Музичне мистецтво Чернігівщини ХІХ – поч. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музичне мистецтво Чернігівщини ХІХ - поч. ХХ ст.

Г.В. Самойленко

Анотації

У статті вперше у систематизованому вигляді розкрито музичне життя на Чернігівщині у ХІХ - поч. ХХ ст. та охарактеризована творчість відомих музикантів.

Ключові слова: музична культура, садиба, музиканти, співаки, аматори, професіонали, регіональні особливості.

В статье впервые в систематическом виде раскрыта музыкальная жизнь на Черниговщине в ХІХ - нач. ХХ века и охарактеризовано творчество известных музыкантов.

Ключевые слова: музыкальная культура, усадьба, музыканты, певцы, любители, профессионалы, региональные особенности.

The article presents a first systematic survey of music life in Chernihiv Region in the 19th-the beginning of the 2Cfh century and gives a characteristic of creative activities of well-known musicians.

Key words: music culture, estate, musician singers, amateurs, professionals, regional peculiarities

Значне місце серед різних видів художньої культури ХІХ - поч. ХХ ст. займає музичне мистецтво. У 10-50-х рр. ХІХ ст. воно в основному розвивалося в садибах та при магнатських дворах. Вельможне панство Чернігівщини намагалося зробити свій палац привабливим для відвідувачів, гостей не лише зовнішнім виглядом, а й внутрішнім наповненням, розважальними елементами життя. Тому в садибах було поширене домашнє музикування, влаштування музичних вечорів, на яких виконувалися різні твори самими господарями, чи гостями, а то й запрошувалися відомі музиканти чи композитори.

Господарі деяких садиб, особливо вельможні дворяни та багаті поміщики мали домашні колективи, які складалися з талановитих кріпаків та дворових селян, що демонстрували свою майстерність, розважаючи гостей. Зароджувалися такі колективи ще у XVN! ст. у садибах гетьманів та наближених до них осіб і в подальшому функціонували на початку ХІХ ст. у дворянських родових маєтках.

Як свідчать "Статистические сведения о Малороссии", які були видані з ініціативи губернатора Чернігівщини князя О. Куракіна, у панських садибах переважали інструментальні колективи, хоча були і симфонічні та змішані (струнно-духові та струнно-рогові). Так, у поміщика Ф. Раковича в селі Радьковка Прилуцького повіту було 23 музиканти-кріпаки. До тридцяти осіб було в оркестрі поміщика П.Г. Галагана у селі Дігтярі [1]. Із 16 осіб складався оркестр у садибі В.В. Гудовича в селі Івайтеньки (біля Почепа) до 20-ти - у В.В. Кочубея у селі Ярославка та у полковника О.М. Бу- длянського у селі Чемери Козелецького повіту.

Для керівництва такими оркестрами запрошувалися музиканти, які закінчували консерваторії, музичні школи. Так, оркестром у селі Дігтярі керував випускник Празької консерваторії Домінік Краузе. Деякий час тут працювали німець Л. Шпора, поляк К. Лікінський. Саме тому дігтярівські музиканти виконували твори відомих композиторів Л. ван Бетховена, Ф. Мендельсона, Г. Берліоза, Ф. Шуберта, а також деяких місцевих композиторів. У репертуарі були тори і російських композиторів О. Аляб'єва, О. Варламова, О. Даргомижського, М. Глінки, виділяючи при цьому романтичні твори. Найчастіше у садибному та сімейному музикуванні першої половини ХІХ ст. надавали перевагу інструментальним жанрам - увертюрі, фантазіям, ноктюрнам, дивертисментам, а у вокальному виконанні - романсам, аріям та каватинам з популярних опер [2].

При цьому слід відмітити, що у репертуарі деяких виконавців проявлялася зацікавленість до національного репертуару. Так, у садибі М. Марковича виконувалися романси на слова Т. Шевченка "На що мені чорні брови" ("Сирітка"), а також "Не плач, не плач", музику до яких написав господар садиби, а в Качанівці звучали романси на слова В. Забіли і на музику М. Глінки "Не щебечи соловейку" та "Гуде вітер вельми в полі".

Крім оркестрів у садибах були і хори, співацькі та вокальні капели. Дослідники відзначають хорову капелу у садибі колишнього гетьмана Кирила Розумовського та його сина Андрія Кириловича, який був дипломатом у Австрії, захоплювався музикою, був чудовим виконавцем окремих творів, товаришував із композиторами В.А. Моцартом, Й. Гайдном, Л. ван Бетховеном, який присвятив Розумовському три квартети. Хорову капелу, яка складалася з талановитих селян-кріпаків він перевів до Відня. Тут же працювали і музиканти струнного квартету під керівництвом І. Шупанціга [3].

Садибна музична культура пов'язана також з діяльністю видатного російського композитора Михайла Івановича Глінки, який 15 травня 1838 р. разом з учителем співів Дмитром Микитовичем Палагіним, дядьком унтер-офіцером Григорієм Прокоповичем Саранчиним та слугою Яковом Ульяновичем Нетоєвим, що виконував обов'язки камердинера і одночасно був прекрасним віолончелістом і контрабандистом, з'явились на Чернігівщині. Разом з М. Глінкою виїхав на побачення з рідними і співак Придворної капели Нафанаїд Никифорович Шеінов, який був родом із Качанівки.

Метою приїзду М. Глінки було набрати до Придворної капели, якою керував у С.-Петербурзі, нових співаків, хлопчиків 9-11 років. Він відвідав Новгород-Сіверський, Глухів, Кролевець, Батурин, Чернігів, Ніжин, прослухав церковні та єпископський хори, відібрав декілька хлопців і разом з ними переїхав до свого доброго знайомого Г.С. Тарновського, господаря Качанівки.

Залишивши дітей під наглядом дядька, М. Глінка продовжив пошук талантів у Ромнах, Полтаві, Харкові, Ізюмі, а потім у Переяславі і Києві. Ці поїздки були досить вдалими. У Києві він помітив 25-літ- нього юнака з прекрасним голосом. Його баритон вражав своєю насиченістю і багатством. І М. Глінка домігся дозволу у митрополита забрати його до С.-Петербургу. Це був Семен Гулак Артемовський, якому композитор допоміг згодом отримати музичну освіту в Європі і стати провідним співаком Петербурзького оперного театру та автором знаменитої опери "Запорожець за Дунаєм".

М. Глінка у Качанівці писав оперу "Руслан і Людмила". Лібрето до неї допомагав складати Микола Маркович (Маркевич), відомий український історик, письменник, етнограф і музикант. Вони були добре знайомі, бо вчилися разом у Благородному пансіоні у Петербурзі, захоплювалися музикою, поезією. М. Маркович складав вірші українською і російською мовами, у 1831 р. надрукував збірку поезій "Українські мелодії", в основу яких були покладені народні перекази та повір'я. Пізніше він видав збірник музичних творів "Українські народні наспіви" (це обробка українських народних пісень для фортепіано) (1840). М. Маркович прекрасно знав народну музику, записав сотні українських пісень, ділився своїми надбаннями з М. Глінкою, який вбирав усе це і використав у своїй опері "Життя за царя" ("Іван Сусанін"), а також у "Руслані та Людмилі".

М. Глінка успішно працював над оперою, і уже в Качанівці, використавши домашній хор та оркестр, яким керував перший скрипаль Михайло Калініч, пробував на практиці перевірити те, що написав. Качанівський оркестр хоч і не був повним, але за словами М. Глінки, це був "непоганий оркестр". У його програму включалась музика відомих композиторів: твори Л. ван Бетховена, зокрема вступ до трагедії "Егмонт", твори українських класиків та ін. Саме з цим оркестром і були розучені всі уривки майбутньої опери "Руслан і Людмила" і зіграні на одному із вечорів у садибі. "Вони були добре виконані, - згадував композитор, - у марші Чорномора дзвіночки ми замінили чарчинами, на яких надзвичайно спритно грав Дмитро Микитич Палагін" [4]. Це було перше виконання його твору, який слухав М. Глінка. Він же розучив з оркестром і баладу Фінна і декілька разів виконував її сам. Тут уперше Семен Гулак-Артемов- ський виконав своїм прекрасним соковитим голосом і арії Руслана.

У музичному спрямуванні час перебування М. Глінки у Кача- нівці був дуже насиченим. Крім опери композитор написав також романс "Где наша роза" і подарував його М. Марковичу з написом "Качановка. 24 июня 1838 года. Старый товарищ М. Глинка".

Особливе місце серед творів М. Глінки, написаних у Качанівці, займають дві пісні на слова відомого українського поета-романти- ка, який проживав у Борзні і був частим гостем у Г.С. Тарновського і в час перебування композитора у садибі потоваришував з ним, - "Гуде вітер вельми в полі" та "Не щебечи соловейку". В. Забіла зачарував М. Глінку прекрасним виконанням українських пісень, своєрідним гумором, що композитор попросив художника В. Штернберга намалювати для нього портрет поета.

Вечорами В. Забіла, М. Маркович, П. Скоропадський та М. Глінка співали українські пісні у чотири голоси. Це було неповторне, прекрасне виконання. Інколи співав сам В. Забіла пісні на свої слова, граючи на бандурі. Сусід Г.С. Тарновського із Григорівки Петро Скоропадський затягував яку-небудь чумацьку пісню. Одного вечора М. Маркович потішив гостей Качанівки грою ольшанського попа Іоанна Персидського на гуслях. Під час трьохмісячного перебування в Качанівці М. Глінка часто чув українські пісні різного характеру і настрою. Композитор, немов губка, вбирав у себе народні українські мелодії і пізніше деякі з них використав у своїх творах.

Перебування М. Глінки у Качанівці розкрило не лише особливості музичного життя в садибі, а й мало більш широкий і глибокий характер. Україна вдячна композитору за Семена Гулака-Артемовського, за романси на слова Віктора Забіли, які зайняли почесне місце в зароджуваному жанрі в українській музичній культурі, за всебічну підтримку українців, що проживали в С.-Петербурзі. Поїздка в Україну дала М. Глінці нові свіжі враження, зблизила з народним побутом України, з багатою пісенною культурою українського народу, з яскравими представниками її культури [5]. Зокрема,

М. Глінка допоміг ще одному юнакові із Чернігівщини тенору Миколі Іванову навчатися в Італії і стати видатним оперним співаком [6].

Як свідчать документи, музичний колектив функціонував у Качанівці і в другій половині ХІХ ст. Довголітнім диригентом оркестру був музикант Пфейфер, який написав музику до п'єси Григорія Лядави (псев. Г.М. Ге, брата відомого художника М. Ге).

На початку ХІХ ст. продовжували функціонувати великий кріпацький хор і оркестр у садибі полковника Д. І. Ширая у селі Спиридонова Буда, які відзначалися професіоналізмом і прекрасним звучанням. Для їх керівництва господар запрошував професіоналів. Як свідчить письменник П. І. Шаліков, що був на виставі "Школа ревнивих", "головна співачка захопила серця наші солодким, приємним, натхненним голосом... Маренкова, Дроздова, Касаковська, Кодинцов... були б окрасою, найблискучішою, прекрасною столиці." [7]. Цей колектив виступав не лише в садибі, а й демонстрував свою майстерність у Києві: у театрі на Контрактовій площі.

Виступав у Києві на ярмарку хор та оркестр полковника О.М. Будлянського із садиби Чемер Козелецького повіту, яким керував італієць Альбертіні. Газета "Северная почта" (1817) так відгукувалася про виступи цього колективу: "Впродовж нинішніх контрактів тутешня публіка мала особливе задоволення зайнятися вечорами концертами, які давали нам відомі віртуози Ромберг, два брати Гутелі та Рисс з прекрасним оркестром музики полковника Будлянського. У цьому оркестрі є також музиканти з великим талантом, що видно по їх музичних творах, які заслуговують відмінного схвалення не лише любителів музики, а і самих віртуозів. Рідко зустрічаєш, щоб такий оркестр міг бути у приватної людини" [8]. Критики відзначали високу майстерність усього оркестру і хору, вказували на виконання чудовими артистами-віртуозами відомих музичних п'єс, а також захоплення їх грою великої кількості публіки. Після смерті поміщика, особливо з відміною кріпацтва, ці колективи втратили свою майстерність і численність. Як свідчить син господаря, хор супроводжував невеликий оркестр, який складався із двох скрипок, баса і барабана [9].

Слід зауважити, що життя акторів та музикантів-кріпаків у садибах поміщиків, особливо деспотичного характеру було досить тяжким. Тарас Шевченко, відвідавши садиби Г. Тарновського і П. Галагана, розповів у своїх повістях "Музикант" і "Художник" про подібне життя. Немало прикладів знущань над талановитими кріпаками знаходимо і в дослідженні К. Копержинського. Ось один із таких епізодів: юнак, який мав музичний талант, був направлений поміщиком на навчання до Італії. Довідавшись про його великі досягнення, пан повернув хлопця в садибу. "З перших таки днів він... виступав перед численною публікою, хазяїн його не пропускав нагоди й примушував його знов починати блискучий концерт Віотті щоразу, як прибувала нова особа. Втомлений одним сеансом, що тривав уже більше, як три години, юнак попросив свого господаря дати йому трохи відпочинку. "Ні, гратимеш, - сказав йому той гнівно, - і як ти насмілишся бути вередливим, то пам'ятай, що ти мій раб і що ти дістанеш удари палицею". Юнак у розпуці, у нестямі біжить, іде на кухню і, взявши сокиру, відрубує собі вказівний палець на правій руці, кажучи: "Хай проклятий буде талант, коли він не міг оборонити раба від знущання" [10].

Садибним музичним колективам притаманні професійність, співпраця з композиторами та відомими музикантами, класичний репертуар. Слід зауважити, що у цей період помітне утвердження також національних кадрів, які формувалися у музичних школах, консерваторіях, а також садибах за допомогою музикантів, які бували у господах.

Фольклоризація музичної культури залежала і від зібраних і опублікованих на Чернігівщині збірок пісень, які вбирали в себе оригінальні народні творіння з їх музичною специфічною обробкою, що використовувалися на сцені у різних музично-театральних водевілях, побутових діалогічних операх та музично-драматичних виставах.

Важливе місце у музичному мистецтві посідають театральні вистави з музичним оформленням. Так, у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька студенти під керівництвом М. Гоголя ставили протягом 1827-1828 рр. вистави за п'єсами російських і зарубіжних драматургів, а також українських, які користувалися успіхом у глядачів. В антрактах вистав грала музика. У листі до батьків М. Гоголь писав, розповідаючи про студентські театральні вистави: "Музика також складалася із наших: вісімнадцять увертюр Россіні, Вебера та інших були розіграні чудово" [11]. Учасник цих вистав письменник Н. Кукольник, прекрасний гітарист і співак, теж звернув увагу на музикантів: "Не можу не сказати і про наш оркестр. Під керівництвом учителя музики і співів п. Севрюгіна, при Івану Семеновичу [Орлаю - Г. С.] утворився не тільки співочий, як уже сказано, хор, але й невеликий струнний оркестр, що дуже приємно виконував увертюри: "Les Deux Avengles", "Dame Blanche", ("Біла Дама") Буальдьє, "Дон Жуан", "Волшебная флейта" Моцарта і супроводжував досить майстерно співи дійових на сцені осіб. Ми досягли того, що одного разу вирішили дати концерт, і дали, і невибаглива публіка залишилась задоволена." [12].

Театральне життя у другій половині ХІХ ст. на Чернігівщині майже залишило дворянські садиби і перейшло на мистецькі сцени міст.

У багатьох виставах, що ставили мандрівні трупи, звучали пісні. І тут помітне було сплетіння слова, драматичного дійства і музики. Пісні оброблялися різними музикантами, в тому числі і тими, що працювали на Чернігівщині. Чергування розмовних сцен і музичних співацьких виконань збагачувало виставу, поглиблювало ту чи іншу сюжетну лінію. У музичному оформленні відігравали значну роль фольклорні стилізації народних пісень. Показовою у цьому відношенні є постановка "Наталки Полтавки" в аматорському театрі "Товариства кохаючих рідну мову", яким опікувалися поет Леонід Глібов та музикант і фольклорист Опанас Маркович у Чернігові.

Початок 60-х рр. ХІХ ст., особливо після відміни кріпосного права, відзначався активною участю деяких чернігівців у громадсько-культурному житті міста. Проявляється це й у музичному житті, яке виходить за межі садибного та домашнього, салонного музикування. До нових форм громадського спрямування відносяться концерти, музично- театральні вистави. Цьому сприяла і поява у 1853 р. в Чернігові на Красній площі приміщення театру, у якому виступали мандруючі трупи. На сцені цього театру показали свою виставу "Наталка Полтавка" члени "Товариства кохаючих рідну мову". Якщо говорити про її музичне оформлення, то тут слід нагадати, що Опанас Васильович Маркович (1822-1867) після повернення з заслання у справі Кирило- Мефодіївського товариства деякий час працював у Немирові. Вчителі Опанас Маркович і Ілля Дорошенко вирішили поставити в місті виставу за п'єсою І. Котляревського і попросили чеського композитора Йогана Ляндвера на основі підібраних О. Марковичем для вистави "Наталка Полтавка" пісень з музичним супроводом написати увертюру. Композитор у цей час працював капельмейстером садибного оркестру графа Болеслава Потоцького, який проживав у Немирові і був почесним опікуном місцевої гімназії [13].

Повернувшись до Чернігова, О. Маркович використав музику Йогана Ляндвера, доповнивши виставу новими піснями, які відповідали характерові сценічних героїв "Наталки Полтавки". "Музика до спектаклю, - говорилося в статті, опублікованій в журналі "Основа" (1862. - № 3. - С. 71-73), - вражала насамперед правдивим народним колоритом вивільненим від нальоту сентименталізму й романсовості, якими було позначене популярне опрацювання "Наталки Полтавки" А. Єдлічкою" [14]. Увертюра до п'єси свідчить про цільність музично- драматичної концепції О. Марковича, Й. Ляндвера [15]. Вистава мала величезний успіх. Він ще й пояснювався тим, що О. Маркович, як прекрасний фольклорист, збирач народної поезії, запропонував антракти заповнювати виконанням пісень. І так, на цей раз у перерві прозвучали у прекрасному виконанні народні пісні "Ой, не пугай, пугаченьку", "Ой, Морозе, Морозеньку", "Ой, по горі, по горі вівчар вівці зганяє", "Ой, мати, мати, мати". Успіхові сприяла і майстерність оркестрантів, які виконали увертюру Й. Ляндвера до "Наталки Полтавки" та сольний спів акторів. музичний співацький театр

Тут необхідно відмітити майстерне виконання пісень сестрами М.О. Загорською-Ходот, О.О. Ходот, Є. П. Чернявською, Т.П. Ходот. Голоси у сестер Ходотових були сильні, мелодійні, особливо у Меланії Овдіївни Загорської, яка згодом виступала в оперних постановках у Чернігові.

Переїхавши до Новгорода-Сіверського на нове місце роботи, О. Маркович продовжив захоплюватися театральною і музичною творчістю. Завдячуючи співу О. Макровича та його діяльності як пропагандиста народної пісні, новгородсіверці полюбили селянську пісню, почали її співати на різних зібраннях, вечорах, а з ними і змінилося відношення городян до сільського населення, прекрасного носія чудових мелодійних, багатих на різну тематику пісень.

О. Маркович дуже любив музику, грав на деяких інструментах, складав мелодії. Всі, хто знав Опанаса Васильовича, підкреслювали, що вершиною його музичної творчості були "Наталка Полтавка" та вистава "Чари". Хоча у виставах за п'єсою І. Котляревського використовувалась увертюра Й. Ляндвера, але О. Маркович наповнював саму п'єсу такими музичними творами у відповідності до сценічного характеру персонажів, що робило виставу оригінальною, яскравою і захоплюючою. Саме в цьому виявився великий його музикальний талант.

У Новгороді-Сіверському О. Маркович ставить також виставу "Чари" на основі п'єси К. Тополі, до якої написав музику, віддавши їй багато сил і перетворивши її в оперету.

Як талановита людина, видатний збирач і пропагандист української пісні, О. Маркович заслуговував на кращу життєву долю. Проживаючи і працюючи на Чернігівщині, він сумував за дружиною М.О. Вілінською, яку знали як письменницю Марко Вовчок, та сином Богданом, які проживали за кордоном, намагався допомогти їм матеріально, а для цього він використовував будь-які можливості на підробіток. Він кликав їх на Україну, а вони так і не приїхали, що призвело до остаточного розриву з дружиною.

У 1867 р. О. Маркович захворів на туберкульоз, переїхав до Чернігова. І в Новогороді-Сіверському, і в Чернігові турботи про

Опанаса Васильовича взяла на себе Меланія Загорська. Їх знайомство відбулося ще на початку 60-х рр. ХІХ ст. у Чернігові, коли вони спільно брали участь у театральних виставах "Товариства кохаючих рідну мову".

Загорська Меланія Овдіївна (дівоче прізвище - Ходот) (18371891) народилася в дворянській родині в селі Покошичі Кроле- вецького повіту Чернігівської губернії. Освіту отримала у приватному Шосткинському пансіоні. З юнацьких років Меланія Овдіївна цікавилася народною піснею. Спілкуючись з селянським середовищем, вона запам'ятала велику кількість народних мелодій та пісень. Вона мала красивий і сильний голос (сопрано), і хоча не отримала спеціальної музичної освіти, М. Загорська майстерно виконувала їх і зачаровувала своїм співом слухачів.

Мистецтвознавець М. Гайдай відзначав, що виконавська манера співачки зводилась до суцільного оспівування найрізноманітнішими мелодичними прикрасами кількох тональних опор. Мелодію Загорської важко уявити в двоголосовому вигляді, бо це типовий мелодійний стиль. Спів Загорської ґрунтувався виключно на діатоніці [16].

Батьки віддали її заміж за Н.Г. Загорського, сусіда з села По- нориці (Коропський повіт на Чернігівщині) і з цього часу вона проживала в садибі чоловіка. Тут вона продовжувала збирати народні пісні. Потяг до них та любов до театру, виконавських виступів підштовхнули її поїхати до Чернігова, де Л. Глібов, О. Маркович, І. Дорошенко та інші розгорнули театральну діяльність. У Чернігові жили сестри Меланії Овдіївни - О.О. Ходот, Є. П. Чернявська та Т.П. Ходот. Тут М. Загорська познайомилася із знаменитими аматорами, які брали участь у виставі "Наталка Полтавка", і вперше вийшла на сцену, зігравши Наталку.

Подружнє життя М. Загорської не склалося. Племінник Опанаса Васильовича Дмитро Маркович згадував про чоловіка: "Це був нещасний, пропитий, разорений поміщик, горбатий, потворний, злий у п'яном вигляді, він "володів" дружиною з дому Ходотових Меланією Овдіївною, прекрасною, красивою, доброю і з великими голосовими засобами. М.А. була "українським соловейком"... краще її ніхто не співав, знати пісень більше її - ніхто не знав" [17]. З захопленням сприймали глядачі у її виконанні пісні "Ой, високо сонце сходить", "Запив чумак, запив бурлак", "Ой, іде чумак та дорогою", "Ой, бре, море, бре, сип, шинкарко, ще", пісні Наталки Полтавки та багато інших.

Микола Лисенко був зачарований голосом М. Загорської, широким знанням пісенної народної творчості і записав із її уст 27 пісень, які композитор розмістив у матеріалах третього випуску "Збірника українських народних пісень".

М. Загорська, яка у 1867 р. переїхала до Чернігова разом з дітьми, щоб підтримати хворого О. Марковича, була з ним до 1 вересня цього ж року і поховала його в місті на Болдиних горах. Брала участь у театральних виставах, що йшли у 70-80-х рр. ХІХ ст.

Вражав своїм виконанням героїчних та чумацьких пісень лікар, активний учасник громадського та театрального життя у Чернігові Степан Данилович Ніс (1829-1900), який грав на бандурі та інших інструментах. Він був із козацького роду і це демонстрував своїм повсякденним одягом. Навчаючись у Київському університеті, він захоплювався всім українським: фольклором, побутом, музикою, народною медициною. Степан Ніс знав багато мелодій народних пісень, добре їх виконував. Під час навчання він записав 1173 пісні, які передав до Київського відділення Російського географічного товариства. Його добре знав О. Маркович по університету, і коли С. Ніс приїхав до Чернігова, то він залучив його до театральних вистав. Блискуче виконання пісень збагачувало ті образи, які він створював на сцені. Особливо вражав його спів героїчної пісні "Гомін, гомін по діброві", "Ой, не гаразд, запорожці", "Чумацький табір", "Ой, спав пугач на могилі" та ін. Його гучний, сильний голос відповідав змістові цих пісень.

Л. Глібов зазначав, що "малоросу не можна було дивитися без сердечного хвилювання" на виконання пісень Степаном Носом. А активний член Громади в Чернігові Ілля Шраг стверджував: "Ніс був добрий співець, у нього співали багато українських пісень, він сам співав та акомпанував на гітарі або на бандурі" [18].

З музичним життям Чернігівщини першої половини ХІХ ст. був пов'язаний Гаврило Андрійович Рачинський (1777-1843), який народився у Новгороді-Сіверському в сім'ї сотника, співака і диригента Андрія Андрійовича Рачинського. Після отримання освіти, зокрема в Київській академії і гімназії при Московському університеті, Г. Ра- чинський працював тут вчителем музики, бо в Києві пройшов школу композитора А. Веделя. Проте у 1817 р. він повернувся до рідного міста, де проживав до 1823 р., займаючись музичним мистецтвом, гастролював по різних містах України. У 1823-1840 рр. він знову працював у Москві. Повернувшись до Новгорода-Сіверського, активно виступав у концертах, виконуючи і свої твори: варіації для скрипки на теми народних українських, російських та польських пісень - "Віють вітри, віють буйні", "За горами, за долами", "Среди долины, ровныя", фантазію для 7-струнної гітари "На березі Десни" тощо.

Багато зробив у розвитку музичного мистецтва й Олександр Іванович Лизогуб (1790-1839), який народився у Куликівці, а проживав у Седневі і прославився як піаніст і композитор. Його вважають одним із зачинателів української фортепіанної музики. Він працював у різних жанрах: ноктюрн, мазурка, створював варіації на теми українських народних пісень, зокрема, "Ой ти, дівчино", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Ой у полі криниченька", "Та була в мене жінка", написав романс "Смерть на чужині" та ін. [19].

Музичне мистецтво набирало свого всебічного розвитку у другій половині ХІХ ст. Тут більше спостерігалися прояви національного спрямування у музичній культурі.

У другій половині ХІХ - поч. ХХ ст. виділяється три основні напрямки:

1) поширення музики шляхом влаштування сімейних музичних вечорів;

2) організація музичних концертів, у тому числі і приїжджими колективами;

3) використання музичних творів під час театральних драматичних вистав та постановка опер.

У кожному великому місті, а також у деяких повітових містах були сім'ї, члени якої цікавилися музикою. І тут велику роль відігравала господиня, яка могла грати на фортепіано чи іншому інструменті і яка залучала до музичної діяльності своїх близьких знайомих. Були сім'ї, де члени родини займалися музично-виконавською діяльністю. Прикладом цього може бути родина Лизогубів у Седневі. Ініціатором цих музичних зібрань був Ілля Іванович Лизогуб (17871867), який був учнем Г.А. Рачинського у Москві, отримав гарну музичну освіту, здобув славу як піаніст, віолончеліст, співак і композитор, автор сонати для віолончелі і фортепіано, побудованій на інтонаціях українських пісень-романсів, яку відносять до кращих музичних творів цього часу. Після відставки І. Лизогуб переїхав на Чернігівщину, оселився у своєму родовому маєтку у Седневі, а потім у Чернігові і брав активну участь у музичному житті міст.

Як свідчить Г. Милорадович, до нього у Седнів приїжджали музиканти, грали тріо, квартети [20], а в Чернігові у нього постійно відбувалися музичні вечори. Газета "Черниговские губернские ведомости", неодноразово сповіщала про активну участь І. Лизогуба в організації сімейних музичних вечорів у Чернігові [21].

У музичних вечорах брав участь і Іван Іванович Гаврушкевич (1814-1901), відомий виконавець камерних творів, віолончеліст, який після відставки поселився в Чернігові.

Подібні вечори влаштовував у себе вдома в Чернігові і Іван Григорович Рашевський (1849-1921), художник, культурний діяч, який захоплювався музикою. В організації вечорів йому допомагала його старша сестра Ганна Рашевська, викладач музики і літератури. Вона пробувала себе і як композитор, написала музику на вірші М. Некрасова "Железная дорога" і Навроцького "Есть на Волге утес".

Літературно-музичні вечори проходили також у приміщенні Історико-філологічного інституту кн. Безбородька у Ніжині з ініціативи його директора Ф.Ф. Гельбке, який керував вишем 1893-1907 рр., та за підтримки його дружини, яка була головою "Товариства допомоги бідному населенню міста". Тому ці вечори були платними - 50 коп. У заході брали участь як студенти, так і музиканти міста, зокрема піаністка А.І. Вільконська. Ці вечори проходили у грудні місяці, на які приходили викладачі ніжинських навчальних закладів, чиновники, офіцери, всі, хто любив музику.

Як свідчать програми того часу, інститутський хор, а також солісти виконували твори Ф. Моцарта, Ф. Шуберта, Й. Баха, П. Чайковського та інших композиторів. Тут були в основному представлені твори західноєвропейських та російських композиторів. Хоча на початку ХХ ст. в програмі зустрічаються твори українських музикантів. Так, на вечорі 8 грудня 1901 р. перше відділення завершувала патріотична пісня "Закувала та сива зозуля" (музика П. Ніжинського), а друге відділення - коломийка "Верховино, світку ти наш" (музика М. Лисенка).

Великою популярністю у другій пол. ХІХ ст. користувалися, як і раніше, театральні вистави, у яких використовували музику й пісні. Новими театральними силами була продовжена діяльність "Товариства кохаючих рідну мову", члени якого крім "Наталки Полтавки", яка йшла неодноразово і з різним акторським складом, ставили також п'єси "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "До мирового" Л. Глібова та інші. Великою популярністю користувалася опера "Чари" за п'єсою К. Тополі. В кінці свого життя Опанас Маркович написав до неї музику, підібрав пісні. У 1866 р. вона була поставлена ним у Новгороді- Сіверському, а потім у Чернігові. У сценах, де збирається сільська молодь звучать жартівливо-танцювальні мелодії "Ой, де ж ти була, моя, нечужая?", "А ще сонце не заходить", "Вийди, Грицю, на вулицю" та ін. Пісні допомагають основним героям Галі та Грицю розкрити сумний настрій, драматичні конфлікти ("Нащо ж мене, моя мати, ти на світ породила" - Галя, "Ой у полі могила з вітром говорила" - Гриць та ін.). Друг Гриця Василь співає на завершальному розвиткові останньої дії пісню "Ой, не ходи, Грицю", підкреслюючи цим трагічну долю юнака, який загинув зрадливим коханням [22]. Оригінально, своєрідно звучить ця пісня в постановці О. Марковича.

М. Шевелів, який бачив цю виставу, вказував на велику емоційну загрузку, яка створювалася в залі виконанням цієї пісні у 2-й дії. На кладовищі стоять представники сільської влади, парубки, дівчата, селяни. "Сумна і урочиста тиша. Оддалік, праворуч сцени в супроводі музики чути далеку пісню "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях дівки чарівниці". В театрі разюча тиша. Дивлячись на цю величезну мов би застиглу силу людей, тиша здавалася величною - грізною стихією. Пісня все наближається й стає ясніша. Парубки, дівчата, селяни, війт, соцький, що мовчазливо стоять на сцені, прислухаються до співів. Пісня наближається, ще й на сцені з'являється хор. Нарешті - останній акорд хору: "Оце тобі, Грицю, такая заплата, що з чотирьох дощок - темная хата". Завіса помалу спадає... Мертва тиша не порушується серед слухачів і після завіси. Проходить декілька хвилин, публіка все ще не може позбутися цього настрою. Гучним оплескам немає краю" [23].

Визначну роль у "Товаристві кохаючих рідну мову" відіграв Іван Миколайович Лагода (1832-1906), лікар, який дуже любив театральну справу, брав на себе організацію вистав, підбір акторів і репертуару. Як свідчать сучасники, І. Лагода, володіючи хорошим голосом, любив грати у виставах, де було багато співу, музики, танців. Це були оперети, опери, водевілі-жарти "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм", "За Неман іду", "Невольник", "Сватання на Гончарівці" тощо.

І. Лагода любив оперету "Чари", постійно над нею працював, включаючи нові українські пісні і циганські романси. Учасник музичного життя О. Камінський поклав їх на ноти з голосу сестри І. Лагоди Євдокії, яка мала гарний голос і виступала на сцені. На одній із афіш значилось: "Чари. Малоруська народна драма з піснями в 5-ти діях с прологом й в 12 картинах. Из легенди Кирилла Тополи спорудив Иван Лагода. Чернигов. 1902 року".

В подальших роках на Чернігівщині побували відомі українські театральні колективи М. Кропивницького, М. Садовського, М. Старицького та інших, у репертуарі яких було немало вистав, які базувалися на музиці і піснях. М. Заньковецька, М. Садовський, Г. Затиркевич-Карпінська та інші актори, які володіли прекрасними голосами, своїм виконанням українських пісень збуджували у глядачів національну свідомість.

Значне місце в музичному житті Чернігівщини займали концерти, організаторами яких були не лише діячі культури, а й чиновники, представники суду тощо. Так, у другій половині 60-х рр. ХІХ ст. в Ніжині організовували концерти, у яких брав участь студент Ніжинського юридичного ліцею кн. Безбородька Федір Гнатович Стравинський (1843-1902), у майбутньому відомий оперний співак (бас), батько великого композитора ХХ ст. Ігоря Стравинського.

Під час гастролей у Ніжині віолончеліста С. Куммера та співака А. Ніколаєва Ф. Стравинський виступав разом з ними і співав арії Івана Сусаніна з опери М. Глінки "Жизнь за царя", романс і дует "Моряки" Вільбоа (26 березня 1869 р.), романси Бахметьєва "Тучи черные" та Дюбюка "Помнишь, помнишь как бывало" і "На дворе метель и вьюга", арію Мельника із опери О. Даргомижського "Русалка".

Неодноразово на Чернігівщині давав концерт Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). Вперше він виступив у Чернігові у 1878 р. як соліст-піаніст [24]. Особливої популярності набули концерти його хору, які відбувалися у Чернігові, Ніжині і Прилуках у 1892-1909-х рр. з пропагандою українського музичного мистецтва.

В організації цих концертів у Чернігові відіграли значну роль громадські діячі Ілля Шраг, Олександр Тищинський, Григорій Милорадович, а в Ніжині місцевий нотаріус Я. Біловодський. У програму концертів були включені патріотичні народні пісні "Ой наступає та чорна хмара", "Ой, не гаразд запорожці", "О, государі Псковичі" та інші.

У 1900-х рр. М. Лисенко підтримував творчі зв'язки з Михайлом Коцюбинським, який очолював з 1905 р. чернігівську "Просвіту". Письменник неодноразово звертався до композитора з проханням дати в місті концерт. Двічі у 1907 та 1909 рр. він разом із своїми учнями та викладачами Музично-драматичної школи М. Лисенка давав концерти, які надовго запам'яталися чернігівчанам. Донька М. Коцюбинського Ірина Михайлівна згадувала: "В лютому 1907 року він грав у нашій вітальні улюблені мелодії батька: "Вічний революціонер", "Елегію" та "Пісню без слів". Тоді він приїхав до нас з артистами Мишугою, Потоцькою і Сагуцькою. Батьки дуже чемно, з сердечною теплотою пригощали своїх дорогих гостей" [25].

1907 р. М. Лисенко познайомив слухачів із своїми творами, написаними на тексти "Кобзаря" Т. Шевченка: "Сон", "О, милий Боже храни", "Не хочу я женитися", "Не дивуйтесь, дівчата", "У туркені по тім боці", "Вітер в гаї нагинає лозу і тополю" та ін.

А у 1909 р. до програми концерту, в якому брав участь сам М. Лисенко та відомий артист О. Мишуга і їх учні, увійшли не лише твори композитора "Мені однаково", "Дівчино риболонько люба", "Смутні провесни" у виконанні співака, а й інших музикантів, зокрема П. Чайковського, О. Монюшка.

Виступи хору М. Лисенка, в програмі якого були народні пісні, в тому числі і записані на Чернігівщині, власні концерти, які включали твори самого композитора, відіграли велику роль у пропаганді національного музичного мистецтва, виявленні талантів серед народу.

Велику роль у піднятті інтересу до музичного мистецтва в регіоні відіграло сформоване у 1884 році Чернігівське музично-драматичне товариство, яке завершило свій організаційний процес у 1888 р. і охопило близько 200 членів-любителів. Товариство ставило завдання: сприяти підготовці і постановці п'єс, проведення концертів, літературно-музичних творів як власними силами, так і залученням гастролюючих музикантів, постановки опер, а також організації музичної освіти шляхом відкриття при товаристві музичних класів [26].

Активними діячами товариства були Л. Глібов, І. Ягода, І. Шраг (секретар товариства), І. Рашевсьий, О. Горєлов, М. Яснопольський та ін. Товариство мало на меті сприяти виявленню та вихованню молодих талантів, використанню їх для організації і покращення музичного життя, надавати його членам та відвідувачам приємне і корисне використання часу, залучаючи для цього наявні і запрошені сили професіоналів. Був простір для різнобічних проявів аматорського і професійного мистецтва.

Саме завдячуючи товариству у 1893 р. у Чернігові був сформований симфонічний оркестр під керівництвом відомого українського і російського композитора і диригента Олександра Леонтійовича Горєлова (1863-1937), який працював у місті лікарем, бо закінчував медичний факультет Московського університету, а паралельно Московську консерваторію. У 1893 р. він був направлений з дипломом лікаря і свідоцтвом у званні повітового лікаря у Чернігів, на свою батьківщину, бо народився у селі М. Щербиничі Новозибків- ського повіту, який тоді входив у Чернігівську губернію.

Паралельно з лікарською практикою О. Горєлов працював у музичній сфері, писав твори різних жанрів.

За перші 10 років він написав три симфонії (1893, 1899, 1905), оперу "Вій" (1897), оперету "Добрі сусіди" (1891), 2 струнних квартети (1894, 1901), фортепіанне тріо (1899), романси, хори [27]. Як бачимо, основні музичні твори композитором були написані у Чернігові, бо пізніше, до його переїзду у Київ у 1916 р. він займався духовною музикою.

До Чернігівського симфонічного оркестру входило 30 чоловік. Крім цього, О. Горєлов організував хор у складі 30 чоловік. Наполеглива композиторська та диригентська робота сприяла тому, що 2 лютого 1897 р. відбувся концерт, програма якого складалася лише з творів автора: "Українська симфонія", уривки з опери "Вій", оперети "Добрі сусіди", музичні картини "Весна" та вальс-фантазія для симфонічного оркестру [28].

У 1895 р. О. Горєлов розпочав у Чернігові оперну діяльність. Були поставлені декілька опер, які засвідчили широкі музичні інтереси композитора, його майстерність працювати не лише з музикантами, а й співаками.

Діяльність О. Горєлова у Чернігові сприяла поглибленому інтересу до професійного класичного мистецтва. І це відіграло велику роль у вихованні молодих музикантів і співаків, які після Чернігова, отримавши відповідну музичну освіту, стали професійними акторами. Немало було й співаків місцевого значення. Саме вони брали активну участь у підготовці опер, яка вимагала великих творчих сил і здібностей.

Після від'їзду з Чернігова О. Горєлова на початку ХХ ст. його традиції продовжив керівник музичних класів, скрипаль за освітою, диригент Кондрат В. Сорокін, який закінчив Петербурзьку консерваторію і був досить активним у музичному житті міста. Завдячуючи йому та Г.Г. Ейзлеру, які займалися приватною педагогічною музичною діяльністю у Чернігові, були відкриті у місті музичні класи. У 1908 р. Г. Ейзлер відкривав музичну школу у Ніжині. Саме ці діячі культури сприяли тому, що у Чернігові було відкрите 17 липня 1907 р. Чернігівське відділення Російського музичного товариства, директором якого у різний час були В.Д. Голіцин, Д.В. Країнський, Г.М. Глібов, І. Г. Рашевський, Б.В. Баришевський.

К. Сорокін очолив симфонічний оркестр у 1903 р., який з великою майстерністю виконував твори відомих композиторів Л. ван Бетховена, Й. Гайдне, В.-А. Моцарта, Е. Гріга, П. Чайковського, О. Бородіна, А. Рубінштейна, М. Лисенка та ін. З відкриттям товариства репертуар оркестру розширюється, запрошуються співаки із Києва (Н. Калиновська, Тищинська та ін.).

На розвиток концертної діяльності у Чернігові значну роль відіграли члени товариства, які безпосередньо брали у них участь: І. Рашевський (віолончель), Т. Рашевська (фортепіано), С.-С. Вільконський (віолончель), С. Гаєвська (скрипка), В. Юркевич (альт), А. Яцкевич (фортепіано), М. Таїров (кларнет) та ін.

Завдячуючи О. Горєлову та К. Сорокіну, які змогли створити професійний колектив - симфонічний оркестр та великому їх ентузіазму в пошуках гарних голосів, режисерським здібностям, а також добровільним помічникам, у Чернігові власними силами з 1894 р. були поставлені опери "Аскольдова могила" О. Верстовського, "Руслан і Людмила", "Життя за царя" ("Іван Сусанін") М. Глінки, "Русалка" О. Даргомижського, "Демон" А. Рубінштейна, "Євгеній Онєгін", "Пікова дама" П. Чайковського, "Майська ніч" М. Римського-Корсакова, "Травіата" Дж. Верді, "Кармен" Ж. Бізе, "Фауст" М. Гуно, а також оперети. Активну участь у постановках брали учні та викладачі музичного училища та ін. [29]. Деякі оперні вистави здійснювалися також гастролюючими колективами [30]. Велику допомогу у музичному житті міста здійснювали члени чернігівської Громади та "Просвіти".

Помітну роль у розвитку музичного життя у Чернігові відіграв віолончеліст і організатор музичної освіти у місті Стефан (Станіслав) Владиславович Вільконський (1870-1963). У зв'язку з необхідністю отримати дітям освіту його батьки переїхали у 70-х рр. ХІХ ст. із Волині до Ніжина, де при Історико-філологічному інституті кн. Безбородька функціонувала класична гімназія, де з 1880 до 1888 року навчався С. Вільконський, а потім продовжив навчання у Варшавській, Празькій та Петербурзькій консерваторіях (1888-1901). Під час навчання в консерваторіях С. Вільконський приїжджав у Ніжин до своїх рідних, які були теж музиканти: (батько - скрипаль, мати - піаністка) і брав участь у концертах, які влаштував активний культурний діяч міста Федір Проценко.

У 1908 р. С. Вільконський, відпрацювавши у Петербурзькому комерційному та Астраханському музичному училищах сім років, переїхав до Чернігова на посаду директора музичних класів, а через деякий час музичного училища, яке було відкрите як філія Імператорського російського музичного товариства (ІРМТ).

С. Вільконський приділяв велику увагу відбору відповідних кадрів та якості підготовки учнів з музичних предметів, що укріпили авторитет директора.

Паралельно з викладацькою роботою, він займався також артистичною діяльністю, виступав як соліст, демонструючи свою майстерність гри на віолончелі, а також у колективі оркестрантів. Після К. Сорокіна С. Вільконський очолив симфонічний оркестр, який під його керівництвом підготував і виконав ораторії Й. Гайдна та твори А. Рубінштейна.

С. Вільконський приділяв увагу організації музичних творів та концертів, на які запрошувалися відомі музиканти: піаніст О. Галь- денвейзер, піаніст і композитор Микола Лисенко, піаніст Григорій Беклемішев, віолончеліст Семен Козолупов, композитор Олександр Гречанінов, співак Леонід Собінов, скрипаль Михайло Ерденко та ін.

У 1910 р. С. Вільконський провів шість історичних камерних вечорів, у яких брали участь, крім організатора, також С. Гаєвський (скрипка), С. Ленквіст (фортепіано). Спеціальні вечори були присвячені Л. ван Бетховену та Ф. Шопену. Не забував він і про Ніжин, де також брав участь разом з батьками у музичному житті міста та організованих концертах.

"Русская музыкальная газета" у розділі "Музыка в провинции. Чернигов" подавала відомості про музичне життя в місті, в тому числі і про діяльність С. Вільконського, який у 1910 р. провів шість історичних камерних вечорів за участю С. Гаєвського (скрипка) і С. Ленквіста (фортепіано), на першому з яких прозвучали твори композиторів А. Кореллі, Дж. Тартіні, Ф. Куперена, Ж.Ф. Рамо, Д. Скарлатті, Й.С. Баха, Ф.Е. Баха, Г.Ф. Генделя, Компаньоли.

Другий вечір був присвячений музиці Й. Гайдна, В.А. Моцарта та Л. ван Бетховена. У виконанні віолончельної сонати Gdur, "Крейцерової сонати" й "Апасіонати" брав участь і С. Вільконський. Третій вечір був присвячений музиці Л. ван Бетховена [31].

С. Вільконський брав участь як виконавець і в наступних вечорах. Музикант організовував 2 квітня 1910 р. ювілейне свято, присвячене польському композитору Федеріко Шопену. В програму були включені такі твори композитора, де провідну роль відігравала віолончель у єдності фортепіано та скрипки. Партнерами С. Вільконського були С. Ленквіст (скрипка) та С. Гаєвський (скрипка). Це був нетрадиційний і унікальний концерт як за своєю виконавською майстерністю, так і підбором творів Ф. Шопена.

С. Вільконський не забув і про Ніжин, підтримував тісні зв'язки з місцевими музикантами, зокрема з Ф. Проценком, який після закінчення у 1913 р. регентських учительських курсів у Петербурзі організував у місті струнний оркестр, до якого увійшли, крім керівника (альт), ще І. М. Княгинін (перша скрипка), М.Ф. Проценко, а згодом А.Ф. Проценко (друга скрипка), С.В. Вільконський (віолончель), а згодом - симфонічний оркестр, у якому теж грав С.В. Вільконський.

Робота С. Вільконського на Чернігівщині сприяла поширенню професійної освіти в краї. Утвердженню професіоналізму у музичному мистецтві. Його вихованцями в училищі були відомі музиканти: композитор Ілля Сац, композитор Михайло Черняк, диригент Натан Рахлін, викладачі-музиканти Г. Шахнін, І. Слугуцький, А. Розовський, В. Коржуков та ін.

На початку ХХ ст. музичне життя у Чернігові збагачувалося гастрольними приїздами відомих музикантів. Крім запрошених С. Вільконським, у місті також виступали піаніст і композитор Л. Ніколаєв, композитор Ілля Сац, піаністка Міра Польгейм, співачка Єлизавета Мусатова-Кулеженко, у репертуарі яких були найрізноманітніші твори різних композиторів та їх власні.

Приїжджали до Чернігова і виступали тут уродженці міста та вихованці училища, які стали співаками столичних труп Н. Ларизина, С.Ф. Селюк, М.А. Сіоницька-Дейша, уродж. Коробова (18401902), О.Г. Меншикова, Волинська, Майборода та інші.

З концертами виступали також місцеві музиканти, зокрема педагоги музичного училища: Г. Агте, Б. Айзенштадт, І. Красильщиков, С. Палей, Т. Рашевка, В. Сотников та ін.

Серед місцевих музикантів значне місце посідає Євген Васильович Богославський (1874-1941), який під час навчання у Московській консерваторії бував з 1896 р. у Чернігові, де проживали його мати і сестра. А після її закінчення він у 1902, 1905-1908 рр., а з 1919 р. до трагічної смерті, жив у місті і брав активну участь в організації концертів, спрямованих на допомогу малозабезпеченим учням, громадській бібліотеці, різним іншим об'єднанням і товариствам.

Є. Богословський мав широкі музичні зв'язки з композиторами С. Танєєвим, Л.В. Ніколаєвим, І. Сацем, Р. Глієром, співаком Л. Собіновим, що сприяло організації філії Чернігівського музичного товариства. Він підтримував талановиту молодь, організовував концерти тих музикантів, які бували у Чернігові. Спогади сучасників свідчили про активну діяльність Є. Богословського як педагога, так і виконавця. "Я згадую Євгена Васильовича, прекрасного піаніста і педагога з часу мого навчання в старших класах Чернігівської гімназії, - писала петербурзька піаністка С. Фащевська. - Серед наших піаністів, які виступали, особливе враження на мене мала гра Євгена Васильовича. Його виступи чи в ансамблях або в сольних концертах відбувалися при переповненому залі справжніх цінителів музики. Я була захоплена красою і силою його виконання класичної музики і високим професіоналізмом його гри. Я зрозуміла, що більш близького по духу і кращого педагога не знайти і стала мріяти про заняття в його класі. Його заняття і методи розвитку художнього смаку і сприйняття музики я часто згадувала... в своїй подальшій педагогічній роботі" [32].

Крім Чернігова у кінці ХІХ - початку ХХ ст. музична культура розвивалася у повітових містах. Правда, все це залежало від наявності музикантів-професіоналів та активістів. Так, під час проживання на Чернігівщині (нині Сумська обл.) у селі Мельні у 1888 р. музикант Григорій Митрофанович Давидовський, майбутній відомий композитор, диригент і співак створив селянський хор, який був досить відомий у цій місцевості. Різні музичні колективи були у Новгороді-Сіверському, Конотопі, Бахмачі, Прилуках. Особливо активно проходило музичне життя у Ніжині, завдячуючи діяльності Федора Даниловича Проценка (1866-1942), який мав добрі музичні та організаторські здібності та сильний голос співака. Він багато віддав сил справі пропаганди українського мистецтва, національної культури, яка в той час заборонялася і переслідувалася царським урядом.

У своїх спогадах він писав: "Оглядаючись на минуле мого життя, мушу сказати, що з юнацьких років (початок 80-х) я захоплювався мистецькою справою, брав участь у аматорських виставах і концертах (з 1886 р.), був активним членом Ніжинського музично-драматичного товариства (з 1888 р.), а згодом став уповноваженим Всеросійського театрального товариства (1905-1918 рр.), агентом Московського товариства драматургів і композиторів (1907-1918 рр.) отта уповноваженим Всеукраїнського музичного товариства ім. Леонтовича (нині ВУТОРМ) (з 1927 р.) і таким чином, мав офіційні стосунки і був у курсі різних театральних, музично-співочих та літературних подій на Ніжинщині" [33].

У 1893 р. Ф. Проценко заснував при Народному домі мішаний хор, вів вокальну студію, струнний і вокальний квартети. Учасники народного хору виконували українські народні пісні, а також твори української музичної класики та пропагандистів української пісні Г. Давидовського і М. Завадського.

Із учасників хору вийшли відомі актори Ганна Москвичова-Ніжинська, Іван Росін, Юхим Мілович, Юхим Скороход, Марія Малиш- Федорець та ін.

До складу струнного оркестру Ф.Д. Проценко (альт), залучив І. М. Княгиніна (перша скрипка), С. Вільконського (віолончель), а також своїх чотирьох синів Миколу, Володимира, Андрія, Сергія, які грали на скрипках, флейті та фортепіано. Він також поставив дві опери "Наталка Полтавка" та "Запорожець за Дунаєм".

Значне місце у музичному житті Ніжина займав Болеслав Леонардович Вержиківський (1880-1928?), піаніст, диригент, який з 1907 р. жив у місті і супроводжував музичними творами демонстрацію німих стрічок у кінотеатрі, який відкрив у місті. Крім цього, він організував симфонічний оркестр, у репертуарі якого були твори М. Глінки, М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, Л. ван Бетховена, В.А. Моцарта, А. Дворжака та ін. Взимку оркестр грав у кінотеатрі, влітку разом з хором та театральною трупою виїжджав на гастролі. Після революції Б. Вержиківський підготував до показу дві опери: "Травіату" і "Євгеній Онєгін", а також уривки з окремих великих творів [34].

Короткий огляд музичного життя на Чернігівщині засвідчив, що аматорське мистецтво розвивалося разом з професійним особливо активно і у різних жанрах у другій половині ХІХ ст. У цей період музика використовувалася в домашніх та публічних концертах, у театральних виставах як у процесі виконання пісень по ходу розвитку дій, так і в антрактах. Поява професійної музичної освіти у Чернігові сприяла вихованню кваліфікованих музикантів, які сприяли організації симфонічних оркестрів та постановці оперет і опер. Діяльність композиторів М. Лисенка та корифеїв театру і серед них Марії Заньковецької, пропагандистів української музики Опанаса Марковича, Меланії Загорської, Степана Носа, Григорія Давидовського, Олександра Горєлова та інших сприяла національному вихованню глядачів Чернігівщини, поглиблювала їх інтерес до народної пісні. Музичне життя Чернігівщини - це яскрава сторінка в історії культури України.