. влучно охарактеризував відряджений до України з перевіркою член президії ВРНГ В.Чубар: «Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно й ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу, де невтомно працював тов. Ландау» Российский государственный архив экономики. -- Ф.3429. -- Оп.1. -- Д.1066. -- Л.116 об.. Тобто на той час викачувати промислові ресурси можна було й без формальної централізації управління економікою.

Отже, таке становище задовольняло Кремль. Однак воно не могло тривати постійно: економічні ресурси України швидко вичерпувалися, а їх подальше викачування призводило до виникнення та посилення спротиву місцевих управлінців. Та й члени вказаної комісії, які серед своїх обов'язків мали завдання налагоджувати економіку, із часом «українізувалися», тобто почали дбати про економічні інтереси УСРР. Після опанування більшовиками України, яке в основному завершилося в березні 1919 р., почали активніше відстоювати українські інтереси й керманичі УСРР. За часом це збіглося із затвердженням ІІІ Всеукраїнським з'їздом рад рішення про переїзд урядових структур із Харкова до Києва.

Додав штрихів до створюваного у Кремлі образу України й уже згаданий звіт В.Чубаря, в якому цей діяч, на той час непохитний централіст, із неприхованим обуренням відзначав:

«Працівники, які тут є, надзвичайно міцно просякнуті невідворотністю дотримання формальностей “Самостійної Республіки” (в оригіналі - “Самостийной Республики” - Г. Є.)... Не вдаючись до оцінки такого становища з боку доцільності здійснюваної тут політики, із міркувань міжнародного характеру, уважаю, що шлях цей слизький. Подальше ознайомлення зі становищем речей в Україні приводить мене до переконання, що необхідно намагатися з нього зійти якомога швидше, що може бути можливим лише при постачанні України новими силами, як для праці у царині політики, так і для праці в економічних установах і робітничих організаціях».

Серед рядових комуністів в Україні набували популярності ідеї, висловлені в маніфесті В.Шахрая та С.Мазлаха «До хвилі: Що діється на Україні і з Україною» (Саратов, 1919 р.). Один із його авторів - С.Мазлах - у листі до дружини охарактеризував становище такими словами:

«Україна повинна бути самостійною радянською республікою.

Цього вимагають інтереси українських трудящих й успіх світової революції. І це усвідомлюють робітники. Усвідомлюють навіть національно знеособлені елементи, що випередили історію» Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф.39. -- Оп.4. -- Спр.128. -- Арк.6..

У Кремлі були вкрай стурбовані таким меседжем і поширенням цих ідей в Україні. Тож книгу заборонили, а авторів виключили з лав КП(б)У.

Усе назване вище, - прагнення керівництва УСРР до економічної та політичної самостійності, поширення у прокомуністичному сегменті українського суспільства ідеї існуванні реально окремішньої республіки, до чого додалося бажання центру створити міцний «військовий кулак» для зміцнення своєї влади та експансії в Європу, -- спричинило активацію ідеї «злиття». її імпульс ішов із більшовицького центру. 8 квітня 1919 р. ЦК РКП(б) ухвалив постанову про необхідність єдності дій України та Росії як директиву для ЦК КП(б)У Директива ЦК РКП(б) ЦК КП(б)У про необхідність єдності дій радянської України і радянської Росії, 8 квітня 1919 р. // Комуністична партія -- натхненник і організатор об'єднавчого руху українського народу за утворення СРСР. -- С.108--109.. У цьому документі мовилося насамперед про військові справи, транспорт та органи постачання. Формальне існування відповідних народних комісаріатів у республіках уважалося можливим лише через «поступки самостійним (в оригіналі -- «самостийным» - Г.Є.) тенденціям». Однак реально названі наркомати повинні були виконувати директиви, «які надаються з відповідних комісаріатів РСФРР», тобто Україна не розглядалася як скільки-небудь рівноправне з РСФРР утворення. Так, щодо залізниць наголошувалося: «Українські залізниці становлять нерозривну частину російської залізничної мережі й керуються народним комісаріатом шляхів із Москви» Директиви ЦК РКП(б) ЦК КП(б)У про необхідність єдності дій радянської України і радянської Росії, 8 квітня 1919 р. // Комуністична партія - натхненник і організатор об'єднавчого руху українського народу за утворення СРСР. - С.109.. Бачимо, що в уявленнях Кремля РНК УСРР не мав права реґулювати цю сферу. Згідно з цією постановою, наркомат державного контролю РСФРР мав поширити свою діяльність на всі установи УСРР. В.Ленін особисто наполіг на ухваленні та прискоренні передачі цієї директиви в Україну: «Пропоную зібрати підписи членів політбю- ро ЦК і затвердити ці директиви Українській комуністичній партії і її ЦК для України. Дуже терміново». Та ймовірно вже після отриманні необхідних підписів: «В оргбюро ЦК. Негайно переслати в Український ЦК» Ленін В.І. Пропозиція про затвердження проекту постанови ЦК РКП(б) з директивами для ЦК КП(б) України // В.І.Ленін про Україну. - Ч.ІІ: 1917-1922. - К., 1969. - С.237..

Надсилаючи такі централізаційні директиви, Кремль водночас наполягав на демонстрації національної толерантності, підтвердженням якої вважав введення боротьбистів до уряду УСРР. Відповідну пряму, безапеляційну директиву Київ отримав під час роботи пленуму ЦК КП(б)У (6--9 квітня 1919 р.):

«Цека партії вважає обов'язковою угоду з у.с.р. у сенсі входження представників укр. есерів до українського радянського уряду.

Цека партії зобов'язує Цека українських комуністів провести ці директиви в терміновому порядку. Про результат доповісти негайно. За дорученням ЦК Сталін» Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.1. - Оп.1. - Спр.21. - Арк.3..

Про те, як таку настанову сприйняли в Києві, свідчать рядки з листа В.Затонського до ЦК РКП(б) від 1 грудня 1919 р., в якому було зазначено ще й обставини отримання цієї директиви:

«Згадайте той час, коли одночасно всі комісаріати, якими керували в більшості члени ЦК (ідеться про російські наркомати, очолювані членами ЦК РКП(б) -- Г.Є.), надсилали накази й розпорядження на Україну, котрі під корінь знищували ту політику, що її проводив у незайманому вигляді (в оригіналі -- “в девственной чистоте” -- Г.Є.) один лише Чичерін (нарком закордонних справ РСФРР -- Г.Є.), коли одночасно Невський (нарком шляхів сполучення РСФРР --

Г.Є.) приєднував до себе без нашого відома телеграмою по лінії українські залізниці до Воронезького, Курського та інших округів (у січні 1919 р., уряд УСРР не погодився з цим - Г.Є.), тов. Троць- кий давав накази по, на той час ще самостійній, українській армії і навіть Анатолій Васильович (Луначарський, нарком освіти

РСФРР - Г.Є.), чи, у крайньому разі, його комісаріат, надсилав своїх ревізорів-комісарів безпосередньо до Кобеляк. Ми, зрозуміло, в амбіції не вдавалися, хоча не так уже й зручно працювати, коли установи отримують одночасно накази з Москви та Києва. Але в установах часто-густо уесери перебували. Скільки скандалів через це було... Ледь не побилися з уесерами... А у цей час наказ від ЦК РКП: включити уесерів до складу уряду. [...] На Україні нам довелося не те, щоб спостерігати, а на своїй шиї переписувати українську оперету зі співами та танцями в постановці одночасно і під Невського, і під Троцького, і під Чичеріна, і під Леніна, і все це під режисерством, урешті-решт, ЦК РКП» Российский государственный архив социально-политической истории (далі -- РГАСПИ). -- Ф.5. -- Оп.2. -- Д.134. -- Л.14..

Важливою спонукою до активації ідеї про «злиття» стали продовольчі труднощі в Росії. 13 квітня 1919 р. на засіданні ЦК РКП(б) В.Ленін наголосив на тому, що «необхідно звернути особливу увагу на Україну, де немає ніякого продовольчого апарату». У Кремлі вважали за неможливе провести в достатній кількості реквізицію українського хліба без наявності такого апарату, який був би продовженням і частиною російського. Було ухвалено «персонально з ЦК» відправити в Україну Л.Каменєва та М.Муранова, у допомогу яким «на Україну відряджаються також тт. Йоффе, Ройзман, Максимов, Зорін, Дудкін, М'ясков та Геллер» Протокол заседания ЦК, 13 апреля // Известия ЦК КПСС. -- 1919. -- №12. -- С.144.. Уже 19 квітня Л.Каменєв прибув до Харкова, а за два дні - до Києва Экспедиция Л.Б.Каменева для продвижения продгрузов к Москве в 1919 г. // Пролетарская революция (Москва). -- 1926. -- №5 (41). -- С.124., де 23 квітня виступив із доповіддю на засіданні ВУЦВК ЦДАВО України. -- Ф.1. -- Оп.1. -- Спр.9. -- Арк.9.. Саме він став головним централізатором у складі політбюро ЦК РКП(б) у цей період.

23 квітня політбюро ЦК РКП(б) знову звернулося до «українського питання». Другим пунктом порядку денного у протоколі зазначено лаконічно: «Україна» Политбюро ЦК РКП(б) -- ВКП(б): Повестки дня заседаний: 1919--1952: Каталог. -- Т.1: 1919--1929. -- С.32.. Нова ухвала вже не містила будь-якої можливості тлумачити її по-різному: «Запропонувати ЦК КПУ поставити на своє обговорення питання про те, коли і в якій формі може бути здійснено злиття України з радянською Росією». Це остаточно визнавалося нагальним завданням. Постало питання про методи його виконання.

Ідеологічна та організаційна підготовка «злиття»

Одну з головних передумов та складових частин такого злиття В.Ленін убачав у жорсткій військовій єдності. 24 квітня 1919 р. він писав Е.Склянському, заступникові Л.Троцького в Реввійськраді РСФРР: «Т. Склянський! Це, до речі, якраз до того, що вчора вирішено. Треба спішно, негайно: 1) скласти текст директиви від ЦК до всіх “націоналів” про єдність (злиття) військову» Ленін В.І. Е.М.Склянському // В.І.Ленін про Україну. -- Ч. ІІ: 1917--1922. -- С.261.. Завдання було швидко виконане. Уже 4 травня пленум ЦК РКП(б) схвалив «проект тов. Троцького про єдине командування над арміями як Росії, так і дружніх республік як директиву ЦК для всіх Цека Естляндії, Латвії, Литви і Білорусії, і України та ін.»ББ.

У зв'язку з цим дорученням слід звернути увагу на одну важливу деталь. Указаний у протоколі пленуму (і надзвичайно важливий, з огляду на його цілковите схвалення) «проект тов. Троцького» від 4 травня у збірниках документів не публікувався. Натомість за радянських часів неодноразово друкувався інший документ -- «Проект директиви ЦК РКП(б) про військову єдність», який подавався як «ленінсько-сталінський» і вперше побачив світ 1941 р. Протокол заседания пленума ЦК РКП(б), 4 мая 1919 г. // Известия ЦК КПСС. -- 1919. -- №12. -- С.156. Див: Ленін В.І. Проект директиви ЦК РКП(б) про військову єдність // В.І.Ленін про Україну. -- Ч.ІІ: 1917--1922. -- С.298. Відсутність точного датування («травень 1919 р.»), аналіз листування В.Леніна, ленінської біографічної хроніки, протоколів політбюро та пленумів РКП(б), чітке усвідомлення того факту, що подібна директива мала бути ухвалена до 19 травня, тобто до прийняття відповідного рішення українськими владними органами, - усе це дає підстави стверджувати, що насправді названий як «ленінсько-сталінський» документ і є ухвалений пленумом ЦК РКП(б) «проект тов. Троцького». Звідси логічний висновок про те, що «Проект директиви про військову єдність» було написано в Реввійськраді в період з 25 квітня по 3 травня, а автором чи одним із його авторів був Л.Троцький, очільник РВС.

Радянські історики, навіть якщо розуміли, хто був автором цього проекту, з політико-ідеологічних міркувань не могли на це вказувати. Як, утім, після розвінчання «культу особи» вже й не наполягали на подвійному, «ленінсько-сталінському», варіанті авторства. Показовий приклад -- книга Б.Бабія, який писав:

«У травні [...], коли необхідно було ще більше посилити єдність радянських республік, особливо у воєнному відношенні, В.І.Ленін виробив “Проект директиви ЦК про військову єдність”. Цей проект було покладено в основу рішення Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 р., в якому говорилося про необхідність встановити “в галузі військового управління і командування найсуворіше начало єдності організації і суворого централізму”» Бабій Б.М. Союз РСР і роль України в його утворенні. -- К., 1972. -- С.80--81..

Тобто Б.Бабій зазначав, що цей проект було затверджено саме пленумом ЦК РКП(б) від 4 травня (уже визначив більш точні хронологічні рамки), але через ідеологічні перепони не міг указати на авторство Л.Троцького.

У Кремля існували цілком обґрунтовані сумніви щодо спроможності української радянської верхівки ініціювати «злиття». Відтак її керівний склад було вирішено оптимізувати. На засіданні ЦК РКП(б) 13 квітня 1919 р. Х.Раковському було доручено «разом із цекістами з'ясувати питання про можливість відрядження тт. П'ятакова і Бубнова» Протокол заседания ЦК, 13 апреля // Известия ЦК КПСС. -- 1919. -- №12. -- С.144. з Києва. Саме ці діячі були найбільш авторитетними опонентами вказівок, які надсилало до України керівництво РКП(б). Щоб попередити можливий спротив, у цьому ж пункті резолюції

ЦК РКП(б) нагадувалося, що «національні ЦК є обласними організаціями, які користуються відповідними правами й несуть відповідні обов'язки». А вже 23 квітня політбюро ЦК РКП(б) затвердило таку ухвалу: «Товариша Йоффе відповідно до постанови пленуму направити до складу українського уряду для посилення там централістських елементів».

Питання централізації було нагальним. Тож політбюро ЦК РКП(б) ще раз підкреслило важливість надання реальних повноважень своєму посланцеві:

«Направити Йоффе на Україну з призначенням його народним комісаром державного контролю, або, якщо ця посада зайнята серйозним працівником, з наданням йому іншого народного комісаріату.

Понад це, Йоффе призначається членом Ради оборони України».

Оскільки наркомат держконтролю очолював такий «серйозний працівник», як М.Скрипник, який не був всеросійським централістом, то для А.Йоффе створили нове відомство з дещо схожими контрольними функціями -- наркомат радянської інспекції. До нього незабаром було передано частину функцій, що їх мав до того скрипниківський Наркомдержконтроль. Принагідно відзначимо, що у складі РНК РСФРР окремого наркомату радянської інспекції не було.

Навіть за стрімкого прямування до злиття, Кремль не забував, що публічна ініціатива мала виходити з України. У «радянському порядку» саме «ЦВК рад України» першим ухвалив постанову, в якій було задекларовано потребу «спільності боротьби та єдності керівництва» перед обличчям єдиного ворога Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету про об'єднання військових сил радянських республік, 18 травня 1919 р. // Комуністична партія - натхненник і організатор об'єднавчого руху українського народу за утворення СРСР. - С.118.. Датою ухвалення такого рішення в більшості історичних праць та збірників документів називається 18 травня 1919 р. Див., напр.: Там само. - С.118--119; Національні процеси в Україні: історія і сучасність: Док. і мат.: Довідник: У 2 ч. - Ч.1. - К., 1997. - С.53. Однак архівні джерела (йдеться про протоколи засідань ВУЦВК та політбюро ЦК КП(б)У, де й зафіксовано обговорення питання про об'єднання) свідчать про 19 травня ЦДАВО України. - Ф.1. - Оп.1. - Спр.9. - Арк.17-18; ТТДАГО України. - Ф.1. - Оп.6. - Спр.1. - Арк.14.. Ця ж дата згадується у спеціалізованих («військовому» та «дипломатичному») збірниках докумен- тів Докладная записка главного командования председателю Реввоенсовета республики об организации войск Украинского фронта // Директивы главного командования Красной армии (1917-1920): Сб. док. - Москва, 1969. - С.234, 798; Постановление Центрального Исполнительного Комитета УССР об объединении военных сил советских республик, 19 мая 1919 г. // Документы внешней политики СССР. - Т.2. - С.168., до неї апелюють і деякі історики Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя. - К., 1996. - С.88; Щусь О. Воєнно-політичний союз радянських республік. - С.598.. Про те ж свідчать і дописи в датованій 20 травня періодиці. Так, в армійській газеті з'явилася замітка «Вчерашнее заседание ЦИК», в якій відзначалося, що «це було найбільш урочисте з усіх засідань, мітингів і зборів, які лише відбувалися в Києві до вчорашнього дня» Вчерашнее заседание ЦИК // Красная армия (Киев). -- 1919. -- 20 мая.. Розповідалося про це й у партійному часопису, де серед іншого вказувалося, що Л.Троцький (найголовніший учасник засідання, один із «вождів світової революції») прибув до Києва 19 травня о 8-й год. Приезд тов. Троцкого // Коммунист (Киев). -- 1919. -- 20 мая. Про те, що «вчора в театрі ім. Лібкнехта (нині -- Національна опера України ім. Т.Шевченка -- Г.Є.) відбулося об'єднане засідання Центрального виконавчого комітету» повідомлялося і в головній радянській газеті України Вождь Красной армии в Киеве // Известия ВУЦИК. -- 1919. -- 20 мая..

Та незважаючи на всі наведені арґументи саме дата 18 травня до цього часу залишається «канонічною». Аналіз першоджерел дозволяє зробити висновок, що її появу зумовив збіг обставин. З якихось причин, імовірно через описку або технічну помилку, у постанові політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня при згадці української об'єднавчої «ініціативи» йшлося саме про рішення ВУЦВК від 18 травня РГАСПИ. -- Ф.17. -- Оп.3. -- Д.10. -- Л.1.. Ця ж дата згадувалася й у промові Л.Каменєва на засіданні ВЦВК ГАРФ. -- Ф.1235. -- Оп.21. -- Д.17. -- Л.4. та в ухваленій «об'єднавчій» декларації ВЦВК від 1 червня Заседание Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета // Правда. -- 1919. -- 3 июня.. Та головним штрихом до надання «канонічності» даті 18 травня стала, на наш погляд, резолюція ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні», що 29 листопада 1919 р. була схвалена пленумом ЦК РКП(б) та затверджена без змін VIII конференцією РКП(б), котра відбулася 2-4 грудня 1919 р. У ній декларації «ЦВКУ від 18 травня 1919 р.» Резолюція ЦК РКП(б) про радянську владу на Україні // В.І.Ленін про Україну. -- Ч.ІІ: 1917--1922. -- С.359. було надано ознаки юридичного акту. Автором цієї резолюції став В.Ленін, а висловлене ним сумнівам серед радянських істориків не підлягало. Натомість уже після розпаду СРСР це питання детально не аналізувалося.

Причиною звернення до проблеми «18/19 травня» у цій статті стало насамперед намагання автора підтвердити нагальну потребу нового осмислення теми відносин між УСРР та РСФРР на основі аналізу першоджерел. Утім, попри розбіжність у датуванні, в усіх випадках текст резолюції ЦВК рад України ідентичний. У ньому, зокрема, проголошувалося: «Всі матеріальні засоби [...] мають бути зосереджені навколо спільного для всіх республік центру» Національні процеси в Україні: історія і сучасність. -- Ч.1. -- С.535.. Щоб продемонструвати суспільну підтримку цієї об'єднавчої ініціативи, ВУЦВК ухвалював її спільно з «Київською радою Робітничих депутатів, Повітовим з'їздом селянських депутатів і представниками Київських професійних спілок та фабрично-заводських комітетів». Утім, говорити про те, що це було ініціативою українського владного субцентру, не доводиться.

Указану постанову ВУЦВК було ухвалено як резолюцію на доповідь голови Реввійськради РСФРР Л.Троцького «Оборона Радянської Республіки та міжнародне становище» ЦДАВО України. -- Ф.1. -- Оп.1. -- Спр.9. -- Арк.17.. У доповіді неодноразово зазначалося - Україна та «Великоросія» становлять єдину радянську республіку, і такі твердження переривалися оплесками. Зокрема, після зауваги про те, що, на відміну від попереднього року, у 1919 р. встановлення радянської влади відбулося за значно меншого військового сприяння півночі, Л.Троцький відзначив, що українські партизанські загони та «нашвидкуруч створені загони робітників і селян [...] протягом декількох тижнів, двох -- трьох місяців очистили величезну територію та приєднали мільйони трудящих до радянської Росії». Щоправда, далі він дещо уточнив формулювання, зауваживши «наша країна (я кажу “наша країна” не лише про Великоросію, але й про Україну), оскільки це звільнена радянська країна, є озброєним табором». Далі, відзначаючи військові завдання України та Росії, промовець ужив термін «федеративна республіка» як характеристику такого утворення, що вже існує. Таким чином, у цих випадках ішлося вже начебто не про «російську, а про «радянську країну» та «радянську» федерацію. Закінчив свою промову Л.Троцький закликом, виголошеним українською мовою: «Хай живуть українські робітники та всі чесні селяни!».

Після доповіді Л.Троцького почалося обговорення. Представник УПСР (комуністів) О.Шумський «застеріг від великоросійських патріотів, що мріють про відновлення старої Росії й, підтримуючи резолюцію, пропонує поширити об'єднання і на радянську Угорщину». Така пропозиція цілковито відповідала духові схвалюваних раніше звернень та декларацій, ураховувала сподівання на «світову революцію». Однак того дня змінювати нічого вже не стали, адже «об'єднавча» декларація ВУЦВК була лише леґалізацією партійного рішення й відтак унесення коректив до неї не передбачалося. Та й формально для такого уточнення не було підстав, оскільки у запропонованій резолюції конкретні радянські республіки не називалися.

Не менш промовистим штрихом, що характеризував цю начебто «ініціативу» української сторони, був той факт, що того ж таки 19 травня, перед засіданням ВУЦВК, відбулася «нарада членів Центрального комітету РКП із членами Центрального комітету КПУ та деякими відповідальними працівниками», на якій, власне, і ухвалювалися до виконання ініційовані центром «об'єднавчі» завдання. У нараді взяли участь два (з п'яти наявних на той час) члени політбюро ЦК РКП(б) -- Л.Троцький та Л.Каменєв, а також заступник голови ВРНГ РСФРР Ґ.Ломов. Таке представництво яскраво свідчило про важливу роль України у планах Кремля. Ураховуючи централізм РКП(б), можна впевнено стверджувати, що йшлося про необхідність виконувати директиву центру, затверджену пленумом ЦК КРП(б) від 4 травня. Така теза підтверджується змістом ухваленої постанови. Ті рядки резолюції, в яких ішлося про рішення «погодитися з постановою ЦК РКП про ліквідацію українського фронту й безпосереднє підпорядкування військових округів Реввійськраді республіки» та про потребу «провести через ЦВК рад України сьогодні ж директивну резолюцію про єдність фронту та єдність військової боротьби» ЦДАГО України. -- Ф.1. -- Оп.6. -- Спр.1. -- Арк.14., виразно підтверджують нашу тезу про те, що згадана резолюція ЦВК рад України, по- перше, була ухвалена 19 травня, а по-друге - робилося це за наказом Кремля.

Останнім штрихом для розуміння обставин затвердження українською владою «об'єднавчої» резолюції було попереднє схвалення планів Л.Троцького (а не В.Леніна чи Й.Сталіна!) всіма членами політбюро ЦК РКП(б). 17 травня Л.Троцький надіслав телеграму до ЦК РКП(б) із пропозицією відсторонити від військової роботи В.Антонова-Овсієнка, М.Подвойського та А.Бубнова (останній -- голова Реввійськради УСРР). З огляду на те, що вказаних осіб Л.Троцький фактично звинувачував у «партизанстві», він запропонував створити нову Реввійськраду України або взагалі ліквідувати Український фронт та підкреслив, що його у цьому підтримує Л.Каменєв В.И.Ленин: Неизвестные документы 1891--1922. -- Москва, 2000. -- С.228.. Після схвалення цих намірів В.Леніним Л.Троцький надіслав до Кремля телеграму, в якій повідомляв остаточне рішення: «Прибув т. Йоффе. Він уважає, як і ми, неможливим подальше збереження Антонова та Бубнова в Реввійськраді України. Найбільш правильним рішенням уявляється нам ліквідація фронту шляхом виділення Західної армії й зосередження всіх сил Донбасу. Троцький». Ті члени політбюро ЦК РКП(б), які перебували в Москві (В.Ленін, Й.Сталін, М.Крестинський), відповіли на цю пропозицію цілковитою згодою. Л.Троцький та Л.Каменєв отримали карт-бланш на проведення свого рішення через ЦК КП(б)У та ВУЦВК.

Той факт, що українські радянські владні органи затвердили «об'єднавчу» директиву Кремля лише за присутності членів політбюро ЦК РКП(б), свідчив про її, скажімо так, недостатню популярність в УСРР. До того ж ЦК КП(б)У таки запропонував деякі доповнення до директиви центру, в яких ішлося про потребу формального збереження національної специфіки військових сил. Ішлося, зокрема, про такі рядки:

«2. Усі військові частини, що формуються на території України, формуються як українська армія з відповідною назвою частин.

[...] 4. Головнокомандування має відповідно (після остаточного затвердження рішення про “єдність” - Г.Є.) змінити свою назву, щоб вийшло приблизно наступне: “Головнокомандування всіма збройними силами радянських республік”. Довести про цю постанову через тт. Троцького та Каменєва до відома ЦК РКП із проханням ужити заходів (стосується п.2 та 4)» ЦДАГО України. -- Ф.1. -- Оп.6. -- Спр.1. -- Арк.14..

Ці пропозиції, що вже справді були ініціативою українських радянських керманичів і втілення яких могло б свідчити про намір надати майбутньому об'єднанню форми «радянської» (а не «російської») федерації, було проіґноро- вано Кремлем. На відміну від позиції керівництва УСРР, яке, приміром, навіть в об'єднавчій декларації від 19 травня 1919 р. наголошувало на потребі об'єднання збройної боротьби «в усіх існуючих радянських республіках» та необхідності зосередження всіх матеріальних засобів «навколо спільного для всіх республік центру» Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету про об'єднання військових сил радянських республік, 18 травня 1919 р. // Комуністична партія -- натхненник і організатор об'єднавчого руху українського народу за утворення СРСР. -- С.119., у центрі мислили у форматі двосторонніх «відносин», а якщо точніше -- входження України до складу РСФРР. комуністичний комітет виконавчий воєнний