Впливи української еліти на національне відродження сербів: книжкові видання українських братств у культурі слов'янських народів Габсбурзької імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Впливи української еліти на національне відродження сербів: книжкові видання українських братств у культурі слов'янських народів Габсбурзької імперії

Шандор Фйольдварі

Завданням нашого дослідження є визначити, у якому обсязі книги з українських друкарень завозилися до тогочасного Угорского Королівства (що було частиною тодіш- ної Габсбурзької імперії), і чому й православні серби теж купували свої богослужбові книги з друкарень (Західної) України, а також, які впливі ці книги могли здійснювати на духовну культуру сербів, і яку роль відігравало в цьому процесі посередництво уряду.

У 18 столітті ми вже говоримо про існування національної української культури. Це доводив Ігор Шевченко в статті «Формування національної самосвідомості перед 1700 роком», що була надрукована у його збірнику праць (до 1996 р. він окремо цю статтю не публікував), а до 2001 р. була доступною тільки її англійська версія [82, с. 187-196]. У минулому десятилітті ця праця була перекладена українською мовою, але до того україністика і на Заході, і у самій Україні звертали мало уваги на цю тему й не вдавалися до полеміки про поняття історії України [43, с. 199-208]. І. Шевченко пише, що вже у XViii ст. існувала певна канцелярсько-літературна мова, бо документи, які посилалися від «малоросійських» земель до Москви, повинні були там перекладатися.

Цитуємо автора: «Та яку б термінологію ми не прийняли, можна з певністю говорити про існування - на кінець періоду, охопленого нашими нарисами, - особливої української самосвідомості. Мало того, між другою чвертю та кінцем XVII ст. не тільки освічені мешканці України, але й їхні сучасники- чужинці, відчували, що на українських землях, як би вони не називалися - Русь, Україна чи Малоросія - живуть люди виразно відмінні від поляків, литовців чи москвичів. З одного боку, існували об'єктивні, тобто видимі ззовні, відмінності між українцями та їхніми сусідами, а з іншого боку - існувала уява самих мешканців України про себе як про щось окреме, суб'єктивне відчуття своєї відмінності від сусідів» [43, с. 199].

Безсумнівним є те, що у XViii ст. в Україні вже була сформована така еліта, яка мала свої традиції й підтримувала контакти з сусідніми землями та народами. Визначний приклад може являти Григорій Сковорода, який мандрував у т ч. до Угорщини й Відня, а також до Німеччини. Щодо нього є свідчення, що він навчався в Королівському Університеті м. Трнава (нині у Словаччині, а тоді - м. Надьсомбат у тодішньому Угорському Королівстві). Сковорода побував у містах Угорщини в 1745-50 рр. [22]. Про час його перебування в Угорщині тривали суперечки, й угорський вчений Я. Варади-Штернберг, який проживав на Закарпатті, присвятив дослідженню цього питання [85]. І хоча його працю вже переклали українською мовою, на нього рідко посилаються у фаховій літературі про Сковороду [1]. А він помер і не закінчив свої дослідження...

І чи не варто було б згадати й інших представників української еліти, які побували в Угорщині у XViii ст.? Автор цієї статі знаходив покрайний запис у книзі, яка знаходиться тепер у Бібліотеці Римо-католицької Архієпископії у м. Еґер (північна Угоршина), у якій йдеться про те, що батько власника купив цю книгу, коли був співаком у Києво-Печерській Лаврі, а власник «зараз» (у 1770-их роках) навчається у м. Еґері; цитуємо [49, № 2, с. 299]:

Псалтир, Київ: Лавра, 1743; форзац, лицьова сторона:

Сію книжицу &а[л]тир подари[лъ] спи[вн]ику оигорски2 земли Семиону Браницкому закончилъ киевопечерк[аго] м[о] н[а]ст[и]ря. З еросхи монахъ Павел[ъ] и подписа[лъ] своею рукою 746 году авгус[та] 18 (цифри - латинського шрифта!)

У цій книзі, задній форзац, оборотна сторона:

Азъ Семіон Браницкий досталъ есмъ сію книжицу &алтиръ року #а 7 мs [1746 - цифри тут киріличного шрифта] подарил (так! без ъ) есмъ еи сину своему Стефанови.

Скорочень немає, цей чоловік був закарпатського походження, намагався писати класичною церковнослов'янською мовою, але це було для нього дещо штучним і незвичним. Натомість перший із цитованих чоловіків (монах Павел у Києві «своєю рукою») мав ліпшу практику, більше досвіду, хоча й зазнавав впливів повсякденної мови [49, № 2, с. 300].

Тут ми переходимо до центрального питання цього викладу.

Отже ті книги, які ввозилися до тодішнього Угорського Королівства (до угорської частини тогочасної Габсбурзької Імперії) у XVII-XVIii ст., були засобами посередництва української культури. Богослужбові книги були імпортовані не тільки закарпатськими грекокатоликами Мукачевської епархії, а також православними сербами, які проживали на теріторії Угорщини. Ці богослужбові книги ввозилися переважно з Західної України, і вони здійснювали вплив на духовну культуру сербів [2; 18; 19]. Отже, так українська еліта впливала на сербів - видруковувала книги, писала до них перед- і післямови, вирізала гравюри [11; 28], що також мало особливе значення у культурному посередництві [51; 52; 53].

Як висвітлювалося це питання у фаховій літературі?

Дослідження стародруків кириличного шрифту почалося в Угорщині з появою праць Антонія Годинки у першому десятилітті ХХ ст [57; 58; 59]. Він наслідував росіянина Івана Каратаєва, який був видатним першовідкривачем цієї галузі, але не був фахівцем. Ні він, ні Годинка ще не уклали повних систематичних описів стародруків та не могли порівнювати примірники з міжнародними каталогами, бо таких ще не існувало [17; про нього 20; 23].

Після Другої Світової війни активізувалися досідження стародруків завдяки студіям Немировського в Росії, Галин- ченка в Білорусії, а стосовно нашої теми - Я. Ісаєвича в Україні. Є. Немировський був головою й найвидатнійшим укладачем «Сводного каталога» стародруків. [24; про нього 40], Г Голенченко склав зведений каталог стародруків, які містяться у книгосховищах Білорусі [3; 4; про нього 9]. Що стосується академіка Ярослава Ісаєвича, то йому належить найвидатніша роль у розвитку науки про стародруки, бо він був зацікавлений не тільки у тому питанні, що було надруковане, але також багато писав про те, чому деякі книги друкувалися саме у певному місці, він цікавився стилем їх написання, і що дуже важливо, для кого, тобто для якої групи клієнтів вони призначалися [12; 61; 62; 63; про нього 71].

В Угорщині сучасницею Ісаєвича була Естер Ойтозі, вони листувалися. Вона досліджувала предовсім книжкові колекції Східної Угорщині (Затисайського краю) і звертала увагу на те, що багато книг привозилося з українських земель. Але про міграції книг про їхню роль у посередництві культур вона майже не писала, бо займалася тільки описом стародруків, хоча дуже акуратно, й співпрацювала з міжнародними центрами фахівців з цієї теми [26; 75].

Її учнем і послідовником є автор цієї статті Шандор Фйоль- дварі, який досліджував римо-католицькі книжкові колекції також на інших територіях Угорщини. Про це було прочитано доповідь на 3-ому міжнародному Конгресі у м. Харків у 1996 р. [38]. Там автор цієї статї підкреслив, що багато стародруків кириличного шрифту зберігаються в римо-католицьких бібліотеках, до яких ці книги завозилися не випадково, але свідомо, планово. Що стосується Бібліотеки Архієпископії в м. Еґері (північна Угорщина), то там єпископ Кароль Естерхазі заклав бібліотеку, щоб організувати універсітет, чого йому королева Марія Тереза не дозволила, натомість була заснована школа юриспруденції, а також вищі класи середньої школи - виша ґімназія, також «філософська школа», яка слугувала вже початковим ступенем універсітету [34; 35]. А найважливішим було те, що тут працювала богословська семінарія. Після Ужгородської унії 1646 р. закарпатські греко- католики мали можливість навчатися в «західних» семінаріях, опановуючи не лише грамотність, але також європейську культуру. Закарпатські семінарісти вивчалися в Еґері, в Трнаві (Надьсомбат), у Великому Варадині (тепер Орадя в Румунії, а тоді - м. Надьварад у Трансильванії), також у Відні, де Марія Тереза заснувала «Барбареум» - гуртожиток і семінарію при церкві Св. Варвари. Що стосується закарпатських греко-католиків, то хоч вони і не були раді навчатися в Еґері, їх там у другій половині XViN ст. було чимало, і вони мали також богослужбові книги, щоб вчити візантійську літургію й церковнослов'янську мову. У 70-х роках XViN ст. там працював греко-католицький священик Лука Габіна, професор візантійської літургії й церковнослов'янської мови. Ми знайшли повний інвентар його власності, складений після його смерті в 1772 р., у тому числі список його книг. Він мав 82 книги, що немало для XViN ст., включно з дюжиною друків кириличного шрифту церковнослов'янської мови. Вони завозилися з українських друкарень Львова, Почаєва, Києва, Унева та ін. Він мав повний, гарний примірник першого друку відомої білоруської друкарні в м. Супрасль. Це було «Літурґікон си єсть Служебник» 1692-96 рр., що почав друкуватися в м. Вільно, а далі видавався в Супраслі, тому віленські базіліани повинні були переселятися до Супраслі. Не випадково ця книга була привезена до Еґери, тому що була дуже підходящою для підготовки греко-католицьких семінаристів до візантійських літургій. У Супраслі вона друкувалася за підтримки митрополита Жоховського, який дуже багато робив для просвіти. Але це виходить за межі нашої доповіді, про це ми доповідали на 4-ому конгресі білорусистів у м. Каунас, 3-го жовтня 2014 р., що нині готується до друку [36; 41].

Тут ми мусимо дещо підкорегувати висновки угорського історика Антонія Годинки, який дотримувався того погляду, що ці богослужбові книги у переважній більшості були імпортовані з царської Россії, і лише частина їх - з території України (частина тодішньої Речі Посполитої) [57; 58; 59]. Годинка не знав (або не хотів знати) того, що також і серби, мешкаючи на території Угорщини, забезпечувалися богослужбовими книгами у переважній більшості з друкарень українських братств [26; 38; 51]. Годинка був греко-католиць- ким священиком закарпатського походження, який після закінчення богословського семінару навчався в університеті й став видатним ученим, проводив дослідження також у Відні та Римі, зібрав та уклав збірку джерел, але він, як син закарпатського греко-католицького священика, навіть ставши професором не зміг звільнитися від надмірного русинофільства, хоч наука повинна бути об'єктивною і безпристрасною. Також не має підстав той погляд Годинки, що богослужбові книги в переважній більшості були імпортовані з Росії, коли це коштувало б набагато більше, ніж завозити книги із Західної України, або навіть з Києва [50; 51; 52].

Що ж стосується сербів Угорщини, то вони завозили свої книги з України, тому що вони не мали можливості отримувати книги кириличного шрифту на батьківщині, починаючи з 17 століття. Тому що на Балканах церковна інтелігенція була грецького походження, й грецька еліта на теріторії Балкан не дозволила користуватися слов'янськими книгами. Унаслідок домінування грецької еліти (т зв. фанаріотів) ані болгари, ні серби не мали моливості користуватися церковнослов'янською мовою в службі, ні кириличними літерами, навіть у монастирях. Турецький султан у ці справи не встручався, тому що грецький патріарх був головою всіх християн в Оттоманській імперії [45; 65; 66; 83].

Становище сербів на Балканському півострові дуже відрізнялося від стану їхніх братів, які переселялися на території колишнього Угорського Королівства - навіть туди, де турецька оттоманська влада ще існувала. У 1541 р. Угорщина розділилася на три частини, а саме Угорське Королівство на західний та північний частинах передньої Угорщини, провінцією Габсбурзької Імперії; на сході - Трансільванське Князівство, яке було васалом Оттоманської Імперії; у середній частині до кінца XVI ст. всі міста й фортеці перебували під турецькою владою. Отже серби, які переселилися на території тодішнього Угорського Королівства з Балкан, від турецького гніву до кращих місць, офіційно ще залишалися під оттоманською владою. Все ж таки їхнє становище було іншим. Не тільки тому, що турецький гніт був на Балканах сильнішим. У першу чергу в Угорщині було легше займатися торгівлею, а це стосується й нашого питання про завезення книг Головною причиною переселення була свобода відправлення релігійного культу православної віри. Найбільше сербів перейшли до Угорщини у 1690 р., коли центр сербського православного патріархату в м. Іпек був захоплений і зруйнований турками. Патріарх Арсеній Черноєвич переховувався в Угорщині й привіз чимало сербів (число яких є предметом диспутів), але це переселення зовсім не було для них найкращим виходом [76; 77; 81]. Уже в 1620-х роках вони заложили Будимську сербську православну єпархію в центрі Угорщини, де тим часом діяв турецький «будимський вілаєт», тобто провінція (область) Оттоманської Імперії. Отже, з 1620- их років у м. Буда (в центрі Угорщини!) розташовувались й будимський турецький паша, й будимський сербський єпископ. А в 1690-х р-х вже починалося звільнення Угорщини з-під турків, що закінчилося боєм у м. Зента 23 вересня 1697 р. Тому й зараз у замку в Будапешті стоїть кінна статуя воєводи італійського походження Євгена Савойського - воєводи Габс- бургів, переможця бою у м. Зента, визволителя Угорщини, яку він відвоював для Габсбургів від оттоманських турок. За умовами мирного договору у м. Карловці (угор. Карлоца) 26 січня 1699 р. між Туреччиною, Габсбургами, Польщею й Венецією всю Угорщину було приєднано до Габсбурзької імперії. А серби, переселяючись до Угорщини, дістали привілеї від габсбурзького короля Угорщини, хоч вони багато скаржилися на те, що не мали рівноправ'я з угорським дворянством, а православна церква не була рівноправною з римо-католицькою церквою. Правда, у Габсбурзькій імперії віруючі жодної конфесії не були рівноправними з римокато- ликами. Але усе ж таки серби мали значно краще становище в Угорщині, ніж на Балканах, і ось чому.

В Оттоманській імперії всі піддані були офіційно згуртовані на основі конфесії до так званих «міллетів» (турецьке слово, що позначає «людей, народ». А також «релігійну общину» як управлінську єдність для немусульманського населення) [84, с. 195-207]. Був і «православний міллет» для греків, сербів, болгар і всіх православних народів; потім «вірменський міллет» для несторіанської конфесії, до якої належили не тільки вірмени, а також римо-католики, монофізити та ін.; та «єврейський міллет» для всіх евреїв, сефардів і ашке- назі [68, с. 141-169]. Що ж до православного «міллета», вже султан Мехмед II, який заклав цю систему міллетів у 1454 р., призначив патріарха головою всіх православних і надав йому звання «турецького паші»; тому патріарх дістав право мати два кінських хвоста на своєму прапорі [45, с. 70-75]. Але всі церковні позиції займали представники грецької еліти, так звані «фанаріоти». Тут проживали багаті грецькі торгівці, які були також дуже освічені та мали гроші, щоб дати своїм синам освіту в західних універсітетах міст Венеція, Падуї, Болоньї, також у Парижі й Тюбінгені в Німеччині. Вони купували вищі ранги в Оттоманській імперії, бо там усе було предметом купівлі-продажу внаслідок східної корупції [79, с. 365-377, 370]. Також і оттоманські султани цінували освіченість «фанаріотів», оскільки турки не мали такої еліти, яку мали греки [47; 65].

Фанаріотська грецька еліта не дозволяла користуватися церковнослов'янською мовою в богослужінні, також було заборонено монахам і священикам говорити слов'янською мовою, вони повинні були вивчати грецьку мову й користуватися нею на письмі. Як підкреслює англійський історик Темперлі, навіть слов'янські книги й велика кількість рукописів були знищені руками грецьких фанаріотів [66, с. 466-67; 83, 111-113, 123-124, 163-166]. А на території Угорщини церковна влада грецьких фанаріотів майже не загрожувала сербам так, як на Балканах.

За результатами досліджень трьох сербських фахівців, які описали багату бібліотеку в Сентандреї (північна Угорщина), серби всі книги, які було надруковано у Венеції та інших південних друкарнях возили з собою, але після переселення до Угорщини купували там. Сербські парафії в Угорщині в XVII-XVIN ст. купували книги на території східнослов'янських друкарень [29]. Видання з 16 століття зберігаються в сербських колекціях до наших днів, як і книги з Тюбінгена та, значною мірою, з Венеції, але немає записів про купівлю книг після початку XVII століття. Велика частина книг у сербських парафіях, відредагованих в XVII і XVIII ст., були надруковані в Західно-українських та білоруських друкарнях та, згідно з даними про походження в маргіналії, вони були куплені саме сербами Угорщині у XVII-XVIII ст. еліта імпорт богослужебний друкарня

Автор статті досліджував бібліотеку Веспремського римо-католицького єпископства (західна Угорщина), що має декілька книг від колишньої сербської парафії «Шошкут». Усі вони були куплені тут, і всі - українського походження [37]. Ми знайшли й ту маргіналію (покрайний запис), в якій серб Николас Мілованович пише, що його священник Певел Ільіч тут купив цю книгу (рис. 1). Про цього сербського власника Николаса Міловановича вже знали фахівці, він також був власником інших книг - всі вони були куплені в Угорщині, й всі мали українське походження [5].

Як ми побачили, переважна частина кириличних книг, використовуваних сербами в Угорському королівстві, була Західно-українського походження, отже необхідно познайомитися з ситуацією книгодрукування на цих територіях. Якими були обставини книгодрукування в Західній Україні та Білорусі в XVII-XVIII ст.? Найкраще буде звернутись до студій акад. Ярослава Ісаєвича, який нещодавно пішов із життя, результати досліджень якого дозволяють переосмислити все, що ми знали про цю тему. Друкарні в Україні належали громадянським об'єднанням, так званим братствам, і це була головна відмінність між білоруськими та українськими друкарнями та царським «Печатним двором» у Москві [62; 66]. Крім того, вони стояли ближче до польської території та культури як в географічному, так і в духовному сенсі. Хоча зміст богослужбових книг був строго визначений у візантійському обряді, а в передмовах були можливісті для імпровізацій, і навіть ілюстрації були інструментами для завоювання нових клієнтів, принаймні мали привернути їхню увагу. Бароко 18-го століття, поза сумнівом, було знайомим ілюстраторам богослужбових книг, випущених у Західній Україні. Передмови та післямови додавалися у західних друкованих виданнях набагато більше, ніж у тих книгах, які були видані у Москві, ці тексти дуже стереотипні, прості [33].

Варта уваги гравюра з книги, яка була куплена сербами в Угоршині у XVII ст. Це «Притча про сіяча» в Евангелії, надрукованому у Львові в 1632 р. Ця людина - справжня українська селянка, дуже реалістично зображена. Важливо роздивитись тло гравюри: у задній її частині зображені невеличкі сільські будинки, які зображені з урахуванням перспективи. З того часу не було настільки реалістичних картин в московських виданнях, там наявні лише стереотипні заставки й кінцівки (рис. 2). За більш детальною інформацією з цієї теми слід звертатися до монографій Запаско та інших фахівців [11; 31].

Підсумовуючи, зазначимо, що в Україні світські товариства, так звані «братства» регулярно друкували книги, тому що вони працювали на ринок і повинні були випускати добрі та гарні книги, бо статки цих друкарень залежали від покупців, тож вони не могли дозволити собі випускати книги з помилками [4; 15; 38; 40]. У той час у Москві працювала тільки одна велика друкарня «Печатный двор», яка не залежала від ринку, бо від Москви до Сибіру всі церковні парафії повинні були купувати книги з цієї московської друкарні згідно царського указу [12; 13; 15; 16].

Царська Росія стала «протектором» всіх південнослов'янських народів тільки після мирної угоди в м. Кючук- Кайнарджи в 1774 р, після перемоги над Оттоманською імперією. Це стосується Балкан. А для Габсбурзької імперії (і для Угорщини) до самого кінця XVIII ст. книги ввозилися з України, і це підкреслює сербський історик, акад. Міта Костив [18; 19].

Неможливо детально оцінити, як впливали на православних сербів та закарпатських греко-католиків богослужбові книги, особливо їхні перед- та післямови [6; 18]. Ця тема потребує розкриття у окремій монографії, над якою працює автор цієї статті. Але доведеним є той факт, що західноєвропейські культурні впливи через Польщу, потім через українські братства, мали значний вплив на сербів Угорщини. Як довів акад. Ісаєвич, передмови та післямови книжок, а також книжкові гравюри відчули на собі вплив польського бароко [див. Запаско про ілюстрації, 11]. Отже, сербське народне відродження багато чим завдячує українській книжній культурі.

Література

1. Вараді-Штернберг Я. Спадщина століть. Дослідження в галузі російсько-угорських і українсько-угорських зв'язків. - Ужгород, 1979;

2. ГавртовЬ Н. Історуа Нірілскіх штампаруа у Хабзбуршкой монархуі у XVIII веку. - Нові Сад, 1974;

3. Галенчанка Г Я. Библиографический список белорусских старопечатных изданий XVI-XVIII вв. / Гос. б-ка БССР им. В. И. Ленина. Отдел белорус. литературы и библиографии. - Мн., 1961;

4. Галенчанка Г. Я. та ін. Кніга Беларусі. 1517-1917: зводны каталог / Нацыянальная бЮлттэка Беларусі, НДІ кнігазнауства. Склад. каталога Г Я. Галенчанка, Т В. Непарожная, Т К. Радзевіч. Электронныя тэкставыя, графічньїя даныя і праграма (196 Мбат). - Мн.: Нацыянальная б^лттэка Беларусі, 2005;

5. ГроздановиЬ- ПаjиЬ М. Ретки водени знаци у рукопису из Сентандрейских библиотеке // Археографски прилози. - 1982. - С. 83-99;

6. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Статьи по славяноведению. - Вип. I. - СПб., 1904. - С. 298-304 (передрукована: Пам'ятки України. - 1991. - № 3. - С. 4-7);

7. Давидов Д. Споменици Будимске епарх^е. - Београд, 1990;

8. Дёмин А. С. Писатель и общество в России XVI-XVII веков: Общественные настроения. - М.: Наука, 1985;

9. Дзярновіч А. Толькі праз крынщы (Да 70-годдзя Георгія Галенчанкі) // Беларускі археаграфнны штогоднік. - 2007. - Вып. 8. - С. 253-263;

10. ЖівойновіП J. Рецензія на: «Костив, Міта: Рускосрпска кыжарска трговіна Терезуанског доба. Сремски Карловці, 1912» // Летопіс Матіце Српске. - 87. - 1912. - 290. - С. 83-84;

11. Запаско Я. Мистецтво книги на України XVI-XVII століть. - Львів, 1971;

12. Исаевич Я. Д. Круг читательских интересов городского населения Украины в XVI-XVIII вв. // Федоровские чтения - 1976. - Москва, 1978. - С. 71-73;

13. Исаевич Я. Д. Послесловия московских изданий Ивана Федорова как литературные памятники // Федоровские чтения, 1983. - Москва, 1987. - С. 54-63;

14. Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст. - К.: Наукова думка, 1966;

15. Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова: Народ, релігія, культур. - Львів, 1996;

16. Ісаєвич Я. Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. - Львів, 2002;

17. Каратаєв И. Описание славяно-рус. книг, напечатанных кирилловскими буквами. - 2-е изд. - 1883;

18. Костив М. Српска насела у Рус^и - Нова Срб^а и Славеносрб^а // Српски Етнографски Зборник (Београд). - 1923. - Vol. 26, No. 1. - С. 135-327 (фотопередрук: Српско- Украjинсько Друшство: uo., 2001);

19. Костив М. Рускосрпска кжіжарска трговіна Терезуанског доба. - Срем. Карловці, 1912;

20. Лабынцев Ю. А. К биографии И. П. Каратаева // Федоровские чтения - 1979. - М., 1982;

21. Лабынцев Ю. А. Введение // Тематика и стилистика предисловий и послесловий / ред. Дёмин А. С. - М.: Наука, 1981. - С. 7-11;

22. Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. - К.: Наукова думка, 1972. - С. 32, 34-36, 45-46;

23. Немировский Є. Л. Труды по истории рус. первопечатания во 2-й пол. XIX-XX вв. // Книга: Исслед. и материалы. - М., 1964. - Сб. 9;

24. Немировский Є. Л. Славянские издания кирилловского (церковно-славянского) шрифта. - М.: Знак, 2009;

25. Огієнко І. !сторія українського друкарства. Т 1: !сторично-бібліографічний огляд українського друкарства XV-XVIII вв. // Зб. Фільолоґічної Секції Наукового Товаріства Шевченка у Львові, 10-11, 1925 (фотопередрук. - Київ, 1999);

26. Ойтози Э. Фонды книг кирилловской печати XV-XVIII вв. нескольких библиотек Венгерской Народной Республики // Федоровские чтения - 1980. - Москва, 1984. - С. 123-125;

27. Сазонова Л. И. Украинские старопечатные предисловия конца XVI - первой половины XVII в(еков): особенности литератуорной формы // Тематика и стилистика предисловий и послесловий / ред. Дёмин А. С. - М.: Наука, 1981. - С. 153-187;

28. СиндикН. Р, Грозданови-Па^Ь М., Мано-Зиси К. Опис рукописа и старих штампаних кжига Библиотеке Српске Православне епарх^е Будимске у Сентандреjі. - Београд; Нови Сад, 1991;

31. Степовик Д. Українська графіка XVI-XVII століть: Еволюція образної системи. - Київ, 1982;

32. Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Україні: Всезбірка передмов до українських стародруків. - К., 1924;

33. Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Укрвїни: Всезбірка передмов до українських стародруків. - К., 1924;

34. Фёльдвари Ш. Памятники обучения закарпатских грекокатолических русинов в г. Эгер // Slavica Quinqueecclesiensia III. 1997: Теория и практика образования славянских языков (III. Межд. науч. коняеренция г. Печ, 26-27 апреля 1996) / ред. Lendvai E.; Hajzer L. - Pecs: Kronika Publisher, 1997. - С. 236-240;

35. Фёльдвари Ш. Старопечатные книги кирилловского и глаголического шрифтов Эгерской архиепископской библиотеки // Slavica; Annales Instituti Philologiae Slavicae Universitatis Debreceniensis De Ludovico Kossuth Nominatae. - 1995. - 27. - С. 83-96;

36. Фёльдвари Ш. Супрасль как белорусский центр культуры и экземпляр в Венгрии первой книги супрасльской типографии // Материялы канференции 19 красавика 1996 года / ред. Аляхнович М.; Золтан А. - Будапешт, 1996 (Hungaro-Alboruthenica, 1). - С. 15-16;

37. Фёльдвари Ш, Ойтози Э. Кириллические книги Веспремской Архиепископской библиотеки и южнославянская миграция в селе Шошкут // Studia Slavica Savariensia (Szombathely). - 1995. - 4. - 1-2. - С. 143-157;

38. Фйольдварі Ш. Стародруки кирилічного шрифту в римо-католицьких біблиотеках Угорщини // Третій Міжнародний Конгрес Україністів 26-29 серпня, 1996 р. Літературознавство, Бібліографія, Ыформатика: Доповіді та повідомлення / ред. Мишанич О. - Харків, 1996. - С. 188-192;

39. Флеров И. О православных церковных братствах, СПб., 1857;

40. Фокеев В. А. Немировский Евгений Львович // Библиотечная энциклопедия. - М.: Пашков дом, 2007. - С. 718-719;

41. Фолдвары Ш. Шлях экзэмпляра першай кнігі Супрасльскай тыпаграфИ у Габсбургскую ^перыю: унёси у шырош кантакты беларускага гандлю і культуры // Чацвёрты Міжн. Кангрэс даследчыкау Беларусі, 3-5 кастрычыка 2014 года (Коуна, Літва), Секція 5/в: «Супрасльская тыпаграфт і гандаль царкоуным кнігамі у Беларусі» (програма конференції: http://icbs. palityka.org/wp-content/prahrama/5 VKL.pdf);

Анотація

Українська еліта у XVII та XVIII століттях відігравала значну роль у формуванні еліти інших слов'янських народів. У цьому викладі йдеться про сербсько-українські стосунки. Серби імпортували багато богослужебних книг від українських друкарень, які були виданнями світських товариств, що називалися братствами (лат. Confraternitati). Поряд із богослужбовими книгами було багато видань світського характеру. Як довів акад. Я. Ісаєвич, передмови та післямови, а також гравюри з цих книг зазнавали впливу польського бароко. Серби, що проживали на Балканах, унаслідок домінування грецької еліти не мали можливості користуватися ані церковнослов'янською мовою під час церковної служби, ні кириличними літерами, навіть у монастирях. Натомість у Габсбурзькій імперії серби вільно купували кириличні книги, у переважній більшості з українських друкарень Східного краю Речі Посполитої, і лише незначною мірою - з «Печатного двору» в Москві. Впливи Царської Россії на сербів посилилися тільки після поділів Польщі наприкінці 18 століття.

Ключові слова: Православні братства, книгодрукування, еліта, Угорське королівство, Габсбурзька імперія, сербсько-українські стосунки.

Keywords: Orthodox Brotherhoods, Printing, Elite, Hungarian Kingdom, Habsburg Empire, Serbian-Ukrainian Relations.

Размещено на Allbest.ru