Україна як бренд: освітньо-виховний потенціал вивчення надбань співвітчизників

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477):37

Україна як бренд: освітньо-виховний потенціал вивчення надбань співвітчизників

Тетяна Цимбал

У статті розглядаються можливості та підкреслюється необхідність вивчення внесків українців у світову цивілізаційно-культурну скарбницю з метою піднесення патріотичних настроїв серед громадян нашої країни та гідного представлення України за кордоном. Пропонуються форми та методи просвітницької роботи у даному напрямку як в Україні, так і в діаспорі.

Ключові слова: освіта, просвітницька робота, патріотизм, національна гідність, буттєвісне укорінення. бренд патріотичний цивілізаційний кордон

The article examines the opportunities and stresses the need to study of the Ukrainian contributions to the world civilization and cultural treasury for the purpose of raise of patriotic sentiment of the citizens of our country and a decent representation of Ukraine abroad. The forms and methods of educational work in this area both in Ukraine and in the Diaspora are proposed.

Keywords: Education, Public Education, Patriotism, National Dignity, Existential Rootedness.

У новий період становлення незалежної України ми стали учасниками та свідками глибинного переосмислення звичних поглядів на суспільство, людину, культуру та способи їх взаємодії. Переглядаються, зокрема, засадничі принципи та цілі освітянської діяльності, розв'язується проблема подолання протиріччя між нормативістсько-репресивною педагогікою, з одного боку, та абсолютизацією демократичного плюралізму та релятивізму - з іншого. Усвідомлюючи суперечливість наявних підходів, більшість сучасних вітчизняних дослідників філософських підвалин освіти виходять з необхідності створення такої цілісно-плюралістичної концепції, яку можна було б назвати «антропологією, педагогікою та соціологією сприяння» (В. Табачковський). У межах останньої знаходиться й авторський підхід, особливості якого полягають у тому, що провідною метою освітянської діяльності визначено розвиток спроможності людини до самотворення. Саме такий підхід може забезпечити взаємодію виховання та набуття знань, а в результаті передбачає сформованість у кожного почуття «злагоди» та «дружби з самим собою» (П. Козловський), відчуття повноцінності та буттєвої спроможності, життя «в рідній культурі», здатності до творення національної культури і врешті-решт - укорінення на вітчизняному ґрунті.

Найглибші основи будь-якої культури, на наш погляд, закладаються у процесі виховання. Національні виховні традиції українців забезпечують формування людини осві-ченої, що прагне до поглиблення та розширення знань, що живе відповідно до етнонаціонального способу буття, має широкий світогляд, знайома з унікальними культурами інших народів, особливості яких сприймаються нею толерантно, і тому створюються передумови розв'язання проблем, що існують у сфері міжкультурної комунікації.

На жаль, «покоління глобалізації» хоче досягти надзви-чайної мобільності, мультикультурності, а погляди спря-мовує за кордони рідної країни, культуру якої глибоко так і не пізнало. Проте, не вкоренившись локально, на рідному ґрунті, у рідній місцевості, людина втрачає буттєве коріння в широкому онтологічному розумінні і має прагнення до знекорінення інших. Існує й протилежна до мультикультур- ної тенденція, згідно з якою зусилля педагогів необхідно спрямовувати виключно на розвиток національної куль-тури, що дозволить зберегти її унікальність, своєрідність, забезпечить певну замкненість і тим самим захистить від руйнівних зовнішніх впливів. Проте така думка є сьогодні утопічною, адже ізольований розвиток національних культур у сучасному світі неможливий.

Компромісне розв'язання даної ситуації полягає у ство-ренні міжкультурної комунікації, діалогу, що дозволить, з одного боку, уникнути конфліктів і непорозумінь, а з іншого - зберегти унікальність етнонаціональних культур. Умовою міжкультурного діалогу є достеменне знання рідної культури та обізнаність щодо особливостей інших. У свою чергу найефективнішим засобом формування таких знань є виховання «в-традиції» з широким використанням екскур-сійно-краєзнавчої діяльності, вивчення досягнень української науки і культури, їх популяризацією.

Наукова новизна нашого дослідження полягає у тому, що освіту та виховання ми розглядаємо в опорі на авторську концепцію буттєвісного укорінення людини [5]. Зауважимо, що вперше поняття «укорінення» ввела у соціально-політичний обіг французька мислителька першої половини ХХ ст. Сімона Вейль [1].

«Укорінення - це, можливо, найважливіша та найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього. Ця участь природна, вона викликана автоматично місцем, народженням, професією, оточенням. Кожна людина потребує багато коренів. Вона потребує сприйняття всієї сукупності морального, інтелектуального, духовного життя через посередництво тих кіл, в які вона природно входить. Взаємовплив різноманітних кіл не менш необхідний, ніж укорінення в природному середовищі», - зазначає С. Вейль [1, с. 36].

Буттєвісне укорінення людини визначається нами як «буття-для-себе» та «культура себе», як максимальна повнота буття людини, самоактуалізація та самореаліза- ція всіх її сутнісних сил, можливостей, здібностей, смислів культури, цілей та цінностей, горизонт особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, творчості, свободи, суверенності й відповідальності. Укорінення як онтологічна та екзистенціальна категорія є: по-перше, розуміння внутрішнього, духовного стрижня «зовнішньої» людини як смислоутворюючої константи буття та потреби особистісного самовизначення в умовах проблемного буття і «буття-з-країв»; по-друге, основа відмежування істинного буття як єдності бажаного, сущого та належного від «виживання», імітації, профанації й конформістської формалізації життя, визначеного нами поняттям «знекоріненості» - «позбуттєвості» як однієї з граней соціокультурного відчуження людини; по-третє, духовно-практичний феномен, що засвідчує необхідність виявлення тенденцій, детермінант, форм, рівнів та способів екзистенційного самозбереження, співвідношення законо-, смисло- і ціледоцільного у цілісній організації людського буття [5, с. 12-13].

Для того, щоб мати можливість запропонувати власне бачення шляхів та способів укорінення, С. Вейль вважає за потрібне проаналізувати ситуації, коли людина втрачає коріння або позбавляється його, тобто, знекорінюється.

По-перше, глобальне знекорінення відбувається під час воєнних завоювань, «тоді позбавлення коріння стає майже смертельною хворобою для поневолених народів» [1, с. 36]. Однак, і самі завойовники, знекорінюючи інших, «підрізають» власні корені.

По-друге, до позбавлення коріння може вести економічне панування. Причому, головною «отрутою», що знекорінює людину в цьому випадку, є гроші та наймана праця як соціальне становище повністю залежне від грошей. Робітник, хоч і не втрачає географічних коренів, але морально позбавлений коріння, бо сутність його складають не духовні, особистісні сили, а здатність працювати, виступати «робочим матеріалом».

По-третє, до знекорінення веде сучасне розуміння освіти і культури в цілому, прірва між людьми освіченими та масами. Такий стан, на думку С. Вейль, є результатом відділення культури від національної традиції в часи Ренесансу та занурення її в давньогрецьку традицію, яку згодом забули. А зв'язок з національним корінням так і не відновився. Як наслідок цього, «сформувалася культура, що розвинулася у досить вузькому колі, відділеному від світу, в атмосфері усамітненості, культура, яка орієнтована переважно на техніку й перебуває під її впливом; відчутно забарвлена прагматизмом, вкрай роздроблена спеціалізацією, цілком позбавлена як контакту із цим світом, так і відкритості до іншого» [1, с. 38].

Отже, освіта стала нав'язуванням штучної культури людині. Тому і потяг до культури йде не від серця, не є наслідком духовних прагнень, а став «соціальним прести-жем». З іншого боку, С. Вейль впевнена, що культура, яка не спирається на минуле, втратила зв'язок з традицією, втрачає підґрунтя, живлення, тим самим руйнуючи минуле, а це є «найтяжчий злочин».

До того ж, наслідком знекорінення культури є ідоло-поклонство. Виразним підтвердженням цієї тези є досвід німецького та радянського тоталітаризму у формах фашизму та більшовизму (своєрідних формах псевдоукорінення), коли самообман став нормативним принципом партійної пропаганди, охопивши усі суспільні сфери, у тому числі і освіту, що привело до глобального знекорінення і «самоза- воювання». Причому С. Вейль впевнена, що за поширення тоталітарного феномену, за триваюче «самопоїдання» повинні нести відповідальність не тільки творці названого політичного організму. Кожен з громадян має міру власної відповідальності за самозавоювання. Тим самим, філософ впритул підходить до проблем сучасної комунікативної етики або етики відповідальності.

Таким чином, знекорінення є «найнебезпечнішою хво-робою людських спільнот», бо знекорінена людина, за С. Вейль, або впадає «у стан інерції душі, ...або кидається у діяльність, що завжди спрямована на позбавлення коренів тих, хто ще їх не втратив чи з ким це відбулося лише частково» [1, с. 39-40].

Крім того, розмивається ідентичність людини. Однак, як показує суспільна практика, особистість складається з різноманітних ідентичностей та ролей - родинної, терито-ріальної, релігійної, етнічної та ін. І вплив цих кіл життєво важливий не як зовнішній внесок, а як стимул, що робить життя людини наповненим, інтенсивним. Виходячи з цього, вважаємо, що найважливішим способом укорінення людини є освіта та самоосвіта, яка пробуджує «рушійні сили» людини. Головним змістом освіти повинно стати вивчення історії та життєвого досвіду рідного народу, що забезпечує найбільш суттєву для кожної особистості етнічну або культурну ідентифікацію, тим самим відкриваючи шлях до самопізнання та уможливлюючи укорінення людини в світ національної культури. Повернувшись до національного минулого, людина відкриває для себе свою справжню природу, духовність, автентичний досвід буття та, можливо, подальшу долю.

Національні традиції, обряди, звичаї, предмети матері-альної культури, а також історичні події, героїв та цінності етнічної культури потрібно вивчати не відсторонено, а включаючи безпосередньо в життєдіяльність особистості. Тільки так історія зможе передати прийдешнім поколінням не тільки доброчинність предків, а також їх власні права та обов'язки.

У процесі навчання і виховання людина повинна актуа-лізувати й «привласнити» історію культури, перевівши її з безособової форми в особистісну, у форму суб'єктивного духу, в індивідуальне життя в культурі. Кожний наступний крок у самореалізації особистості, в її самотворенні засобом освіти означає сходження по щаблях «прогресу», вбирання у свою свідомість і внутрішній духовний світ всього позитивного, що було досягнуто людством на попередніх етапах розвитку, «перемотування» його у «свій розум та у своє вміння» (В. Біблер). Сприйняття й осмислення в процесі навчання і виховання цінностей культури сприяє розумінню механізмів творення та відродження культури, відновленню істинних смислів та ідеалів людського співжиття, а значить, і відверненню людини від псевдоціннісного буття.

За умов динамізації культури, швидкоплинності соціальних змін процес формування особистісної ідентифікації людини є проблематичним і може завершитися світоглядною фрустрацією. Необмежене зростання можливостей вибору (як ідеал епохи модерну) в постмодерні стає негативним, перетворюючи «індивіда на людину з антенами (з огляду на множинність можливостей та велику кількість цінностей, які йому пропонує сучасне суспільство) на відміну від людини з корінням...» [3, с. 14]. За таких обставин людина почувається розгубленою, невизначеною, адже диференціація людського «Я» уможливлюється лише зростанням моральної культури особистості. Саме тому, головним завданням, провідною метою освіти повинно бути (окрім отримання певної кількості знань) створення можливостей практичного функціонування культури в реальних способах самовибудовування, самотворення особистості засобами «турботи про себе». Запропонований погляд на людське буття як безупинне творення себе, творення «культури себе» передбачає не насильство над собою, а злагоду з собою, зі своєю внутрішньою сутністю.

Однією з найважливіших передумов укорінення людини на рідному ґрунті є екскурсійно-краєзнавча діяльність та практика вивчення надбань співвітчизників з їх подальшою популяризацією.

Сьогодні, коли відбуваються докорінні соціальні та економічні перетворення в нашому суспільстві, потреба у вихованні патріотизму загострилася. З'явилася необхідність формування так званої «зони стабільного патріотизму», що є обов'язковою складовою особистості, здатної до сприйняття вищих цінностей буття, особистості, що любить Батьківщину, усвідомлює повинність перед нею та відповідальність за її долю.

Обов'язковим у даному контексті є і патріотичне вихо-вання у традиціях топосу, в традиціях певної місцевості, де проживає дитина, з використанням конкретних локальних прикладів. Краєзнавство допомагає зберегти автентичну соціальну пам'ять, визначити способи створення нового та спрямувати погляд у майбутнє свого міста, села. Крім того, краєзнавча діяльність запобігає механічному розпов-сюдженню на всіх територіях та у всіх спільнотах загальних уявлень про майбутнє та способи його побудови. Сьогодні в туристично-краєзнавчій діяльності більш широко вико-ристовуються науково-дослідницькі методи, звужується та конкретизується об'єкт дослідження, розширюються можливості задіяння учнів у пошуково-експедиційній роботі.

Збереження та відтворення національної та регіональ-ної культури залежить і від самих людей, що в сімейних переказах, традиціях передають своїм нащадкам духовний спадок. Крім того, між людиною та її місцем проживання, безперечно, існує певний зв'язок, за який відповідає відо-мий ще давнім римлянам «genius loci» - геній місця, дух місцевості. Він пов'язує емоційне, інтелектуальне, духовне життя людини з матеріальним середовищем - конкретним місцем проживання. Більшість письменників, інтелектуалів минулого й сучасного знаходять натхнення саме в локаль-ному просторі місця свого народження.

В екскурсійному методі виховання реалізується прин-цип системного, діяльнісного осягнення світу. Цей метод має цілісний характер, адже ґрунтується на фізичному, тілесному, зоровому, руховому та душевно-моральному сприйнятті-переживанні. Синтетичність екскурсійного методу дозволяє виховувати в дитини почуття захопленості рідним краєм, любові до нього, дозволяє розсунути часовий простір, актуалізувати минуле, подолати просторово-територіальні, державно-національні кордони, адже на одній території в різні часи існували різні держави, різні народи, культури. Вивчення рідного краю породжує почуття патріотизму спочатку до певної місцевості як частини великого світу, а потім - до Батьківщини загалом. Любов до рідного міста, села не відокремлює людину від світу, а навпаки, об'єднує з ним.

Таким чином, у процесі патріотичного виховання шляхом екскурсійно-краєзнавчої діяльності в дитини формується усвідомлення того, що «моє місто», «мій край», моя «маленька» Батьківщина є невід'ємною частиною «великої» Батьківщини, частиною світу. Саме на основі спіралеподібного включення дитини в процес осягнення навколишнього світу від «рідного гніздечка» до всієї країни і світу можна виховати людину толерантну й патріотичну одночасно, людину, яка здатна до самоактуалізації і самоздійснення на рідному ґрунті.

Отже, стратегія укорінення української людності на вітчизняному ґрунті повинна бути чітко та виважено розроблена відповідними фахівцями і охоплювати як економічний, політичний, так і культурно-освітній простір. За сприяння засобів масової інформації, закладів освіти, на наш погляд, у першу чергу потрібно створити позитивний образ батьківщини, представити Україну як світовий бренд. Причому необхідно не тільки внутрішнє, а й зовнішнє позиціонування країни як потужного культурного та економічного центру Європи, необхідне цілеспрямоване формування позитивного образу країни, її відповідного іміджу, адже для багатьох іноземців Україна - це terra incognita.

Сьогодні три вітчизняні консалтингові та дослідницькі компанії за підтримки засобів масової інформації працюють над проектом «Україна, яку ми любимо» з метою створення позитивного образу країни. По-перше, це необхідно для подолання негативного або, скоріше, байдужого ставлення іноземців до нашої країни. Такий шлях обирали для себе й інші країни пострадянського та постсоціалістичного табору: Польща, Угорщина, Грузія та ін. По-друге, а на нашу думку, - це головне: реалізація даного проекту дозволить сформувати позитивну думку самих українців, зокрема молодих людей, про власну батьківщину, пробудить повагу та гордість за рідну країну і тим самим зменшить еміграційний потенціал громадян. До першочергових завдань реалізації даного проекту необхідно віднести:

- культурно-просвітницьку роботу освітян та засобів масової інформації, спрямовану на усвідомлення українцями природничого, економічного та антропологічного потенціалу власної країни, оскільки Україна - одна з найбагатших за природними ресурсами країна світу. Крім того, Україна вміщує цивілізаційні здобутки Сходу та Заходу, демонструючи впродовж історії толерантність та неагресивність. Знаходження на перехресті культур, релігій, цивілізацій, що і загартувало українців. Подібні історичні колізії може витримати лише дуже сильний народ, сміливі воїни, працьовиті та талановиті землероби та ремісники. Сьогодні євразійське «історичне перехрестя» знов пожвавлюється, а тому значення української культури, української людності у визначенні вектора розвитку людства переживає нове посилення. І тільки від політики держави, від самосвідо-мості кожного українця залежить, чи прийде прогнозований М. Хвильовим азійський ренесанс;

- вивчення досягнень українців у науково-технічних галузях та в культурі шляхом створення науково-популярних передач тощо, адже багато винаходів та відкриттів наших співвітчизників стають відомими під іншими іменами або взагалі офіційно залишаються без авторства. Наприклад, знамениту люфтганзівську ластівку створив Р Лісовський, що народився у Запоріжжі, а потім емігрував до Німеччини (до речі, він є і автором емблеми УПА); головний мозок компанії «Apple» - українець С. Возняк; автори пісень, які співає увесь світ, також українці: «Carol of the Bells» - це «Щедрик» М. Леонтовича, а «Summertime» - це «Ходить сон коло вікон» О. Кошица в обробці Дж. Гершвина. Саме українці є авторами багатьох винаходів, серед яких: вертоліт (І. Сікорський); рукавичка EnableTalk для людей з обмеженими можливостями; газова лампа і спосіб отримання газу шляхом дистиляції і очищення нафти. (1853 р., Львів); безкровний аналіз крові (харківський вчений А. Мали- хін); поштовий індекс (1932 р., Харків); ракетний двигун (С. Корольов); антибіотик батумін, що володіє високою активністю до всіх видів стафілококу і за своїм хімічним складом не має аналогів (ІМВ НАН України); гнучкий суперконденсатор, який працює на сонячній батареї (Львівська політехніка); рідкий струменевий скальпель, що дозволяє видаляти нем'язові тканини з мінімальною крововтратою, не має аналогів на Заході і є інструментом багаторазового використання (Аерокосмічний інститут та Національний авіаційний університет); перший підводний човен-чайка; годинник-глюкометр для діабетиків (П. Бобонич); екологічно чисте паливо (В. Мельников сконструював машину, яка пере-творює відходи деревини в паливні брикети); опріснення морської води (Одеська державна академія холоду); про- філактор В. Євмінова; пристрій для боротьби з ураганами (Рівненський державний університет); найшвидший в світі автомобіль (1966 р. розробив харків'янин В. Нікітін, потуж-ність 400 кінських сил, розрахункова швидкість - 400 км/ год.); кінескоп (Й. Тимченко, за два роки до братів Люм'єр); вугільний комбайн (1932 р. О. Бахмутський); зварювання живих тканин (ІЕ ім. Євгена Патона); рентген (І. Пулюй за 14 років до німця В. Рентгена сконструював трубку - прообраз сучасних рентгенівських апаратів, першим у світі зробив рентгенівській знімок людського скелета); компакт-диск (Київський інститут кібернетики, В. Петров); електричний трамвай (поч. 1870-х рр. Ф. Піроцький); екоавтомобіль, що працює на повітрі (О. Збарський) і багато іншого [6].

Враховуючи вищезгадане, вважаємо, що в кожному навчальному закладі повинні бути стенди, спеціальні куточки тощо, які б демонстрували молоді досягнення співвітчизників. Крім того, треба знати, що наші емігранти є постійними донорами світу. Саме українці фактично колонізували дику Канаду та Далекий Схід на межі ХІХ-ХХ ст., а тепер плідно працюють в Європі, забудовуючи в тому числі піренейську «пустелю». Ірландці, що посідають перше місце у світі по співвідношенню жителів метрополії та емігрантів, пишаються працею своїх співвітчизників, а ми сприймаємо це інакше. Однак українці повинні заявити світу про себе як про один з найталановитіших та найпродуктивніших народів. Необхідно підкреслювати передовсім історичну місію, значення України в ситуації цивілізаційного зламу, досягнення українців у науці та культурі.

Отже, впевнені, що проблема вдосконалення виховного процесу, широка просвітницька діяльність повинні стати пріоритетними завданнями сучасної української системи освіти і держави в цілому. Успіх же її реалізації залежить, в першу чергу, від українських педагогів-патріотів, інтелігенції, що є епіцентром культури та самосвідомості нації.

Литература

1. Вейль С. Укорінення. Лист до клірика: Пер. з фр / С. Вейль. - К.: Дух і літера, 1998. - 298 с.

2. Гоевс И. М. К теории и практике экскурсий, как орудия научного изучения истории в университетах / И. Гревс. - СПб., 1910. - 48 с.

3. ПероттіА. Виступ на захист полі- культурності. - Львів: Кальварія, 2001. - 128 с.

4. ТабачковськийВ. Г Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка у пошуках «неевклідової рефлективності» / В. Табачковський. - К.: ПАРАПАН, 2005. - 432 с.

5. Цимбал Т. В. Буттєвісне укорінення людини / Т Цимбал. - Київ: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2005. - 219 с.

6. Електронний ресурс: http://tvoemisto.tv/news/top23 vvnahodv ukraintsiv yaki vidomi u vsomu sviti 65697.html.

Размещено на Allbest.ru