Розкол в Організації українських націоналістів у відображенні української історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розкол в Організації українських націоналістів у відображенні української історіографії

український націоналіст історіографія розкол

Діяльність ОУН, її роль і місце в історії українського державотворення сучасна громадськість сприймає неоднозначно, оскільки вже давно вона є однією з найбільш політизованих тем. Різні погляди наявні і в сучасних історичних дослідженнях. Чималий інтерес до історії визвольної організації та полярні оцінки її діяльності спричинені, в основному, й резонансними явищами її історії, які й досі невияснені та важливі для виявлення історичної правди. Так, одна з головних проблем історії ОУН - розкол організації на ОУН(б) - «бандерівців» та ОУН(м) - «мельниківців». Як найпотужніша організація українства, що вела активну визвольну боротьбу протягом 1930-х років, ОУН у 1938-1941 рр. пережила низку внутрішніх організаційних потрясінь, які разом зі складною зовнішньополітичною ситуацією, призвели до кризи та розколу. Надзвичайно важлива та нелегка для вивчення проблема вже давно привертає увагу українських істориків. У зв'язку з цим особливо цікава інтерпретація зазначеної проблеми українськими дослідниками.

З'ясування передумов, причин та наслідків розколу в ОУН, зважаючи на свою гостроту, стало одночасно предметом вивчення українських зарубіжних та радянських авторів, які у працях далекі від об'єктивності у висвітленні подій. Жвавий інтерес до означеної проблеми виявляють й сучасні українські історики, які намагаються з'ясувати причини та обставини розколу й об'єктивно подати інформацію, що ґрунтується на широкому джерельному матеріалі. Саме тому подальше вивчення проблеми розколу в ОУН неможливе без історіографічного дослідження, покликаного показати підсумки розробки теми, виявити недостатньо або однобічно висвітлені питання, що вимагають залучення нових джерел, визначити перспективи наукових дискурсів. Розробка досліджуваної проблеми дозволяє оцінити стан української історіографії на різних етапах її розвитку, простежити зміни, які в ній відбулися, з'ясувати зумовленість цих змін як політичними уподобаннями авторів, так і трансформацією методології наукового пізнання.

Ще на початку 1940-х років з'явилися популістські брошури, які висвітлювали обставини розгортання кризи в ОУН, що призвела до її розколу на ОУН(м) та ОУН(б). Це циклостилеві видання Проводу українських націоналістів (ПУН) «Біла Книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видана в 1940 р., автор - Микола Сціборський), що стала першою полемічною працею з проблеми розколу, та «Чорна книга бунту» (видана в 1941 р.), де засуджувалися прагнення групи С. Бандери форсувати всенародне повстання в Україні та намагання збільшити склад ПУН, обмеживши цим провідницький, вождівський вимір влади в організації. У брошурі інформаційного відділу ОУН(м) «ОУН у війні 1939-1945» абсолютно упереджено та суб'єктивно висвітлено причини розколу в організації, його головним ініціатором названо «німецько-совєтську руку» та «німецько-радянського агента» Р. Ярого, а виконавцем - «жадібну до влади групу людей, що виросли з Академічного Дому у Львові». Натомість у виданнях Революційного Проводу (РП) ОУН «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видана в 1941 р.) та «Хто такі «мельниківці»?» (видана в 1944 р.) основною причиною кризи названо суперечки Крайової Екзекутиви (КЕ) ОУН та ПУН щодо постатей Я. Барановського та О. Сеника. Група С. Бандери звинуватила першого у співпраці з польською поліцією, а другого - в ситуації, що виникла із втратою «архіву Сеника», та у фальсифікації т. зв. «усного заповіту» Є. Коновальця. ПУН на чолі з А. Мельником також звинуватили в поспішному проведенні ІІ Великого Збору в Римі у 1939 р., в нелегітимності його постанов, в авторитаризмі нового устрою ОУН та надмірній орієнтації на німецьке керівництво. Основним поштовхом до розколу було названо зрив переговорів ПУН із РП ОУН у серпні 1940 р., а остаточним кроком - рішення ІІ Великого Збору у Кракові 1941 р. Загалом брошури з позицій обох частин ОУН подавали причини та перебіг розколу, виявляли всю складність обставин і загострення внутрішньої кризи. Вони свідчили про політичне протистояння «мельниківців» та «бандерівців». Саме з їх допомогою, зіставивши факти та залучивши архівні матеріали, сучасний дослідник зможе наблизитися до висвітлення реального процесу розколу.

Зважаючи на те, що українська зарубіжна історіографія другої половини ХХ ст., як і радянська, від початку виникнення була активним учасником психологічно - політичного протистояння, висвітлення проблеми не досягло наукового рівня, характеризувалося суб'єктивністю, несло відбиток ідеологічних переконань авторів і було політизованим. Тому, наприклад, потрібно враховувати належність або прихильність автора до ОУН(м) чи ОУН(б). Так, із «мельниківських» позицій події розколу подав у спогадах З. Книш, проаналізувавши ситуацію, що склалася в ОУН у 1939-1941 рр.. До групи членів ОУН, очолених С. Бандерою, автор застосував декілька термінів, залежно від хронології розвитку конфлікту: опозиція (від повної і формальної єдності ОУН до створення у Кракові РП ОУН 11 лютого 1940 р.), диверсія (від часу створення РП ОУН до формального розриву з ПУН після закінчення всіх переговорів у кінці серпня 1940 р.), ОУН(б) (нова організація від осені 1940 р.).

Гостро засудив дії опозиційної групи Степана Бандери Зеновій Книш у виданій під псевдонімом Богдан Михайлюк книзі «Бунт Бандери». Цю працю він писав на власних спогадах та здогадах, довільно інтерпретуючи факти. Розпочавши огляд причин розколу, З. Книш наголосив, що від початку ОУН складалася з людей, які молодість провели в різних середовищах, відтак їх світогляд формувався під різними впливами. Організація опозиції в Галичині й на Волині, на думку історика, відбулася ще на початку 1930-х років, її успішно поборював Є. Коновалець, однак його смерть стала поштовхом до розколу. А звільнення в 1939 р. величезної кількості націоналістичного активу з польських тюрем, з якого багато членів ОУН стали в опозицію до ПУН, знову активізувало їх прагнення «до захоплення влади». Остаточним поштовхом до «бунту» проти ПУН, як вважав автор, була підтримка групи С. Бандери з боку члена ПУН Р. Ярого і німецьких чинників. Фатальними наслідками «бандерівського бунту» З. Книш назвав: розкол єдиного українського фронту перед війною та співпрацю з німцями; зневіру в ОУН у деяких колах української суспільності; кровопролитну боротьбу фракцій; компрометацію ідеї українського націоналізму та негативні наслідки партійної пропаганди обох груп ОУН; розконспірацію дезорієнтованого активу ОУН перед німецьким окупантом; проникнення в організацію більшовицьких провокаторів. Безперечно, основною метою цієї публікації був не пошук об'єктивної істини, а пропаганда та популізм у критиці опонентів, адже З. Книш став промоутером позиції ОУН(м) у трактуванні подій розколу в ОУН.

Така ж суб'єктивна в оцінках праця З. Книша «Розбрат: Спогади й матеріали до розколу в ОУН в 1940-1941 роках». Хоча автор й визнав шкоду та негативні наслідки літературної полеміки між двома організаціями, все ж не зумів об'єктивно висвітлити події. Розглядаючи етапи кризи та причини розколу, він визнав потребу «відсвіження» ПУН представниками молодшого покоління, яке представляла КЕ ОУН. Важливим етапом у зміцненні опозиції історик назвав події Варшавського процесу 1934 р. і висунення на перший план постаті С. Бандери. Аналізуючи передумови розгортання конфлікту в ОУН, З. Книш визнав, що ПУН реально не міг керувати такою масовою організацією із-за кордону, фактично здавши провідницькі позиції КЕ ОУН, і перейшов на репрезентаційні. Характеризуючи Р. Ярого, історик назвав його агентом німецької розвідки, а причиною його зацікавлення в розколі - намагання ухилитися від фінансових звітів перед головою ПУН і «прагнення приховати свої махінації фінансовими засобами ОУН». Зацікавленою стороною в підриві міцності організації З. Книш вважав німецькі кола, які бачили в ній майбутню перешкоду для реалізації своїх загарбницьких планів. Дослідник подав важливі дані про організацію ПУН акції «удару по диверсії» 13 серпня 1940 р. та її наслідки, адже сам спланував і керував її проведенням.

Однією з причин конфлікту в ОУН часто в українській зарубіжній історіографії називають ситуацію, пов'язану з отриманням польською поліцією т зв. «архіву Сеника», що спровокував арешт у 1934 р. і засудження багатьох визначних членів організації. Цьому питанню присвячена ще одна праця З. Книша, який прагнув на основі документів довести відсутність такого архіву. Автор вважав, що на основі матеріалів із редакційного архіву «Розбудови нації», вилучених чеською поліцією в О. Сеника, і ще декількох спеціально підроблених польською поліцією документів відділом безпеки Міністерства внутрішніх справ Польщі створено «архів Сеника», який не містив жодного автентичного документа.

Захисту постаті Я. Барановського присвячена окрема праця З. Книша, в якій він спростував звинувачення РП ОУН, а їх основною метою назвав прагнення усунути його, ліквідувавши будь-який контакт ПУН із членством у Західній Україні. Серед причин недовіри РП ОУН до Я. Барановського З. Книш назвав також особисті непорозуміння останнього з С. Бандерою. Праця надзвичайно суб'єктивна й упереджена щодо ОУН(б), багато з наведених фактів - це лише здогад автора або інформація, одержана від інших членів ОУН(м). З. Книш не намагався з'ясувати причину незадоволення у РП ОУН політикою ПУН та розглянути підстави звинувачень проти Я. Барановського, він бачив лише підступ опозиціонерів та терпеливість і жертовність щодо них ПУН.

Проблему розколу прагнув проаналізувати П. Балей, однак висвітлив її через призму бачення ОУН(м). Критикуючи діяльність РП ОУН, автор зовсім не розглянув діяльності ПУН у 1939-1941 рр., зокрема його дії, спрямовані на запобігання розколу. Значну увагу автор приділив питанню вилучення чеською владою «архіву Сеника» й, опираючись на польські джерела, висунув гіпотезу про домовленість між чеською та польською розвідками щодо його передачі. Проте основною причиною конфлікту і, зрештою, розколу, на думку П. Балея, стали ідеологічно-стратегічні розходження. Дослідник ствердив, що 10 лютого 1940 р. ОУН розкололася на «помірковану» ОУН(м) та «радикальну» ОУН(б).

Праця Г Полікарпенка також містить важливу інформацію про ситуацію в ОУН напередодні Другої світової війни. І хоча автор намагався відсторонено й об'єктивно висвітлити факти історії організації, помітною є його прихильність до ОУН(м). Основними ініціаторами розколу в 1940 р. він назвав німецьких чинників, які діяли безпосередньо через Р. Ярого.

Підсумовуючи ситуацію в ОУН, у спогадах О. Бойдуник зазначив, що розлам в 1940 р. був логічним і послідовним закінченням того процесу, який відбувався в її рядах у Західній Україні, адже КЕ ОУН ще від 1930 р. поводила себе доволі автономно. Таке твердження він пояснив існуванням двох течій: революційно-політичної, її речниками були Є. Коновалець і М. Сціборський, та революційно-бойової, яку представляли О. Сеник і Я. Барановський і яка в 1930-х роках почала переважати, тому основний наголос робився на революційно-бойовій діяльності, а в КЕ на керівні пости ставили прихильників цієї течії з молоді ОУН. Таку кадрову політику О. Бойдуник назвав небезпечною, а її наслідком - розкол, оскільки в 1939-1940 рр. революційно-бойова КЕ вступила в конфлікт із революційно-політичним ПУН. Однак потрібно враховувати належність автора до ОУН(м).

Позицію ОУН(б) щодо причини розколу в ОУН висвітлив С. Бандера, який звинуватив ПУН на чолі з А. Мельником у відірваності від ситуації революційної боротьби на рідних землях, намаганні відійти від націоналістичних ідей в теорії та практиці руху, а також в орієнтації на Німеччину як союзницю. Обурило автора й відкинення А. Мельником пропозицій КЕ ОУН щодо розгортання партизансько - повстанських акцій в Західній Україні з початком Другої світової війни та планів втрутитися у фінсько-російську війну. Відзначив він ще один момент, що загострив відносини, - відкинення А. Мельником запропонованих змін щодо складу ПУН. Із приводу дати остаточного розколу в ОУН С. Бандера вважав, що саме ІІ Великий Збір весною 1941 р. затвердив акт створення РП ОУН. Важливо, що він говорив про процес «кристалізації українського націоналістичного руху» всередині організації, який проходив саме на рідних землях і який не сприйняли члени ПУН.

Ґрунтовно дослідив ситуацію з обранням Голови ПУН П. Мірчук. Він ствердив, що після смерті Є. Коновальця серед решти членів Проводу не було індивідуальності, котра мала б незаперечний авторитет серед кадрів. Кандидатом від КЕ ОУН був С. Бандера, який сидів у в'язниці й організувати втечу якого не вдалося. Висунення його кандидатури на пост голови ПУН на планованому Конгресі стало не можливим. П. Мірчук засумнівався в існуванні «усного заповіту»

Є. Коновальця. Негативним моментом, на думку автора, став «різкий зворот» у закордонній політиці ПУН. Історик звинуватив його в нерозумінні справжнього стану політичної ситуації та нездатності підготувати ОУН до нових реалій.

Відповіддю на «мельниківське» бачення проблеми розколу ОУН стала праця П. Мірчука «Революційний змаг за УССД. Хто такі «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі»», в якій автор засудив намагання показати розкол в ОУН «ворожою, може німецькою, може більшовицькою роботою, виконаною зручно руками бандерівців». На його думку, поняття «бандерівці» та «мельниківці» з'явилися у 1940-1941 рр., однак суть цих явищ «зародилась вже при народженні ОУН» і розвивалася протягом всієї діяльності організації. Як вважав П. Мірчук, причинами конфліктів КЕ ОУН із ПУН ставали окремі його члени та намагання ПУН нав'язувати склад КЕ ОУН. П. Мірчук описав створення та боротьбу Карпатської Січі, вклад у цей процес КЕ ОУН і назвав першим моментом конфронтації між КЕ ОУН та ПУН. Вирішальним моментом, який спровокував перехід конфлікту у стадію «зудару» та подальший розкол, П. Мірчук вважав початок Другої світової війни, що приніс звільнення з польських тюрем провідних членів ОУН. Однак основною причиною конфлікту й розколу він бачив проблему вибору концепції політичної дії ОУН у міжнародному конфлікті, що назрівав. Головними промоутерами розколу назвав Я. Барановського і З. Книша. П. Мірчук вважав, що конфлікт ПУН із групою С. Бандери вдалося б залагодити, якби З. Книш не розробив та не намовив ПУН реалізувати план т. зв. «проти акції» 13 серпня 1940 р. ІІ Великий Збір 1941 р. він назвав датою, від якої можна вести відлік існування двох окремих організацій - ОУН(б) і ОУН(м). Як і в іншому, автор дотримувався «бандерівської» тези про те, що не варто говорити про «розкол» чи «розбрат» в організації, а тільки про «конфлікт» і «чистку». У цій праці П. Мірчук, як член ОУН(б), охарактеризував ПУН під керівництвом А. Мельника через призму власного тенденційного, упередженого сприйняття. Всю провину за розкол поклав на ПУН, навіть не аналізуючи промахи РП ОУН. Такий підхід до оцінки подій знижує науковий рівень дослідження, однак допомагає оцінити недоліки праць «мельниківських» авторів.

Визначивши функції ПУН (ідеологічна та зовнішньополітична робота) та КЕ ОУН (організаційна, бойова, виховна робота) в національно-визвольній боротьбі до початку Другої світової війни, Л. Ребет заявив, що з моменту, «коли терен та сфера діяльності обох цих провідних груп покрилися» виникли суперництво та брак взаємної довіри, що призвели до «конфронтації номінального зверхнього закордонного керівництва емігрантського проводу з фактичним керівництвом кадрами в краю». На думку Л. Ребета, спроби оточення Є. Коновальця після його смерті насилу втримати владу призвели до розколу в організації. Заявив автор і про «психологічне відчуження між краєвою і емігрантською частиною ОУН», яке загострювалося з кожним роком.

У спогадах учасника ОУН(б) М. Климишина описано атмосферу та умови формування і діяльності двох поколінь - «Петлюри і Бандери», проблему конфлікту й розколу організації. І хоча автор надміру романтизував боротьбу ОУН, подана психологічна характеристика учасників націоналістичного руху й опис атмосфери боротьби важливі для розуміння подій. На його переконання, на подіях 1920-1930-х років виросло нове «покоління Бандери», надзвичайно революційне, а творення РП ОУН й ОУН(б) було виявом закономірної, природної зміни поколінь.

Характер молодого революційного покоління С. Бандери, сповідування ним ідей Д. Донцова й нових безкомпромісних методів діяльності, наслідком чого став розкол в ОУН, критично розглянуто у праці Р. Лісового. Аналізуючи зв'язок націоналізму саме з молоддю Західної України, автор визнав його «рухом молодого покоління», зауваживши важливість конфлікту поколінь, що ліг в основу розламу в 1940 р.. Дослідник відзначив, що ОУН(б) - це революційний рух молоді, радикальний, екстремістський, а ОУН(м) - старші члени руху, єрархізована поміркована організація, де кожен виконував покладені на нього функції. Він вважав, що націоналістичний рух мав багато рис релігійної секти, пророком якої став Д. Донцов. Виявами цього він назвав існування «Декалогу», панування «культу героїв», ідеалізацію провідників організації, безмежну жертовність, безкомпромісну боротьбу зі зрадниками й провокаторами, і саме останнє стало приводом до виступу КЕ ОУН проти ПУН, що набрав ідеологічних й політичних форм боротьби. Поштовхом до поглиблення кризи автор вважав смерть Є. Коновальця та проголошення його «усного заповіту», який він назвав фальсифікатом О. Сеника. Дії О. Сеника і призначення Головою ОУН із диктаторськими повноваженнями А. Мельника він бачив «фатальною помилкою». Ще одним важливим моментом, на думку автора, було те, що конфлікти всередині ОУН у 1930-х роках згасали через потребу постійного спільного опору польському окупаційному режиму, і коли в 1939 р. натиск польської влади на ОУН зник, конфлікт безперешкодно виявився й оформився в розкол.

Багато інформації про діяльність ОУН на початку Другої світової війни міститься у праці В. Кубійовича. Автор розглянув й ситуацію розколу в ОУН та наголосив, що його причини були насамперед особистісні. Найбільшим недоліком боротьби він вважав те, що обидві націоналістичні групи намагалися поширити свої впливи на різні українські установи в Генерал Губернаторстві та Німеччині - комітети, кооперацію, студентські організації, що провокувало внутрішню боротьбу.

Гостро розкритикував ситуацію в українському політикумі на початку Другої світової війни у книзі М. Борис, адже розкол та внутрішня боротьба в ОУН виявили тогочасну державно-політичну незрілість українців. Взаємне поборювання ОУН(м) й ОУН(б), на думку автора, заважали чіткій організації боротьби на Східній Україні.

Про взаємини ПУН й КЕ ОУН йдеться у праці А. Камінського. Він висвітлив одну з основних причин розколу - загибель Є. Коновальця й зазначив, що і німецька, й польська розвідки знали про наміри та плановану операцію СРСР із ліквідації голови ПУН, однак свідомо не попередили ОУН. Автор зробив важливий аналіз джерел щодо ролі іноземних розвідок у сприянні розколу організації і намагався зрозуміти цілі литовських, чеських, німецьких й польських розвідок щодо ОУН.

Серед сучасних українських зарубіжних дослідників науковим підходом до теми вирізняється В. Косик. Його праці написані на основі фундаментального опрацювання архівних матеріалів, передовсім німецьких, однак не позбавлені пробандерівських політичних впливів. Висвітлюючи розкол в ОУН, історик відзначив, що саме радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі в 1939 р. і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН виявилися глибокі розходження, зокрема між членами ПУН та молодими революціонерами. У праці «Розкол ОУН у світлі документів» В. Косак висвітлив події 1939 р., що безпосередньо вплинули на внутрішню організаційну ситуацію в ОУН. Історик намагався якомога детальніше розглянути хронологію подій для кращого розуміння ситуації й атмосфери, в якій відбувався розкол. Із 10 лютого 1940 р., на думку автора, існували вже дві різні українські націоналістичні орга - нізації. Однак він твердив, що справжній розкол стався під час довгого та послідовного процесу відновлення нової мережі ОУН(м) на еміграції і потім в Україні. За даними В. Косака, німецькі спецслужби не сприяли розколу в ОУН, а навпаки: наприкінці жовтня і на початку листопада 1940 р. зробили спробу об'єднати ОУН. Опираючись на німецькі архівні документи, історик відкинув твердження ПУН, який вбачав у Р. Ярому головного винуватця розколу. Він наголосив на згубності факту існування двох керівних середовищ в ОУН: «крайових революціонерів» - КЕ ОУН й «емігрантів» - ПУН, які діяли в різних умовах.

Радянська історіографія, висвітлюючи історію ОУН, усю свою увагу зосереджувала на огляді співпраці організації з іноземними розвідками, їх спільних зусиль у боротьбі проти СРСР. Щодо питання загибелі Є. Коновальця та розколу в ОУН, то радянські історики використовували дві версії: зацікавленість та організація цих подій німецькими спецслужбами для збереження контролю над ОУН, а також боротьба за владу та доступ до фінансування німецьким чинниками організації всередині ОУН. Так, І. Петрів саме німецькій розвідці та Р. Ярому приписав ліквідацію Є. Коновальця, а звинувачення агентів радянських спецслужб вважав антирадянською кампанією у «психологічній війні». Навіть основною причиною розколу ОУН він вважав боротьбу її керівних кіл за першість у співпраці з німецькими властями. В. Замлинський також заявив, що Абвер доручив Р. Ярому вбити Є. Коновальця, бо той подавав німецькій розвідці неправдиві розвідувальні дані про воєнний потенціал СРСР і співпрацював із розвідками інших держав. А С. Даниленко стверджував, що німецькі військові кола прагнули послабити внутрішню згуртованість ОУН і, зважаючи на важливість постаті Є. Коновальця, вирішили усунути визнаний авторитет й розколоти організацію, підтримавши претензії і А. Мельника як представника «фундаторів УВО», і С. Бандери як очільника «молодої генерації». Причиною розколу в ОУН Л. Грицьків та С. Герасименко назвали «бунт Бандери та його прихильників», які були невдоволені старим та повільним у діях А. Мельником. Заданої радянською історіографією лінії щодо оцінки розколу в ОУН притримувався В. Чередниченко, який вважав, що А. Мельник не задовольнив претензії групи С. Бандери на керівні посади, тому останній з дозволу Абверу створив нову організацію.

Початок 1990-х років відзначається активізацією інтересу до історії українського націоналістичного руху. Перші праці, в яких розглядали питання розколу в ОУН, були публіцистичними, популяризаторськими, повторювали позиції українських зарубіжних дослідників, маючи на меті, в основному, ознайомити загал із здобутками ОУН, виправдати її після довгих років радянської критики. Колишній член Центрального Проводу ОУН(б), довголітній в'язень радянських концтаборів

П. Дужий відзначив фатальне значення загибелі Є. Коновальця, без якої не відбулося б розколу і яка однозначно ослабила організацію. Розглядаючи перебіг конфлікту в ОУН у 1940-1941 рр., автор особливу увагу приділив характеристиці особи А. Мельника, якого гостро розкритикував за диктаторські методи діяльності та назвав людиною, що «не вміла ладнати». Головними причинами розколу П. Дужий назвав існування в організації двох протилежних концепцій щодо низки найголовніших політичних питань та протилежних поглядів щодо «усного заповіту» Є. Коновальця, а також кадрово-організаційні питання. Він категорично відкинув тези дослідників, у котрих такою причиною названо конфлікт генерацій в ОУН.

Орієнтовно у другій половині 1990-х років з'явилися більш об'єктивні праці, написані із залученням широкого кола джерельних матеріалів. Ю. Киричук, досліджуючи національно визвольний рух 1940-1950-х років, звернув увагу на причини та наслідки розколу в ОУН для визвольного руху в передвоєнний період. Історик вважав, що саме відсутність визнаного вождя масштабу Є. Коновальця, радикальна зміна політичного становища у Східній Європі, можливість німецько-радянського конфлікту, особисті чвари й незгоди призвели до міжусобної боротьби. На думку автора, розкол в ОУН був спричинений боротьбою за право стати наступником Є. Коновальця. Свою роль у розпалюванні конфлікту, як зазначив Ю. Киричук, виконали німецькі та радянські спецслужби, зацікавлені в ослабленні оунівського політичного впливу. Автор подав факти, що в 1939-1941 pp. Гестапо і Національний комітет внутрішніх справ часто виступали єдиним фронтом. Історик вважав, що особливий внесок у загострення міжпартійної колотнечі зробив «політичний авантюрист, мабуть радянський агент» Р. Ярий.

На думку Я. Грицака, після смерті Є. Коновальця ПУН передав владу А. Мельнику і це, по суті, було викликом, кинутим старшими молодшим. Молодші звинувачували ПУН у недогляді, що спричинив репресії проти націоналістичного руху у краї, а окремих його членів - у відвертій зраді і співпраці з польськими каральними органами. Каталізатором розколу, який остаточно відбувся у другій половині 1940 р., як твердив історик, стала справа Карпатської України, коли виявилася повна помилковість орієнтації старших націоналістів на гітлерівську Німеччину.

Поставив під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН Г Касьянов. Історик дотримувався думки, що ОУН ніколи де-факто не існувала як єдиний, цілісний організм, бо майже відразу після створення розпочалися серйозні суперечки між ПУН ОУН і КЕ ОУН у Західній Україні, а розкол був «фактичним оформленням реального стану справ». Автор вважав, що в його основі не було ґрунтовних ідеологічних розбіжностей, він легітимізував існування двох практично автономних інституцій - еміграційної мережі ОУН та крайової організації.

На думку І. Патриляка, розкол став наслідком загострення тактичних розходжень та особистих антипатій у лавах ОУН. Розпочавшись зі створення РП ОУН 10 лютого 1940 р., незважаючи на намагання владнати конфлікт, остаточний розкол відбувся в серпні-вересні 1940 р. Історик зазначив, що його закономірність передовсім визначали особливості людської психології, адже причиною були давні психологічні розбіжності між оунівцями крайовиками й емігрантами, а особистісні конфлікти і тактичні розходження стали лише приводом.

Розглянувши відносини КЕ ОУН та ПУН від початку 1930-х років, О. Сич наголосив на конкурентному організаційному протистоянні двох революційних поколінь: «покоління УВО» та «покоління СУНМ», в якому перемагало останнє. А також відзначив, що конфлікт цих поколінь став основою розколу ОУН. Окрім того, в ПУН та ОУН(м) ввійшли колишні члени закордонних відділів УВО (Української військової організації), ЛУН (Легії українських націоналістів) та ГУНМ (Група української національної молоді), натомість основу ОУН(б) склали колишні члени СУНМ (Союзу української націоналістичної молоді). Отож, як узагальнив О. Сич, розкол пройшов по лінії організацій-засновників, між закордонними й крайовими структурами ОУН, та по лінії конфлікту поколінь.

Ґрунтовно в сучасній національній історіографії проблему розколу в ОУН висвітлив А. Кентій, який виділив зовнішні та внутрішні обставини, що його спричинили. До зовнішніх він відніс зацікавленість німецьких спецслужб у роз'єднаності українського національно-визвольного руху, а до внутрішніх - наявне ще з 1930-х років протистояння між ПУН і націоналістичним активом у Західній Україні, невдоволення останнього пасивною позицією ПУН у справах Карпатської України та західноукраїнських земель під час німецько-польської війни в 1939 р., а також особисті аспекти, зокрема дещо іронічно-зверхнє ставлення деяких членів ПУН до своїх молодших колег із КЕ ОУН. А. Кентій вважав, що для А. Мельника вимоги С. Бандери про виведення зі складу ПУН Я. Барановського й О. Сеника та розширення його складу за рахунок представників із КЕ ОУН хоча й загрожували підривом позиції старої генерації в ПУН, однак були достатньо прийнятними, а особливо гострі суперечки точилися довкола питання організації збройного зриву в Західній Україні. Автор підтримав застереження А. Мельника щодо тяжких втрат визвольного руху в результаті проведення такого повстання під більшовицькою окупацією. Історик вважав, що незважаючи на створення РП ОУН, прихильники С. Бандери довший час прагнули примирення обох фракцій, натомість представники А. Мельника кардинально відкинули вимоги РП ОУН і можливість примирення, виключивши 27 вересня 1940 р. С. Бандеру з лав організації. Слушними назвав автор закиди ОУН(б) щодо присутності на ІІ Великому Зборі в 1939 р. переважно діячів з еміграції і факту існування усного заповіту Є. Коновальця, однак зауважив, що зважаючи на обставини, не можна було зволікати з проведенням збору, а оскільки провідні постаті ОУН у Західній Україні перебували в ув'язненні, а серед націоналістичних діячів не було постаті, рівної покійному Є. Коновальцю, найбільш реальною кандидатурою на посаду Голови ПУН був все-таки А. Мельник. Звернув увагу А. Кентій і на роль Р. Ярого в розколі, допустивши, що саме особисті розрахунки, зокрема інтриги, фінансові афери та вказівка німецького Абверу керували Р. Ярим.

Присвятивши дослідження постаті Р. Ярого, його діяльності в ОУН, О. Кучерук наголосив на значенні Р. Ярого в розвитку конфлікту в ОУН, зокрема відзначив підтримку ним творення опозиції в Піщанах й Кракові, а також участь у створенні РП ОУН та підтримку домагань групи С. Бандери в «Постановах внутрішньо - організаційної комісії». Головним питанням у конфлікті Р. Ярого з А. Мельником історик вважав справу контролю фінансів ОУН, зокрема звинувачення Р. Ярого у «зловживанні організаційними фондами та присвоєнні організаційного майна». Аналізуючи складні процеси в організації у 1939-1940 рр., дослідник відзначив, що неоднакове розуміння методів досягнення завдань, що стояли перед ОУН, розбіжності між «краєм» й «еміграцією», які наростали, конфлікт поколінь, загострення особистих стосунків, підривна діяльність спецслужб Польщі, Німеччини, СРСР у середовищі організаційного членства, а до цього конфлікт оунівського підпілля з «легальним сектором» на українських землях у складі Польщі - все це тримало ОУН у напрузі. Автор вважав, що якби А. Мельник відвідав колишніх політв'язнів-крайовиків ще в Піщанах у 1939 р., то його візит «зняв би частково чи повністю те напруження, що наростало і погасив би ті настрої, які призвели до утворення і консолідації групи крайовиків». О. Кучерук зробив висновок про те, що «справа впиралася в персональне питання».

Дослідивши документи Міністерства закордонних справ Чехословаччини про «архів Сеника», В. Муравський зауважив, що для самої ОУН він став великою проблемою, не стільки через численні арешти, до яких організація адаптувалася, і навіть не через втрату більшості провідних кадрів, адже саме Варшавський та Львівський процеси над членами організації, завдяки поведінці обвинувачених, стали причиною зростання популярності ОУН серед українського громадянства, - найбільша проблема полягала в потужному ударі, якого зазнала довіра всередині організації. Адже історія з «архівом Сеника» загострила й так не ідеальні стосунки між «крайовиками» й еміграційними діячами.

Гострі та малодосліджені аспекти проблеми розколу, неминучість, передбачуваність такого розвитку подій Є. Коновальцем, розглянув у статті І. Гаврилів, який оцінив роль соратників полковника в цих трагічних процесах. Критичним є зауваження автора, що вже на зламі 1920-1930-х років у самому ПУН виникли серйозні розходження щодо кадрових призначень і тактики подальшої діяльності ОУН. Так, члени ПУН О. Сеник, Р. Сушко та інші протиставилися авторитету Є. Коновальця, створивши щось на зразок Директорії. Проаналізувавши джерела, історик зробив висновок, що «голова ОУН був прихильним до крайовиків, толерував їх і фактично усунув від справ чільних діячів ПУНу - О. Сеника, М. Сціборського. Навіть підготовку до Другого конгресу ОУН він доручив представникові молодого покоління націоналістів Я. Стецьку». Історик критично оцінив дії т. зв. «тріумвірату» - О. Сеника, Я. Барановського, М. Сціборського, які оголосили «усний заповіт» та відкинули пропозиції змін в ОУН, запропоновані активом КЕ ОУН. Крім внутрішніх протиріч, розколу сприяла і наявність в організації ворожих агентів. Як відзначив автор, більшовицька агентура зуміла безкарно проводити спецоперації, вносячи розбрат в ОУН і провокуючи братовбивство, а ПУН на чолі з Є. Коновальцем не знайшов засобу, щоби нейтралізувати вплив супротивників.

Проаналізував стереотипи, що впливали на вивчення конфлікту в ОУН 19401941 pp., у статті Т. Гривул, який розглянув історіографію проблеми, виділивши причини, що перешкоджають об'єктивному висвітленню подій: заангажованість авторів та, як наслідок, заполітизованість теми, адже багато відомих дослідників самі були учасниками визвольного руху і належали до ОУН(б) або до ОУН(м), а частина сучасних істориків вступила до цих організацій після відновлення їх діяльності в Україні у 1990-х роках; суспільний розголос, якого набули міжусобиці всередині ОУН в 1940 р. через друк у 1940-1941 pp. полемічної літератури; особистий чинник, адже з розвитком конфлікту критика окремих дій опонентів перетворилася у критику самих осіб, які представляли той чи той табір, та їх роботи загалом. Розглядаючи перебіг конфлікту в ОУН, історик виснував, що перехід протистояння у фазу відкритого конфлікту відбувся через наявність особистого чинника, зокрема участь у подіях З. Книша. Ліквідація окремих членів ОУН, на переконання історика, унеможливила будь-які спроби порозуміння.

Досліджуючи українську історіографію розколу в ОУН, варто відзначити, що хоча твори українських авторів 1940-х років політизовані й ґрунтуються переважно на спостереженнях та суб'єктивних оцінках подій, проте містять чимало цінної інформації і здебільшого важливі джерельним матеріалом. Окрім зазначених недоліків, варто згадати й про малодоступність подібних творів для сучасного дослідника, адже багато праць зберігаються в закордонних архівах і бібліотеках, приватних колекціях. Чимало важливих досліджень взагалі втрачено. Як елемент пропаганди вони лише досягнули поставленої ідеологічної мети.

Потрібно визнати, що радянська історіографія висвітлювала розкол в ОУН з яскравим викривленням історичної дійсності. Варто взяти до уваги й те, що праці радянських авторів мали відверто пропагандистську, викривальну спрямованість, містили стандартний лайливий стиль. Все це, беззаперечно, унеможливлювало об'єктивне наукове висвітлення проблеми.

У працях українських зарубіжних дослідників зібрано й узагальнено значний фактичний матеріал. Вони містять чимало інформації про внутрішні відносини в ОУН, що важливо для відтворення цілісної картини боротьби. Водночас, при аналізі потрібно пам'ятати про притаманні їм ідейно-політичну заангажованість, пропагандистське забарвлення, популізм, емоційно-описовість й суб'єктивність в оцінці питання розколу в ОУН. На зміст досліджень вплинув поділ членства організації на «бандерівців», «мельниківців» та «двійкарів», які намагалися довести провину політичних опонентів навіть через замовчування невигідних для себе проблем, приховування реальних подій. Безперечно тенденційні в цьому праці прорадянських авторів, для яких розкол в ОУН став однією з улюблених тем для спекуляції навколо питання українського визвольного руху та його лідерів. До питань безпосередньо пов'язаних із проблемою розколу й активно обговорюваних українськими зарубіжними авторами належать: вбивство Є. Коновальця та справжність його «усного заповіту»; призначення головою ПУН А. Мельника й ухвалення в 1939 р. нового Устрою ОУН; заборона членам організації від ПУН брати активну участь в обороні Карпатської України; недовіра КЕ ОУН до деяких членів ПУН, запідозрених у зв'язках із польською поліцією; справжність т. зв. «архіву Сеника» та спосіб отримання його польською поліцією; роль Р. Ярого і німецьких спецслужб в організації розколу; вибір концепції політичної дії ОУН у міжнародному конфлікті, що назрівав. Ці питання по-різному трактували українські зарубіжні автори «бандерівського», «мельниківського», прорадянського спрямування або ж члени інших українських політичних організацій за кордоном, які конкурували з ОУН, і лише деякі сучасні дослідники спромоглися науково розглянути частину з них, загалом же більшість залишилася поза увагою повноцінного наукового дослідження. Проблема розколу в ОУН потребує ґрунтовного наукового вивчення та публікації архівних джерел, кропіткого дослідження різних обставин і фактів з історії руху, аналізу окремих моментів життєдіяльності та характеристики провідних постатей, вивчення міжособистісних взаємин в організації.

Для сучасної національної історіографії притаманні намагання подолати заідеологізованість та упередженість у вивченні гострої і малодослідженої проблеми розколу в ОУН, спроби оцінити її об'єктивно, дослідити передумови та причини кризової ситуації в ОУН у 1938-1941 рр. Сьогодні спостерігаємо позитивний процес активного критичного переосмислення концепцій українських зарубіжних авторів. Однак розвиток кризи в ОУН, участь у цьому процесі зовнішньополітичних сил, зокрема іноземних спецслужб, вивчено не достатньо. Відкритими залишаються теми: діяльність радянської розвідки, її агентів у закордонних відділах ОУН і в самому ПУН, обставини отримання польською поліцією т зв. «архіву Сеника». Крім того, в деяких сучасних виданнях і досі подають доволі упереджені погляди на проблему. Очевидно, сьогодні час вдаватися до глибшого аналізу, детально вивчивши як українські, так і закордонні архівні фонди з проблеми, та зробити об'єктивні узагальнення і висновки.

Размещено на Allbest.ru