Михайло Грушевський і становлення східноєвропейських студій у німецькомовному академічному середовищі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Михайло Грушевський і становлення східноєвропейських студій у німецькомовному академічному середовищі

Постать Михайла Сергійовича Грушевського викликає дослідницький інтерес істориків, політологів, культурологів, соціологів, філософів, що є беззаперечним свідченням величності його таланту й невичерпності творчого доробку. Та, попри значну кількість досліджень, діяльність М. Гру- шевського у контексті становлення східноєвропейських історичних студій у Німецькій та Австро-Угорській імперіях тривалий час залишалася поза увагою дослідників. Хоча 120 років тому обставини склалися так, що молодий Михайло Грушевський, закінчивши Київський університет св. Володимира й захистивши дисертацію, очолив у Львівському університеті кафедру всесвітньої історії з особливим наголосом на історії Східної Європи. Це була перша офіційна кафедра східноєвропейської історії у Габсбурзькій монархії.

Запропонована доповідь має на меті розглянути внесок М. Грушевського у становлення й розвиток східноєвропейських студій у німецькомовному просторі та проаналізувати його вплив на еволюцію концепції східноєвропейської історії й виокремлення у ній історії України.

Спочатку коротко про контекст, а саме, особливості впровадження східноєвропейських студій в університетах країн німецькомовного простору. Академічна німецька історіографії ХІХ ст переважно була національно орієнтованою й концентрувалася на романо-германському світі, опираючись на постулати Г Гегеля і Л. фон Ранке, які предметом історичних досліджень визначали державу. Східноєвропейська історія вважалася «немодним», «неперспективним» напрямком історичних досліджень майже до кінця ХІХ ст. Але науковій моді протистояла політика. Російська імперія належала до іншого світу, а її активізація на міжнародній арені посилювала інтерес до неї та її історії. У зовнішньополітичних колах Німецької імперії все частіше почали розглядати Росію як суперника, а «ворог» зазвичай потребував більш детального «вивчення». У випадку Відня інтерес до східноєвропейської історії посилило поступове звільнення південних слов'ян з під влади Османської імперії й попадання їх у сферу геополітичних інтересів Габсбургів. Також лояльну національну політику правлячі кола у Відні вважали запорукою збереження цілісності імперії. Отож, політичний чинник обумовив виділення коштів урядовими колами Берліна та Відня на заснування в університетах інституцій, які б займалися дослідженнями та викладанням історії Східної Європи. Ці процеси мали свою специфіку, яка також обумовлювалася відмінними східноєвропейськими політичними цілями урядів обох імперій та їхньою національною політикою.

У Німеччині впровадження східноєвропейської історії до кола фахових університетських дисциплін почалося зі столичного університету. У 1892 р. у Берлінському університеті було введено посаду екстраординарного професора східноєвропейської історії та краєзнавства, яку посів прибалтійський німець Теодор Шіманн. Завдяки його зусиллям, за активної підтримки представників зовнішньополітичного відомства й особисто імператора Вільгельма ІІ, тут у 1902 р. було створено семінар східноєвропейської історії та краєзнавства, а з часом засновано ще одну професорську посаду, яку обійняв Отто Гетч. У 1911 р. курси зі східноєвропейської історії впроваджено у Кенігсберзькому університеті, у 1914 р. - Гамбурзькому і Боннському університетах. В останньому цей курс читав професор теології Леопольд Карл Гетц. Навчальні курси й наукові дослідження в основному були присвячені Росії й незначною мірою Польщі. Такий підхід на багато десятиліть обумовив росієцентризм східноєвропейських студій у Німеччині, а професури східноєвропейської історії посідали виключно етнічні німці.

Натомість в Австро-Угорській імперії утвердження східноєвропейської історії як університетської дисципліни розпочалося з периферійних університетів, а саме з Львівського університету. Спроби Ватрослава Ягіча запровадити посаду професора слов'янської історії на початку 90-х рр. ХІХ ст. у Віденському університеті не увінчалися успіхом, хоча було введено посаду професора слов'янської філології та старожитностей, яку очолив відомий дослідник історії Південно-Східної Європи, слов'янин Костянтин Їречек. Пізніше за його підтримки посади професорів східноєвропейської історії запровадили у Чернівецькому (Володимир Мілкович та Іон Ністор) і Празькому (Ярослав Бідло) університетах. Семінар східноєвропейської історії на чолі з К. Їречеком у Віденському університеті було засновано тільки у 1907 р. за активної підтримки Ф. І фон Ліхтенштайна, колишнього австрійського посла в Росії. Тут також викладав Ганс Уберсбергер, який був єдиним етнічним німцем з шести професорів східноєвропейської історії в імперії Габсбургів.

На відміну від своїх колег з Празького та Чернівецького університетів, М. Грушевський займав найбільш незалежну від Відня та самодостатню позицію у розбудові кафедри й організації східноєвропейських студій, які він фактично перетворив на українознавчі. Цю самостійність М. Грушевського відзначив і віденський дослідник Східної Європи Вальтер Ляйч [9, c. 59]. Підтверджує це і листування М. Грушевського. Серед його епістолярної спадщини, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві у Києві, не виявлено листів К. Їречека, всього один лист Г Уберсбергера й понад десяток листів славіста В. Ягіча за 1897-1914 рр. Переважно в листах йшла мова про різні видання, зокрема й ті, які видавалися заходами НТШ. Значно більше листів було від німецьких дослідників Східної Європи Т Шіманна, О. Гетча та Л. К. Гетца.

Керівництво львівською кафедрою давало М. Грушев- ському можливість більш широко знайомити західний науковий світ зі своїм творчим доробком і водночас репрезентувати історію України як окремий сегмент східноєвропейської історії, а не просту складову російської чи польської історії. Задля цього він навіть вирішив власним коштом видати німецькою перший том «Історії України-Руси». Правда, на той час історичні трактування М. Грушевського були переважно критично сприйняті у німецькомовному академічному середовищі [2]. Та, попри критику, видання праці німецькою принесло М. Грушевському міжнародне визнання і, як справедливо відзначив сучасний німецький дослідник історії України Ф. Гольчевські, допомогло поширенню інформації про Україну та слугувало фактором «німецького дискурсу про Східну Європу», оскільки Україна була «важливим елементом східноєвропейської історії». Проблема в тому, що мало хто на той час звернув на це увагу [6, с. 34].

Найбільш позитивно видання «Історії українського (рутен- ського) народу» німецькою оцінив у 1908 р. Л. К. Гетц, який не тільки відзначав той факт, що праця М. Грушевського показала, як мало знали історію Східної Європи в західноєвропейському академічному світі, а й відзначив необхідність видання німецькою наступних томів «Історії України-Руси» [2, с. 182]. На той час Л. К. Гетц готував до видання німецькою «Руську Правду» й з грудня 1906 р. листувався з М. Грушев- ським, праці якого неодноразово ставали йому у пригоді. В листах він звертався з проханням про допомогу в поясненні тих чи інших термінів/назв, отриманні необхідної літератури [4, арк. 4 зв.]. Це спілкування було вельми корисним для фахового зростання боннського дослідника. Одна з перших його робіт в царині східноєвропейської історії про апостолів

Кирила та Мефодія була розкритикована рецензентами, серед яких був і учень М. Грушевського Мирон Кордуба [1]. Незважаючи на критику, Л. К. Гетц продовжував подальші дослідження історії слов'янства й пояснював це «великою любов'ю до цієї галузі науки, щоб в роботі не зневіритись і перед труднощами не відступити» [11, с. 478]. Ця наполегливість й спілкування з такими знавцями східноєвропейської історії, як М. Грушевський, у подальшому забезпечили успіх творчого доробку Л. К. Гетца. Він був удостоєний звання почесного доктора Київського університету св. Володимира й академіка ВУАН.

Тривалим було й листування М. Грушевського з О. Гет- чем, який під час однієї з подорожей до Галичини зініціював зустріч заради знайомства, надіславши М. Грушевському 1 жовтня 1905 р. лист з Кракова, в якому повідомляв, що 3 жовтня прибуде до Львова й просив про зустріч. Себе О. Гетч відрекомендував як історика, що працює в Берліні під керівництвом Т. Шіманна й займається російською і польською історією, а наразі має тривалу дослідницьку поїздку Галичиною, щоб познайомитись з «малоросійським народом і його рухом». Він просив про коротку розмову й повідомляв, що добре знає праці М. Грушевського і навіть під час подорожі студіював «Нарис історії українського народу», придбаний у Петербурзі. Ділився повідомленням про видання праці М. Грушевського німецькою і писав, що матеріали зустрічі використає для статті у науковому журналі, а також просив М. Грушевського вибачити «бажання дослідника познайомитись з першим авторитетом у цій галузі» [3, арк. 1-1зв.]. З того часу вони підтримували «стосунки, які часто переривались» і, за словами О. Гетча, «завжди були вільними» [7]. Пізніше він консультувався з М. Грушевським щодо доцільності подорожі за маршрутом: Львів - Київ - Чернігів - Полтава - Саратов - Самара - Нижній Новгород - Москва - Петербург [3, арк. 6 зв.] та цікавився, чи може він і надалі розраховувати «на постійне отримування, перед цим люб'язно надісланого» російськомовного журналу «Украинский вестник» та обіцяв «охоче надсилати в обмін «Deutsche Monatsschrift fQr das gesamte Leben der Gegenwart», який він редагував [3, арк. 7-7 зв.].

Чимала заслуга М. Грушевського у науковому забезпеченні першого німецькомовного фахового видання «Zeitschrift fQr Osteuropaische Geschichte». Редактори-засновники ставили перед собою завдання на міжнародному рівні репрезентувати історію Східної Європи. Ідею заснування подібного видання 1904 р. висунув Л. К. Гетц [5, c. XXX], а за безпосереднє її втілення взявся Т Шіманн. Він вирішив винести це питання на обговорення міжнародної спільноти істориків на 3-му Міжнародному конгресі історичних наук, який на початку серпня 1908 р. проходив у Берліні. У цьому питанні він заручився підтримкою М. Грушевського [10, c. 338-339]. Ймовірно, М. Грушевський міг надати через НТШ й фінансову допомогу на видання журналу, aле О. Гетч, який також активно займався підготовкою до видання журналу, відхилив субвенцію з боку НТШ. Не отримав журнал фінансової підтримки й від Петербурзької, Краківської та Віденської академій наук. На думку німецького історика У Лісцковські, попри фінансову скруту, О. Гетч пішов на такий крок, щоб уникнути втягування видання в національне протистояння, яке мало місце на східноєвропейському просторі. До того ж поляки жалілися на залучення до роботи над журналом таких «науковців-полонофобів», як М. Грушевський та Г Уберсбергер. Таким чином, науковець О. Гетч переміг О. Гетча-націоналіста [10, c. 340-341] та ярого полонофоба.

Наступного року в Німеччині вже велася кропітка робота з підготовки першого числа «Zeitschrift fQr Osteuropaische Geschichte», що й спричинило в жовтні-грудні 1909 р. інтенсивне листування О. Гетча з М. Грушевським. У листі з Познані від 25 листопада 1909 р. О. Гетч не тільки повідомляв, що перший номер повинен вийти 1 лютого наступного року й пересилав його проект, але й просив повідомити декілька прізвищ, кому можна б було переслати проспект, особливо адресу І. Франка. Цікавив його й перелік публікацій з «малоросійської історії» (в подальшому в листах він майже відмовився від терміну «малоросійська»), за якими потрібно б регулярно слідкувати а також просив про співпрацю не тільки М. Грушевського, але й інших істориків, які «плекають малоросійську історію». Відзначав, що було б добре, якби вже в першому номері було опубліковано рецензію на праці М. Грушевського й запитував, хто б це міг зробити з українських авторів [3, арк. 16].

У листі від 9 грудня О. Гетч просив підготувати для публікації в «Zeitschrift fQr Osteuropaische Geschichte» короткий огляд становища українських історичних досліджень і діючих наукових товариств, насамперед Наукового Товариства ім. Шевченка та його публікацій. Він також інформував, що українська історія у журналі буде представлена самостійно як окрема «область східноєвропейської історії». Й одразу ж зазначав, що велику частину цієї роботи повинні здійснювати українські вчені, бо у Західній Європі «немає справжніх експертів» [3, арк. 17-17 зв.].

У журналі подавалась бібліографія та огляди літератури з історії окремих регіонів Східної Європи. У спеціальний розділ було виділено й Україну. Цікаво відзначити, що у першому номері часопису цей розділ носив назву «Малоросія» («Kleinrussland»), але в усіх наступних числах назву було замінено на «Україна». В першому томі було опубліковано невеличкий огляд діяльності Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Серед коротких повідомлень містилась інформація про те, що у «Записках НТШ» за 1910 р. у томі ХОМІ подано німецькою мовою повний покажчик публікацій в І-ХОІІ томах, що на думку редакції «Zeitschrift fQr osteuropaische Geschichte» було цінним для дослідників, які не читають українською. Водночас це засвідчило й бажання М. Грушевського значно ширше репрезентувати публікаційну діяльність НТШ.

М. Грушевський, попри запрошення, не став дописувачем «Zeitschrift fQr osteuropaische Geschichte». Основним інформатором про Україну був М. Кордуба. До співпраці у журналі долучалися й інші історики зі Східної Європи. Наприклад, у часописі було опубліковано статті А. Флоровського, М. Олабченка, А. Лаппо-Данилевського та ін.

Перша світова війна значно актуалізувала українське питання в німецьких політичних колах. У 1914-1915 рр. Союз визволення України опублікував німецькою декілька праць М. Грушевського. Під час перебування на еміграції у 1919-1924 рр. Михайло Сергійович переважно публікував свої праці французькою, а не німецькою, що також, вочевидь, мало політичне підґрунтя.

Як нерідко буває, справжнє визнання тих чи інших ідей та концепцій приходить після смерті їх автора. На початку 1935 р. редакції трьох німецьких журналів опублікували некрологи з приводу смерті М. Грушевського. Так, у січневому номері «Osteuropa» розміщено некрологи авторства Д. Дорошенка й О. Гетча, який відзначав, що, як би критично не ставились до багатотомної «Історії України-Руси» М. Грушевського, поза сумнівом, вона стала великим досягненням історичної науки, бо «вперше роздільно зображено московський і український історичний процес», і це була перша схема й перший «дійсно науковий синтез української історії». Він зауважив і необхідність цієї праці для кожного дослідника Східної Європи й особисто дякував М. Грушевському «за науковий вступ до історії України» ще 30 років тому [7]. У «Zeitschrift fQr osteuropaische Geschichte» О. Гетч також опублікував власний некролог та статтю М. Кордуби «Михайло Грушевський як дослідник і організатор наукової роботи».

Перший номер «JahrbQcher fQr Kultur und Geschichte der Slaven» за 1935 р. відкривала стаття Ганса Коха на пошану пам'яті М. Грушевського, якого він назвав «втіленим символом українського народу». Стаття розпочиналась з розповіді про переслідування українського історика впродовж 1914-1917 та 1930-1934 рр. «різними московськими володарями» [8, c. 3]. Г Кох не тільки зупинився на викладі життєвого шляху М. Грушевського, а й детально проаналізував його праці, приділивши особливу увагу статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства», в якій обґрунтовувалась окремішність історичного розвитку українського й білоруського народів [8, c. 5-9]. Археологічна діяльність М. Грушевського була представлена у статті Б. Крупницького.

У післявоєнний період в Австрії доробок М. Грушевського вельми високо оцінив Генріх Фелікс Шмід, директор Інституту східноєвропейської історії та південно-східних досліджень, президент Міжнародного комітету істориків (1960-1963 рр.) Аналізуючи історію розвитку східноєвропейських досліджень в Австрії, він перш за все відзначив М. Грушевського й основним досягненням назвав опубліковану ним у 1904 р. працю про дві східнослов'янські національності, історія яких зазвичай розглядалась як російська. Г Ф. Шмід трактував цей доробок М. Грушевського як успіх австрійського «остфоршунгу» («східних студій»), бо з тих пір «для західних досліджень східного слов'янознавства включення українського і білоруського народів в загальну картину політичного, культурного і економічного розвитку Східної Європи стало унікальною особливістю будь-якого справді наукового викладу подій» [12].

Отже, високий статус Михайла Сергійовича у науковому середовищі Габсбурзької імперії (очільник кафедри й НТШ) та інтенсивна науково-видавнича діяльність не тільки провокувала, але й змушувала наукову спільноту Заходу до більш ширшого та мозаїчнішого бачення концепції східноєвропейських історичних студій. М. Грушевський стояв у витоків східноєвропейських історичних студій в Австро-Угорщині та заснування першого німецькомовного періодичного видання з історії Східної Європи. Його наукові праці та підходи ставили питання про виокремлення української історії, попри відсутність української державності. Видання німецькою, а пізніше англійською й французькою мовами його творів сприяло широкій презентації творчого доробку М. Грушевського західному науковому світові і, разом з тим, вичлененню (репрезентації) історію України як окремого сегменту східноєвропейської історії, а не простої складової російської чи польської історії.

Література

грушевський історія східноєвропейський студія

1. Кордуба М. [Рецензія] / М. Кордуба // Зап. наук. т-ва ім. Т. Шевченка. - 1899. - Т. 27. - С. 4-7 (Бібліографія). - Рец. на кн.: Goetz L. K. Geschichte der Slavenapostel Konstantinus (Kyrillus) und Methodius, quellenmassig untersucht und dargestellt / L. K. Goetz. - Gotha, 1897. - VIII, 272 s.

2. ТельвакВ. В. Німецькомовна «Історія українського народу» Михайла Грушевського в оцінках сучасників / Тельвак В. В. // Український історичний журнал. -2007. - № 3. - С. 175-189.

3. Центральний державний історичний архів УКРАїни у м. Києві (далі - ЦДІАК України). - Ф. 1235, оп. 1, спр. 413.

4. ЦДІАК України. - Ф. 1235, оп. 1, спр. 420.

5. Goetz L. K. Das Kiever Hohlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Russlands = Kievo-Pecerskij Monastyr' kak Kul'turnyj Centr Domongol'skoj Rossii / Leopold Karl Goetz. - Passau: M. Walderbauersche Buchhandlung, 1904. - XXXI, 242 s.

6. Golczewski F. Deutsche und Ukrainer 1914-1939 / Frank Golczewski. - Paderborn; Munchen; Wien; Zurich: Ferdinand Schoning, 2010. - 1085 s.

7. Hoetzsch O. Michael Hruschewskij / Otto Hoetzsch // Osteuropa. - 1935. - Jg. 10, H. 4. - S. 212.

8. Koch H. Dem Andenken Mychjlo Hrusevsky's (29. September 1866 - 25. November 1934) / Hans Koch // Jb. fur Kultur und Geschichte der Slaven. - 1935. - Bd. 11. - S. 3-10.

9. Leitsch W. Das Seminar fur osteuropaische Geschichte der Universitaet Wien, 1907-1948 / W. Leitsch, M. Stoy. - Wien: Bohlau, 1983. - 304 s.

10. Liszkowski U. Osteuropaforschung und Politik: ein Beitrag zum historisch-politischen Denken und Wirken von Otto Hoetzsch / U. Liszkowski. - Berlin: Spitz, 1988. - Bd. 2. - 640 s. - (Schriftenreihe der Deutschen Gesellschaft fur Osteuropakunde; Bd. 19).

11. Salomon R. Leopold Karl Goetz: ein Nachruf / R. Salomon // Zeitschrift fur osteuropaische Geschichte. - N. F. - 1931. - Bd. 5 (1). - S. 477-483.

12. Schmid H. F. Zum Geleit: Funfzig Jahre historische Ostforschung in Osterreich / H. F. Schmid // Studien zur alteren Geschichte Osteuropas. - Wien, 1959. - T 2. - S. 7

Размещено на Allbest.ru